Дата публікації допису: Jul 17, 2014 7:17:40 PM
Від 16 до 18 липня 1944 р. 3-ій дивізіон легкої артилерії І УД був розміщений коло села Голубиці. В ці дні ще не було відомим, що І УД вже оточена і що перед нами стоїть тяжке завдання прориватися з перстеня.
Посилений заблукалою на наш відтинок батареєю легкої артилерії німецької армії, наш дивізіон давав вогневу підтримку 31 піхотному полкові, а частинно і куреневі фюзилерів. Йшли важкі оборонні бої, ворог раз-у-раз наступав переважаючими силами на становища нашої піхоти, і зчаста приходило до рукопашних боїв. Треба відзначити, що в цей час всі наші частини держалися взірцево, відбивали ворожі наступи і розбудовували оборонні становища. На окрему згадку заслуговує курінь фюзилерів, що, дібраний з найкращого людського елементу дивізії (це були переважно студенти, робітники і інтелігентні сільські хлопці), був справжньою пробоєвою частиною дивізії.
Під вечір 18 липня я дістав наказ від командира дивізіону негайно зголоситися в штабі. Приїжджаю і голошу про бойовий і моральний стан нашого відділу. Він був радше важкий. В останніх двох днях вороже летунство знищило наше постачання, були понищені табори й харчові пункти, отже і кухні з харчовими припасами; стрільці були виснажені довгим неспанням. На лиці командира – помітне затривоження, яке стає мені зрозумілим, коли довідуюся від нього про загальне становище дивізії і про оточення її ворогом. Ця вістка дуже заскочила мене, бо як я вище згадав, ніхто з нас, старшин, з такою можливістю не числився, знаючи, що позиції наших правих і лівих сусідів держалися.
Командир Шіценгофер передав мені командування над усім дивізіоном, бо сам мусів зголоситися до штабу полку. Дістаю від нього також останній наказ нашого артилерійського полку, згідно з яким ще цієї ночі мусимо зліквідувати наші бойові позиції і відступити на лінію села Підгірці, де нам треба відразу ж підшукати й зайняти нові вогневі становища. Там же мали ми вичекати на дальші полкові накази.
Усталивши з старшинами дивізіону порядок маршу і визначивши на карті нові тимчасові становища поодиноких батарей, я залишаюся з останньою, 9-ою батареєю, і наглядаю над точним переведенням зміни становищ.
Не зважаючи на велику втому вояцтва, зміна становищ проходить дуже справно, і ранком наступного дня, 19 липня, останні відділи нашого дивізіону залишають село Ясенів, місце постою штабу 29 піхотного полку. Ще кілька годин важкого маршу під гору в Підгірцях, і весь дивізіон займає визначені становища. Під'їжджаючи на нові становища, дістаємо обстріл ворожої артилерії і танків, який одначе не спричинив у наших рядах ніяких утрат.
Опинившися на новому місці, спершу намагаємося получитися зі штабом нашого артилерійського полку. Це не вдалося, і нам довелося приймати рішення самим.
Тим часом наше оточення стає вже очевидним, а близькість ворога унеможливлює введення артилерії в дію. На відправі старшин дивізіону наказую вистріляти запасну амуніцію (картовим стрілянням). Залишивши по п'ять стрілен усіх родів на гармату, ми відступили в напрямі на Вороняки-Гологори. При цьому відступі трапився прикрий інцидент, який уважаю за конечне згадати. Командир однієї батареї, хорунжий М., не виконав наказу, покинув гармати і разом з кількома стрільцями "усамостійнився". Згодом, на еміграції в Німеччині, я стрінув його і просив пояснити його тодішню поведінку. Він сказав, що його вогневий старшина здавався йому непевним і в такій ситуації він не хотів наражувати людей. Старшина, про якого він згадував, загинув під час прориву з брідського кітла.
Цим разом наш відступ супроводив майже безперервний вогонь ворожого летунства. Перед селом Сасовом ми застрягли в кількакілометровій колоні німецького війська і були змушені посуватися слимачою ходою. Згодом уся колона спинилася, і не було виглядів, що вона скоро рушить. Десь попереду перевернулася машина, замкнула дорогу, і доводилося чекати. Місце, в якому ми знайшлися, було в яру, і треба було кожної хвилини очікувати летунського налету. Я наказав нищити гармати і все приладдя, і за короткий час наш дивізіон перетворився в кінний відділ. Наші гармати ми або розірвали, або зробили неможливими до вжитку. Позбувшися таким чином перешкоди руху, ми подалися на конях полями і пізно ввечері того самого дня осягнули містечка Белзець.
Розмістивши вояцтво на кількох хуторах, я нав'язав зв'язок зі штабом німецького командування місцевого фронтового відтинку. Це був молодий німецький полковник, ми разом простудіювали на карті ситуацію. Від нього ж я довідався, що село Скварява, яке загороджує нам дорогу з оточення, перебував у ворожих руках і що його треба здобути. Значення Скваряви збільшувала ще та обставина, що крізь це село проходило шосе Красне-Золочів, дуже важливе для нашого дальшого прориву.
Рішено наступати другого дня, 20 липня, ранком. Діставши приобіцянку артилерійської підтримки від командира німецької артилерії цього фронтового відтинку, підготовляємось до наступу. Долучається до нас ще пор. Козак з 31 піхотного полку з своєю групою. Розчленувавши відділ на три частини, починаємо, по попередній артилерійській підготовці, спрямованій на залізничну станцію в Скваряві, наступ трьома колонами на село. Правим крилом командує хор. Тихоліз, лівим – пор. Козак, я знаходжуся в чотовій групі, посередині. Наш наступ заскочив ворога, і по короткім спротиві, залишивши на бойовищі ранених большевики відступили до села Княже. О 7 годині ранку Скварява вже була в наших руках.
Обсадивши село, я подався на вежу місцевого костела, звідкіля спостеріг три легкі машини ("джипи"), які їхали з Красного до Скваряви. Робимо засідку, і незабаром дві машини разом з залогою в наших руках. Третій пощастило в останній хвилині втекти.
В наші руки попадає начальник штабу танкової армії в ранзі полковника, родом москвич, років не більше 55, прізвища якого вже не пригадую. Разом з ним – його почет. В ході переслухання довідуємось, що большевицькі танкові частини втратили зв'язок з піхотою і що полковник саме вибрався цей зв'язок наладнати. Він їхав до Золочева, щоб там, у своєму вищому командуванні, дістати получення до піхоти. Завданням його було також просити для своїх частин підкріплення. Передавши полонених командирові відтинку в Белзці, звітую про ситуацію і ще раз стараюся нав'язати зв'язок зі штабом артилерійськаго полку, зглядно зі штабом нашої дивізії чи якоїсь її частини. Але мої намагання й цим разом зостаються безуспішними, і тоді ми рішаємо ще цієї ночі повести прорив з оточення. Визначивши напрям прориву Вороняки- Гологори, рушаємо о 22 годині до наступу.
Наші спроби прорватися через шосе Красне-Львів не увінчалися успіхом. В той час шосе було дослівно завалене большевицькою піхотою і відділами танків, і ми по кількох спробах, під сильним вогнем большевицьких "катюш", мусіли ще перед сходом сонця завернути до Скваряви. Сюди в міжчасі прибули нові частини німецького війська; вони підготовлялися до наступу вночі з 21 на 22 липня. Нам не зоставалось нічого іншого, як включитись до плянованого наступу, ще раз пробувати щастя. З великими втратами нашому відділові вдалося прорвати оточення і вийти за перстень большевицьких військ.
Описуючи цей фрагмент прориву з брідського оточення, я хотів спеціяльно зафіксувати маловідому подію брідських боїв: здобуття нашими частинами села Скваряви, яке згодом стало вихідним пунктом загального прориву з брідського кітла.