Дев'ять років у бункері. Частина ІIІ. (Автор: Плечень Омелян)

Дата публікації допису: Jan 22, 2014 5:6:21 PM

Зиму 1949-1950 року ми здебільшого пересиділи в криївці, «в гості» часто не ходили. Крук писав свої спомини і щоденник, полював, я займався домашніми справами, вигрівав і лікував свій шлунок, який не переставав боліти. Крук пильно писав свою «книгу споминів». Ми відтворювали разом спільно пережиті події, він нотував і дещо перечитував мені. Різдво перебули вдвох, згадуючи, зокрема на Святвечір, ще недавнє, а рівночасно вже таке далеке...

... Мороз у січні 1946 року був нівроку. Замерзлий сніг скрипів під ногами. Провідник Борис передав нагляд над усім командирові Затоці і пішов святкувати до села Володж, де жила його жінка і двоє малих дітей. Затока, який не любив сидіти на одному місці, вже почав планувати, щоб перейти бодай на короткий час до іншого села на квартири, як до Ямни прийшла естафета від курінного Коника, щоб наш відділ з'явився 5 січня в Грозьовій. Ми вибралися в дорогу, не дуже вдоволені тим, що Затока вибрав маршрут високими снігами, замість того, щоб маршувати дорогою, але Затока казав, що ми вже засиділися і нам потрібно розрухати м'язи.

У селі ми застали сотні Бурлаки і Ластівки та боївку Орача з першого району. Невже ж нас скликали, щоб спільно відсвяткувати Різдво? Та довго годинні наради курінного з сотенними почали розвіювати наші гарні сподівання. Господині по хатах завзято ладилися до свята, а ми, щоб не дармувати, пішли людям помагати: рубали дрова, різали січку для худоби. Святвечір відсвяткували з господарями, де кожний квартирував. Селяни самі багато не мали, але щиро прийняли нас, відчувалося родинне тепло... Дідух у кутку, сіно під вишиваним обрусом, все так, як у матері кожного і нас. Засіли за стіл, господар почав молитву, ми всі за ним, далі його віншування: «Віншую вам усім з тими святами різдвяними, щоб щасливо Бог дав їх спровадити, в щастю, в здоров'ю на другий рік дочекати й у вільній Україні святкувати...».

А зараз по вечері збірка! Виступив сотенний Бурлака.

- Тепер підемо всі «колядувати» під моєю командою до Бірчі! Курінний Коник наказав відплатити полякам за всі кривди і вбивства знищенням їхнього осідку в Бірчі! Крім присутніх тут сотень і боївок, в акції беруть участь сотня Яра та сотня Громенка під командою командира Орського, бо сотенний Громенко ще не цілком видужав після останнього поранення. Згідно з інформаціями розвідки, в Бірчі, крім місцевих польських банд, стоїть батальйон польського війська і великий загін НКВД! Наше завдання – роззброїти їх і спалити всі будинки! Відмарш о годині 11:30!

Мороз тиснув здорово. Заки збірка скінчилася, ми не чули ні рук, ні ніг. Голою рукою зброї взяти не було можна, вона примерзала до руки. Вітер шмагав несамовито обличчя і перетинав дух. Перед відмаршем нам дали по півсклянки горілки, щоб ми цілком не закацюбли.

Ми підійшли до Бірчі з усіх боків. Боївка Орача засіла між Бірчою і Тисовою та перетяла телефонічний зв'язок поляків з Перемишлем. Командир Орський і курінний Коник із сотнею Громенка стали коло Нового Села, Ластівка зайняв позиції від Лімної, сотня Яра і боївка Карла – коло Старої Бірчі. Нашу боївку приділено до сотні Бурлаки, і ми наступали від шосе Сянік-Перемишль, нашим завданням було наступати на окопи і бункери, якими була обведена Бірча.

Ми залягли на чистому полі між наметами снігу, чекаючи на першу годину і на сигнал червоної ракети. Раптом від Нового Села і Старої Бірчі почалася стрілянина. Бурлака, не чекаючи більше на сигнал Коника, дав наказ наступати на окопи. У глибокому снігу ми поповзли, та ворог побачив нас і відкрив вогонь. Ми не відповідали, бо був наказ не стріляти, поки не підповземо до окопів. Раптом у Бірчі спалахнули вогні – загорілися хати від запальних куль, якими стріляли сотні Громенка і Ярого. Ми, опинившись під окопами, відкрили вогонь. Ворог відповів з подвійною силою, щоб за хвилину замовкнути. А далі понад нашу лінію пролетіла червона запальна куля.

- Міномети! сто метрів вперед! – крикнув Бурлака. І саме вчасно, бо тільки ми підбігли наперед, за нами із свистом почали падати міни.

Так повторювалося без кінця. Раз наказ – уперед, раз наказ – назад! А в корисний для нас момент Бурлака дав команду: «На бункери! Гранати!». Наша боївка була на лівому крилі з самого переду. Ми з криком кинулися вперед, за нами інші і вмить опинилися в окопах. Поляки, відступивши, залишили кілька кулеметів, і ми обернули їхню зброю проти них. Вони зайняли нові становища під мурами старого двору і завзято стріляли в нас. Пожежі не були нам на користь. Ворогові було видно нас на відкритих окопах, як на долоні. На становищі сотні Ластівки зав'язався завзятий бій, переважаючі ворожі сили змусіли сотню відступити. Перервався зв'язок з курінним Коником і сотнею Громенка, бо ворог скосив кількох наших зв'язкових, і ми не знали, що там діється. На відтинку боївки Орача чути було бій, бо хоч телефонічний зв'язок ворога був знищений, він порозумівався радіом, і з Перемишля надійшла допомога. Коло самої Бірчі бій притих, ворог відступав, але тільки тому, щоб обійти нас і застукати з тилів. Бурлака побачив, що сили ворога набагато більші, ніж він сподівався, і дав наказ відступати. Він наказав чоті Ваньки стати заставою на дорозі до Крайної, щоб ворог не замкнув нам просмику в гори. Відступали ми чотами, одна обстрілювала ворога, інша відступала, і так на зміну. Ванька гураганним вогнем стримував ворога, і ми всі перескочили в просмик. На полі бою залишився стрілець Тур. Коли ми добігли до Крайної, була, мабуть, година восьма ранку. За селом ми відгалузилися від сотні і пішли до Грозьової. Сотня попрямувала до Лімни, де поховано вбитих. Наступ на Бірчу коштував життя 30 стрільців. Ще на самому початку бою загинули курінний Коник і командир Орський.

Незабаром прийшов новий удар. Загинув командир нашої боївки Затока. Він був досвідчений вояк, мав підстаршинський вишкіл УПА, був відважним і чесним. Мав одну слабість. Був неохайний своїм зовнішнім виглядом. Нам не раз доводилося чути, що «командири повинні зовнішнім виглядом і чистотою бути також прикладом для стрільців». Якщо ж провідники Потап і Борис робили якісь зауваження Затоці, то він, мабуть, не звертав на них уваги, бо зовнішній вигляд його чепурности не набирав. Почали кружляти поголоски, що за це хочуть його забрати з його становища. До нашого відділу прибув з сотні Бурлаки ройовий Нечай, підстаршина Української дивізії, учасник бою під Бродами, що дало нам підставу сприймати справу серйозніше, ніж звичайні поголоски. Я переживав за Затоку, бо дуже його любив, Затока напевно був огірчений, хоч не виявляв цього. Це все діялося кілька днів перед відправою-конференцією провідників надрайону, яку Потап скликав на 19 січня 1946 року до Ямни Долішньої. Завданням нашої боївки було охороняти учасників відправи, а також припровадити декого з терену. Мороз, Сливка, Лис і Монтик пішли до Посади Риботицької, командир Затока, Хрущик, Явір і я ходили в розвідку до Грозьової. Повернулися на квартиру вже по півночі і втомлені лягли спати.

О п'ятій вранці прийшов провідник Потап і збудив Затоку, щоб той вислав стежі до Горішньої Ямни і Трійці. До Трійці Затока вислав Хижого і Косаря, мені, Риболовові і Чорному наказав іти до Горішньої Ямни. Потап сказав, що на кордоні небезпечно, треба послати бодай чотирьох. Затока подивився на поснулих стрільців:

-Властиво, немає кого. Всі зайняті та й помучені. Ну гаразд, я піду з ними!

Тяжко було встати, але я скоренько зібрався і вийшов з Затокою надвір. Чорний і Риболов воловодилися довго, і Затока, що цілком не було в його натурі, вскочив до хати і накричав на них. Видно було, що він схвильований. Ми пішли попереду. Чорний і Риболов волочилися за нами на відстані.

Була шоста година ранку. Тріщав скажений мороз. Снігу по коліна. Вітер дув у лице, аж витискав сльози з очей. Довкола мертва тиша. Навіть собаки не вилазили з буд, щоб побрехати на нас. Так ми пройшли якихось три кілометри, аж до місця, де дорога між Долішньою і Горішньою Ямнами завертає ліворуч гострим закрутом, за яким нічого не видно.

- Нам треба тут вважати, – кажу Затоці, але він тільки зневажливо махнув рукою.

Мене огорнув страх, і я настирливо повторював своє, щоб перейти на правий бік дороги. Мабуть, щоб я відчепився, він перейшов. Сніг тут був ще глибший. Затока, як звичайно, холоднокровно крокував уперед, дивлячись собі під ноги. Я розглядався довкола, бачачи в кожному горбі снігу небезпеку, та махав рукою на наших супутників, щоб приспішили кроку. Раптом між горбами снігу побачив сибірську шапку. Галюцинація? Привиджується мені зі страху? Я нервово шарпнув Затоку за рукав показав пальцем, але він знову тільки махнув рукою, мовляв, немає то як з боягузом, та далі дивився собі під ноги. Нараз залунав крик: «Руки вверх!» – і в наш бік посипалися постріли. Затока немов прокинувся зі сну.

- Праворуч! У молодняк! – крикнув він мені.

- Ні! Там ворог! Назад! – але він мене не чув і впав у глибокий сніг. На нього полетіла серія з дехтяря. Я ще побачив, як він упав, як з-поміж заметених снігом кущів вибігли більшовики і кинулися на місце, де впав Затока, а далі вже не тямив нічого... на мене летіли кулі, вони мене не чіпали і я біг, біг... Кріс зсунувся мені з плеча, хотів його підхопити, щоб не волочився за мною, і не міг, руки були цілком безвладні. Попробував витягнути гранату з-за пояса, не вийшло. Мені тільки вдалося скинути шапку і взяти її в зуби, бо мені вже замерзав віддих.

- Солдат! не втікай! – гукали за мною.

Може, тому їхні кулі не влучали в мене: вони думали, що я таки впаду, і вони підберуть мене живим. На дорозі лежали торби Чорного і Риболова, тільки їх ніде не було видно. Коли я добіг в Ямній Долішній до хати, де ми квартирували, господиня якраз виносила солому, на якій ми спали. Вона тільки рукою показала мені на Кичеру, з якої сходили більшовики, і крикнула, що наші побігли в Турницький ліс. Я повернув праворуч і побіг далі. Десь знову посипався за мною град куль, але я майже зрівнявся з лісом. Під лісом сніг ще глибший – я западався в нього, вставав, біг і знову падав. Та ось переді мною чотири постаті вояків. Завернути нікуди. Кінець! Я впав і полетів, полетів у якусь безодню без дна...

Коли розплющив очі, побачив над собою зажурені обличчя Лиса, Хрущика, Сливки та Явора. Вони піднесли мене, мого кріса і торбу, яких я, на диво, не загубив, та попровадили до наших.

Провідник Потап накинувся на мене з криком:

- Де Затока? Риболов і Чорний прибігли і нічого не вміють сказати!

На мої слова, що Затока вбитий, Потап мов ошалів, вихопив пістоля і почав кричати, що вб'є мене. Втрутився Нечай, наказав розтирати мені снігом руки та почав випитувати про все. Я розповідав похапцем, підкреслюючи, що більшовиків є так багато, немовби вони знали, що в нас відбувається конференція, і тільки чекали на нас, а крім того, за мною гналися, то можуть прийти по моїх слідах. Потап дивився на мене з недовір'ям, але вислав дві стежі. Вони не встигли відійти навіть сто метрів, як по лісу залунала стрілянина. Зчинилася паніка, яку одначе Нечай опанував відразу. Він виставив заднє забезпечення, яке мало стримувати кулеметним вогнем більшовиків та поволі посуватися за групою, і дав наказ маршувати попри Бориславку, звідки через річку Вигор пробратися в ліси Посаджених Сосен. Так і зроблено. Всіх нас було коло сорока. Більшовики сунули по наших слідах, проте ми дійшли до дороги, яку нам треба було перебігти, щоб дістатися до річки. Тут наше «вояцтво» пустилося бігти один перед одного. Нечай, побачивши це, наставив свою палашу і крикнув:

- Стій, бо стріляю!

Це опам'ятало всіх. Він наказав Морозові перебігти з кількома стрільцями дорогу і стати заставою, нам усім залягти і щойно згодом ланцюгом перебігти дорогу й замерзлу річку. Лід в одну мить, коли вже долучалася застава, не витримав навантаження, і багато хто мав йорданську купіль. Далі чистим полем ми побігли в напрямі Посади Риботицької – іншого виходу не було. Коли ми вже перебігли через село, нас побачили більшовики і відкрили вогонь, але він нас не зачепив, бо ми опинилися за горбами і попрямували на гору Копислянку, звідки вже було рукою подати до Посаджених Сосен. На одному із вершків перепочили. З нього було видно в далековиди все довкруги. Більшовики за нами не погналися. На високій горі під вітром перебули ми до самого вечора. Вогню розкласти не можна було. Наші мундири замерзли і були мов з бляхи, але партизани дуже витривалі люди, і навіть перестуди ніхто не набрався. Правда, сидіти не було вільно, ми мусіли бігати колом і скоро втоптали сніг на биту дорогу. Ледве дочекалися вечора. Я був у гіршій ситуації порівняно з іншими, бо мав ще відморожені руки, але санітар Марко і мій друг Лис розтирали весь час мої руки, прикладали сніг, знову розтирали і це врятувало мене.

Коли звечоріло, Нечай з кількома стрільцями пішли відпровадити в перший район провідників Старого, Орлана та інших. Саме тоді, на тій горі, Потап сказав нам, що Нечай є новим командиром нашого відділу, а до його повороту команду перебирає ланковий Бурий. Ми також пустилися в дорогу. Куди? На наказ Потапа, до Ямни Долішньої. Потап взагалі іншого села не визнавав. Ми всі потихеньку вважали, що це погана ідея, бо в Ямній можуть бути більшовики. Дехто старався навіть переконати його, даремно. Але коли ми підійшли до Трійці, він сказав вислати стежу: Мороза, Сливку, Лиса і Хижого. Хлопці, як і ми всі, не хотіли вертатися до Ямни, тож, за намовою Лиса, скоро вернулися назад і сказали, що в Ямні Горішній стоїть НКВД, а їхні стежі патрулюють також Ямну Долішню. Та де там! Потап хоче до Ямної. Як не можна до села, то бодай до крайньої хати. Наказав Сливці і Лисові піти до тітки Лиса, яка жила в хаті під лісом, і попросити, щоб зварила гарячої картоплянки, нам усім звелів чекати на зупу в корчах. Хлопці пішли. Добра тітка заходилася скоренько варити зупу, але це взяло часу, ми, розігріті трохи маршем, знову закацюбли. Врешті зупа була готова; по кілька ми входили до хати, їли гарячу зупу та ще дістали від доброї тітки по шматку хліба. Тоді Потап наказав перейти в інший кінець села і заквартирувати в хаті стрільця Жара, що стояла недалеко цвинтаря над потоком. Тільки ми трохи обігрілися, як прибігла з горішнього села дівчина з вісткою, що в Ямні Горішній майже в кожній хаті квартирують енкаведисти, що більшовики роздягнули догола тіло вбитого Затоки і залишили при дорозі. Потап знову попав у шал.

- Чабане, це ваша вина, що Затока згинув! Тепер за кару беріть Чорного і Риболова та ідіть принести тіло командира!

Надворі було ясно, як удень. Ми звернули на це увагу провідникові, але він не хотів і слухати, тільки коли ми зголосили наш відхід, він кинув:

- Вважайте, бо може бути засідка!

Ми навіть не відійшли далеко від хати, як почули: «Стій! Кличка!». Відразу впали на землю, слухаємо, розібрати мову не можемо, але бачимо, що це військовий відділ. Скоренько пробралися назад до хати і повідомили Потапа. Виявилося, що це була чота сотні Бурлаки. Вони знали, що Потап нікуди не піде – тільки до Ямної, тож прийшли повідомити, що вже забрали тіло Затоки, перевезли до Грозьової на цвинтар і там поховали.

Потап таки погодився, що перебувати в Ямній небезпечно, і ми перенеслися на квартири до Тростянця. Я, Чорний і Риболов дістали на три місяці догану, хоч чому я, бігме, не знаю...

Весна 1950 року завітала дуже рано. Вже на початку квітня пригріло сонечко і сніг пропав. Ми відразу взялися до роботи навколо криївки: там, де земля осіла, треба було обережно підкопати і підсипати свіжої, замаскувати тернинням, пересадити молоді ялички на наш «дах» і біля входу, почистити комин і «вентиляційну систему».

Працюючи так одного ранку, ми почули гул моторів від Явірника Руського. Скоренько замаскували нашу роботу і обережно вийшли на край лісу. На полях, які стояли вже кілька років облогом, побачили людей, що орали землю тракторами. Що за диво? Вночі пішли до Фенів дізнатися, що це за новина. Він нам розповів, що на тих опустілих полях уряд почав закладати так звані ПГР (Państwowe Gospodarstwo Rolnicze – Державне господарство на взірець радгоспів у СРСР) і на працю в них стягає робітників звідусіль. Почали вже звозити будівельний матеріал, щоб будувати для них мешканеві приміщення. Привезли також багато штучного добрива, бо без нього на запущеній землі взагалі нічого не вродить. Добриво добре, шкода, що держава його не продає приватним господарствам.

Це останнє зауваження Феня відразу породило в моїй голові думку, що треба конче «організувати» трохи добрива для наших приятелів. Тож вертаючись до лісу, я почав намовляти Крука відвідати магазин ПГР. Стефан не був захоплений моїм винаходом, але погодився. Наступної ночі ми доставили кілька мішків Гаврилякам до стодоли, а Феньові занесли на його поле і повідомили щоб якнайскоріше сховав «подарунок». Мішки з угноєнням лежали в магазині в такому непорядку, що ніхто й не помітив пропажі.

Тепер ми мали заняття: заховавшися на краю ліса, цілими днями стежили за роботою в полі. Коли робітники закінчили оранку на поле заїхало вантажне авто, з якого вивантажили багато мішків пшениці, і по два мішки сипали до сівалки та сіяли по полі Поки робітники проїжджали з сівалкою поле, коло мішків з пшеницею нікого не було. Я не зводив з неї очей. От потягнути б кілька, щоб наші приятелі також мали на засів якісне збіжжя! Сказав про це Крукові, але той тільки нагримав на мене. Тоді я зважився сам. Коли робітники з трактором від'їхали від мішків, я вискочив і закинув собі один на плечі, та, ой, леле, впав під його тягарем: мішок важив 75 кілограмів, а моя сила, відколи почав хворіти, була далеко не така, як колись. Почав тягнути мішок. Крук вискочив, вхопив мішок на плечі і побіг у кущі. Я почав волочити другий, Крук уже не перечив, і ми заховали в лісі чотири мішки. Але справа з пшеницею не була така проста, як із штучним добривом. Мішки пшениці були пораховані – по два на кожну ниву і поскладані рядочком по два, тож сівачі скоро побачили, що в деяких рядках стоїть тільки по одному мішку. Почали рахувати всі мішки і ніяк не могли дійти ладу вкінці дійшло між ними до доброї сварки, мовляв, хто приймав доставу пшениці, хто перераховував мішки. Нам у кущах було дуже весело дивитися на ту метушню, але коли трактористи несподівано натрапили на розсипану пшеницю, наш сміх згас, бо треба знати, що один з мішків мені тріснув, і я це побачив щойно в яру коло лісу. Я дірку зав'язав і далі вже пшениці не сіяв, але «стежка» залишилася через поле і ще невеличка в яру. Сівачі пішли нею. Слава Богу, що сліду далі не було. І коли вони так стояли і міркували, що сталося, почули на полі за горбом голос Юзька Турчика, який сіяв свою пшеницю. Вони побігли до нього і, побачивши на межі мішок з пшеницею, вхопили його і почали кричати, що він вкрав державне майно. Юзько заскочений такою напастю, вхопив якусь ломаку, щоб боронити свій «гонор»; мало бракувало, щоб зчинився рукопашний бій. Врешті хтось прийшов до голови по розум, оглянув мішок пшениці, і трактористи, під звук Юзькових прокльонів, відступили з поля бою.

Крук був дуже сердитий на мене, але коли пшениця, яку ми розділили між Гавриляків і Фенів, зародила, біленький хліб з неї і вареники дуже йому смакували.

У маєтку ПГР багато землі приділено також на городництво і садівництво. Засадили цілі поля всілякою городиною, малиною, кущами порічок, агресту та різними деревами. Нам дуже подобалася вся ця робота, і ми обіцяли собі, як усе підросте і дозріє, «попасатися» там.

Цієї ж весни придумав я для нас ще одну розвагу: гідно «відсвяткувати» польське державне свято Першого травня, до якого на наказ «згори» пильно готувалася вся партійна верхівка району. За панської Польщі дуже урочисто відзначався день Третього травня (День проголошення першої польської конституції 1791 року), але це свято комуністичний уряд анулював і встановив нове «свято всіх трудящих» – Перше травня. Проте населення далі відзначало Третє травня, незалежно від репресій влади. Дуже цупко трималося старої традиції село Селиська, там була велика польська парафія, при якій гуртувалося все громадське життя. Перед війною поляки в Селиськах мали тільки маленький костьол на присілку Ґдичин, а після війни і виселення нашого населення вони зруйнували цілковито середину нашої української церкви в Селиськах і переробили її на костьол, в якому відправляли богослужіння цілий рік. Та третього травня, мабуть, задля старої традиції, відправа з великою парадою відбувалася в Ґдичині. Населення готувалося до святкувань, і тому урядові чинники розробили план гучного свята Першого травня для всієї околиці якраз у Селиськах і зобов'язали всі довколишні села (Гута, Порубів, Нетребка, Рибне, Явірник Руський, Ясениця та інші) взяти участь у парадах.

Я виклав свій стратегічний план Крукові, але він махнув тільки рукою і сказав, що дітвацьких витівок не любить. Тоді я взявся його здійснювати сам. Насамперед роздобув у Феня кілька паперових пуделок, надав їм міноподібної форми, всередину наклав різного залізяччя, з магазину ПГР «позичив» кілька метрів дроту і дві паперові таблиці, на яких написав по-польськи: «Увага! Дорогу заміновано! Геть Перше травня! Хай живе конституція Третього травня! Геть, Бєруте й Сталіне!»

Крук зневажливо дивився на мою роботу, вночі перед першим травня я склав усе своє причандалля і рушив у дорогу сам. Було мені трохи маркітно, тож, коли Крук надігнав мене, я неймовірно зрадів, хоч він усю дорогу гримав на мене.

Дорогу, яка йшла через Селиська, ми «дуже фахово замінували» в двох місцях – перед і за селом, повісили таблиці з осторогою і заховалися на високому горбі в кущах, щоб нам було добре видно все видовище. До ранку було ще далеко, і Крук відразу задрімав, я був у такому піднесеному настрої, що сон мене не брав і я не міг дочекатися ранку.

Десь коло сьомої години на дорозі з'явилися вози з людьми, які їхали на святкування. Дорога вузька, з кожного боку рови: як перший віз зупинився перед нашою таблицею з осторогою, стала за ним і ціла валка. Ні вперед, ні назад. Зчинилася паніка, крик. Кілька відважніших перелізали через рів і високими травами побігли до Селиськ. Згодом вони повернулися з двома міліціянтами та ще якимись людьми, мабуть, партійцями. Вони поставили стійку поперек дороги і заганяли людей назад на вози, бо багато позлазило і підходило наперед, щоб прочитати наші гасла. Таке саме діялося в другому кінці дороги. Через деякий час наказано заднім возам повертатися; «парада» вернулася до своїх сіл. Щойно згодом, десь пополудні, приїхали автами, викликані з району, мінери з апаратами. Ми з нашого обсерваційного пункту не могли натішитися їхнім відкриттям. Реготали досхочу. Навіть Крук, який не був прихильником моєї витівки, затирав з радости руки.

Наступного дня в Селиськах заарештували кількох поляків, але їм нічого не могли довести і по кількох днях випустили. В околиці тільки й мови було, що про невідбуту параду Першого травня та про акцію АК. Дуже колоритно розповідав нам про подію Фень, і ми страшенно реготали. Раптом Фень перервав свою розповідь і стукнув себе кулаком по голові.

- Гей, Мільку, а ти пощо брав у мене паперові пуделка?

Вибріхуватися не було сенсу.

Не такі веселі були два інциденти, які нам трапилися дещо пізніше з лісниками. Взагалі люди перестали боятися ходити до лісу, а гайовики чулися в ньому, як у себе вдома, бо ж їхнім обов'язком було обходити і пильнувати лісу. Влітку 1950 року в наш Дилягівський ліс призначили гайовиком якогось чолов'ягу з Гути, прізвища його вже не пам'ятаю. Він, на нашу думку, був нахабніший від усіх своїх попередників, ліз у найбільшу гущавину, та ще й уночі.

Однієї ночі ми мало не налізли на нього, наше щастя, що ми перші побачили його, а не він нас.

Ми саме верталися з Селиськ, куди навідувалися до Болька Кацюби: чи не прийшла вістка від жінки Крука. Наші відвідини Кацюби не були даремні, бо лист прийшов, тільки не від жінки Крука, а від шваґрової Болька з Кошаліна, і вістка розради Крукові не принесла. Лист був написаний дивно і заплутано, що, мовляв, жінка Крука занедужала на невиліковну хворобу і йому краще про неї взагалі не думати. Ми довго розбиралися в тому закодованому листі і дійшли до висновку, що хіба вийшла заміж; чому ні, вона молода і дуже вродлива жінка, а про Стефана не чула від років і напевно думає, що він загинув. Як би не було, бідний Крук забанував ще більше. Я дуже йому співчував і також переживав за нього.

У такому пригнобленому настрої ми побачили гайовика, тож не диво, що почали лютувати на нахабу та придумувати, як привчити його менше волочитися по лісу. І придумали.

Зрізали грубу доброякісну ялицю, попиляли на відповідного розміру куски, щоб виглядало як крадіж будівельного матеріялу. Наступного дня гайовик відразу побачив роботу «злодіїв». Позначив кожну колоду крейдою, а сам почав крутитися в недалекій віддалі, щоб зловити злодіїв, як прийдуть по дерево. Ми за той час підкралися і причіпили до колод написи польською мовою, щоб не волочився без потреби по лісу, бо може дістати кулю в лоб. По кількох годинах лісовик прийшов знову до колод і тоді побачив наше «доручення». І тут наші сподівання виявилися марними, він не тільки «не дав ногам знати», а, навпаки, почав ще заглядати між кущі. Тоді нам таки довелося вистрілити йому кілька разів близько вуха. Це його спам'ятало, і він утік з лісу. Незабаром ми довідалися, що він «зрезиґнував» з посади лісника, а по селах пішла чутка, що в ліси занадилися злодії будівельного матеріалу.

Гірша пригода була з іншим гайовим. Якось у вечорі ми прямували до Гавриляків, до яких ходили відносно часто, щоб помогти Мільці в господарстві. Тільки вийшли на узлісся – а проти нас лісник, та ще знайомий Крука з Дилягови. Стефан в одну мить опинився в кущах, мені не залишилося нічого іншого, як «вступити з ним у розмову». Стоїмо, говоримо, як звичайно: куди? звідки? Я тримав у руках столярське знаряддя, яке ми позичали у Гавриляків, то й відповів, що йдемо з Лубної до Жогатина на роботу до Юзька Косцюлка. Але йому цього мало, його цікавило, що мій супутник робить у корчах. Пояснюю йому, що він має проблему зі шлунком, але йому не спішиться, і він чекає, щоб Крук показався. Мене «беруть сто чортів», бачу, діла не буде, він, плюгавець, стоїть і бавиться сокирою за поясом. Тоді я витягнув пістолю і кажу:

- Тобі яке діло до мого товариша? Сказав тобі, що він хворий! Ану, кинь свою сокиру на землю і валяй звідси, поки мій терпець не урвався!

Гайовик кинув свою сокиру і, мов серна, побіг в поле. Пізніше він дуже глибоко в ліс не запускався, а по селах знову пішла вістка, що лісокради напали на лісника і забрали в нього сокиру, щоб мати чим рубати ліс.

У червні 1950 року сталася найзначніша подія в нашому сірому й безвиглядному житті, без якої невідомо, як обернулася б наша доля. Ми прийшли на чергову зустріч до Марії. Вона, зустрівши нас, звеліла іти до пивниці і чекати, заки впорається з домашньою роботою, її довго не було, і ми почали вже хвилюватися, як на порозі з'явилася Анєлька і Марія. Ще заки вони засвітили ліхтаря і ми побачили їхні обличчя, ми відчули, що вони в стані неймовірного піднесення. Цікаво, що трапилося? Але не питаємося, уплітаємо гарячу зупу, яку вони нам принесли.

- Ми собі порадилися і хочемо, щоб ви залишилися тут ще завтра, – обізвалася Марія, – хочемо зробити вам милу несподіванку.

- Може, припровадити міліцію? – вирвалося по-дурному в мене.

Анєлька вхопила мене за рот і докірливо подивилася. Я відразу пожалував, що таке дурне сказав, і вибачився.

- Ми віднайшли. Мільку, твого брата в Перемишлі. Він хоче з тобою зустрітися.

Я занімів. Не хотілося вірити в таке щастя!

Далі жінки навипередки розповіли нам, як їздили до Перемишля, як віднайшли Антошка, який працює в державній перукарні, як він боявся провокації, бо думав, що я вже давно загинув, і як їм вдалося здобути його довір'я.

Анєлька пішла додому, щоб встати раненько і зловити перший автобус до Перемишля, сподівалася пополудні вернутися з братом. Марія ще довго гуторила з нами.

Уночі мені не спалося, а вдень, чим пізніша ставала година, тим більше було моє напруження. Я сидів біля дверей і в шпарку вдивлявся в подвір'я. Було вже пополудні, як на ньому з'явилася Анєлька й ще одна жінка. Я відразу пізнав братову Марію.

Ми говорили і плакали, плакали й говорили. Так минуло дві-три години. Марія мусіла поспішати, щоб встигнути на автобус. На прощання залишила нам 200 золотих і домовилася приїхати з Антошком за два тижні.

Братова похапцем розповіла мені про все, що сталося від 1939 року, бо відтоді я Антошка не бачив. За німецької окупації його арештували, і він перебував у концентраційному таборі в Дахау аж до часу звільнення всіх американською армією в 1945 році. В червні він вернувся до Перемишля, братової там не застав і вибрався до Іскані в пошуках за нею. По дорозі, недалеко села Вапівці, він зустрів знайомого поляка Яська Кріля (родича Михайла Кріля), і той перестеріг його не йти далі, бо у Вапівцях у хаті спольщеного українця Порфира Гнатика сиділа банда поляків, які ловили і вбивали поворотців-українців. Так уже загинуло багато людей. На щастя Антошка, Ясько навіть знав, де перебувала Марія, і завіз його до неї. Братову під час німецької окупації вивезли до Німеччини на роботи, та їй вдалося втекти, і вона жила під іншим прізвищем.

Не така доля судилася молодшому братові Іванові. Він також був арештований німцями, також мав щастя вийти з Аушвіцу, але не мав щастя добитися додому. Після звільнення з кацету він зустрівся з односельчанкою Олею Круць (не споріднена з Михайлом), яка була вивезена на роботу до Німеччини, і вони верталися разом. Вже недалеко Іскані на них напала польська банда, яку очолював Антош Кураш з Іскані, вони дрючками побили брата аж до смерти, Олю брутально зґвалтували й замордували, а тіло кинули до річки. Усе це бачили пастухи й повідомили людей в Іскані, але вже було запізно.

Два тижні тягнулися для мене, мов два місяці. Аж врешті прийшов четвер – час іти до Іскані. Ніч ми перебули знову в пивниці, а вранці Марія наказала нам сховатися в лозах і чекати на її повернення з Перемишля, куди вона разом з Анєлькою поїхала «на ярмарок». Ми сиділи й чекали. В обідову пору прийшли до нас обидві Гелі – Маріїна й Анєльчина з гарячим обідом. Вони добрі й гарні дівчата. Крук з вдячности навіть склав про них пісеньку:

В Іскані над Сяном

соловей співає,

така гарна днина,

аж ся серце крає.

Прийшли наші панни Гелі,

обі гарно вбрані,

а ми – брудні й обдерті,

та й ще не голені.

Розмовляйте же, дівчата,

лише дуже тихо,

щоби збоку не почуло

якесь польське лихо.

З Перемишля наші добрі опікунки вернулися дуже пізно. Домовилися з Антошком, але щойно на неділю, бо тоді його перукарня закрита. Дуже просив чекати на нього, а для розваги передав нам цигарки і масу газет, та ще ліки для мене. Що ж, нам тут непогано і, як ми вже переконалися, під опікою Марії й Анєльки цілком безпечно.

У неділю, вже від ранку, я припав очима до шпарки в дверях льоху і сидів так до полудня, бо щойно тоді з'явилися на подвір'ї Михайло й Антошко. Ми довго стояли в обіймах. Чи можна словами розповісти радість двох братів, які віднайшли себе після того, як взаємно себе вже поховали?

Не так легко переказати події десятьох років за кілька годин. Ми закидали себе взаємно питаннями, перескакували з особистого на загальне, згадували старе, спільно пережите, батьків, друзів і знайомих, сміялися і плакали.

Від нього я вперше довідався, що в 1948 році поляки судили сотенних Бурлаку, Бродича і Калиновича та інших упістів, які потрапили їм до рук, а ще більше розстрілювали без ніякого суду. З нашого села Іскані так загинули наші спільні друзі Гнатик, Даньчак, Слив'як, Круць, їх усіх розстріляли на цвинтарі в Перемишлі.

А скільки людей загинуло, які ніколи не були в лавах УПА, тільки за те, що були свідомими українцями? На цвинтарі в Перемишлі поховано таких багато, тільки сліду їхніх могил ніхто не знайде, бо їх відразу зрівнювали з землею. Ці факти відомі лише тому, що їх бачив на власні очі цвинтарний сторож, українець, і потихенько розповів таким, як він, українцям, які навіть не признаються до своєї нації, бо бояться, що й самі можуть накласти головами.

Брат також видавав себе в Перемишлі за поляка. Дуже мене втішила вістка про наймолодшого брата Павла, якого з табору біженців у Німеччині стягнули до Америки вуйко Мілько Садляк, що емігрував туди ще перед Першою світовою війною. Він навіть дав мені їхні адреси, хоч я не бачив можливости використати їх. І врешті він сказав мені, що може влаштувати мені виїзд за кордон, знає контрабандистів, які за 50 тисяч золотих переправляють людей на Захід. Гроші він якось роздобуде. Мене зворушила його турбота, але я знав, що з цієї пропозиції не можу скористати.

Стефана я не залишу. Ми присягли, що як вийдемо на волю, то тільки разом. Та я й не знаю, чия хочу йти за кордон, а Крук, напевно, ні, і взагалі, чи можна довіряти своє життя контрабандистам?

Ми розповіли також Антошкові про Фенів у Гуті і Гавриляків у Рибному, тільки просили, щоб не проговорився перед Анєлькою і Марією, бо вони про них нічого не знають.

Антошко залишив мені 250 золотих «на видатки», обіцяв передати ліки на мій шлунок і присилати газети до Марії або Анєльки, щоб ми знали, що діється у світі, і ми розпрощалися до «скорого побачення».

Добрими новинами поділилися ми з Фенями й Гавриляками. До речі, до Гавриляків учащав я щораз частіше, хотілося допомогти Мільці в господарстві, бо хоч які у неї були працьовиті руки, а «хлопських» таки бракувало. Втім Мільця щораз глибше западала мені в серце.

У серпні зайшли ми знову до Анєльки і по-дурному сказали їй про адреси до Америки, які дав Антошко. Анєлька почала намовляти мене написати до вуйка Садляка і відразу придумала цілу історію, мовляв, я женюся з її Гелькою, то щоб вуйко прислав дещо на «весілля». Вона на видумки була спеціялістка і дуже вміла добитися свого, дарма, що я їй казав, що може вийти велика халепа, бо й мене й вуйка знають місцеві поляки, та я таки піддався і написав під її диктат листа. Анєлька заадресувала і написала свою адресу як зворотну.

Вуйко відписав дуже скоро, вклав до листа десять долярів та ще окремо вислав кілька хусток і панчохи. Листа, звичайно, на пошті в Дубецьку відкрили; цензором закордонних листів був там комуніст Броньо Бач з Іскані, він знав усю нашу родину, був переконаний, що я загинув в УПА, а тут лист до мене, адресований до Гельці Круць. Листа Гельці вручили; її щастя, що про всю історію з листом на пошті знав листоноша, і він її попередив. Анєлька, кута на дві ноги баба, відразу навчила доньку, як має брехати, тобто вона нічого не знає, ніякого Мілька Плеченя в живих немає, всю історію з «весіллям» видумала її мати, щоб дістати від старого Садляка пачку.

УБ почав стежити за хатою Круців, і, хоч ми нічого про халепу не знали, так якось щасливо склалося, що довший час до Анєльки не заходили. Коли Гельцю викликали на переслухання, їй нічого не могли довести, вона вперто повторювала вигадану Анєлькою версію, хоч її на переслуханні добре побили. Ми довідалися про все від Марії Кріль; наше й усіх щастя, що ми непомітно підкралися до її господи, бо, як вона нам оповіла, УБ велів їй слідкувати за хатою Круців, а іншому сусідові – за її хатою.

Та, як я вже не раз говорив, у тих небуденних обставинах щастя нам сприяло, найкращий доказ, що ми могли там так довго проіснувати. Уся історія з «весільною пачкою» трохи нас налякала, але страх наш скоро минув, і в листопаді, за порадою Андрія Феня, я написав листа до брата Павла в Америці. Цим разом він усе обдумав і брав ризик на себе, бо запропонував свою зворотну адресу. Треба знати, що, незалежно від доброзичливости до нас, і Анєлька й Фень ризикували тому зв'язком з Америкою, що в бідній Польщі, де була недостача усього, це означало отримати якусь хустку, якийсь одяг.

Фень пригадав мені, що в лютому 1940 року з присілку Дубове коло Явірника Руського більшовики вивезли багато людей на Сибір, а на їхніх господарствах оселили людей, яких вивозили з прикордонної смуги над Сяном. Тоді, між іншими, переселили моїх стриєчних братів Павла й Андрія Плеченів, потім, за німців, вони вернулися в свої села. Фень з обидвома родинами тоді дуже заприязнився, отже не буде нічого підозрілого, коли Павло в Америці напише до Павла в Польщі на адресу Феня, приятеля обидвох. Великої надії на посилку я не мав, бо брат недавно сам опинився в Америці, але листа написав і приніс Феньові. Фень почав міркувати, де його найкраще надати, і вирішив вислати його з Перемишля, куди якраз вибирався його найстарший син Юзько.

Коли ми так усе обговорювали, Феньові прийшла думка запросити Антошка з братовою до себе на Різдво, щоб ми могли всі разом відсвяткувати. Не на польське, а на наше Різдво, яке збігається з польським католицьким святом Трьох королів. Мене цей жест Феня дуже зворушив.

Антошко прийняв Юзька Феня з недовір'ям; може, тому, що Юзько дуже вистроївся по-міському і виглядав братові на агента УБ. Щойно мій лист до Павла Плеченя переконав і заспокоїв його. Він лишив Юзька на ніч у своїй хаті, провів з ним весь наступний день і домовився, що 6 січня Юзько зустріне їх на автобусовій станції в Динові.

Ми також почали готуватися до Різдва, зокрема прибирати нашу криївку: що, як брат захоче подивитися, як ми живемо? Щоб надати їй хатнього вигляду, ми попросили Юзька купити нам білого паперу і виліпили ним стіни і стелю. Наше «мешкання» відразу стало неначе більше і дуже світле. Ми були горді з нашої роботи і сердилися на Юзька, який сміявся, мовляв, нащо нам виліплювати стіни нашої нори. Крук, звичайно, став на оборону «наших панських покоїв», так, слово за словом у нього вирвалося, що – як нам не вірить – може сам подивитися. Я перестрашився таким оборотом справи, старі Фені почали кричати, щоб Юзько і не важився, бо для всіх краще не знати, де ми живемо, але молодій людині «море по коліна», нам не було вже як відкликати Стефанові запросини, і ми рушили на оглядини.

Це перший раз ми хвалилися нашим «архітектурним мистецтвом», і нас розпирала гордість, як Юзько з відкритим ротом подивляв наші комфорти: водогін, каналізацію, муровану піч, меблі і раз по раз повторював:

- Ви це все самі зробили? Самі, власними руками?

Мені добре запам'яталася дата цієї першої «візити» в нашій криївці, бо саме були ім'янини мого батька – Михайла. Як належить гостинним господарям, ми пригостили Юзька смаженою кабанятиною і випили по чарці самогону, який ми, до речі, гнали для Фенів. Пізно вночі відпровадили Юзька до села. Крук вернувся до криївки, а я пішов ночувати до Гавриляків.

Зима 1950-1951 року була дуже морозна, сніжна і вітряна. Навіть у лісі лежали замети снігу і часті хуртовини пересипали їх з місця на місце. Сильні вітри, хоч і неприємні, давали нам свободу руху, бо вітер снігом замітав наші сліди. Ми частіше бували в селі цієї зими, ніж попередньої. Деколи сиділи в Гавриляків по кілька днів і допомагали в роботі. Працювали ми звичайно вночі, вдень спали в стайні, а старі стояли на чатах, щоб ніхто несподівано не застукав нас. У Мільці завжди був запас нарубаних дров, нарізаної січки.

Збиралися святкувати латинські свята з Гавриляками (вони обходили й одні й другі), але напередодні Святвечора Мільця прибігла до Фенів, щоб відкликати наше домовлення, бо до них заповівся гість – Влодек Токарський, який залицявся до Мільці і все ще мав якусь надію. Він саме зайняв колишнє господарство Сорочака, батька нашого сотника Ворона. Гавриляки приймали його, бо він був для них доброю ширмою. Коли хтось десь бовкав, що коло хати Гавриляків крутяться деколи якісь підозрілі типи, Токарський заперечував, мовляв, він там буває і знає, що діється. Тож пересиділи ми латинські свята в криївці, розбирали і «морозили» м'ясо дикого кабана, якого Крук саме тоді вполював.

5 січня, вже від самого ранку, ми були в дуже збудженому стані. Склали в наплечники наші різдвяні дарунки: замерзле м'ясо та найкращі вінки сушених грибів, – і вже готові в дорогу. Тільки дорога снігом нам не стелиться. Тихо посилаємо наші молитви Богові:

- Боже, дай добру погоду.

А добра погода для нас – сніговія, щоб замела наші сліди. Я знав, що в хуртовину приємна подорож для брата не буде, але це передумова, щоб ми побачилися. А погода від кількох днів, як на злість, стояла чудова, хоч віяв вітер і тиснув мороз, небо було чисте, як скло. Проте Крук, який без лічби перевіряв небо, твердив, що до вечора неодмінно випаде сніг. Отже, рушили десь пополудні. Спочатку йшли потоком, де великих слідів не залишалося, потім одинцем робили петлі, сходилися, розходилися, верталися назад, знову прямували, немов перейшло більше людей, зрубали кілька малих буків, щоб виглядало на роботу лісокрадів. Наплечники під час такої ходи ставали щораз тяжчі, і я цілком охляв, кілька разів навіть упав. Згодом натрапили на якісь сліди людей і довший час ішли по них. Та нарешті на нашу превелику радість небо затягнуло хмарами, мороз дещо попустив: передбачення Крука справдилося, почав сипати сніжок. Уже добре смеркало, і ми сіли на узліссі відпочити. Боже, дай більше снігу, щоб він засипав наші сліди!

Обережно підійшли до господарства Феня. Подвір'я біленьке від снігу, значить – нікого тут немає. Пробралися до шопи і з полегшенням скинули з плечей наші «різдвяні дарунки», а самі пішли до стайні грітися. Крук, який дуже любив коней, почав їх пестити. За хвилю прибіг до нас Фенів пес, з яким ми були в дружніх стосунках, потім прийшов Юзько, а за ним Феньова з горщиком гарячої юшки. Ах! яка добра юшка, цілком не те, що бовтав я. Переспали ніч у стайні, а вранці Фень покликав нас до хати на сніданок. Ми почували себе дуже непевно, бо вдень ніколи до хати не заходили. Фень сміявся з нас, запевняв, що ніхто до нього не прийде і нічого нам сидіти ввесь час у стайні. Хата в нього велика – чотири кімнати, щоб ми чулися безпечніше, запровадив нас до останньої, яка мала окремий вихід надвір.

Юзько після снідання запряг коней до залубнів і поїхав до Динова по Антошка і братову. Туди й назад, у таку погоду, хоч віддаль тільки 16 кілометрів, треба рахувати, що він раніше, ніж за п'ять годин, не вернеться. Ми нервово чекали. Так дивно й приємно бути в хаті – кімнати причепурені, всюди чистота, порядок. Час від часу до кімнати забігала господиня, то принесе гарячого молока з білим хлібом та маслом, то ще щось «покушати». Фень здебільшого дотримував нам товариства і сміявся з нас та називав «сполошеними зайцями», коли ми визирали через замерзле краями вікно на двір. Сташко Фень часто виходив з хати і за кожним разом повідомляв, що небезпеки немає.

Десь коло полудня побачили ми через вікно, далеко на вигоні, сани. Фень відразу впізнав свої коні і пішов на подвір'я. Кликав нас, але ми не відважилися. Ще кілька хвилин, і залубні вкотилися під хату, далі крик, сміх.

- Заходьте, заходьте, гості з Перемишля! Вітаємо! Дозвольте познайомити вас ще з двома гістьми, ви, мабуть, не знайомі! – і ще більше сміху і крику.

Ми ще деякий час хвилювалися, хвилювався спочатку також Антошко, чи нам тут безпечно в білий день так гучно гостювати, але згодом повірили Феньові, що до нього взагалі ніхто ніколи не приходить, крім нас двох, «лісовиків», заспокоїлися і посідали до столу – нас четверо і семеро Фенів. Стіл був заставлений традиційними українськими стравами, включно з кутею. Відмовили молитву – вони по-польськи, ми по-українськи. Потім господар ділився з усіма оплаткою, вітав зі святом.

- Хай Господь Бог благословить нас усіх, хай не буде ворожнечі між нашими народами, – а зокрема Крукові і мені: – Хай допоможе вам якнайскоріше з'єднатися з вашими рідними і жити спокійним життям!

Ми були зворушені до сліз. У поведінці всіх Фенів було стільки тепла та щирости, що ми почувалися з ними як одна родина. Скільки то вже років минуло від часу, коли Крук і я взагалі сиділи за застеленим білим обрусом столом у родинній атмосфері? А для мене ще й подвійна радість – присутність рідного брата. Ми говорили про різдвяні традиції, згадували, як колись святкували, як вночі ходили на відправу до церкви... Ми плакали зі зворушення, сміялися з радости. Так і не зчулися, як почало благословитися на світ. Антошко мусів їхати, щоб встигнути на роботу. Юзько знову запряг залубні, Фень спакував у валізи м'ясо, яке ми йому принесли, всі гриби та ще дещо від себе і поклав у сани.

Ми також незабаром зібралися в дорогу, щиро дякуючи господарям. Вертаючися до нашої «хати», ми говорили, що немає на світі поганих чи добрих народів – є добрі або погані люди.

Від Різдва аж до половини березня ми майже не виходили з криївки, бо зима твердо трималася своїх законів: безперестанку тиснув мороз і дуже часто падав сніг. Час тягнувся безконечно. Добре, що мали трохи старих газет і кілька польських книжок, ми перечитували їх по кілька разів. Лампи довго не світили, бо ощаджували нафту, по яку треба йти до села, тобто залишити сліди на снігу. Весна прийшла, як написано в календарі: раптом повіяв полудневий вітер, потепліло, і сніг зник на очах. У лісі стояли великі калабані води, поллялася вона також до «кабінету» Крука, прямо на його ліжко. Він був добрий на сон і відчув її щойно тоді, як уже перемок. Та для нас це не першина. Весна не раз у той спосіб давала нам знати про себе. Скільки то вже весен ми зустрічали в лісі? А скільки ще прийдеться, то тільки один Бог знає.

Такі думки навіяла нам весна, хоч ми дуже раділи з неї. Почали господарити ззовні, оглядати «наш» ліс та виходити на узлісся, щоб перевірити, чи добре «працюють» робітники ПГР. Одного разу, сидячи під широкою ялицею, почули писк і щось пухнате і чорненьке впало нам до ніг.

- Дивись! дивись! Яке хороше котеня! – скрикнув я.

- Котеня? – засміявся Крук. – Та це ж куна!

Він узяв її на руки. Вона якийсь час лежала, мов нежива, а далі заворушилася і почала кусати Крукові пальці. Та ще як, з них відразу потекла кров. Ми завинули її в блюзу і занесли до криївки. Замкнули в кошик, та де там, мале чортеня відразу його почало гризти. Крук вирішив затримати її, приручити. Ми метнулися до ПГР, «позичили» дроту і зробили клітку. Так мале чортеня жило з нами кілька місяців. Ми дуже тішилися живим створінням, годували його м'ясом і тим, що самі їли, треба було тільки бути обережним з пальцями, бо тваринка спершу хапала за пальці, а потім м'ясо.

На жаль, виявилося, що людина може призвичаїтися жити під голим небом, у печері, в горах, у долинах, а дике «котеня» під землею не акліматизується. Куна загинула.

Весна принесла нам також привіт з Америки. Коли ми завітали до Феня, на нас чекала пачка від брата Павла. Чого там тільки не було? Я взяв собі з неї штани і дві сорочки, це саме Крукові, а решту сказав, щоб залишили собі. Фені відмовлялися, але я їм відповів, що нам у лісі більше не треба, зокрема, що нам робити з жіночим одягом? Я був дуже задоволений, що знайшлася нагода віддячитися тим добрим людям. А в злиденній Польщі кожна «лашка» була маєтком. Феньова вибрала кілька хусток та ще якісь жіночі речі і сказала, щоб я їх заніс Гаврилякам.

Весна тільки не принесла ніякого полегшення моїй шлунковій недузі. Дарма, що я їв «делікатні страви» і Феньова постачала мені молоко. На початку травня мене цілком вимучили майже постійні болі, і Феньова намовила мене піти до знахарки в селі Кіньське за Сяном. Проблема тільки, як до неї добратися? Радили, радили і вирішили, щоб зі мною пішла Мільця: мандрівна пара не так впадає в очі, як самітний чоловік. Мільця радо погодилася, хоч батькам не призналася про наш план.

Ідемо дорогою, бо стежками різними може бути більш підозріло. На мені Гаврилякова гунька й шапка, в кишені пістоль і граната, в руках палиця. Домовилися з Мільцею, що коли б нас хтось зупинив, то вона мене не знає, зустріла на дорозі. Ніхто на нас не звертав уваги, зустрічні селяни вітаються: «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус», я відповідав: «На вєкі вєкув» («Слава Ісусу Христу». - «Слава навіки»), але рука моя під гунькою цілком автоматично стискала пістоль. Без ніяких перешкод віднайшли ми хату знахарки в селі Кіньське. Всередині застали кілька жінок, сусідок, які зайшли на балачку. Знахарка покликала мене до іншої кімнати – майже «кабінет лікарський»: у шафі – різні плящини, коробочки, бандажі; оглянула мене і сказала, що я, мабуть, від тяжкої роботи надірвав собі шлунок і він у мене обнизився майже на цілу долоню. Обв'язала мене якимось бандажем, сказала, щоб я ходив так з підв'язаним животом і не робив ніякої тяжкої роботи. Не хотіла сказати, скільки їй належиться за пораду, то я їй дав 20 золотих, і вона була дуже задоволена.

За той час, як вона мене обстежувала, Мільця нав'язала розмову з її сусідками. Вони говорили до неї по-польськи, а між собою по-українськи. Мільця, почувши те, і собі почала говорити рідною мовою і сказала, що вона українка. Тоді відразу пішла інша балачка: нарікання на польський шовінізм, переслідування і т. п. Я все те чув, і мене брав жах. Що вона собі думає, та Мільця? Мало нам клопотів?

Скінчивши зі мною, знахарка почала говорити з Мільцею також по-українськи. Вийшло, що вони всі українки, тільки я один між ними поляк, бо вперто базікав по-польськи. А тут уже й стемніло. Виявилося, що ми не можемо вертатися, бо пором на Сяні вже не ходить, і знахарка запропонувала «моїй жінці» і мені переночувати у неї, на що «моя жінка» відразу погодилася. Взагалі баби приємно собі гуторили про Жогатин, бо Мільця сказала, що ми звідтіля, та інші села по той бік Сяну, які вони знали. Хоч як мені це все не подобалося, іншої ради не було, а як ночувати, то треба також ще повечеряти. Спитався, де тут можна щось купити. Жінки показали мені хату, в якій містилася «Спулдзєльня» (Кооператива). Зайшов я до середини, а там повно хлопів, міліціонерів, курять, їдять, п'ють пиво. Очі всіх звернулися на мене, і мені похололо в п'ятах, ось, подумав собі, зараз міліціянт запитає мене, хто я. Та ніхто мною не цікавився. Я купив хліба, солонини, яєць, кави, цукру і вернувся до жіноцтва. За вечерею я сказав, що тому взяв собі «русінку», бо вона мені сподобалася.

Вранці першим поромом ми переплили Сян і без ніяких перешкод вернулися назад.

Поради знахарки нічого мені не помогли, шлунок болів, як і раніше.

Наш Великдень 1951 року припав на 5 квітня. У Страсний тиждень Крук, що був дуже релігійний, запитав мене, чи не хотів би я влаштувати тут, у нас, у криївці, Плащаницю? Ми вже стільки років живемо під землею і ніколи не можемо разом з людьми помолитися в церкві, як колись.

- Як ти це зробиш?..

- У нас є дошки, зроблю символічний гріб... На П'ятківських Долах при польовій дорозі стоїть хрест з розіп'ятим Христом, той, де ми, ідучи до Іскані, зупиняємося й молимося. Ми здіймемо фігуру з хреста, принесемо до нашої криївки і зробимо Плащаницю!

Я не був певний, чи не буде гріхом здіймати з хреста Ісуса, але Крук переконав мене, що в цьому немає злої волі, ми ж хочемо тільки помолитися і відтворити в нашій уяві церкву і Божий Гріб.

Так і зробили. Делікатно повитягали цвяхи і зняли дерев'яну фігуру, обвинули рядном і принесли до криївки. Фігура дуже стара, на сонці потріскалася, зробилися великі щілини. Крук щільно позатикав їх тістом.

Почавши від четверга, ми погодилися постити аж до Воскресіння. У Велику П'ятницю приготували гріб, прибрали квітами і молоденьким чатинням, поклали розп'яття на чистий обрус і засвітили свічку. Відкривши молитовники, які нам роздобула Мільця, почали вголос молитися. Крук читав слова священика, я відповідав як дяк. Молилися ми щиро, щоб мені вернулося здоров'я, за наших рідніх, щоб розп'ятий Христос допоміг нам вийти на волю. Потім сповідалися з молитовника тихо, кожний окремо і, ставши навколішки, співали «Протерпів єси за нас Страсті»...

У Велику Суботу, пізно вночі, ми занесли фігуру і повісили на своє місце. Повернулися до землянки духово відсвіжені і лягли спати. За якусь годину-дві Крук збудив мене. Я засвітив лямпу і здивовано питаюся:

- Що сталося, що тобі?

Крук розказав, що йому приснився сон... До нього підійшов Христос і сказав:

- Зараз іди до фігури Христа і повитягай усе тісто з щілин. Як здіймеш, будеш щасливий!

Сон дуже схвилював Стефана, і він не міг знайти собі місця. Вийшов з криївки, там уже ясний день, але байдуже, він хотів негайно бігти в П'ятківський Діл. Я ледве його переконав зачекати до вечора. Як зсутеніло, ми майже бігом летіли – застали все, як залишили. Крук відразу повитягав тісто з щілин фігури. Повернулися з полегшенням на серці, але сон нас не брав і ми ще довго-довго говорили. Крук тоді вирішив увесь травень відправляти молебень-маївку, що ми й робили. Повісили образок Пречистої Діви Марії на ялиці і кожного вечора молилися. Той образок я зберіг до сьогодні.

Зелені Свята нагадали нам про обов'язок відвідати могили наших загиблих друзів. Цим разом ми вирішили піти на могили тих, кого знали особисто, могил таких багато, вони розкинені всюди, але всіх нам не відвідати, та й небезпечно. Ми пішли до Грушівського лісу. Там коло села Грушівка загинули в 1946 році два стрільці з сотні Громенка: Ґашок, що походив з Бірчі, і Лис з Павлокоми.

Сотня Громенка квартирувала в крайніх хатах села, під лісом. Несподівано наскочив батальйон польського війська. Поляки прийшли з лісу, де залишили свої застави, інші почали наступати з горішньої частини села так, щоб нагнати сотню Громенка на свої застави в лісі. Сотенний зорієнтувався в хитрощах поляків і вивів сотню через село в протилежний від польського наступу бік, без одного пострілу. Звичайно жодна сотня в селі ніколи не приймала бою, щоб не потерпіло населення, хіба в наглих випадках. Годину чи дві пізніше, нічого не знаючи, що поляки сидять у лісі на засідці, Ґашок, Лис і Чорнюк вийшли з криївки – кравецької артілі, де вони шили мундури, і потрапили просто полякам у пащу. Чорнюк, досвідчений вояк, що перейшов пекло під Бродами в лавах Української дивізії, кинув дві гранати між поляків, відкрив вогонь із скоростріла і між вбитими поляками щасливо висмикнувся. Ґашок і Лис не мали щастя. Їх поховали там, де вони загинули.

Ми прийшли з Круком на це місце, але могилу годі відшукати. Ліс сильно розрісся, трави по пахи, там, де було поле, виріс густий молодняк. Проте, по тяжких трудах, ми таки віднайшли ці дві скромні могили. Випололи бур'ян, поставили два нові березові хрести, Крук видовбав у дереві їхні псевдоніми, місце народження і дату смерти. Сокирка, яку я «здобув» у лісника, дуже нам придалася. Помолилися, стали струнко і віддали салют. Потім відвідали ще могилу одного стрільця, здається, з сотні Бурлаки, клички якого вже не пам'ятаю. Вона була на полі. Ми поставили на ній також новий хрест. Далі пішли на упівський цвинтар коло села Воля Володська. Ніякої варварської руки там не було, всі хрести, як і могили, стояли упорядковані. Село Воля Володська, колись життєрадісне й веселе, заросло густим лісом і виглядало, як джунглі. Щоб не волочитися вдень, ми заховалися тут у кущах і приглядалися до звірини, що шугала гуртами й поодинці. Як стемніло, ми зійшли на діл, де колись шевеліли буйні поля. Там при дорозі до села Нетребки стояв хрест придорожній, під ним – спільна могила сімох вояків: провідника Бориса і його побратимів... Ми підійшли до могили. Ніч була місячна й зоряна, видно добре. На хресті ми побачили старанно сплетений з свіжого барвінку і квітів вінок, мабуть, недавно повішений. На могилі, під хрестом, розрослися великі кущі жовтих рож, довкола хреста – лілеї синього кольору, а далі – зелений барвінок, заквітчаний синіми квітами. Узнати би чиюсь братню руку, що так старанно плекав ці синьо-жовті квіти. Сльози самі покотилися по лицях і впали на могилу, ми стали струнко і віддали салют нашому провідникові Борисові та його загиблим побратимам. Дорогою наближалася якась фіра, ми мусіли відійти.

Крук почав перебирати в голові всіх місцевих людей: хто з них доглядає могилу? Тяжко сказати. Дійшов до висновку, що це, мабуть, Софія Новак з села Ясень, вона свідома українка, знає, хто похований під придорожним хрестом і плекає його під претекстом, що хрест при дорозі мусить виглядати привітно і чисто. А втім, хто знає, скільки українських сердець заховалося для самозбереження під польський плащик?

Тут, над могилою провідника Бориса, пригадалося, як ми з куренем Байди святкували день Святої Покрови і четверту річницю створення УПА, як Мати Божа врятувала нас усіх від загибелі, а далі – трагічну смерть Бориса...

...Було це в жовтні 1946 року. Місцем збору була висока гора в масивах Брянського лісу. Наша група з провідником Борисом прибула одна з перших, у день перед Святою Покровою. На горі ми вже застали сотню Бурлаки, згодом прийшли сотні Громенка, Крилача і Ластівки та всі боївки нашого району. Зійшлося разом понад 900 осіб. Команду обняв сотенний Бурлака, бо курінний Байда після останнього поранення перебував ще в шпиталику. До самої ночі всі пильно чистили зброю і доводили до пуття свої мундири, щоб якнайкраще виглядати на огляді наступного дня. Вранці, ще перед сходом сонця, сотні й боївки стали до збірки, після перегляду всі перейшли на вищу гору, де на великій галявині стояв майстерно збудований вівтар, з двох боків лопотіли на вітрі синьо-жовті прапори.

- Вправо рівняй! Прямо глянь!.. Крісом почесть віддай!.. До звіту стань! – лунала команда до війська, яке сформувало великий квадрат. Промовив коротенько командир Бурлака, а далі отець Кадило почав відправляти Службу Божу, тихенько співав організований нашвидкуруч хор.

Під час відправи до командира підбігали дозорці і тихо звітували йому про ситуацію. Ми щиро молилися, у всіх був святковий настрій. Вже хор доспівував «Боже Великий, Єдиний», коли мелодію порушив «акомпаньямент» моторів... Сотенний Бурлака дав наказ забрати прапори і відмаршувати на вищий шпиль гори над селом Арламів, бо дозорці повідомили, що з Бірчі і Перемишля їдуть великі моторизовані з'єднання Війська Польського. На горі він зупинив усіх і промовив:

- Не так ми збиралися святкувати, але ми сьогодні таки відзначимо наше подвійне свято! Буде курделябеля (це був його власний улюблений вислів)! Покажемо полякам чого ми варті! Добре відсвяткуємо! – та видав наказ, де і кому займати становища: сотня Громенка розташовувалася від села Арламів, сотня Крилача – у напрямі села Войтова, сотні Ластівки і Бурлаки – у напрямі Горішньої Ямни. Наша боївка та всі інші – над кордоном, щоб стримати поляків, коли б їм задумалося втікати до «старшого брата».

Маскуючи мундири і шапки зеленим віттям, ми залягли півколом. З наших становищ було видно кордон і село Квасеницю. Звуки моторів ставали все виразніші й сильніші. Ворог підходив усе ближче. Напруження зростало, а в голові кожного настирливо снувалася думка: хто навів ворога, бо це, напевне, не випадкова облава, забагато насунуло ворожих сил, та ще й моторизованих. Із становищ сотень Громенка і Бурлаки передали по зв'язку, що попри них перейшли невеличкі ворожі відділи, а далі наказ Бурлаки: відкривати вогонь тільки по більших відділах і тільки зблизька. Я глянув на годинник, була 2:30 пополудні. Раптом на становищах сотні Громенка затарахкотіла машинова зброя: це більший відділ поляків підійшов заблизько. Здесяткований вогнем він відступив, щоб незабаром, підсилений новим поповненням, заатакувати знову. Проте становище наших було краще, ворог наших не бачив, а наші могли брати кожного з них на приціл. Ті знову відступили. Та коли стрільці Громенка вже хотіли тішитися перемогою і дехто кинувся забирати зброю вбитих, з'явилися нові, вдесятеро більші, сили ворога. Тут на виручку прийшов Бурлака: він заатакував збоку і нагнав поляків прямо на становища Крилача і Ластівки. Наші стежі повідомили Бориса, що більшовики, почувши гураґанний вогонь у лісі, підійшли розстрільнею до кордону і залягли. У лісі настало справжнє пекло: гуділи ворожі максими, падали міни, листя сипалося, мов сніг, відчахувалися конари дерев і валилися цілі дерева. Між тією несамовитою какофонією звуків пролунав наказ: «Вперед!» Це Бурлака вхопив влучну мить і зірвався до наступу. Його холоднокровність була найкращим прикладом для стрільців, вони кинулися в атаку з криком: «Бий ляха!» Пішла в атаку наша боївка на чолі з Борисом. Ворог опинився всередині нашого півкола, сотні розвинули лінію і почали його замикати. Між поляками почалася паніка, одні в замішанні кинулися втікати до кордону, інші – в напрямі Арламова і Горішньої Ямни. Ми не збиралися бігти за ними, хіба що їм перетяла дорогу наша зброя. Щойно, як бій почав утихати, ми побачили, що вже смеркає. Бурлака подав сигнал збірки. Хлопці кинулися збирати зброю та амуніцію між забитими поляками. Наша боївка була на найдальшому відтинку бою, і нам довелося обходити навколо, щоб дійти до місця збірки. При переході дороги на нас посипалися черги з автоматів. Ми розбіглися і відкрили вогонь по кущах. Наш бій сполохав звірину – олені, сарни й дикі свині зненацька вискакували на стежки. Стрілець Серна напоровся на такого перестрашеного кабана, який біг проти нього; кабан збив його з ніг, але не ушкодив.

На горі Канасік стали на відпочинок. Порахували стрільців: двоє вбитих, двоє тяжко і п'ятеро легко ранених. Поховали вбитих, зробили перев'язки раненим і лягли відпочивати. Вдосвіта помаршували далі. Стояла густа мряка, за кілька метрів нічого не було видно, але ми не нарікали, вона ховала нас від ворожого ока. Розтаборилися над селами Конюхи і Брилинці. Всі були виснажені, кожний хотів захопити ще трохи сну. Вогонь палити заборонено, накрилися, чим могли, і тулилися один до одного, щоб взаємно себе гріти. Довго спати нам не довелося, бо щойно туман піднісся – вгорі затарахкотіло «польське летунство»: два старі радянські літаки, які ми назвали «кукурудзяниками». Вони літали над Турницьким лісом і стріляли без ніякої для нас шкоди, їхні набої розривалися над високими деревами, проте вони стріляли завзято, деколи цілком низько між горами. Щойно пізніше ми довідалися, що вони так завзято обстрілювали своїх, думаючи, що це повстанці. У лісі залишилося досить недобитків польського війська, тож почувши вранці своїх, вони почали виходити на поляни. Незабаром до тарахкотіння літаків долучився звук моторів, то поляки, як повідомили наші стежі, танкетками і вантажними автами зближалися до лісів Бранюви. Ми сиділи тихенько на нашій горі, прислухуючись до стрілянини, що лунала в лісі майже цілий день. Коли почало смеркати, «війна в лісі» закінчилася, поляки позбирали своїх убитих – тих, що ми вбили, і тих, що самі, та й від'їхали.

Вночі прийшла наша розвідка і повідомила, що в селах спокійно. Командир Бурлака дав наказ маршувати стрілецьким рядом до Конюх і Берендювич. У селах наші селяни вже чекали на нас з вечерями, вони розпитували нас про перебіг бою й оповідали свої спостереження про поляків. Наші селяни завжди пильно збирали для нас потрібні інформації. І цим разом вони добре приглядалися до поляків і рахували, скільки ранених і вбитих вони мали. Тільки в самій Горішній Ямні вони начислили 80-100 вбитих, а ранених – щонайменше удвічі більше.

А про командира Бурлаку після цього бою політвиховник Євген склав пісеньку, яку ми всі радо співали:

Не страшна нам атака,

Як з нами Бурлака.

Чи на бункри, чи на шанці,

Ми у бою, яку танці.

За твоєю головою

Завжди вийдем цілі з бою.

Бурлака був добрим командиром і тактиком, та у війні залежить також багато від щастя, щоб вийти цілими, а щастя часами не сприяє. От не такий був щасливий для нас грудень. Наш відділ з Борисом на чолі обходив терен і перевіряв новоорганізовану ним сітку, коли у селі Тростянці ми зустріли командира Бурлаку, який квартирував там з чотою Ваньки і Журавля з сотні Ластівки. Бурлака вирішив змінити місце постою і перейти на присілок Борсуківку коло села Завадки. Запропонував іти з ним і нашому відділові. А що Борис мав справи в Завадці, радо погодився. Прибули ми до присілку Борсуківка по півночі, люди там бідні, але дуже щирі. Відразу пригостили нас молоком, хлібом і примістили спати. Бурлака зарядив гостре поготівля і конспірацію: виставив застави, а стрільцям наказав виходити на стійки в дядьківських гуньках, щоб ніхто не побачив війська.

Пам'ятаю, як тепер. Стояв я на стійці в шопі і думав, яке це гарне сільце. З одного боку щільно втиснулося в хребет високої гори Хванюва. Хати стоять на горбах, а далі, праворуч, починається ліс і тягнеться геть-геть аж до Тростянця. З мого місця видно, як на долоні, село Завадку, за ним – Ропенку. Ліворуч, з лисої гори, в'ється, мов вуж, струмочок, з розгоном б'є в скелясті береги і, покрутившися, біжить попри хати і ховається в густих кущах, щоб знову показатися десь у долині коло битої дороги, якраз там, де переходить міст через більшу річку, яка пливе до Завадки. Далі, ген-ген далеко за шосе, що веде з Бірчі до Сяноку, біліють хати Тиряви Волоської, а за нею видно костьол у Станковій. Був чудовий ранок. З коминів хат рівним шнурочком підносився до неба білий дим, всюди тихо-тихо, тільки де-не-де побріхували собаки. Яка краса, думав я собі, яка чудова панорама для літників, та не дай Боже, щоб нас тут застукав ворог, та ще з лісу. Втікати нікуди!

Прийшла моя зміна. Я вернувся до хати і зголосив командирові, що всюди спокійно. Потім пішов до стайні нагодувати коня; у мене сильно боліла нога, і провідник Борис дав мені коня, бо мені було тяжко ходити. З хат доносився приємний запах: господині варили для нас обід. Та обідати не довелося. Перед самою 12 годиною на заставі обізвався кулемет, за ним кілька поодиноких пострілів з кріса. Всі, як один, вхопили зброю та причандалля і вибігли надвір. На нас посипалися постріли рівночасно з боку нашої застави в лісі і села Ропенки.

- На становища-а-а-а! – пролунав довгим відгомоном між скелями голос Бурлаки. - До потоку-у-у!

Хоч ворог не жалів амуніції, ми щасливо перебігли і залягли, де хто втрапив: одні – в кущах, інші – у воді. За нашими плечима стрімка скеля, але вона нас не охороняла, бо на ній стояли ворожі кулемети, які сипали по нас вогнем. Ми, лежачи на плечах, націлили нашу зброю на них. Я глянув і остовпів: ми оточені! Тут кінець! Але заки загину сам, ще заберу з собою кількох поляків. Націлився. Поцілив! І ще одного! А далі навколо мене посипалися постріли, мов листя осіннє з дерева. Коло мене заляг мій кінь, він добре вишколений, наставив тільки вуха і форкав. Поляки націлилися на нього. Поцілений, він зірвався і впав, бідака, поперек потоку. Вода відразу почала підноситися і накривати мене. Я обережно повернув голову. Ось недалеко лежить убитий наш кулеметник, проте до кулемета я дістатися не можу, трохи далі від нього амуніційний, далі ще хтось. Я крикнув до них, але вони вже не чують. Раптом у клекіт зброї увірвався голосний крик. Це Бурлака і Ванька пішли напролом до шосе, на міст. Ворог зірвався зі своїх становищ і побіг у напрямі шосе, тільки ті, що за плечима на скелі, не рухалися. Та ось хтось кличе: «Зв'язок! зв'язок!» Пізнаю голос ройового Довбуша: «Тут усі забиті!»

- «Кличте! Може, хтось обізветься!»

По якомусь часі чую інший голос. Це чотовий Журавель: «Сидіть! Не рухайтеся! Ворог нас не бачить!» Лежу, не рухаюся, тільки воджу очима. І, Боже, яке щастя! Ті на скелі зірвалися і побігли! Вони дійсно нас не бачили, концентруючи всю свою увагу на шосе і міст. Щойно як безпосередня небезпека минула, я почав відчувати, що костенію в льодовій воді. Довбуш підповз ближче до мене і почав дивитися в далековид. На скелі нікого не було, але глибше в лісі він побачив поляків. Їх було багато. Ми лежали нерухомо. Крики й стрілянина втихали. Вже смеркало, як з лісу почали виходити поляки і прямувати до села Ропенки. А коли настала ніч, ми зібралися. Було нас небагато – два рої з чоти Журавля і кілька боївкарів. Почали оглядати терен. Знайшли десять забитих, п'ятеро легко і п'ятеро тяжко ранених. Санітара між нами не було, і чотовий зробив їм перев'язки. Потім поклали ранених і вбитих на кріси й пішли у ліс, звідки на смерканні вийшли поляки. По дорозі один ранений стрілець помер.

До Тростянця ми боялися заходити і пішли аж до села Юркови. Там, уже попереджені нашою стежею, чекали коні, щоб доставити наших ранених до санітарного пункту. У тому ж селі поховали ми наших стрільців. Селяни, довідавшися про похорон, прийшли на цвинтар. Ми були неймовірно змучені, мокрі й голодні, проте не могли в селі затриматися, бо стежі повідомили, що наближається відділ Війська Польського. Ми відійшли в ліс Сухого Обічу. Там нав'язали зв'язок з сотенним Ластівкою, який саме вернувся з своєю сотнею з пропагандивного рейду по польських селах за Сяном.

І знову стояло перед нами питання: хто навів поляків так скоро на наш слід?

Кілька тижнів пізніше загинув наш провідник Борис. Сталося це на сам Йордан 1947 року, точно рік по смерти Затоки. Саме попустив мороз, і Борис вибрався відвідати свою родину. Його дружина з двома маленькими дітьми жила в їхньому родинному селі Володж над Сяном. Він досить часто відвідував родину, якій не раз доводилося ховатися по інших селах. Коли він говорив про свою сім'ю, його обличчя мінялося, набирало дивної ніжности, так і видно було, як він дуже їх любив. Тож нічого дивного, що Борис аж сяяв з радости ще кілька днів до відвідин. Вранці 18 січня він бадьоро звернувся до свого молодшого брата:

- Михасю, збирайся! Підемо додому! – Потім розглянувся по колибі.

- Явір! Чабан! Ви підете з нами!

Ми дуже втішилися, але підійшов до мене Орел і почав шептати, чи не помінявся б я з ним: він дуже хоче відвідати в сотні Громенка свого кузена – санітара Орленка. Чому ні, подумав я собі, я не маю ніякої родини, хай Орел іде замість мене. Почав я крутити перед провідником, що, мовляв, зле почуваюся, шлунок докучає, хай візьме Орла. Борис косим оком глянув на мене.

- Я знаю, кого беру! Ви мені не брешіть! Ви здорові, як кінь!

Тоді я сказав правду. Борис посміхнувся і сказав – тому, що я мав цивільну відвагу признатися до брехні, він візьме на моє місце Орла.

По дорозі вони ще зайшли до села Грушівки, де квартирувала сотня Громенка. Там сотенний дозволив ще трьом стрільцям, односельчанам Бориса, відвідати рідне село. Вночі всі щасливо зайшли до Володжа, де Явір відпросився до Явірника Руського, з тим, щоб наступного дня стрінутися з провідником у Волі Володській. Вранці Бориса заалярмували місцеві стійки, що з села Яблониці йде польське військо. Борис і стрільці побігли до присілка Вишеньки, звідки недалеко було до Володського лісу. Та там вони побачили поляків, що сунули з усіх сторін. Лишався один вихід, через оболонь і полем до села Поруби. Вони добігли до старого більшовицького бункеру над Сяном, залягли і відкрили вогонь. Та перемогти полякам кількох повстанців не було важко. Загинули всі. Коли замовкли постріли з бункеру, поляки з диким криком кинулися до середини і прикладами крісів били мертві тіла повстанців. Ці подробиці нам пізніше розповіли селяни, які мешкали в невеличкій хатині недалеко від бункеру і все бачили. Облаву провадив горезвісний Міхальський зі своїм «батальйоном смерти».

Підозріння провідника Бориса щодо Вишинського виправдали себе скоро після його смерти. Кілька наших стрільців ішли з Вишинським з Пашови до Ракови. На них раптом наскочили поляки з криком: «Руки вгору!» Ніхто рук не підніс, тільки Вишинський. Стрільці втекли. А Вишинський незабаром почав волочитися по селах з Міхальським та його «батальйоном смерти». Він видавав полякам селян, які його годували і переховували, показував наші упівські магазини...

У першій половині літа 1951 року я багато часу перебував у Гавриляків, дуже часто залишався також удень і тоді робив щось у коморі, стайні, в хаті. Одного разу вже ранком надумався вертатися до криївки і мало не потрапив міліції прямо в руки. Моє щастя, що я їх завчасу побачив і встиг заховатися за малий, але густий кущ. Та ця пригода не дуже мене ще налякала, а дуже мені не сподобалося, як почали заходити міліціонери Яблецький і Вінярчик. Раз зайшли «по дорозі» до Гаврилякових сусідів – Клєбанів. Постояли на подвір'ї, поговорили з Гавриляком і пішли. Другий раз знову прийшли до Мільці «по насіння і саджанці», знову крутилися і довго говорили. Хто його знає, може, вони мають якесь підозріння? А однієї ночі я підслухував під вікном Войтка Клєбаня, як вони там гостювали, але не почув нічого такого, що вказувало б на небезпеку для мене, крім таких прикметників, як «хам» і «хамська мова», які стосувалися старого Гавриляка, який з усіма говорив тільки по-українськи. На всякий випадок я перестав залишатися вдень і вдосвіта разом з Круком вертався до криївки.

Ціле літо, як і іншими роками, ми збирали гриби і доставляли їх Феням і Гаврилякам або залишали їм в умовленому місці. Літо було дуже гарне, досить гаряче й не дуже дощове. Осінь була ще краща – тепла і лагідна погода стояла майже до кінця грудня. Тоді прийшли раптові морози, і вони трималися вже всю зиму. Помірність снігу давала нам доволі свободи руху, і ми могли відвідувати друзів у селі.

* * *

У січні 1952 року, десь після нашого Різдва, мені трапився дуже поганий випадок. Я заготовляв Гаврилякам дрова. Недалеко від хати зрізав кілька грабів, попиляв, затягнув до шопи і почав рубати. Дерево тверде та ще й мерзле. В якусь мить сокира поковзнулася по дереву і попала мені на ліву руку вздовж великого пальця, майже відчахнувши його: бухнула кров. Я задерев'янів не так від болю, як від страху: тут без лікаря не обійдеться, а як же мені, зацькованому, іти до нього? Я похапки підв'язав палець до долоні мотузком, обмотав якимсь ганчір'ям та ще сильно перев'язав руку вище ліктя. Покликав Мільцю. Ганчір'я незабаром все почервоніло, кривавлення не припинялося. Тоді Мільця обклала рану хлібом, обв'язала чистим шматтям, я поставив лікоть у посуду з зимною водою, а вона метнулася до Фенів, щоб Юзько викликав Крука, який ще вранці вернувся до криївки. Поки вони всі прийшли, мені здавалося, що я чекав вічність. Почали радитися, що робити. Гавриляки знали, що в Селиськах є фельдшер, який жив у хаті навпроти міліції. Маєш тобі! Добре сусідство! Проте ради іншої немає. Дочекалися ночі і разом з Круком пішли, у Крука в руках папаша (папаша – автоматична рушниця радянського виробництва), у мене в кишені – гранати й пістоль. Сніг був твердий і втоптаний, морозний вітер дув прямо в лице, аж витискав сльози з очей. За годину «з гаком» добилися до села, яке спало глибоким сном. Котячою ходою підійшли до хати. У мене з холоду й страху по плечах «лазили мурашки».

- Мені треба до лікаря. Наглий випадок! – сказав я, легенько стукаючи у вікно. Крук зайняв «оборонне становище» під хатою.

Всередині хтось засвітив лампу та відчинив нам двері. У кімнаті, окрім того, що пустив мене, на канапі спав ще другий чолов'яга. Перший, побачивши мою обмерзлу червоним льодом руку, почав тормосити сплячого на канапі.

- Вставайте, пане докторе, тут до вас пацієнт!

Фельдшер невдоволено підвівся, нарікаючи на холоднечу в хаті. Натягнув на себе куртку і почав розпитувати. Я розповів, що і як. На запит звідки, я сказав, що з Жогатина.

- То, може, відіслати вас до шпиталю?

Я мовчав. Тоді він одягнувся і сказав, що його канцелярія через дорогу, в тому будинку, що міліція і пошта, щоб заховуватися тихенько, бо в дижурці сплять міліціянти. Ах, як я втішився, що він турбується сном міліціянтів!

У канцелярії він стиснув мені руку гумою вище ліктя, здезинфікував рану, забандажував і зробив мені застрик проти зараження. Та, коли він розв'язав гуму, кров бухнула з новою силою і бандаж моментально почервонів. Я запитав його, чому він не зашив розтин, на що він мені відповів, що немає чим, але що він наложить клямри. Клямри відразу допомогли, кривавлення зменшилося. Він ще раз забандажував дуже сильно руку. Я подав йому сто золотих. Він витріщив очі, мовляв – немає решти, я відповів, що й не треба. Тоді він сказав, що радо дав би мені бандажів і вати, але тепер якраз у нього немає, хай я зголошуся за два дні, він перебандажує і дасть нові. Дав мені свою візитівку: фельдшер Антоні Ракшевський.

Два дні пізніше ми вибралися знову до Селиськ. Крука я залишив біля хати Хлопецьких і сказав, що у випадку стрілянини, хай втікає, бо не поможе ні мені, ні собі. Коло хати Ціхоцьких – у них жив фельдшер – я зустрів Марію Ціховську. Побачивши мене з моєю забандажованою рукою, вона запитала:

- Пан прийшов до доктора Ракшевського по бандажі? Лікар у кооперативі, попиває пивце з хлопами. Я зараз його покличу.

І метнулася, тільки не до кооперативи, а далі, мабуть, до свого брата, який був комендантом ОРМО. Я дивився її вслід і, побачивши куди вона біжить, скорою, але не підозрілою ходою подався в протилежному напрямі, а далі – чимскоріше в напрямі присілку Ґдичин. Крук, який побачив мій маневр, надігнав мене за селом. Ми вже були майже коло маєтку ПГР, як почули в Селиськах стрілянину, але вона для нас навіть не ворожила небезпеки. І знову обійшлося все щасливо, а могли накласти головами, бо дурні наші голови мусіли були подумати, що про мою нічну візиту в Ракшевського довідалося все село. По селу знову заговорили про підпілля АК.

Рука моя гоїлася майже до самого літа, і ми весь час перебували в нашій «хаті», не показуючися з таким дискримінуючим доказом, як моя рука, між людьми.

Тож коли я вичухався з поганої пригоди з рукою, ми вибралися до Іскані, куди не заглядали вже з минулого року. На половині дороги мене схопили дуже сильні болі шлунка. Цей біль мені докучав постійно, але таких нестерпних мук я ще не переживав. Я ліг на землю і качався з болю. «Ні, – подумав я собі, – це вже годі, далі терпіти не можу, а виглядів на видужання у мене ніяких. Пущу кулю в лоб, буде і Крукові легше». Крук стояв і дивився безпорадно на мене. Щоб він мені не перешкодив у дикому задумі, я сказав, що чую якісь ніби підозрілі рухи, хай він підійде ближче до дороги і подивиться. А як він тільки трохи відійшов, я витягнув пістоля, та заки відбезпечив, перехрестився. Крук, який саме оглянувся, побачив це, в одну секунду опинився біля мене і вирвав мені зброю з рук.

- Дурню! Ти що робиш? Ти збожеволів? Для такого не треба ніякого геройства, останній боягуз це потрапить. Не штука жити, коли добре, треба вміти жити в найтяжчі часи. Ти що, в Бога перестав вірити?

Він довго «сповідав» мене, потім розпалив маленький вогник і звелів грітися коло нього й відпочивати. По кількох годинах мені полегшало, і ми могли рушити далі. Під хату Крілів підійшли далеко за північ. До нас вийшов Михайло Кріль і звелів іти до пивниці спати. Вранці прийшла Марія, згодом – Анєлька. Ми оповідали, чому нас так довго не було, про мої хвороби. Крук, поганець, мусів їм розказати, що я хотів вчинити останньої ночі. Вони дуже співчували, потішали мене, але незабаром ми зауважили, що властиво розмова не клеїться, більше говорили ми, вони були якісь мляві, задумані, одним словом, не такі, як завжди. Я врешті запитав,у чому справа. Тоді вони, одна перед одною, почали запевняти нас у своїй зичливості до нас, і далі, слово за словом, вийшло, що вони воліли б, щоб ми до них перестали ходити. Анєлька сказала, що вона радо зустріне нас час від часу десь у лісі, але не коло хати. Справа в тому, що їхні Гельці вже підросли – панни на виданні, до них залицяються і приходять хлопці, було б дуже небезпечно для нас і для них, якби ми напоролися на когось з «женихів». Вони вибачалися і просили, щоб ми не гнівалися. Гніватися! Як ми можемо гніватися на цих добрих жінок, які стільки зробили для нас!? Та ми без них пропали б. Вони не тільки годували нас, вони підтримували на дусі. Ми запевнили їх, що ми все будемо відчувати до них безмежну вдячність і любов, просили передати привіт і подяку пані Косінській, сердешно розпрощалися і пішли в ліс. Відтоді ми навіть не ходили в тому напрямі, щоб бодай здалека подивитися на мою рідну Іскань.

Кілька місяців мій шлунок поводився терпимо, щоб знову нагадати про себе ще гіршими болями. Пізньої осені у Гавриляків на обід приготували гриби в підливі. Я боявся їх їсти і взяв лише кілька бараболь, помащених підливою. Після того мене схопили неймовірні корчі, ще гірші, як тоді в дорозі до Іскані. Мене витягнули на горище, поклали на сіно; я вив й стогнав з болю, блював, мені запирало в грудях дух, здавалося, що душуся. Гавриляки дуже налякалися. Мільця побігла до Фенів, вони в свою чергу покликали Крука з криївки. Збіглися всі. Я стогнав так голосно, що мені затуляли рот, щоб, не дай Боже, ніхто не почув під хатою. Юзько і Стефан робили вправи моїми руками і ногами, щоб мені було легше дихати. Щойно по двох-трьох годинах мені полегшало.

Мої приятелі дуже зажурилися і вирішили, що далі вже годі: я мушу звернутися за допомогою до лікаря. Я про це не хотів навіть думати. Вже був я у фельдшера, там мене розконспірували, всі знають, що волочиться якийсь підозрілий тип. Ні! Навіть за ціну життя – ні! Краще я помру від фізичної недуги, ніж мають мене вбити поляки. Переконуванням не було кінця, і врешті я погодився на компроміс: піти до лікаря, але взимку, тоді менше людей крутиться по селах.

До січня 1953 року я жив тільки на юшці, боявся взагалі їсти. Така «дієта» цілком мене обезсилила, і я висох, як патик, а що з криївки мало виходив, то ще був білий, як смерть. Фені за той час навели справки про лікарів і вирішили, що найкраще звернутися до доктора Заремби у Динові. Про нього говорили, що він добрий лікар, а найважливіше – не комуніст, не належить до Осередку здоров'я, приймає пацієнтів приватно.

У середині січня, в один з найморозніших днів, ми вибралися до Динова. Старі Фені й Юзько під'їхали саньми і підібрали мене в полі. Хотів їхати з нами Крук, але я категорично спротивився тому. Доїхали до міста, аж під будинок лікаря, без ніяких перешкод. Домовилися зустрінутися за три години на базарі коло аптеки, куди мені треба буде піти, щоб купити ліки, які випише лікар.

У чекальні вже сиділо п'ятеро осіб. Мій вигляд жалюгідний – не голився я кілька днів, щоб прикрити своє біле обличчя, вдягнений у стару полатану куртку Гавриляка; тож не диво, що на мене поглядали. Кожний погляд хвилював мене, і я нервово стискав в одній кишені пістолю, в другій – дві гранати.

Черга моя прийшла досить скоро. Я увійшов до кабінету, і лікар замкнув двері на ключ. Доктор – дуже симпатичний старший шпакуватий пан з лагідною усмішкою – почав мене розпитувати, і я йому розповів, що і як. Тоді сказав мені роздягнутися і лягти на тапчан. Роздягнутися? А пістоля, а гранати? Але лікарям не цікаво дивитися, як пацієнти роздягаються, і він в мій бік не поглядав. Я обережно склав свої речі на підлогу.

Лікар поставив діагноз, що в мене гострий катар і нервиця шлунка, хвороба дуже запущена, тому, якщо ліки не допоможуть, він спрямує мене до шпиталю в Перемишлі. Я робив вигляд, що погоджуюся, а про себе думав, що мені тільки бракує шпиталю. Він виписав рецепту і спитався, як я називаюся. «Ян Зайонц з Бжижави», – відповів я. Заплативши 50 золотих, хоч він брав тільки 35, я вийшов назад до чекальні, а що часу в мене ще було багато, я вирішив посидіти, щоб не волочитися по місту зайвих півтора годин. Сів, скулився і дивився на годинник на стіні, стрілки якого рухалися поволі, ніби навмисне. До почекальні входили нові люди. Ось увійшов кремезний, добре вбраний панисько. Я глянув на його офіцерські штани і чоботи, на куртку з хутряним ковніром, і мені полізли мурашки по плечах. Так залюбки одягаються УБівці. Він сів таки зараз коло мене і почав водити очима по людях. Зупинився його зір і на мені. Я вже цілком задеревів зі страху та скоренько планую «оборонну акцію», а він чемненько звертається до мене:

- Який клопіт привів вас до лікаря?

О Боже! Треба щось відповісти, не можна мовчати. Починаю говорити про свою недугу, про те, що може доведеться їхати до Перемишля до шпиталю, робити операцію... Якого дідька він хоче від мене, теж знайшов собі співбесідника? Щоб уже скоріше. прийшла його черга, тоді побачу, чи він пацієнт... Голова мені тріщить від думок.

- А я вам дам добру пораду, – каже панок, – якщо не маєте власного меду, то, може, мають ваші сусіди, дістаньте його, тільки щоб він був прямо з пасіки, щоб ви напевно знали, що він чистий, правдивий. Приймайте кожного дня три рази по столовій ложці, побачите, як вам поможе.

Я ледве встиг йому подякувати за пораду, як вийшов до чекальні, лікар, побачивши панка, привітався до нього:

- Сервус! (Здоров!) Як ся маєш? – і покликав його до кабінету, а я – драла, скільки сили на вулицю.

В аптеці обійшлося все добре, купив ліки. До дванадцятої було ще досить часу, і Фенів у домовленому місці не було. Я, довго не думаючи, втягнув голову в подертий ковнір куртки і помандрував «до хати». Вже за містом почув за собою дзвінки саней, оглянувся і пізнав Феньові коні, та коли сани зрівнялися із мною, глип, а ззаду сидить якийсь чолов'яга. Юзько сповільнив біг коней.

- Господарю, може підвезете? – запитався я.

- А далеко?

- До села Ліпи!

- Сідайте! Вже одного підвозимо до Селиськ. Ще й для вас місце буде.

Подорож до лікаря виявилася дуже успішною, бо як не ліки, то мед поставив мене на ноги. Фені мали пасіку, постачали мені мед я приймав його весь рік і, мабуть, за той час з'їв з двадцять літрів. Під знаком лікування минув 1953 рік. Спершу я деякий час «голодував», згодом почав їсти більше та прибувати на вазі. Павло з Америки присилав на адресу Фенів пачки, речами з них я міг віддячитися їм за мед. Антошко передавав гроші, щоб ми мали на «дрібні видатки».