Дата публікації допису: May 14, 2012 8:21:20 AM
Автор: Любович Ярослава Степанівна.
Уродженка с. Глідно Березівського повіту, лемківчанка.
Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.
Перед святами в нашій районній газеті «Воля народу» була маленька стаття «Щоб пам'ять не згасла». Вона мене дуже схвилювала, і я зараз на свята вирішила написати до Вас у Львів у товариство «Любачівщина», а до Буська поїду пізніше, в дні, які вказані в газеті.
Приїхали ми в Україну 1 квітня 1945 р., а виїхали в половині березня. Жили ми в с. Глідно, коло Березова. То був наш повіт, а воєводство було Львівське. А потім, у війну, я не знаю, чи що мінялося, але люди їздили на відпусти і до Перемишля, і з концертами по навколишніх селах, коли було мирно і був навколо спокій. У село Кізлів нас приїхало 19 родин. Наша сім'я була: батько, мати, я, брат і бабця. Мені було сьомий рік, братику було 1,5 роки. У Польщі залишилася друга бабуся і татова самітня тітка, які нізащо не хотіли їхати, бо були старі, але їх треба було брати силою. Якби були знали, що вони натерпляться пізніше...
Наше село було велике і гарне. Було більше, як 400 дворів. Через село йшла дорога, плила річка, і ліси довкола були гарні, повітря чисте. У нашім селі було більше українців 1630, а поляків 630 і жидів 30. Було воно культурно розвинуте, концерти і вистави йшли весь час, хоч треба було йти до міста і показувати, яку виставу будуть ставити, щоб дозволили, і часто жандарми стояли під дверима. Мої батьки були постійними учасниками концертів і вистав, співали в церковному хорі і у виставах грали ролі. А керував тим всім їх ровесник і житель нашого села Володимир Ярема, колишній настоятель храму св. Петра і Павла у Львові. Мав золотий дар і до малювання, і до всього прекрасного. У селі була хата-читальня, там ще вчили дівчат вишивати, гаптувати, шити і співали таких пісень, що голосно не можна було. А керували тою наукою дочки священика і жінки вчителів, тих що в селі вчителювали. У тій всій справі – в концертах і в усьому – був зачинателем наш священик і декан Іван Жарський, родом з міста Белза. Він був у нас понад 50 років (помер в 1940 р.). Він привозив зі Львова визначних людей, які дивилися наші вистави і співи. Мого батька хотіли взяти до хору Дмитра Котка, але батько був уже жонатий і мати не хотіла їхати. А треба би було поїхати, не зазнали би стільки горя потім. Мій батько як заспівав пісню з вистави «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», «Ой, гук, мати, гук», «Закувала та сива зозуля», то лампа в хаті гасла. Тато любили співати до кінця життя. А померли мої батьки в 1991 р., в вересні, майже в один тиждень, проживши разом 56 років; батькові було 82, а матері – 81 рік. Ще трошки почули і подивилися по телевізору про Україну, про яку так мріяли і стільки натерпілись за неї.
Ще в 1939 р. мою маму і ще одну жінку, теж Ольгу Любович (вони живе у Львові, а її чоловік – в Америці, його звали Семен, вони з моїм батьком завжди співали разом), викликають їх до міста, до гміни і питаються, чи ви співали «Боже великий, єдиний» (по-польському питалися, звичайно), а мати каже, що вона тепер не ходить до церкви, бо має маленьку дитину – мені було 2 рочки, друга жінка Ольга теж те саме сказала. Не знаю, що було би з ними, але зараз почалася війна, німці напали на Польщу.
Наша церква була дуже велика, гарна і нова, її малювали в 30-х роках. Моя мати з дівчатами вишивали вельон до Америки, в Детройт – на фарбу. Малюванням цим займався один чоловік – тесть о. В. Яреми. Потім, у війну, до нас приїхав новий священик Іван Гук, десь із Любачівщини. І поляки почали за ним полювати, а в липні 1944 р., на самого Івана, коли віз із міста з фірманом продукти до дитячого садка, забили його. Вони казали, щоб жителі нашого села йшли і лизали кров «вашего бика». Будь вони прокляті до останнього коліна! Потім прийшли німці і взяли польського ксьондза, як довідалися, що вони зробили з нашим. Поки були німці, а з переходом фронту поки руські стояли, в селі ще було спокійно. Але коли фронт пішов далі, то прийшов ще гірший час – облави, вбивства, грабунки. Люди ховалися, де могли. Коли люди пішли до міста просити допомоги, дозволу на виїзд, їм сказали: «Для вас виязду нема. Гдє сі родзіл, там бендзєш гінул». Наше село мало бути знищене, бо то була «сьродкова Україна». Захистити не було кому, і що хотіли, то робили. Вчителів, і багато інших людей кинули скручених колючим дротом в р. Сян. У журналі «Трибуна лектора» N 1 за 1991 рік була велика стаття В.ІЦерби про цю «операцію Вісла». Там згадано і наше село. Я читала своїм батькам. Там було написано, що загинуло 28 громадян. А скільки загинуло потім? Ті, що верталися з Німеччини, коли нас вже в селі не було... То ж задля тих пару ганчірок вбивали і чоловіків, і молодих хлопців, і дівчат. Ми про це довідалися, як були вже тут. Нашого сусіда Івана Кіпіша забили по-звірячому, бо мав на костюмі тризуб, зроблений з дрібних кораликів, з жовтих і синіх. То дівчата робили собі ґердани на шию, а хлопцям тризуби. Потім то все треба було ховати – і вишивки, і все-все, що нагадувало наше українство.
А таку красоту, як наша церква, знищили зараз на другий рік. Вони думали, що ми повернемося, і хотіли помститися, знищити наші сліди. Мої батьки і я не були пізніше в Польщі. Тільки мамин брат (він живе в Великосілках, вже старий тепер – 82 роки) їздив два рази і дещо довідався від рідні, що ще була там. А тепер говорять про дружбу між нами! Хай говорять тому, хто ще палець і цицьку ссе!
Як звідси поляки виїжджали в Польщу, то навіть стілець для доїння корів брали з собою. І плакали за ними ті, що залишилися тут. За нами ніхто не плакав, бо загарбали все добро – і посіви, і будівлі, і ліс. Мої батьки в 1938 р. поставили нову хату, велику дерев'яну в зруб, під білою черепицею. І все в хаті було, мали дві корови. Все було до 1945 року, а там забирайся і втікай з душею. Якби не армія, руські і українці, ми були би всі в Сяні потоплені. Такий був виїзд. Їхали в дірявих товарних вагонах. На коліях стояли цілими добами. Брату було півтора року, гріли його тільки мамині груди. Коли приїхали сюди, то був такий хворий, перемерзлий, що як випив молоко, то зразу вийшло з нього. Сусіди зразу дали молока – вони теж знали біду. А коли мати пішла копати лопатою город до одної багачки, то та дала за цілий день роботи один літр молока спущеного, пісного як вода. А хату нам дали, де не було ні вікон, ні дверей, ні навіть стріхи, просто купка глини. Треба знову братися за роботу й все починати знову. Батько пішов до млина на роботу, фірманом. Директор млина був дуже доброю людиною – східняк І. Пилипенко. В млині були коні і корова, ми пасли їх і доїли корову, і було трохи легше.
Документи на нашу хату ми не одержали, то за цю треба було заплатити. Тоді поїхала одна вчителька, наша переселенка до Києва. Ми всі зібрали гроші на. дорогу і просили, щоб вона взяла і наші документи, і решти людей. Але в Києві дали тільки їй документи, а більше нікому. Так само було і в Великосілках. Їздив татів швагер, теж так само дали тільки йому, а решта – нікому. Хто привласнив наше, кровне? Будь він проклятий.
Сьогодні я чую і читаю, як допомагають всім людям таким, як ми, і татарам, і всяким іншим репресованим і депортованим. А ми, нещасні лемки, забуті Богом і людьми, мусимо терпіти за все. Я, пенсіонерка, інвалід, одинока, не маю навіть за що поставити хреста на батьківській могилі, бо великі кошти, мільйони кажуть платити. Ще три роки тому було легше, а тепер не знаю, що маю робити. Кому скаржитися? Чи колись наша влада зрозуміє нас скривджених?