Дата публікації допису: May 30, 2012 9:49:8 AM
Вісник Любачівщини: Вип. 4. Львів, 2000. – 112 стор.
У воєнні роки страшні утиски українців на їх споконвічних землях, які нині називають Закерзонням, викликали організований опір. Першими, щоб хоч трохи протистояти нападам різношерстих банд на українські села, організувалися в селах самооборонні кущові відділи. До них належали найактивніші і найсвідоміші чоловіки. Командиром куща призначали найповажнішого чоловіка, який мусив мати хоча б якийсь військовий вишкіл. Добровольців навчали володіння зброєю, партизанської тактики, розвідувальних умінь, вести агітаційну і організаційну роботу.
Були то спочатку не дуже поважні збройні загони, але вони першими ставали на шляху банд. З організацією повстанських сотень і куренів УПА, самооборонні відділи стали допоміжними до них, бо самотужки не могли вчинити опору добре організованим і озброєним бандам, чи, тим паче, військовим відділам. Тепер свої бойові операції здійснювали спільно з відділами Української Повстанської Армії.
У нашому селі, Люблинці Старому, самооборона виникла на самому початку війни, коли ночами до села почали приходити озброєні бандити, забираючи у селян і без того невеликі статки, одіж і хліб. На початку створили нічну варту. Чоловіки ходили поза селом, головним чином на дорогах, які вели до села, і повідомляли селян про наближення біди. Але пізніше виявилося, що того замало, бо бандити таки вдиралися в село, грабували і вбивали селян. Отже, потрібно було чинити опір, до того ж опір збройний.
У селі не було зброї. Почали її роздобувати найрізноманітнішими способами: відкопували ту, що залишилася від Першої Світової війни, підбирали в лісах і полях ту, яка лежала непідібрана в час польсько-німецької війни, німецько-російської, купували в інших селах, а деколи вдавалися і до крайніх заходів, за які могли й розстріляти, – до роззброєння поліції чи поодиноких німецьких жовнірів (вояків). Пізніше сільська самооборона стала підрозділом УПА.
Пригадую, що коли сторожа виявляла якісь підозрілі згрупування за селом, у село подавали сигнал, і тоді в селі зчинявся шум, розпочиналася стрілянина. Щоб посилити враження, ніби в селі є багато зброї, якої насправді було дуже мало, вдавалися і до шумових ефектів. Деякі з них підказали карбідні лампи. Через брак гасу тоді часто застосовували газові освітлювальні лампи, в яких світильним газом був ацетилен. Всередину такої лампи вкладали шматок карбіду кальцію і капали воду, а тоді запалювали газ, який виділявся. Якщо карбід кальцію розкладався швидше, ніж міг вийти з отворів пальника, то лампа вибухала. Вона могла вибухнути і тоді, коли газ утворювався повільніше, ніж згоряв, бо тоді полум'я проникало всередину лампи. Цей ефект і використали сільські умільці. Тільки замість ламп вони почали брати скляні пляшки для створення ефекту вибухів чи стріляними І нині хлопці-бешкетники ще часом для забави використовують те, що колись могло людям і життя врятувати. Такі шумові ефекти декілька раз рятували село від банд. Але бандити розгадали хитрощі або їм хтось розповів, бо восени 1943 року вони таки вдерлися в село, пограбували селян, поранили вчителя Родіона Дуркота, а при відступі з села ще й спалили ту частину, якою відступали. Від того часу вже кожен чоловік відчував і свою відповідальність за долю рідних, за власну долю і долю свого народу,
Зголошувалися до куща найсвідоміші і в першу чергу молоді, ті, що були військового, як тепер кажуть, призовного віку. Зголошувалися і ті, яким ще виповнилося шістнадцяти, але і вони хотіли боронити свою родину і свій край. Таким часто відмовляли, але найбільш наполегливі ставали вояками СКВ або і сотень УПА. Багато з них пройшли шлях боротьби до кінця, склавши свої голови на жертовник боротьби за волю. Інші довго страждали у ворожих тюрмах, не зрадивши справи визволення, терпіли тортури-допити, втративши здоров'я не дожили до днів проголошення незалежності України. І небагато тих, які дожили до того щасливого дня, переживши всі приниження та знущання, відчули безмежну радість волі і втіху від того, що їх боротьба і страждання були не марними. Серед тих відчайдухів був і мій брат Дмитро Судин...
Наш батько, Іван Онуфрійович Судин (прозваний у селі Луковим, бо походив з Луки – невеликого хутора, розташованого на луці під лісом коло Нового Люблинця), пройшовши дороги Першої Світової війни, оженився до Старого Люблинця на малолітній дочці Марії і Василя Митків – Катерині. Господарка у них була невелика: свого поля тато мав небагато, та й Катерина отримала невелике придане, ото разом і вийшло близько трьох моргів орного поля і сіножатей. Через кілька літ після весілля народилася дитина, а згодом і друга. Батькова теща, наша баба, мала двох синів – Грицька та Івана, якіспочатку трохи допомагали, але Гриць скоро оженився до Улазова, в Іван постійно їздив на сезонні заробітки до Лодзі або Варшави. Сам Іван Судин працював важко в полі, заробляв гроші, тчучи полотно, виготовляючи ткацькі верстати, роблячи людям бочки і колеса, будуючи дерев'яні хати. Коротше, заробляв як міг, щоб у хаті не було переднівків і таки хоч не було великих достатків, але й не було злиднів. Було що їсти і в що одягтися. У подружжі народилося чимало дітей, але мої браття і сестри вмирали малими, деколи не доживши і до двох років. Із дев'яти народжених дітей вижили троє: моя старша сестра Ганна 1921 р.н., брат Дмитро 1928 р.н. і я 1933 р.н Мати померла 1936 року від запалення легень. Нас, менших, доглядали баба Марія і сестра Ганна. Тато був переважно зайнятий працею на господарці. Ми ходили до школи. Сестра закінчила чотири класи, брат, уже у воєнний час сім класів школи.
Наша родина не виділялася в селі. Були як усі. Тато був членом кооперативної ради в селі та ще в останні роки життя в селі був церковним провізором. Баба була відома на обидва Люблинці (Старий і Новий), як повитуха, тому часто її не було вдома, ходила по хатах повивати новонароджених. Тато ще деколи помагав людям лікувати хвороби, ставлячи баньки від простуди, чи вправляючи вивихи, лікував травами.
Брат, закінчивши семирічну школу, поступив 1942 року до технічної школи в Любачеві. Тато розумів, що поля у нас мало, наділяти дітей не буде чим, тому хотів дати брату можливість заробляти руками і розумом. Але не так воно сталося. Воєнне лихоліття перервало братову науку, зруйнувало всі плани на життя, забрало останню надію на щастя.
Фронт, що десь гримів перше на сході, невпинно наближався до нашого краю. Взимку, на початку 1944 року, селом пройшли загони ковпаківців. Вони спалили панський двір, зруйнувавши ґуральню, знищили німецьку залогу в дворі. Навесні на сході добре було чути артилерійську канонаду, і було всім зрозуміло, що скоро зникнуть німецькі окупанти і прийдуть нові «визволителі». Ніхто не сподівався на добро, але те, що сталося, перевершило всі здогади, всю уяву про можливе зло.
На кінець липня 1944 року прийшла Червона армія. В селі розмістився штаб чи то дивізії, чи армійський, який простояв десь до початку осені, а далі за наступаючою армією поїхав на захід. Владу цілком перебрали поляки. Почалися нашестя на село банд (переважно польської поліції), які грабували, палили хати, забирали чоловіків із села, котрі вже ніколи не поверталися. Так згинуло близько п'ятдесяти чоловіків із нашого села.
А одного осіннього дня, коли на Новому Люблинці квартирував батальйон війська польського, в село прийшли чотири польських вояки. Вони чогось шукали в селі. Серед них були офіцери. Був осінній день. Селяни поралися на городах. Баба і сестра копали на городі цвіклові буряки і моркву. Крапав дрібний дощик, але роботи ніхто не покидав. Всі стежили за діями поляків. Обмінювалися думками про причину приходу «гостей». Невдовзі з західного кінця села потягнуло димом. Горіла стодола. Дим стелився городами. Чому спалили? За що? Скоро селом пішла ще жахливіша звістка, що разом у стодолі згоріла дочка господаря Настя (Ганя) на прізвище Сметана, яку напасники затягли туди. Ніхто не знав, що відбулося в тій стодолі: чи бандити зґвалтували дівчину, а потім замкнули і спалили, чи, може, дівчина боронилася, і розлючені нелюди замкнули її і спалили. А коли пожежа згасла, у попелі знайшли обвуглений труп дівчини, а біля неї револьвер, що дало підстави твердити, що в стодолі відбулася нерівна боротьба.
Селом бандити повертали, боязко озираючись на всі боки, з пістолетами в руках, вони поспішали до своїх на Новий Люблинець, де на той час квартирував підрозділ 9 дивізії піхоти війська польського, 7 чи 8 полку. Це були ті, які, за твердженням польського уряду, оберігали українців від бандитів. Багато поляків і нині переконані, що ті жовніри – справжні герої.
На городах поза плотами переходили хлопці – наш сусід і мій брат. У руках мали пістолети і гранати. «Ми зараз їх знищимо – поривалися хлопці. – Як вони сміють!?» Старші їх стримували: «Не йдіть! Не чіпайте їх! Бачте скільки їх на Новому Люблинці? То військо з гарматами. Завтра нас усіх переб'ють!»
Поляки за той час перебігли через міст і сховалися на Новому Люблинці. Може тоді, а може і швидше визріла у брата думка стати твердо на захист своїх односельців зі зброєю в руках. Він вступив у самооборонний кущовий відділ «Трембіта», а було йому тоді шістнадцять літ.
Цю подію вдома майже не обговорювали. Журилася баба Марія:
– Та воно ще дитина, що воно буде там робити?
Сестра шкодувала:
– Йому би вдома сидіти, а він ходить світами десь між життям і смертю. Згине такий ще молодий.
Тато мовчав. Не любив обговорювати того, чого не можна було змінити. Від того часу брат мало бував удома. Весь час у нічних походах. Збір і доставка продуктів для сотень УПА, перепровадження підрозділів УПА і керівників підпілля по терену, розквартирування поранених вояків по селах, доставка їх до військових шпиталів, а нерідко і участь у бойових операціях, які проводили відділи УПА по захисту населення від нападів польських бандитів, розвідка в терені. Такою, в основному, була робота самооборонного куща.
Додому приходив рідко, але дуже виснажений безсонними ночами. Їв, перевдягав чисту білизну і лягав спати. Про свої походи не розповідав нічого. Спав міцно, а на вечір знову збирав амуніцію, карабін – і в похід А бували випадки, коли було і не до сну, коли селом розліталася вістка: «Поляки ідуть!» Тоді спішив до лісу, до своїх побратимів, щоб разом стати до оборони.
В тривожних насичених переживаннях минали будні. Все менше залишалося в селі його мешканців. Після кожної акції війська польського з села вивозили по декілька десятків родин до Любачева на залізничну станцію, а звідти – до Союзу. Одного разу і нас польські жовніри застали вдома. Ми з татом, після двотижневих блукань лісом, прийшли перевдягтися і відпочити. Сестра далеко від дому не відходила, бо потрібно було доглядати за хворою бабою. Вона при тривогах втікала в поле, або на луку під ліс, де жила татом родина. Поляки туди не приходили, але навіть як і йшли, то був час заховатися в лісі. Того дня ми не втекли до лісу. Було це на початку червня 1946 року.
Був теплий сонячний день. Десь близько одинадцятої години в селі з'явилося польське військо. На наше подвір'я підігнали фіру, і жовніри наказали вантажити наші пожитки. Поклали вцілілу після пожеж і грабунків скриню, мішок картоплі, кілька хлібин, що були вдома. Застелили віз соломою і на те поклали хвору бабу Марію. Жовніри наказали їхати. В цей час по господарству ходив поляк, віз якого стояв трошки далі, і зносив на свій віз все, що йому було до вподоби: якісь наші домашні речі, витягав вулики з пасіки і вантажив на свій віз. Ніхто його не зупиняв, не сварився, що грабує наше майно, що забирає нажите кров'ю і потом.
Гріло по-літньому сонце. Небом пливли білі хмарки. Віз рушив, і ми всі пішли за ним. Усвідомлення того, що прощаюся з рідною землею назавжди, стисло серце і я заридав, як ніколи раніше, і більше ніколи так не плакав потім у своєму житті. Плакали баба, сестра і тато. Колона возів з нещасними, як ми, рухалася до Чесанова, а далі – на залізничну станцію до Любачева.
Брат залишався на рідній землі, щоб боронити її, сподіваючись на наше повернення. Але повернення не могло бути, бо ні польська, ні російська тодішня влада не бажали нашого повернення. Від того часу, всі члени нашої сім'ї, коли хтось питав про брата, де він, відповідали: «Не знаємо». В той день, як нас вивозили, він пішов на сусіднє село Замх по сіль і не повернувся.
У невіданні минали роки. Всі ми тільки в родинному колі згадували Дмитра і просили Бога, щоб зберіг йому життя і здоров'я. Довгих дев'ять років сестра давала на Службу Божу і не знала, чи давати за здоров'я брата, чи за упокій його душі. Шукали через Червоний Хрест, але даремно. З часом знайшли адресу нашого сусіда Гнилиці, який залишився у Польщі, і той почав шукати через знайомих брата. Одного дня до села Ярчівці Зборівського району, що на Тернопільщині, прийшов лист від колишнього нашого сусіда Дмитра Крупського з повідомленням, що брат живий, а також там була його адреса. Радість і жаль стискали наші серця.
Радість, бо живий, а жаль – бо ж розлука. Через рік тато, сестра і брат зустрілися на Тернопільщині. Я тоді служив при війську.
Важко жилося брату після нашого виселення. Навіть на короткий відпочинок не було до кого прийти. Не було кому випрати сорочку, не було з ким сердечно поговорити. Та і в селі залишилося мало односельців. Приходив зі своїми жалями до сусідів Гнилиців, і ті, як могли, зігрівали його в своїй домівці.
У лютому 1947 року, коли поверталися з завдання, зупинилися, щоб відпочити і поїсти у своєму селі у господаря, родина якого була українсько-польською, і який, може, з тої причини залишився в селі. Сиділи за столом, снідали, коли несподівано до хати влетіли жовніри:
– Хто такі?– - запитали в господаря.
– Та то, пане, хлопці з родини прийшли, щоб допомогти по господарці, – невиразно пробурмотів господар.
Вийшли і коли, здавалося, страшне минулося, ті повернулися до хати. З ними ввійшов хлопець із Нового Люблинця, Іван Тимцьо і з порога закричав по-польськи:
– Віеrzcіе ich! То banderowcy!
Свого часу його схопили поляки, він піддався їх агітації і тепер, розгулюючи в польській уніформі, продавав полякам колишніх своїх друзів, побратимів і навіть рідних (він був нам далеким родичем).
– Gdzie bron! Gdzie mash bron? – кричали поляки.
Брат перед тим, як зайти до хати, заховав зброю в одній із покинутих пивниць. Стефан Брусь «Бір», який з ним був у хаті, був зі зброєю. Привезли на Косопуди. Почали допитувати. Били без милості, чим могли і куди попало, а тому що не помагало, розпікали залізну кочергу і прикладали до п'ят. Горіла шкіра, а ті питали:
– Gdzie mash bron? Nazwisko komandyra! Jaki oddzial?...
І здавалося, тому не буде кінця.
Після довгого опору не витерпів, сказав, що зброя захована в пивниці,
– Рrоwadz! – сказали і повезли до місця, яке назвав.
По дорозі поки везли, відпочило тіло, окріп дух. Завів до іншої пивниці. Пішли самі шукати, не знайшли нічого. Допити почалися знову. І знову, коли вже не міг зносити тортур, сказав: «Їдьмо, я покажу». Знову привів на інше місце. Зброї не знайшли, і знову допити. Так повторювалось декілька раз. Далі терпіти, здавалося, нема сил.
– Добре, я скажу правду і покажу, де зброя.
На місці сподівався на останнє, що пустять за зброєю всередину і його, сподівався, що коли дістанеться до зброї, то не бачити його більше полякім живого, а з собою ще візьме кількох до могили. Привезли, перепитали:
– Тu?
Відповів:
– Тут. Пустіть мене туди. Я сам, бо ви знов не знайдете.
– Роstoj tu, a yuz damy sobie rady.
Не вдалося.
Допити у військовій частині тривали близько двох тижнів. Діставши зброю як речовий доказ причетності брата до УПА, відвезли його з Любачеві до Ряшева. Тут допити вели спеціалісти з UB (urzendubiespieczenstwa), служби безпеки Польщі. Спеціалісти з UB мали свої прийоми допитів. Вони зіставляли два крісла спинками одне до одного, на них клали в'язня, його руки і ноги зв'язували під кріслами докупи, а потім у ніс починали заливані воду. Дуже впертим в'язням вливали гас (нафту) і вимагали:
– Mow prawde! Mow… Mow…
Так могло тривати цілу ніч. Потім відправляли на кілька хвилин у камеру, але не встигав в'язень заснути, як знову тягли на допит. Мінялися кати-слідчі. І все починалося з початку, аж поки не домагалися для себе задовільних наслідків. Далі справу передавали в суд.
6 червня 1947 року військовий суд у складі судді – офіцера і двох присяжних – сержанта і рядового виголосили брату вирок:
– Вища міра покарання.
І відправили в тюрму на замок у Ряшеві.
Повільно тяжко і в напруженому чеканні посунули дні.
«Тут нашого брата-українця було багато, – згадував пізніше брат. – Кожного дня, за невеликим винятком, від 17-ї до 18-ї години з камери виводили парами на розстріл. У цей час приходив тюремник, зачитував прізвища в'язнів, казав іти зі своїми речами... Названі вже ніколи не поверталися до камери, і вдома їх вже ніхто ніколи не бачив.
Старий тюремний наглядач казав:
– Jiestes mljdy, prawi dziecko. Napisz proszenie o pomilowaniu.
– Не вмію писати по-польськи – відповів (було тоді братові 19 літ).
– Ja ci napisze? A przepiszesz…
Послав прохання про помилування. Через 15 днів прийшла відповідь: «Замінити смертну кару на довічне ув'язнення».
Тепер на брата чекали довгі тюремні дні. Сидів у тюрмі в Ряшеві, в Перемишлі. Тут було таки легше, ніж на допитах. Менше знущалися, не було і страшних тортур. Але тюрма є тюрма, радості там мало, а довічне ув'язнення, хоч і не смерть раптова, але все ж повільне і неминуче вмирання, без надії на хоча б малі радощі, так потрібні молодій людині, вже не кажучи про здійснення простих людських прагнень про сім'ю, домашній затишок, зустріч із ріднею. Тут у тюрмі зустрічав багато своїх односельців, які, як і він, відбували ув'язнення. Хоч зустрічі були короткими на тюремних прогулянках, та все-таки давали радість, вселяли надію, що часи зміняться. І часи мінялися.
11 вересня 1953 року військовий суд замінив довічне ув'язнення на 12 літ тюремного ув'язнення, а 20 квітня 1954 року постановив: «Звільнити Судина Дмитра від відбування решти покарання, враховуючи те, що на день арешту йому було тільки 19 літ.»
Воля! Воля! Здавалося, тут би тільки радіти, але яка радість, коли рідні за кордоном, а тут нема нікого, до кого можна було би прихилитися. Поїхав на північно-західні землі Польщі, балтійське побережжя, де жили колишні односельці, але це справи не вирішувало, бо жити ні наймитом, ні господарем без власного дому довго не можна. Тут і знайшла його майбутня дружина Марія Керницька а Обертасів, виселенка акції «Вісла» з села Жнятин колишнього Сокальського повіту. Вона тоді вела господарку зі своєю мамою, тіткою і маючи малого сина на руках. Роботящих чоловічих рук на господарці дуже бракувало. Приїхавши якось на балтійське побережжя і зустрівши брата, мовила:
– О, він буде моїм чоловіком!
І забрала його :і собою в село Скалін біля Старгарда Щецінського. Тут мама Марії мали господарку в п'ять гектарів орної землі і половину обійстя, яку залишив німецький священик, вивезений до Німеччини.
27 червня 1064 року греко-католицький священик отець Мирослав Ріпецький у Хшанові благословив їх на сімейне життя. Почалися звичні хліборобські будні зі своїми радощами і турботами, життя потребувало праці, тим паче, що народилися ще діти – син і дочка – отож ростити треба було трьох дітей.
1971 року Дмитро закінчив у Щеціні школу рільництва та лісництва і отримав посвідчення висококваліфікованого рільника. У 1973 екстерном повторно склав екзамени за 7 класів середньої школи. На землі працював до виходу на пенсію. Хотів передати її дітям, але ті виросли, поодружувалися і виїхали до міста, працювати на землі не захотіли. Отож здав землю державі і отримав пенсію.
У радянській Україні, крім того першого разу, бував потім ще разом з дружиною, дітьми. Декілька раз відвідували нас. 1997 року ми разом з братом їздили до рідного села. Помолилися на могилі нашої матері, наших братів і сестер, наших дідів та інших рідних. 4 жовтня 1998 року брат пішов з життя.