Наш герої – Ілько Завадка, Юрій Лашин і Мирон Мончак (автор: Філь Ярослава)

Дата публікації допису: Sep 27, 2012 8:6:10 PM

Автор: Ярослава Філь, 1924 р. н. у м. Любачеві

Вісник Любачівщини №14,

Львів – 2006. – 96 стор.

Хочу згадати тут про моїх товаришів, з якими доводилося вчитися у 8 і 9 класах в час прилучення частини Східної Галичини до Радянського Союзу. Про товаришів, які були добрими учнями у школі, розумними молодими хлопцями і патріотами, що любили Україну і вже у молодому віці присвятили своє життя боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

У вересні 1939 року почалася німецько-польська війна, чого деякі люди вже давно сподівалися, але для деяких громадян була це справді велика несподіванка. Війна тривала дуже коротко, тому що польська армія не змогла встояти, оборонити себе перед німецькою армією, відповідно вишколеною. Війна принесла зі собою людські втрати, але саме місто Любачів не потерпіло. Німецьке військо зайняло Любачів дуже скоро, бо польська армія не ставила німцям майже жодного опору. Німці зайняли частину Східної Галичину, але ненадовго. Вже у жовтні 1939 року в Москві підписали угоду про поділ Галичини між Німеччиною і Радянським Союзом. Місто Любачів перейшло до Союзу. Кордон визначили по ріці Сян, а там потягнули його далі селами, ділячи господарські маєтки, землю кордоном т. зв. Лінією Керзона. Це принесло зі собою для населення великі зміни. Погане враження і здивування справила на населення радянська армія. Ще восени ввійшла вона до міста, перейшла вулицями і примістилася у польських порожніх касарнях. Дотепер ми зустрічали в місті польську армію, яка була відповідно умундурована і взута. Потім коротко бачили німецьку армію, у відповідних уніформах, добре взуту, а совєтське військо перейшло вулицями у ватованих куфайках і взуті у валянки з кальошами. Це справило на населення негативне враження, такої армії ніхто не бачив. Також з часом прийшли зміни у школі. Приміщення Любачівської народної школи, яка містилася в ринку, перетворено було на десятилітку. Колись, за Польщі, це була семикласна школа. Нас, учнів з гімназії, перевели також до десятилітки і призначили до 8 класу. Прийшли нові учителі. До математики, географії і німецької мови прибули з Радянського Союзу учителі-євреї. Для навчання російської мови, яку ми почали вивчати щоденно, призначено учительку-жінку, яка приїхала також із Союзу і говорила лише російською мовою. Прийшло також до нашого класу з радянської школи троє учнів. Це була одна дівчина і двоє хлопців, з якими ми мало спілкувалися. Директор школи був також учителем, який приїхав з Радянського Союзу, але говорив з нами українською. Одна була радість у нас, що ці польські учні, які були в класі, мусіли говорити з учителями і з нами по-російськи, але вони цієї мови не знали, то спілкувалися українською.

Уже на початку навчання наш директор мав з нами розмову, тобто пояснював, які будуть зміни при введенні радянської школи. Він повідомив нас, щоб учні не ходили до церкви, не буде в школі навчання релігії, не буде ранішньої молитви, бо Бога нема, це лише видумки буржуазних країн. І справді, коли ми ще перед наукою на знак протесту вступали по дорозі до церкви, яка була недалеко, то вже пізніше стояли учителі біля церкви і питали нас, чому ми заходимо до церкви; ми все відповідали, що так нас навчили наші батьки і учителі, щоб перед наукою помолитися Богу. Наразі за це нас не карали. Це такий вступ про зміну умов життя нашого містечка з приходом нової, нам очевидно ворожої, влади.

До нашого класу потрапили також нові учні, які колись ходили до гімназії у Ярославі, а жили в селах, які опинилися під владою Радянського Союзу. Це був Володимир Шумський і Мирон Мончак, які стали нашими приятелями.

Хочу насамперед згадати Ілька Заваду, який народився у Сухій Волі, був сином тамтешнього дяка і ходив до гімназії у Любачеві. Він був гарний, цікавий хлопець, вчився добре у школі, і всі його цінували, бо часто допомагав нам вивчати деякі предмети, які ми мало розуміли.

Ми, українці, трималися у школі разом, – так, як колись у польській гімназії, так і тепер у 8-му класі. Ми від своїх батьків знали, що комуністична влада ставиться негативно до українських патріотів, до української мови, забороняє релігію, вимагає від населення не ходити до церкви, ворожо ставиться до українських греко-католицьких священиків, яких ми всі поважали і любили, тому ми трималися в школі більше разом, мали свої малі таємниці і під час перерви у своєму колі ділилися думками-вістками, які турбували наших батьків.

Однак я повернуся до життя Ілька Завади. 2 роки були ми всі під окупацією Радянською владою. Не були це легкі часи, особливо для нашого друга Завади. З харчуванням були труднощі, навіть по хліб треба було вже о 7-й годині ранку стояти в черзі у пекарні, бо давали лише пів хліба на особу. Ілько мусів жити в гуртожитку, де також було погане харчування. Йому треба було їхати до батьків у село Суховоля, щоб набрати собі трохи харчів на тиждень. Так за цих два роки закінчили ми у десятилітці 9-й клас. Опісля настала знову війна. Німеччина почала війну знову з Радянським Союзом, знову були труднощі. У школах перервалося навчання. Наш колишній учитель в гімназії став інспектором (Ярослав Мончаловський). У місті і по селах почали організовуватися початкові школи. Був брак учителів, бо в цілому любачівському повіті учителями шкіл були переважно поляки. За німців було дозволено відкривати школи українські, де навчання велося українською мовою. До нас, учнів, які закінчили 9 і 10 кл., звернувся інспектор Мончаловський, щоб ми на рік пішли учителювати по довколишніх селах, і ми радо погодилися зайнятися шкільництвом. Мене і мою товаришку Євгенію Вахняник призначили учительками у село Борова Гора. Ілько Завада залишився учителювати в Суховолі. У 1942 році відкрито було в Перемишлі і у Львові т. зв. матуральні курси, де ті, що не мали атестату зрілості, матури, могли її здобути. Майже всі ми поїхали знову до Львова вчитися, де за 6 місяців навчання склали іспити та отримали матуральне свідоцтво. У Львові ми з Ільком Завадою зустрічалися часто. Потім хлопці записалися на студії. Завада пішов студіювати в політехнічний відділ. Я поїхала додому, бо захворіла і мусіла лікуватися від запалення легенів, тому на студії не записалася.

Але мушу тут згадати, що в часі війни між Німеччиною і Радянським Союзом у Східній Галичині широко розгорнули працю молоді кадри ОУН (Організації Українських Націоналістів). Ми всі молоді, які поскладали матуру, пішли студіювати до Львова, інші вчили ще по селах в українських школах, стали членами юнацтва ОУН. В цей час відбувалися різні курси за ініціативою проводу ОУН, як військові для хлопців, так культурно-освітні для дівчат і хлопців, санітарні, інші. Всі свідомі українці, а особливо студентська молодь, зрозуміли, що війна між фашистською Німеччиною і комуністичною Росією може створити умови, сприятливі для українців, для створення Української Самостійної Держави і долучилися з повним захватом до праці, насамперед в юнацтві ОУН, а з часом і у мережі організаційній ОУН. Членом Юнацтва став також Ілько Завада, хоч студіював у Львові і виконував там певні функції, але також час від часу приїздив через Любачів до Суховолі, де мав зв'язки з членами ОУН. При цій нагоді забирав собі харчі з хати до Львова, бо в студентській кухні було за німців дуже скромне харчування. Треба було якось допомагати самому, щоб не захворіти у цих важких умовах. Коли він приїжджав зі Львова додому, мусів їхати через Любачів, і то в Любачеві треба було не раз заночувати. У нас в Любачеві було в сусідстві вільне мешкання одної родини, тобто панства Пачехів, які тимчасово виїхали до Львова. До цього мешкання мала ключі моя мати, і тому дехто з членів ОУН, очевидно через мене, як зв'язкову, міг в разі потреби заночувати у цьому мешканні.

Очевидно, хто пережив ці важкі воєнні часи знає, що фронтова лінія пересувалася то на користь радянської влади, то на користь німців. Літом 1943 року я в час шкільних канікул зголосилася на радіонадавчі курси у Равщину і вже більше до Любачева не повернулася. Зиму 1944-1945 року я пережила в підпіллю в Любачівщині, але це була дуже важка для підпільників зима. Не було добрих зв'язків між воюючими групами і мережею ОУН і я не мала жодного контакту зі своїми товаришами зі шкільної лави. Про Ілька Заваду довідалась, що його перекинули працювати в терен жовківщини і що там він загинув узимку 1944 року. Це були останні і непевні вістки про нього. Очевидно, я знала по те, що людей з мережі ОУН висилали на працю і дальші терени від рідної хати, бо жити недалеко, при родині, було небезпечно і для родини, і для самого підпільника, тому можу припускати, що Ілька Заваду перенесли в терен біля Жовкви. Можливим є, що в цю важку зиму він у підпіллі і загинув, не мав при собі жодних документів, бо такий був наказ, і його десь там поховали на полі бою, і ніхто про нього не знав і не міг розказати, чи написати. Тому я тепер звертаюся до всіх читачів «Вісника Любачівщини»: можливо, хтось знає про його долю. Тому подаю також знимку, може хтось зі знимки його пізнає. Знимка ця побільшена з табло, яке зробили ще у Львові після матуральних курсів, і яке заховалося через ці довгі роки у нашого товариша Мирона Мончака, який тепер живе в Канаді.

Юрій Лашин пережив в Любачівщині цю важку для підпілля зиму у своєму рідному селі, переховували його ближча і дальша родина в Новому Селі, у криївках.

Я зустрілася з ним у підпіллі в Любачівщині, коли прибула ранньою весною до Нового Села. На зв'язку я довідалася, що Лашин переховується дома і за його згодою я зустрілася з ним в їхній стодолі. Він там, у батьківській стодолі, мав свою криївку. Криївка була пробита глибоко в сіні. Він чекав на мене в стодолі і тримав при собі зброю і шолом. Дивувало мене, чому має шолом, але він пояснив, що часто, коли вороги роблять розшуки, то проколюють у соломі і сіні на стриху сильними грубими дротами. Шукають, чи хтось у соломі не ховається. З огляду на це він в разі облав і небезпеки закладає на голову шолом військовий, щоб в час таких розшуків не поранили йому голови.

Я відійшла з Любачівщини в Перемищину, а потім на довгі роки на Лемківщину, і не мала нагоди зустрітися з ним. Довідалась зі споминів у «Літописі УПА», що Лашин загинув десь біля села Гірча, переходив уночі, потрапив на польську засідку, і в бою загинув. На жаль, докладніше про цю подію ніхто не написав, тому звертаюся до переселенців з цих сторін, може хтось пережив це з його боївки, чи хтось з його рідні знає докладніше про ці події, про цей бій.

Третій на знимці - це інженер Мирон Мончак, який живе тепер у Канаді. В його родині наприкінці війни склались особливі умови.

Мати двох синів Мирона і Ігоря в час війни важко захворіла. Її відвезли лікувати до Львова, а сини з батьком залишилися в Любачеві. Батько до останнього часу, перед приходом радянської армії, рішався виїхати на еміграцію, та не міг цього зробити – хвора була його дружина, і до останніх днів чекали, що її здоров'я покращає. Сини не залишали батька у ці трагічні хвилини, і не могли йти в підпілля. Зрештою, молодший Ігор, (тепер він отець Ігор живе у Канаді), був ще молодий, а Мирон не залишив батька з молодшим від себе братом. Уже в останніх днях, коли підходив фронт до самого Любачева, таки на заклик добрих людей вони покинули Любачів, свою рідну хату, і виїхали в незнану дорогу, бо всі знали, що комуністична влада взяла би хлопців до війська, а батька до тюрми. Поїхали в незнану дорогу сумні без матері, бо вона таки була дуже хвора, і довгі роки опісля не мали про неї вістки.

Родина Мончаків дісталася щасливо до Німеччини. Коли після війни унормувалося дещо життя в Німеччині, обидва сини Мирон та Ігор вступили у політехніку у місті Мюнхен, і закінчили студії успішно. В Німеччині чужинці не могли у ті часи дістати працю, і багато українських родин робили старання, щоб виїхати до Америки чи Канади, бо там бачили можливості поселитися і отримати працю. Батько з синами поселились у Канаді в місті Монреаль. Син Мирон оженився в Канаді, заложив родину, прижили на світ двох синів, Андрія і Юрія. Допомагали їх виховувати і дідо Мончак, і отець Іван, батько пані Богдани.

Вже від дитинства хлопці належали до Пласту, вчилися в українській школі, і батьки старалися прищепити їм любов до України, любов до українського народу. Обидва брати працювали в Канаді архітекторами. Мирон уславився тим, що побудував в Америці і Канаді кільканадцять гуцульських дерев'яних каплиць. Одну з них мала нагоду оглядати у відпочинковій оселі біля Нью-Йорку, в Союзівці, оглядала я у альбомі, який цінують у цілій родині як велику пам'ятку, яку створив батько Мирон Мончак, і якою будуть гордитися сини, внуки і правнуки, бо ті каплиці – це неповторне українське мистецтво, в гуцульському стилі. Коли Мирон писав листи до товаришів, то переважно гуцульським діалектом – особливо святочні побажання.

Другий син – Ігор – мав мабуть від дитячих літ покликання служити Богові. Він попрацював два роки інженером, а опісля поїхав до Риму, закінчив теологічні студії і висвятився на священика. Якийсь час свого побуту в Римі працював канцлером нашого патріарха Йосифа Сліпого, їздив з ним у подорожі цілим світом, де жили українці, потім довгі роки працював парохом у парохії в Монреалі. Коли лише проголошено самостійну Українську Державу, він часто їздив на Україну, до Львова, Києва, інших міст. У Львові викладав в Українському Католицькому Університеті. Допомагав багато фінансово при побудові церков у Львові, загалом ніс поміч матеріальну і духовну нашому знедоленому народові.

Пишу це тому, щоб усі українці, а особливо Любачівці, знали про людей, знали про родини, які не тільки зберегли своє життя на чужині, але любили і працювали ціле життя для своєї церкви і свого народу, і в цьому дусі виховали своїх дітей і внуків.

Коли б хтось з читачів знав детальніше обставини смерті двох перших юнаків, нехай напише про це до «Вісника Любачівщини».