ОКРУЖНИЙ РЕФЕРЕНТ СБ ОУН «СМЕРЕКА». (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Sep 08, 2019 5:58:55 PM

Євстахій Пацевко, пс. «Смерека», «Оршан», народився 1922 року в селі Заліски Бібрецького повіту (тепер Жидачівський район, Львівської області) у селянській сім’ї Степана та Ганни Пацевко. Коли Євстахію було три роки – в сім’ї з’явилось поповнення, народилася дівчинка, котру нарекли Ольгою. В батьківському домі їх зростало тільки двоє, і це було не характерно для тодішніх сільських сімей, але у випадку родини Пацевків на це були певні причини. Євстахій народився з фізичною вадою – одна ніжка була тоншою за іншу, розвивалась з відставанням, тому батьки хвилювались щоб син не зростав калікою і звертались до всіх відомих в окрузі лікарів за допомогою. Але, підростаючи, він зумів перебороти недугу і це не позначилось на його фізичному стані у зрілому віці.

Євстахій Пацевко

Батько Євстахія належав до активної верстви населення, пройшов дорогами Першої Світової війни, був за кордоном, бачив життя людей в інших краях. Під кінець війни був важко поранений і втратив ногу. Своїх дітей виховував в любові та повазі до Бога та української землі. За отриману інвалідність під час війни Степан отримував від Австрійської держави солідну щомісячну грошову винагороду – сто злотих. Це давало змогу утримувати достатній матеріальний рівень сім’ї і навчати дітей. По своєму фізичному стану він не міг обробляти землю, тому в Залісках заснував свою крамницю, де торгував продовольчими товарами.

Євстахій, досягнувши семирічного віку, навчається у сільській школі. Про цей період свідчить фотографія у його шкільної товаришки Марти Підлісецької – Салій, на котрій зображено їхній клас із своїм вчителем на подвір’ї школи. Після закінчення сільської школи батьки посилають Євстахія на подальше навчання до «Рідної школи» в м. Ходорів, де він долучається до діяльності гуртків читальні «Просвіта».

По своєму географічному розташуванню село Заліски знаходиться між двома промисловими та культурними центрами – провінційним містечком Ходорів та повітовим – Жидачів. Зі Львова через Ходорів до Станіславова та Чернівець, із Стрия через Рогатин до Тернополя проходили важливі залізничні магістралі. Жителі Залісок та навколишніх сіл працювали в названих містах на підприємствах, що сприяло їх зближенню через спілкування, обмін думками про ситуацію в краї. Про почуте вони ділились з односельцями.

За панської Польщі життя і праця українців була не з легких. Українці, зазвичай, отримували важчу роботу, яка і оплачувалась нижче. Для отримання кращої роботи нашим землякам часто ставилась умова про перенесення свідоцтва про народження в костел і перхід в католицизм, це означало зречення своєї української національності. Слід відмітити, що на той час ще досить свіжими були спогади про ЗУНР і Січових стрільців, котрі боронили молоду державу українців. Пам’ятали галичани, також, про роль Польщі у ліквідації української самостійності у 1919 році, коли вона знехтувала перемир’ям на час Паризької мирної конференції і відтіснила Галицьку армію на схід, до Збруча.

Мовчазна згода провідних країн Заходу дала змогу Польщі повернути у своє володіння Галичину і закріпити це право у заключному документі конференції. Тому в 20-30-ті роки продовжувалась боротьба галичан за свої права та свободу. Підростало нове покоління українських патріотів, котрі не боялись польських тюрем і були готові пожертвувати і своїм життям в ім’я високої цілі – здобуття Незалежності. З початку 30-х років по всій Західній Україні не припинялись судові розправи над патріотами, членами УВО-ОУН, очолюваних на той час полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем. (УВО – Українська військова організація).

В той час на Ходорівщині діяла потужна мережа підпільних осередків УВО-ОУН, які поширювали свої ідеї через читальні «Просвіта», де навчали молодь історії України, мови, математики, пропагували українську культурну спадщину у театралізованих гуртках; організовували фестини, вечорниці, читання рефератів по вшануванню пам’ятних дат в історії українського народу, видатних політичних та культурних діячів.

Підпільний осередок також діяв і в Залісках. До його складу входили Олекса Сомик, Осип Пастернак, Василь Телішевський, Петро Салій та інші. Їхня підпільна діяльність була тісно пов’язана із членами ОУН сусіднього села Бородчиці: Антіном, Михайлом та Стефаном Николин, Олексою Шальвірою, Петром Дубовським, Григорієм Пухалем, Дмитром Кучерою. Очолював районну організацію ОУН уродженець с. Чортореї, випускник гімназії Парадовський Теодор, син Йозефа і Марії Басумак.

Весною 1939 року польською владою були проведені масові арешти по усій Галичині. В числі 28 українських політв’язнів з Ходорівщини були і названі члени ОУН з Залісок і Бородчиць. 20 березня 1939 року вони предстали перед окружним судом в Бережанах, який тривав дванадцять днів. Над усіма в’язнями було вчинено розправу, звинувативши їх у тому, що в період 1935-39 років на території Ходорівщини розгорнули діяльність ОУН. На одному із судових засідань ув’язнений Василь Телішевський із Залісок не признав своєї вини і заперечив звинувачення, ніби мав бути боєвим референтом при повітовім проводі ОУН. На щастя, того разу багатьох ув’язнених обминули вироки на багаторічне перебування в польських тюрмах – розпочалася німецько-польська війна, далі капітуляція Польщі і анексія більшовиками Західної України на основі пакту Молотова-Ріббентропа, договору про початок переділу Європи між фашистською Німеччиною і більшовицьким Росією.

З перших днів більшовицької окупації стало ясно, що нова влада «братнього» народу нічого доброго не несе галичанам. Після приходу «совітів» органами НКВД у Львові було арештовано польських і єврейських урядовців та політичних діячів, а через два тижні після виборів у березні 1940 року почались арешти проукраїнськи налаштованої еліти та членів ОУН. Як свідчать архівні документи – 80% арештованих українців отримали смертні вироки. Їх вважали найзапеклішими вороги радянської влади, чого не можна сказати про вироки засудженим полякам та євреям.

Зосереджуючи увагу на політичних подіях в Галичині перших десятиліть минулого століття, автор прагне донести до читача, що послужило ідеологічним фундаментом в патріотичному вихованні нового покоління української молоді двадцятих років. Уже в сорокових роках значна її частина стала під боєвий стяг Степана Бандери в час Української революції та прославила свій народ у двобої із зловісними силами – фашистською Німеччиною та більшовицькою Московією як армія безсмертних. До когорти сласних героїв належить і герой нашої оповіді Євстахій Пацевко.

Як стає відомо з розповіді його соратниці по підпіллю, члена ОУН з 1941 року, політв’язня російських таборів (ГУЛАГів) Марти Підлісецької-Салій, підпільна діяльність Євстахія розпочалася рано, ще в кінці 30-х років, коли йому було 16-17 років. «Із школи, де ми разом навчались, мене більше вабило товариство юнаків, ніж дівчат. Тому моя громадська участь в роботі читальні «Просвіта» і підпільна діяльність в ОУН була тісно пов’язана з Євстахієм Пацевком. До того ж, дружні стосунки скріплювали і родинні зв’язки: брат його батька Атанас мав за дружину мою рідну сестру Ганну.

Марта Салій, пс. «Орися», 1921 р.н.

Нашу активну участь у роботі «Просвіти», як осередку патріотичного виховання молоді села, запримітили наші майбутні наставники – Олекса Сомик та мій двоюрідний брат Петро Салій, котрі часто відвідували читальню, зустрічаючись та спілкуючись з молодими людьми. Вони були дуже цікавими співрозмовниками. Олекса Сомик міг годинами переповідати книги з історії України, що викликало неприховане захоплення молоді. Ділячись своїми думками стосовно тих чи інших подій, вони зацікавлювали та прихиляли на свою сторону дуже багатьох співрозмовників».

Переконавшись у тому, що Євстахій правильно розуміє політичну ситуацію і готовий до активних дій, наставники почали знайомити його з забороненою літературою національно-патріотичного спрямування. Звичайно, все відбувалось з урахуванням вимог конспірації. З того часу в житті Євстахія наступив період переосмислення того, що діялось навколо і розуміння націоналістичного вчення як керівництва до дії в ім’я досягнення найвищої мети – побудови Української самостійної соборної держави.

Навчаючись у старших класах «рідної школи», Євстахій під час літніх вакацій допомагає батькові по торгівлі, тому цілком логічною здається пропозиція поглибити його знання у торгівельній школі м. Ходорів. І це був 1938 рік, заняття проходили у приміщенні державної (повшехної) школи, сьогодні це школа №1. На третьому поверсі з однієї сторони був окремий клас для юнаків, в іншому крилі – для дівчат. Та не довго довелось Євстахію засвоювати ази торгівельної справи – восени 1939 року розпочалась німецько-польська війна і зразу на рідні терени вступили війська Червоної армії, почався новий етап в історії Галичини, який змінив долі більшості населення краю: одних возвеличив до рівня національних героїв, інших прирік до забуття.

Зважаючи на небезпеку бути схопленими органами НКВД, багато провідників ОУН різного рівня відходили на Захід щоби перегрупувати сили, виробити єдину стратегію дій. Перед своїм відходом за кордон Олекса Сомик зустрічається з Євстахієм Пацевком і, як співробітник референтури СБ ОУН, дає йому важливе організаційне доручення – вступити в совіцьку молодіжну ленінську спілку. Для дачі такого завдання були свої підстави. Зважаючи на події в Європі, націоналісти передбачали, що і Україну очікують великі потрясіння, тому перебудовували свою діяльність виходячи з перспективи настання воєнних дій. Передача Карпатської України під мадярську окупацію, анексія Західноукраїнських земель російським режимом свідчили про антиукраїнську політику гітлерівської Німеччини. Необхідно було готуватись до діяльності в різних умовах.

З початком Другої Світової війни Олекса Сомик повертається до рідного краю і очолює в рідному селі українські державотворчі процеси, котрі розпочались з підготовки до величного свята: оприлюднення Акту відновлення Української Державності. Свято відбулось 6 липня 1941 року і розпочиналось урочистою Літургією у сільському храмі, яку відправив о. Іван Литвин. Після молитви уся громада, молодь та діти у вишиванках, з національними прапорами, виконуючи національні та духовні пісні попрямували до місця урочистостей, яке було підготовлене у вигляді сцени на толоці біля старого річища Дністра.

За дорученням Олекси Сомика, Марта Салій перед односельцями та гостями зачитала Акт, який був прийнятий з ініціативи ОУН та провідника Степана Бандери Народними зборами у Львові 30 червня 1941 року. Олекса Сомик у своєму слові вшанував пам’ять українських героїв, що поклали життя за Україну, вітав усіх з історичною подією, побажав усім щасливої долі і закликав долучатись до починів у побудові своєї Української Держави. Після урочистої частини відбулись культурні заходи, в котрих сільські аматори з «Просвіти» виконували ряд патріотичних, стрілецьких та народних пісень.

Навіть сьогодні, згадуючи той святковий день, житель с. Заліски Кравець Іван висловлював своє захоплення від танцю «Аркан» у виконанні парубків села: Пацевка Євстахія, Кука Степана, Парадовського Богдана, Білинського Романа, Пацевка Йосипа та ін.

На превеликий жаль, більшість з тих молодих людей поклали свої голови в часи збройної боротьби з німецькими та російськими окупантами. У той же день було обрано сільську управу, яку очолив Пшик Іван. У селі завирувало життя, кожний відчув, що став вільною людиною на своїй землі. Євстахій часто відвідує читальню, яку очолює Марта Підлісецька, обговорюючи з нею підготовку та проведення громадських та культурних заходів. Було відновлено роботу самодіяльних та драматичного гуртків, якими керував Артим Йосафат, що приїздив із віддаленого села Черемхів.

В загарбницькі плани німців не входило надання українцям можливості будувати незалежну державу, вони вбачали в Україні територію, котра буде їм постачати продовольство, дешеву робочу силу та природні ресурси, тому вкрай вороже поставились до бажання українців бути незалежними. Уже на третій день після проголошення Акту із Берліна до Львова приїхала спеціальна група СД. Було арештовано в Кракові Провідника ОУН Степана Бандеру, у Львові голову Українського Правління Ярослава Стецька, а отримавши від них відмову про відкликання Акту відновлення Незалежності, німці розпочали арешти провідників та членів ОУН бандерівців-революціонерів по всій Україні.

Ще не загоїлись рани в галичан від більшовицького нашестя, як знову настала пора смути, терору та переслідування патріотів. Провідні члени ОУН змушені були переходити в підпілля, щоб мати можливість готувати населення до збройної боротьби з німецькими окупантами. Тим часом окупаційна влада почала втілювати в життя свої людиноненависницькі плани по перетворенню українців в рабів: розпочались спочатку добровільні заходи, а з часом масові облави і захоплення молоді для примусової праці на території Німеччини та її сателітів.

Тільки із Залісок було вивезено в час окупації 32 молодих людей. Молодь заганяли в так звані будівельні служби, без права вибору. Юнаків мобілізували в допоміжні німецькі військові формування, тому ОУН бандерівців-революціонерів із 1942 року розпочала збройну боротьбу з окупантами.

Євстахій Пацевко перебуває у постійному зв’язку з провідником Олексою Сомиком, що перебуває на підпільному становищі, виконує його організаційні завдання та доручення. Сестра Євстахія – Ольга за польського правління закінчила «Рідну школу», у 1941 році пройшла курси садівничок (виховательки дітей дошкільного віку) у Ходорові при освітньому відділі, організовані Українським комітетом та була направлена у волость Піддністряни, де очолювала дитячий садочок. Крім того, працювала в підпільній сітці ОУН. У 1942 році разом із Мартою Підлісецькою була направлена провідником «Славком» - Олексою Сомиком на медичні курси, що були організовані в селі Чортореї (Кам’яне), де групу підпільниць навчають медицини два лікарі-євреї. Вони читають лекції та навчають практичним навикам медичних сестер при наданні допомоги пораненим та хворим. Курси відбувались в підпільних умовах, дівчата проводили конспектування теоретичних питань, а на завершення – було проведено екзаменування на засвоєння курсу навчання.

Створений кущовий осередок ОУН жіночої сітки очолювала Марія Слівінська з Піддністрян, до його складу входили підпільниці із Залісок: Марта Підлісецька, Ольга Пацевко, Стефанія Могильна, Марта Тихович, Стефанія Яремко, Катерина Сомик. Ніхто з односельців не догадувався, що молоді дівчата готуються до виконання важкої і відповідальної роботи.

Однією з важливих ділянок роботи в підпіллі вважалось налагоджування зв’язку. Вона вимагала надзвичайної зосередженості, кмітливості, витримки у складних ситуаціях, а в додаток сміливості і впевненості у собі. Пошта, повідомлення, накази, все проходило по зв’язку, здебільшого «грипсами» (естафетами). Неодноразово доводилось супроводжувати через свій терен провідників, воїнів та підпільників ОУН, а в час постою розквартировувати по довірених сім’ях. Не менш вагомою була ділянка розвідки та отримання необхідних даних. Крім того, опіка за пораненими – нагляд та перев’язування, заготівля лікарських рослин та медикаментів, перев’язочних матеріалів, яких завжди не вистачало. І це не повний перелік важкої повсякденної праці, яка лягала на тендітні дівочі та жіночі плечі, і так протягом довгих років.

Для ведення партизанської боротьби необхідна була зброя, боєприпаси, військове спорядження, медикаменти та продовольство. Майже усе діставалось самотужки, в більшості випадків в бойових операціях, при роззброюванні німецьких постів та захопленні ворожих складів. Багато необхідного нелегально скуповувалось або обмінювалось в німецьких сателітів. Готувалась мережа підпільних баз з запасами зброї, боєприпасів, медичних засобів та продовольства. І все це без тилових служб, централізованого забезпечення, з розрахунку тільки на свої власні сили та допомогу свідомого населення.

Одна із операцій по заволодінню зброєю відбулась в 1942 році, учасником якої був і Євстахій Пацевко. Вона була спланована повітовим проводом, і одним з її організаторів був провідник «Славко» - Олекса Сомик. Отримавши інформацію від надійних людей із ст. Стрий, що в одному із потягів, що слідує на ст. Ходорів буде перевозитись зброя і боєприпаси, керівники підпілля оперативно розробили план перехоплення. Згідно його зустріти потяг намічено на відтинку залізниці в лісі біля села Добрівляни. Сформовано бойову групу, керівником якої призначено провідника «Славка», до її складу ввійшли бойовики Забавчук Степан, Пацевко Євстахій, Кравець Василь, Качараба Василь та члени підпілля ОУН з Бородчиць, Демидова та Чортореї. Також було підготовлено підводи для перевезення зброї та місце складування. Термін виконання самої операції був дуже обмежений в часі і вимагав віддачі всіх сил. Здавалось, що все в операції передбачено. Була нічна пора, коли наблизився потяг, кілька підпільників заскочили на підніжку останнього вагона, змогли відкрити його і почали викидати зброю та боєприпаси на обочину колії. Все ж таки військова охорона, що супроводжувала потяг, запримітила щось підозріле і через лічені хвилини його було зупинено, німці відкрили вогонь, розпочався бій. В результаті підпільники понесли втрати – загинули два їхні побратими – сусід провідника «Славка» Забавчук Степан із Залісок і Завадюк Григорій з Чортореї. Вони стали першими жертвами бойового протистояння підпільників ОУН і німецьких загарбників на Ходорівщині і геройськи загинули в бою за свою землю, свій народ. Тіла їх спочили в братській могилі в м. Ходорів, а приклад самопожертви покликав сотні патріотів до лав відділів української самооборони, які незабаром заклали основу регулярної Української повстанської армії.

На кінець 1943р. – початок 1944р. на Ходорівщині було сформовано шість самооборонних кущових відділів чисельністю по 20-30 бійців, які суттєво поповнили уже вишколені українські патріоти, котрі перебували в допоміжних німецьких військових формуваннях і, будучи у відпустках, не повернулись до своїх частин, та перейшли в боєві українські загони. Інші, ризикуючи життям, самовільно залишали службу в німцях і повертались в рідні краї. Значне поповнення рядів повстанців відбулось за рахунок української поліції, службовці котрої масово, із зброєю та спорядженням, перейшли на сторону повстанців. Так зароджувалась і формувалась українська армія.

В 1943 році на теренах нашого повіту Бібрка почала діяти підстаршинська школа ОУН «Горинь», а в Карпатах – старшинська «Олені». Їхні випускники старшини, підстаршини стали командним ядром Української Революційної армії. Згадавши про підстаршинську школу «Горинь», хочеться відзначити, що з 1943 року одним з її військових інструкторів був наш краянин з Ходорівщини, уродженець с. Молодинче Степан Коваль, в підпіллі «Скорич». Мабуть його підпільна діяльність була досить утаємничена, бо його прізвища автору не вдалось відшукати ні в одному з мартирологів, виданих за період визвольної боротьби 40-х – 50-х років Ходорівщини та Жидачівщини. Та несподівано, спілкуючись з живим учасником визвольних змагань, членом ОУН, політв’язнем радянських концтаборів, дев’яносторічним Миколою Гулей з с. Городище Королівське автор почув розповідь про Степана Коваля і для збереження пам’яті про славного земляка пропонує її читачам:

«В 1942 році я навчався у п’ятому класі Ходорівської школи (сьогодні школа №1). На першому поверсі навчалися діти польських родин, на другому і третьому – діти українців. Нашим класним керівником був Степан Коваль, уродженець с. Молодинче. Він навчав нас математики, та маючи підстаршинське звання у польській армії, викладав і військову підготовку, яка на той час у школі була обов’язковим предметом. Займаючись на пляцу біля школи строєвою підготовкою під його керівництвом, ми під час маршу виконували і патріотичні пісні. В приспіві однієї з них говорилось: «Смерть, смерть ляхам, смерть, смерть московським комунякам». Польські вчителі вороже сприймали наші пісні і написали листа в гестапо. Степана Коваля і наш увесь клас викликали до гестапівської управи. Коли ми прийшли, вийшов німецький офіцер – начальник управи і наказав виконати пісню, котру ми співали на пляцу. Разом із учителем ми її заспівали. Гестапівець вислухав не перебиваючи і спокійним тоном сказав іти продовжувати уроки. На цей раз полякам не вдалось руками гестапо розправитися з нашим учителем».

Степан Коваль до 1946 року займав відповідальні керівні пости у збройному підпіллі ОУН. Після діяльності в роботі школи підстаршин його було призначено організаційно-мобілізаційним референтом ОУН Бібреччини (1944 рік). Далі він – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини (Львівський сільський округ) (1945 рік), надрайонний провідник ОУН Бібреччини (1946 рік). Дата і місце, де загинув «Скорич» - Степан Коваль поки що автором не встановлені.

Його брат Коваль Григорій, в підпіллі «Перський», відомий керівник українського підпілля ОУН, за часів німецької окупації у центрі Ходорова мав господарський магазин, з 1944 року у збройному підпіллі ОУН. Його функції – контрольний референт обласної господарчої референтури Львівщини (1944 рік), крайовий господарчий референт ОУН Львівщини, член Львівського крайового проводу ОУН (1945-46 роки). Його життя обірвала більшовицька куля неподалік рідного села в 1946 році при виконанні службового доручення.

Та повернемось до нашого героя Євстахія Пацевка. З початком збройної боротьби Євстахій перебуває у підпіллі під псевдо «Смерека». Не зважаючи на його молоді роки, керівництво довіряє йому досить відповідальні функції. Більш детально про його діяльність довідуємось із наявних архівних документів. Ось витяг з протоколу допиту МГБ надрайнного референта СБ ОУН Миколаївщини «Остапа» - Мирона Гельнера від 20 жовтня 1950 року: «Смерека», фамілії та імені не знаю, приблизно 1921р.н., уродженець одного з сіл Ходорівського району Дрогобицької області, із селян, має середню освіту, політично розвинений. У підпіллі ОУН з 1944 року. До 1947 року був фінансистом Львівського окружного проводу ОУН, потім архіваріусом Львівського крайового проводу ОУН. В 1950 році пропонувалось послати його референтом СБ Рогатинського окружного проводу ОУН, але мені не відомо, чи був він призначений туди, чи ні».

Євстахій Пацевко «Смерека»

Інший, повстанський документ доповнює та уточнює свідчення Мирона Гельнера. Витяг із «Номінаційного списку старшин СБ 27.11.1947р.» (опублікований в 13-ому томі нової серії «Літопису УПА», с.908):

«Псевдо: Смерека (125)

Освіта: неповна середня

Функції: співробітник осередку 125

Стаж в СБ: 1 ½ року

Характеристика: Відбув 2 ½ - місячний теоретичний і практичний вишколи. Працьовитий, перевів ряд справ під керівництвом 125.

Пропонується до: хоружого

Подав: Дмитро

Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смок – майор СБ

Пропозиції прийнято в дні 6.06.48р.

Не підлягають оголошенню

Чупринка»

Даний документ чітко стверджує, що «Смерека» з половини 1946 року співробітник осередку крайової референтури СБ ОУН Львівського краю. Попередні дослідження показують, що довірі йому відповідальних функцій у підпіллі ОУН сприяла співпраця з першим наставником, досвідченим підпільником з 30-х років, співробітником референтури СБ ОУН Олексою Сомиком, котрий був близьким товаришем «Степана» - Богдана Прокопіва, одного із керівників СБ ОУН.

Богдан Прокопів розпізнав у молодого підпільника задатки вмілого керівника, йому імпонували високий інтелектуальний рівень Євстахія, політична зрілість та відданість положенням Декалогу націоналіста. Про його високі людські якості та професійне вміння автору неодноразово доводилось чути від його близьких, друзів, побратимів по боротьбі – Марти Підлісецької (Салій), Івана Лисака з Підлісок – одного з останніх воїнів ОУН-УПА Ходорівщини, дружини «Смереки» – Марії Малої з Букавини.

На формування Євстахія Пацевка як неординарної особистості мало вплив оточення: це і шкільні друзі, патріотично налаштовані учителі, односельці, в т.ч. підпільники ОУН. Незаперечною є і заслуга сім’ї – батьки виховували його в дусі побожності, прищепили інтерес до пізнання суспільних процесів і дали досить хорошу на той час освіту. Ці фактори сприяли тому, що коли настала пора робити вибір: з ким бути?, – Євстахій вибрав боротьбу, добре усвідомлюючи, що цей шлях буде дуже важким, тернистим і на всіх підпільників чатує смертельна небезпека.

З другої половини 1946 року «Смерека» працює під керівництвом заступника референта СБ ОУН Львівського краю «Степана» - Богдана Прокопіва, уродженця Дуліб. Цей період приніс і великий смуток – окружне підпілля ОУН і Євстахій Пацевко особисто понесли болючу втрату, загинув його наставник, професійний революціонер «Славко» - Олекса Сомик. Трагедія сталась у двобої з більшовиками в масиві Бориницьких лісів.

Неодноразово згадуючи в даній публікації Олексу Сомика, видатного громадського і політичного діяча із Залісок, автор пропонує ще одну історію з повстанських буднів, яку почув на початку 90-х років від політв’язня російських ГУЛАГів, підпільниці-зв’язкової ОУН-УПА, жительки с. Волощино Перемишлянського району, уродженки с. Бориничі Жидачівського району Газди Стефанії, в дівоцтві Дребут , псевдо «Зоряна»:

«Під час однієї з масштабних більшовицьких облав 1945 року, котра тривала декілька днів, я перебувала із двома старшинами ОУН-УПА в криївці у Бориницькому лісі. Час спливав надто повільно, душу не полишало відчуття тривоги. Один із старшин, старший по віку чоловік, видно досить начитаний, щоб звільнити присутніх від важких роздумів, запропонував послухати історії про життя та боротьбу українського народу в період козаччини. Розповідав він дуже цікаво, вражала його пам’ять, він називав імена і прізвища героїв, дати подій. Ми так захопились, чекаючи розвитку подальших подій з оповіді, що не помітили, як сплинув час, облава закінчилась, а ми б і далі слухали цього розумного чоловіка».

Познайомившись в двотисячних роках з Мартою Підлісецькою (Салій) із Жидачова, автор почув від неї подібну розповідь, і знову оповідачем був Олекса Сомик. Це наводить на думку, що обоє жінок-підпільниць згадують одну і ту ж особу, славного земляка, героя визвольних змагань, про діяльність якого ми сьогодні знаємо надто мало.

Не зважаючи на специфіку відомства, в котрому працював «Смерека» та виклики, що стояли перед ним та його побратимами, він старався були в постійному зв’язку зі своєю малою батьківщиною: родичами, односельцями, що пов’язали свою долю з підпіллям і при цьому продовжував розбудову мережі підпілля ОУН та відомства СБ ОУН в межах округи. Тільки з перших місяців української національної революції у її збройні лави вступило тридцять п’ять його односельців.

Багато родин, яким довіряло керівництво підпілля, співпрацювали із «Смерекою». Так, у сім’ї Якиляшека Миколи було збудовано розгалужену мережу криївок. Одна з них складалась із трьох приміщень, де була розміщена підпільна типографія ОУН, на котрій протягом 1944-45рр. працювало семеро підпільників. Із спогадів Якиляшек Іванни, це були молоді, освічені українські патріоти. Вагому допомогу надавав брат батька «Смереки» – Атанас Пацевко. На превеликий жаль, перебуваючи у криївці 28 лютого 1946 року разом із братами Чаплак – Григорієм та Михайлом, вони були виявлені та затримані емгебістами Ходорівського райвідділу МГБ за участю військових 330-ого стрілецького полку внутрішніх військ МГБ, що дислокувались у м. Стрий. Під час супроводу у Ходорів затримані зазнали важких побоїв, їхнє життя обірвали енкаведисти біля заліщанського лісу. Як свідчать архівні документи КГБ, учасниками цього вбивства були військовослужбовці МВД: Шранко Яків Олексійович, 1919р.н.; Гріщенко Карп Кирилович, 1910р.н.; Басацький Олександр Семенович, 1910р.н. На інших учасників злочину установчих документів не знайдено.

Із спогадів жителя с. Заліски Ілечка Атанаса своєму внуку Бабію Богдану: «В 40-х роках я працював шевцем і в наш дім приходило багато різних людей – бували українські партизани, заходили і військові, енкаведисти із своїми замовленнями та потребою ремонту взуття. Не дивлячись на те, що багатьох з них я знав особисто, в той тривожний час такі візити несли реальну загрозу для родини. Наведу лише один із випадків. Це було зимою 1945-46рр., приходить в хату наш односельчанин Раделіцький Юліан та просить полагодити йому взуття. Я взявся до того ремонту, а він чекає – розігрівся біля пічки та почав кашляти, мабуть був простуджений. Як на біду, чуємо тупотіння чобіт біля хати. Юліан схопив автомата та швидко забрався на пічку-бабку, а хатні прикрили його периною. У цей час входить до хати начальник гарнізону з Ходорова – Грішін, також полагодити чоботи його «ребятам». А мені руки не стоять до роботи, хвилююсь, щоб Юліан не закашляв, бо буде всім кінець. Але Господь милував, Грішін посидів і пішов із своїми душогубами. І таке потрібно було пережити».

Напередодні затримання Пацевка Атанаса та братів Чаплаків прийшов Грішін та говорить мені: «Дядьку Атанасе, передай Чаплакам і Пацевку, що мені відомо, де вони переховуються, нехай приходять з повинною. Бо коли не з’являться, я їх дістану і розстріляю. Я його погрозу передав рідним. Через кілька днів, раненько (28 лютого 1946р.) бачу, що більшовики оточили подвір’я Пашка Степана, його родина проживала неподалік нашого дому. Із собою вони привели чоловіка з мішком на голові. Через деякий час у супроводі військових побачив Пацевка Атанаса і братів Чаплаків. Більшовики приводили із села людей щоби підтвердили їх особи. Незабаром підпалили хліва і повели затриманих до Ходорова. Через кілька годин приносить Грішін три пари чобіт, щоб підремонтувати. Я впізнав ті чоботи і мурашки побігли по тілу». Батьків та дружин вбитих з малолітніми дітьми в жовтні 1947 року більшовики вивезли у віддалені райони Сибіру.

У 1946 році «Смерека» на обійсті Вербовської Надії організовує побудову криївки для керівника СБ ОУН «Степана» - Богдана Прокопіва, в котрої на нелегальному становищі перебувала його дружина Ганна Стахів, уродженка с. Городище Королівське разом із трьома дітьми: Зенком, Олегом та Ярославою. Ганна Стахів була сестрою Надії Вербовської. Із спогадів Марти Підлісецької-Салій: «У Вербовської я зустрічалась із «Смерекою» та його товаришем «Семченком» (Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, в той час надрайонний провідник ОУН Бібреччини – авт.) та «Степаном» - Богданом Прокопівим. Літом 1947 року емгебістам за агентурними даними стало відомо місце проживання Ганни Стахів. Під час проведення тотального обшуку було виявлено криївку, але вона була порожньою. В той же день було арештовано Надії Вербовської дочку Віру, її чоловіка Степана Пашка. Їх було обвинувачено у співпраці з націоналістичним підпіллям та на довгі роки запроторено до в’язниці.

Боротьба з більшовиками була важкою і проводилась у надзвичайно складних умовах, коли супротивник мав дуже багато переваг, і це призводило до болючих втрат. Іноді у Євстахія наставали періоди, коли необхідно було сконцентрувати думки, розслабити душевну напругу для прийняття зважених рішень, тоді він подавався в улюблений куточок з чудовою природою, це межиріччя річки Луг та ріки Дністер. Мова іде за село Букавина, в народі це місце називали «Кут» або «Льондон». Там проживало до десяти дружніх, патріотично налаштованих родин, які щиро уболівали за українську ідею. До п’ятдесятих років там існувала своя маленька українська незалежна республіка, яка упродовж десяти років давала притулок і допомогла вижити багатьом українським патріотам, бійцям збройного підпілля. Це була рідна сторона одного з побратимів «Смереки» – «Моряка» - Василька Малого, так називали його рідні. Із членами цієї родини Євстахій Пацевко познайомився ще кілька років тому. Його сестра Ольга навчалась у «Рідній школі» м. Ходорова із сестрою Василька – Марією Малою, а в 1941 році проходили курси садівничок (виховательок дітей дошкільного віку). Вони подружились і Марія неодноразово приїздила до подруги у с. Заліски, де «Смерека» познайомився з Марією. І не думав тоді, що доля в недалекому майбутньому дуже зблизить його з родиною Малих. Уже в 1943 році «Смерека» познайомиться із братами Марії – Іваном та Васильком, котрі в 1944 році перейшли у збройне підпілля щоби боронити рідну землю. Василька «Смерека» залучає у відомство СБ ОУН, в рядах якого вони протягом довгих шести років борються проти ворогів України. «Смерека» завжди був бажаним гостем у родині Малих. Від Марії дізнався, що їхні батьки добре знають один одного, бо в одній команді пройшли дорогами Першої Світової війни. Це була хороша українська родина, де діти одержали правильне виховання і у важкий для народу час не стали осторонь доленосних подій. Марія з 1943 року була залучена до підпільної роботи. З її слів автору, виконувала найрізноманітніші доручення, які диктувались обставинами та вимогами часу, це і передача «грипсів» по зв’язку, опіка над пораненими партизанами, поїздки до Львова за медикаментами та медичними засобами. Марія неодноразово допомагала у лікуванні районного провідника ОУН Ходорівщини «Чугайстра» (Дмитро Думашівський, уродженець с. Городище Королівське, котрий підліковувався у «Льондоні» - авт.) під час загострень хвороби шлунку. Доводилось готувати та доставляти їду для повстанців, а також для тих, хто перебував під слідством. При цьому згадала учителя з Івано-Франківської області, який був під слідством на «Гирках», біля Букавини. Коли приносила йому їду, мусила дбати за власну безпеку: часто міняла одяг та наносила на обличчя доступний грим, створюючи образ старшої жінки. Чула, як одного разу учитель запитував «Смереку», де він навчався і набув досвіду, що так професійно веде слідство та грамотно записує протоколи.

Протягом довгого періоду Євстахій боровся з душевними почуттями, що зародились до Марії, вважаючи, що це трапилось не до часу. Однак, серцю не накажеш, вони обвінчались в 1949 році в підпільних умовах, отримавши батьківське та Боже благословення. Детально ця подія описана автором окремою статтею «Повстанське весілля».

Марія Мала

Під час зимового постою 1949-50рр. «Смерека» перебував у бункері лісового масиву біля села Добрівляни. В осінній період з підпільними дорученнями до нього приходила і його дружина Марія, яка розповіла автору про облаштування бункера. Підземне приміщення було обладнане усіма побутовими зручностями, наскільки це було можливо – дві кімнати, криниця, туалет та ін. зручності для перебування та роботи. Згадала Марія і досить трагікомічний момент при перебуванні Євстахія в цьому бункері. Незабаром після їхнього одруження «Смерека», перебуваючи в бункері працював з документами. Напередодні його охорона та кур’єри відійшли з дорученнями. Під вечір другого дня він почув підозрілі звуки – шурхотіння, глухі удари, що доносились ніби з зовні. Усе свідчило, що хтось добирається до лазу і це могли бути енкаведисти. Зваживши ситуацію, Євстахій не гаючи часу почав знищувати документи. Потім зняв з пальця освячену шлюбну обручку, на котрій було вигравірувано ім’я та прізвище нареченої, дата вінчання і вкинув її у криницю. Після цього приготував зброю, щоби гідно зустріти супротивника. З кожною хвилиною наростала напруга, та через деякий час все стихло. Підпільник уважно прислухався, прикладаючи вухо до вентиляційного стояка, але зовні було чути лише пориви вітру в кроні дерев. Ніч минула в тривожному очікуванні. Тільки ввечері почув умовний сигнал, це прийшли побратими: «Снігур», «Моряк» та «Зозулька», тоді повністю спала напруга. Привітавшись із друзями, запитав, чи не бачили на поверхні щось підозріле. Ті, уважно обстеживши довколишню територію, виявили винуватця тривоги – ним виявився борсук, котрий поряд будував собі зимову нору. Це була одна з небагатьох партизанських пригод, котра закінчилась так несподівано і довгий час викликала у слухачів щире пожвавлення. У той же день було піднято з криниці обручку. Розповідаючи дружині цю дивну пригоду, Євстахій пообіцяв їй ні за яких обставин не знімати з руки обручку.

З того часу минуло три місяці і саме тут «Смереці довелось пережити болючу втрату – загибель трьох побратимів з відомства СБ ОУН: «Снігура» - Миколи Озарка, уродженця с. Підгірці, котрий обрав за псевдонім прізвище відомого футболіста української команди 30-х років із Жидачева Євгена Снігура, замордованого енкаведистами у 1941р.; «Моряка» - Василя Малого із Букавини, брата дружини Марії та «Зозульки» - Антіна Коваля із с. Бортники. Це були віддані національній ідеї патріоти, які перебували на самому передовому рубежі боротьби з ворогами України, вони не уникали відкритих боїв і, одночасно, розгадували хитрі та підступні комбінації карателів в червоних погонах проти тих, хто бажав лише одного – щоби українцям ніхто і ніщо не мішало вільно будувати свою державу.

Це сталося 4 лютого 1950 року, усі троє ввечері перебували в с. Бортники на господарстві Стефанії Русиник, де була облаштована криївка в будівлі стодоли. Це місце вважалось надійним, повстанці протягом довгого періоду нею користувались. Ось що про цю подію згадувала після сибірських таборів сама Стефанія в розмові з жителем с. Бортники Степаном Крегенбільд, деталі якої він розповів автору:

«Ввечері 4 лютого у мене в домі було багато партизан, серед яких я знала тільки свого односельця – Антона Коваля. Після обговорення своїх справ частина із них подалась до криївки, яка знаходилась у стодолі. Як тільки закрився за ними люк, я його замаскувала. Дуже рано у двір несподівано заїхав загін енкаведистів на санях. Мене підняли і не давши одягнутися, в одній сорочці, вивели у двір, а самі зайшли до стодоли. Пострілів не було чути, але коли відкрили криївку то витягли трьох мертвих повстанців. Їх завантажили на сани, прихопили і мене та повезли до Ходорова».

«Смерека» був неабияк збентежений та вражений цією втратою, адже загинули досвідчені працівники референтури СБ, котрі були загартованими воїнами і виходили не раз із складних ситуацій і ось, потрапили у більшовицьку пастку. Їхня загибель насторожувала та задавала багато запитань, було зрозуміло, ворог іде по сліду. Чи вдалось «Смереці» розслідувати причини даної трагедії та встановити, хто причетний до провалу і де були допущені помилки – поки що невідомо. Можливо про цю подію і багато інших можна було б довідатись, якби віднайти два бідони з архівними документами СБ, про які розповіла автору дружина «Смереки» Марія Мала, але де їх заховали підпільники їй було невідомо.

Сьогодні ж, розмовляючи з живими свідками тих подій та ознайомившись із матеріалами книги «Поєдинок на переправі», одним із авторів якої є бувший співробітник КДБ Якименко (із Івано-Франківщини – авт.), правдоподібною виглядає версія, що до загибелі повстанців на садибі Стефанії Русиник причетні три агенти МГБ, що діяли в той час на Ходорівщині у структурах ОУН-УПА. Двоє з них були чекістами під псевдонімами «Крук» і «Малиш» («Малиш» також значиться в архівних документах, як учасник диверсійної групи МГБ «Тайфун», що діяла на території Львівської округи під виглядом «повстанців-націоналістів»), третім був зрадник – перевертень «Шпак» - Зіновій Благий із Голодівки Рогатинського району. Перебуваючи у діючих органах ОУН-УПА, він займав посаду фінансового референта Головного Проводу. Благий знав багатьох оунівців із Ходорівщини, котрі учились разом з ним у Рогатинській гімназії. Приїжджаючи для координації дій ОУН на терени Ходорівщини як зверхник Рогатинського окружного проводу, він тісно співпрацював із Миколою Левицьким з Молодинча – обласним референтом пропаганди ОУН Львівського краю та був одружений на його сестрі Марії.

Навесні 1948 року чекісти спланували і більше місяця готувались до проведення каральної операції у лісових масивах Рогатинського району по ліквідації головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Перед відправкою оперативників на кожному інструктажі був особисто присутній заступник міністра МГБ України Дрозда. Це вказувало на надзвичайну важливість цієї операції для репресивного органу, штаб котрої розташувався у Рогатинському районі. На третій день пошуків в одному із десяти квадратів лісових масивів Рогатинщини, де в кожному із них діяла окрема оперативна група МГБ, біля невеликого струмка, котрий витікав із пагорба, енкаведисти виявили бункер. Допоки шукали вхідний лаз до нього, запасним виходом вискочило троє повстанців. У перестрілці двоє загинуло, а третій, отримавши кулю в ногу вище коліна, не міг пересуватись, то ж прихилився до дерева. Побачивши офіцера, що приближався, кинув йому до ніг пістолет і промовив: «Поклич свого начальника, я «Шпак», член Головного Проводу ОУН, провідник Рогатинського окружного проводу… Прошу зберегти мені життя… Можу повідомити вашому начальству важливі речі…». До Рогатина викликали санітарний літак, яким «Шпака» доставили у Львівський госпіталь. Так «Шпак» пішов на шлях зради і ганебну співпрацю з катами українського народу.. Після декількох невдач по виходу на слід Шухевича, чекісти задумали іще один підступний план. Коли «Шпак» одужав, його вирішили повернути до лав УПА, але не самого – на допомогу посилають двох чекістів: «Малиша» і майора Хоменка, під псевдонімом «Крук», з центрального апарату держбезпеки, з Києва. Отож, щоб увійти в довіру повстанців із своїми помічниками-емгебістами, «Шпак» запропонував заслати його з «Круком» і «Малишом» у село Молодинче на Ходорівщину, де проживала його дружина Марія з родиною. Через них він вийшов на підпільників і повідомив їм розроблену енкаведистами легенду про те, як після зіткнення у лісі з чекістами поранений заховався, а потім перебрався до родичів у Ходорівський район. Відтак, два енкаведисти-карателі і зрадник-перевертень проникають у лави ОУН-УПА і діють поряд з повстанцями. «Шпак» мав, найперше, повернути собі довіру керівників Проводу, вийти на зв’язок із ними і ліквідувати генерала «Чупринку» - Романа Шухевича. Та не все із задуманого їм вдалось реалізувати – не було довіри у керівників Проводу і до «Шпака», і до його легенди, котрі так і не вийшли на зв’язок із ним. Все ж таки, у нижніх ланках підпілля, використавши своє минуле становище в ОУН, «Шпак» вчинив багато підлих діянь, що привело до загибелі цілий ряд українських патріотів. Серед них був і його колишній начальник охорони, відомий командир ОУН-УПА, член проводу ОУН Ходорівщини «Сосонка» - Володимир Хрущ із Сугрова. Йому було вручено в с. Підбір’я Рогатинського району записку, написану рукою «Шпака», про зустріч в с. Підліски. Знаючи почерк «Шпака», він пішов на неї разом із двома зрадниками, що її принесли. Тут його в засаді очікувала оперативна група МГБ на чолі із лейтенантом Громовим. Під час перестрілки «Сосонка» загинув як герой, знешкодивши шістьох енкаведистів.

Попри усі труднощі підпільної боротьби з досвідченим і підступним супротивником, явні і завуальовані загрози та болючі втрати, протягом довгих років протистояння антинародному режиму «Смерека» та його побратими не перейшли в глибоке, глухе підпілля. Своїми діями вони засвідчували окупаційній російській владі, що боротьба не завершена, вона триває і навіть переважаючі сили ворога не в силі зупинити спротив українського народу. Про це свідчать і архівні документи МГБ, наприклад довідка, складена оперативним уповноваженим Ходорівського РВ МГБ лейтенантом Грішиним своєму керівництву. В ній зазначено, що протягом 1949 року кущовим відділом ОУН «Зорян» (керівник групи) було здійснено чотири партизанські акції. В числі інших повстанців цієї групи було названо і Пацевка Євстахія, псевдонім «Смерека»:

2 липня 1949 року під час бойового зіткнення з даною групою збройного підпілля ОУН був поранений старший уповноважений Ходорівського РВ МГБ лейтенант Гвоздьов.

В липні ц.р. даною групою повстанців було спалено колгоспний двір у селі Жирова та сільська рада в селі Демидів.

21 вересня 1949 року у селі Демидів здійснено теракт на секретаря парторганізації, завклубом Шерстнева А.Д.

24 вересня 1949 року під час бою з даною групою підпілля був поранений рядовий Ігошин А.Г.

Та це не повний перелік бойових та протестних акцій під керівництвом «Смереки», про інші замовчувало більшовицьке керівництво, несучи суттєві втрати. Один із таких боїв відбувся весною 1949 року біля Залісок, учасником якого був Євстахій. Його описав повстанець «Явір» в розповіді під назвою «Небажана стріча», яка була опублікована в Літописі УПА, том 13 Нової серії. В даній публікації описано відчуття навколишнього світу тими, «…хто примушено довготривало сидів у сонячні погожі дні у криївці і побачений хоча і не білий, а темний, та все ж таки «світ Божий» здавався раєм, а смак весняного вечірнього повітря, вдихнутого на повні груди був кращий за найкращі присмаки».

Далі «Явір» продовжує: «Ми скоро натягли на себе зброю і один по одному зникли у вході. Перший виліз «Сойка», потім Павло і я, в кінці «Смерека». Друзі «Чугайстер» та «Марко» залишились у криївці. Небо засіяли зорі, а в ліску було тихо, святочно – це було свято Вознесіння 1949 року. В селі Залісці було спокійно, ми повечеряли, залагодили усі справи, забрали харчі й подалися назад, до своєї лісової «хати». Та коли ми переходили дорогу Залісці – Чорторея, «Смерека» здержав нас: «Слухайте ви, добре було б скочити при нагоді по ці замовлені в Чортореях речі». Собаки мовчать, виходить там спокійно. І ми дорогою подались до села. Та не довго ішли, як на раз до моїх вух долетів притишений, але зовсім виразний тупіт кількох пар чобіт. Я з витягнутим автоматом заліг під житом, те саме зробили мої друзі. Ми затаїли подих і напружено вдивлялись вперед. І ось з поза закрути, на якихось десять метрів від нас появились темні, озброєні постаті. Сумнівів не було – це могли бути тільки енкаведисти. Найменший рух міг нас тепер зрадити. І тому, не вагаючись ні секунди, потягнув за спуск автомата. Довгі серії перервали нічну тишу. Енкаведисти попадали на землю, між ними почулись крики. Оглянувшись за друзями, ми побігли в протилежний від криївки напрямок. Незабаром на цьому місці знялась сильна стрілянина. Не вгавав довгими серіями кулемет, вибухали гранати. Але стріли до нас не зближалися.

На другий день ми повернулись на «Зет», де зустрілись з рештою друзів, оживлена Оленка оповідала нам про відгуки нашої «зустрічі» з енкаведистами: «Знаєте, ми як почули стріли, – місця не могли знайти. Щойно ви були в нас, щойно вийшли веселі та здорові, і вже стріляють. І б’ють, і б’ють – ми були певні, що вже вас всіх нема в живих. І так до рання: плачемо і молимось, в хаті не всидимо. Скоро рано прибігла Стефка, головою до столу товче: «Ой вже нема наших соколиків, нема нашого Павлика, напевно всіх побили». Аж тут по полудні приходить Петро з району та й говорить: «Заспокійтесь баби. Та не наших побили, везли лиш енкаведистів. Там нині ховали двох, а третього, старшого – наші тяжко ранили, то до шпиталю повезли». Ну, хвала Богу, ми віддихнули легше». Оленка не докінчила, але в її погляді було море радості. Вона світилася теж ясним блиском на обличчях всіх домашніх… І ми були певні, що подібно радіють сьогодні не в одній цій хаті, а в сотках – по всіх довколишніх селах. Бо в боротьбі проти загарбника – народ з нами».

Автору вдалось частково ідентифікувати псевдоніми та імена, які згадані повстанцем «Явором» у вище наведеній публікації: «Смерека» - уже відомий нам Пацевко Євстахій; «Сойка» - Степан Забавчук, уродженець с. Тужанівці, кущовий провідник ОУН; «Чугайстер» - Думашівський Дмитро, 1921р.н., уродженець с. Городище Королвське. З 1946 року провідник ОУН Ходорівського району. Загинув 14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів. Згадана підпільниця Олена, на прізвище Філіпчук, уродженка с. Букавина, вийшла заміж в 1949р. в підпільних умовах за Куку Степана, кущового провідника ОУН. В 1950р. була засуджена більшовиками за підпільну діяльність. В тюремних застінках народила дочку Галину, яка на сьогодні проживає у Тернопільській області. Чоловік Олени – Кука Степан, 1924р.н., уродженець с. Заліски, загинув у бою з енкаведистами 6 вересня 1951р. за мостом р. Дністер біля Залісок. Також згадана підпільниця Стефа, на прізвище Могильна, уродженка с. Заліски, активна учасниця жіночої сітки ОУН. Її брат Федір, учасник збройного підпілля ОУН, був одружений з сестрою Степана Куки, загинув у більшовицьких таборах під Норильськом. Петро, на прізвище Кука, 1934р.н., уродженець с. Заліски, брат кущового провідника ОУН «Завзятого» - Степана Куки.

Іще одну історію з повстанських буднів «Смереки» і його побратимів розповіла автору уже згадувана «Орися» - Марта Підлісецька-(Салій):

«З приходом весни 1950р. «Смерека» проводив перевірку стану кущових відділів після зимового постою на Ходорівщині. Супроводжували його побратими «Завзятий» та «Стефко» - Іван Лисак. Повертаючись із терену куща «Сойки» села Тужанівці, у с. Чортореї (Кам’яне) їх повідомили про облаву у с. Заліски. Вирішили направитись до найближчої криївки у лісок за заліщанським цвинтарем, мабуть це та криївка, яку описав повстанець «Явір». Через два дні раптом почули на поверхні біля вхідного люку шум та собачий гавкіт. Було зрозуміло, то енкаведисти, вирішили прориватись з боєм, навіть взуватись не було часу. Не гаючи ні хвилини, «Смерека» поспіхом знищував документи, а «Завзятий» і «Стефко» в цей час виривали затвор люка. Як тільки в очі вдарило сонячне світло, що потрапило у криївку, «Завзятий» зірвав кільце з гранати та жбурнув її у відкритий отвір. Пролунав вибух, за кілька секунд всі були на поверхні, по колу поливаючи простір автоматним вогнем. Напружуючи зір від сліпучого сонячного проміння, побачили неподалік куща мертвого енкаведиста, а біля люка криївки в смертельній агонії корчився собака. Уже далеченько між деревами, в сторону Ходорова біг ще один енкаведист. На дворі був березень місяць, ще подекуди лежав сніг. Не зважаючи на те, що були босі – швидко побігли в сторону поромної переправи на ріці. Діставшись берега Дністра «Завзятий» і «Стефко» пустились іти у брід, але «Смерека» не ризикнув з хворою ногою слідувати за ними, подався до порому і без перешкод дістався другого берега. Група направилась в сторону с. Рогізне, де партизани зігрілись у надійної родини, а з настанням ночі подались до своєї повстанської столиці – «Льондон», хутора поблизу Букавини. Рано вранці «Смерека» відрядив зв’язкового у Заліски до станичного Матвія Сомика (брата «Славка» - Олекси Сомика) з донесенням про небезпеку, яка загрожує Марті - «Орисі». «Смерека» поспішав, бо у криївці, з якої вдалось вирватися, залишилась частина документів, котрі свідчили про підпільну діяльність саме «Орисі». Отримавши повідомлення, Матвій Сомик через племінницю Стефу Гошовську передав наказ «Смереки» негайно залишити село, сховатись у надійному місці та чекати зв’язку. Повернувшись із Залісок, зв’язковий розповів «Смереці» що почув від станичного Сомика про енкаведистів, котрі викрили партизанську криївку. У цей день двоє енкаведистів з Жирова, прогулюючись із службовою собакою, забрели у лісок. Там вона почула запах криївки і це було початком її кінця і провідника. Військовий, що залишився живий, прибігши до Жирова повідомив Ходорівський райвідділ МГБ. Швидко прибула оперативна група, прочесала лісок, обстежила криївку, опитала людей із Залісок, але повернулась до Ходорова ні з чим. Застереження стосовно «Орисі» були не даремними, незабаром у Заліски прибула група МГБ, яку очолював оперуповноважений Грішін, розшукували Марту, та вона була уже недосяжна.

П’ятдесятий рік для «Смереки», як і всього підпілля ОУН, став роком важких випробувань. До липня місяця 1950р. Євстахій Пацевко – співробітник референтури СБ ОУН Львівського краю, виконує обов’язки канцеляриста при референтові СБ ОУН «Степанові» - Богданові Прокопіву, а після його загибелі, з 9 листопада перейшов у підпорядкування новопризначеного референта «Яреми» - Євгена Пришляка. У липні 1950р. із «Смерекою» зустрічається провідник ОУН-УПА Львівського краю «Горновий» - Осип Дяків, він же «Цьвочок», при поверненні з Рогатинського району. Про свої враження від зустрічі та спілкування із нашим героєм «Горновий» розповів референту СБ ОУН Львівського краю «Яремі». Вони прийшли до думки про доцільність призначення «Смереки» референтом СБ ОУН Рогатинської округи, до складу якої входили три надрайони – Бібрка, Перемишляни та Рогатин, в сукупності це десять районів.

Євстахій розумів усю глибину відповідальності перед Проводом, що лягала на його плечі у зв’язку із цим призначенням. Впевненості у своїх силах, що справиться з дорученням, надавав багаторічний досвід роботи у даному відомстві. Він досконало вивчив підпорядковану територію, особисті якості провідників ОУН надрайонів, районів, включно до кущових відділів. З іншого боку, супротивник в образі каральної машини МГБ намагався будь якою ціною фізично знищити осередки опору непокірних українців, патріотів, готових віддати навіть життя в ім’я свободи свого народу. Для цього виділялись величезні військові та матеріальні ресурси, залучались до розробки каральних операцій найкращі професіонали, що набили руку на придушенні народного опору, починаючи з 20-30-х років. Створювались агентурні мережі сексотів і зрадників, формувались боєві відділи та боївки МГБ, котрі чинили масові злочини проти місцевого населення під виглядом українських націоналістів з метою скомпрометувати істинно народний спротив червоним окупантам, посіяти недовіру в народні маси. Результатом такого протистояння стали десятки тисяч убієнних галичан, в основному селян, що у вирішальний для нації момент поміняли плуга на гвинтівку. Нищили непокірних українців не тільки із зброї, ними заповнювали все нові і нові табори ГУЛАГу, де жахливими умовами і непосильною працею старались зламати до кінця дух свободи в жінок, старих і нащадках тих, хто поліг у відкритому бою.

Зважаючи на складність ситуації, «Смерека» як ніколи розумів важливість своєї ролі командира і наставника, старався реалізувати всі можливі заходи для збереження життя своїх побратимів по зброї та продовження спротиву. На жаль, сили були явно не рівними, періодично поступають болючі повідомлення про втрати найкращих товаришів.

Так, 22 січня 1950р. на рідній Ходорівщині, у селі Руда (тепер Рудківці) загинув один із багаторічних борців за свободу, член районного проводу ОУН, бувший співробітник СБ ОУН, кущовий провідник «Бук» - Вибранівський Гаврило із трьома побратимами. Як свідчать архівні документи МГБ, за отриманою інформацією від агента (н) із села Руда.

9 травня 1950р. була арештована в селі Черемхів близька соратниця по ОУН, підпільниця «Орися» - Марта Салій.

В травні «Смереку» повідомили про депортацію у Сибір батька-інваліда, матері та сестри Ольги. На засланні батько незабаром помер.

Сидить справа мати Євстахія – Анна, у верхньому ряді друга справа його сестра – Ольга. Хабаровський край 1952 рік

14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів смертю героя загинув районний провідник ОУН «Чугайстер» - Дмитро Думашівський із дружиною, котра була друкаркою районного проводу, та кущовий ОУН «Карпо» - Шарабура Дмитро з двома побратимами.

6 вересня 1950р. у селі Бовшів на Івано-Франківщині загинув надрайонний провідник ОУН Рогатинщини «Семченко» - Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, близький товариш «Смереки», котрий з 1944 року займав відповідальні посади у Львівському окружному проводі ОУН.

Як свідчать архівні документи МГБ, усі перераховані жертви з боку повстанців були наслідком донесень агентів-сексотів. Мабуть і сьогодні на них і їхніх нащадках висить карма важкого гріха за невинно пролиту кров.

Завершуючи життєпис та спогади очевидців про Євстахія Пацевка – «Смереку», «Євшана» варто наголосити, що історія визвольних змагань 40-50-х років минулого століття знає сотні, тисячі українських родин, сини і дочки котрих в лиху годину, годину вибору: з ким бути?, – вибрали боротьбу з ворогами свого народу, взявши за основу гасло: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї».

Село Заліски дало багато таких родин, це сім’я Боднарчуків – батька Івана, синів Євстахія та Василя; родина Дубовських – братів Стефана, Григорія, Семена, Мирона; родина Салій – Дмитра, Володимира, Стефана, Петра; родина Куки – братів Стефана, Йосипа та усіх тридцяти одного героя-односельчан «Смереки», що віддали своє життя за Свободу і Незалежність України. Низький уклін Вам від вдячних нащадків!

Салій Петро, пс «Мороз», 1913 р.н.

Значна частина українських родин за активну допомогу збройному підпіллю зазнала переслідувань та утисків від радянської влади, включно і тривалої висилки до Сибіру. Така доля не оминула уже згадувані родини Чаплаків – Василя і Михайла, сім’ї Степана Пацевка, Данила Олійника, Олексія Куки, Переговської Анни, Стефанії Ронської, Лашка Дмитра, Цибулі Володимира, родину Могильних. За співпрацю з підпіллям ОУН були запроторені у російські тюрми на довгі роки Марта Салій, Катерина Сомик, Кость Фенчин, Степан та Віра Пашко, Дарія Кебало, Дмитро Ляшко, Йосип Дубовський, Андрій Стручинський, Семен Чаплак, Олійник Микола. Усі вони заслужили на світлу історичну пам’ять та пошану від нашого народу.

Життя нашого героя «Смереки» - Пацевка Євстахія обірвалось у розквіті сил, коли природа очікувала життєдайного оновлення – 3 березня 1951р. недалеко від села Тужанівці, Ходорівського району (тепер Миколаївський). Згідно розробленої комбінованої операції МГБ, місцеві енкаведисти отримали агентурні дані про місцезнаходження криївки, де перебувала група повстанців. Операція розпочалась о 12-00 год 3 березня під керівництвом заступника начальника обласного управління МГБ полковника Литвинова, командира стрілецького полку внутрішніх військ МГБ полковника Лашманова, начальника Ходорівського райвідділу МГБ підполковника Буток. В результаті зав’язався запеклий двобій. Повстанці чинили відчайдушний опір, зробили спробу прорвати кільце оточення, та сили і диспозиція були не на їх користь. Прийнявши нерівний бій, всі вони загинули геройською смертю. Віддаючи за свободу і незалежність свого народу найдорожче – життя, вони сподівались, що їхня жертва не буде даремною, прийде час і їхні нащадки таки реалізують мрію попередніх поколінь про Незалежну Соборну Державу Україну.

Серед загиблих героїв були:

1. «Смерека», «Оршан» - Пацевко Євстахій, окружний референт СБ ОУН Рогатинської округи. 2. «Легінь» - Краївський Василь Купріянович, 1916р.н., уродженець с. Загіричко Ходорівського району, районний провідник ОУН Ходорівщини.

3. «Вірний» - Балук Олексій Микитович, 1920р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1943р., референт СБ Ходорівського проводу ОУН.

4. «Сойка» - Забавчук Степан Дмитрович, 1921р.н., уродженець с. Тужанівці. В підпіллі з 1943р., кущовий провідник ОУН.

5. «Змієнко» - Сомик Петро Васильович, 1926р.н., уродженець с. Піддністряни Ходорівського району, бойовик куща ОУН.

6. «Андрій» - Вербовський Григорій Гнатович, 1930р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1949р., бойовик куща ОУН.

Даним дослідженням автор віддає глибоку шану землякам, що героїчно загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої Держави.

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX ст.