Вибранівський Гаврило – земляк, патріот, герой. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Sep 02, 2015 5:30:29 PM

Мабуть, мало кому з наших краян відомо, що з жителів дев’яти сіл північно-східної частини колишнього Ходорівського району (сьогодні Миколаївський р-н) в період визвольних змагань 40-50-х років із воїнів УПА та членів збройного підпілля ОУН лише старший вістун «Бук» був представлений до високої нагороди – Бронзового Хреста Заслуги УПА. Це спонукало автора дослідити його життєвий та бойовий шлях в лавах збройного підпілля ОУН, що і пропонується до уваги читачів.

Гаврило Вибранівський, по псевдо «Бук», народився в 1914 році у селі Чижичі Бібрецького повіту. Його мати Маруня з сестрою Анною ще маленькими залишились напівсиротами, рано втративши батька, який помер від важкої недуги. Після втрати чоловіка їхня мати виходить заміж вдруге за Вибранівського Кіндрата, який удочерив малолітніх дітей. З часом сім’я поповнилась ще трьома діточками: Марією, Миколою та Катериною. На передодні Першої світової війни Маруня готувалась до важливої життєвої події, стати під вінець зі своїм судженим, від якого під серцем носила дитину. Наречений походив з польської родини, яка одноосібно проживала на окраїні Чижич, що звалась «Глажина». Але доля розпорядилась по своєму, вибухнула Перша світова війна і нареченого Маруні взяли до австрійської армії, а незабаром, весною, вона народила сина, якого нарекли в честь архангела Гавриїла. Минали місяці, Маруня з синочком виглядала нареченого, та сталось непоправиме – на нього прийшла похоронка. Не оминула така ж участь і сестру Маруні – Анну, чоловік якої також загинув на війні, а дитина залишилась напівсиротою. Нестерпний біль огорнув родину Вибранівських.

На початку 20-х років до Маруні посватався вдівець з с. Ляшки Долішні (тепер Долішнє) Панчишин Григорій, у якого померла дружина, залишивши сина Михайла. Так Маруня з сином Гаврилом переїхали на проживання у село до чоловіка. Нова сім’я та зведені діти проживали в злагоді та любові. Тут Гаврило пішов у школу, по закінченні якої разом із старшим братом Михайлом допомагав батькам по господарству. В період навчання він брав активну участь в роботі читальні «Просвіта». В 30-х роках належав до рухункового товариства «Сокіл». Як засвідчують документи МГБ, з 1938 року належить до ОУН. В період німецької окупації Гаврило – активний учасник українського націоналістичного підпілля. Як і до окупації, він працює в рідному селі продавцем у лавці, ця робота дозволяє йому вільно зустрічатись з необхідними людьми та отримувати від покупців потрібну інформацію. Це була надійна конспіративна квартира. Як свідчать повстанські документи, Гаврило довгий час працював інформатором в вищому осередку СБ.

В період німецької окупації в селах Ляшки Долішні і Горішнє діяла потужна сітка українського націоналістичного підпілля, фундамент якої було закладено ще в 30-х роках такими відомими підпільниками, як Василишин Микола, Левицький Микола, Стрийчук Іван, Вовчун Іван, Гарасевич Йосип, Зозуля Федір, Марія Гембайло та багатьма ін., по їх слідах в період німецької окупації ступало нове покоління українських патріотів. В цей час найближчими соратниками Гаврила Вибранівського були його вірні друзі – Спас Йосип, Прудивус Степан, Спас Степан, Ритаровський Григорій, Деркач Микола, Бариляк Микола. Є відомості, що Гаврило підтримував тісний зв’язок з відомим діячем національного підпілля ще з 30-х років, уродженцем сусіднього села Дроховичі, Михайлом Нагірняком, «Буй-Туром», «Фош», майбутнім референтом СБ Рогатинської округи, його братом Григорієм, районовим провідником ОУН Ходорівщини, Бариляком Миколою – «Феліксом», повітовим провідником, а також зі своїм родичем з Чижич по матері Василем Заставним – першим кущовим провідником самооборони на теренах Вибранівської округи.

Гаврило Вибранівський – «Бук» ранньою весною 1944р. бере активну участь у формуванні змілітаризованого відділу, який проходить військовий вишкіл на хуторі Тунятина. Василя Панчишина – «Серника» було призначено кущовим провідником, його заступником – військовика Деркача Миколу – «Гайворона», ройовими – Мрука Івана – «Сергія» та Парадочина Федора – «Сокола».

Терени військової діяльності новоствореного кущового відділу ч.6 охоплювали села: Гранки-Кути, Ляшки Горішні і Долішні, Дроховичі, Чорний Острів. Протягом 44-45-го років кущ звів декілька більших і малих боїв з облавними військами НКВД. Так, 2 вересня 1944р. біля «Липи», неподалік с.Ляшки Горішні було відбито полоненого Мрука Івана та його товариша Кучменду Михайла, в лютому місяці 1945р. – бій біля с. Дроховичі, а 18 квітня – біля гаю с.Чорний Острів.

Весною 1946 року, зважаючи на наближення виборів до Верховної Ради УРСР, більшовики різко активізували військові дії проти українського підпілля та УПА. В даний період, літом 1946р. «Бук» зі своїми побратимами потрапив під більшовицьку облаву в полі за селом Горішнє, що звалось «Маричкова». Під час перестрілки з військами НКВД «Бук» отримав кульове поранення в ногу, та з допомогою побратимів йому вдалося добратись до села та сховатись у дворі Панчишин Анастасії, де перебував протягом двох тижнів, про що сьогодні згадує її син Ярослав. Місце переховування «Бука» в деякій мірі було надійним, бо господар садиби Іван загинув, перебуваючи в лавах Червоної армії в 1945р, але, з іншого боку, його брат Василь був кущовим провідником в УПА, тому «Бук», зважаючи на потенційну небезпеку, з допомогою побратимів перебрався до родини Федоріва Василя, в якого була підпільна явочна квартира. В цій сім’ї Гаврило перебував до повного одужання, про що розповів автору син господаря Йосип Федорів, житель м. Новий Розділ: «Я був на той час дванадцятирічним хлопчиною, але добре пам’ятаю як у моїх батьків перебував та лікувався поранений повстанець «Бук». Він лежав на п’єцу, що звали в народі «бабкою», там в більшості спали ми, діти, бо в зимовий період тут було тепло і затишно. Нас, дітей, батько строго попередив, що про присутність в домі повстанця ніхто з чужих не повинен знати, а як побачимо в селі червоних солдатів – негайно бігти додому, залазити на піч, а за нашими спинами, накритий ковдрою лежав поранений. Так ми, діти, допомагали батькам уникнути великої небезпеки, і це допомогло одужати «Буку». Так з осторогою ми жили кілька місяців, поки він не одужав».

Після одужання «Бук», співробітник вищого осередку СБ, а з 1949р. кущовий провідник збройного підпілля ОУН ще три з половиною роки на своїх теренах вів активну боротьбу з московськими окупантами. При цьому активно залучав до роботи молодь – юнаків та дівчат від 14 до 17 років. В більшості випадків це були діти батьків, які співпрацювали з українськими повстанцями. Неодноразово з їхньою допомогою «Бук» підносив «подарунки» більшовикам, в більшості випадків це приурочувалось до видатних дат в історії українського народу.

Живий свідок тих подій, уродженець с. Гранки-Кути, політично репресований Шпак Михайло, 1932р.н., розповідав автору: «Повстанець «Бук», «Місяць», «Старий» – і так його називали, часто перебував у нашому селі з побратимами, з яких мені був добре знайомий повстанець «Соловей» – Іван Вовк із с.Горішнє. Він мав чудовий голос, бувало як заспіває, то від його тембру гасне лампа. «Бук» підтримував зв’язки і з моїми батьками, а також з батьками моїх друзів Вереса, Леськіва, вони допомагали повстанцям продуктами, тому в очах «Бука» ми були надійними помічниками, яким можливо доручати складні завдання». Далі п.Михайло згадує, як виконував доручення «Бука» в 1947р. – в травні місяці, на Зелені свята спільно з товаришами: Шпаком Петром, Вересом Михайлом, Вітровим Володимиром, Олексиним Адамом, Наконечним Миколою, Леськівим Іваном, Магарським Михайлом вночі насипали символічну могилу на пасовиську в центрі с.Кути, а на її вершині встановили національний синьо-жовтий прапор, який отримали від «Бука». Ця дата була знаменна тим, що за часів польської окупації щорічно на Зелені свята відбувались походи громад до братської могили Січових Стрільців в м. Ходорів, що робились всупереч владній забороні.

Також неодноразово Шпак Михайло разом з Вересом Михайлом отримували від «Бука» листівки, які розповсюджували в селі. Відвагою та кмітливістю невідомих відчайдухів захоплювались односельці, виявляючи ранком біля штабу «стрибків» та гарнізону МГБ, який базувався у Падоли біля клубу, наклеєні антибільшовицькі листівки. «Інколи траплялись і небезпечні ситуації, – продовжує п.Михайло. Так, одного разу, отримавши чергову партію листівок від «Бука», я з Михайлом Вересом розносили їх по селу, а тут на Кутах нам на зустріч ідуть чоловік 10 гарнізонників з собакою, мабуть рухались з Горішнього або з Руди. Мій товариш Михайло, в якого були листівки, миттєво зорієнтувався і кинув їх в рів біля дороги. Прибавивши кроку, ми чим скоріш пішли з того місця, назустріч військовим. Ті окриком нас зупинили, та побачивши звичайних сільських хлопців, спитали, що ми тут робимо та відпустили додому. На щастя, собака не виявила пакунок і енкаведисти не побачили листівки. Посеред ночі мій напарник забрав листівки з рову.

Пам’ятаю, іноді були листівки з карикатурою на Сталіна та колгоспи, які в цей час закладала радянська влада. Ми знали, хто їх малював, це був повстанець, який лікувався після поранення у них вдома, родом з с.Станковець – також Верес Михайло».

Дану розповідь продовжив уродженець с. Долішнє Панчишин Василь, 1929р.н.: «Гаврило Вибранівський – «Бук» був зведеним братом мого батька Михайла. Тому, проживаючи з «Буком» з малих літ, я добре знав його характер та людські якості. Він був людиною мужньою, справедливою, строгою та вимогливою, це був справжній український патріот. Особливо ці якості характеру він проявив під час періоду боротьби з німецькими та більшовицькими окупантами. Іще в 1942 році я випадково побачив в нього зброю, пістолет, з яким він ніколи не розлучався. Коли мені виповнилось 15-16 років, «Бук» доручав мені досить відповідальні завдання. Я знав місцезнаходження однієї з криївок, вона знаходилась на території між Долішнім та Руденським гаєм, це поле звали «Сторожа», туди я часто носив естафети. В 1947р. «Бук» доручив мені разом з моїм товаришем Вий Григорієм вивісити український національний прапор в Долішньому на дереві, недалеко магазину. Більшовики, як побачили його, забігали як оскаженілі, розшукуючи, хто це зробив».

Багато повстанських історій, пов’язаних з «Буком», розповідав автору за життя його батько, Григорій Горін, станичний ОУН, який довгі роки, з 1944 по 1950-й співпрацював з боївкою «Бука». Це був його товариш з юнацьких років. «Бук» і його побратими часто перебували в його домі на Кутах аж до 1950 року. Зокрема, Григорій для «Бука» у Львові закупляв англійський матеріал зеленого кольору для пошиття військових одностроїв. Про їхню міцну дружбу і тісну співпрацю можна судити і по тому факту, що Григорій в честь загиблого побратима «Бука» – Федоришина Романа, «Зенка», назвав сина, автора цієї публікації, його псевдонімом. Через «Бука» Євген Домашівський, районний провідник Ходорівщини, який володів умінням робити ювелірні прикраси, виготовив для матері автора сережки із срібних монет, які він досі пам’ятає з дитинства. На жаль, вони на сьогодні не збереглися.

Одну з історій, пов’язаних з діяльністю боївки «Бука», розповіла автору уродженка села Горішнє Верес Анна, в дівоцтві Вовк, сестра партизана «Солов’я», побратима «Бука», на сьогодні уже покійна: «Наша сім’я з 1945 року переслідувалась більшовиками, оскільки брат Іван, «Соловей» з 1943р. перебував у збройному підпіллі ОУН. Батька Онуфрія було заарештовано емгебістами та 8 квітня 1946р. етапом відправлено до Сибіру, а ми з сестрою Катериною переховувались в родини у Львові та у знайомих. Коли в 1945р. радянська влада переселила колоністів-поляків із Красної Гори, яка межувала з Горішнім, там проживало з п’ятдесят польських родин, на їх місце заселили українців з польської території. Наші партизани з переселенцями-українцями були в добрих контактах. Українці, що поселились на Красній Горі, були змушені залишити споконвічно українські, батьківські землі під натиском репресій з боку польських і більшовицьких військ. Досить великий період часу УПА захищала українські поселення, але з часом, коли від нападів та розбою поляків села обезлюднились, частина повстанських військ залишилась без підтримки місцевого населення і була змушена перейти на Захід, або повернутись в Галичину, тому на наших теренах воювали і повстанці із-за лінії Керзона. Багато з них були знайомі переселенцям з Красної Гори, тому радо їх зустрічали і допомагали, чим могли. З 1946 року я із сестрою поселилась в одній з таких сімей під виглядом їх дочок. Нашої прийомної господині було прізвище Філяр, а я носила ім’я її дочки Катерини.

«Бук» зі своїми товаришами був бажаним гостем в сім’ї Філяр, з ним приходив чоловік моєї сестри Катерини, повстанець «Зенко» – Федишин Роман, він походив з Чорного Острова, а також «Сойка» – Забавчук Степан з Тужановець. І ось, однієї зимової днини 1948 року «Бук», в черговий раз перебуваючи в сім’ї Філяр із п’ятьма побратимами, був на грані від загибелі – загін гарнізонників ішов з с.Руда і їх собака підбігла до стайні, де перебували партизани та почала гавкати і рватись у приміщення. Повстанці були змушені прийняти бій, почалась стрілянина, під час якої було поранено одного енкаведиста. Інші забігали, надаючи йому допомогу – винесли з хати перину та почали його переносити. В цій суматосі я вибігла з хати та побігла між сусідні двори, а партизани через задні двері стайні вискочили з приміщення і, відстрілюючись, подались долиною в напрямку с.Чорний Острів.

Після цієї перестрілки сім’я Філяр була заарештована та вислана в Сибір, а я подалась в с.Городище Королівське і переховувалась в сім’ї Чад. Тим часом, повстанці, низовиною зробивши коло, подались в с. Руда і направились до садиби Пашко Ольги, про що автору, ще за життя, розповіла сама п.Ольга: «Це було в першій половині дня, коли «Бук» із своїми боєвиками забігли до моєї хати. Вони були мокрі, засніжені та втомлені і зразу полягали серед хати. Я одягла куртку та вибігла на подвір’я, там було все спокійно, повісила на двері колодку та подалась на другий кінець села до знайомих. Більшовикам на цей раз так і не вдалось виявити повстанців, вони були врятовані і ніхто з них не постраждав».

Про «Бука» розпитували органи МГБ під час допиту Мирона Гельнера, «Остапа» – надрайонного референнта СБ Миколаївщини, захопленого живим 4 травня 1950р. в Ілівському лісі. Ось що він засвідчив: «Бук», кущовий, прізвища та імені не знаю, приблизно 1913р.н., уродженець с.Ляшки Долішні Ходорівського району Дрогобицької області. В підпіллю ОУН знаходиться з 1944 року, був кущовим інформатором СБ. З 1949 року кущовий провідник ОУН. Останній раз я з «Буком» зустрічався весною 1948 року в Ілівському лісі. Де він ховається мені не відомо. Його прикмети: низького зросту, горбатий, спереду має залисину, лице продовгувате, овальне, ніс тонкий з горбинкою».

Зимовий період 1949 – 1950 року «Бук» зі своїми побратимами: Бабієм Федором – «Ігор», уродженцем с.Чорний Острів; Балук Степаном – «Славко», уродженець с.Городище Королівське та Федоришин Роман – «Зенко», уродженець с.Чорний Острів перебували на зимовому постої в с.Руда (Рудківці) на садибі уже згаданої Ольги Пашко. Мабуть вибране місце укриття, на їхній погляд, було надійне, та ранком 22 січня 1950 року оперативна група МГБ на чолі з заступником начальника райвідділу капітаном Сапоном появилась в селі. І того разу, як завжди, коли бувають в селі, зайшли до Франка Кіліяна. До полудня розпивали самогон, чогось вичікували…

Сусіди Ольги Пашко, Горіни, були у тривозі, ще з вечора зайшов «участковий» Петренко і тихцем повідомив діда Дмитра: «Буде завтра облава в селі». Недовго довелось чекати, більшовики прибули машинами, мов зграя воронів, обступили село. Прийшли і до Горіна, нишпорили у всіх кутках двору, перевертаючи все вверх дном. Дід автора Дмитро був спокійний на обличчі, але всередині в нього все кипіло. Думав про дочку Анну та сина Василя, які томилися в таборах Воркути і Караганди. Не знайшовши нічого, вони подались до сусідки – Ольги Пашко. Ця жінка жила сама із двома діточками, повернувшись з примусових робіт в Німеччині. І ніхто не здогадувався, що вона вже четвертий рік, як допомагає революційному підпіллю. Надає допомогу, переховує поранених партизан, пере та дезинфікує їх одяг. Усе це робила з глибокою конспірацією, довіряючи тільки собі. І в неї нічого не знайшли. Та принесли звістку більшовикам: «Український синьо-жовтий прапор висить на церкві». Залишивши обшук, всі подались до «участкового» Петренка. Прибув туди і Сапон зі своєю групою. Посипались питання: «Хто повісив?», далі погрози віддати Петренка під трибунал за його «не бдітєльноє» око. Погрози дали результат. Усе виклав Петренко, що могло навести підозру на когось. Пригадав, як подруга його жінки Анна Томашевська у розмові висловилась: «У моєї сусідки Ольги Пашко і чоловіка нема, а вивісила чоловічий одяг». Цих слів було достатньо більшовицьким людоловам, щоби націлитись на генеральний обшук. Після обіду вся зграя знову обступила двір Ольги Пашко. Тепер обшуком керував сам Сапон. Усюди були виставлені пости, двометрові піки проколювали кожну п’ядь землі. А в хаті ведеться погрозливий допит: «Де скриваються бандьори? Хто заходить до тебе?». Та вбігає, плачучи, семирічний син Ольги Володя: «Мамо, корову вигнали зі стайні, вона побігла в село». Відпустили хлопця пригнати, але приставили постового. Пригнавши, побачила – копають солдати у стайні. Серце завмерло, всередині стало порожньо. Мов нежива зайшла до хати, в сінях зустріла голову сільради: «Василю, я пропала». – Тікай, Ольго, – промовив. Оглянулась, постовий відійшов, взяла сина за руку, і з двору. А тим часом енкаведисти, як кроти, далі риють землю. Та побачили сусіда Петра Леськіва, який повертався разом із дружиною з гостей, покликали. Зайшовши у стайню, той побачив викопану траншею. Наказали: «Копай!», а самі з автоматами стали по обидві сторони. Нічого не підозрюючи, взяв лопату, копнув кілька разів і побачив між землею шаль, нагнувся, висмикнув із землі, як показалась щілина між дерев’яними брусами. А внизу щось живе змістилось в сторону. В цю мить енкаведисти випустили автоматні черги, а внизу почувся голос: «Банда більшовицька, банда!». І залунав спів Українського Гімну. Леськів в нервовому потрясінні вибіг зі стайні. На дворі побачив підстрибуючого, тріумфуючого цепного пса більшовиків капітана Сапона.

А в цей час відходили у Вічність сповнені безмежної любові до України, її сини, патріоти, страждальці, багаторічні борці за її незалежність. Уже пізно ввечері їхні тіла були вийняті з криївки і відправлені до Ходорова.

Ольга Пашко, уродженка с. Гранки-Кути, ще довгих вісім місяців переслідувалась більшовиками, переховуючись в Ілові (у Панчака), у Васючино, Рогатинського району, Княгиничах, Городищі, Чорному Острові, Бориничах. Восени, перебуваючи на хуторі села Гранки-Кути, була видана жителькою хутора і схоплена більшовиками. Півроку під слідством, постійні допити слідчих – садистів Грішки, Сапона, Мазура не зломили духу, людської честі. Не сказала нічого, не видала нікого. В знак протесту нелюдським допитам – об’явила голодовку. Уже зимою 1950 року Дрогобицький військовий трибунал виніс вирок – 25 років каторги, які відбувала в Тайшетських таборах Іркутська на слюдяних фабриках. Діти, шестирічна Марійка та семирічний Володя, залишившись, фактично, сиротами, не маючи притулку між людьми, голодували та страждали ще довгі роки разом з осліплою бабусею.

Засвідчення смерті «Бука» підтверджує і його родич Василь Панчишин: «Мабуть в день смерті Гаврила моїй матері Марті приснився віщий сон. Ранком, піднявшись після сну вона була схвильована і сказала рідним, що, мабуть, з Гаврилом сталася біда, судячи зі сну він, напевно, загинув. Того дня, чи наступного, я зібрався щоби піти до Ходорова, подивитись до катівні МГБ, бо, як було відомо усім, вбитих партизан більшовики виставляли під мурами МГБ для залякування населення. Коли я прийшов у Ходорів, біля будівлі МГБ побачив чотири тіла загиблих, вони лежали, прихилені до стіни. В одному з них я впізнав свого родича – Гаврила Вибранівського, «Бука».

Радянські каральні органи про дану операцію повідомляли наступне. Із доповідної записки Управління МГБ Дрогобицької області від 23 січня 1950р.: «22 січня 1950р. в 20-00 в селі Руда (Рудківці) Ходорівського району оперативно-військовою групою Ходорівського райвідділу МГБ, очолюваною заступником начальника райвідділу МГБ капітаном Сапоном і помічником командира взводу 2 роти 332 стрілкового полку внутрішніх військ МГБ сержантом Панюшевим, по агентурних даних проведена чекістсько-військова операція, в результаті якої в одному з дворів виявлено криївку з чотирма партизанами, що там переховувались. Відмовившись здаватись, партизани прийнятими оперативно-військовою групою заходами ліквідовані. Тіла вбитих впізнаються».

Наступною доповідною запискою від 25 січня 1950р. підтверджено прізвища і імена трьох партизан, в тому числі і Гаврила Вибранівського. Прізвище четвертого партизана, Федоришина Романа було встановлено пізніше.

Командування УПА також пам’ятало своїх кращих побратимів і відзначало високими і почесними нагородами. Наводиться витяг з «Пропозиції до відзначення підпільників Рогатинської округи» від липня 1950 року. Серед учасників УПА та членів революційного підпілля, яких пропонується нагородити Бронзовим Хрестом Заслуги, за порядковим номером «5» – старший вістун «Бук».

Наказ 2.2 – 50 від 30 липня 1950р.

«Старший вістун «Бук», літ біля 40, член ОУН з часів німецької окупації. За часів другої більшовицької окупації працює при одному з вищих осередків СБ, а відтак як кущовий ОУН. На тому пості гине зимою 1950р. За час своєї організаційної діяльності відзначився надзвичайною солідністю та активністю в роботі, яка була питомою йому помимо його старшого віку і хорої від поранення ноги.»

Головний визвольний штаб УПА Полковник Кук

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін