Дата публікації допису: Jul 02, 2014 7:16:5 PM
Від геноциду родини до геноциду України або наше сприйняття комуністичного режиму для українців
Усі століття для України були “пеклом”, відколи вона попадала під протекторати або окупацію завойовників. Особливо згубним для українців стало XX ст., коли при владі тут постали сталінські послідовники і людиноненависники – комуністи. Це тепер їх соромливо підмінюють поняттям, замість називати злочинною комуно-фашистську владу, “сталінськими репресіями”. Інколи чуємо про «більшовицькі репресії» або геноцидні дії, їх називають просто «терором». Зрозуміло, що світлоносний, богобоязкий, оцерковнений, працьовитий та господарський український господній народ став об’єктом духовного і фізичного нищення. Російські шовіністи під личиною комунізму відразу ж стали винищувати його під корінь. Не обминула “чаша сія” і Тернопільського краю, особливо серед усього іншого також і Збаражчину.
Під геноцидні хвилі потрапила моя мала Батьківщина, коли через рідну Збаражчину прокотилися лихоліття воєн: Першої світової (1914 – 1918) (Н. Бенч. Людські та матеріальні втрати українців на території Східної Галичини у роки Першої світової війни // Матеріали Другої ВНПК «Геноцид України у XX ст., Україна під окупаційними режимами: історія та наслідки / Відп. за випуск М. Фіцуляк – Л.: Добрий друк, 2013. – С. 3-6), Польщі і Росії проти України (1918 – 1921) (Дем’янюк О.Й. Військово-політичні аспекти Волинської губернії у 1914 – 1921 рр.: монографія / О.Й. Дем’янюк. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011р. – С. 92-112; Сиолей В.В. Польське цивільне і військове осадництво у Західній Україні 1919-1939 рр.: історико-правовий аспект.-Тернопіль.: Підручники і посібники, 2003. – 112 с.),Другої світової війни (1939 – 1945), а ще повоєнні голодомори (1946 – 1947, на сході – 1933). І, звичайно ж, постійні репресії (1939 – 41 та 1944 – 1956) і подальші роки – оте нове людиноненависницьке явище «голодомор» притаманне виключно комуно-фашистським правителям та їх злочинам проти українців.
Якраз то вони до останніх років були невідомими широкому загалу, бо до останнього комуніста замовчувалася та не визнавалася на державному рівні злочинна сутність москво-більшовицького режиму. Навіть зараз, як відомо, нова генерація «комуністів-сімонєнківцев» голодомор українців, усупереч здоровому глузду та незаперечним документам, в унісон з Росією вперто заперечують. У противагу світовому визнанню цей кривавий факт в історії нашої нації вони замовчують, а десятимільйонні жертви не сприймають виключно як українців, чим, власне кажучи, розмивають саме національний характер мільйонних жертв.
Цей негуманний «рух» тепер вже призвів навіть до невизнання Незалежності України і відвертої агресії північних «братів» шляхом повторення гітлерівсько-фашистської навали, в останньому випадку – анексії Криму. І це у XXI ст. українська територія захоплена новітніми російськими фашистами, які практично на державному рівні запровадили державний тероризм проти іншої нації – українців.
Саме тому новітня історія нашої країни, яка власне і в силу багатьох інших зовнішніх причин, має чимало таємниць та білих плям. Особливо, коли розглядати російський одержавлений на шовіністичному ґрунті тероризм. У роки панування у нашому краї тоталітарного комуністичного режиму тема геноциду, зокрема, в Збаразькому районі (або в окремо взятому місті) якщо й розглядалась, то спорадично. Зрозуміло, що в часи москво-більшовицької окупації «українське питання» – геноцид проти автохтонів – пропускали, як правило, крізь призму боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”. Хоча елементарно при цьому замовчувалося, що сільські по своїй сутності і соціальному складу землі, зокрема, Збаражчини, як і інших, наприклад, сусідніх – Кременеччини, Лановеччени, Шумщини тощо, навіть бідної буржуазії не мали. Де б вона там могла взятися в умовах фактично натурального сільгоспвиробництва? Нікого навіть формально не цікавило те, що тут переважали зовсім інші соціально-економічні відносини. Тогочасні наші землі мали господарсько-економічні та соціально-духовні аспекти сільськогосподарського складу. Для краю, як зауважено у друкованих працях останнього часу, також було вигадано нові геноцидні визначення «ворогів народу», «кулаків», «одноосібників», «середняків» з тим, щоб їм не залишити навіть найменшого шансу уникнути репресій, що ставали єдиною базою геноциду українців. Чого варте так влучно назване «колгоспне рабство»? (В. Кук-Леміш Колгоспне рабство. – Львів, 2005. – С. 35-46).
Згадуючи своє дитинство, маючи 10 років, я глибоко закарбувала в своїй пам’яті на все життя один трагічний епізод, коли при моїй присутності (бо нікого не було на цей час вдома) два представники Збаразького РВ НКВД 28.06.1941 р. заарештували наймолодшого рідного брата моєї мами Михайла Загоруйка, музиканта Збаразького будинку культури, за «антирадянську пропаганду», і він через 3 місяці помер у Магнітогорській тюрмі.
Проживаючи у Львові, коли почалися процеси відродження нашої державності, в 1989 р., я, не вагаючись, надала приміщення в Будинку архітектора для започаткування патріотичної організації, яку тепер всі знають як Народний Рух України. До речі, тепер, коли пишеться ця стаття, минає 25 – ти річчя від часу створення цієї виключно державотворчої установи, яка долучилася до вимог суду над виконавцями геноциду у нашому краї.
Перед тим, як подати дані архівних досліджень і родинні відомості, зауважу, що вся інформація почерпнута виключно з державних архівів України та, зокрема, Тернопільської області, а також приватних сімейних документальних збірок нащадків тих, кого стосується геноцид конкретно.
Мій родовід походить із Збаража та Перемишлян. Знаний господар, мій прапрадід Павло Кінах народився у м. Збаражі, мав четверо дітей. Серед його трьох синів була одна донька Катерина – моя прабабуся. Вона була одружена з Пилипом Романчуком, у їх великій сім’ї було 5 хлопців і стільки ж дівчат. Однією з них була моя бабуся Анастасія, що вийшла заміж за Олексія Загоруйка із Залужжя. У свою чергу вони мали 3 сини і 3 дочки.
Наймолодший син найстаршої доньки, що разом із чоловіком із Івано-Франківська, мешкали в США – в Нью-Йорку, Дмитро Бубній – американський пілот, учасник Другої світової війни в американській союзницькій армії, загинув над Україною в 1943 р., за що отримав звання Героя СРСР, хоча й ніколи не був громадянином цієї країни. Також інша донька Загоруйка – Катерина (за чоловіком – Шиманська) була обрана головою Збаразької міської ради. У важкий час надала прихисток матері Героя УПА Дмитра Клячківського (1911-1945 рр.) – Т. Клячківській, яку за сина було заарештовано й піддано геноцидним діям. Її арештували і “Особливою нарадою” при МҐБ СРСР 18.12.1946 р. на 5 років заслали в північний регіон імперії, реабілітована, повернулася до Збаража. Не маючи де мешкати, проживала до смерті саме в Катерини Загоруйко.
Моя мама в час українського підпілля, майстер з переробки сільгосппродукції Збаразької райспоживспілки, доставляла воїнам УПА теплий одяг (фуфайки, ґумові чоботи), ці речі передавала через дружину двоюрідного брата Федора Залузького – Ганну з с. Нижніх Луб’янок.
Мій батько Францішек Михайлович Бригідер, родом з Перемишлян, за походженням з австрійських колоністів, за фахом інженер з устаткування машин та механізмів цукроварень і млинів на Тернопільщині. За життя піддавався репресіям.
Зібравши і опрацювавши матеріали, я склала генеалогічне дерево роду із даними «Книги пам’яті Збаразького району» (Реабілітовані історією. Книга пам’яті Збаразького району. – Тернопіль: Збруч, 2006. – 659 с.). В результаті досліджень, присвячених цій болючій темі, встановлено прізвища тих, хто підпав під дію геноциду.
За генеалогічним деревом 157 на схемі з 7-ми поколінь були священики, лікарі, інженери, економісти, агрономи, судді.
Відомі і свідомі українські громадяни Збаражчини:
Кінах Гліб – священик УГКЦ, Roma; Via S.Giosafat, 8 (H. Kinach)
Павлишин Іван – священик
Бедрій Михайло – священик
Бедрій Назар – священик
Загоруйко Ореста – лікар
Залузька Віра – лікар
Кальба Богдан – лікар
Кальба Ганна – лікар
Павлишин Олег – лікар
Бедрій Любомира – лікар
Кінах Ігор – лікар
Залузький Олекса – економіст
Дідич Іван – агроном
Іванчук Станіслав – суддя
Отже, з цього переліку української інтелігенції варто зазначити, що це ціла генерація свідомої інтелігенції, яка справді визнавалася такою, а не просто інтелігенція за «посадою». Як національно свідома громада Збаража з такою кількістю національною ідентифікованих людей не могла не бути поміченою пильним «оком» окупанта? Звичайно, помітили! Окупант діяв за своїми сатанинськими «правилами гри»: наша родина потрапила під криваві жорна каральних органів, як, зрештою, і в інших містах та селах Галичини і всього нашого краю, всієї України.
Відповідь за ці злочини має колись настати, бо не покараний злочин, як правило, повторюється в будь-якій країні нашої планети. На жаль, це правило нині далеко не всі розуміють і не поділяють його заради фальшивого «миру» між політичними системами та державами. Наш, український, історичний досвід говорить однозначно: покарай злочинця за злочини, яким немає терміну давності.
Геноцид проти моєї родини табл.1
Надіємося, що родинна історія кожного окремого роду українців відтворить історичну пам'ять і, зрештою, приведе до висновку про ядро нації – міцну, здорову і патріотичну сім’ю нашої європейської держави.
Аделя Дячун філолог, громадська діячка, голова секретаріату Львівського товариства «Тернопільщина», голова управи ЛКО ВНРУ, пенсіонер.