Лодина – українська земля. Частина ІІ.(Автор: Моцьо Василь)

Дата публікації допису: Jan 08, 2014 8:44:12 AM

Прикрасою села є дерев'яна тризрубна церква св. арх. Михаїла. Перші згадки про церкву в Лодині походять з податкового реєстру 1589 року. Час побудови першої церкви встановити неможливо. В церковному інвентарі 1733 року записано, що дерев'яна церква з дзвіницею «недавно ремонтована». Наступна дерев'яна церква збудована в 1740-х роках. У 1861 році збудовано дерев'яну церкву, що збереглася дотепер. У 1911 році стараннями громади і о. Володимира Ольхового здійснено відновлення святині. У 1922 році з ініціативи пароха о. Володимира Вербенця проведено ремонт будівлі з добудовою присінку. Після виселення мешканців в Україну перетворена на склад деревного вугілля. У квітні 1971 року перебрана римо-каголицькою церквою і після ґрунтовного ремонту освячена на філійний костьол св. Антонія. Ще один ремонт здійснено у 1975 році, під час якого втрачений весь внутрішній церковний вистрій.

Вражає класичними формами придорожна мурована каплиця, вкрита банею з ліхтарем і маківкою. Визначними будівлями, що приваблюють художніми екстер'єрами, є школа і лісничівка. Привертають також око красиві господарські забудівлі Дмитра Махника, Андрія Махника, Миколи Токаря, Леона Тиркали, Василя Глинянського, Василя Юристовського, Дмитра Марчака, Івана Куривчака, Петра Фенцика (з Лугу), Теодора Радика, Степана Горб'яка та ін.

У селі діяли два млини – водяний і механічний. Водяний млин належав місцевому полякові Францу Плєсьнярському і функціонував до 1944 року. Часті паводки на Унячці і Лодинці розмивали греблі (гаті) і господареві-мельнику постійно приходилося вести боротьбу з паводковою стихією – піднімати рівень води в річках, щоб млинівками спрямувати її на лопатки великого приводного колеса. Тоді люди змушені були везти зерно до устріцьких млинів, або молоти в жорнах. Жорна були у 90 відсотків господарів.

Другий млин, що приводився в рух двигуном, належав Дмитрові Махнику і Петрові Фенцику на правах співвласності. Цей млин дуже швидко перестав функціонувати (кінець 20-х років) через непорозуміння між власниками і втратою довір'я у людей. Млин був проданий і демонтований. Руїни його фундаменту і металева арматура стирчать на пасовиську біля будинку Дмитра Махника до сьогодні.

Добрими пасічниками були Дмитро Марчак, Михайло Козупас, Петро Фенцик, Гнат і Андрій Яциничі, Петро Івасів (присташів).

Олійниці мали Гнат і Андрій Яциничі, Михайло Козупас і Петро Фенцик (квасининського).

У Павла Яцинича (з Під горбка), а також у Гната і Андрія Яциничів (грибових) були кірати (кінні молотилки).

У власному лісі Гнат і Андрій Яциничі випалювали вугілля і цеглу.

Не хлібом єдиним жила Лодина

Лодинці гордилися цінною бібліотекою і сакральною книгою поучень св. Івана Золотоустого. Школу в Лодині побудували лише у 1934 році, хоч громада мала власний ліс, відомих майстрів-теслярів і немало заможних господарів. Організаційно школа була заснована у 70-х роках XIX ст. Розуміння потреби вчити дітей у людей сформувалося ще в австрійські часи при організації парафіяльних шкіл. Успіх навчання в парафіяльних школах був мінімальний. Люди посилали дітей на науку у вільний від польових робіт час, а дяк вчив лише тоді, коли був вільний від своїх церковних і господарських обов'язків. Створювалася така школа з наказу церковної влади. Якщо священик прихильно ставився до освіти народу, то деколи доглядав таку школу. Парох о. Михайло Зубрицький провів велику роботу по піднесенню рівня навчального процесу в школах Берегів і Лодини. Ним започатковано фонд для будівництва шкіл у цих селах, але розруха спричинена Першою світовою війною і смерть пароха відсунули освітні справи громад до кращих часів.

Але ці кращі часи наступали надто повільно. Польща не поспішала вирішувати освітні справи українського населення. Наступник о. Зубрицького, парох о. Володимир Вербенець не конфліктував із польськими чиновниками на ґрунті освіти своїх парафіян, бо добре знав, що патроном парафії є держава («правительство») отже про неї й дбав.

Документальна довідка за 1930 р.

Парафія Береги долішні входила до Устріцького деканату

Декан: о. Михайло Жарський в Устріках дол.

Містодекан: о. Володимир Вербенець у Берегах дол.

Береги долішні, сільська церква дерев'яна, св. Михаїла, збуд. 1844, відновл. 1911 і 1922.

Парох: о. Володимир Вербенець, р. нар. 1878, рукоположений 1902, канонічно інституований 1919, Вк. (відзнаки крилошанські) вд. (вдовець),

Містодекан.

Патрон церкви: Правительство.

В матерній церкві (Берегах дол.) число душ – 782

У дочірній церкві Лодина, церква дерев'яна, св. Михаїла. збуд. 1861, відновл. 1911, віддаль від Берегів 2,5 км, число душ – 655

Разом по парафії – 1437 душ.

В обох селах є читальня «Просвіти», в Лодині – кооперат. «Господарська Поміч», Школа в Берегах 1 клясова, дітей – 82.

Поля в матірн. церкві Береги: 33 га 64 а 97 м. кв., огороду 47 а 84 м.кв. лук 3 га, пасовиськ 11 га 75 а 89 м.кв., ліса 4га 58 а 68 м.кв., неужитки 3 га 62 а 43 м.кв.; в Лодині поля 10 га 45 а 20 м.кв., лук 59 а 23 м.кв., пасовиськ 1 га 59 а 26 м.кв. Будинки добрі.

Дяк: Дмитро Радик, не екзаменований.

Станція Лісько – 24 км, суд, пошта, телеф., залізн. Устріки дол.

(Збережений правопис, деякі уточнення – В. М.)

Крім доходів від поля (близько 70 га у двох селах) були доходи, може й не високі, від хрещення, шлюбів, похоронів, коляд та ін.

Проповіді і поступки о. Вербенця не відзначалися національним забарвленням. Ніхто з парафіян старожителів не пам'ятав чи з 1919 по 1951 рр. о. Вербенець відправив панахиду на могилі о. Михайла Зубрицького та інших раніше захоронених отців. Хоч би один раз це міг зробити під час німецької окупації. Тож чи міг наш душпастир журитися освітою своїх парафіян? Зрозуміла річ, ні! Тільки активне втручання «Просвіти» і осередку ОУН у питання побудови шкіл у Берегах і Лодині привело до приїзду посла до польського Сейму від Галичини.

У Лодині на зборах селян посол до Сейму критикував Управління шкіл, повітове керівництво і Громадську раду за зволікання у вирішенні такої важливої справи, як будівництво школи. Збори закінчувалися масовим співом українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», а поліція змушена була оберігати посла і супроводжувати від села до села. Тільки після цього акту справа зрушилася з місця. У 1934 році в Лодині споруджено школу. Відтоді школа перестала тулитися по сільських хатах і корчмах.

Населення села зростало – з 655 чол. у 1930 році до 820 чол. у 1944 році. Збільшенню населення сприяли ріст господарств і зростання робочих місць на устріцьких тартаках, млинах, залізниці, шосейній дорозі, лісовому господарстві та копальнях нафти в Лодині, Ліщоватому і Ропенці. І все ж більшість лодинців постійно боролася з бідністю. Лише поодинокі діти моїх односельчан здобували семикласну освіту. Правда й те, що люди не дуже витрачалися на науку дітей, бо українців з освітою поляки на державну службу не брали. Для одержання посади необхідно було переходити у римо-католицький обряд, що було образою і ганьбою для українців.

Усе українське населення Лодини і Берегів належало до греко-католицької церкви. В умовах полонізації національну гідність у людей виховувала Українська греко-католицька церква, «Просвіта» та осередок ОУН, що почав у селі активно діяти в 30-х роках. Саме тоді в Лодині з'явилися нові політичні сили, які ставили за мету ліквідацію окупаційних режимів, виступали за відродження української нації, ініціювали проведення шевченківських вечорів, фестинів, вечорів пам'яті Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Ольги Басараб, Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які загинули від рук московсько-більшовицьких терористів та в польських тюрмах-катівнях.

Заохочували сільську молодь до патріотичного чину особистим прикладом односельчани Павло Тишик, Євстахій Романів, Степан Івасів, Євстахій Волошанський, Дмитро Радик і деякі інші.

Важливу роль у патріотичних діях відігравали молоді лодинці – Антін, Марія, Казимир і Осип Яциничі, які працювали і вчилися у Львові. Саме вони систематично привозили до села львівську пресу, літературу та інформацію про те, що всюди йде об'єднання української молоді у «Просвітах», «Соколах», «Лугах» і «Рідній школі». Одним словом, активно відроджується і набирає нової сили все те, що було жертовно ініційовано митрополитом Андреєм Шептицьким у Галичині перед Першою світовою війною, коли наш край покрився мережею читалень «Просвіта», шкіл і гімназій «Рідна школа», гуртками спортивних товариств, члени яких із вибухом Першої світової війни виставили легіон добровольців – Січових Стрільців, які вписали славну сторінку в історію України під час визвольних змагань 1918-1920 років.

Антін Яцинич і Андрій Махник мали радіоприймачі, що сприяло поінформованості людей.

Позитивно вплинула на селян організація кооперативної торгівлі, яка почала конкурувати з чужинською і випихати з села жидівських лихварів. Ініціатором цієї важливої справи був односельчанин Павло Тишик. Він немало причинився й до будівництва школи.

Свідомість лодинців швидко підвищувалася. Зокрема, це проявилося під час Ліського повстання у червні 1932 року, коли вони разом із бережанами вчинили опір польській владі, борючись за свої права. Селяни Ліського повіту Львівського воєводства різко відмовилися від безоплатної примусової праці при будівництві та ремонті шляхів, запровадженої під назвою «свята праці», яке мало бути узаконене 21 червня 1932 року встановленням у селі Берегах Долішних залізного хреста. Люди роззброїли поліцію і вигнали з села непрошених гостей: Ліського повітового старосту, Дирекцію державних лісів та особистого представника графа Потоцького. Після цього штаб по узаконенню «свята праці» перемістився на захід від Устрік у села Лобізву, Бібрку, Устьянову, Телешницю Сянну та Телешнию Ошварову. Лодинці і бережани скликали на допомогу повсталим селам людей з усього повіту, розіславши кінних гінців. Боронити свої права зі зброєю в руках прибуло понад 15 тисяч чоловік. КПП і КПЗУ безпідставно приписують собі організуючу роль у цій акції. На селян вони впливу не мали. (Енциклопедія українознавства, т. 4. Льв. 1994, стор. 1333. Радянська енциклопедія історії України, т. З, стор. 24, К. 1971.)

За сім передвоєнних років (1932-1939) політичне життя в селі значно активізувалося. На цей час припадає створення політичного гуртка при читальні «Просвіта», Товаиства тверезості, кооперативи «Господарська поміч», бібліотеки, драматичного гуртка і хору, який під національним гаслом «... А ми тую червону калину підіймемо...!» об'єднав більшість хлопців і дівчат.

Учасниками чоловічого хору стали: Антін Яцинич, Андрій Токар, Осип Яцинич, Іван Тишик, Ілько Кучма, Михайло Козупас, Михайло Івасів, Іван Кучма, Василь Кучма, Теодор Токар, Михайло Білий, Микола Гадомський, Микола Токар та ін. Вони були основою церковного та великого мішаного хорів.

Популярним був ритуальний чоловічий хор «Брати», що діяв у Різдвяні свята у фонд церкви. Коронною колядою-віншуванням «Братів» у кожній хаті була коляда «Нашого брата постародавно...». Ця коляда виконувалася тільки в Лодині. Хор «Братів» у складі 35-40 чол. веселив господарів і був бажаний у кожній селянській господі.

Різдво в Лодині, як і Великдень, було величаво святковане. Це було родинне свято. Здається, Лодина була таким селом, де коляди і щедрівки були організовані. Все зароблене повинно було вноситися на національні або церковні цілі. А ще Лодина славилася сімейними музичними капелами – «троїстими музиками». Були це відомі навіть за межами Лодини куривчаки, радики, макарі і янчики. Їх запрошували на всі весілля і забави. Між ними була здорова конкуренція.

Повнокровне життя селян часто приваблювало повітову поліцію, яка постійно цікавилася надходженням у село української періодики, наявністю дозволів повітового старости на проведення фестинів і забав, бо усі сільські масові заходи були наповнені українською символікою, піснями про славне минуле України.

Тернистий шлях села під окупантами

Лодинці насторожено поставилися, як до приходу німців після поразки Польщі, так і до радянської влади. Адже одні і другі прийшли як визволителі, а поводилися як завойовники.

У вересні 1939 року Червона армія на багнетах принесла нам радянську владу. В Устріках утворено районний центр, йшла підготовка виборів до Народних зборів, активно формувалася влада Рад.

На вимогу уповноважених райкому партії в Лодинській сільраді складалися списки виборців, і таємно – списки куркулів, активістів «Просвіти» і націоналістів.

Радянська влада намагалася впливати на бідніших людей. Їх збирали вечорами на «ідеологічну обробку», вони й стали (5 родин) основою колгоспу, засівали церковну і панську землю. Тоді ж у селі часто появлялися агітатори-політруки. Людей збирали на толоці біля цвинтаря, де політруки кричали про те, якими нелюдами були польські пани, що прийшло визволення, яке принесла Червона армія, що буде щастя всім – селяни отримають землю, робітники – заводи, і все це зробив для нас великий Сталін. Всі промови закінчувалися закликами «Хай живе!», що було дуже дивно.

Незабаром люди відчули, що таке радянська влада і її класова сутність. На мітингах і зборах промовці постійно називали чесних господарів «куркулями» і «експлуататорами». Всіх приголомшила звістка про арешт сина о. Вербенця, Миколи, – сільського вчителя. Ночами йшли масові арешти інтелігенції по всьому районі. З усього було видно, що в новоутворені райони Західної України прислали зі сходу чекістів і партапаратчиків з досвідом організації голодоморів і концтаборів, одним словом, професійних убивць. Відразу почастішали випадки втечі молоді за Сян, до німців. Утечі сприяла більшовицька кампанія по укріпленню радянсько-німецького кордону по Сяну. Нелегально перейшли кордон лодинці Василь Моцьо і Антін Марчак.

Початок німецько-більшовицької війни 1941 року запам'ятався лодинцям і бережанам нічними розстрілами у лісі скраю села, і тотальною мобілізацією чоловіків до Червоної армії, з якої всі призвані на війну з Лодини, Берегів Долішніх, Дзвиняча Долішнього, Волі Мацькової та інших сіл на п'ятий день відступу дезертували і повернулися додому. Німці на цій території без перешкод просувалися на схід.

Незадовго Лодина, як і інші західноукраїнські терени, святкували відновлення Української Держави, що відбулося 30 червня 1941 року у Львові. Актом 30 червня український народ заявив про своє святе право бути Суверенним Господарем на своїх споконвічних українських землях, що за Українську Самостійну Соборну Державу він буде боротися всіма засобами проти всіх окупантів. Із нагоди Акту відновлення Української Держави в Лодині відбулося Віче, на якому солтис Микола Токар і невідомий чоловік привітали людей з великою історичною подією, яка відбулася у Львові 30 червня, і закликали всіх дорослих навчатися військової справи, бо боротьба за Україну тільки починається.

У назначений час на військові заняття з'явилися всі юнаки і дівчата від 16 років, а чоловіки до 45 років. Народ із цікавістю спостерігав військові вправи та марші своїх дочок і синів. Колона маршируючих четвірками простяглася на півкілометра. Лунали маршові пісні про Україну, про її волю і славний український народ. Команди подавалися українською мовою. Вишкіл юнаків і дівчат проводили односельчани, колишні вояки австрійської та польської армій – Дмитро Марчак, Євстахій Романів, Іван Куривчак, які також бездоганно знали німецьку і польську військову термінологію.

Але військові вправи тривали недовго. Всіх приголомшила звістка про арешт українського уряду, очолюваного Ярославом Стецьком. Фашисти кинули за грати також і українського політичного провідника Степана Бандеру. Продовжувалися арешти членів ОУН. До Лодини часто навідувалися гестапівці. Почастішали облави. Сільську ґміну змусили подати арбайзантові список молоді та одиноких людей для відправки до Німеччини на підневільну працю.

У кілька етапів зі села виїхали: Петро Романів, Михайло Бунь, Михайло Івасів, Володимир Юристовський, Петро Горб'як, Євстахій Козупас, Анна Макар, Марія Макар, Марія Фенцик (дочка Семена), Іван Яцинич (син Онуфрія), Дмитро Яцинич (син Степана), Ганна Яцинич, Марія Яцинич, Катерина Тиркала, Михайло Романів, Рузалія Антоняк, Юлія Антоняк, Теодора Марчак, Іван Бурківський, Іван Чаплінський, Марія Горб'як, Рузалія Волювата, Катерина Вишковська, Марія Тишик, Анна Тишик, Антін Гадомський, Іван Махник, Михайло Махник, Василь Кучма, Ілько Кучма.

Добровільно з сім'ями виїхали: Іван Тишик, Стефан Козупас, Іван Козупас, Михайло Козупас, Іван Глинянський, Йосип Антоняк. Більшість із них повернулися в Лодину після поразки Німеччини (травень 1945 року).

Близько 30 молодих, здорових парубків і дівчат, а якщо врахувати і сімейних, то понад 50 чоловік тільки з Лодини стали в ряди остарбайтерів Третього Райху. Відсутність у селі такої кількості молоді негативно позначилася на моральному стані лодинців. Люди постійно тужили за дітьми, вечорами на вулиці не чути було більше співу.

Боєздатна частина хлопців, що залишилася, таємно вивчала тактику та стратегію боротьби ОУН(р) у сучасних умовах. Заняття проводив невідомий «Гонта» в підвалі будинку Євстахія Романіва. Невідомого «Ґонту» поселили в хаті Костянтина Масного, ніби приїжджого родича. Насправді це був уповноважений представник Крайового Військового Штабу і Дружини Українських Націоналістів, керованих Романом Шухевичем і Дмитром Грицаєм. Його прізвища не вдалося встановити. Відомо, що «Гонта» готував молодь у повстанці ще й у навколишніх селах. Йшла підготовка до збройної підпільної боротьби з окупантами України.

Керівником підрайонного проводу ОУН, станичним і керівником куща був призначений Василь Моцьо (син Павла, 1910 р.н.). Він очолив заготівлю продуктів, теплого одягу, відповідав за складування зброї. Бункери для зброї обладнав у своїй хаті Михайло Моцьо (син Павла, 1905 р.н.).

У кінці липня 1944 року зброя була видана сотні Чорного (псевдонім), яка таємно розквартирувалася в Лодині. На очах у німців-фронтовиків зброю одержали біля 150 повстанців, які винесли з подвір'я Михайла Моця німецькі та російські карабіни, кулемети Дехтярьова, німецькі та чеські МП, німецькі штильгранати, скриньки з патронами та сигнальними ракетами. Озброєна колона рушила на захід у напрямку Середниці, Ліська, Цісни. Німці не наважилися перешкодити відходові озброєної повстанської колони, бо бачили досить потужну силу і добре кулеметне прикриття. До сотні командира Чорного приєднувалися хлопці з Лодини та інших сіл.

Над Лодиною продовжували розриватися гарматні стрільна, випущені більшовиками з Хирова і Добромиля. Німці відповідали артударами з лодинського горба з боку Діла. У цій канонаді в багатьох сім'ях чувся плач матерів, які тільки-но випровадили синів і дочок на смертельний бій з ворогами України, благословляючи їх освяченими образами та водою. Тихе материнське і дівоче схлипування чулося під час Святої Літургії у церкві. Люди добре знали, що найстрашніше ще попереду. Знали, що більшовики запитають їх про синів і чоловіків. А чи мали на це право?! Відповідь тут однозначна: сталінське беззаконня таке право їм давало! Окупантів тривожило те, що ми хочемо своє життя будувати у власній самостійній державі. Борючись за своє визволення, ми прагнемо до визволення всіх народів, бо ненавидимо всякий імперіалізм.