Що записано в серці. Частина 2. (Автор: Якимів Петро)

Дата публікації допису: May 21, 2015 9:12:22 PM

Дорога на захід

Підійшли ми далі і за містом побачили, що там стоїть якийсь обоз. Підійшли і побачили, що то наші втікачі, які їхали своїми возами. Сонце хилилося на захід. Де переночувати? Побачили, що нагорі є колиба, куди на ніч вівці заходили спати. Вийшли ми на ту гору. Вітерець подував досить холодний, підійшли до колиби, а вона зайнята вівцями, що належали власникові колиби. А ми – гості непрошені, місця для нас немає. І все ж ми напросилися на нічліг, і нам не відмовили. Полягали між овечками, і нічліг видався досить теплий і спокійний.

Сонце вже підбилося високо, коли ми пробудилися. І куди ж тепер іти? Колона на вигоні від’їхала, і ми лишилися самі. А голод докучає, щось з'їсти не можна дістати. Знайшли пушку з консерви, вимили, пішли в поле, картопля щойно відцвіла, напорпали картоплі, щоб зварити. Куди тепер іти? Далеко-далеко майоріло село. Пішли польовими дорогами до села. Сонце вже було на схилі, а тут надійшла чорна хмара, і нема де сховатися від великої зливи. Побачили одиноку хатину недалеко доріжки, що провадила до села, яке виднілося здалека. Хмари насувалися скорим темпом, так що не встигнемо дійти до села перед дощем.

Вступили ми до хатини, постукали до дверей, які відчинила старенька жінка. Спитала, хто ми і що тут робимо. Ми їй наговорили трохи правди, трохи брехні, бо не знали, як говорити. Вона спитала, чи є тютюн, бо вона курить, а вже пару днів не курила, .Ми самі куримо, а тютюну не маємо. Каже, що можемо переночувати, але тут, у сінях, бо в хаті немає місця. За це ми будемо дуже їй вдячні. Перейшла громовиця з дощем, і ми пересиділи до рана. Раненько подякували старенькій і попрямували до села.

Коли ми прийшли до села, побачили, що то Словаччина. Великі господарства, гарні коні, а господар – гарна людина. Він почав розпитувати нас, хто ми, де йдемо. Йому також набрехали достатньо. Ми казали, що нас німці половили і везли до Німеччини, а ми повтікали. Але тепер будемо вертатися додому. Ми вже знали, що словаки чекають на большевиків. Ми не бажали його образити, але хотіли щось трохи поїсти, Попросили, чи не міг би нам щось дати з'їсти, бо ми ще нічого не їли. Господар виніс великий буханець хліба, кислого молока, Ми поїли, посиділи і сказали йому правду, що втікаємо від большевиків і самі не знаємо, де опинимося, аби тільки не під большевиками! Він зробив такі великі очі і каже: "Ви ж говорили, що втікаєте від німців". – "Бо ми знаємо, що ви чекаєте на большевиків, бо то слов'янський народ. То не слов'янський, то азіатський, один чорт утікає, а ще гірший приходить. Може, ви нам не вірите, але колись спімнете наші слова. Світ ще такого варварства не бачив, як те, яке вони наробили в нас на Україні". Словак послухав і каже: "Я тепер сам не знаю, хто каже правду". – "Ми вам віримо, але коли прийдуть большевики, самі побачите, хто то є і які слов’яни, і які брати, то є брати, як Авель і Каїн". Ми посиділи і поговорили, подякували, що нагодував нас, і пішли на місто Січовце.

Ми довідалися, що в Січовцях є кухня і багато наших людей там відпочивають. Прийшли ми до Січовця. Там, справді, було трохи наших людей з возами і відпочиваючих. І там приходили словацькі господарі і питали, чи хтось хотів би залишитися в них і допомогти на господарці. Бо там молодих майже не було, Одні при війську, інші в партизанці проти німців. А старші не могли дати ради на господарствах. І вони просили й обіцяли, що заплатять добре. Я не хотів грошей, а тільки якусь сорочку, бо вже мою воші з'їли.

Нас двох найняли до господаря, аби заробити пару корон на купівлю сорочки. Першого дня на полі косили лен, хоча я ще ніколи не бачив, щоб косити лен. Льону в нас ніхто не косив, а вибирав з корінням. Навіть у пісні співається: "Як дівчина вибирала льон дрібненький..." Але то була наша робота, яку дав господар. Ми були задоволені: господар дав майже буханець хліба і добрий кусник сала, також пляшку паленки. Покосивши льон, ми вернулися назад до господаря. Увечері дав нам добру вечерю, і вже чоловік трохи віджив.

На другий день працювали коло машини, що молотила збіжжя. Але то довго не тривало, бо над'їхав мій найліпший приятель, отець Ґалиш зі своєю родиною. У цім містечку він впізнав одного хлопця з нашої четвірки. Вони разом ішли, він спитав: "Мільку, що ти тут сам робиш?" Він сказав, що не сам. Він спитав, хто ще є тут. Він сказав йому, що тут є я. Він спитав, де є він. Мілько сказав: "Десь в тім напрямі у господаря". Отець Ґалиш випряг коня з воза, лишив родину на місці, поїхав від господаря до господаря – і знайшов мене! Він представився господареві і сказав, що мене забирає. Господар дуже гарно віднісся до отця Ґалиша, дав мені заплату за роботу і ще буханець хліба, кусник сала на дорогу. Зібрав нас отець Ґалиш усіх чотирьох, і ми поїхали далі.

Переїхали Чехо-Словаччину, в'їхали в Угорщину. Коло річки Красна над Горнадом знаходився великий вигін, куди з'їжджалися втікачі з большевицького раю. Там можна було вже відпочити. Щоранку приїжджало велике вантажне авто з хлібом і мадярським беконом. І кожний ішов за своєю порцією: один хліб і добрий кусник бекону. За якийсь час забирали на поїзди і везли до Австрії. Наразі люди, які їхали возами з родинами, мусили продавали все своє майно, а мадяри купували його майже задармо. Потім почали все пакувати на поїзди і везти до Австрії. Недалеко Відня містився табір у малому місті Зерінґ. У місті було величезне військове летовище і там знаходився переходовий табір. Годували так, щоб чоловік не здох і тільки вижив. Там також привезли отця Ґалиша з родиною, збідованого, з двома діточками, а третя була "в дорозі".

Досить тяжке життя в таборі. Мене дуже мучила нудьга за рідним краєм, гнобило питання, що я роблю в таборі? І коли приїжджав отець Галиш, то я хоча мав з ким поділитися своїми думками. І він мене все розговорював, постійно переконував: "То не твоя воля. Ти собою сам не керуєш. Що мені казати, я ж лишив своє стадо, яке я мав пасти, і опинився аж тут, та й ще в якім становищі!"

Не раз ми довго вистоювали за бараком, і він мене все розговорював. Одного разу я сказав, що, може, було б ліпше, якби я загинув... Але все перейшов і опинився тут, така Божа воля. І чомусь, коли я перебував з ним, мені ставало легше на душі. Він умів розговорити, і ми були завжди дуже близькі. А ще я мав велику повагу до нього: він релігійна людина і великий патріот. І ми завжди ділилися добром і лихом, як писав Тарас Шевченко. Довго я не міг перебувати в таборі, бо приїжджали лапайдухи з нашої дивізії ловити молодих до війська.

Одного ранку я пішов до кухні, щоб дістати якоїсь зупи, а натрапив на лапайдухів. Їх було трьох і зловили мене та ще з десятеро хлопців. Забрали нас до Відня до касарні, а ранком усіх повели в лікарську комісію. Потім насилу муштрували і пхали до армії. Тих, що комісія відкинула як фізично нездатних до війська, було шість. Я вже цілу ніч не спав і чекав до рана, думав, як вирватися з касарень. Раненько прийшов один вояк з Української Дивізії і спитав, скільки нас тут є нездібних. Я крикнув: "Сім!", щоб замішатися між них і вирватися з касарень. На моє щастя, то був новий вояк, що не знав мене. А вийти з касарень було тяжко, бо на брамі стояв німецький пост. І тільки міг військовий вивести з касарень на вулицю.

Вирвався я з касарень і просто на поїзд, щоб оминути лапайдухів, а в таборі треба вважати, щоб знову не попасти в їх руки. Сів я на поїзд і подумав: ну, вирвався від голоти, тому називаю голотою, бо коли мене везли до касарень, то я казав: "Навіщо тягнете людей на м'ясо? Ви бачите, що Німеччина розлітається, а ви далі тягнете невинних людей на гарматне м'ясо". Але вони не хотіли говорити про те.

Сів я до поїзда, аж дивлюся – чорт надніс їх знову. "А то що з тобою, що ти їдеш назад до табору? Комісія не узнала нездатним". – "Що з тобою! – "Маю пропуклину!" – відповів йому. – "Я не вірю", – він сказав. "Що, хочеш щоб я тут штани тобі скидав?" Так ми розійшлися, бо вони пішли до другого вагону.

За пару днів я приїхав до табору в Зерінґу. Священик Семенів, який з отцем Галишом і зі мною працював у Краснянському районі, приїхав відвідати отця Ґалиша. І я розповів, як мене зловили до дивізії, заледве вирвався з касарень. Отець Семенів сказав, що він знає одну фабрику в місті Ноймарк, яка прийме нас на роботу, і там спокійно можна перебути цілу війну. І він завіз нас туди працювати.

Не дуже то веселе місце, але можна витримати через ту війну. Поки я не від'їхав, пішов попрощатися з отцем Галишом. Він сказав, що говорив з парохом одної церкви і той сказав, що Ґалиш може перебути в нього до кінця війни. Ми розлучилися і не мали адресів, аж за чотири роки ми зустрілися, коли виїжджали до Америки.

В Ноймарку я працював слюсарем, не платили, тільки годували зупою з брукви, а деколи попадала кишка з кров'ю. Таким чином ми всі поробилися "фігурантами". І там перебули, поки большевицька армія не підійшла близько Ноймарка. Коли вже почули гарматні стріли, ми вирушили далі, де мала зайняти американська або англійська армія частину Німеччини. Ми дійшли до Зальцбурга, але потім скрутили на Мюнхен.

Американська армія нас зустріла коло маленького містечка Тан, яке в 90 кілометрів від Мюнхена. В американській армії ми вперше побачили чорних людей.

Ще вернусь до нашої подорожі з Ноймарка до містечка Тан. Німеччина була зруйнована війною, але при дорогах стояли кухні, де можна було дістати щось з'їсти безплатно. І закон у них був святий: харчі на картки, але ви своє дістали за нормальну ціну. І тому Німеччина сьогодні така могутня держава: в них закон і дисципліна. Згадавши права і дисципліну, я вернуся до моєї подорожі в незнану дорогу, бо, справді, не знаєш, куди ідеш і де опинишся...

Уже нас було п'ятьох у містечку Тан. Ми зареєструвалися на харчові картки, бо без них нічого не дістанеш. Але як довго ми можемо тут сидіти? Треба довідуватись, де ще можуть бути українці. Але як переміщатися по терені? Поїзди не ходять. За якийсь час ми знайшли нашого греко-католицького священика. Отець Кусий середнього віку, мав жінку і двоє дітей. Досить приємні люди. Ми познайомилися і неділями відправляли Богослужіння в німецькій церкві. Одного разу ми після Служби Божої поговорили, що мусимо поїхати до Мюнхена і довідатися, де і як сконтактуватися з українцями. Адже десь мусить бути якесь місце, де українці згуртовані. Але чим добратися до міста? Пішки задалеко! Іншого виходу нема, тільки треба роздобути ровери. А вже там, у місті, напевно, довідаємося, де є українські організації або якесь представництво, щоб з ними сконтактуватися. Далі таке життя неможливе, відірване від української спільноти.

Одного дня ми пішли, так би мовити, на розвідку з приводу пари роверів. Адже час тиснув на нас, вимагав інформації, який напрямок буде далі, як американці ставляться до наших справ. В однім місці ми знайшли господаря, в якого були два ровери в доброму стані, чоловічий і жіночий. Оглянули господарство, як можна би їх потягнути. Хоча намір не був чесний, але виходу не було, бо ми в критичній ситуації.

На третій день ми поїхали до Мюнхена і довідалися, що на Розенгаймштрассе є створений Український Комітет, і там же в маленькому ресторані можна з'їсти без харчових карток. Знайшов я і свого поручника Саламаху з мого вишколу. Побачив я його і жартома спитав: "Пане поручнику Саламаха, як ви тут взялися, може, просто з-під Радехова тут опинилися?" – "Що ти думаєш, з-під Радехова!" – "Ви не пам'ятаєте, як під Радеховом натиснули большевики, а ви втікали ніччю. І ми затримали вас у Боратині, ви просили, щоб випустити вас, бо ви хочете якнайскоріше на Львів. До вас я говорив, що поїдете аж рано, бо в тім терені багато наших відділів стоїть і кожний відділ має кличку. Ми не можемо вам давати нашої клички, а без неї може витворитися сутичка з вами. Бо тут тепер всяка наволоч шляється, ліпше буде – лягайте спати, а рано наша застава вас перепустить" – "То ти був, а чому ж ти не сказав, звідки мене знаєш?" – "Там не було місце на якісь переговори, пане поручнику. А де є пан Баць, що викладав ужиття зброї?" – "Не знаю – він відповів. – Останній раз я бачив його в окопах під Ельбою. Більше я його не бачив. Шкода старенького, він був добра людина".

Ми поговорили, і я довідався багато про наше теперішнє життя тут, у Баварії. Він розповів, що в Червоному Хресті на Дахауштрассе можна переночувати. То був Український Червоний Хрест, де можна дістати інформацію. Вернули ми з Андрієм з Мюнхену і розповіли нашому отцеві, яке життя в американській зоні, так що нема чого тут чекати, а треба десь ближче переїхати до українського скупчення. Тоді унормується життя. Вертаючись з Мюнхену, ми переїжджали через маленьке місто і там довідалися, що в містечку є коло 20 українців у готелі "Альтепост". Ми вступили до готелю, поговорили з людьми і вирішили перенестися до цього міста – Альтетінґ мало коло 10 церков і дуже багато шпиталів. Навіть військові частини обминали місто, де не впала жодна бомба. У центрі міста стояла старенька мала церковця, де колись з'явилася Мати Божа. І там відбувалися щороку великі відпусти. Не пам'ятаю, якого місяця вони відбувалися, звичайно, літньою порою. Люди з'їхалися на відпуст з усієї Баварії. У церкві було багато дубових Хрестів різної ваги, т. зв. Хрести покути. І хто офірувався на якусь покуту, то вибирав собі Хрест і на колінах ніс його навколо церковці. Можна сказати, що баварці дуже побожні. Церкви завжди відчинені для народу, вдень і вночі. Коли б ви хотіли помолитися, можна зайти в будь-який час.

Табори, табори...

Незабаром ми перенеслися до Альтетінґа і поселилися в готелі "Альтепост". Ми поговорили з властителькою готелю, за нас посвідчили українці, що там жили. Вона дала нам кімнату з п'ятьма ліжками. Отже, ми вже мали місце притулку. Ключа не давали, в готелі визначено години: до 10-ої мали всі бути в готелі, і тоді його зачиняли. Ми дотримувалися припису, поки добре не запізналися з власником готелю. За якийсь час ми заплатили трохи більше грошей і дістали ключі. Кожний мав свій ключ, дуже придатний, для нашої роботи.

Коло готелю знаходився театр, в якому висвітлювали фільми для американських вояків, що стояли в місті. Як звичайно, молоді дуже багато курили, а ми з того користали, бо вони кидали недокурки по півцигарки. Уся підлога вкривалася недокурками, було що збирати. Коли демонстрували фільм, один з нас ішов туди, ставав коло вікна і відсував засувку у вікні. Ніхто того не бачив, що вікно відімкнене. Після сеансу, коли зачиняли театр, ми влізали через вікно і чистили підлогу з недокурків. Вранці їх роздроблювали на тютюн, а потім порівну ділили між курцями – жильцями готелю. Тільки один доктор Статкевич завжди жартував, що йому не треба тютюну, бо він має цвях на кінці палиці і арештує кожного, в кого недокурок більший. У готелі був ресторан, куди ми ходили на обід. Щоб прожити, ми займалися харчовими картками на чорному ринку, Бо з того, що давали, вижити неможливо. Коли ж хтось їхав через Альтетінґ і хотів переночувати, то казали: "Зголосіться до готелю "Альтепост", де дістанете притулок".

Одного разу приїхав священик з Мюнхену і вступив до нашого готелю до знайомих, але для ночівлі місця в готелі не знайшлося. На долі в готелі жила родина директора Лисикевича, доброго приятеля священика, але й там не було місця переспати. Вони попросили нас взяти гостя до своєї кімнати переночувати. Ми погодилися, пішли спати удвох на одне ліжко, а отцеві відпустили таким чином звільнене ліжко. Якраз тієї ночі було кіно для американського війська. Щоб не втратити недокурків, ми встали десь коло 11-ої години і пішли в кіно. Ця операція зайняла близько півтори години. Раненько наш отець встав і якнайскоріше пішов до панства Лисикевичів, щоб піти з ними на снідання. Пан Лисикевич побачив, що наш отець виглядає, ніби хто його з бочки витягнув. Цілий зім'ятий, реверенда так само, аж треба було її прасувати, бо стидно вийти між люди. "Що ви, отче, спали в убранні, що так зім'яті?" – "Та ні, але я під подушкою тримав своє убрання. Бо хлопці десь ходили красти чи грабувати, а я взяв під свою подушку реверенду". – "Отче, то неможливе, ми дуже добре знаємо хлопців, вони порядні!" – "А де ж вони ходили серед ночі?" Там був пан Маланчук і каже: "Чекайте, вчора було американське кіно". – "Так, – відповів пан Лисикевич. – А коли кіно скінчилося, вони пішли збирати недокурки, а ви думали, що вони пішли грабувати . – "Ну, я дуже перепрошую, хоч не кажіть хлопцям, що я так думав за них". – "Ну, не журіться, вони мали би з чого сміятися. Ми то знаємо, бо хлопці діляться з нами тютюном, бо нема де дістати ні тютюну, ні папіросів".

Жили ми в готелі приблизно три-чотири місяці і бачили, що інші нації мають свої табори. Поляки мали свій, жиди – свій. Почали ми допоминатися українського табору. І одного дня ми зробили мітинг у готелі та вирішили поїхати як делегація від українців до міста Бурґгаузен і поговорити з УНРА, тобто з світовою допомоговою організацією, відділ якої знаходився в Бурґгаузені. Нас трьох поїхали просити за український табір. То був я, Петро Якимів, Андрій Кочекан і Адам Лисикевич. За першим разом нам не вдалося, бо мусили представити наші організації, скільки є нас, українців, вибрати місце табору. Ми почали їздити по навколишніх господарях і по менших містечках, щоб довідатися – скільки є нас, українців. Наразі ми назбирали коло 60 осіб, вибрали й готель "Дванадцять Апостолів". І ми знову поїхали до УНРА в Бурґгаузені.

Уся справа тягнулася довший час, але ми дістали своє приміщення в готелі "Дванадцять Апостолів". Помалу почалися сходити з навколишніх господарств люди, які там перебували тимчасово. Ми зробили загальні збори і вибрали головою пана Конюха, який володів англійською мовою. У таборі зорганізували церковний хор, його провадив інженер Матковський. У нашому таборі було чотири священики, і щонеділі вони відправляли наше Богослужіння, під час якого співав наш мішаний хор у захристі ззаду вівтаря, тому що там були монахи. Закон не дозволяв жінкам перебувати на хорах. Ми дотримувалися закону, бо були вдячні німцям за те, що вони дозволили наші Богослужіння в їх церкві.

За якийсь час почалася на нас нагінка. Приїжджала до табору військова комісія перевіряти жителів табору, шукати воєнних злочинців. І чи хтось не був у німецькій армії. Казали розбиратися, шукали за буквами під пахвою, а як хтось їх мав, викидали з табору, і людина не мала жодної опіки і захисту.

Одного дня наш табір повідомлено, що завтра приїжджає військова комісія для перевірки табору. Ми мали багато хлопців з дивізії "Галичина", треба було якось рятувати їх. Ми найняли одного німця, що мав мотоцикл з причепою, так що він брав трьох хлопців на мотоцикл. Недалеко містився другий табір, де було багато хлопців, вивезених на роботу в Німеччину. Вони мали чисті руки під пахвою – без букв. І саме вони заступали тих, що були в дивізії. Там не питали за документами, бо кожний говорив, що він працював у копальні вугілля, а все було збомбардоване в тім таборі. І німець одних привозив, а других відвозив, заробив собі кількасот марок. Усе перейшло впорядку, нікого не викинули. Ми день перед тим зложилися по кілька десяток марок і приготували гарну вечерю для комісії. Після вечері вони сказали, що все "о'кей".

Так проходило нудне життя, ніхто не знав, що буде далі з нами. Почали наїжджати большевицькі пропагандисти, вербувати на "родіну". По дорогах були різні реклами – на великих таблицях намальована хата, і на воротах мама дивиться в далечінь та кличе: "Сину, сама я осталась, жду тебе і "родіна" тебе жде!". Не раз сльози текли з жалю. Бо кожний знає, де та "родіна" буде – в сибірських тайгах! А мами так і не побачиш.

У таборах ми чекали якоїсь світової зміни. Але нічого не можна було дочекатися, бо гнила американська політика не привела до доброго. Американський президент Рузвельт придобрився Сталінові і віддав Москві пів-Європи. Просто кажучи, за сто грам смердячої московської "водки" продав європейські народи на поталу московщині. І сам помер загадковою смертю, може, сумління одізвалося в його душі. І ситуація в світі не мінялася, а ми сиділи в таборах і даремне чекали змін.

Нараз почули, що большевицька армія заблокувала американцям дорогу до західного Берліна. Не можна нічого доставити до західного сектора Берліна. Генерал Петон радив, щоб американська армія пішла пробоєм і створила собі дорогу до західного Берліну. Але американський президент Трумен не дозволив це зробити. І почалися переговори. Большевики не відкрили дороги. Почався довіз харчів американськими літаками. Ми думали, що вже почнеться війна, але президент не пішов за порадою генерала Петона. І далі довозили літаками. За кілька місяців генерал Петон згинув, в автомобільнім випадку – так большевики помститися за його пораду президентові Труменові. Генерал Петон був затятий антикомуніст. Коли закінчили війну, Німеччина капітулювала, то зійшлися генерали з обох боків і випивали т. зв. тост, і москаль, піднісши склянку, сказав: "Вип'ємо за нашу перемогу!" Тоді, генерал Петон сказав, що з такою наволоччю він не п'є!

Час минав, а ми в таборах далі очікували якоїсь нашої розв'язки. Помалу почалося просвітянське життя, зорганізували школу для неграмотних. Наші професори створили гімназію, Вільний Університет у Мюнхені. Хто мав свідоцтво гімназії, міг вступити на університетські студії. Хто не мав свідоцтва, міг записатися вільним слухачем. Хлопці користали з того, набирали знання, бралися за науку. Але ми всі були сіллю в оці московським агентам, і вони застосовували всілякі трюки, аби нас якось захопити в свої лабети, щоб ми не ширили правди про московську імперію, що мала назву Радянський Союз.

Ще вернусь до нашого таборового життя в місті Апьтетінґ, де ми проживали кілька років під крилом УНРА, куди складали гроші західні держави, а Америка доставляла харчі, за які ті держави платили. Америка робила добрий заробок на барахлі, що присилала для таборів. За якийсь час УНРА розв'язали, а замість неї постала друга організація ІРО.

Почалося знову полювання на нас. Знову почали творити слідчі комісії, щоб нас перевіряти, чи ми не були колаборантами з німцями. Одного дня повідомлено наш табір в місті Альтетінґ, що завтра приїжджає комісія з ІРО, і буде нас перевіряти, шукати за злочинцями війни. Ми скликали мітинг і ухвалили, що ми до комісії не підемо. Вибрали делегацію з нашого табору – два священики і я. На другий день рано комісія вже була в нашім таборі, примістилися за одним столом недалеко дверей і чекають на свою здобич. Але ніхто не йшов до комісії, яка складалася з одного члена жидівського походження на прізвище Ґреблєр, його секретарки жидівського походження з Куби. Посиділи годину, ніхто не прийшов, і Ґреблер почав злоститися, чому люди не йдуть. Наша делегація з трьох членів ще взяла коменданта нашого табору, який володів англійською мовою, як перекладач. Ми не знали, що жидок говорить по-польськи. Прийшли ми до комісії і сказали, що ми є делегація від нашого табору з метою повідомити комісію, що ми на переслухання не підемо. Нас армія перевіряла, і ми вважаємо, що то є досить. Комісар зірвався з-за стола і зі злости випалив польською мовою: " Ми єще бендзєми вас пшеґльондаць пшез люпи". А хтось ззаду крикнув: "Дайте йому копняка в задок, нехай летить догори ногами з нашого табору!". Вони якнайскоріше позбирали свої папери і рвонули з табору. На другий день вони мали бути в Мюнхені, в таборі Функкасерни.

Ми в таборі зараз зробили мітинг і вибрали двох делегатів, щоб поїхали до Мюнхену до табору повідомити наших людей, що ми знехтували комісією. І нехай вони, вибравши делегатів, також не йдуть до комісії.. І поїхали разом з нашими делегатами до головної квартири американської армії, до генерала Айзенгавера і все розповіли, попросивши допомоги. Так вони й зробили. За кілька днів ми дістали веселу вістку. Генерал Айзенгавер заборонив всякі втручання в табори приватних осіб з якихось організацій. Після цього вже більше не приїжджали Візентальські комбінатори.

Ми далі продовжували протимосковську пропаганду. Недалеко від нашого табору знаходилося місто Бургтаузен. Там Радянський Союз демонтував велику карбідову фабрику силами совєтських військових, молодих хлопців. А коло міста було велике озеро, і ми час від часу їздили туди купатися. Ми винаймали човен і плавали озером На другому човні ми побачили совєтських вояків, під'їхали і перегородили їм дорогу. І один з наших сказав: "І тут русачня, де не глянеш, всюди вони!" Військові, почувши українську мову, відізвалися: "Чому ви таке нам робите? Ми ж такі самі, як і ви!" – "Що ви тут робите?" – "Та ми розбираємо фабрику".

Ми познайомилися і почали говорити на різні теми. "Скидайте свої лахи і ходіть з нами!" – "А що буде з нашими родинами? Ви самі знаєте, ми тут задля наших родин. І ми хочемо сказати, що будемо вас обминати, а ви не пхайтеся до нас. Бо тоді буде всевидяче око , тобто їх наглядач. Ми кілька разів їздили на озеро і вже більше їх не бачили.

Ще поки відкрили свій український табір, ми жили в готелю "Альтепост". Через дорогу від готелю жив з родиною чоловік, що наложив "Комітет желающіх на родіну". Він сам не хотів вертатися на "родіну", але користав з нагоди, що діставав від московських посіпак харчі та гроші. Але большевикам жодної користи не давав, бо ніхто не хотів вертатися на "родіну". Часто приїздили московські посіпаки з великими рангами, а завідуючий "Комітєта..." справляв їм прийоми, тобто гостив їх. Посіпаки привозили різні совєтські лікери і забавлялися. Ми жили напроти тієї хати і все бачили, коли посіпаки приїжджали. Ми туди заходили, щоб з ними подрочитися. Вони запрошували нас на "родіну", а ми казали, що повернемося тоді, коли буде самостійна Україна і не стане товариша Сталіна з його "правами".

Одного дня рано ми побачили вантажне авто зі серпом і молотом, яке заїжджало під хату голови "желающіх на родіну". То були три російські старшини і два американські військові. За якийсь час ми побачили, що дівчину і її маму пакують на московське вантажне авто. Мій колега ходив з дівчиною. Побачивши, що москалі забирають дівчину з її мамою, він підійшов до них і почав з нею говорити. Але большевики мали зі собою перекладачку, якусь каліку на одну ногу. Вона щось сказала американцям, і вони зловили мого колегу і на вантажівку до тієї дівчини.

Коли я то побачив, побіг до свого колеги. А вони причепилися до мене, та й каліка щось сказала американцеві. Тоді вони наказали мені лізти на вантажівку. Я заперечно покрутив головою, але, побачивши, що русяка підсувається до мене, відкрив ніж, який мав у кишені, і сказав по-німецьки: "Nеіn!!" А він по-російські: "Как тебе пріказівают, так і дєлай!" Я вже зі словами не числився, а по-їхньому заїхав їхніми ж матюками. Американський вояк на те все дивився і нарешті обізвався до мене по-англійськи. Показуючи пальцем на мене, він сказав: "Пес, пес". Я не розумів, що то значить. Я думав, що він називає мене собакою. Але він знову показав рукою від свого лиця до пояса і промовив: "Пейпер". Я зрозумів, що він напевно хоче якісь документи. Витягнув я папір з відбиттям пальця і подав йому. То було писане по-англійськи, що я народжений у Польщі. Він прочитав і сказав до перекладачки, що я є поляк, і вони не мають права до мене, віддаючи мені той кусник паперу. А москаль протягнув руку по папірець. Я йому відповів пару брудних слів: "Ти, сталінський посіпаку, вже досить вимордували нас!" І ще жадні нашої крові?!"

Американець сказав, щоб я пішов своєю дорогою. Мій колега не мав жодних паперів, і його не відпустили. Побіг я через дорогу до готелю, кликнув ще одного свого колегу – Володимира Лемика. Ми побігли до недалекої військової команди. Ми сказали, що їхні вояки з російськими вояками ловлять наших людей на вулиці і забирають. Він відповів, що то не є його вояки і що він жодного наказу не давав когось арештувати. Він вдягнувся, взяв джипа і посадив нас на нього, і ми поїхали туди, де були ті військові американці й російські посіпаки. Старшина велів показали документи – хто вони і що тут роблять. Вони показали свої документи, що вони є репатріаційна комісія і забирають своїх людей, що бажають вертатися на "родіну". А ті люди – їх комітет, який працював для них, і тепер їх забирають. Ми забрали свого колегу, подякували старшині за його порятунок.

Щодо моїх документів, нібито я є поляк, то була велика саламаха з американськими дурнями, які працювали в американській окупаційній владі. Вони не розуміли, що є нація і що значить національність. Коли ми виробляли документи в місті Альтетінґ у німецькім уряді, то ми казали, що ми є українці з Західної України. І майор, т. зв. Бірґер-майстер, поставив, що ми є українці. Але печатку підбивав американець і питав, під якою державою ми були перед війною. Він казав, що то було під Польщею і щоб писати поляк. Коли вибирали папери, ми мали добру сварку за польську національність. Він тлумачив нам, що американці не мають жодного поняття, що значить національність. І то була правда. Але "польський" папір врятував мене від .нещасної "родіни".

Пробули ми в Альтетінґ майже три роки, а потім почали нас звозити до одного більшого табору, куди вже збирали з усіх малих таборів, аби дешевшим коштом нас утримувати. Нас перевезли до т.зв. табору Піртин. Там були бараки, де колись жили робітники фабрики, на той час уже ще не чинної. Недалеко знаходилося мале місто Крайбурґ. Там знову перебували ми два роки. І там я оженився в таборі з дівчиною, яку запізнав у місті Альтетінґ.

Щоб ліпше прожити, треба було зайнятися чорним ринком. Запізналися з гендлярами, що скуповували худобу і відставляли до Мюнхена на різню. Гендляр був алкоголік і легко з ним провадити, як кажуть жиди, ґешефт. Коли він накуповував худоби і мав відвозити до міста, приходив до нас і казав, щоб ми вибрали собі вола, найліпше вигодуваного. Брали ми пляшку самогону, бо по війні горілки не можна було дістати, йшли до нього з самогоном і тоді діставали добру ціну від нього. За вола ми платили 4.000 старих німецьких марок. Привели до табору, заводили в підвал і там бавилися в різників. Коли ми вводили вола в табір, на брамі таборова поліція гасила світло. Це означало, що в Кочикана і Якимового буде свіже м'ясо. І вже люди чекали в черзі, коли будемо продавати. Ми продавали кіло м'яса за 10 старих німецьких марок. За 10 марок не можна було купити навіть пачку цигарок. Однак ми не ганялися за високими заробітками, бо й так не можна нічого купити за ті гроші. І хоча гроші тоді нічого варті, в харчових склепах ви могли купити харчі за нормальну ціну. Але тільки на харчові картки, без них ви нічого не могли купити. У таборах харчували так, щоб вижити: маленький буханець хліба, навіть не було 25 грамів, стиснув у кулак і вкусив кілька разів – та й нема. А за пару годин кишки марша грають. М'ясом підтримували людей при здоров'ї. Але це тривало коротко, коли виміняли старі марки на нові. Кожний міг виміняти вісімдесят марок на особу. А на підприємства ви мусили прийти з книжкою, яку провадило підприємство. І скільки ви мали обороту на рік у грошах, стільки власникові книжки вимінювали нових марок. Про дальший оборот у бізнесі годі й мріяти.

Тільки мені і моїм двом колегам, не пощастило. Бо ми якраз задумали женитися. А тут нема грошей. Та ми дали собі раду, якось треба зробити, щоб нас люди пам'ятали. Колись ми були в таборовій управі, аби якось прийняти наших таборян. "Але як тут заробити і ще гроші виміняти, – каже мій найменший колега, – я маю план". – "Який, Андрію, говори, ми послухаємо". – "Ми так довго гандлюємо з Альбертом, а в нього така гарна свинка. Чи не можемо ми собі її придбати?" – "Але як і хто піде за нею? Ми, – відповів Андрій. "Які ми там злодії, Андрію?" – "Та її взяти — не треба злодіїв. Ми знаємо всі заходи і виходи, то буде легко". – "Ну, що ж, підемо по свинку". Одного дня ми були в Альберта, подивилися на стайню, де стоїть сокира, прийшли до табору і обговорювали, як будемо красти свинку. Один має шкробати свинку попід живіт, а я вдарю, сокирою по голові. Тоді Андрій мав її заколоти.

За пару днів ввечері попросили колегу Черевка нагріти води на свиню. Десь коло дванадцятої години, ми вирушили в дорогу на крадіж. Зайшли до господарки. Всі спали твердим сном. Ми знайшли сокиру, тихо відчинили стайню. Свинка сиділа тихо і не сподівалася небезпеки. Один женюх свинку шкрябав під животом, а другий, тобто я, замахнувся вдарити її обухом по голові. Свинка порухалася в той момент, коли я мав вдарити по голові, і тільки зачепив вухо. Свинка закричала. Я хотів подивитися, чи хтось не біжить з хати. А наш Іван як смикне зі стайні, як дасть ногам знати. А я думав, що він когось побачив, і за ним драла. Він оглянувся і ще скоріше чвалає, а я думав, що він когось побачив, ще скоріше чешу, гадаючи, що за нами хтось женеться. І я хотів його випередити, аж він зашпортався і впав, обернувся і промовив: "О, то ти, а я думав, що то німець". – "А я думав, що ти когось увидів, що гнався за нами. А де Андрій? А ось добігає до нас". Він прибіг і каже: "Там нікого не було. Вертаймося назад по свиню!" – "Ти давай тисячу доларів мені, я не піду", – відповів я.

Вернулися ми до табору з порожніми руками , і я сказав: як не вродився злодієм, то не берися. На другий день ми пішли до Альберта, щоб довідатися, що є зі свинею. Принесли йому пляшку самогону, щоб розпитати, де і який різник купив би одну четверту вола на наше весілля. Він сказав нам, що в місті Ашау є різник, він з ним поговорить. І ми напевно дістанемо м'яса на своє весілля. Ми помаленьку розпитуємо, як іде бізнес, де є Ліза, його жінка. Він сказав, що вона в стайні корову доїть. "Ні, я забув вам сказати, що тої ночі були в нас злодії". – "Що, обікрали вас?" – "Ні, тільки набили свині вухо. І Ліза сидить та прикладає мокрі шмати на те вухо, щоб пухлина зійшла. То не були "дипісти", то, напевно, німці, бо "дипісти'' її вкрали б. А то тільки потовкли вухо". – "Ви, напевно, почули, і тому вониповтікали?" – "Ми не чули нічого, напевно, надійшли якісь люди, і вони повтікали".

Ми йшли до табору і самі зі себе сміялися, які ми злодії. На другий день з Альбертом прийшли до різника, з яким познайомив нас. І без жодного клопоту дістали все, що хотіли. Перед тим ми поїхали до малого міста Маркль, купили свиню, там закололи, кинули на вантажне авто, накрили старою ковдрою. Тоді заїхали до магазину, де була картопля, яку видавали на картки. Зайшли до завідуючого в головній канцелярії, привезли йому десять пачок цигарок у подарунок. Він продав нам кількасот кіло картоплі, виписавши посвідку, що ми купили картоплю для табору на т.зв. "бецукшайн" на випадок, коли б німецька поліція контролювала багаж на дорогах, аби стримати чорний ринок, але нам без чорного ринку неможливо вижити. Картоплею ми накрили свиню, а з картоплі нагнали самогону на весілля, на якім було майже півтабору.

Шлюб брали разом три пари. Три священики давали нам шлюб – настоятель табору о.Тесля і отці Притуляк та Піджарко.

У таборі були люди з різних сторін, але ми жили як одна родина. І як потрібна була комусь допомога, то один одному подавав дружню руку. І не було заздрости, яку тепер бачимо в Україні. Ми зорганізували у нашому таборі Пласт, робили різні демонстрації проти Радянського Союзу. Ми зробили велику демонстрацію в українському таборі Піртин-один, вирушивши майже цілим табором до міста Крайбурґ. Перед тим збудували високу платформу, з якої промовляв професор Шульга до німецького народу, Перестерігав його щодо большевицької пропаганди супроти нас і нашого перебування на німецькій території. Він сказав: "Лише подумайте здорово, що пів вашої батьківщини перегороджено високою стіною. І як самі знаєте, як вони караються, але пам'ятайте, що, може, і незадовго застукають до ваших дверей... Та ненаситна потвора, яка сьогодні своєю брехливою пропагандою розпускає своє коріння по всьому миролюбному світі, щоб своєю брехнею і підступом обдурити усю планету. І та большевицька банда чигає на нас, бо ми, живі свідки, викриваємо їх злочини, які не може забути український народ і ніколи не забуде і не пробачить своєму відвічному ворогові. Ми робили, що могли, аби світ знав про нашу Україну, про переживання українського народу в московськім ярмі під покришкою Радянського Союзу. Та було тяжко світові зрозуміти наші обставини і життя під московським режимом. Ви маєте свою державу, ви маєте представництво в Об'єднаних Націях, ви маєте свій уряд – що ви ще хочете? А ми хочемо свободи. Невже тяжко нас зрозуміти?"

На однім весіллю, коли женився наш колега, ми запросили американського підстаршину на весілля, його родичі походили з Закарпаття, зі старої еміграції. Ми були дуже раді, що це українець і що ми поговоримо з ним по душі, як кажуть. Але вийшло не так, як я думав. Почав я розповідати йому про Радянський Союз і про голод в Україні, який Москва зробила навмисне, аби вимордувати українську націю. Та він сказав, що я брешу і що я фашист і гітлерівський собака. Йому очі засвітилися, як у скаженого собаки. Я мусив замовчати і легенько від нього відсунутися, бо він був готовий мене вбити. І я мусив стояти здалека від нього, щоб не зустрічатися, більше, з ним. Хоча не всі зі старої еміграції були такого переконання, були й свідомі українці.

Другого військового американського українця ми .зустріли в нашого греко-католицького священика, який був разом з нами у маленькому місті Тан у Баварії. Він походив зі свідомої української родини з Флориди. Часто приходив до о. Кусого і розповідав, що він добре знає життя українського народу під польською окупацією, про пацифікації поляків на Західній Україні. Його батьки належали до Українського Народного Союзу і передплачували українську газету "Свобода", де писали про кривди, заподіяні поляками на українських землях. Він просив, щоб ми до нього не говорили українською мовою між військовими, бо в його відділі є багато поляків, а він не хоче, щоб вони знали, що він українець, бо вони польські шовіністи. Отже, то не дуже добре буде для нього. Часто ми зустрічалися в нашого отця Кусого, аж поки перенесли військову частину в невідомий напрям. На жаль, я не взяв адреси цього вояка, щоб відвідати його в Америці, коли я вже прибув до Америки, щоб подякувати йому за зустрічі, що так підносили нас на духові. Цей вояк українського походження студіював медицину, але війна все перервала. Нам так було весело, що ми стрінули свою людину, ще й українського патріота.

Часом тяжко було на душі, коли під час зустрічі людини українського походження виникало питання, чому не вертаємо на Батьківщину? Чому? Ваші гріхи, казали вони, не пускають вас? Вони хвалилися, мовляв, тішаться, що вертаються до своїх домівок. А що з вами? І часом тяжко було витлумачити тим американцям, бо вони виросли у вільній державі, що не знала жодних репресій. А комуністична пропаганда була велика і безперервна. Вашингтон переповнений комуністами, в уряді робили добро для Радянського Союзу, поки не почав їх чистити сенатор МекКарті. Але він довго не потягнув, бо підлізла до нього з гарною вродою секретарка, і за кілька місяців, захворівши на печінку, поїхав до Святого Петра. Як відомо, большевицька розвідка розправлялася зі своїми ворогами, як і сьогодні московська агентура розправляється як за кордоном, так і в нашій улюбленій Батьківщині розмаїтими методами з опонентами режиму та його людиноненависницькою ідеологією – панування московщини над усім слов’янством і з прагненням якнайбільше розширити свої імперські впливи.

Але ще вернуся до нашого таборового життя. Майже чотири роки тривало нудне життя і з різними переживаннями. У т. зв. таборах ді-пі перебували народи, батьківщини яких опинилася під комуністичним пануванням. Тим, хто зрікся свого попереднього громадянства, щоб оминути насильну репатріяцію на свою "родіну", вже й німці почали дорікати, мовляв, навіщо ми лишаємось на їх землях, хоча не вони нас годували...

Шлях за синій океан. Еміграція

Прийшов час, і почалася репатріяція по інших державах, почалася реєстрація на еміграцію. Виходу не було! Треба десь притулитися до якоїсь країни, мати якийсь ґрунт, аби десь проживати. І все було на думці, що то ненадовго, що невдовзі повернемо на свою улюблену Батьківщину. Бо кожний з нас знав, що комунізм і капіталізм не можуть співіснувати у згоді так само, як вогонь і вода. І так якось існувала та латана згода, а нам треба кудись вирушати. Перших емігрантів почала набирати Бельгія до копалень вугілля, друга почала набирати держава в Африці – Марокко. Потім – Англія, переважно забирала наших дивізійників з полону з італійських таборів, де перебувала дивізія "Галичина". А потім брали тих, кого вивезли на працю до Німеччини. Щоправда, ми майже всі писалися як вивезені на працю, бо так вимагала ситуація. (Очевидно, для читача зрозуміло: американці, союзники совєтської імперії в Другій світовій війні, тоді ще не позбулися ілюзій щодо "людяности" цієї імперії; потрібен був час, щоб американський загал зрозумів совєтську тоталітарну систему). Американці не розуміли, що значить московський імперіалізм, що значить перебувати під лапою Радянського Союзу. Потрібно було багато часу, щоб твердолобим американцям витлумачити, хто ми є і чому не хочемо і не можемо вертати на свої рідні землі.

За якийсь час зголошувалися й інші західні держави і вербували нас на виїзд на Захід. Почалися з'їжджати комісії з різних західних держав. Перші, хто реєструвався на виїзд, мусив подати свій фах, мав його чи ні, але писався, що він якийсь фахівець. Потім слід перейти лікарську комісію, розбирали догола, дивилися під пахву, чи немає букв, казали присідати і навіть показати свої долоні, чи маєш мозолі. Попросту чоловік чувся, як віл або кінь, якого продавали на ярмарку.

Записався і я на виїзд до Австралії. Уже заповнив папери. І чекав виклику. Але дружина розплакалася, що так далеко треба їхати цілий місяць кораблем. І, напевно, вже мами не побачить. Адже завжди чекали, що ми повернемося на свою рідну землю. Але поки дійшло до виїзду, мої друзі прислали папери на виїзд до Америки. Ну що ж, треба буде пхатися туди – буде ближче на Україну. Почали знову переходити комісії – Сі-ай-ей, різні лікарські оглядини. І – чекати на виклик до функкасарень, де знаходився збірний пункт на виїзд до Америки.

За якийсь час довелось і нам пакувати валізку і виїжджати до тих касарень. Щоправда, не було що пакувати – зібрали все "майно" в одну валізочку і поїхали до касарень на нові лікарські оглядини. Там зігнали нас кілька родин до однієї кімнати чекати на виїзд до міста Бремен Гафен, до пристані. Там приїжджали кораблі і забирали свій живий товар. Був травень, коли ми приїхали до функкасарень. Там з'їжджалися з різних таборів, було й багато наших священиків, які виїжджали за кордони до різних країн. Щовечора відправлялося Молебен до Пречистої Діви Марії. Моя дружина пішла на Молебен, а я залишився в кімнаті. Після Молебню прибігла дружина з веселою вісткою, що Молебен відправляв отець Ґалиш, про якого я не раз розказував, про нашу приязнь, про те, що це мій найліпший мій приятель. Чи не казали, в якім блоці він перебуває? Ніхто не казав, тільки його прощали в дорогу.

Зібрався я скоро і побіг, де відправлявся Молебен. Спитав я завідуючого блоку, чи не знає, де живе отець Осип Галиш. Він мене завів до блоку, де я й зустрів свого найкращого приятеля. Яка радість була, коли я його побачив! Ми скочили в обійми один одному зі сльозами в очах. Минуло вже п'ять років, коли ми розійшлися. "Ну що ж, отче, доводиться залишати європейську землю, їхати в далеку дорогу. І не сповнилися наші мрії, якими так довгі роки жили . – "Пам'ятай одно, що ти собою не керуєш, і часом твої плани міняються супроти твоєї волі. І бачиш сам, як сталося. Часом приходить велика радість, а потім невгамовна туга. Ти пригадуєш сорок перший рік? Проголошення самостійної України пам'ятаєш? Яка радість була, скільки народу, що не вміщалося в ту салю!" – "Пригадую ваші повчальні слова, коли я вам казав, що боюся, щоб не затявся зі словами, коли побачу стільки людей, що на мене дивляться. А ви повчали мене: дивися не на людей, дивися понад їх голови, і все буде в порядку.

Сиділи ми десь до півночі, і тяжко було розійтися, бо були за нами такі довгі роки. Вертаючись від свого найвірнішого приятеля, до свого блоку, з радости я заблукав. Шукаючи свого блоку, я натрапив на таборового поліцая. Він стримав мене і каже: "Що ви шукаєте? Ви знаєте, що тільки до десятої години можна ходити в таборі". Я йому розповів про нашу зустріч з найкращим приятелем. А він завтра виїжджає до Бремен Гафен, і ми заговорилися, і я не спам'ятався, що вже така пізня пора. То є з ким поговорити! Це справедлива священича людина.

На другий день мій приятель виїхав, до Бремен Гафен. Невдовзі прийшла черга і нам виїжджати до порту. Приїхавши до Бремен Гафен, на другий день ми довідалися, що отець Галиш ще є в касарнях і чекає на виїзд. Довідався, в якій він кімнаті. Взяв я свою дружину і пішов, щоб показати, кого я знайшов. У кімнаті жила ще друга родина – Райца, а його дружина походила з Підгаєччини, з-сусіднього села, звідки походила моя дружина. Я, звичайно, представився зі своєю дружиною, а пані Райца спитала, звідки моя дружина. Я сказав, що з Новосілків. Вона каже: "Чоловіче, що ти собі взяв? Та з того села навіть поросяти ніхто не хотів купувати, бо було ні до чого. А ти взяв собі жінку звідти?" Моя жінка почервоніла і слова не сказала. А я відповів: "А як я міг знати, в тім селі не був і того не сподівався!" Ми трохи пожартували, і розійшлися. Вийшли ми з помешкання, а моя дружина каже: "Ну, мені вліпила!" – "Не журися, – кажу, – Ґалиш жарти розуміє". Так ми зустрічалися пару днів, і мій отець від'їхав до Америки.

Ми ще чекали тиждень, поки перейшли всі формальносте і від’їхали. Ще раз переходили всілякі комісії, аж тоді всадили нас у маленький корабель, що виглядав, як качка на воді. Після обіду почав відпливати від берега, і так запам'ятався той час, коли буксири відпихали корабель від берега. Так стало сумно і жаль, куди ж ти їдеш і покидаєш ті береги, не знаєш, чи ще побачиш їх? І думки полетіли далеко-далеко, на рідну Україну. Чи доведеться скласти свої кости в рідну чи чужу землю? І спершись на поруччя, я мимоволі заплакав, сльози покотилися додолу. Не підводив я обличчя, бо було соромно. І довго-довго дивився на ті береги. А корабель відпливав далі і далі, туман заслонював сірі береги, які я залишав з тугою і жалем.

Корабель в'їхав у канал Ля-Манш. Ми простояли тут вісімнадцять годин, бо була тяжка мряка, і капітан не хотів ризикувати. За вісімнадцять годин ми виїхали на чисте, спокійне море. Дали нам добру вечерю, але в декого вона була останньою аж на березі Америки, бо похворіли на морську хворобу. На їжу не могли навіть дивитися. Мене хвороба не чіпалася, тільки хотів їсти, здавалося, з'їв би півсвіту.

Я запізнав на кораблі одного моряка українського походження. Його родичі із Закарпаття. Він добре говорив українською, взяв мене допомагати коло моторів. За то я діставав гарні помаранчі і ними годував свою дружину, бо вона дістала морську хворобу і не могла нічого їсти.

13-го травня ми прибули в Нью-Йорк перед вечором. І нас ніхто не спроваджував з корабля, ми тут переночували. Аж рано почали нас виводити з корабля і перевіряти валізи. Ми з дружиною мали лише одну валізочку, пару сорочок. Але один емігрант з Гуцульщини привіз великі скрині, хомути зі своїх коней, які продав у Німеччині. Коли податкова контроля відчинила скрині, то кликали один одного і так розсміялися, я думав, що їм животи потріскають зі сміху, що барахло таскав до Америки.

Після перевірки мій колега-моряк нас забрав до свого помешкання, позичив мені 50 доларів. Я пішов купити розкладну канапу і заплатив 30 доларів. За 20 доларів купив матеріал на вбрання. Колега був кравець і пошив мені вбрання, і на другу неділю я вже був у церкві.

У сусідстві мешкав Влодко Мицик зі своєю дружиною, Він багато нам допомагав. Приїхав до Америки скоріше від мене і вже оволодів англійську. Він взяв нас до Соціял Сикуріт. Ця організація потрібна для працевлаштування, без їхнього номера до праці не приймають. Мицик поїхав з моєю дружиною в одне місце, і там її прийняли до праці. Ми взагалі не орієнтувалися в тих справах. А Влодко вже мав досвід, знав тамтешніх людей, місця їхньої праці і міг розпитати за вакантними місцями праці. Також завіз мою дружину до Австралійського Банку на роботу – чистити приміщення. Платня 25 доларів на тиждень. Для мужчин важко влаштуватися на роботу. Мужчини вертали з армії, а воєнний продукт перестали виробляти, виробництво переводили на нову продукцію. Знайшов я працю в одному ресторані, мив посуд. Ну, гадаю, може, зароблю пару доларів, але не пощастило.

Прийшов я рано на роботу, мене вислали до підвалу картоплю чистити, Казали дещо помити. Я те все зробив. У полудень люди почали приходити на обід. А була там машина, що мила посуд парою, і коли витягнув тарілки з машини, вони були дуже гарячі. А тут кельнерки кричать: "Дішис" – значить "давай посуд". Я скоро посуд поскладав на купку, – вхопив і хотів нести до стола. Як мене припекло, хотів поправити, все вислизнуло з рук на цементову долівку. Скоро позбирав, поскидав у бочку на сміття. Так я поробив до суботи на своїй першій посаді. В суботу завідуючий ресторану кликнув мене до свого бюра і сказав по-німецьки: "Казав бос, щоб ти більше не приходив, бо його забагато коштує посуд".

Ну, подумав, що далі буде? Де шукати роботу? Прийшов додому, де я жив у свого колеги, і вони питають, як там на роботі? Я відповів, що вже по роботі. І розказав, що сталося. Всі засміялись. А мені збиралося на плач. Купив я німецьку газету і знайшов, що в Нью-Порт у маленькому містечку шукають до ресторану робітника. Але треба їхати поїздом до тої роботи. Думаю, поїду, може, там зароблю пару доларів. Встав я рано і пішов на залізничну станцію. Приїхав, а робота вже зайнята! Подумав: ось і маєш Америку!

Пішов я до парку недалеко будинку, де я жив, щоб розвідати між людьми за роботу. Походив парком, не знайшов знайомих, вернувся додому. В хаті було нудно сидіти, і я пішов на плоский дах, де вішали випрану білизну. Сів і задумався, що далі буде? Побачив чоловіка, що вішає випрану білизну, і чую, співає по-українськи. Встав я і помаленьку підходжу до нього, поздоровкався, запитав, де він живе і працює. Він сказав, що працює в одного українця-контрактора, що має таке підприємство, яке чистить лазнички і вікна. Питаю, чи не міг би я там дістатися до роботи. Той відповідає: "Якраз маю дзвонити до нього, де я маю завтра їхати. Спитаю його". Я причепився до нього, як воша кожуха. Дав я йому і на телефон, аби тільки причепитися до якоїсь роботи. Він скінчив вішати білизну, і ми пішли до телефону. Поговорив він з контрактором і каже: "Казав тебе привезти. Поїдемо завтра рано. Далеко їхати, в друге місто". Вже і спання не бралося з радости. Встав раненько і пішов до того чоловіка з роботою. Застукав я до дверей, він встав ще в піжамі: "Що, ти спати не можеш, що так рано мене збудив?" – Кажу: "Знаєте, як то є, шукаю роботи, і спання не береться. Але вибачте, що рано збудив". "Ну, нічого, сідай. А я зберуся". Зібрався, варить каву і читає газету. А я сиджу, ніби на шпильках. Прочитав газету, поки випив каву. Дивлюсь – десята година! Вийшли, коло ресторану каже. "Ти тут зачекай, а я піду візьму щось з'їсти на обід". Зайшов до ресторану, зустрів якогось знайомого і з'явився через годину.

Приїхали ми на першу годину на роботу, а контрактор чекав на нас. Мій партнер представив мене. Контрактор показав роботу, яку маю робити, і сказав: "Я знаю, що тобі треба заробити пару доларів. То ти не тримайся його, бо він залінивий. Ти подивися добре, як їхати сюди, і приїжджай рано, тоді заробиш пару доларів". І я так зробив, як їхали з роботи додому, я позаписував усі станції. На другий день раненько я вже був на роботі, коло полудня приїхав той, що мене був привіз перший раз. "О, ти вже тут! А хто тебе привіз сюди?" – "Я приїхав сам", – відповів йому. – "Ти ще не такий мудрий".

Робив я на лазничках якийсь час, а одного дня контрактор спитав мене, чи мені голова не крутиться на висоті і чи не боюся працювати на висоті. На запитання, чому питає про це, він відповів, що хотів дати мене на вікна. Бо дехто не може високо працювати. "Я навіть поліз би до неба, аби була драбина", – зажартував я. "Добре, підеш на вікна на другий тиждень".

Працював я майже один рік на вікнах. Але мене не дуже тішила ця робота. Небезпечна праця! І я хотів, дістатись на фахову роботу. Одного дня зібралося нас троє і пішли шукати роботи на будові. Знайшли ми контрактора, що потребував теслярів. Він спитав, чи ми "юнійні". Ми підтвердили і стали працювати як капендери всього два тижні. Тоді прийшов на будову юнійний представник, т. зв. "Бізнес Ейджент" І попросив від нас картки профспілки. Ми сказали йому правду, що ми не маємо "юнії". Він сказав, що контрактор казав, що ми маємо "юнію". Ми його здурили, бо хотіли працювати. "Стефан сказав, що ви добрі робітники і теслярі. І якщо хочете тут працювати, мусите піти до "юнії", дам вам свою візитівку і можете піти до нашого відділу". Дав нам візитівку, а ми обіцяли, що підемо до його відділу.

Після роботи їхали ми додому і побачили "Юнійон льокаль" у Нью-Йорку на другім "евенью". І ми просто зайшли до середини, там при столі сидів т.зв. "Бізнес Ейджент" і спитав, чого ми прийшли. Ми відповіли, що хочемо вписатися до "юнії". Він гарно віднісся до нас і спитав, якої національносте. Ми сказали, що українці. Він подивився на нас і промовив, чи ми знаємо, що той відділ є жидівський. "То ви що, нас не хочете". – "Ми вас дуже радо приймемо, але я хотів тільки сказати вам, щоб потім хтось не говорив, що ви залізли між жиддв". – "У нас різниці нема, – відповіли ми, – юнія є юнією, а не політикою". – "Все в порядку, – відповів він, – на другу п'ятницю ввечері буде переведена присяга, і будете повними членами "юнії".

На другий тиждень нас поставили до присяги, що ми будемо виконувати права "юнії" і будемо боронити її права. На другий день ми пішли шукати роботи, бо ми вже "юнійні". Заїхали ми в одне місце, де була величезна будова. Там форман старшого віку був жидівського походження. Він гарно до нас віднісся і казав приходити до роботи, але, повної юнійної платні не дістанемо. Повну платню ми дістанемо аж за якийсь час, нам не було чого опиратися, бо ми не знали роботи. На другий день ми прийшли до роботи, нас поставили в лінію, коло 8 робітників – прибивати підлогу. Всі йдуть уперед, а я бачу, що лишився позаду. Так я лупив цвяхи більше по пальцях. Кожний палець був завинений. Одного тижня я купив чотири молотки, бо думав, що то молотки нездалі. Не мав практики – та й годі!

Такий доробок був в Америці: пальці позавивані, коліна попухли. Прийшов додому і кажу: "Нехай ту Америку чорт забере! Зароблю на білет і їду назад до Европи". Поки заробив на квиток, уже втягнувся, як віл у ярмі. Щоправда, хоча й жиди, але людяні, до нас були досить добрі. Скажу правду, американські жиди цілком інші від європейських. Не всі, але контрактори, в яких я працював у жидівськім відділі профспілки, нас трактували дуже добре. Працював я сім днів на тиждень, моя дружина – в нічну зміну, я – в денну. Отже, ми розмовляли в неділю. Дружина приходила вранці, коли я ще спав, і не хотіла мене будити, бо було заскоро. А я не хотів рано переривати її сну. Тихенько збирався і виходив до роботи.

Неділя – то наше подружнє життя. Поговорити, порадитися, як провести наступний тиждень. В неділю йшли до церкви, щоб помолитися і побачити знайомих або новоприбулих. Або збиралися гуртком і їхали на пристань, щоб привітати наших новоприбулих і розказати їм про наше американське життя, яке вони будуть переходити на новій землі.

За рік народився в нас синок. І знову інше життя почалося. Народився в місцевім шпиталі, бо ми ще не були обізнані з ситуацією у лікарнях. Тоді приватна лікарня коштувала 60 доларів. А нам прислав міський шпиталь 85 доларів заплатити за шпиталь, де на одній залі лежало близько 30 жінок. Багато дешевше коштували приватні шпиталі, як міський, де не було порядку і повно бруду. В шпиталі причепилися доктори зробити обрізання, як у жидів. Моя дружина сказала, щоб вони не сміли цього робити, бо матимуть великий клопіт. За тиждень я забрав дружину зі сином додому. За пару тижнів прийшла якась медсестра з медичної охорони з вимогою принести дитину на обрізання. А в той час сусідка, яка говорила англійською, сказала, що вони не є юдейського віровизнання і не виконують Мойсеевого закону, "тому скоріше вимітайся з хати. Коли прийде чоловік з праці, то викине тебе за обшивку з хати". Вона почервоніла і вийшла з хати, і більше ніхто не приходив.

Траплялося таке і з іншими нашими приїжджими, коли хотіли обрізати хлопця в шпиталі. Тато однієї дитини прийшов до шпиталю, а лікарка зустріла його в коридорі і почала йому говорити, щоб хлопця обрізати. Він відповів: "Я не є обрізаний і моя дитина не буде обрізана, а як хочеш, то я тобі покажу, що я не є обрізаний". Вона відповіла: "Ні, ні, ні, не хочу бачити!" Тоді відчепилися від нього. Не знаю, чому вони напирали на тих дітей. Може, тому, що німці пізнавали потім жидів.

Життя не було таке легеньке. Коли приїдеш до чужого краю, є труднощі: незнання мови, на кожнім кроці зустрічаєш якісь негоди. За місяць після породу дружина пішла до праці. Тяжко їй було, бо ніччю в роботі, а вдень з дитиною Вона вдень не доспить, а ночами я недосипав. Так проходили і дні, і ночі. Раннім ранком я вставав тихенько, щоб дружина ще трохи поспала, поки пробудиться дитина, хоча то не було спання, бо, як звичайно, дитина лише ворухнеться, а мати вже на ногах. Приходжу з праці, дружина дає їсти і приготує для дитини і йде до роботи, а я дитину на візок з повним риштунком: з пляшкою молока та пеленками виїжджаю до парку, щоб дитина трохи ликнула свіжого повітря. Виходимо ми разом з хати, звичайно дружина мені нагадує: "Вважай на дитину, не заговорюйся з кимось, вважай на дитину, щоб який п'яниця не перевернув візка". Перед вечором вертався до хати, нагодував дитину і приготував до спання. Поклав дитину спати, а сам коло вікна спостерігаю рух на вулиці. І не раз ставало так сумно, що

сльози покотилися. Чому ми такі нещасні, чому нас мають розганяти по різних краях? А решта вимордувати. За що нам довелося нести Хрест Терпіння? Невже ми терпимо за якусь провину чи за чиїсь гріхи? А може, за наших зрадників? Коли Україна підіймалася до боротьби, то завжди була зрада. І чомусь зрадники не переводяться і не опам'ятовуються... Невже пролита кров перетворюється в смердячу гноївку через зрадників? Через манкуртів, що обкрадають народ. Провідники роз'єднані через свої амбіції. І народ не знає, за ким іти, кому вірити. І так сиджу при вікні, а думки завжди летять далеко, далеко – в Україну. І пригадувалися хлоп'ячі літа, коли босоніж бігав по крутих стежках.

Так проходили дні за днями. Зближалися Різдвяні Свята. Дружина дістала вільне з праці в день Святого Вечора. Я теж не пішов до праці. Купив ялинку, щоб пригадати Різдво в краю. Вбираю ялинку, а дружина наробила голубців, поставила в кухню і наказувала мені, щоб я вважав на них, аби не згоріли. Вбираю ялинку, а наш маленький хлопчик стоїть у ліжечку і приглядається до моєї роботи. Поглянув я на нього, і пригадалося моє дитинство. Батько вносив дідух у хату, мати застелювала пахучим сіном стіл, накриваючи білим обрусом.

Приготовляючись до Святої Вечері, я забув за голубці в кухні. Так думки проходили про давнє минуле. Нараз хлопчина розплакався, почали і мені сльози литись. Нараз вбігає дружина в хату і скрикнула: "Ой, мої голубці!" Аж тоді я побачив, що повна хата диму. "Відчини вікно, бо дитина задушиться!". А дружина витягнула баняк, а там ні голубців, ні баняка – все згоріло. Можете уявити, який я празник мав тоді від дружини. Ну що ж, моя вина. І я мовчав і слухав "сповідь" від жінки. Святий Вечір відбувся з багатьма стравами, тільки без голубців, бо вже було запізно їх зробити.

Минали дні і місяці. Дістав я листа від свого родича, щоб вислати йому папери на приїзд в Америку. Я ще не мав права когось стягати до Америки, бо треба загарантувати працю і утримання. Попросив одного українця, народженого в Америці. Він мав крамницю з харчовими продуктами. Підписав папери на приїзд мого кузена, який мав жінку, за походженням бельгійську німку, вдову по лікареві. Приїхали вони. Потім продала свій маєток у Бельгії і гроші переслала в Америку. Ми працювали на будові, і вечорами він приходив до мене, щоб намовити мене купити до спілки ферму. Моя дружина була проти того але мене зуміли намовити, і ми купили господарку – 136 акрів поля, також ліс, 10 корів, які доїлися. Молоко щоранку відвозили на головну дорогу, де їхало спеціяльне вантажне авто і його забирало. Моя дружина вставала раненько і доїла корови машиною. Я рано мастив трактор, наповняв бензином і виїжджав на поле орати. Мій спільник лишався на господарці. Його дружина, Frau, сиділа дома з маленьким білим песиком. І тільки любила робити клопіт. Що б я не зробив, то вона завжди питала мого спільника, чи він казав мені це робити... – Мені того всього вже було досить і забагато. Не раз я просив його, щоб вона не пхалася до нас. Бо моя дружина робить і носа не пхає, а вона нехай не робить і не пхається до нашої справи. Але то не помогло.

Одного дня моя дружина сказала: "Ми як невільники на тій господарці. Вона навіть не хоче припильнувати дитини, вранці, коли дою корови, вона тільки командує". І я знову поговорив з ним на розум: так далі не може бути! Або ми разом господарюємо, або я залишу господарку. Пам'ятай, що я втратив усе, але не хочу втратити жінки і дитини. Як бачиш, ми працюємо, ніби коні, і ще нема між нами згоди. Але пам'ятай, якщо ми розійдемося, то не думаю, що будемо зустрічатися".

Так було ще пару тижнів. Одного дня моя дружина прибігла до гаражу, де я готував трактор виїжджати в поле. І вона каже: "Вони б'ються в хаті, він кидає тарілки з їжею в неї". Я сказав: "Нехай собі голови повідривають, а ти не пхайся". Нараз я побачив, що він, зібраний, сідає в авто і кудись іде. Я вибіг з гаражу і вскочив до авта і питаю: "Куди ти ідеш?" – "А, що? Америка мала?" Я відповів йому: "Знаєш, Михайле, я бачу, що то все через мене. Ти вертайся, а я завтра рано виїду, бо ми довше не можемо бути в такій незгоді". – "Я не маю грошей тобі віддати. Хіба бери корови на ярмарок і відбери свої гроші". Я сказав: "То був би грабунок господарки. Вернися і напиши, що ти віддаси гроші, які я вклав у ферму. І я завтра виїжджаю".

Так і сталося: він вернувся, написав контракт і поїхав.

Поки він сів в авто, його жінка зі своїм білим песиком лягла за переднім сидінням. Він з нервів не бачив її, і вони поїхали удвох. І ще з песиком. Я кажу дружині: "Так виглядає, що ми самі господарі". Але я пошукав великі пачки і почав пакуватися. Незадовго вони обоє вернулися вже на однім сидінні. Прийшов він до хати і побачив, що ми пакуємося, і спитав: "Ти виїжджаєш?" Я відповів: "З твоєю дружиною в такім пеклі не жили і жити не хочемо .

На другий день я спакував усе до авта, яке ми до спілки купили, забрав тільки поспіль і посуд, а всі меблі залишили. І я сказав йому, що авто привезу також. "Можеш мати все, а ми якось виживемо". Він заявив, якщо авта не привезу за тиждень, то він зголосить на поліцію, що я забрав авто і не повернув". Моя відповідь була така: "Міську, я втратив роботу, бо послухав тебе, як і ті гроші, що робив на вас, тому ще й лишу авто".

Всіли ми в авто, і мені так жаль стало, що дружина це побачила і сказала: "Не журися, якось буде". За тих три роки нам залишилося 30 доларів, які дружина притримала, і тепер усе це ... на дорогу. Від'їхали якихось 50 км, коли заднє колесо лопнуло. А було то в піску, де росла молода соснина. Почав я колесо закладати, а дружина допомагала мені. І ми не зауважили, як дитина вийшла з авта і пішла собі в соснину. Заложив я колесо, а дитини нема! В соснині ми бігали немов одурілі. Знайшли синочка під сосонкою, сидів і бавився гіллячками. Слава Богу, що знайшли дитину!

Приїхали до міста Серакіз, і я мусив купити нове колесо. Без колеса пускатися далі в дорогу неможливо. За колесо заплатив 22 долари, залишилося всього 8 доларів. Так мене мій родич довів до такого поганого стану! За три роки моєї праці, коли я поїхав до Америки і думав, що якось будемо жити по-родинному, я опинився в критичній ситуації…

Якось з Божою ласкою ми заїхали до Баффало до мого земляка. Там я переспав і на другий день поїхав на ферму віддати авто, хоча половина авта була моя, і я не мусив його віддавати, бо мої гроші залишилися в господарстві, яке ми купували. Мене ще серце досі болить за ті слова, які він мені сказав, коли я до тижня не привезу авта, то він заявить на поліцію, що я забрав його авто і не хочу віддати. Авто було зареєстроване на його прізвище, бо я довіряв йому як родичеві. А виявилося щось інше, нелюдяне. Тому я йому сказав: "Коли я мушу те все залишити, то не думаю, що ми колись ще зустрінемося".

Так і сталося. Відколи я виїхав, ніколи не зустрічався з ними і не прагнув зустрічі. Коли я привіз йому авто і вертався до Баффало, він хотів мене підвезти до поїзда – туди з 7 км. Я сказав, що в мене ще ноги здорові і зайду сам. "Бо ти досить мені допоміг тут, і я більше допомоги не хочу". І так ми розійшлися.

Приїхав я назад до Баффало, як та курка, що вийшла з різні. Позичив у свого земляка 700 доларів, щоб прожити, поки знайду роботу. Перша моя робота була на залізничній станції. Друга робота в "Бетлєєм стіл компані", хоча там майже нічого не робив, але дуже мало платили. А треба віддати позичені гроші! Також треба заплатити за помешкання, ну, і знову "треба" – на прожиття, бо є родина. Довідався, що фірма Форд набирає робітників і добре платить. А працював я в сталеливарні в нічну зміну.

Одного дня я забрав зі собою ліпше вбрання і просто з роботи поїхав на завод Форда. Там перейшов лікарську комісію і на другий день уже працював у Форда. Фірма випускала нову модель авто, дуже популярну. Хто хотів працювати, то робочий час тривав 12 годин. Отак я нічого не бачив, тільки ліжко і завод Форда. Бо так змусило мене життя, з чим погодився після всіх історій з моїм свояком Гринчишиним. Але Бог допоміг мені. Йому завдячую своє земне щастя і здоров'я. Бог допоміг мені вилізти з біди, в яку потрапив, не послухавши своєї дружини.

Працював я у Форда в Баффало, але мене ніхто не знав і я нікого не знав, крім робітників, що зі мною працювали. Настав час, коли можна трохи доробитися – адже ми були голі й босі. Працював я 5 місяців у Форда, доки робочий час тривав 12 або й 17 годин. У квітні всіх перевели на 8-годинну працю.

Я вирішив виїхати до Клівленда, де мав доброго приятеля Григорія Голубця, з яким ми запізналися ще в таборі в Німеччині. Він виїхав скоріше до Америки, бо мав тут родину, яка йому допомагала. Він за фахом маляр, був завжди зайнятий. На моє щастя, будова ще не почалася. Наразі я влаштувався на роботу в оливній фабриці і від того дістав висипку по всьому тілі. Тому мусив роботу залишити. І знову треба когось просити за роботу. Є родина і треба дати утримання. Моя помилка була в тому, коли я виїжджав з Баффало, що купив авто і всі гроші вклав у нього, сподіваючись, що будова вже почнеться. Але дощі перешкодили, і я опинився в клопоті.

На вулиці, де ми жили, я звернувся до українця Ломича з проханням брати харчі на книжку (в кредит) з умовою оплати, коли влаштуюся на роботу. Ломич погодився, і я мусив робити так, як вимагала справа. Хоча було стидно когось просити, але іншого виходу не було.

Незабаром почалися роботи на будовах, і я вийшов з біди. Працював у фірмі, яка перевозила хати, відновлювала їх, проте не платила юнійної ставки, але вимагаючи роботи. В той час моя дружина завагітніла, і я працював у фірмі, поки дружина не пішла до шпиталю. Тоді я почав шукати іншої, більш платної роботи. Знайшов досить велику фірму, властитель якої був жидівського походження. То чесна і ретельна людина. Власник платив добре і не мав якогось прагнення задушити когось роботою. Він розумівся на праці і мене поважав.

Працював я в нього 7 літ, поки він не виїхав до штату Флорида. Властитель мені багато допомагав і намовив мене почати будувати на свою руку. Я записався на заочне навчання в Технічний Інститут у Чікаґо. Мені присилали задачі, і я вечорами сидів зі словником, виконуючи їх. Найбільше допомагав мені мій старший син, бо він уже вчився в сьомому класі, допомагаючи мені в т. зв. "спелінгу". Адже англійське писання досить тяжке. За два роки я закінчив читання і креслення будівельних планів. Виробив "Контракте лайснес", т. зв. права на будову. І почав будувати хати, беручи т.зв. контракт з будівництва на посілостях, і будував та продавав будівлі.

Належав до спілки Української Молоді, був у Батьківському комітеті. Сини мої належали до Спілки Української Молоді, обидва грали в духовій оркестрі при Спілці Української Молоді. Суботами возили їх до української школи, яку ми зорганізували. Влаштовувалися різні сумівські здвиги, де молодь виступала з різними вправами. Були вишкільні табори, де викладалася історія України. Влаштовувалися різні розповіді про рідний край, про звичаї українського народу. Ми, батьки, хотіли, щоб молодь знала рідний край. Приходили Великодні свята. Коло Божого Гробу стояла сумівська і пластова молодь. На Великдень на Утренні йшла з процесією в уніформі сумівська і пластова молодь. На траві коло церкви, жінки поставили свої паски і кошики з маслом, ковбасою та яйцями. Рядком стоять майже довкола церкви. А коли сумівська духова оркестра заграла "Христос Воскрес!", нам сльози виступали з очей, і подумали ми: що там, в Україні? Який Великдень мають наші брати на своїй рідній, не своїй землі, поневоленій і плюндрованій Москвою?

Проходили дні і місяці, минали десятки років. І вся надія була, що прийде час, і ми побачимо своїх рідних і свою рідну землицю, яку довгі роки топчуть московські варвари. А наш народ стогне в московськім ярмі. Ми тут пильнували, щоб наші діти не попали в американський котел, що переварював і асимілював наших дітей. І так ішло життя на чужині, що не була зла для інших національностей. Бо на однім прийнятті Українського Конгресового Комітету Президент Рейґан, який дуже добре ставився до нашої поневоленої України казав, що "Ваша боротьба є і нашою боротьбою. І шануйте своє національне, бо коли ви не будете шанувати свого, то й не вшануєте нашого".

Перебуваючи на чужині, я постійно відчував тугу за рідним краєм, за своїми друзями. І приходили думки, чому так страждає наш народ. І я думав, чи прийде час, коли поїду в рідний край... Я вирішив, коли не маю можливосте відвідати свою Батьківщину, то поїду в Європу поклонитися могилам наших провідників. Зближалася також сумна річниця смерти провідника ОУН Степана Бандери. І ось у жовтні 1989 р. я вибрався в дорогу, щоб відвідати і помолитися на їх могилах за праведні душі. 8 жовтня вирушив до Роттердаму разом зі студентом славістики Маркіяном Паньчуком. Він знав дороги і володів німецькою мовою. Вночі ми прибули до Роттердаму. Шукали готель, де лише зареєструвався Євген Коновалець – він поспішав назустріч з убивцею. Нас цікавила вся ця історія. Переночувавши, ми вранці відвідали кімнату № 101, в якій Є.Коновалець побував лише 10 хв. Після снідання, незважаючи на дощову погоду, поїхали на цвинтар Кросвік. У канцелярії цвинтаря ми спитали урядовця, де знаходиться могила Євгена Коновальця. Чиновник спитав: "Цього російського чоловіка?" Ми йому відповіли: "Це не росіянин, а українець". Йому не сподобалася наша відповідь, і він вказав нам іти зовсім у протилежний бік. Ми змокли, як кури, і, звичайно, могили не знайшли.

Вертаючи назад, побачили гурток людей біля каплиці і спитали екскурсовода за могилу Провідника. Він дуже чемно віднісся до нас і завів до могили. Екскурсовод повідомив, що він щороку провадить людей до цієї могили. Ми були вдячні цій приємній, доброзичливій людині.

Коли я побачив могилу, жаль стиснув мені горло. Оглянув пам’ятник, виготовлений зі смаком, але мені не давало спокою питання, чому поховано славного, хороброго Провідника в такій бідній дільниці цвинтаря? Невже організація не спромоглася поховати Провідника в кращій дільниці? Хто займався похороном і хто вибирав місце поховання?

Помолились ми над могилою, усамітненою далеко-далеко в чужині. Хоча ти, Провіднику, далеко від рідного краю, але ми завжди з Тобою.

14 жовтня відслужено поминальну Службу Божу з участю мюнхенського Владики і численних греко-католицьких священиків. Після цього автобусами від'їхали на панахиду над могилою Степана Бандери. 15 жовтня я помолився над могилою Голови ОУН і АБН. І знову питання не давали мені спокою: до якого часу лежатимуть наші провідники на чужині?

Ця подорож запам'яталася мені.

У Клівленді українська громада досить велика. Українців нараховувалося 42 000. Було три греко-католицькі церкви, дві українські православні і лише одна російська православна, яку підтримували наші хахли зі старої еміграції. Я перебував у Клівленді 14 літ, відколи приїхав із Нью-Йорка. І через моє здоров'я я рішив виїхати до Каліфорнії, щоб змінити клімат у зв'язку з моїм ревматизмом. А ще дістав виразку шлунка, нерідко кривавив, так що одного разу мене поліційна рятункова машина забрала до шпиталю, де я пролежав два тижні, поки прийшов до себе. За рік повторилося знову те саме, але багато гірше, ніж попереднього разу. Одного ранку моя дружина прийшла з роботи, з нічної зміни. Я встав і зварив каву. Поки почав пити, мені відбилося зі шлунка, я стиснув зубами і почув у роті згустки крові. "Знову почалося, – сказав дружині, – я положуся трохи на ліжко, може, перейде". Коли я ліг, мене почало душити. Прийшла дружина спитати, як чуюся, я сказав: "Недобре!". Вона викликала нашого лікаря, нашого приятеля, і сказала, що зі мною недобре. У той час я хотів сісти на ліжку, а з мене бухнула кров. Я впав непритомний на підлогу. Дружина не докінчила розмову, лишила телефон, а лікар був при телефоні. До телефону підбіг наш маленький хлопчина і тільки сказав: "Тато цілий у крові!" Доктор уже знав, що то є. Він задзвонив до швидкої допомога, і вони зараз з'явилися. Я лежав непритомний. Коли прийшов до свідомости, сам не повірив – на стінах і на підлозі повно крові! З мене текло, немов хто воду лив на мою голову.

Коли мене привезли до шпиталю, мій доктор уже був у шпиталі і чекав на мій приїзд. Поклали мене на ліжко, але крові не могли стримати. Я далі вертав кров'ю, пробували морозивом годувати, але все вернув назад. Треба було мені дати кров, але моєї групи крові не було в шпиталі, бо моя група універсальна (не знаю як по-українськи вона називається). Тобто я можу кожному дати свою кров. А мені мусить бути та сама група. На щастя, на шостому поверсі була медсестра з моєю групою крові. Вона зголосилася і віддала мені пант крові. За той час привезли з іншого шпиталю кров і таким чином стримали кровотечу. Мене відгодовували, готували до операції. За три тижні мене взяли на стіл. Після операції я спитав доктора Клоса, як мається справа, чи не рак? Він відповів, що нічого скривати не буде, але ще нема висліду з аналізів. Коли буде, скаже всю правду.

На другий день він приніс мені веселу вістку – я чистий від раку!

На шостий день мені принесли манну кашу, якої ніколи не забуду. На другий день мене здуло, і я почув болі в шлунку. Сів на ліжку і сиджу. Тут надходить доктор Рижій, який робив операцію. "Що є, Якимів? Кажу, що надуло і болить в правім боці. Він нічого не сказав, а тільки десь побіг у коридор і тягне за собою помпу і велику миску, яку поставив мені на коліна. Почав пхати шланг носом до мого шлунка. Помпи вже і не треба, бо що з'їв за пару днів, усе вже було в мисці. Але доктор все випомпував і зараз повіз на рентген. Насвітлення показало, що кишка, пришита до шлунка, ослаблена і скрутилася. Тому нічого не перепускала з шлунка до кишок. Той шланг уже залишився в моєму носі тридцять днів, і доктор Рижій мені витлумачив, що шпиталь новий і приймає всяке спорядження, яке інші шпиталі повикидали. І він змушений сам усе робити, в певній годині і з певним терміном включати помпу. І скільки разів на день, у котрій годині мають мені давати поживу в жилу? І як я маю її регулювати? Так що я став медсестрою сам для себе, все робив, як доктор мені призначив. Щодня приходив до мене мій приятель доктор Олександер Клос, щоб поговорити і підняти мене на дусі.

Одного дня доктор Клос побачив, що я сумний. Він сів на ліжко і спитав мене, чи я не чуюся добре. Я глянув на нього і жартома сказав: "Затверде ліжко, що аж голова ствердла". – "Не жартуйте. – "А як довго можна триматися на тій поживі?" Він відповів: "Три місяці". – "Що далі буде?" – спитав його. "Ти, чоловіче, здурів. Ти скоро маєш іти додому, не готуйся бути тут сталим гостем!" – " На свята? Вже за пару днів Святий Вечір!" Дружина прийшла мене відвідати, я спитав, чи мають ялинку. Вона ствердно відповіла, дала гроші, і діти поїхали санками і притягнули до хати, а завтра вбиратимуть. А мені стали сльози в очах, дружині також. "Не журися, якось Бог допоможе".

Ще цього дня прийшов доктор Рижій і сказав, що він їде до Нью-Йорку на свята, а його заступить доктор Дийчаківський. "Майте довір'я до нього, як до мене. Він добрий лікар". Перед Різдвом мені трохи погіршало. Прийшов ще доктор Рижій, обстежив мене і пішов. Я ще спитав, чи він не їде, відповів – ще побачить.

На Різдво відвідав голова Спілки Української Молоді з кількома сумівцями і принесли мені подарунок, Святу Вечерю. Після них прийшла моя дружина з двома діточками. Я заледве стримався зі сльозами. Ще лікар був у кімнаті, і дружина спитала доктора Рижія: "Пане докторе, ви мали їхати до родини". – "Спізнив літака", – відповів. Він збадав мене і сказав: "Ви не нервуйтеся, бо все є в порядку. Ліпше, як було вчора". Подивився я на дітей і подумав: хто їх виховає, як відійду? І я молився рано і ввечері до Тайної Вечері від сумівської молоді.

Перейшли Різдвяні свята, а я далі на штучній поживі. І я виконував усе, що мені доктор призначив. За якийсь час я почув, що в мені почало ворушитися, і я трошки повеселів. То був доказ, що середина починає ворушитись. А то цілий час я не чув середини, все було як мертве. Я був цілий час на т.зв. "критикал кондишин" поверсі, тобто в реанімаційному відділенні.

Одної ночі привезли чоловіка, що мав серцевий атак. Його положили в моїй кімнаті. Вночі в нього почався серцевий атак, я дзвонив до медсестри, але ніхто не прийшов, щоб допомогти йому. Так було аж до ранку. Вранці я спитав медсестри, де вона була, коли я дзвонив з десять разів даремне. Вона відповіла, щоб я не злостився, бо молилася. "Знаєш, в якім ти стані". Того вже було забагато, і я вхопив горщик коло мого ліжка, а вона дала ногам знати. Більше я її не бачив у своїй кімнаті. Пізніше прийшов доктор Рижій і спитав, що то була за війна і хто виграв її. "То є кавалок суки, а не медсестра!" Він відповів: Я казав вам, що тут мало доброго. Але будуть винищувати потрохи шумовиння. Я попросив його, чи не міг би мене перенести на інший поверх. "Довше тут не можу бути, мої нерви не витримують". – "Я спробую", – відповів він.

На другий день я був уже на другому поверсі. Там, де та медсестра, що давала першу допомогу своєю кров'ю. Це правдива медсестра. Час від часу приходила, питала, як чуюся, чи щось мені потрібно. То було небо і земля між тими двома поверхами. І прийшов до мене доктор Рижій, забрав мене на пересвітлення, щоб побачити, як мається справа зі шлунком і кишкою, яка завдала клопоту. На пересвітленні виявилося, що все в прядку. Привезли мене назад до кімнати. І доктор Рижій, сказав медсестрі, що треба трактора. Вона подивилася на нього і каже: "Ми витягнемо без трактора". Витягнули шланг, і я почував себе, неначе на світ народився. Каже доктор Рижій: "Завтра дістанеш їсти. Але, що я тобі замовлю? Будемо варити борщ. Але буряки мусять бути терті на терці, бо шлунок ще ослаблений". На другий день я перший раз за 34 дні дістав їдження. Принесли мені борщ. Почав я його їсти. Прийшов доктор Рижій і каже: "Якимів, дайте ложку, нехай я покушаю, бо він пахне на цілий шпиталь. Доктор наказав мені більше ходити, ніж лежати. Щоб кровообіг збільшити і прискорити гоїння. Все це я виконував, бачивши, що він дбає за мене.

Побув я ще тиждень, і доктор Рижій взяв мене на пересвітлення – все в порядку, і шлунок уже загоївся. На другий тиждень я вже був у своїй хаті. Не можу описати радости, коли я переступив поріг свого дому. Мені сльози лилися з радости. А я – були моменти – не мав уже надії повернутися живим. Перед виходом зі шпиталю доктор Рижій мені сказав, щоб я їв потрошки і через пару годин. А за місяць хоче мене бачити в своїй канцелярії, щоб подивитися на свою роботу.

За місяць я приїхав до канцелярії доктора Рижія. Він подивився на мене і промовив: "Слухай, чоловіче, ти виглядаєш як ґорила. Ти перестань їсти і йди до роботи. Доктор Рижій заборонив мені їсти, лише що-пару годин, і я виконував наказ. "Тепер уже по наказі, і ти перестань трохи їсти, бо то не є добре на серце, спробуй менше їсти. І можеш уже йти до роботи".

Так я й зробив. Побудував, ще одну хату своєму приятелю, якому ще обіцяв перед моєю операцією. І поїхав на вакації зі своєю родиною до Каліфорнії, щоб відчути клімат і довідатися щодо праці – де і як можна зробити якийсь, як кажуть англійці, бізнес. Вибралися до Каліфорнії на вакації, а то не близько – три дні в дорозі. Приїхали до нашого знайомого, відпочили і на другий вечір пішли на прохід. Був прекрасний, теплий вечір, небо погідне, а зорі такі ясні і близькі, що, здавалося, їх можна познімати руками. Ну, і Каліфорнія,' подумав я. Кажу до дружини: "Їдемо сюди, до Каліфорнії, подивися, як гарно". Дружина не дуже хотіла переїжджати до Каліфорнії, залишати своє товариство в Клівленді. Але я поговорив з нею. Я приїду тут сам зимою і побачу, яка робота, трохи попрацюю і тоді побачу, переїжджати чи ні.

У той час записували в місті Адгамбра на будівляних інспекторів. Пішов і я записатися на міську роботу. А місто мало повідомити, коли буде екзамен на інспекторів. Адресу я подав свого приятеля, він мав мене повідомити. На Різдвяні свята мій приятель задзвонив, що 5 січня буде інспекторський екзамен. "Ну, – кажу до дружини, – їду на екзамен, може, дістану легку роботу". Перед новим роком на автобусній станції купив білет до Каліфорнії і назад до Клівленда. Сів в автобус "Ґешунт". Мені припало місце коло одної жінки, що мала, мабуть, триста фунтів. Ще півдороги було сяко-тако. Але з півдороги вона заснула і похилилася на мене, а далі цілком звалилася на мене. І спить, аж храпить. Я, бідолаха, терплю, як можу. Незабаром автобус заїхав на автобусну станцію. Ну, хвала Богу, що є перестанок. Легенько я збудив її і сказав, що ми на перестанку і треба висідати. Вона пробудилася, побачила, що вона більшою половиною на мені, і почала перепрошувати, що на мені виспалася. Я усміхнувся і спитав її, чи смачно спалося. Вона ще раз перепрошувала, що так надокучила мені. В дальшу дорогу було менше пасажирів, і ми розділилися, мали осібні сидіння. Приїхав я до Лос-Анджелес і пішов відібрати гроші за другу половину дороги. Бо така їзда, яку я мав, уже більше на автобус мене не привабить.

За пару днів я пішов на інспекторський екзамен. Коли я прийшов до салі, то побачив, що нас є шестеро і той, який задавав аплікації та щось багато говорив з одним чоловіком. А потім прийшов коло нього і поклав якийсь папір під його деском. Екзаменатор дивився на папір і заповнював свої аплікації. Я вже бачив, що його знайомий чи приятель перший претендент на роботу. Мені задав питання за залізобетонну плиту, її товщину і міцність, скільки тон вона витримує. Відповідь моя була, що то будівничого інженера робота, а не інспектора. За це він мене відкинув, а його приятель перейшов увесь іспит. Так буває по-приятельськи. Бо напевно екзаменатор дістав якогось хабара або добрий сусід чи приятель.

Так переважно буває в знайомстві, коли треба якоїсь роботи. Мені сказав, що я можу другий раз подаватися на роботу, бо я досить знаю. Моя відповідь була, що я не дуже лечу на таку роботу...

Більше я не подавався на цю роботу, бо дістав добру працю з профспілки. Тут я працював три місяці, до Великодніх свят. У Страсний четвер я пішов працювати, гадав, ще яких два місяці ще попрацюю. На роботі я подумав: що ж я тут роблю, коли люди святкують зі своїми родинами? А я буду тут сам з чужою родиною, діти питатимуть маму: "А де наш тато, що ми самі?"

Пішов я до канцелярії і спитав, чи він уже дістав чеки в офісі, спитав мене, чому я питаю. Я відповів, що я тут сам, а родина в Клівленді, і я хотів би на свята бути з родиною. Він сказав, що чеки будуть в обід, і я можу прийти і забрати мій чек. Але він сумнівається, чи я дістану літака, бо всі їдуть. Я був у чотирьох місцях і, на щастя, купив білети. Зателефонував до дружини, що буду святкувати з ними, І просив приїхати на летовище мене забрати. Назад я вже сам не вертав, бо дружина хату продала, і ми збиралися виїжджати до Каліфорнії.

В той час мало бути відкриття пам'ятника Тарасови Шевченкови у Вашингтоні. І я ще поїхав до Вашингтону на відкриття, бо мої хлопці грали в оркестрі Спілки Української Молоді. Було величаве відкриття, з'їхалося понад сто тисяч українців. То був з'їзд з цілого західного світу, кожна група несла свій транспарант, з якої держави і якої організації. То був зворушливий час, бо відчувалося, що ми тут щось варті і з нами числяться. Навіть взяла участь група зі своєю дутою оркестрою з Афро-Американського Університету. Коли копали фундамент під пам'ятник, надійшов якийсь визначний чорний мужчина і спитав, що тут буде, бо бачить, що тут є славна оркестра від моряків. Один з наших сказав йому, що то буде пам'ятник Тарасови Шевченкови, який був приятелем їхнього поета. Він сказав, хто був той поет від чорних. Той чорний спитав, чи могли б взяти участь у відкритті. Йому відповіли, що дуже раді будемо, коли вони візьмуть участь у відкритті пам'ятника. Той чорний просив повідомити, коли відбудуться урочистості, і дав свою адресу. Коли відбувалося відкриття, то із згаданого університету прийшла велика група зі своєю оркестрою, яка маширувала в наших рядах від пам'ятника Вашінгтону до пам'ятника ЦІевченкови. То було величаве свято. Пам'ятник відкривав бувший Президент Айзенгавер. Він виголосив гарну патріотичну промову про життя Тараса Шевченка. Серце радувалося, коли ми побачили велику чорну лімузину, а по боках чотири поліцаї на чорних мотоциклах в ескорті Айзенгавера. Народ плескав, а він махав руками до народу. В промові сказав, що він чується між нами так, коли ішов на президента. То була велика радість для нас. На другий день американські газети помістили знімки нашої паради і промови бувшого Президента та наших промовців.

Над вечір я вертав зі своєю родиною до Клівленду. А рано збирався виїжджати до Каліфорнії. Проїжджаючи коло своєї хати, я побачив – сусід чекає і просить до своєї хати. Його дружина приготувала обід на прощання. Він був чех, а жінка українка, і ми дуже добре жили. Мій син Зеновій мав свою оркестру, яка грала по весіллях і по забавах. І проби перепроваджувались у мене. Сусідка завжди відчиняла вікна і слухала. І вони дуже жалували, що ми виїжджаємо. З другого боку ми мали американського німця. То добра свиня. Він любив усе якусь пакість робити, і ми не жили в згоді, він був якийсь нервовий. Але ми уваги на то не звертали, як на безрогу.

Виїжджали ми в далеку дорогу – чотири тисячі п'ятсот км. їхали ми три дні, поки приїхали на місце, де я вже купив хату, досить стару. Тільки тимчасова хата. Дружина переступила поріг і розплакалася: "То в такім жити?" – "Чекай, знайду місце, тоді буде нова хата".

Почав я відновляти хату, і ми поїхали купити керамічні плитки до кухні. Виїхали ми на т. зв. "відієр вупвар" недалеко від нашої хати. А тут над'їхав п'яний мексиканець, переїхав середню лінію і вдарив наше авто, чоло в чоло. Дружина головою вибила передню шибу, так що треба було накласти дев'ятнадцять швів. Хлопці були на заднім сидінні, але до переднього сидіння розбили собі носи.

Приїхала поліція, і я побачив, що поліція запхала мого сина до авта. Питаю поліцая: "Куди ви берете його, на поліцію? Чого?" – "Бо він зробив випадок!" Я кажу, що то мій син, який був у моїм авті". – "А де шофер авта, що зробив випадок?" – "Ідіть шукайте, я не знаю, де він". Його знайшли в пивній, там його чимось годували мексиканці, аби не було чути алкоголю. Але він не міг триматися на ногах. Зловили його, привели до нас і питають: "Той самий?" – "А як я можу знати, як він утік з авта, коли мене вдарив?" Поліція й закувала його, а дружину і хлопців відвезли до шпиталю, також і собаку, що була з нами.

Тоді ми ще не знали жодного доктора, щоб дістати якусь допомогу. Дружині треба накласти шви на голові. Вона побула пару днів у шпиталі і вже хотіла додому. Бо молодшого сина зареєструвала до школи. Заледве випросилася зі шпиталю. Дома лежала в ліжку, а син пішов сам до школи. Почула дзвінок на дверях, і ледве встала, відчинила двері, а якийсь чоловік питає, чи вона хоче бути похована на цвинтарі на Роагіл. Так називається головний цвинтар у Віттіер. Чоловік ходив хата в хату і продавав місця на поховання. І якраз натрапив на хвору дружину. Вона відповіла, що ще не готова на цвинтар. Зачиняючи двері, вона побачила, як тому бідакові аж капелюх злетів з голови. Багато бракувало, а тут раптом мова про цвинтар! Дружина ходила до якогось лікаря Шнайдера. То був справжній Шнайдер, тобто кравець.

За якийсь час ми довідалися, що в місті Помона є українець лікар – Вестон. Він привів дружину до здоров'я. Спершу казав принести ліки, які рекомендував доктор Шнайдер. Глянувши на них, він сказав: "Птахів лічити тим, а не людей!" За якийсь час дружина прийшла до себе.

Так привітала нас Каліфорнія, де живемо й досі. Куди б не приїхав, початки завжди важкі. І як би не було добре, чужа земля не заступить рідної Батьківщини. Туга за нею, за своїм народом, з якими виростав, ділив веселі і сумні дні, долю і недолю. І не раз прагнув побачити хоча б десь з-за кута свою рідну стріху, яку не раз споминав у згадках і в молитві. Господи, чи дозволиш ще побачити рідну стріху, під якою родився, рідне село, своїх друзів, з якими разом стелили стежку до самостійної України?

Одного дня ми почули радісну вістку, що Україна проголосила свою самостійність. Не можу описати радість, від якої котилися сльози. Ви могли почути при зустрічах привітання "Слава Україні!" на вулиці чи в Українськім Культурнім Осередку, під церквами, як Греко-Католицькими, так і Українськими Православними. То була радість, що нарешті буде в своїй хаті своя правда, і сила, і воля. Ми слухали, як інші держави визнавали самостійність Соборної Української Держави.

Тільки одна твердолоба особа, яка не то, що не хотіла визнати самостійносте України, а ще й пхала Україну в московське ярмо, – американський твердолобий президент Джордж Буш. Викручувався, мовляв, референдум покаже, тоді він подумає. Результати референдуму блискучі – 94% за самостійність, а президент Джордж Буш далі не визнавав її. Усі українські організації США змушені були вдатися до демонстрацій українців з різних міст з вимогою: "Не тягни, а визнай самостійність України! Не будь останнім!" Йому було важко, щоб не образити свого франта Горбачова.

У Каліфорнії ми рішили зробити демонстрацію під державним будинком. Але треба було грошей, щоб оплатити обслугу будинку. Тиждень перед демонстрацією в неділю, коли люди вийшли з церкви і, як звичайно, зійшлися до церковної салі, я взяв мікрофон і попросив, щоб допомогли в коштах, потрібних для оплата обслуги державного будинку. Ще не було такої жертовності, як ніколи, – я зібрав 966 доларів тільки під нашою Греко-Католицькою церквою. Небагато ми дістали допомоги від інших політиків.

До американської політики

Американська політика досить бідна супроти світової політики. Тут нема політиків світового масштабу. Тому, що в Америці політику робить долар, а щодо результатів виборів, то все залежить від кишені. Проте нема розуміння світової політики і, рівно ж, як і своєї. Америці не можна багато довіряти, не вірити в жодні допомоги в обороні, бо це підтвердилося в багатьох місцях світу. Наприклад, під час висадки кубинських повстанців, організованих Американським ОІА і президентом Кеннеді. Повстанцям обіцяно, що коли вони висадяться біля берегів Куби, то американські літаки почнуть бомбардування Куби і дадуть допомогу висадці. Коли кубинські повстанці прибули до берегів, то Кеннеді відмовився від бомбардування і допомоги повстанцям. Їх велика частина загинула, а решта попала в комуністичний полон, і Кастро їх викінчив у концентраційних таборах. Так само сталося під час Корейської війни, коли воювала армія ООН на чолі з генералом МекАртуром, учасником перемоги над Японією. У Кореї знаходилась мала частина армії. Коли Північна Корея вдарила на Південну Корею, то загнала Корейську і Американську армії до портового міста Пан Манджу – далі не було куди відступати. Тоді прибула армія ООН і відбила Північну Корею за ріку Ялу, що стала границею між Північною і Південною Кореєю. Генерал МекКарті хотів перейти ріку Ялу і вдарити по Північній Кореї. Але Президент Трумен заборонив, боявся, що Москва втрутиться у війну. МекАртур відповів, що коли Москва впхається у війну, вдарити по Москві і чимскоріше, тим краще все закінчити. Президент Трумен забрав генерала МекАртура з Корейського фронту і призначив генерала Сінґлепа, який був першим генералом у НАТО. Але Сінґлеп був такої самої думки, що й МекАртур, і почалася перепалка між генералом Сінґлепом і президентом Труменом. Президент мав прокомуністичних дорадників, бо тоді у Вашингтоні засіли комуністично настроєні політики. Трумен забрав з Корейського фронту генерала Сінґлепа, який, відійшовши на пенсію, за якийсь час заснував організацію – т. зв. "Юнайтед Стейт Консуль" для "Світової Свободи" (це Антибольшевицький блок Америки). Головою став генерал Сінґлеп, заступником – полковник Коген, генеральним секретарем – інженер Володимир Чопівський.

Ми були добрими приятелями з Володимиром, і він мене намовив вступити до організації. Я й вступив. Це була справді світова (міжнародна) організація. Вона мала свої відділи по цілому світі, які з'їздилися щороку на свої Конгреси. Мені припадала честь бувати на Конгресах як делегат з Каліфорнії, бо в Лос-Анджелес лише я був членом цієї організації. Завжди мене запрошували як делегата. Тільки не пощастило мені побувати на Формозі в Китаю, де проводився Конгрес, бо була спізнена віза на в'їзд на Формозу. Останній раз Конгрес відбувся в Сантьяго в готелі "Шеретон", де проходив з'їзд за участю понад 100 делегатів з цілого світу від некомуністичних держав. Встановлені півколом столи дозволили кожному делегатові взяти безпосередню участь у нарадах, причому технічно оснащено переклад іноземців, перекладачі допомагали також встановлювати особисті контакти, а саме: розповідати про свою працю і плани, ділитися досвідом, давати поради, як можна найуспішніше поборювати комуністичні впливи в своїх державах.

За місяць до Конгресу почали надходити погрозливі листи від комуністів, що вони під час Конгресу висадять нас у повітря разом з готелем. Генерал Сінґлеп дав розпорядження прислати кожному делегатові свою фотокартку для пластикових пропусків з ім’ям, прізвищем і датою народження делегата. При вході на салю стояв поліцай з телефоном і перевіряв пропуски. Кожний делегат, крім пропуску, на вилозі піджака мав виказку своєї особи. Крім того, поліцай уточнював телефоном наявність пред'явника пропуску у списках делегатів.

Конгрес пройшов успішно. Опісля відбувся бенкет. Мені випало місце коло делегата з Афганістану, заступника командира моджахедів. Він 5 років був у Москві на військовому вишколі, поки Кремль на почав інвазію в Афганістан. Він розповідав мені про перебування в Москві, про московський народ, який, на його думку, за своєю природою неввічливий, грубий. Говорив, що мав серед українців багато приятелів. Він одразу пізнавав, хто українець, бо коли він на вулиці щось питав, то українець чемно йому пояснював, куди йти чи їхати. А москаль носа задирав догори, щось буркнувши, йшов далі. Наша делегація внесла пропозицію: полонених українців не розстрілювати, а висилати до Пакистану, де ми допоможемо. Українська делегація виходила з того, що українці не йдуть з власної волі, а їх насильно вводять у Афганістан, аби фізично винищувати. Україна, її народ не хочуть окуповувати чиїсь землі, а тільки прагнуть жити з іншими народами в приязні. Москва окупувала нас, а тепер хоче підкорити ще й інші народи. Афганці щойно почали боротьбу, а ми боремося вже віки з варварським нападником, який – ледачий – хоче жити за рахунок інших народів. Афганець був дуже задоволений, що ми йому все вияснили про інші національности. Він пообіцяв доповісти військов­му керівництву і представити своєму штабові про справи, які ми йому розповіли. Ми разом з нашою делегацією зробили знімки на пам'ятку про нашу дружбу. Совєтські солдати переходили на бік повстанців, їх відсилали до Пакистану, звідки потім перевозили до Америки. Але чимало повірило, що їм Совєтський Союз пробачить, дехто вертався назад на "родіну". Напевно, їх розстріляли за зраду цієї ж "родіни". А родинам висилали повідомлення, що загинув, либонь, героїчною смертю при виконанні якогось "інтернаціонального обов'язку ...

Комуністична пропаганда

Як московська комуністична машина зуміла так фальшиво використовувати наших патріотів для своєї пропаганди? Ми, націоналісти, пробували висвітлювати правду про поневолену Україну, про її синів і дочок, які каралися і гинули в московських тюрмах і каторгах. У діаспорі створено різні організації, що стали до боротьби проти московського окупанта, зокрема Світовий Конгрес Вільних Українців. Головна станиця його була в Торонто (Онтаріо, в Канаді). Також створені: Український Конгресовий Комітет Америки, Організація Чотирьох Свобід України, згадувана вище антибольшевицька організація американського генерала Сінґлепа Юнайтед Стейт Консуль для "Світової Волі" (головна станиця в місті Фінікс, штат Арізона, президент генерал Сінґлеп, заступник полковник Коген, генеральний секретар бл. пам. Володимир Чопівський).

Одного разу призначено з'їзд у місті Скаддел, штат Арізона. Прибули Український Конгресовий Комітет Америки з представниками свого керівництва, бувший Прем'єр Відновлення Української Самостійної України Ярослав Стецько, заступник Китайської Формози – заступник Міністра внутрішніх справ Формози, представник з Африканської Республіки Кенії, з Канади професор університету Голувка, у минулому затятий комуніст. Кожний мав свою тему виступу: Ярослав Стецько виступав від Антибольшевицького блоку України, професор університету Лев Добрянський – від Українського Конгресового Комітету, професор університету з Канади – в обороні Юрія Шухевича.

В обідову пору ми посідали в холодку, і я підійшов до професора Голувки і, привітавшись, почав з ним дружню розмову про Канаду, про різні організації тощо. Між іншим, його спитав, як сталося, що він з ревного комуніста став націоналістом. Він мені повів цілу його історію: він не був комуністом, тільки щирим українським патріотом. Повірив у брехливу пропаганду, як Радянська Україна розвивається, як процвітає, а весь уряд у робітничих руках. І він як партійний член зголосився викладати в університеті в Україні. Був там два роки. Спочатку нікуди не ходив, щоб не викликати підозріння. Бачив щось не те, у що начитався. При нагоді запізнавав людей, з якими можна поговорити на теми життя в Україні. Два роки таємно занотовував спостереження про комуністичний рай. Він зрозумів, як треба поводитися, щоб не попасти в недовір'я. Після двох років, вертаючись до Канади, він накупив совєтської макулатури, щоб замішати свої записи з нею. Приїхавши до Канади, професор Голувка написав правдиву книжку про комуністичний рай у Совєтському Союзі. Книжка розійшлася по всій Канаді. Її прочитали ревні комуністи, страшно обурившись. І один комуніст жидівського походження зателефонував до професора, чи він не хотів би мати відкриту дискусію на телебаченні. Професор Голувка погодився. Дискусія мала тривати одну годину у відкритому ефірі, щоб канадійці знали, яка пропаганда і яке життя в Радянській Україні. Відтоді професор Голувка на всіх націоналістичних з'їздах розповідає про свою працю в Україні і про те, що побачив на власні очі.

Сталася ще одна пригода, яка вилічила з комунізму ще одного українця. То було в Клівленді, штат Огайо. Був там один чоловік, який за контрактом малював хати людям і належав до Комуністичної партії Америки. Він розпинався за Радянський Союз. Його прізвище Пиріжок, але він поміняв його на Прайс. Його сестра жила в Україні, та не могла писати йому правду. І він насміхався з нас, антикомуністів. Ще й хотів, щоб нас повисилали назад до Радянського Союзу, бо ми "зрадники" свого народу. В Клівленді комуністична партія мала свій дім, де читалася комуністична література. Так бідний Пиріжок нахлепався комуністичної брехні, що не можна було його переконати, що все це брехня.

За якийсь час наш Пиріжок поїхав відвідати свою сестру, яку не бачив 20 літ. Сестра прийняла його в своїй хаті сердечно і з гіркими сльозами. Привезли його таксівкою, провадив енкаведист, який не говорив нічого через цілу дорогу, але зайшов з Пиріжком до хати. Пиріжок глянув по хаті і промовив до сестри: "Ти так бідно живеш!" Вона потиснула йому руку і моргнула до нього. Він замовк і більше не питав, чого вона так бідно живе. Шофер довго не затримався. Коли він вийшов з хати, Пиріжок спитав: "Чому ти так здригнулася, коли я тебе спитав?" – "Тихо, – прошепотіла сестра, – бо, може, шофер ще під дверима. Ліпше сідай, а потім поговоримо про все". Вже стемніло, і він пішов відпочивати, але спання не брало. Він довго-довго не міг заснути. А рано, ще не сходило сонце, встав.

Сестра вже готовила снідання, і він підійшов до неї і спитав: "Чому ти так тільки шепочеш, а голосно не говориш?" – "Бо не знаєш, чи хтось не стоїть під вікном і підслуховує розмову. Ти, може, того не знаєш". І сестра почала розповідати про тутешнє життя. Вона принесла снідання, він поїв трохи і каже: "Підемо в село, нехай я побачу село і, може, кого знайомого зустріну". – "Не думаю, – відповіла сестра, – багато повивозили, чимало повмирало, і майже нікого тут немає". Він каже: " Пішов я в село" – і ніяк не міг пізнати свого села: деякі хати напіврозібрані, а деяких зовсім немає. І аж сльози стали в очах. "От і рай, – подумав, – а на папері брехня цвіте, як у раю".

Пішов зі сестрою до ресторану, посідали, замовили їжу, і присунувся до їх стола якийсь чоловік, трохи підпитий, і почав розмову. "А ви з Америки?". – "Так". – Ну што, понравілось здєсь?" Він відповів: " Жізнь? Яка там жізнь!" – "Я сразу понял, что ето буржуазний парень". Його сестра натискала на його пальці під столом, але він не міг стерпіти і показав свої руки з мозолями. І промовив: "Подивись на мої руки. Я, хоча й важко працюю, але спокійно сплю". Сестра далі натискала ногою на його ногу під столом. І він перестав сперечатися з п'яним. Вони вирішили вийти і піти додому. По дорозі він не міг повірити, як можна обдурювати світ пропагандистською брехнею. Сестра все його просила, щоб не розговорювався, бо може попасти в тюрму. "Що? Я маю партійний квиток!". – "Часом і квиток не допоможе, ти не знаєш тутешнього права". "Які там права, я їм покажу в Америці їх права, які ви тут маєте!

За три тижні наш Пиріжок уже вертав до Америки не такий, коли їхав в Україну. Приїхавши до Нью-Йорку і тільки висівши з літака, він просто почвалав до редакції комуністичної газети, яку він так вірно передплачував. І просто на кулаки пішла розмова-суперечка, хотів віддячитися за брехню, якою його весь час годували. Приїхав він до Клівленда, і сумління на давало йому спокою. Вже другого дня вечором з'явився в Комуністичному домі, а там зібралася вся громада з цілого міста, чекаючи добрих вістей з рідного краю. Коли ввійшов Пиріжок на салю, зібрані комуністи побачили його похмурі очі, ніби попідбивані, зі синцями. Колеги ахнули, не знали, що сталося. "Напевно, націоналісти тебе побили?" – " О ні, наші брати, яких ми утримуємо, і живуть вони на нашім хлібі за те, що обдурюють і пишуть брехню, якою нас годують, а ми – як вівці в отарі, яких заганяють собаками. Усе брехня! Пасуться на нашому хлібі. І ви, дорогі колеги, хочете вірте або ні, а я все бачив на свої очі, і далі мене не будуть обдурювати брехнею. І я даю вам свій червоний квиток, більше мене не вважайте членом!" Кинув він квиток і пішов додому, хоча його не було й між націоналістами , бо йому соромно, що дався обдурити.

Після нашої демонстрації Буш майже останній визнав Українську державу. Я як президент Українського Культурного Осередку писав до нього листа. Підкреслив, що я ніколи не сподівався, що ми маємо дволикого президента, який говорить, що кожна нація повинна мати свободу, а Україну хотів знову загнати в московське ярмо. Сором і ганьба для такої високопоставленої особи, щоб так повелася в Українськім Парламенті. Ти, пане Президенте, – писав я, – був у Сі-ай-ей, також амбасадором у комуністичному Китаю, заступником Президента Рейґана, – і в тебе ще досі нема досвіду, що означає воля, за яку народ кладе своє життя! Але вже довго не лишається твоєї президентури, і хтось інший, напевно, зрозуміє, що значить свобода народам. І так сталося, що уже більше його не обрали Президентом.

Ще вернусь до нового місця, куди ми приїхали, відірвавшись від української спільноти, з якою зжилися в Клівленді, де проживало 42 тисячі українців, де були розбудовані різні організації. А тут Каліфорнія, Лос-Анджелес – місто велике, а українців мала горстка. Вони й попали з Европи просто в Каліфорнію. Але вони також не спали. Тут уже був Український Культурний Осередок. І завдяки Миколі Новаку, ініціативному лідеру, купили театр, що в той час продавався, відремонтували і зробили Народний дім. У ньому містився Український Культурний Осередок. Тут організувався хор, керував ним славний диригент Володимир Божик. Вступив і я до хору, де співав в басах. Ми виступали на телебаченні з колядками, також на свята Різдва Христового.

У хорі я запізнав Богдана Гірку, який походив із села Утішків, де його батько був священиком. За якийсь час Богдан підійшов до мене, і ми почали розповідати свої життєві пригоди з нашої минувшини. Почав я розпитувати, як стоїть Лос-Анджелес політично. "Чув я, що тут є Спілка Української Молоді". – "Була, – відповів Богдан, – я стягнув молодь і пробував її з'єднати, зосередити навколо української справи, але мені це не вдалося. Спробуй ти, тут ти свіжий, думаю, що тобі вдасться". – "Не знаю, – відповів, – буду пробувати. Ти покажеш тих людей, які мають дітей, а я спробую переговорити з ними".

Познайомився я з родинами, щоправда, їх небагато. І ми зробили сходини з батьками. Спочатку небагато прийшло батьків, але на сходинах мене обрали головою Батьківського комітету. Почав я потрохи збирати діточок. Павла Білецького вибрали Бунчужним. Помаленьку ми посувалися вперед з організацією. Створили мандолінову оркестру, яка виступала на різних імпрезах з великим успіхом, так що навіть німці запросили її виступити на їхнім "Октобер Фестіваль". Пізніше почало приходити більше дітей до Спілки Української Молоді. Тут засновуємо Організацію Чотирьох Свобод України, обираємо головою пана Брікнера. За якийсь час на загальних зборах вибрали мене головою Організації Чотирьох Свобод України, хоча я ще практичного досвіду не мав, але пробував, як міг, піднести цю організацію. І на моє щастя, приїхав з Сан-Франциско Ярослав Блищак, який мені дуже допомагав у праці. Ми обидва оживили національно-патріотичну і громадську діяльність у Лос-Анджелес. Почалися імпрези за імпрезами. Відбувалися свята на відзначення ювілею, коли в ніч на 12 січня 1918 року було проголошено М.Грушевським Самостійну Соборну Незалежну Українську Державу, коли 30 червня 1941 року відновлено Самостійність Української Незалежносте. Рівно ж святкували відповідними імпрезами річницю створення Української Повстанської Армії. Відзначали також багато інших історичних дат і свят.

Чимало мені допомагали отці з православних церков – отець Галик Голотяк з церкви св. Андрія, отець Підгурець з церкви св. Володимира, який часто виступав з рефератами на святочних імпрезах. Перебув я вісім літ на президентськім посту ОЧСУ. На одному засіданні ми запланували переобрання голови, віддавши керівництво молодому, щоб привчити молодь до громадської діяльности. На одних загальних зборах ми вибрали молодого хлопця і мали надію, що він поведе працю, придбає ширші кола молоді. Але ми завелися на ньому: хлопець залюбився в одну дівчину і виїхав до іншого штату, все залишивши. І так було два роки. Ніхто не навідався до Лос-Анджелес.

Тимчасом мене вибрали головою Українського Культурного Осередку в Лос-Анджелес.

Мене попросту люди просили, щоб я взяв голівство і відновив діяльність Народного дому, який, до речі, потребував деякого ремонту (туалети без вентиляції і т. ін.). Стидно перед чужими від такого занедбання.

Я прийняв головування. Перше, що зробив, взяв пару контракторів, аби оцінили необхідні робота майстрів. Приїхало двоє, але оцінили дуже дорого. Я вирішив взятися до роботи за 1500 доларів дешевше і зробити добре. Не розходилось про заробіток, тільки про те, щоб Український Культурний Осередок виглядав, як інші гарні клуби, аби не було соромно за Народний дім, яким пишалася наша громада в Лос-Анджелес.

Потім відновив кухню майже в 1000 доларів дешевше від пропозицій контракторів.

Дешевше коштували робота і матеріал від пропозицій інших майстрів. Таким чином поволі я відновив цілий дім Українського Культурного Осередку. Чотири роки був тим нещасним головою, коли не раз коштувало мені багато нервів. Мені ґратулювали за успіхи та досягнення, але, як не дивно, декому не подобалося, бо, як говорить приказка, ще той не вродився, щоб усім догодив.

Тимчасом приїхало багато нових емігрантів з України середнього віку і студентів. Щоб оживити нашу національну працю, ми почали приєднувати нових членів до нашої спільноти, закликаючи вступати до нашої громади і до Українського Культурного Осередку. Два роки перед моїм відходом я взяв до управи одного чоловіка зі Львова, ніби досить свідомого українця, на посаду культурно-освітнього референта. Він вив'язався зі своїх обов'язків добре. Коли я надумав відходити з голівства, в мене визрів намір передати йому головування. За два роки до мого відходу я поговорив з членами про свій намір, який ґрунтувався на моїх спостереженнях за референтом, він, справді, непогано вив'язувався зі своїх обов'язків. І з моїм відходом на загальних зборах його вибрали головою Українського Культурного Осередку.

За якийсь час він лишив роботу менеджера. Але невдовзі спитав мене, чи він міг би залишитись і менеджером. Я поговорив з управою, яка й погодилася, щоб голова УКО міг бути й менеджером. Так тривало понад два роки. Проте за якийсь час донеслося, що з Українського Культурного Осередку зробили корчму. Щовечора сходяться тут на пиятику. Потім уже не тільки члени, але й вся спільнота обурилася, що часом менеджер такий п'яний, що не в стані замкнути дім, а хтось інший це робив і віз його, п'яного, додому, а вдома – сварка і бійка. Дійшло до того, що одного вечора його жінка викликала поліцію, і нашого голову арештовано. П'яного забрали до цюпи, не знаю, як довго його тримали.

Коли саля була винаймлена на якісь прийняття, то дуже мало менеджер бував присутній у салі, тільки сторожа сама мусила провадити справу з п'яними. Досить того, що сторожа залишила роботу і більше не хотіла брати на себе відповідальносте.

Минав рік, приходили загальні збори. Люди мене просили, щоб я знову взяв назад голівство і навів порядок. Перед виборами ми провели мітинг, і я погодився на головування в УКО, причому нинішній голова має залишити цю посаду і менеджерство. У важкій дискусії він погодився уступити і не подавати своєї кандидатури на жодні посади в організації. Почалися загальні збори, більша частина учасників була з нової еміграції, яких загальні збори затвердили. Ще таких загальних зборів я не бачив за свого життя. Виглядало, ніби Верховна Рада засідає в Києві. Крик, одне одному не дає слова сказати... Щоб втихомирити, предсідник зборів майже не вийшов з рівноваги. Одна пані, яка приїхала з України, почала виступати як інтернаціональний юрист: ми, мовляв, неправильно провадимо загальні збори, бо вона знає, як їх провадити. Я тлумачив їй, що в Америці не так, як в Україні. Коли творилася неприбуткова організація, т. зв. Корпорація, написали Статут цієї організації. І за тим статутом провадять діяльність і загальні збори. Статут затверджений штатом Каліфорнія. Але всі ці аргументи не допомагали: крик, одне одного перебиває і т.д.

Доки існує Український Культурний Осередок, такого я ще не бачив. Поділилися на дві партії, одні одних поїдають, ні жодної чести, ні амбіції в них нема! Тільки долар і "водка", взаємні наклепи. Не хочу все описувати і обчорнювата, бо це українці. Але ми, діаспора, мали привілеї у Вашингтоні, другі після, жидів, і з нами числилися. Що ж тепер? Не досить, що маємо ворогів, а тут ще й свої... Правда, є одиниці, що самі соромляться тих своїх, немудрих, за їх поведінку. Вже нам донесли, що коли понапивалися, то великі плани визріли в них, уже кожний дістане портфеля в Українськім Культурнім Осередку. Бо ми, діаспора, вже стара скоро повмираємо, а вони тоді переберуть до своїх рук Український Культурний Осередок. І провадитимуть його по-своєму – будуть забави і "водка"!

Перед святом уродин Тараса Шевченка, ми підготовляли імпрезу, щоб вшанувати геніального Поета, духовного пробудителя українського народу. Культурно-освітній референт мав підготувати художню програму. І трапилося так, що в нас ще такого не бувало: ми почули від культурно-освітнього референта, яка вичитувала учасників виступів і переговорювала з виступаючими на сцені. Дійшло до соліста, який за три пісні вимагав заплатити... 500 доларів! І я, як голова Українського Культурного Осередку, спитав, хто він? Киргиз! Неукраїнець. Звідки він? Зі Львова. А як він заблукав до Львова? В нас не було таких "патріотів", щоб за виступ на уродини Тараса Шевченка, що було великою честю, брати... гроші.

Якщо управа УКО обіцяла йому заплатити і з тим згідна, щоб йому допомогти, це річ можлива. Коли б він звернувся до нас – це інша справа, ми могли б йому допомогти. Але не платити за його виступ на такому святі! В нашої діаспори була честь виступити на національному святі перед публікою, яка заповнювала цілу салю. А тепер чого ми дочекалися? Ми думали, що приїдуть молоді і заступлять нас, старих. Не досить, що нас тут критикували пейсаті, що ми були "злочинцями" і чинили якісь "побої", але ми давали собі раду з ними. Ми добивалися своїх прав і доброї опінії для нашої України, щоб ми були на рівні з іншими народами, з нами інші нації числилися, бо бачили, що ми працюємо для своєї нації. Ми розбудовували національні доми, щоб могли святкувати свої національні свята, щоб молодь виростала в національнім дусі. Ми відкладали зароблений долар на купівлю землі з озерами, щоб молодь мала де відбувати літні табори, набирати організаційного досвіду і знань про Україну, про її географію, про історію свого народу. Про боротьбу за самостійність України, про її перемоги, про програші через зрадників. І сьогодні потрапили у велике розчарування, що сьогодні діється на обдуреній і обкраденій прадідівській землі. І як писав Тарас Шевченко, з матері полатану сорочку здіймають. Не маючи ні сумління, ні сорому перед своїм народом, який бідує, перебуває в голоді та холоді і чекає кращої долі, самозванні правителі плюндрують Україну. А народ ніби ще вірить (але до часу) в обіцянки зрадників, які напихають кишені грабованим нашим добром і вивозять за кордони криваву здобич.

Але ми пам'ятаємо (і нинішні кровопивці їх мають не забути) наших борців-мучеників за нашу свободу, які йшли на смерть за Батьківщину з гордо піднесеною головою. Бо знали, що прийде час свободи і настане час розплати за їх катування і смерть, про що розказують підвали, тюремні камери і стіни, списані кров'ю в'язнів перед смертю. Розплата ще не настала. Бо сьогодні ті (або їх нащадки), які катували наших братів і сестер, панують в Україні і насміхаються з нас, з нашої мови, зневажають наші традиції і нашу людську гідність.. Вірні сини і дочки тиняються по світах у пошуках заробітків, аби вижити... А зайди панують у розкошах.

Я вірю, прийде час, і народ скине це новітнє ярмо...

Пласт, організований у таборі в м. Крайбурґ (Німеччина). Перший зліва сидить Петро Якимів.

Зліва на право: Петро Якимів - голова УКО Лос-Анджелес, генерал Сінглеп - президент Юнайтед Стейт Консул «Світової Свободи», Володимир Попівський - генеральний секретар організації, Русола - голова СУМ, Ліда Попівська, полковник армії США Коген - заступник президента організації (1983)

Делегати конгресу «Світової Свободи» в рамках АБН (24.05.1985, Сантяґо). Зліва на право: Петро Якимів, Володимир Мазур - голова Самопомочі Чикаго, афганець, заступник командира муджагедів, проф. Голувка, Слава Стецько, Ліда Василин, Роман Зварич - член Проводу ОУН.

Над могилою Євгена Коновальця у Роттердамі (9.10.1989)