Дата публікації допису: Aug 30, 2013 5:54:21 PM
Відносини між УПА та угорською королівською армією на завершальному етапі Другої світової війни у вітчизняній та зарубіжній історіографії висвітленні недостатньо. Зокрема, це стосується збройного протистояння між українськими повстанськими силами та угорськими окупаційними військами на території Західної і частково Правобережної України у 1943-1944 рр. Зосередження уваги істориків лише на переговорних практиках між УПА та угорською армією не здатне сформувати цілісної історичної картини складних і доволі неоднозначних стосунків між двома сторонами, які стали складовою частиною українсько-угорських відносин в роки Другої світової війни.
Дана розвідка присвячена проблемі збройного протистояння між угорськими окупаційними військами та УПА на території Волині у березні-вересні 1943 р. Виокремлення даного періоду обумовлюється тим, що саме в цей час спостерігається помітна активізація українського націоналістичного підпілля, яке перейшло до стадії переформування власних військових відділів у повстанську армію, яка стала вагомим військово-політичним фактором в регіоні та вступила в активну збройну боротьбу з Німеччиною та її союзниками у тилу Східного фронту.
Під терміном Волинь розуміємо історичну територію Волині, яка включає в себе сучасні Волинську, Рівненську, Житомирську, а також північні райони Тернопільської області. Мета статті полягає у тому, щоб акумулювати всі наявні дані про збройні сутички та бої українських повстанців проти угорських окупаційних військ на території Волині у зазначений період та визначити яким чином фактор протистояння вплинув на подальші відносини між двома сторонами. До вказаної проблеми побіжно звертався у своїй праці польський історик Г. Мотика (1). Однак автор, зважаючи на обмежену джерельну базу дослідження даної проблеми, не зміг подати усіх фактів повстансько-угорської військової конфронтації у вказаний час.
За даними угорських істориків, в роки Другої світової війни військове та політичне керівництво Угорщини під тиском Берліна відправляло для виконання поліційно-охоронних функцій в оперативному тилу Східного фронту у 1941 р. – 6 (102-а, 105-а, 108-а, 111-а, 121-а та 124-а бригади), у 1942 р. – 2 (додатково 114-а та 117-а бригади), у 1943 р. – 6 (1-а, 201-а дивізії) і в 1944 р. – 3 угорські окупаційні частини (2).
Після розгрому 2-ої угорської армії на Верхньому Дону в січні-лютому 1943 р. під час проведення контрнаступальної операції РСЧА в ході битви під Сталінградом угорські окупаційні війська, які перебували на території СРСР отримали нові підкріплення.
22 січня 1943 р. А. Гітлер віддав наказ про відступ 2-ї угорської армії з лінії фронту поблизу Дону та призначив район Бєлгорода для подальшої реорганізації залишок угорських військ. Під час переговорів з начальником угорського генштабу Ф. Сомбатхеї 1 лютого 1943 р. фюрер запропонував сформувати зі штабу 2-ї угорської армії командування угорських окупаційних військ. До їх складу мали увійти 6 піхотних дивізій. Попередньо планувалось, що угорські окупаційні війська будуть призначені для виконання охоронних функцій в оперативному тилу Східного фронту та боротьби проти партизан, а також в окремих випадках будуть залучатись до бойових дій на фронті. Однак, зважаючи на погане озброєння, низький морально-психологічний стан, непридатність угорських гонведів до участі у великих воєнних операціях, від останньої функції довелось відмовитись (3).
Залишки розбитої на Дону 2-ї угорської армії (70 тис. чол.) за домовленістю між угорським командуванням та верховним командуванням вермахту (ОКВ) у лютому 1943 р. були зосереджені на правому березі Дніпра для реорганізації. Згідно з директивними інструкціями угорського генерального штабу за березень 1943 р. вони мали утворити два армійські корпуси у складі чотирьох повних дивізій для виконання окупаційних завдань в німецькому тилу.
14 березня 1943 р. у Будапешті відбулось засідання представників Міністерства оборони, генерального штабу та штабу 2-ої угорської армії відносно подальшої реорганізації угорських військ на Східному фронті. На ньому було вирішено створити спільне командування для всіх угорських частин на Східному фронті, позбавивши тим самим угорські війська німецького контролю на нижчому рівні.
16 березня 1943 р. було прийнято рішення повернути залишки 2-ої угорської армії на батьківщину і в той же час замінити їх двома свіжими армійськими корпусами з Угорщини. Транспортування угорських військ розпочалось в середині квітня 1943 р (4).
1 травня 1943 р. у Києві з військового штабу розбитої на Дону 2-ої угорської армії було сформовано командування угорської окупаційної армії (Маgуаr Меgszаlló Наdsеrèg) (5), яке 22 травня 1943 р. очолив генерал-полковник Гейза Лакатош. Йому були підпорядковані всі угорські війська на Східному фронті. Замість двох оперативних груп: «Схід» (район Прип'ятських боліт у Білорусії та північна частина Сумської і Чернігівської областей України) та «Захід» (Правобережна Україна, Волинь, південне Полісся та північно-східна частина Галичини зі Львовом), що існували ще з початку 1942 р., були створенні 7-й та 8-й угорські королівські корпуси. До складу 7-го корпусу увійшли 18-а, 25-а, 121-а та 124-а піхотні дивізії, а до 8-го корпусу – 102-а, 105-а, 108-а та 201-а легкі піхотні дивізії (6). При штабах корпусів існували німецькі оперативні штаби зв'язку та оперативні групи зв'язку, які забезпечували координацію зусиль двох командувань (7).
Угорське військове та політичне керівництво неодноразово зверталось до Берліна із проханням вивести угорські війська з радянської території. Однак німецьке командування в якості поступки погодилось лише замінити залишки 2-ої угорської армії на новоукомплектовані частини з Угорщини. Незважаючи на обіцянки німецького командування в угорських тилових частинах не було проведено модернізацію озброєнь. За спогадами Гейзи Лакатоша уся важка зброя піхоти була замінена автоматичною зброєю. Окрім виконання завдань з охорони тилу угорські окупаційні війська за наказом німецького командування в окремих випадках також залучались до боїв з радянськими військами на фронті, що призводило до катастрофічних втрат в угорських частинах (8).
На території України на початок травня 1943 р. головні угорські окупаційні сили (близько 50 тис. чол.), об'єднані у 7-й угорський королівський корпус, були розташовані вздовж залізничних шляхів Львів-Київ і Ковель-Київ. Командування 7-го корпусу складалось із колишнього командного складу 2-ої армії і не мало власного військового штабу. Штабні функції тут виконували командири дивізій, які одночасно обіймали посади командних офіцерів окупаційної групи «Захід».
Першочерговим завданням угорських окупаційних військ стала охорона ліній комунікації (залізниць, шосейних доріг, мостів та переїздів), військових та господарських об'єктів, адміністративних пунктів від нападів радянських партизан, збройних формувань українського та польського підпілля в тилових оперативних районах Східного фронту. Як зазначалось з цього приводу у розвідувальних донесеннях радянських партизан: «васальні частини, головним чином, угорські та румунські, в своїй більшості являються основними частинами військ противника, що знаходяться на охороні тилу та діють проти партизан (...) В основному проти партизан німці кидають мадярські частини» (9).
У березні – першій половині квітня 1943 р. український повстанський рух охопив райони Мізоча, Острога, Людвиполя, Березного, Шумська, Кременця, Верби, Рівненщини, Луччини, Костопільщини, Володимирщини, Сарнинщини, Ковельщини, Горохівщини – тобто всю Рівненську область, північну частину Тернопільщини, південну частину Пінщини та Волинської області. Тут відділи УПА та збройні групи оунівського підпілля здійснювали постійні напади на каральні війська і поліцію, німецькі господарські та військові об'єкти, опорні пункти у містах і в'язниці, де утримувались арештовані німцями активісти ОУН (10).
У сільських районах Мізоча, Острога, Шумська, Кременця та Верби було ліквідовано німецьку адміністрацію та ландвіртів. Німецьке командування розпочало активно залучати угорські окупаційні війська для проведення антиповстанських операцій, здійснення реквізиційних акцій в українських селах та охорони ліній комунікації на території Волині. Це відкрило новий антиугорський фронт в бойовій діяльності УПА. Протягом весни та літа 1943 р. повстанські відділи здійснювали регулярні напади на угорські застави та станиці на залізничних шляхах, мостах і шосейних дорогах, активно виступали на захист мирного українського населення при стягуванні угорськими військами продовольчих контингентів в українських селах, здійснювали несподівані засідки та наскоки на угорські підрозділи під час їхнього переходу по території підконтрольній УПА. Окрім цього, одним із найбільш поширених засобів здобуття зброї для повстанців було проведення роззброєння деморалізованих угорських гонведів. В більшості випадків захоплених в полон угорців повстанці відпускали на волю.
Перший факт збройного зіткнення між українськими повстанцями та угорськими окупаційними військами зафіксований у першій половині березня 1943 р., коли, за повстанськими даними, невеликий відділ УПА у складі 20-ти стрільців роззброїв відступаючий на захід угорський батальйон (11).
На початку березня 1943 р. при переході залізничного переїзду поблизу станції Оженин Острозького району на Рівненщині відділ «Гордієнка» (сотенний Г. Вротновський) зазнав обстрілу з боку угорської охоронної залоги. В той же час сотня під командуванням «Бурсака» провела роззброєння угорської залоги (бл. 60 чол.), яка охороняла залізничний міст в селі Ситне Радивілівського району тієї ж області. Полонених угорців було відпущено на волю (12).
20 березня 1943 р. боївка СБ здійснила напад на групу угорських солдат, які їхали через міст в с. Домінопіль Турійського району Волинської області. В результаті нападу 5 мадяр було вбито, а 8 потрапило в полон (13).
19 квітня 1943 р. відбувся 3-ох годинний бій між сотнею УПА «Чорноморця» (командир Є. Басюк), що нараховувала 120-180 чол., і ротою мадярів у с. Будераж Здолбунівського району Рівненської області. На допомогу угорцям прибули німецькі війська, внаслідок чого повстанці змушені були відступити двома групами у Кременецькі і Точевицькі ліси, втративши 2-х поранених і 7 убитих. Угорці та німці втратили 15 вбитих та 19 ранених (14).
Для відновлення ситуації на Волині та придушення українського повстанського руху німці були змушені кинути на південь Рівненщини каральну дивізію, яка складалась з двох угорських полків, німецького полку СС та полку, сформованого із військовополонених узбеків і казахів. Після триденних боїв у лісах каральні війська зазнали значних втрат і були змушені відступити. Угорські війська, які брали участь у боях, були розпорошені (15).
Наприкінці квітня 1943 р. у с. Мости розвідувальний відділ УПА роззброїв 10 мадярів, які при цьому добровільно здались в полон. За спробу втечі 2-ох гонведів було вбито, ще 2-ох поранено, а решта були відпущені на волю (16).
Весною 1943 р. поблизу с. Білашів на Здолбунівщині сотня «Морозенка» (командир М. Бихалець) зав'язала бій з угорським підрозділом, який виїхав з м. Мізоча для здійснення реквізиції в довколишніх українських селах (17).
12 травня 1943 р. сотня УПА «Цигана» (командир Павло Цинко) зробила засідку в декількох місцях поблизу с. Янкевичі Костопільського району Рівненської області на групу німців, поляків та угорців, які повертались на вантажівках після реквізиції продовольства в довколишніх українських селах, внаслідок чого було відбиті всі забрані у селян харчі (18).
31 травня 1943 р. німецькі війська при підтримці угорських окупаційних частин (за повстанськими, очевидно перебільшеними даними силою 6 тис. чол.) оточили Точевицький лісовий масив на Рівненщині, де розташовувався відділ УПА «Чорноморця» (командир Є. Басюк). В ході проведення спільної антиповстанської операції угорські війська за наказом німців були змушені прочісувати ліси. Під час проведення трьох наступів проти сотні УПА угорські гонведи кожен раз відступали під сильним вогнем повстанців з великими втратами. Після тривалої облоги українські партизани були змушені під прикриттям ночі відступити, залишивши на місці постою заміноване поле, внаслідок чого угорські війська, які прибули сюди, зазнали великих втрат. Сам командир повстанської сотні Є. Басюк («Чорноморець») отримав у бою 12 поранень. Втрати німців та угорців за повстанськими даними нараховували 22 вбитих (19).
У червні 1943 р. поблизу села Стадники Острозького району місцева боївка ОУН(б) роззброїла групу угорців, яка переганяла награбовану худобу. При цьому мадярські гонведи не чинили жодного спротиву і після роззброєння їх підпільниками були відпущені на волю.
У тому ж місяці в с. Гранівка Радивилівського району відбувся напад місцевої боївки ОУН(б) на зерновий склад, який охороняли угорці. Останні не вчинили жодного спротиву. Захоплене зерно, яке було на складі, підпільники роздали селянам (20).
10 червня 1943 р. місцева боївка ОУН(б) під командуванням В.Ткачука («Микола») здійснила вдалий напад на взвод угорців (50 чол.) поблизу села Мошаниці Острозького району, який здійснював охорону залізничної дороги. Внаслідок нападу було роззброєно 20 мадярів. На допомогу угорцям із с. Кривин Кам'янець-Подільської області прибув бронепоїзд, внаслідок чого повстанці були змушені відступити (21).
30 червня 1943 р. відділ УПА «Черника» (командир Дмитро Казван) роззброїв 10 угорців на Крем'янеччині (22).
У червні 1943 р. був зафіксований напад угорців на фармацевтичний вишкіл місцевої мережі ОУН, який відбувався в с. Батьків Острозького району. Чота охорони відбила мадярський наступ і вишкіл був евакуйований в інше місце (23).
На початку липня 1943 р. на Крем'янеччині повстанські загони роззброїли мадярський підрозділ, що був направлений німцями для здійснення реквізиції в українські села (24).
У тому ж місяці сотня УПА «Великана» під командуванням М. Кондраса здійснила засідку на німецьку автоколону, яка рухалась разом з угорськими військами вздовж автошляху між селами Михайлівка та Ситне Радивилівського району. В результаті бою між відділом УПА та угорським підрозділом (300 чол.), останні втратили вбитими 50 солдат і декількох офіцерів, а повстанці, захопивши трофейну зброю, відпустили полонених мадярів (25).
20 липня 1943 р. дійшло до сутичок між відділами УПА й угорськими військами неподалік Шведської Буди. З 50 угорців, які брали участь у бою, загинуло 6 чол. і двох гонведів було взято в полон. Повстанці ж не зазнали жодних втрат (26).
27 липня 1943 р. відділ УПА роззброїв групу мадяр на колонії Вінцентівці Ківерецького району (27).
В середині літа 1943 р. відбувся напад відділу УПА на угорську залізничну заставу в с. Михайлівка Радивилівського району. На допомогу угорцям прийшла підмога і повстанці змушені були відступити.
Влітку 1943 р. сотня «Наливайка» з куреня «Докса» (курінний С. Котик) роззброїла 8 гонведів, які приїхали в с. Грядки Радивилівського району для грабунку жителів.
Той самий відділ зробив засідку поблизу с. Ситне на легкове авто з трьома угорськими офіцерами. В цей же період відділ «Сталевого» (командир –А.Шеремета) роззброїв групу угорців у с. Мости на Здолбунівщині. Всіх захоплених в полон угорців повстанці відпустили.
Невелика група мадярів у складі 5-ти осіб була обстріляна поблизу хутора Верхнього місцевими боївками ОУН під керівництвом М. Місько («Чорноти») та В. Мандзюка («Володимира»).
В липні 1943 р. відбувся бій між боївкою ОУН(б) на чолі з П. Зваричем («Славко») та взводом мадяр у с. Тайкури Рівненського району, в результаті чого було вбито 8 угорців, а решта мадяр розбіглась (28).
У тому ж місяці угорськими військами було здійснено напад на с. Ступно Мізоцького району, проте атаку відбили загони УПА.
9 та 15 серпня 1943 р. в Здолбунівському районі мадяри пограбували та спалили села Мар'янівку, Степанівку, Суйми, Білашів, Півче та Івачків. Під час проведення угорцями реквізиційної акції в селі Івачків, проти окупантів виступив відділ УПА, який відібрав у мадярів награбоване продовольство та худобу і вбив кільканадцять угорців. У відповідь на угорські випади в українські села загони УПА завдали потужних ударів по угорським підрозділам в районі Глинська, Мостів на Острожчині та в с. Стубля поблизу Мізоча (29).
Під час здійснення угорськими військами каральної акції проти українських повстанців у гурбенському лісі (Здолбунівський район) сотня «Беркута» на чолі з А. Федорчуком організувала засідку на мадярів між селами Смига і Буша. В результаті бою угорські війська змушені були відступити (30).
Повстанська засідка на угорську моторизовану колону 4 серпня 1943 р. проведена поблизу с. Копиткове на Здолбунівщині, коштувала гонведам три десятки життів.
13 серпня 1943 р. курінь УПА «Негуса» (командир – Сергій Олеськів) здійснив напад на місце дислокації роти угорських гонведів у селі Сторожів. Внаслідок запеклого бою, який тривав цілу ніч, угорці зазнали втрат і змушені були відступити. 7 вересня 1943 р. повстанці спалили всі військові об'єкти мадяр у цьому селі (31).
26 серпня 1943 р. у с. Котів Піддубецького району Волинської області відділ УПА відбив напад угорців та поляків (100 чол.).
Влітку 1943 р. відбувся також бій між відділом «Яреми» (командир – Никон Семенюк) та угорськими гонведами в с.Тинне Сарненського району (32).
Наприкінці літа 1943 р. дійшло до зіткнень між українським повстанськими відділами, що діяли в межах 4-ої ВО УПА «Тютюнник», та відступаючими з фронту угорськими військами на території Житомирщини. Так в результаті вдалої засідки з лісу неподалік с. Янушева (15 км від Житомира) відділ УПА розбив угорський підрозділ, вбивши при цьому 44 мадярів без власних втрат (33).
В результаті активних боїв з повстанськими силами весною-влітку 1943 р. угорські війська під час зустрічі з УПА намагались уникати відкритих збройних зіткнень на цьому терені. Так у вересні 1943 р. під час рейду одного з відділів УПА ВО «Тютюнник» на схід біля села Грабівка та на станції Ступки на Житомирщині угорські охоронні частини відступили, так і не вступивши в бій з повстанцями (34).
У вересні 1943 р. українські повстанці часто організовували напади на німецькі й угорські військові колони з метою захопити якнайбільше зброї та боєприпасів. Нерідко засідки проводилися великими силами (по дві-три сотні). 4 вересня 1943 р. сотні УПА «Орлика» та «Лиса» здійснили напад на колону вантажівок з німецькими та угорськими військами поблизу с. Копиткове Здолбунівського району. В результаті бою було вбито понад 30 угорців, спалено 4 вантажівки, захоплено багато зброї та амуніції. Частина угорців змогла повернутись до Здолбунова.
18 вересня у Радивилівському районі поблизу с. Ситне повстанці атакували угорську автоколону на 15 вантажівках. Дві машини було спалено, загинуло 9 угорців.
21 вересня 1943 р. повстанці організували засідку на автоколону з угорськими військами на шляху Дубно – Радивилів. В результаті бою було спалено 3 машини і вбито понад 50 угорських солдат та офіцерів. Згодом угорцям прийшла допомога і повстанці були змушені відступити.
У вересні 1943 р. чота УПА, яка переходила рейдом на Полісся, провела поблизу с. Оржів Рівненського району зустрічний бій з угорським гарнізоном, який охороняв залізничну колію. Внаслідок бою угорці втекли, а повстанці змогли вільно перейти залізницю (35).
Потужні атаки УПА змусили угорське командування рахуватись з українським повстанським рухом. Цьому сприяла також підпільна та пропагандистська література, яка роз'яснювала мету й тактику українського визвольного руху. Зокрема про випадок поширення пропагандистських листівок ОУН(б) на Волині спеціально звернених до угорського вояцтва згадувалось у «Політичному огляді терену Здолбунівського військового надрайону від 9-15.VIII.1943 р.», де зазначалось: «Розклеєну нашу летючку «Мадяри» в Мізочі офіцер мадярський зірвав, прикликав перекладача та в присутності вояків переложив на мадярську мову» (36).
У листівці «Мадяри», виданій від імені проводу ОУН у другій половині літа 1943 р., містилось звернення до угорських вояків із закликом не допомагати німцям грабувати Україну, зазначалось про імперіалістичні цілі Берліна по відношенню до Угорщини, спрямовані на її підпорядкування німецьким інтересам, експлуатації її економічних та людських ресурсів для продовження війни на Східному фронті. Особлива увага зверталась на угорські національні інтереси у Другій світовій війні, які диктували угорським гонведам необхідність захисту власної держави, а не національне поневолення інших народів У листівці ОУН чітко задекларувала про намір встановити з Угорщиною мирні та добросусідські відносини, а також закликала мадярських вояків не вступати у збройні сутички з відділами УПА, передавати угорську зброю до рук українських повстанців, разом боротись проти спільних ворогів обох народів – Німеччини та СРСР, формувати союзницькі відносини між королівською угорською армією та УПА. Українське підпілля обіцяло допомогти угорським воякам під час їхнього переходу через українські землі в Угорщину. В іншому випадку, якщо б угорці вирішили піти проти українського визвольного руху, ОУН мала зайняти більш категоричну позицію відносно перебування угорських військ на території України і сприймати угорців як ворогів українського народу. Наприкінці документу в дружньому дусі зазначалось: «простягаємо Вам свою дружню руку. Прийміть її!» а також містились традиційні гасла ОУН(б) (37).
Дана пропагандистська листівка чітко декларувала позицію ОУН(б) в українсько-угорських відносинах, а також сприяла формуванню позитивних уявлень про український визвольний рух в очах угорського командування Агітаційно-пропагандистські матеріали українського підпілля стали важливим фактором у процесі налагодження мирних контактів між УПА та угорськими окупаційними військами на Волині.
Про успішність діяльності українських повстанців у регіоні свідчить зокрема той факт, що командування 124-ої угорської піхотної дивізії, яка дислокувалась на Волині, влітку 1943 р. поінформувало нижче підпорядковані військові частини про створення та оперування відділів УПА в регіоні. Високу боєздатність українських повстанських загонів визнавали також на зборах офіцерського складу ряду угорських окупаційних частин та з'єднань, які розташовувались на території Західної України (38).
Підсумовуючи, можна зазначити, що бойові дії УПА проти угорських окупаційних військ на Волині весною – на початку осені 1943 р. були складовою частиною збройної боротьби українських повстанців проти Німеччини та її союзників у тилу Східного фронту. Період від березня до вересня 1943 р. став важливим початковим етапом у відносинах між двома сторонами. Досягнувши свого кульмінаційного моменту влітку 1943 р„ збройне протистояння між УПА та угорськими військами на початку осені 1943 р. стало поступово спадати, а відносини між двома сторонами поетапно еволюціонували в мирні переговори про ненапад (39).
За нашими підрахунками, за період з березня по вересень 1943 р. між відділами УПА, збройними структурами ОУН та СБ, з одного боку, та угорськими окупаційними військами, з іншого, на території Волині відбулось понад 11 великих та дрібних боїв, 14 засідок та нападів повстанців на угорські опорні пункти, колони з угорськими військами та лінії комунікації під їх охороною. В той же час угорські частини самостійно та разом з німецькими військами провели близько десяти каральних операцій та нападів на повстанські сили, обстрілів відділів УПА на залізниці. Угорські гонведи не були зацікавлені воювати за німецькі інтереси на Східному фронті, тому не відзначались високим бойовим духом у боротьбі проти партизан у німецькому оперативному тилу, легко здавали позиції у боях та не чинили опору під час роззброєння. У досліджуваний період українські повстанці провели понад 10 акцій з роззброєння угорських військ. Для УПА вдалі бойові дії з угорськими військами стали насамперед стабільним джерелом для поповнення власних запасів зброї та амуніції. Полонених угорців з огляду на відсутність стаціонарних місць та матеріальних засобів для утримування відпускали на волю. На жаль, на основі наявних джерел (переважно повстанських за походженням) неможливо підрахувати приблизну кількість втрат з обох сторін в ході збройного протистояння. У документах та спогадах нерідко така інформація не фіксувалась, а у тих, де вона присутня, відчувається упереджене перебільшення втрат ворога та заниження власних втрат.
Література
1. Моtуkа G. Ukraińska раrtуzаntkа 1942-1960. Działalność Organizacij Ukraińskich Nacionalistów i Ukraińskiej Роwstańczej Аrmіі; Іnstitut Studiów Роlіtусznych РАN / Grzegorz Motyka. – Warszawa: Оfiсіаlnа Wуdаwnicza Rytm, 2006. – S.271-280.
2. Gуulа Vаrgаі. Маgуаrország а másodic vіlágháborŭban. – Вudapest, 2001. – Old. 215.
3. Dоmbrády L. Аrmy аnd роlіtісs іn Нungary 1938-1944. Еdіtеd bу G. Rázsó. Тranslated by Е. Аrató. –New Yоrk: Соlumbia University Рrеss, 2005. – Р. 425.
4. Dоmbrády L. Каtоnароlіtіkа ès hаdsеreg 1920-1944. – Вudapest, 2000. – Old. 198-200.
5. У зв'язку з цим угорську окупаційну армію інколи ще називають «мертвою армією».
6. Gуulа Vаrgаі. Маgуаrország а másodic vіlágháborŭban. – Вudapest, 2001. – Old. 290.
7. Мюллер-Гіллерюранд Б. Сухопутная армия Германии 1933-1945 гг. – М.: "Изографус", 2002. – С. 339.
8. 11 . Gуulа Vаrgаі. Маgуаrország а másodic vіlágháborŭban. – Вudapest, 2001. – Old. 215- 217; Русак А. Союзники гитлеровской Германии в войне против СССР. 1941- 1945. – К.: Институт истории Украины НАН Украины, 1998. – С. 87-88; Руденко Н. М.. Русак А. В. Армія фашистського агресора: від перемог до поразок. 1941-1945 рр. (Морально-психологічний аспект). – К., 1997. – С. 10.
9. ЦДАГО України. – Ф. 62. – Оп. 1. – Спр. 182. – Арк. 17.
10. Патриляк І. 1943 рік в історії ОУН і УПА // Український визвольний рух / Центр досліджень українського визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. – Збірник 13. – Львів, 2009. – С. 146-151.
11. 11. УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942-1950 рр. (Бойові дії УПА). Частина ІІ. – Видання Закордонних Частин ОУН, 1960. – С. 8.
Очевидно, що в джерелах УПА про даний інцидент наявне певне свідоме перебільшення, зроблене з пропагандистською метою в українському еміграційному виданні з метою глорифікації та демонстрації успішності дій відділів та загонів УПА на початковій стадії їх формування. Навряд чи такий дрібний повстанський відділ зміг роззброїти цілий батальйон з 600-700 угорських солдат та офіцерів. Навіть при надзвичайно низькому морально-психологічному стані угорські гонведи все ще зберігали власну військову честь та гідність, і малоймовірно, що так легко можна було роззброїти цілий угорський батальйон без жодного збройного опору до того ж таким невеликим відділом українських партизан, які очевидно самі мали погане озброєння. Більш вірогідно, що угорський підрозділ був значно менший.
12. Денищук О.С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД. 2008. – С. 61, 70.
13. Моtуkа G. Ukraińska раrtуzаntkа 1942-1960. Działalność Organizacij Ukraińskich Nacionalistów i Ukraińskiej Роwstańczej Аrmіі; Іnstitut Studiów Роlіtусznych РАN / Grzegorz Motyka. – Warszawa: Оfiсіаlnа Wуdаwnicza Rytm, 2006. – S. 274.
14. ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп.2. – Спр. 17. – Арк. 4; Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА 1944-1945 рр. – Київ-Торонто, 2007. – С. 112.
15. Лебедь М. УПА. Українська повстанська армія: її ґенеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Частина 1. Німецька окупація України. – Дрогобич: "Відродження". 1993. – С. 50.
16. УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942-1950 рр. (Бойові дії УПА). Частина ІІ. – Видання Закордонних Частин ОУН 1960. – С. 11-12.
17. Там само. – С. 67-68.
18. Денищук О.С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД, 2008. – С. 56.
19. ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп.2. – Спр. 17. – Арк. 5; ЦДАВО України. – Ф. 5245. – Оп. 1. – Спр. 954. – Арк. 50; Літопис УПА. Нова серія. Т. 9. Боротьба проти повстанського руху і націоналістичного підпілля: протоколи допитів заарештованих радянськими органами державної безпеки керівників ОУН і УПА 1944-1945 рр. – Київ -Торонто 2007. – С. 112.
20. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД, 2008. – С. 78, 81.
21. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 66. – Арк. 6.
22. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. І. – Спр. 112. – Арк. 8; ГДА СБУ. – Ф. 13. –Спр. 376. – Т. 75. – Арк. 113.
23. Денищук О.С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД, 2008. – С. 78, 84.
24. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 69. – Арк. 14.
Потрібно однак відзначити, що окрім банального насильства та бажання поживитись, одним із стимулів, який спонукав угорців до частого здійснення реквізиційних акцій в українських селах була елементарна відсутність продовольчого постачання мадярських військ з боку німецького командування.
25. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372, – Т. 14. – Арк. 81.
26. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 66. – Арк. 9.
27. ЦДАВОУкраїни. – Ф. 3833. – Оп. І. – Спр. 112. – Арк. 13.
28. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД, 2008. – С. 92, 127, 130, 144, 145,225.
29. Літопис УПА: Волинь і Полісся. Німецька окупація. Кн. 2. Т. 2. – Торонто, 1977. – С. 134-135, 164,168, 225; УПА в світлі документів з боротьби за УССД. 1942-1950 рр. Частина II, – С. 15; ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп.1. – Спр.112. – Арк. 11-12.
30. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД, 2008 –С. 125.
31. ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 1-2.
32. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій. У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД. 2008. – С. 124, 295.
33. "Вісті з Осередніх, Східних і Південних українських земель (1943 і 1944 рр.). Збірка Ч. 2." // Архів Центру досліджень визвольного руху, м. Львів (далі – Архів ЦЦВР). – Ф. 7. – Т. 5. – Арк. 2.
34. ЦДАВО України. – Ф. 3833. – Оп. І. – Спр. 112, –Арк. 16; ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 66. – Арк. 12
35. Денищук О. С. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Хронологія подій У 2-х томах. Т. 1. Волинь. – Рівне: ППМД, 2008, – С 98 151-152, 154.
36. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 71. – Арк 25.
37. ДАРО. – Ф. Р-30. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 4.
38. Ungváry Кrіsztián. А mаgуаr hоnvedsèg а másodic vіlágháborŭban. – Вudapest: Оsіris Кіаdó, 2004. – Old. 222.
39/ Див. детальніше: Пагіря О. Переговори між УПА й Угорською армією в 1943-1945 рр. // Визвольний шлях. – Кн. 6. – 2006. – С. 86-115.
Олександр Пагіря, аспірант, Київський національний університет імені Тараса Шевченка.