Наші герої – родина Гудимів (автор: Каштан В.)

Дата публікації допису: Aug 07, 2012 7:10:14 PM

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

У Підволочиській районній газеті було надруковано лист Олени Нечипорук під заголовком «Кошляківські соловейки». У ньому вона з теплом і ніжністю розповіла про двох вояків УПА із села Кошляки Євгена Гудиму і Євгена Живчика, яких назвала соловейками. Обидва загинули, залишивши батьків, дружин, дітей, своїх односельчан. Євген Гудима, батько тепер всіма поважного серед людей чоловіка, Богдана Гудими, який працює нині завідуючим складами райзаготконтори.

Я вирішив зустрітися із Богданом Євгеновичем й попросив його розповісти про своє дитинство, про все, що йому відомо про батька. І така розмова нещодавно відбулася.

– Мені було всього півтора року, як мій батько загинув під час облави НКВД. Отже, я його зовсім не пам'ятаю. Залишилася лише фотографія – батько з мамою, яку я можу передати для публікації.

Коли батько загинув, моїм вихованням займалися дідусь і бабуся Я носив їх прізвище – Шевчук і кликав їх татом і мамою. А рідна мама, щоб не потрапити до рук енкаведистів, працювала на швейній фабриці у Волочиську і мені казали, що вона моя сестра.

У школу пішов і був записаний Богданом Шевчуком. Але тоді мені вже було відомо, що мій батько загинув, що мав прізвище Гудима.

– А чому я не Гудима? – питав своїх «батьків».

– Підростеш, про все сам дізнаєшся, – відповідали вони.

Так я і жив зі своєю бабусею і дідусем. А коли настало деяке потепління, тобто після смерті Сталіна, секретар Кошляківської сільської ради Зіновій Флінта, зустрівши мене на дорозі, сказав таке: «Пора, синку, тобі вже на своє справжнє прізвище переписатися – Гудима. Та і матір справжню знати. Тобі про все дома розкажуть. Біжи швидше».

Я вже тоді був п'ятикласником, своїм розумом міг осягнути суть справи, яку мені повідомили дідусь і бабуся. Потім приїхала мама з Волочиська, яка все підтвердила і синочком мене назвала. Соромно було дивитися своїм рідним в очі, які заливали сльози. Особливо соромно було за матір, яку я називав на «ти».

У школі мене теж переписали. Учні ходили за мною гуртом, допитувалися, чому я тепер Гудима, а не Шевчук. А я казав, так треба, підростете – будете знати. Ось так проходило моє дитинство. А пам'ять про батька, який загинув у віці 21 рік, в моїм серці назавжди, як і в моїх дітей, та й внуків, яким тепер я сам розказую правду.

А мати моя п'ять років тому як померла. На могилі батька, що на цвинтарі в Кошляках, разом з ним спочивають ще одинадцять вояків УПА. 15 років тому я поставив там залізний хрест, який вміло виготовив сільський коваль Олесько Мартинюк, потім разом з іншими зробили підмурівку. Одним словом, дорога до цього святого місця ніколи не заростатиме.

Розповідаючи цю історію, Богдан Гудима раз-по-раз витирав непрохану сльозу, хвилювався. І це зрозуміло. Адже пам'ять про болюче ятрить і бентежить душу, викликає роздуми, сильні почуття. Ось чому його розповідь я подав майже дослівно.

Від себе хочу додати таке. Коли б батько зараз побачив, яким є його Богдан, від радості плакав би. Це надто симпатична, вольова і чуйна людина. Від свого батька він успадкував співучий голос, який радував не один раз слухачів Підволочиська та інших сіл, коли він виконував, та й виконує сольні пісні, перевагу надає повстанським. Сильний характер та рішучість у нього від батька, а від матері – лагідна посмішка, яскравість очей, з яких випромінюється лише доброта.

Сини Богдана теж мають співучі голоси. Коли зійдуться в одну хату всі Гудими, то зупиняються перехожі й слухають пісні, які виконує ця дружна родина, якій від роду ніколи не буде переводу. Отже, солов'ї продовжують співати.