Жорстоке виселення 1944-1946 років (автор: Ванкевич-Нітефор Анастасія)

Дата публікації допису: Dec 10, 2012 7:56:0 PM

Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

Акція переселення почалась 1944 р. Народ не хотів покидати рідних земель. Настала лиха година. Молодь пішла служити в загони УПА, в кожному селі створено самооборону. Польські комуністичні банди вчиняли жорстокі напади на села. Змушували людей добровільно підписуватись на виїзд. Палили хати, грабували людей і забирали все до крихти. Пощади не було нікому. Народ копав криївки і ховав туди провіант.

19 грудня 1944 р. на св. Миколая, коли всі люди були на Богослужінні, приїхали вантажівкою бандити і оточили церкву. Випускали з церкви по одній людині, роздягали і роззували. Це все скидали на машину, а людей босих і роздягнених пускали додому. Коли від'їжджали, наказали: «Хто опиратиметься вивозу, того розстрілюватимуть». Так і було.

20 березня 1945 р. о 6 годині приїхали загони до сіл Люблинець Новий і Люблинець Старий. Оточили села і підпалювали хати. Люди тікали в сторону лісу, а хто попадався їм до рук, того розстрілювали. Закінчилось усе в 4 годині пополудні. Награбоване майно вантажили на свій транспорт і забирали. Попереджали людей, якщо за три дні не виїдуть, то всіх перестріляють. Після від'їзду бандитів люди почали сходитись до села, шукали рідних, яких розстріляли. Потім брали драбини і зносили трупи на цвинтар, загортали у простирадла, та складали їх один біля одного дотемна.

На другий день зранку на цвинтарі копали велику яму: копала дочка на батька, сестра – на брата, жінка – на чоловіка, заливаючись гіркими сльозами і проклинаючи ворогів. Священик покропив яму святою водою і хоронили загиблих. Поскладали їх у 4 ряди, перекладаючи сосновими гілками, відправили панахиду, запечатали гріб і засипали яму землею. Там було поховано 48 людей, а в Старому Люблинці – 40.

Третього дня після облоги присілка Мельники о 5 годині прибула чота командира УПА «Шума», частина якої зробила засідку, а решта розташувалась у селі. Люди, які були в селі, пішли на присілок Дубрівка. О 9 годині з м. Чесанова банда почала наближатися до присілка Мельники. Коли під'їхали ближче, нічого не помічаючи, повстанці зустріли їх шквальним вогнем – почався запеклий бій, який тривав 5 годин. Тричі нападники атакували, до них прибувала допомога, і все одно не вистояли, були змушені відступити. Перемога була за повстанцями, вбитих не було, тільки двоє поранених. Поляки натомість зазнали великих втрат – загинуло 120 осіб і ще були поранені. Поранених забрали, а мертвих залишили.

Після цього бою сотня «Шума» відійшла в ліси Горайця з кущем самооборони «Трембіта». 27 березня сотня «Шума» разом з іншими напала на постерунки міліції в Чесанові, де розташовувалася польська більшовицька банда. Розбили постерунки, знищили їхні загони, а хто залишився живий, втік до Любачева.

Спокою не було. Поляки їздили по селах, агітували людей на виїзд, знущалися, проводили різні акції проти населення. У жовтні 1945 р. почалася каральна акція вивозу людей. Поляки прибули зі своїм транспортом, ловили людей, хто в чому був, садили на підводи і везли до Любачева на залізничну станцію. Оформляли документи, формували вагони-товарняки, завантажували по 5-6 родин у вагон разом з худобою і відправляли на Радянську Україну. Вивезено третю частину мешканців сіл Люблинця Нового і Старого. Люди, які переховалися, зимували у своєму селі.

У березні 1946 р. почалася нова акція проти людей. Населення опинилося у безвихідному становищі. Зібравши свої пожитки, на фірах почали переїжджати в глибину лісу і поселятися там над рікою Танвою, де почалося кочівне життя. Холод, голод, мокрота... Найбільше терпіли малі діти і старші люди. Час минав, закінчувалися харчі, до села не можна було приступити, бо його тримали в облозі. Ночами під охороною куща самооборони ми їздили у село за продуктами для людей, які були у таборі. Знесилені голодом, змучені таким життям, люди насилу дочекалися весни. Вороги знову пішли в наступ. Танками заїхали в ліс, але в глибину просунутись не наважились, оскільки відділи «Шума» і «Залізняка» давали їм відсіч. Нападники запалили кілька гектарів лісу, думаючи, що люди злякаються і почнуть втікати. Наш табір від'їхав берегом р. Танви ще дальше у ліси, почалася паніка, дуже мучив голод.

Щоб якось зарадити горю, я поїхала конем до куща самооборони «Трембіта», розказала про голод і нам виділили трохи харчів з того, що мали. Цього було замало. Увечері того ж дня прибув до табору з куща самооборони брат Юрій «Шугай», він працював у кущі санітаром. Я з Юрієм поїхала другою стороною лісу коло присілка Жари, поприв'язували коні і добралися в село до свого дому. В льосі набрали бараболі і брат поніс до коней, я добула муку, сало, взяла, що могла, в руки і пішла за братом. На краю села натрапила на засідку, в мене стріляли, але я добігла до брата, ми сіли на коней і поїхали до табору. За нами була погоня, але нам удалось втекти. Так ми перебули з цією бідою до половини травня. Ворог щоразу чинив сильніший тиск.

На цей час прибули до нашого табору провідник Любачівського і Томашівського округів Дмитро Дзьоба «Сталь», пропагандист і редактор журналу «Лісовик» Петро Василенко «Волош» і два бійці (імена мені невідомі). Я звернулась до них: «Що нам робити в цей скрутний час?» Вони поговорили з людьми, але бачачи лише безвихідь, нічого не могли порадити. Люди вирішили перебратися через р. Танву і другою стороною дістатися до села. Переправившись через річку, проїхали майже кілометр, як почався обстріл. Кущ самооборони, який стояв недалеко від табору, кинувся обороняти нас. «Сталь», «Волош» і бійці стріляли у сторону застави. Однак ворог був добре озброєний і з укриття почав відбиватися. В цій перестрілці загинули командири «Сталь», «Волош» і багато бійців.

Наш табір оточили і мало кому вдалося втекти. Вишикували нас в колону по четверо і погнали в сторону села Борівець. Коли повідомили відділ «Шума», що нас захоплено, повстанці кинулися в атаку і знову почалася стрілянина. Бандити зупинили колону і передали до наших бійців листівку: якщо повстанці не перестануть стріляти, то вони знищать усіх людей. З цією умовою відділ змушений був відступити, щоб врятувати людей. Нас гнали через села Борівець, Замх, Люблинець Старий та Новий, через присілки Жари, Долини аж до Руди Рожанецької. Там людей допитували і змушували підписуватися на добровільний вивіз. Люди не здавалися, а оскільки від уряду був наказ нікого не вбивати, їх не били і не розстрілювали. Через два дні з Руди Рожанецької нас голодних пригнали до с. Жуків, де було вже багато людей, зігнаних з інших сіл. Наступного дня погнали нас в м. Любачів до залізничної станції. Там нас тримали ще два тижні, оформляли документи на переселення, але їх ніхто з нас не підписував.

Потім у вантажних вагонах нас повезли на Україну. На станції Зборів Тернопільської обл. скинули більше як тридцять родин, а решту повезли дальше. На Зборівській станції нас тримали три тижні просто неба, під пекельним сонцем і дощами. Люди виживали як могли, ділилися останніми харчами, хто що мав. 10 червня 1946 прибув на станцію голова райвиконкому з розподілом, кого в які села призначено. Назавтра по нас приїхали підводи, посадили стареньких і дітей, забрали пожитки і повезли в Заложці, що за 30 км від Зборова, а молоді йшли пішки і гнали корів. У Заложцях розподілили по кілька родин в села Оліїв, Білокриниця та Бзовиця.

Нашу і ще три родини завезли у Гаї Розтоцькі. В селі нас поселили, кого у польські хати, де не було ні вікон, ні дверей, навіть печі, а декого під шопи у дворах. Покинули нас на поталу: живіть, як хочете. Так почалося наше тяжке злиденне життя. Місцеве населення не дуже раділо нашому приїзду. Назвали нас лемками, дідами тому, що ми справді були бідні, нещасні, змучені, збідовані та стривожені майбутнім.

У селі ми працювали у місцевих людей за те, щоб хоч що-небудь поїсти, і так було два роки. У 1949-1950 рр. настали ще гірші, тривожні часи організацій колгоспів. Люди відмовлялися від вступу до колгоспів, ховалися, а кого зловили – били, забирали коней, худобу, землю, розбирали стодоли і змушували підписувати заяви про вступ до колгоспу. А хто підписав, того так і не інтернували. Почалися переслідування, арешти і вивози на Сибір. Дехто сам виїжджав працювати у шахти на Схід. Так прожили ми у цьому пеклі 45 років. Але українців не зломила недоля. Вистояли всі, у кого був здоровий глузд і тверда позиція.