Дата публікації допису: Jun 06, 2012 11:30:4 AM
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.
«Вірність Україні – провідний мотив життя і діяльності українських повстанців 40-их років. Цією думкою був пройнятий і народний герой Збаражчини – Степан Мазур. Для нього найсильнішим почуттям і найважливішою метою була турбота про Україну та допомога знедоленому народові.»
Так починається нарис про нашого земляка у книзі «Збаражчина», яка вийшла у 1985 році за кордоном. І справді, не дивлячись на те, що пройшли роки, в Терпилівці та і навколишніх селах дотепер люди пам'ятають Степана Мазура і його сина Івана. Це були справді відважні і горді люди. Про Степана у його рідній Терпилівці ще тепер розповідають легенди.
Ще до Першої світової війни Степан молодим хлопцем виїхав на заробітки в Німеччину. Проте недовго там пробув. Війна, яка охопила майже всю Європу, не минула і його рідного краю. За волю України стали до бою прославлені в народі січові стрільці. Степан вважав своїм обов'язком бути серед них. Перебравшись із Німеччини додому, він зразу вступив до лав стрільців. Брав участь у багатьох боях, не раз ходив у розвідку. Відзначався винятковою хоробрістю і кмітливістю, тому й приносив із розвідки цінні відомості. Брав участь у знаменитому бої на горі Маківка, за що одержав чин старшого стрільця, а згодом — вістуна.
Світлина, яку ви бачите, і зроблена саме в ці роки. Красиве відверте обличчя нашого галицького хлопця, впевнений і мужній погляд. Він тоді не знав, що на його долю випаде ще багато днів і ночей боротьби, що йому, вже зрілому чоловікові, доведеться знову брати в руки зброю і боротися за незалежність так любимої ним України.
Недовго втішалися січові стрільці волею свого краю. Закінчилася війна, наші землі опинилися під владою Польщі. Степан Мазур осів на батьківськім ґрунті і став господарювати. Добрим був воякою, а коли настав час, став добрим господарем і разом із тим свідомим українцем. Часто із односельчанами вів бесіди про майбутнє України, запалював їх вірою, що прийде час і наш народ здобуде омріяну віками волю.
Зараз у Підволочиську живе племінник Степана Мазура – Степан Васильович Мазур. Він добре пам'ятає дядька й розповів чимало цікавого про нього.
Під час німецької окупації Степан Мазур був війтом у Терпилівці. оскільки добре знав німецьку мову. У сорок четвертому році з приходом у наш край радянських військ, Мазур вступив до УПА і пішов у підпілля. На той час це вже був не молодий господар, батько майже дорослого сина Івана і дочки. Проте навіть у такому віці він не хотів відлежуватись вдома, а став одним із найактивніших борців серед воїнів УПА. Тут і став йому в пригоді військовий вишкіл, який пройшов у січових стрільцях. Багато героїчних випадків із бойового життя Степана Мазура пам'ятають і розповідають жителі Терпилівки, а ще, мабуть, більше могли б розповісти його бойові побратими. Та одні загинули у боротьбі, інші пропали в большевицьких катівнях, ще інші втратили здоров'я у сибірських таборах.
Ще в 1944-му, коли в селі стояла якась совітська військова частина, хтось доніс на Степана Мазура, і його схопили. Привели до хати зі скрученими дротом руками. Троє енкаведистів почали допит. Степан заявив, що він усе скаже, лиш тільки нехай йому розв'яжуть руки. Руки розв'язали. Тоді він відверто й каже.
– Я був війтом у селі за німців, а тепер є членом українського підпілля. Поки тупі енкаведистські голови переварювали таке відверте зізнання, він метнувся до вікна і вискочив на двір. Залунали постріли, але було пізно: Степан Мазур зник у сутінках.
Розлючені енкаведисти кинули на пошук героя значні сили, залучили навіть авіацію, але цілий тиждень пошуків не дав результату. Коли військовий штаб залишив село, Мазур з'явився у селі, зайшов до хати відвідати жінку і дітей. Людей у селі він не боявся, довіряв, не міг повірити, що серед земляків знайдуться зрадники. Тому досить часто, коли знав, що у Терпилівці немає енкаведисгів, приходив додому.
Одного разу його заарештували двоє міліціонерів. Він спокійно сприйняв їх наказ, і ніби підкорившись, першим вийшов у двері. Враз перед самим носом у міліціонерів вони зачинилися і в замку повернувся ключ. Оторопілі загримали у двері і лише через деякий час метнулися до вікна, та було вже пізно, повстанець щез. Розлючені міліціонери спалили хату і заарештували дружину. Вона так і не повернулася з Сибіру.
Степанів син Іван також взяв в руки зброю, став як і батько, вояком УПА. Доля його геройська і трагічна. Він загинув із словами «Ще не вмерла Україна» на вустах в одному з боїв у Лозівці.
Важке горе звалилося на Степана. Загинув син, яким він гордився, вивезена у Сибір дружина, а малолітня дочка поневіряється у селі поміж чужих людей. Серце Степана горіло страшною помстою. Ще сильніше стискали його руки зброю, ще меткішим було око і твердішою рука. Він рішуче відкидав всякі пропозиції про здачу – тільки боротьба, боротьба не на життя, а на смерть. До перемоги або до загину – стало його кредом.
Саме на Різдвяні свята 1946 року Степан Мазур із ще п'ятьма повстанцями зайшли до однієї хати заколядувати. Звуки колядки почули енкаведисти, що проїжджали селом. Одіті у маскхалатах, вони оточили хату. Зчинилася перестрілка в якій загинуло три повстанці, а Мазур із Василем Кісілем під прикриттям білих простирадел і сильного вогню із автоматів вирвались, вбивши двох енкаведистів.
Після того Степан мусив стати обережним, та в село продовжував навідуватися, не міг жити без допомоги земляків, а вони черпали у його вчинках, у його словах віру, що рано чи пізно завалиться більшовицька темниця, й Україна стане вільною.
Одного разу, тікаючи від переслідування, Мазур вибіг із села і подався у поле. Хтось із енкаведистів замітив його і забіг до хати однієї господині.
– Давай, бабка, коня, «бандіта» здогнати. Проте «бабка» не спішила. Тоді енкаведист із матюками сам вивів коня і погнався за Мазуром, а за ним ще двоє пішки. Коли Мазур побачив, що його здоганяють, вистрілив із револьвера. Раз – осічка, другий раз – осічка. Лише на третій раз енкаведист злетів із коня. Вхопивши його рушницю. Мазур повалив із неї ще одного ворога. Третій не став ризикувати й побіг назад у село. І все це під обстрілом, ухиляючись від куль. Яку треба мати мужність і витримку?
Було, що заночував Мазур у Климківцях. Хтось доніс, стодолу оточили і, не наважуючись підійти, підпалили. Із диму вискочив Степан Мазур. Довга і рішуча черга із автомата. Впав один енкаведист, декількох поранено, а він знову вирвався, майже із безвиході. Лише в безпечному місці відчув, що досить сильно поранений у ногу. Рана не гоїлась, тому поїхав до Львова, і там вилікував ногу. І, мабуть, міг загубитись у великому місті, міг якось зберегтись, а з його розумом і винахідливістю це мабуть, вдалось би, та ні, він знову повернувся у рідні краї. І знову взяв у руки зброю.
Під час жнив Степан Мазур не міг витримати і хоч не на своєму полі, а у чужих людей, та брав у руки косу і допомагав, особливо вдовам загиблих повстанців. Або тим, чиї чоловіки були десь далеко на завданні. На полі біля Коршемок Степан косив гречку. Хтось, видно, доніс і його оточили. Зав'язався бій. Мазур убив одного енкаведиста, та і його наздогнала більшовицька куля біля польової кринички.
ЗА СТІНАМИ ПАЛАЮЧОЇ ЦЕРКВИ
Автор: Єфрем Гасай
Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.
14 жовтня 1994 року по телебаченню демонструвався документальний фільм «Спогади про УПА». Фільм І – «Проводжала мати сина». Чимало кадрів у кінострічці пов'язані з національно-визвольною боротьбою на Тернопіллі. Через півстоліття глядачі поверталися до героїчної і трагічної історії минулого, свідчень учасників подій, старожилів.
Привернули увагу кадри, зняті в селі Терпилівці. Місцевий старожил Степан Крамар розповідав про сумну подію в селі 9 серпня 1945 року, де під час ліквідації енкаведистами повстанського осередку згоріла старовинна дерев'яна церква, в якій загинули підпільники. Серед них була й одна дівчина, голос якої з палаючої церкви чули селяни. Вона благала Матір Божу про порятунок. Та, на жаль, не було названо її імені та прізвища.
Ярослава Жук
...Сонячний серпневий ранок повоєнного року не віщував нещастя для Терпилівки. Селяни жили своїми турботами на жнивовий день, але вранішню тишу порушив приїзд з Нового Села близько 30 червонопагонників. Загавкали собаки. Стривожився люд. Догадувалися: «Буде облава!» Але ж з якої причини? Озброєні чекісти 226-го батальйону військ НКВД оточили дерев'яну церкву.
Про початок трагедії нині розповідають по-різному, ніби повстанці виявили своє перебування під час богослужіння ненароком, за декілька днів до прибуття облавців. Не осуджуймо, не називаймо імені того, хто «видав» наших краян, які знайшли притулок для сховища. Не берімо на себе гріх, бо є безпідставні відомості і звинувачення. Мабуть, надіявся, що повстанців захоплять зненацька і вони здадуться живими. Не надіявся, що наслідок «доносу» жахливий для села і молодого цвіту нації. Та подія «чорного четверга» ніколи не викреслиться з історії подільського села.
Як тільки почало розвиднятися, з Ободівки в надійне сховище прибули Роман Бугай (Корінний) з Терпилівки, Олекса Сивий (Підкова) з Чагарів Збаразьких, Теодор Богачик з Ободівки. Невідомо коли прибули, але в церкві зосередилися Ярослава Жук з Токів, Василь Луб'янецький (Чорний), Іван Паляниця з Терпилівки та інші.
Вхід до сховища в церкви був у стіні замаскований дошкою. До оточеної кільцем церкви зайшла група офіцерів Новосільського райвідділу НКВД з дяком Фуриком, який відчинив церкву. Оглядали приміщення. В захристії з південного боку, в перекритті стелі був виявлений квадратний отвір, через який могла проникнути наверх людина. Це привернуло увагу «всевидючого ока НКВД». Отвір був перекритий дошкою. Знизу її намагалися підняти вверх, але вона не піддавалася. Зрозуміли, що її міцно укріпили, або утримують ті, хто зверху. До них звернувся начальник райвідділу майор Постнов з пропозицією здатися і, що їм буде гарантоване життя. Це звертання змусили повторити українською мовою дяка Фурика. Але у відповідь було тривале мовчання. В церкві панувала тиша. Тоді поступила команда зривати дошки в стелі знизу. І як тільки зірвали першу дошку, ходінням зверху, шумом виявили себе повстанці. Несподівано вони підняли дошку в іншому місці і односельчанину була відповідь: «Реєнт, відійдіть звідси, ми будемо здаватися». Полетіли вниз 2 гранати і озброєні автоматами, вигукуючи: «Здаємося!» – скочили вниз і відкрили стрільбу. Був убитий командир роти лейтенант Подгалін, від вибуху гранати загинув один з повстанців. Двом пощастило вибігти з церкви, вони відстрілювалися, намагалися вирватися з кільця оточення, але впали від куль енкаведистів неподалік від церкви.
Здавалося, що операція з ліквідації повстанського осередку закінчена. Наступило відносне затишшя, оглядали вбитих, виявляли їх імена, свідчення місцевих селян. Можна собі лише уявити переживання і мужність матері, яка відмовилася від свого вбитого сина. Та знайшовся такий, що назвав «Ромко Бугай!» Інший був невідомий для всіх.
Оглядали приміщення, зруйноване вибухом гранат та кулями. Над захристією, вівтарем знайшли залишену підпільниками зброю, зокрема гвинтівку, два автомати, пістолет, більше тисячі куль, вісім гранат, три польові сумки з документами; була виявлена радіоантена, до якої вели два замасковані дроти.
Пройшло близько години від початку чекістсько-військової ліквідації оточених повстанців. Продовжувався огляд приміщення офіцерами райвідділу. Вони бачили суцільне дерев'яне перекриття через всю церкву, але не відали, що з хорів був отвір, через який з допомогою драбини повстанці пробиралися наверх та забирали за собою драбину. І, мабуть, як грім з ясного неба, тишу порушили постріли зверху. На долівку церкви впала граната, яка чомусь не розірвалася. У відповідь почали тікати і відстрілюватися. На церкву спрямували вогонь оточуючі. Загорівся дерев'яний купол з хрестом. З церкви відстрілювалися. Мабуть, з хорів на окутану димом долівку скочив повстанець і зник у невідомості або загинув у вогні. Поза церквою його ніхто не помітив. Є версія, що це був Василь Луб'янецький, який врятувався, пізніше зустрічався з нелегалами і розповідав про трагедію. Але подальша доля його невідома.
Невідома доля інших повстанців, які, мабуть, пострілялися, згоріли в палаючій святині, але на підступну ласку ворога не здалися. А неподалік, на дзвіниці, теж були «хлопці», і хоч дошкуляв вогонь, полум'я обпікало їх, але себе вони не виявили. Неозброєні, вони не могли нічого вдіяти проти облавців, не могли врятувати своїх побратимів і святині.
Після завершення операції два трупи, одного з них упізнаного Романа Бугая, енкаведисти повезли у райцентр для поховання у визначене для «бандерівців» місце за Новим Селом. Спроба забрати тіло та перезахоронити в рідному селі не вдалася. Як свідчить нині рідна сестра Євгенія, мешканка Максимівки, Ромко Бугай навчався в Тернопільській гімназії, але довідавшись, що німці арештовують студентів-підпільників ОУН, залишив навчання і перейшов на нелегальну діяльність. Був районним провідником.
Звістка про трагедію в Терпилівці поширилася далеко за її межами. В Токах таємно говорили, що в церкві згоріла Кавунова Славка (так називали по-вуличному) – Ярославу Жук. Після сільської школи в Токах навчалася в Тернопільській гімназії. Здобула фармацевтичну освіту, працювала в Підволочиській аптеці, включилася в підпільну діяльність. Допомагала «хлопцям», але умови склалися так, що дочка підпільника Василя Жука змушена була перейти на нелегальний шлях діяльності. 20-річна дівчина розділила трагічну долю своїх однодумців Михайла Сивого з Чагарів Збаразьких, Івана Паляниці з Терпилівки. До речі, брат Олекса Сивий був убитий при вході біля церкви тоді ж, коли і Ромко Бугай, але був неопізнаний.
Ганебно закінчилася чекістсько-військова операція. До тла згоріла сільська церква. Згодом тутешні жителі поховали тлінні останки повстанців на місцевому цвинтарі.