Дата публікації допису: May 25, 2013 7:13:24 PM
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.
Книга ІІ. Документ № 149
Боротьба УПА й збройного підпілля є феноменом не тільки в історії українського народу, але не має аналогів у світовій історії. Феноменом була єдність народу й УПА, без якої збройний спротив був би неможливий. Не можна відокремлювати збройну боротьбу УПА від боротьби ОУН.
Насамперед тому, що створенню УПА та УНС (Української Народної Самооборони) послужили організаційна мережа і людські кадри ОУН. У збройній боротьбі УПА, ОУН, крім своїх специфічних завдань, створила для УПА тилову базу, виконувала для неї важливі у військовому відношенні функції: служб безпеки, розвідки, постачання, зв'язку, технічного забезпечення. А через свій спеціальний апарат забезпечувала для УПА медично-санітарну службу (через підпільний Український Червоний Хрест), вела для неї політичну пропаганду (через Головний Осередок Пропаганди – ГОП) і підлеглі його органи. Після розформування УПА в 1946-1949 рр. старшини і стрільці, що не були демобілізовані, перейшли до збройного підпілля ОУН. Тепер збройне підпілля ОУН складалося з «повстанців» – колишніх вояків УПА й «підпільників» – колишніх членів ОУН.
УПА на Станіславщині, як і по всій Галичині й Буковині, вийшла з УНС. Однак виникнення військових відділів УНС не можна пов'язувати лише з появою літом 1943 р. в Галичині ковпаківців. Коли партизанський загін С.А. Ковпака з'явився на наших теренах, вже діяли відділи УНС, а чотири з них брали участь в боях з радянськими партизанами. Ще в 1942 році у Карпатах були створені військово-вишкільні табори ОУН, зокрема Військова школа кадрів ОУН «Тигри».
Військові відділи УНС почали діяти в травні-червні 1943 року у зв'язку з активізацією польських загонів АК (Армія Крайова) в Галичині. Весною з центральних районів Польщі до Галичини було перекинуто ряд відділів АК, які отаборилися насамперед у польських селах навколо Львова, Перемишля і Самбора, а також у польських селах у так званому «коридорі», що з'єднував Львів і Перемишль. Другий коридор керівництво АК планувало створити між Львовом і Люблінщиною через Янівський полігон. Емігрантський польський уряд в Лондоні планував силами АК здійснити план «Буря» – приєднати Галичину до Польщі напередодні появи тут радянських військ або військ союзників.
З активізацією проти українських дій АК в Галичині виникла необхідність створення другої військово-повстанської бази в Карпатах. З цією метою у травні 1943 року Роман Шухевич видав наказ про створення в Карпатах військово-вишкільних таборів і зайняття військовими відділами Янівського полігону.
Відповідно до наказу Р. Шухевича в червні 1943 року на території Станіславської області були організовані дві підстаршинські школи – ім. Симона Петлюри (к-р Степовий) з постоєм під горою Піп Іван у Чорногорі, а згодом на горі Тарниці біля Космача і „Беркути" (к-р Чмелик), а також два вишкільні курені – «Гайдамаки» (к-р Хміль), «Чорні чорти» (к-р Козак). Продовжувала діяти і військова школа кадрів ОУН «Тигри», створена раніше. Вона підготувала створення куреня УПА «Сіроманці», який складався виключно з членів ОУН(б). Очолив курень колишній старший лейтенант Червоної Армії, одесит Дмитро Карпенко-Яструб (Дмитро Карпенко-Яструб родом з Полтавської області), що першим серед старшин УПА був нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги.
У вересні 1943 року на Станіславщині вже діяли 9 із 12 військово-вишкільних таборів. Кожний такий табір складався з трьох сотень: бойової з вишколеними стрільцями, навчальної з новобранців і технічної, яка поділялася на чоти – зв'язку, будівельну і зброярську.
У результаті великої організаційної роботи і підтримки населення Станіславщина, як і вся Галичина, була під контролем підпільної мережі ОУН і УПА.
Наказом Головного штабу УПА ч. 1 від 27 січня 1944 року створювалися оперативні групи УПА: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь. Цим же наказом відділи Української Народної Самооборони (УНС) включено до УПА й створено з них групу УПА-Захід під командуванням Ростислава Вишитого (сокальчанин Василь Сидор, один із соратників і помічників Р. Шухевича у військовому секторі ОУН). Полковник Василь Сидор командував групою УПА-Захід до своєї загибелі 17 квітня 1949 року недалеко від Перегінська (за П. Мірчуком – 14 квітня 1949 р.).
Наказом ч. 17 від 1 березня 1944 року в рамках групи УПА-Захід створювалося п'ять воєнних округів, у тому числі ВО 4 «Говерла», що охоплював Станіславську область, під командуванням Івана Бутковського – Гуцула, начальником штабу став Колчак.
Нова ВО 4 «Говерла» отримала юрисдикцію над усіма відділами УПА, розташованими на території підпільної Станіславської області, яка проіснувала протягом всієї гітлерівської окупації. На території діяли два проводи – в Коломиї і Станіславі, 32 районні проводи, біля 150 підрайонних проводів, 1500 станиць, в яких перебувало 23870 членів ОУН і симпатиків, у тому числі 80 відсотків чоловіків і 20 – жінок. На 1 березня 1944 р. у військових відділах УПА на території Станіславщини знаходилося біля 4000 бійців. Обласним провідником ОУН до своєї загибелі 5 травня 1944 р. був Роман Мокрій – Байда (1920-1944), після його смерті став Ярослав Мельник – Роберт (Ярослав Мельник був Крайовим провідником ОУН-«Карпати»), який загинув 31 жовтня 1946 року.
Зрозуміло, що у зв'язку з існуванням повстанської бази в Карпатах протиукраїнський терор окупантів зріс і набрав масового характеру. Терором гітлерівці старалися залякати українське населення, створити прірву між ним і УПА. Так, з 10 жовтня 1943 року в Галичині вводився винятковий стан, почали діяти так звані «наглі суди поліції безпеки». За час з 23 жовтня 1943-го по 6 травня 1944 року в Станіславській області, за неповними даними, було розстріляно 553 чоловік українського населення. Розстрілювали людей за приналежність до ОУН-УПА, до «Бандеравідерштандсбевегунг», за участь в заборонених українських організаціях, за допомогу повстанцям, євреям.
Наприклад, 13 листопада 1943 р. внаслідок гестапівської провокації під час вистави «Шаріки» Я. Барнича в театрі Іван Франка було арештовано багато представників інтелігенції, в тому числі понад 20 гімназистів і учнів. Навіть Теодор Смеген, учень 7 класу Станіславської гімназії, був розстріляний за зв'язок з УПА. Серед розстріляних в листопаді 1943 року під божницею був 21 житель Надвірної: Д. Цибрівський, І. Левицький, Я. Кучерський, І. Гречківський, М. Штуняк, Й. Кравчук, М. Гринішак, В. Дунець, В. Борецький, В. Наливайко, М. Костик, М. Андрійович, В. Хроменко, С. Костик, В. Йосипенко, С. Дем'янчук, Ярослава Николайчук, Емілія Шкрум, А. Андрійович.
У грудні 1943 року гестапівці розстріляли в Єзуполі 20 в'язнів з Галича і Станіслава, в тому числі Нагнибіду з Єзуполя і І. Регей-Тосина з Побережжя. У селі Колодіївці Тисменицького району протягом 1943-1944 рр. німці розстріляли за приналежність до УПА 12 юнаків, серед них Василя Мокляка і Стельмаха. В Калуші окупанти розстріляли 18 учнів торговельної школи, в Коломиї – юнаків з «баудінсту»", у Ворохті – українських лісників за сприяння українським повстанцям. Серед лісників, яких фашисти розстріляли за допомогу УПА, був інженер Євген Полотнюк, чоловік письменниці Ірини Вільде.
У липні 1942 року в концентраційному таборі Аушвіці біля Кракова були закатовані поляками, які входили до табірної адміністрації, брати С. Бандери Василь і Олекса. Серед їх вбивців – оберкапо Краль (фольксдойч), капо Подкульський і так званий Болєк.
Гітлерівські окупанти робили все можливе для придушення повстанського руху, ліквідації військово-вишкільних таборів у Карпатах. Однак усі спроби провалилися. Так, у вересні 1943 року каральна акція польової жандармерії з м. Долини на табір «Порпаш» під горою Магурою, де вишколювалася подільська сотня УПА «Трембіта» (к-р Бродяга), закінчилася для ворога поразкою. 30 вересня 1943 року «Трембіта» влаштувала засідку на місці, де залізниця проходить поруч з високою стіною скелі, а з другого боку берег круто обривається в ріку Ілемку. На місці засідки ворог залишив 80 убитих, 88 поранених, 15 полонених, з тих, що перебували на відкритих платформах. Невідомі втрати противника у закритих вагонах.
5 листопада 1943 року два есесівські полки розпочали наступ на табір підстаршинської школи, яка знаходилася на горі Тарниці біля Космача. Операція закінчилася для противника повним провалом. Ранком 27 листопада 1943 року противник великими силами розпочав наступ на партизанські відділи в Чорному лісі із району сіл Майдана, Посіча і Завою. Біля полудня партизани були оточені. Зав'язався запеклий бій, що доходив до рукопашної. Під вечір партизанам вдалося у двох місцях прорвати оточення і відірватися від ворога.
11 і 12 грудня окупанти з району м. Стрия розпочали операцію по знищенню третього повстанського відділу на горі Лютій і під Магурою (Долинщина) Але й ця спроба гітлерівців зліквідувати зародок повстанських сил в Карпатах провалилася. Повстанські відділи не тільки відбили ворожий наступ, але самі спустилися з гір зайняли села Підкарпаття, створивши так звану «Зимову республіку» в Галицькому районі між Дністром і Лімницею. Ця територія на довгий час перетворилася на го-ловну харчову базу для Чорного лісу.
Останній великий бій з німецькими військами УПА вела 9-16 липня 1944 року в Карпатах, на кордоні між Львівською і Станіславською областями, у районі сіл Кам'янки (Сколівський район Львівської області) і Липи (Долинський район Станіславської). Правдоподібно, німецьке командування в зв’язку з будівництвом оборонних споруд в Карпатах вирішило очистити цей район від повстанців Не вдалося.
9 липня 1944 р. дві німецькі дивізії почали наступ на позиції УПА в районі сіл Кам'янки – Липи з двох боків – зі шляху Синовідська (з 1947 р. Верхнє Синьо-видне) – Рожанки та з Болехова через Тисів – Брязу (з 1944 р. Козаківка). В околиці Липи знаходилися старшинська школа УПА «Олені», підстаршинська школа «Беркути», військовий шпиталь з 40 тяжкопораненими і два курені УПА – Різуна, Козака. Про плани ворога повстанцям стало відомо від взятих у полон німців. Було вирішено дати бій.
Ранком 9 липня 1944 р. німецькі частини, що наступали з боку Болехова, розпочали атаку на курінь Різуна, який знаходився в районі гори Лопати. Зазнавши втрат, противник відступив. Не мала успіху атака німців і з боку Лібохори (Сколівськии район) Гітлерівці змушені були відступити до Кам'янки, Лібохори і Брязи. 12 липня в район бойових дій противник кинув нову дивізію. Однак німці вже не наважувалися атакувати повстанців, обмежившись артилерійським обстрілом залишених партизанами позицій. 14 липня 1944 р., відступаючи в бік Болехова, дві німецькі дивізії попали в засідку між Брязою і Тисовим, зазнавши втрат. Третя дивізія відступила до Долини.
У боях з ворогом зростала військова майстерність рядових стрільців і старшин, удосконалювалася партизанська тактика боротьби. Син Л. Берії Серго Гегочкорі-Берія, визначний конструктор ракетних систем, в роки війни служив у розвідці. В «Новой газете» за 1992 р. пише: «Під час війни я служив у розвідці й спілкувався з «бандерівцями». Не знаю, як вони воювали з нашими частинами, але з німцями билися мужньо». Оунівців він розцінює, як досвідчених нелегалів і конспіраторів, здібних розвідників, високосвідомих і стійких людей.
Весною 1944 р. відділам УПА на території Станіславщини довелося вести бої з частинами 1-ї мадярської армії, яка в складі 6-го і 7-го корпусів та 2-і танкової дивізії була перекинута в Галичину на допомогу німцям. Мадяри, спираючись на допомогу польських шовіністів, жорстоко поводилися з українським населенням: палили села, розстрілювали невинних людей. Польські шовіністи допомагали їм виконувати розвідувальні завдання і, часто в мадярських мундира, брали участь в каральних операціях. Так, 28 березня 1944 р. відбувся бій між УПА і мадярами в районі с. Хлібичина, 5 квітня – Боднарова, 13-го – Копанок (Калуш), 21-го – Кропивника, 6 травня – Грабівки, 12-го в районі Солотвина.
Після того, як в районі Жаб'я УПА завдала мадярським частинам відчутних втрат (роззброєно три ворожі сотні), командир 6-го корпусу Ференц Фаркаш де Кісбарнок звернувся до УПА з пропозицією про перемир'я. Було укладено угоду про ненапад.
Навіть ці скупі, далеко неповні факти, спростовують твердження радянських істориків про співпрацю «українських буржуазних націоналістів» з гітлерівцями.