Дев'ять років у бункері. Частина ІІ. (Автор: Плечень Омелян)

Дата публікації допису: Jan 20, 2014 5:23:39 PM

Борівниця була осідком найгіршої польської шовіністичної банди. Вона разом з присілками – Чехи, Чорний Потік, Змулиська і Чертіж – нараховувала двісті п'ятдесят хат. У Борівниці знайшов собі притулок і згодом став головним заводіякою всіх протиукраїнських акцій Ясько Котвіцький. Говорили, що він прийшов десь з Волині, де також воював з українцями і в бою з УПА був ранений, внаслідок чого втратив одне око. Тому люди називали його Сліпий. За розбійництво в українських селах ніхто нікого не карав, це все діялося з відома «власть імущих».

Великі відділи НКВД «виловлювали» українських націоналістів, забирали молодих чоловіків на фронт, вивозили людей на Схід. Нищення українських сіл польськими бандами було їм на руку; по-перше, це підривало базу існування для УПА, по-друге, ставало вирішальним аргументом для багатьох українських селян «добровільно» залишати свою землю і виїжджати на схід. Така ситуація створювала найкращі умови для розвитку найгірших людських інстинктів. Список «подвигів» польських банд дуже довгий. Вони нападали на наших селян зненацька, зокрема тоді, коли близько не було наших відділів. На нашому терені оперувало тільки кілька боївок, тож банди бушували безкарно.

2 лютого 1945 року Котвіцький напав на присілок Явірника Руського Рибне, в якому жило тридцять родин. Вони закатували на смерть тринадцять осіб, інших тяжко побили й покалічили, багато хат спалили. Наші боївки не могли дати ради з багаточисельними бандами і тому почали творити в районі СКВ з селян, яких вишколювала УПА. Тоді до четвертого району прибув чотовий Залізняк (Михайло Озимко) з сотні Громенка, очолив такий кущ і заквартирував у Рибному.

16 лютого зчинилася тривога, що банда Котвіцького напала на присілок Нетребки. Та заки Залізняк прибіг зі своїм СКВ, бандити встигли схопити районову провідницю (на жаль, прізвища не пам'ятаю). Дівчина, побачивши наших хлопців, вирвалася з їх рук і почала втікати, тоді їхні кулі наздогнали її. Залізняк відразу побачив, що бандитів багато більше, ніж його людей, і відступив у напрямі Рибного та зайняв становище в старому порожньому фільварку. Бандити були міцно озброєні, але муровані приміщення фільварку були доброю охороною для наших вояків. Заалярмовано боївку Затоки, а також Лева, яка квартирувала в Морохові. Ми прийшли в самий час, бо по трьох годинах бою Залізнякові вже кінчалася амуніція. Заскочені ззаду, бандити, підхопивши своїх ранених і вбитих, втекли. Їх всіх наступало приблизно 300. Відділ Залізняка мав 50 осіб, наші боївки – 25.

А незабаром Сліпий з бандою з'явився в П'ятковій і почав грабувати селян. Атакувати ми не відважилися, бо нас було замало, тож розібрали місток між П'ятковою і Жогатином й залягли, щоб перетяти поворотну дорогу банді. Наші плани перекреслили міліціонери з Ясениці, які їхали фірою, щоб і собі поживитися коло Котвіцького. Нам не залишилося нічого іншого, як скосити їх серіями з кулеметів. Це врятувало Сліпого, почувши постріли, він залишив і село і втік до Тернавки.

Районовий провід ОУН кілька разів попереджав село Борівницю, щоб їхні банди перестали знущатися над українськими селянами, і врешті терпець увірвався. На наш терен прийшов курінний Коник, чоти Громенка, Ластівки, Зруба і Чайки. Окремі боївки об'єднано на цю акцію в бойові чоти під командами Залізняка і Біса. За цілість акції відповідав командир Хрін. Наша розвідка устійнила, що Котвіцький мав у Борівниці триста добре озброєних посіпак, тридцять кулеметів, мінометів та різного калібру гармати. В селі майже постійно квартирувала одна компанія Війська Польського. Навколо села були побудовані окопи і бункери, на яких стояли застави з кулеметами. Справжня фортеця.

Акцію призначили на годину третю ранку. Командир Громенко зайняв становище в присілку Чехи, з ним також усі боївки. СКВ Залізняка дістало завдання пробратися до хати Баньковських, де жил Котвіцький, і схопити його. Всі інші мали наступати на окопи і вдертися досередини села. Крім зброї, кожний дістав смолоскип і нафту, щоб запалити село. Падав густий дощ, і ми прибули на місце годину пізніше. Село спало. О годині 4:30 блиснула на присілку Чеки ракета: знак до наступу. Ми вдерлися в окопи, напівсплячі поляки не мали часу навіть відстрілюватися в своїй обороні. Мав щастя тільки Сліпий, бо коли рій Калини підкрався під його хату, якомусь стрільцеві ненароком вистрілив кріс. Це сполохало старого лиса, І він, як був у білизні, вискочив через вікно і зник у темряві. Коли палаючі хати освітили ніч, за ним пропав слід. Поляки скоро організувалися і почали чинити опір. Вони згуртувалися з тяжкими кулеметами коло мурованого костьола і сипнули вогнем. Перший впав стрілець Коростинський, Грім з нашої боївки хотів його забрати, і кулі вцілили також його. Я і стрілець Хрущ хотіли забрати наших убитих, але куля ранила Хруща в ногу, і ми мусіли відповзти. Вогонь освітлював село, і ворогові було добре брати нас на приціл. Ми скерували наші міномети на костьол і цим стримали трохи ворожий вогонь. Бій тривав добру годину. Коли почало сіріти, блиснула ракета: знак до відступу. Саме вчасно, бо стежі повідомили, що до села прямує польське військо. Коли воно прибуло, Борівниця була суцільним великим вогнищем. Залишився вцілілим тільки мурований костьол, багато ранених і коло двісті вбитих. Нам не вдалося забрати тіло стрільця Коростинського. Він лежав на землі з затиснутою в мертвих руках рушницею. Коли якийсь поляк підійшов до нього, щоб вихопити рушницю... кріс вистрілив йому прямо в лоб. Поляки пізніше говорили між собою: «Бандерівці стріляють і по смерті».

Ми підрахували наші втрати – сім вояків загинуло, дев'ять було ранених. У бою велику хоробрість виявив стрілець Медвідь з села Лодинки. Не зважаючи на вогонь ворога, він виносив з поля бою ранених і вбитих. Кулі його не чіпали.

Наші відплатні акції на польські села гальмували дії польських банд тільки на деякий час. Кожночасно вступати з ними в бій, коли вони нападали на наші села, ми не могли, бо нас було замало. Ми могли це робити тільки більшими групами, з'єднуючи боївки і СКВ кількох районів. Відплатні акції мали на меті стримати інші польські банди безкарно знущатися над нашими селянами, нападати на них і вбивати.

Інше чисто польське і шовіністичне село було Дилягова. Українців там ніколи не було. 1938 року один українець одружився з дилягівською полькою і пішов до неї в прийми, але сусіди підпалили хату, і він був змушений забратися з села. Котвіцький, висмикнувшися нам з Борівниці, знайшов собі притулок якраз там і служив своїм досвідом дилягівським посіпакам.

На початку жовтня 1945 року прийшов наказ іти до Явірника Руського. Там ми вже застали боївку Біса та інші, провідника Бориса, курінного Коника та сотні Громенка, Ластівки, Яра та Бурлаки. Ми вже відразу знали, що запланована більша акція. Скликано збір усіх відділів, курінний Коник розповів нам про сваволю польських шовіністичних банд, про те, що знищення Борівниці нічого поляків не навчило, що вони далі продовжують вбивчу роботу і що ми маємо застосувати відплатні акції в польських селах Диляговій, Бартківці, Сільниці і Павлокомі. (Павлокома, до речі, була здебільшого заселена українцями, але поляки на початку 1945 року тут замордували 460 українців і захопили їхні господарства). Кожна сотня дістала окремий наказ. Сотні Громенка і боївкам призначено село Бартківку. Попереджено всіх вояків, щоб ні в якому разі не стріляли старих людей, жінок і дітей.

Ніч була така чорна, що не видно було навіть спини того, що йшов попереду, з неба лив дощ. Сотня Громенка затрималася під Бартківкою, нашій і Бісовій боївкам наказано зайняти становища над Сяном, це на випадок, якби з-за Сяну «товариші» вирішили йти полякам на допомогу. Акція була призначена на першу годину ночі. Ми залягли і чекали на знак червоної ракети...

Стрілець Свіжий з боївки Біса почав пошепки розповідати, що якраз тут поляки вбили його брата. Він з братом втік з Червоної армії на Словаччині. Добилися щасливо аж до Бартківки і постукали до одної з хат попросити шматок хліба, не знаючи, що це польське шовіністичне село. Їх схопили озброєні селяни, роздягнули догола і погнали над Сян. Там сказали їм стати один за одним, щоб вбити їх одною кулею: «На українських хамів шкода навіть дві кулі», – «жартували» між собою. Свіжий штовхнув брата в лози, і вони почали бігти, кожний в іншому напрямі. Його кулі не досягнули, брата поцілили відразу. Свіжий прибіг аж до Сільниці. Там на паркані побачив верету, обгорнувся та заховав під нею довге поліно, що виглядало під накриттям як довга зброя. Вбіг до хати з криком «руки вгору». В хаті був старий дядько і його донька. Вони без ніякого заперечення дали йому вбрання і чоботи...

Раптом злетіла вгору червона ракета, і з усіх боків полетіли в стріхи запальні кулі. Стало ясно, як удень. З одної хати вискочило коло двадцяти озброєних людей. Наші автомати поклали їх на землю.

Нашій заставі над Сяном безчинно не довелося сидіти. Незабаром на річці з'явився пором з «помічниками». Ми сиділи як миші, аж поки вони не підпливли майже до берега і тоді сипнули вогнем... Нам з нашого становища добре було видно, як з села втікали люди через Сян, здебільшого жінки й діти. Ми їх не чіпали. І врешті – біла ракета, акція закінчена. Відступ! За нами залишилося велике вогнисько. На дорозі зустріли фірманку. На ній дядько, жінка і двоє дітей. Сказали їм піднести руки вгору, дядько, замість догори, суне руку в кишеню, Хрущик, який стояв найближче до воза, вдарив його по руці, і з неї випав німецький пістоль. Павлик пізнав дядька: «Та це ж дилягівський лісничий! Він вбив мою матір і сестру!» Павлик націлив зброю, але політвиховник Зорян його стримав: «Хай краще малі діти запам'ятають, що Українська повстанська армія дарувала життя їхньому батькові, хоч він убивця, ніж щоб в їхній пам'яті жила повсякчасно картина його смерти». Павлик ніяк не міг зрозуміти, чому йому не дозволили помстити за смерть рідних. Довго нарікав на «пропаганду»...

Мені дуже кортіло знову піти до Іскані, проте я витримав зо два тижні, а далі було вже годі, і я переконав Крука, що конче треба віддати Анєльці коца. А як треба, то пішли. Була пізня година ночі, як ми опинилися під хатою Круців. Анєлька, побачивши нас, перестрашилася.

- Були з КБВ. Розпитували про упістів, питалися, чи ми не бачили нікого підозрілого, бо в лісах є вас ще багато. Ми, звичайно, відповіли, що нічого не знаємо. Але вам відомо, що нас чекає, коли б довідалися, що я з вами зустрічаюся? Боюся! КБВ робить засідки по селах. Проте я вам не ворог, я вірю в Бога і готова вам допомогти, але боюся і за себе і за вас, коли б вас тут несподівано застукали. Давайте домовимося про час, коли ви знову прийдете, тоді я буду пильнувати і подам вам сигнал: якщо в селі буде КБВ, я буду світити велику лампу, якщо буде спокійно – світла не буде.

Боже великий! Є ще на світі добрі люди! Ми не знали як дякувати Анєльці. Вона винесла нам клунок з харчами, ми домовилися про наступну зустріч і зникли в лісі.

Коли в означеному дні ми знову вирушили до Іскані, зірвалася буря. Взагалі влітку 1948 року було багато дощів. Мокрі і заболочені, ми підкралися під вікно, в якому блимало маленьке світло. Маєш тобі! А що це має нам сказати? Я легенько пошкрябав у скло, Анєлька миттю опинилася у вікні і помахом руки дала нам знати, щоб ми втікали. Ми метнулися якнайдалі від хати і порачкували між лозами. Буря розгулялася ще більше, блискало і гриміло, дощ лляв, як з відра. Ми не бачили можливости добиратися в таку грозу до нашої криївки, сидіти між обійстями також було небезпечно, і перше, що мені прийшло на думку, був цвинтар, там було кілька склепів-гробівців, там можна сховатися. Так і зробили; ледве відчинили тяжкі двері і зайшли до середини. Навпомацки намацали чотири домовини, але мертвих ми не боялися, боялися, щоб сюди не заглянула польська облава, і, хоч тут було тепло і сухо, ми, посидівши годинку, вирішили втікати. Але куди? Де можна пересидіти спокійно і перечекати небезпеку?

Церква! Наша церква! Колишня гордість нашого села! Церква, в якій мене христили і до якої водила мене за руку мама. У коротких відблисках блискавки вона дивилася на нас страшною руїною: розбиті вікна, поламані двері.

Всередині було ще гірше – обдерті стіни, під ногами скло і понищені ікони. Ми вийшли на хори, а там по якійсь дошці видряпалися до середини бані, підтягнувши дошку за собою. Хай діється воля Божа! Як знайдуть, то загинемо бодай у Божому храмі, дарма що «культурні» поляки зробили з нього руїну.

Так ми просиділи ніч і день. Дощ ущух десь щойно пополудні. Через щілини в бані нам видно село мов на долоні. Біля хати Анєльки крутилися люди в мундирах. Потім побачили ми їх в інших місцях села. Ми не зводили з них очей і нарахували коло сорока жовнірів. Вони групами ходили між зруйнованими хатами, заходили до середини, обійшли весь цвинтар, заглядали до гробівців і врешті попрямували до церкви.

Нам заперло дух. Ось і прийшов нам кінець! Жовніри товклися по церкві, чути було під їхніми ногами тріскотіння скла і вигуки з польськими прокльонами. Кілька вийшло на хори, походили і скоро спустилися вниз. Ще кілька лайливих вигуків і, о Боже, спасибі Тобі, вся зграя вийшла з церкви. З нашого обсерваційного пункту ми побачили, як вони незабаром пішли з села.

Пізно вночі ми підкралися до обійстя Анєльки. Вона була на подвір'ї і, побачивши нас, гірко заплакала. Витираючи руками сльози, вона розповідала, що військо засіло в селі ще звечора, заквартирувало в хатах, порозставляло кулемети. Врятувала нас хіба громовиця, тільки завдяки їй ми могли непомітно перейти попри застави кулеметів. Вона не могла засвітити лампи, щоб нас попередити про небезпеку, бо якийсь старшина наказав їй погасити світло. На її прохання, мовляв, дитина хвора, дозволив засвітити маленького каганця. Вона щипала дитину, щоб та плакала, і, нібито підходячи до дитини, стежила за вікном.

- Яке щастя, що все так скінчилося. Але я дуже хвилююся і боюся. Знаєте, я навіть ходила сьогодні вранці до сповіді. Я мусіла ксьондзові висповідатись, що даю харчі українським партизанам, які переховуються в лісі. І знаєте, що ксьондз сказав мені? Сказав, не бійся, дитино! Це не гріх, бо Святе Письмо каже, хто голодному дає, тому Бог віддає. І ще сказав, що ті, хто борються і жертвують життям за свій народ, не є бандитами!

Далі Анєлька призначила нам дату, коли прийти до неї, і не вночі, а як смеркне. Коли небезпеки не буде, вона крутитиметься по подвір'ї і кликатиме курей. Це буде для нас зелене світло. Обдарувавши нас харчами і перехрестивши на дорогу, вона довго стояла на подвір'ї і проводжала нас очима до лісу.

Свідомість, що світ не без добрих людей, робила наше сіре життя світлішим, сповнювала надією, що якось перетриваємо. Правда, скоро постала перед нами нова проблема і розраховувати на допомогу тих добрих людей ніяк не було можна. Прийшло питання нашого одягу і взуття. Коли ми розставалися з нашими друзями в травні, віддали їм увесь одяг, а самі залишилися в чому стояли. Крім того, незалежно вже від жалюгідного стану наших польських мундирів, у теперішній ситуації нам було б краще мати цивільний одяг. Та як його роздобути? Де? Ми довго сушили собі голови і дійшли до переконання, що голими нам не ходити, подарувати нам його ніхто не подарує, отже, треба заризикувати і роздобути в якомусь польському селі.

Крук вибрав для ескапади невеличкий присілок коло Брижави. З різних міркувань. По-перше, він невеличкий, всього кілька хат, по-друге, він його добре знав, по-третє, мешканці його польські шовіністи, які 1945 року навели військо на один рій сотні Громенка і разом з військом брали участь в облавах на наших повстанців.

Вирішили – зробили. Котрогось ранку підкралися до присілку, вмостилися на високому насипі і цілий день «студіювали» село. Крук навіть пізнав деяких людей, які метушилися на своїх господарствах. Під вечір усе затихло, тільки під одну з хат вийшов стійковий ОРМО з крісом. Ми котячою ходою підійшли до нього ззаду, і, заки він встиг зорієнтуватися, його кріс опинився в наших руках.

- Де комендант ОРМО?

Стійковий зі страху не міг вимовити й слова, тільки рухом голови показав на хату. Ми відбезпечили зброю і звеліли стійковому йти перед нами до хати. Всередині ми застали чоловіка в силі віку, його дружину і хлопця років шістнадцять. Наказавши лягти всім на підлогу, Крук прочитав заздалегідь написане обвинувачення УПА: видання на смерть кількох повстанців у 1945 році, участь в облавах. За злочини того роду йому належить кара смерти, проте ми не прийшли виконати вирок. Хай він віддасть усю зброю й амуніцію, яку має в хаті, військові мундири, цивільне вбрання, взуття і білизну. Хай не пробує чинити опір, бо присілок обставлений нашими людьми. За коротку мить перед нами стояв величезний мішок з усяким добром. «Порадивши» жінці і хлопцеві сидіти, як миші під віником, комендантові і стійковому наказали нести мішок і запровадити нас до наступної хати. Тут повторилася та сама дія. Господаря цієї хати Крук, зокрема, знав з його «героїчних дій» проти УПА. Ох, як гидко було дивитися на жалюгідну поведінку молодої здорової людини, коли він почув наш «вирок». Навіть його молода жінка і мати, які заливалися сльозами, мали більше гідности. Він впав на коліна і благав нас не вбивати його:

- Усе беріть. Ось там у скрині 20 тисяч золотих, які нещодавно дістала моя жінка як посаг. Беріть, тільки даруйте життя.

Життя ми їм не збиралися забирати, але гроші і мішок з різного роду одягом забрали. Ще раз попередивши, щоб не робили «ніяких дурниць», бо нас, мовляв, тут багато, ми бігом, наскільки нам дозволяли дуже тяжкі мішки, побігли в напрямі Грушівського лісу: добрих шість кілометрів від присілку. Думаю, що ми не встигли відбігти й два кілометри, коли почули постріли, крики і гавкання собак. За нами гналися! Ніч темна, хоч око виколи. Ми шпорталися, падали, вставали, знову бігли. В якомусь місці ми втратили ґрунт під ногами і покотилися в глибоку яругу. Від форсованого бігу в грудях кололо, немов би там були гострі ножі. Крук, набагато міцніший під мене, вхопив обидва мішки, віддав мені здобуту зброю і побіг наперед. Вже почало світати, і ми, на наше щастя, побачили потічок. Вода – єдиний рятунок, щоб собаки загубили наші сліди. Чалапаючи по коліна у воді, ми незабаром дійшли до більшої річечки. Тут ми вже зорієнтувалися в терені і знали, що вона пливе з Грушівсього лісу. Іти проти течії та ще вгору легко не було, але ми були щасливі: крики людей та гавкання собак виразно свідчили, що погоня загубила наші сліди. Недалеко села Борівниця ми поховали наші трофеї в кущах, а самі вилізли на високі ялиці, на яких просиділи увесь день. По лісу лунали людські голоси, скавуління собак, але все це було далеко від нас.

Після цієї витівки ми, мабуть, з два тижні не вилазили з нашої криївки, а далі затужили за «широким світом» і почали обмірковувати, кого б відвідати. Вирішили навідатися до Феня.

Як і першого разу, ми його застали при роботі в полі. Хоч на полі, крім нього, нікого не було, ми не відважувалися покликати його, аж поки він не підійшов до краю лісу. Почувши голос Крука, він відразу привітався з нами без будь-якого збентеження, а далі почав говорити:

-Хлопці, на милість Бога, будьте обережні! Я вас не зраджу. Я не комуніст. Я комунізм ненавиджу! Але в селі є й інші люди, ось, наприклад, Юзько Олєцін, Качмарики, Карнась, вони тебе, Стефане, знають, вони тебе впізнають відразу, і їм видати вас у руки КБВ буде гонор, їм бо що, вони в Бога не вірять. А КБВісти весь час крутяться і розпитують людей, чи не бачили «українських бандитів». І мене питалися... Скажіть, вас тут тільки двоє?

Крук кивком голови ствердив. Фень пошкробався в голову, і в очах його з'явилося співчуття.

- Ну, пішов до роботи. Сидіть тут у кущах, далеко не відходьте. Жінка незабаром принесе обід.

Коло полудня на полі з'явилася Феньова з кошиком у руках. Фень пішов їй назустріч, і вони довго стояли серед поля. Фень, мабуть, розповідав їй про нас, бо розмахував руками і показував у бік лісу. Потім вони пішли «в холодок» до лісу. Посідали і почали полуднувати. Ми дивилися на них з кущів, але не мали відваги підійти, а вони нас не кликали. Врешті Крук не витримав і виліз з кущів. Я вже не пам'ятаю, що він сказав на привітання, але Феньова весело засміялася. Виповз з гущавини і я.

- Сідайте! Я не сподівалася, що буду мати гостей на обід, тож багато тут немає, але частуйтеся. На вечерю принесу більше.

Ми розповіли їм дещо про наші митарства, вони нам деякі новини. Найцікавішою для нас була вістка про Юзька Клима-Калину з сотні Громенка, який написав до них і до своєї дружини в Динові листа з Франції. Між Фенями і Калиною були давні дружні зв'язки ще з часів, коли сотня Громенка оперувала на цих теренах.

Увечорі Феньова приперла колосальний кошик з харчами: на вечерю для всіх, та ще й нам «на дорогу». Фені обоє сказали нам, щоб ми поводилися дуже обережно, але щоб навідувалися до них частіше. Вони допоможуть нам, чим тільки зможуть. І дійсно, ця чудова польська родина стала нам ріднею. На одну з чергових зустрічей прийшов Юзько Фень, товариш Крука з юнацьких років.

Сердечність Фенів була для нас не тільки матеріальною, а й моральною підтримкою. Одначе ми старалися не докучати часто тим добрим людям у Гуті. В Іскані ми вже не були кілька тижнів, і нам було дуже цікаво знати, що діється в Анєльки.

До Іскані прибули ми як смеркало і засіли в густих лозах на краю обійстя Круців. Нам навіть не довелося довго чекати, коли на подвір'ї з'явилася Анєлька. Вона ходила по дворі й голосно розмовляла сама з собою:

- І де кляті качки поховалися? Все на моїй голові. І де поділися мої бахурі Мілько і Влодко (її молодші сини)? Немає кому допомогти.

Ми з захопленням слухали її нарікання. Вона чудова артистка! Коли вона підійшла ближче до нас, ми дали знати про себе.

- Ну, звичайно, та ви, кляті качки, в лози поховалися. Чекайте, чекайте, зараз вас повиганяю! – і Анєлька опинилася біля нас.

Її інформації були короткі, але змістовні. КБВ патрулює що кілька днів по селах. Дуже часто засідають в Ісканському Долі, коло хати Терещаків. Люди оповідають, що в Корманицькому лісі КБВ знищило великий бункер і багато упістів. Вона не знала, коли це сталося. Ми здогадувалися, що мова, мабуть, про групу Вістуна, але мовчали. Міліція з Кривча опитує людей про упістів, про яких відомо, що оперували в наших теренах. Справа в тому, що чехи зловили групу повстанців на своїй території і передали їх полякам. Тепер поляки готували проти тих упістів судову розправу.

«Додому» ми вернулися не з порожніми руками: Анєлька подбала, щоб наші наплечники були повні. У лісі з'явилися перші гриби, і ми збирали їх і сушили, щоб мати на дарунки для наших добрих приятелів. Крукові вдалося зловити сільцем кілька зайців. Він був дуже задоволений, але не переставав мріяти зловити дикого кабана.

При кінці серпня 1948-го ми відбули чотириденну «подорож» до наших старих зв'язкових пунктів. Попри село Бахів ми пішли насамперед до Купницьких лісів. Єдиним заселеним селом на нашому шляху була Ясениця – чисто польське село, нікого з нього не вивезли. Ми перевірили усі пункти – дупласті дуби, – та ніякої пошти в них не знайшли. Потім пішли в ліси Турниці, там також не було ніякого людського сліду, нас страшили тільки великі зграї диких свиней...

...Село Бахів пригадало мені трагічні події 1945 року. Боже! Яке то було гарне село! Велике, розлоге, мало понад п'ятсот хат! А сусідня Березка? Також не мале село – триста п'ятдесят хат! А сьогодні? Між суцільними згарищами лише де-не-де, чудом уціліла, стояла порожня, без вікон, хатина.

Польські посіпаки напали на Бахів і Березку 18 квітня. Ми квартирували в Іскані вже кілька тижнів, звідки часто ходили до інших сіл і переконували селян, щоб вони творили самооборонні кущі для оборони перед нападами поляків. На жаль, наша акція, зокрема в Бахові і Березці, не мала успіхів. Люди там були пасивні і не дуже свідомі. Думаю, що велику роль відіграв у тому о. Сембратович, довголітній парох Бахова, впертий москвофіл, дуже лояльний до поляків, приятель польських ксьондзів і поляків-шовіністів. Правда, доля йому за те не усміхнулася. Коли банди напали на Бахів, він втік до Бабичів, але там його знайшли інші посіпаки і розстріляли.

Нас збудила вранці стрілянина, а зараз за нею прибігли зв'язкові з криком, що поляки палять хати та вбивають людей у Бахові і Березці. Наша боївка й один самооборонний відділ з Іскані побігли на допомогу. Вже здалеку побачили полум'я; лунали постріли, крики людей і рев худоби. Затока наказав ісканцям зайняти становище в густих кущах над потоком і вважати, щоб поляки нас не оточили. Наша боївка підкралася під село. Ми відразу зорієнтувалися, що вдіяти ми нічого не можемо. В селі, крім цивільних польських банд, було ще польське військо. Їхні сили переважали наші стократно. Нам розривалися з розпуки серця. Ми ж не можемо дозволити, щоб вони витовкли весь народ! Підсунулися ще ближче. Затока наказав піднести мірники нашої зброї на найдальшу віддаль. Тяжко вцілити на таку віддаль, але можна бодай нагнати їм страху. Заграли наші кулемети і десятизарядки. Стрілянина сполохала коней, спочатку господарських, запряжених у вози, а за ними почали бігти й військові. Поляки, у відповідь нам, «заграли на Максимі» і пустили в рух міномети. Вони тільки не могли точно зорієнтуватися, як далеко ми від них, і тому ніякої шкоди нам не могли вдіяти. Єдиний набій, який упав найближче до нас, засипав землею стрільця Риболова. Рій СКВ й собі відкрив вогонь. Поляки, забувши про нас, почали бігти в їхньому напрямі, а коли вони вийшли на шосе, ми скерували весь вогонь на них. Тут їх уже можна було брати на приціл. Рій СКВ відступив до лісу. До нас прибіг якийсь селянин з присілку Сокіл Бахівський з криком, щоб ми втікали, бо поляки оточують нас. Ми миттю опинилися між хатами в селі і побігли між ними в протилежному напрямі до лісу. Там зустріли рій СКВ. Думали, що поляки поженуться за нами, але вони побігли рятувати своє награбоване майно. Найбільше між нами переживав і хвилювався стрілець Чорнюк, дарма що жінка його польського роду. Рвався бігти до Бахова. Затока заборонив.

Сказав, що підемо всі, але згодом. Пішли ми щойно пізнім вечором. Описати картину жаху бракує слів. З догоряючих хат виглядали обгорілі кістяки, лежали знівечені до невпізнання трупи чоловіків, жінок і дітей. На приходстві в Березці знайшли тіла о. Білика та його дружини, їхні голови, відрубані, лежали далеко від тулубів. Хто на власні очі не бачив такого звірства, уявити подібне, напевно, не зможе. У Бахові і Березці поляки замордували тоді 465 безборонних людей, дві третини яких були малі діти і жінки! Між ними загинула також родина Чорнюка. Це число не є переборщене, є ще люди, які пам'ятають цей злочин і мають списки тих, що загинули. А скільки загинуло наших беззахисних селян по всьому Закерзонні?

Наша маленька горстка вбила тоді дев'ять бандитів і стільки ж було ранених від наших куль...

Жити з Круком було легко. Він мав дуже приємну вдачу, завжди усміхнений, веселий, товариський, відважний, а рівночасно обережний. У боївці він мав репутацію найбільшого педанта і співака. Ми були з ним однолітки, розуміли один одного, здебільшого погоджувалися, а коли виникали між нами розходження, ми вміли спокійно поговорити й іти собі на поступки. Одним словом, Крук був свій хлоп. Наша приязнь допомогла нам пережити ті довгі безнадійні роки і зберегти здоровий глузд. Проте Крукові було багато важче, ніж мені, його вдень і вночі мучило одне і те саме питання: яка доля зустріла його молоду жінку-красуню і дворічного сина? Чи вона живе, а як живе, куди їх вивезли? Чи чекає вона на нього? Мабуть, ні, бо думає, що він давно вже загинув, а якщо так, то що стоїть на перешкоді молодій і дуже вродливій жінці знайти собі нового чоловіка? Він дуже любив свою дружину, і в дні, коли його охоплювала чорна розпука, важко було його чимось розрадити. І взагалі, яку тут можна дати розраду?

Одного такого «чорного дня» Крук заявив, що він іде у Рибне до Гаврилюків, може, вони мають якісь відомості. А звичайно, куди Крук – туди я, куди я – туди Крук. Пішли. Під садибу Гаврилюків прийшли, коли вже добре стемніло. Перший почув нас собака І почав, вражий, гавкати на все село, тож незабаром на подвір'ї з’явилася Мільця. Вона трохи збентежилася, але щиро привіталася і нами. Крук відразу почав говорити про те, що йому боліло. Мільця знала лише, що людей з Явірника Руського вивезли до Ольштинського і Щецінського воєводств. Хто куди потрапив – невідомо. Вона також сказала, що в Селиськах живе свояк жінки Крука, Болько Кацюба. Відтоді Крук вже ні про що інше не думав, тільки як дістатися до Селиськ. Аргументи, що це віддаль 10 кілометрів, що терен небезпечний, що невідомо, яким духом дихає Кацюба, до Крука не доходили. Не залишилося нічого іншого, як іти до Селиськ.

Прийшли ми під село ще перед світанком і на високій лісистій горі вибрали собі обсерваційний пункт. Усе село і хату Кацюбів на оболоні було видно, як на долоні. Крім звичайної метушні на господарстві, ми не бачили нічого підозрілого. Увечері ми підлізли до хати Кацюби, що стояла на відкритому полі. Коли по якомусь часі Кацюба вийшов до стодоли, Крук покликав його. Побачивши Стефана, він дуже настрашився. Болько знав адресу жінки Крука в Кошаліні. Після довшої надуми він дозволив Крукові поставити на листі його ім'я і зворотну адресу. Крукові полегшало на серці. Але коли ми переходили попри присілок Гдичину, він пригадав собі, що там живе дуже порядний поляк Юзько Кійовський і що він також може знати дещо про долю його жінки. Ну що ж, хай діється Божа воля, – пішли.

На наш стук двері відчинила двадцятирічна донька господаря Дануся. Вона відразу впізнала Стефана і впустила нас до хати. Кійовські погасили світло, випустили у двір пса, щоб сторожував, і ми посідали говорити. Про жінку Крука вони нічого не знали, радили звернутися до Кацюби, а Крук не признався, що ми якраз від нього прийшли. Кійовський розповів, що влада дивиться на нього косо, мовляв, він мусів співпрацювати з УПА, бо як він міг перебути тут увесь час, коли інші родини втікали з села. Кійовська добре нас нагодувала, а коли ми почали збиратися в дорогу, нам запропонували залишитися у них на горищі, бо надворі зірвалася буря.

Ми відчули щирість і чесність цих людей і погодилися залишитися.

- У нас тут удень на подвір'ї рух. Частенько заходять і міліціянти, – сказала Кійовська, – але ви не турбуйтеся, це вони приходять «на чарочку» до мого старого.

Запровадили нас господарі на горище, вхід до якого добре закидали снопами соломи. Але нам не спалося. Ми нервово куняли. Ще добре і не розвиднилось, як на подвір'я почали заїжджати вози і в кузні Кійовського закипіла робота. Ми з щілини бачили, як він кував коней, направляв колеса до возів. В обідову пору з'явилися два міліціянти.

- Здорові були, – голос Кійовського звучав на все подвір'я, – хочете підкуватися горілочкою? Ходіть, ходіть!

Під вечір обійстя спорожніло. Тоді Дануся принесла нам обід, та ще який: таких ласощів ми вже й не пам'ятали. Пізно ввечері вони покликали нас до хати, щоб ще перекусити. На нас чекали також готові клуночки з харчами і ще пляшка горілки, щоб було «чим розігрітися в дорозі». Сказали нам заходити до них, але ми відповіли, що «вертаємося на Україну» і не знаємо, коли будемо в їхніх сторонах.

Найбільшою розрадою для Крука було полювання. Як я вже казав, він був мастак у робленні петель, на які часто попадалися зайці. Але що для мисливця заєць, коли по лісу бігали табуни диких кабанів, а він їх піймати не міг. Придумав він копати ями-пастки. Я особисто цілком не був захоплений його новим винаходом, бо робота була велика: ями треба було робити відповідно глибокі і добре їх зверху маскувати. Але що всякі нові «ідеї» Крука відвертали його увагу від того, що його найбільше гризло, – доля дружини і сина, – я підтримував їх. Проте скоро виявилося, що наша робота була даремна, бо навіть коли якийсь кабан і провалювався в яму, він вмів з неї також і вилізти. Попався раз у яму я сам, і добре, що Крук був недалеко і поміг мені вилізти, бо, може, прийшлося б чекати на «допомогу» кабана.

Крук виходив з себе: кабана без зброї не вполюєш. Кріси в нас були, а стріляти з них ми не наважувалися, щоб не накликати на себе біди. Інша річ, коли б у нас була дубельтівка, постріл з неї не привернув би уваги, бо в лісах полювали мисливці не раз. І Крук почав марити про дубельтівку, спочатку в загальних формах, а згодом про конкретну дубельтівку лісника Ґжондзєля. Гайовика ми бачили часто, як він завжди тими самими доріжками з дубельтівкою на плечі обходив ліс, як завжди сідав відпочити і покурити на одній і тій самій поляні. Одного разу ми навіть, удаючи з себе польське УБ (УБ –Urzad Веzpieczeństwa Publicznego – польське НКВД), зайшли до нього до хати, але він, побачивши нас, утік. І тоді ми зважилися на божевільний крок. Ми написали до нього листа, в якому сказали, що ми повстанці, що не вчинимо йому ніякого зла, що віримо, що він нас не видасть і що нам потрібна дубельтівка і набої до неї. Листа повісили на дереві проти каменя, на якому він звично сідав, самі заховалися в кущах. Ґжондзєля надійшов повільною ходою, сів на камінь, витягнув з кишені цигарку і раптом застиг. Зірвався і вхопив наше «послання». Ми бачили, як йому почали труситися руки, як злякано він обертався на всі боки і, сховавши листа до кишені, скільки сили побіг до своєї хати.

- Ось і видумали, «герої»! Тепер він зворохобить проти нас усе КБВ! Пропадемо за «цапову дубельтівку»!

Та заки придумаємо, що нам робити, ми вирішили простежити, що буде робити гайовик. Ми знайшли на горбі добре для обсервації місце і не спускали очей з Ґжондзєльової хати. Весь день і всю ніч ніхто не виходив і не приходив до хати. Щойно на світанку гайовик, з дубельтівкою на плечі, вийшов і спокійним, повільним кроком попрямував до лісу. Ми обережно за ним. Він прийшов до свого місця відпочинку, сів на камінь, зняв з плеча рушницю, поклав її в густу траву, закурив цигарку і такою самою повільною ходою вернувся до своєї хати.

Ми довго сиділи цілком онімілі, а коли опритомніли зі здивування, Крук кинувся обіймати свою вимріяну «панночку». Біля дубельтівки ще лежало двадцять набоїв. Пізніше розповідали наші приятелі, що на гайового напала якась банда браконьєрів і забрала від нього рушницю і приділ набоїв. Він про це зголосив лісничому в Селиськах і в міліцію, а що браконьєрів і різних злодіїв волочилося в той час багато, ніхто не збирався за ними шукати.

Нам як не все розум, то щастя сприяло напевно!

Коли селяни почали збирати по полях врожаї, ми також почали робити запаси на зиму. Ще під час жнив, коли пов'язане в снопи збіжжя стояло в копах, ми виходили ночами на поля і «молотили» зерно: розкладали лантух, обережно виймали з полукіпка сніп і витрушували з нього зерно, а потім ставили на те саме місце, щоб не було слідів нашої роботи. У криївці ми мали жорна, які свого часу притягли з якоїсь порожньої селянської хати, тож муки на вареники у нас було досхочу. Бараболю ми забирали з поля вже «готову», викопану і зсипану в мішки. Але й це була робота, носити треба було добрих п'ять кілометрів. На середині криївки ми вкопали бочку, в якій квасили капусту. Збирали також різну городину і сушили її, ну і гриби. Наша «хата» пахла капустою, грибами, цибулею та часником. Дубельтівка «постачала» нам кабаняче м'ясо, і ми носили його також нашим приятелям. За гроші, що ми «дістали в посагу» від поляків у Брижаві, Фені й Анєлька Круць купували нам нафту, сірники, сіль, цукор, каву та інше. Вони давали нам також польські газети, в яких багато писалося про процеси над українськими «бандитами».

Перший сніг 1948 року випав десь у листопаді, але він довго не лежав, і знову прийшла гарна погода. Мені захотілося відвідати Ісканю. Коли ми вийшли вранці з нашої «хати», був чудовий сонячний день, але як ми пройшли добрих 10 кілометрів, половину нашого шляху, зірвався вітер і відразу позимнішало. На небі з'явилися хмари, спочатку десь тут і там, згодом вони закрили цілком сонце. У повітрі почали кружляти дрібненькі сніжинки, потім щораз більші й більші, аж поки не перейшли у лапатий сніг. Заки ми добилися до хати Круців, настала ніч і розгулялася хуртовина.

Анєлька запросила нас до хати, але ми вважали, що безпечніше для них і нас, коли підемо до стайні. Незабаром до нас прийшов сам господар – Михайло Круць.

- Ви не дивуйтеся, що я досі не показувався вам на очі, я боюся. Самі знаєте, що за контакт з партизанами дають 15 років криміналу. Я вам дуже співчуваю, я не проти того, що вона вам допомагає, вона у мене козир жінка, а я... я боюся. Я вас ніколи не бачив, і ви мене також не знаєте.

Заки ми поговорили, заки Анєлька нас підгодувала, снігу нападало по коліна і не було ніякого вигляду, що він перестане сипати. Анєлька, не питаючися нас, що ми думаємо робити, вирішила за нас:

- Переночуєте в пивниці на сусідській зруйнованій господарці. Я в ній тримаю бараболю і яблука. А завтра будемо бачити.

Наступного дня снігу було вже по пахви і хуртовина шаліла далі. Я почувався дуже винним перед Круком, бо це ж була моя ідея іти «на прогулянку». Я навіть пробував вибачатися перед ним, але він звелів мені «заткатися». Десь в обідню пору в пивниці з'явилася усміхнена Анєлька з кошиком у руках, в якому був полуденок для нас.

- Хлопець мусів на коні протоптати стежку сюди, бо в хаті ні одної бараболини немає, то я прийшла взяти трохи в кошик.

Ах, ця Анєлька! Вона чародійка!

Просиділи ми в пивниці два дні і три ночі. На четверту ніч сніговія почала ущухати, і ми вирішили, що чекати нам поки цілком випогодиться годі. Михайло Круць виявив готовість підвезти нас саньми. Ми, звичайно, дуже радо погодилися, але під умовою, що коли б нас у дорозі затримала міліція, ми будемо говорити, що його не знаємо і що ми його змусили везти нас. Щасливо, нікого не зустрівши, ми доїхали поза село Тернавку, а далі, щоб не надуживати нашого і Михайлового щастя, пошкандибали пішки. Іти було важко, шалений вітер віяв в обличчя. Мабуть, дорогою нещодавно проїхали сани, бо на снігу були ще сліди, і вони дещо улегшували нашу ходу; ноги не так глибоко западали в сніг. Десь недалеко П'яткови ми побачили дві людські постаті, які йшли назустріч нам. Сховатися за високі горби снігу вздовж дороги неможливо, бо нас зрадять глибокі сліди, тому ми прямували просто далі й голосно заговорили по-польськи, нарікаючи на погоду. Зрівнялися з мандрівниками, кинули собі взаємно якесь слово на привітання і пішли далі.

Не доходячи до Жогатина, звернули з дороги в ліс. Тут снігу дещо менше і вітер не так курив снігом, але йти було дуже важко. Ми собі подумали, що коли б не те, що ми так добре знали кожну п'ядь землі, ми, мабуть, у таку метелицю не потрапили б до нашої криївки. Добилися ми до неї вже вранці і, непритомні від втоми, попадали на ліжка, безпекою нашою не журилися, бо знали, що завірюха позамітає всі наші сліди.

Я прокинувся перший, Крук хропів сном блаженних, і я його не будив. Виглянув з криївки – сонце вже заходило, тобто пора братися за вечерю. Крук розплющив очі, коли юшка, зварена на м'ясі і грибах, заправлена часником, була вже готова. З'їли ми її зі смаком, хоч Крукові бракувало ще вареників. Він за ними пропадав, хоч робити їх не вмів і не спішив навчитися. Казав, що не хоче робити мені конкуренції...

...Завжди, коли ми опинялися в околиці Жогатина, мені пригадувався 1945 рік. Тоді в Жогатині, а також у селі Липі постійно квартирували більші відділи енкаведистів. Вони паралізували наш рух, і ми часто робили на них засідки. Вони відплачували нам тим самим, хоч більше зосереджували свою увагу на виловлюванні дезертирів Червоної армії. Ми також затримували дезертирів; багато з них були ними дійсно, але багато були насправді енкаведистами, які, вдаючи втікачів з армії, хотіли дістатися в наші лави для своєї юдиної роботи. Один такий напоровся на мене, коли я стояв на стійці. Казав, що походить з села Дубляни коло Нового Самбора, говорив по-нашому й по-польськи, вмів молитися. Після допиту Затока вирішив відпустити його, але він заявив, що хоче залишитися з нами. Та долю його, а може, й нашу, вирішила погода: падав великий мокрий сніг, всі ми перемокли від шапок до чобіт, тож, прийшовши на квартиру, роздягнулися та поскидали мокрі чоботи. Тільки наш втікач, на наше велике здивування, не хотів роззутися. Це нам видалося підозрілим. Ми роззули його силою, відірвали підошву від чобіт і знайшли... різні закодовані документи! Його поставлено під польовий суд.

Та найсумніший спомин, пов'язаний з Жогатином, – смерть командира Оленя. Олень походив з села Котів. Був неабиякий сміливець і ризикант. Одного разу в селі Ясенів енкаведисти несподівано застукали на квартирі Біса. На щастя, недалеко перебував зі своєю боївкою Олень. Він і його хлопці носили мундири енкаведистів. Вони вскочили до хати під претекстом «перевірки документів» і, заки справжні енкаведисти зорієнтувалися, наші пов'язали їх і врятували Біса.

У березні 1945 року Олень вирішив зліквідувати станицю НКВД у Жогатині, яка нам надокучила як чиряк на шиї. Залишивши своїх хлопців надворі, сам зайшов до хати і одним пострілом поклав трупом майора НКВД, який був сам у кімнаті. Потім спокійно вийшов і попрямував до вартівні, щоб покінчити з вартовим. У вартівні саме був якийсь лейтенант. Олень вистрілив у нього, але той в останніх корчах застрілив Оленя. Вартовий утік. Коли наші хлопці надбігли, застали на вартівні два трупи.

Поховали Оленя на його власному полі при дорозі з Липи до Котова. Ще за життя він говорив: «Коли загину, поховайте мене на полі при дорозі, щоб було видно далеко».

Боївку Оленя перебрав Лев, який також походив з Котова...

* * *

Зима 1948-1949 року була дуже люта і снігова. Після нашої «ісканської пригоди» нам відпала охота пускатися в мандри. Правда, коли прийшло Різдво, вирішили піти до Гаврилюків, хоч надворі бушувала метелиця. Та коли відійшли не далі як кілометр від криївки, нам перетяв дорогу величезний дикий кабан. Крук, який не розставався зі своєю дубельтівкою, вистрілив йому між очі і поклав на місці. Треба було вернутися до криївки по знаряддя, щоб розібрати кабана, порубати м'ясо, а потім занести до криївки. Все це забрало нам чимало часу, та й ми втомилися при роботі. А наступного дня, поміркувавши, ми таки вирішили, що краще нам не рипатися. Так ми відсвяткували Різдво вдвох і просиділи в нашій «хаті» всю зиму.

Вода, яка почала затікати до нашої криївки, була для нас першим вістуном, що вже надходить весна. При кінці березня, на латинський Великдень, ми пішли подивитися на ліс. Сніг лежав лише то тут, то там, і ми могли легко обходити його, щоб не залишати за собою слідів. Зайшли ми так майже під Гуту. День був гарний, сонячний, і ми сіли на стежці трохи відпочити. Раптом почули гавкіт собаки й побачили чоловіка в мундирі гайовика і жінку, які прямували в нашому напрямі. Ми скоренько заховалися в кущах. Та в кущах можна заховатися від людського ока, не від клятого собаки, який кинувся за нами. Лісник собі за псом. Іншого виходу не було – ми вийшли з кущів. Привіталися по-польськи і кажемо, що ми з ОРМО, йдемо на обхід лісу. Гайовик, добре підхмелений, розсміявся і враз уважніше глянув на Крука.

- Терезо, – звернувся до жінки, – подивися добре, та це ж Стефан Сорочак з Явірника Руського!

- Та дійсно... Але цей другий, мабуть, не з наших сторін, бо його не знаю.

Крук також пізнав гайовика Полівку. Брехати далі не було сенсу, і між нами почалася «дружня розмова». Поляк намагався бути дуже «віцовним», тільки тремтіння рук зраджували його страх. На обличчі Терези також виразно малювався страх, і вони, мабуть, шкодували, що по-п'яному не приховали, що впізнали нас. Проте оповідали нам, як вони гарно гостювали в знайомих, і запитали нас, де ми «гостюємо», звідки йдемо. Ми сказали, що прийшли з України подивитися, як тут живуть люди. Далі Крук сказав, що ми радо зайшли б до них увечері на розмову, але за умови, що вони нікому не скажуть про нас. Полівка запевнив нас, що буде мовчати «як гріб» та що вони чекатимуть нас. Після виміни ще деякими висловами чемности ми розійшлися.

Увечорі ми забігли до Фенів затягнути язика. Вже на порозі вони привітали нас новиною, що вся Гута аж гуде, що з України вернулася УПА, що вже заалярмовані міліція, КБВ і УБ, напевно, буде облава, тільки ще невідомо, коли і де. Він порадив нам, щоб ми вранці знайшли собі добрий обсерваційний пункт недалеко його левади. Він вийде «в господарських справах» і подасть нам сигнал: розпростерті обі руки – облава охопить більший терен, одна рука в напрямі Гути – менша облава і тільки в околиці села.

Так ми й зробили. Десь о восьмій ранку на леваду вийшов Фень, довго нипав і приглядався до трави, випростовуючи, немов би його боліла, одну руку в напрямі Гути. Ми, поміркувавши, дійшли до висновку, що облава, щоб дістатися до лісу мусить також перейти феньову леваду, тому, сховавшися в густі молоді смеречки, почали чекати. Досить скоро на леваду вийшла невеличка стежа, а за нею сотня війська КБВ. Вони перейшли навскіс леваду й увійшли в ліс.

- Ми не знаємо, куди і як глибоко вони підуть у ліс. Для нас найбезпечніше бути в їхніх тилах. Пішли!

Крук недарма народився і виріс у цих околицях: він знав кожне село і ліс як власну хату, тож тільки йому відомими стежечками і ярами ми скоро опинилися «в хвості» наших гонителів. Вони перетнули ліс і вийшли на хребет Татарської патрії, звідки один кілометр до нашої криївки. Ми завмерли. У якому напрямі вони підуть? Поляки посідали на галявині і довго відпочивали. Їм нікуди поспішати, перед ними весь день. Уже, мабуть, минула обідня пора, як вони спустилися вниз, почали іти у напрямі нашої криївки, потім покрутилися туди-сюди і пішли в бік П'ятківського долу. Ми обережно за ними. Так ми дійшли аж до дороги недалеко присілку Оберач. Тут уся облава вийшла з лісу, перетяла великі левади і попрямувала в напрямі Дилягови, а ми, скільки сили в ногах, – до нашої криївки.

Кілька днів сиділи тихо як миші, боялися показати й носа, а відтак знову почали виходити на Божий світ. Найперше ми відвідали Феня. Він нам сказав, що ми викликали паніку не тільки в Гуті, а в усьому повіті, й УБ наказав міліції по селах бути на сторожі.

Навесні 1949 року вернулося чимало польських родин на свої господарства, а також приїжджали польські поселенці на господарства, залишені українцями. Вони діставали від уряду позички на відбудову. Частину будівельного дерева вони купували, решту – ночами крали в лісах. Удень по лісах волочилося щораз більше браконьєрів, і ліс ставав усе менш безпечним для нас сховищем. Поява нових поселенців на колишніх українських господарствах викликала з новою силою біль у наших серцях, бо оживали картини переселення наших людей з їхніх прадідівських осель...

...Ще навесні 1945 року почали кружляти поголоски про переселення українців на Україну. Польські шовіністи при кожній нагоді кричали до наших селян: «Вже годі сидіти вам на „наших польських землях», забирайтеся до себе на Україну»; а радянські переселенчі комісії волочилися по наших селах і заохочували людей виїздити. Та ранньою осінню ми вже побачили, що переселення не буде на добровільній основі. На наш терен прибуло багато польського війська, загони КБВ, у польських селах організовано нові й доповнено старі відділи ОРМО, поляки відкрито говорили, що будуть вивозити українців, бо в своїх селах списували, скільки людей і фір можуть дати для «акції».

Наша боївка квартирувала тоді в Ісканському долі. Затока вислав мене, Орла і Лютого до Іскані на розвідку і дозволив відвідати наших рідних. Батько вернувся нещодавно з Дубецька, де його тримали цілий тиждень під арештом. Заарештували його і нашого пароха о. Гука. Батько хворий на ноги, то його зв'язали і кинули на фіру, а о. Гука прив'язали до воза і так гнали аж до Дубецька. Там їх допитували і дуже били. Від батька хотіли дізнатися про мене, але він уперто твердив, що мене вбила польська банда. По тижневі батька випустили, розраховуючи, мабуть, що його по дорозі доб'є якась банда, проте він на палицях доштикульгав якось до хати. Отця Гука не випустили, пізніше засудили його на п'ятнадцять років тюрми.

Батьки наші плакали, плакали й ми. Ніхто з нас не знав, чи побачимося знову. Мама вткнула мені в руки теплу куртку і поблагословила на дорогу. Пригноблені, вернулися ми до боївки, розповіли про все Затоці, він написав звіт і передав до районового провідника.

25 вересня 1945 року, о годині 5-й ранку, польське військо, міліція і зграя ОРМО оточили Ісканю. Усім мешканцям наказали зібратися на Оболоні впродовж півгодини. Між хатами бігали посіпаки, підганяли людей, а тих, хто добровільно не хотів виходити з власної хати, били й волочили по землі до збірного пункту. Щоб нагнати більшого страху, розстріляли кілька осіб. Брати з собою не дозволяли нічого, на залишене в хатах добро вже чигали польські «сусіди», які влітали до хат, грабували все, що їм потрапляло під руки, і навіть розбирали хати. Ісканців, як рівно ж недобитків з Бахова і Березки погнали до Бірчи. За годину часу в селі людей не стало, тільки декому, головне з присілків, вдалося втекти до інших сіл. Один з тих утікачів оповів мені пізніше, як поляк з Бахова Юзько Кріль кинувся з пазурами на мою матір і з дикою ненавистю кричав:

- Ти, бандерівська с...о, твоя хата давно вже повинна належати мені! Тепер ми тут будемо господарювати!

Нас усіх, зокрема хлопців з Бахова, Березки та Іскані, заливала розпука і ненависть до ворога. Ми звернулися до сотенного Громенка з проханням, щоб дозволив нам піти до наших сіл і спалити господарства, щоб ворог не живився кров'ю і потом наших батьків. Сотенний дозволив і ще послав з нами дві чоти. Грабіжники в Березці і Бахові почали чинити опір, ми розбили їх дощенту і підпалили кожну хату. Відтак пішли до Іскані, там уже розквартирувалося польське військо. Хоч нас у порівнянні з ними була жменя, ненависть за заподіяні кривди дала нам силу, і поляки втекли за Сян.

Зі смолоскипом у руках я підійшов до своєї хати, яку щойно два роки тому наша родина відбудувала. З очей покотилися непрошені сльози. Я перехрестився і приклав смолоскип до хати. Вона не хотіла горіти, смолоскип шипів, і мені здавалося, немов би хата шепотіла: «Не пали мене!». А я цілував її вогнем смолоскипу і промовляв: «Прощай!». Незабаром від заграви в Іскані стало ясно як удень... На суцільному згарищі залишилася недоторкнута вогнем наша українська церква!

Вранці ми перейшли до лісу коло села Полхови. Поставивши застави і стійки, всі лягли спати. Нас запримітив якийсь поляк і відразу повідомив польське військо, яке пішло облавою. Їхня стежа напоролася на нашу заставу, яка обстріляла їх. Вступати в бій з переважаючою ворожою силою ми не могли, тож щезли без сліду в лісі. У поспіху я і Хрущик забули шинелі, тому повернулися до табору, і там нас застукали поляки. Щастя, що не стріляли відразу, мабуть, хотіли зловити живими, бо тільки хтось крикнув: «Руки вгору, бо стріляю!». Ми блискавично скочили в кущі і побігли; я – праворуч, Хрущик – ліворуч. Моя шинеля висмикнулася мені з рук, але я її вже не підбирав, біг наосліп кущами ожини, аж потрапив під густу і широку ялицю; там присів, далі нікуди було бігти. Поляки ганяли по лісу. Якийсь старшина гукнув високому як тополя полячиськові стати якраз коло моєї ялиці і спостерігати терен, інші побігли далі. Жовнір з папашою в руках став напроти ялиці і вп'ялив у неї очі. Невже побачить мене? Я сидів нерухомо, притискаючи руками серце, бо боявся, що биття його почує поляк. Так ми перебули з годину часу, аж врешті здалека пролунав голос: «Долучатися! Виходити на поле!». Я ще довго сидів без руху, бо відхід поляків міг бути звичайним підступом, вони могли залягти десь далі і чекати, щоб я виліз із схованки. Коли смеркло і я хотів стати на ноги, почув, що вони не мої, вони так затерпли і задубіли, що я їх зовсім не чув, вони вгиналися піді мною. Заки я їх розтер, на небі вже з'явився місяць. Обережною ходою я добрався до крайньої хати Катерини Цан у Полховій. Вона сказала мені, що Хрущик заходив до неї, що наші квартирують у селі.

Дивно, правда? Не шкода мені було спалити власну хату, а за дурну шинелю мало не наклав головою...

18 квітня 1949 року я прокинувся на світанку і вийшов з криївки, щоб закрити й замаскувати наш комин. Ми робили це щодня, щоб удень не було видно диму. Тому й варили тільки вночі. Ранок був гарний, і я, перейшовши на другий бік потоку, закурив цигарку та походив трохи по лісу. Повертаючись, я почув за собою тріск хмизу й подумав, що сполохав якогось лісового звіра, але тріск повторився, і я, не гаючи часу, скоренько побіг до криївки. Та заки спустився в долину драбиною, подивився ще раз. У віддалі якихось сто п'ятдесят метрів ішов чоловік у цивільному з рушницею на плечі. Я скоренько замкнув покришку і потягнув за стовбур яличку, яка була встромлена по середині накривки, щоб краще маскувати наші «двері». Я собі відразу усвідомив, що ялиця вже втратила свою свіжість і напевно виглядає неприродно. Ми давно повинні були її замінити іншою, але ми взагалі стали ледачими і забували приписи безпеки, які свого часу товк нам у голову провідник Потап. І якщо нам сьогодні буде тут капут – ми самі винні! Я стиснув руками груди, бо мені здавалося, що калатання мого серця чути на весь ліс. Глянув на Крука – він спав сном блаженних; я поклав йому руку на уста і почав тормосити.

- Стефку, цить! Хтось ходить коло нашої криївки!

Над нашими головами ми вже виразно почули кроки, і хтось висмикнув нашу яличку. Ми скоренько погасили нафтову лампу і завмерли.

- Гей, Ґжеґоже, ходи сюди, – залунала польська мова, –щось тобі покажу!..

Над дірою, в якій щойно стирчала наша яличка з'явилася голова.

- Ґжеґоже! Та тут хтось є!

Ми почали хреститися. Невже ж пропадем так за цапову душу? Крук вхопив свою папашу, вона, клята, часом любила затинатися, я – рушницю.

- Атакуємо перші! Як згинемо, то не як барани! – закомандував Крук.

Я став на драбину і з розмахом відкрив покришку, а Стефко випустив серію з автомата. Нам не відповів ні один постріл. Ми вискочила з криївки і побачили, як потоком втікали два цивілі. Ми кинулися в протилежний бік та у віддалі 300-400 метрів від криївки видряпалися на високі ялиці, щоб роздивитися навколо. Ніде ні живої душі. Виглядає, що це два випадкові браконьєри натрапили на нашу криївку. Проте це не потіха для нас – вони незабаром заалярмують увесь повіт. Прощай, наша «хато»!

Ми похапцем повкидали в мішки і наплечники харчі та все наше добро, винесли якнайдалі від криївки і заховали. У нас було кілька літрів нафти, ми її розілляли по долівці і, вийшовши нагору, кинули до середини запаленого сірника. В одну секунду «хата» спалахнула полум'ям. Не оглядаючись, ми подалися на гору Патрію, звідки було добре видно навколо. З нашої домівки котилися лісом клуби чорного диму.

У напруженні пересиділи ми весь день, а вночі подалися до Грушівського лісу. Нерви наші дещо заспокоїлися, але огорнула нас чорна безнадія. Йшли мовчки, снуючи ту саму думку про безвихідь нашого становища взагалі і тепер, зокрема, коли ми позбулися криївки. У нашій ситуації тяжко було приймати будь-яке рішення, і ось так зо дня на день ми пережили вже майже два роки, довгі два роки, бо час на самоті довжиться подвійно. Ми не робили ніяких далекосяжних планів, бо не бачили можливостей реалізувати їх. Це знав Крук, знав і я. Але я, може, більше відчував, ніж знав, що піддаватися песимізмові нам ніяк не можна. Щоб існувати, ми мусимо боронитися перед захитанням душевної рівноваги. Найважчі були якраз такі хвилини мовчанки, коли кожний з нас дивився перед себе, а в голові шуміло від відчаю. Я в такі хвилини мав єдиний порятунок: починав говорити, байдуже що, аби тільки перервати гнітючу мовчанку. Так і тепер, я почав говорити про те, що ми повинні йти на Захід або кудись до західної Польщі та про інші «можливості», в які я не вірив і які для нас не існували. Я говорив, щоб тільки говорити, щоб втягнути Крука в розмову, щоб не божеволіти від безнадійних думок. І, як звичайно, Крук врешті зареагував на мої, як сказав, «дурні ідеї». Єдине, над чим можна думати, – це про Захід, але не навесні, коли поля порожні, про це можна думати щойно в серпні-вересні. Добре! Коли перед нами існує якесь «завтра», багато легше пережити «сьогодні».

На горі Козі Ребра пересиділи три-чотири доби. Після нашої «комфортабельної хати» жити під голим небом у квітні, коли ночами ще є приморозки, дуже неприємно. Далі вирішили, що треба щось робити, а передусім затягнути язика у Гавриляків.

Підкралися до їхньої хати пізнього вечора. Через вікно нам добре було видно усю родину Гавриляків та ще молодого хлопця (як ми пізніше довідалися, місцевого поляка, який «копався» (копатися (по-пьськ.) - залицявся) до Мільці).

Усі сиділи за столом, на якому стояла пляшка горілки. Ми хотіли підслухати, про що в хаті ведеться розмова, але десь з'явився, сердито гавкаючи, пес Гавриляків. Ми прилягли до землі за кущами, злі на пса, якого ми, при нагоді наших попередніх відвідин, частували м'ясом, і він уже виявляв до нас приязнь. Але дуже скоро ми побачили, що собака гавкав не на нас. До хати підійшли двоє чоловіків, і ми пізнали Янка Феня (з інших Фенів) і Едика Карноса. Вони, як і ми, старалися підслухати, що говорять всередині. Посидівши під вікном хвилин з п'ять, вони, як несподівано з'явилися, так і зникли в темряві.

Невже за Гавриляками слідкують? Невже хтось бачив нас, як ми заходили до них?

Було вже добре по півночі, як залицяльник вийшов з Мільцею на подвір'я і за хвилину подався геть. Ми покликали дівчину. Мільця втішилася нами. Заки ми її розпитали про справи, які цікавили нас, ми сказали їй, що нам виглядає, ніби їхня хата є під наглядом. Вона не була цим заскочена. На них уже доносили кілька разів, що вони розмовляють вдома по-українськи, й «урядові чинники» звертали їм увагу, що в польській державі належить говорити по-польськи. Але її батько польської мови не знає і не збирається на старі роки калічити по-польськи, ось і різні вислугачі владі підслуховують і доносять. З нами це нічого спільного немає, і ми можемо сміливо заходити до них, звичайно, дотримуючись обережности.

Про висадження криївки вона нічого не знала, бо про ніяку пожежу в лісі нам не розповіла. Ми вважали, що самим признаватися про це не треба. Тож поговоривши ще трохи про все й ніщо, обдаровані хлібом, ми вернулися до лісу.

Наступної ночі ми навідалися до Феня, у нього також нічого не довідалися. Так само нічого не сказала нам Анєлька в Іскані. Ми не могли вийти з дива. Хто були ті люди, що заглядали до нашої криївки? Годі навіть збагнути, чому вони не навели поліції? Чому вони затримали всю «пригоду» в таємниці? Відповіді на це ми не мали. Ми лише дякували Богові, що мав нас у своїй ласці.

Анєлька, як звичайно, щиро нас прийняла, нагодувала та ще навантажила харчами, за що ми були їй дуже вдячні, бо наші головні запаси були в Дилягівському лісі, куди ми не мали відваги показуватися. По дорозі на гору Козі Ребра я дуже розігрівся. А що ми переходили попри гарне джерельце, напився води; вона була дуже холодна, і я ще не пив води з таким смаком, як тоді. Наступного дня мене схопили шлункові болі. Корчі були дуже сильні, проте я терпів, бо сподівався, що це переходова шлункова нестравність. Та минув тиждень, а мені не легшало, навпаки, ставало все гірше, а життя під голим небом, часто в холоді і під дощем, ніяк не сприяло, щоб мій стан поправився. Крук пригадав собі тітку санітара Свиста в селі Селиська і радив звернутися до неї з проханням, щоб купила мені якісь ліки, як свого часу вона це зробила для Свиста. Я спочатку не хотів, бо боявся, щоб ми знову не потрапили в якусь халепу, але біль переміг усі вагання, і однієї темної ночі ми застукали до вікна її хати. Наше щастя, що вона жила сама. Я розповів їй про мою хворобу, і вона згодилася піти вранці до Динова, порадитися з лікарем і купити ліки. Цілу ніч і день ми сиділи в кущах, не спускаючи хати з очей, і тремтіли зі страху. Та добра жінка, як тоді, так і тепер, не зрадила нас, принесла ліки і пораду від лікаря тримати дієту. Ну, цього я вже дотримувати не міг, добре було, що ми взагалі мали що їсти, але ліки принесли значну полегшу.

Зваживши всі «за» і «проти», ми дійшли висновку, що нам треба подумати про будову нової «хати». Від часу, коли ми зруйнували нашу криївку, минуло кілька тижнів, і годі було жити без даху над головою.

Ми пішли насамперед до нашої зруйнованої криївки, потім обійшли вздовж і впоперек увесь ліс і пересвідчилися, що від часу нашої втечі тут не було живої душі. Загадкові «відвідувачі» нікому не зголосили про своє відкриття, пожежі, мабуть, ніхто з селян також не бачив.

Крук, що знав ліс як власну кишеню, почав шукати відповідного місця для нової криївки.

Тепер ми побудуємо таку хату, що ніхто вже її не знайде, – казав він, приглядаючися до кожної яруги, кожного потічка та горба.

Так ми зайшли до так званого Меццового лісу; кусень цього лісу був колись власністю жида Янкеля Мецца, звідси й пішла його назва. Він був навпроти Явірника Руського, з нього теж рукою подати до Рибного. Ліс скелястий, у ньому багато яруг і струмочків. Крук дряпався зі скелі на скелю, я не міг дотримувати йому кроку, бо мені болів живіт, лише приглядався з віддалі. На одному з скелястих хребтів, з якого мальовничо збігали десь униз три струмочки, він довго ходив, пильно приглядаючися до двох великих і крислатих ялиць, що росли на голому горбі, вкінці почав нетерпляче махати мені руками, щоб я дряпався на скелю. Обличчя Крука ясніло захопленням.

- Мільцю! Тут між тими ялицями побудуємо нашу криївку!

- Дурнуватий! Та як ти викопаєш? Тут немає місця й обернутися!

Крук тільки засміявся і почав мені викладати свої будівничі плани.

- Ми видовбаємо тунель від потоку вгору, прямо під ялиці. Подумай сам, хто буде дряпатися на цей шпиль, ризикуючи поламати собі ноги й руки? Подивися! З одного боку цілком стрімка стіна, з другого – стрімкі яруги, з третього – потоки, а з четвертого – внизу мочарі, я їх знаю з дитинства, там можна загрузнути по коліна й вище. Та безпечніше місце годі й вимріяти!

Я почав пильніше оглядати терен, а Крук не переставав говорити:

- Чи ти знаєш, Мільку, що це буде вже наша четверта «хата»? При кожній ми чогось навчилися, знаємо, які були вади кожної. Кажу тобі, такого бункеру, як ми збудуємо, ніхто ніколи не мав.

Він витягнув з кишені клаптик паперу і почав «креслити план». Його захоплення передалося й мені, і я навіть на деякий час забув про свій живіт, пригадалося, як ми будували криївки 1946 року, пригадався також Вишинський...

... У копанні криївок ми мали чималий досвід. Зокрема, не одну «люксусову» ми викопали 1946 року, коли Борис став провідником другого району і конспіративно почав розбудовувати нову мережу криївок і магазинів. Звичайно, це було в компетенції окружного господарського референта Вишинського. До копання криївок він спроваджував стрільців з віддалених районів, тих, що не знали місцевого терену, щоб, потрапивши, не дай Боже, ворогові в руки, не зрадили місця криївки. Але коли провідники, спеціально Борис, почали підозрівати, що Вишинський провадить зрадницьку роботу, Борис почав на власну руку будову криївок і до цієї роботи використовував декого з нашого охоронного відділу. Так, я був у команді, яка збудувала криївку для провідника Потапа недалеко Ямни, Крук будував криївку для провідника Сотки. Коли ми йшли на таке призначення, про це не мав права знати ніхто. Знав тільки Борис. Криївка, яку ми вибудували для провідника Потапа мала п'ять кімнат, не менша була й криївка Бориса, в ній мешкав увесь наш охоронний відділ.

Хоч про справу Вишинського говорилося «на верхах», ми, стрільці, також дещо чули, те чи те доходило до наших вух, і ми доспівували собі решту. Вишинський був сином священика з Лімни. Я знав його як гуляку ще з того часу, як він працював секретарем громади в Явірнику Руськім. На посту господарського референта він давав собі раду, мабуть, добре. Мав організаційний хист. Любив гарно вдягатися і в своїй шкіряній торбі носив різні пахощі. Мундир його був як з голки, портупея через плече, далековид на грудях, одним словом як витятий з картинки. Був у добрих стосунках майже з усіма провідниками – одних знав ще із шкільної лавки, з іншими був споріднений. Як господарський референт брав участь майже в усіх нарадах і тому знав багато також про справи, які не були в його компетенції. Провідник Борис не мав ніяких сумнівів, що різні напади на наші криївки і магазини, засідки, облави, хоч би тоді, коли була скликана конференція провідників в Ямні, чи наш «невдалий» наступ на Бірчу – мусіли бути роботою сексотів, які повідомляли ворога про наші плани. Він перший почав підозрівати Вишинського у зраді, зокрема, коли багато успішних акцій ворога сталося після того, як поляки заарештували і скоро випустили батька Вишинського – о. Гамівку, з яким раптом почали приятелювати польські черниці, які часто приходили в гості до пароха після того, як його відвідував син. Він підозрівав, що поляки тортурами змусили отця Гамівку до співпраці, а син пішов на неї, щоб врятувати батька. На жаль, провідник Потап не хотів вірити в такі здогади, а Борис не міг дати ніяких доказів...

Заки почати копати, ми походили по селах і оглянули деякі зруйновані хати, щоб знати, що нам «знадобиться». Відвідали Феня і дістали від нього ліхтар, бо наш пропав у старій криївці, у Гавриляків роздобули нафту до нього. Будівельне знаряддя ми мали своє. Спочатку ми довбали землю ночами, а коли прокопали тунель-коридор, копали й удень: один – відпочивав і тримав стійку, другий – працював. Деколи, силою факту, ми мусіли відпочивати обидва, бо, як люди виходили на сіножаті, ми маскували всю роботу і ховалися в кущах, боялися, щоб нас хтось не побачив. Праця була тяжка. Великим полегшенням було те, що землі не треба було виносити далеко, можна було висипати в провалля і там легко маскувати її. Мене мучило сумління, що через мої шлункові болі я не міг так само працювати, як Крук.

Усю «будову» закінчили ми коротко перед Зеленими святами, які припали того року на кінець травня. Розміром наша «хата» майже не відрізнялася від попередньої. Висота й величина кімнати були такі самі, тільки «коридор» був довший – аж чотири метри. У ньому ми викопали збірник на воду, яку допровадили з потічка дерев'яними рурами, які зробили з стовбурів, з яких видовбали середину. Такий водотяг ми мали в попередній криївці, і він виявився дуже добрим: взимку вода в ньому не замерзала. Ринвами, які ми принесли з залишених хат, спрямували брудну воду до іншого потічка. З величезної каменюки, на яку натрапили в середині нашої «кімнати» і біля якої багато наморочилися, заки її розбили, вимурували піч, і не будь-яку: в ній можна було пекти навіть хліб. Усю структуру скріпили колодами, стіни і підлогу виложили дошками, принесеними з сіл. Під ялицями ховався комин і рури для вентиляції, їх можна було закривати дерев'яними затичками, а для кращої конспірації ми притрушували все сухими гілками ялиці. Посадили смереки та різні кущі, які цілком закривали вхід до нашої домівки. Кімнату умеблювали ліжками, столом і стільцями, які виготовили також з дощок. Наша криївка була вигідна, затишна, а найважливіше – дуже безпечна, до неї непрошені «гості» вже не потраплять.

Ми були дуже горді своїм архітектурним мистецтвом і щасливі, що знову мали дах над головою. Я тільки почував себе погано фізично: мій шлунок докучав мені постійно, ліки приносили деяке полегшення, але я зі страхом дивився, що вони кінчаються. Почав збирати звіробій, бо колись чув від когось, що це зілля помагає на шлункові болі, тож пив багато чаю із «дзюравця», як його тут називали. Проте Крук був невтомний. Не встигли ми й відсапнути, як він заходився будувати другу кімнату, виключно для себе. Я його відмовляв, бо знав, що допомогти йому багато не зможу, але він уперся, мовляв, буде нам вигідніше, ніхто нікому не перешкоджатиме, у власній кімнаті йому буде краще концентруватися над записками, які він нотував про всі відомі йому події в УПА; врешті сказав, що він і не бажає собі моєї допомоги. Довбав він свою кімнату помаленьку, мабуть, з два місяці. Я, тому що не міг йому допомогти, старався йому догодити і варив майже щодня вареники, які йому ніколи не надокучали. Вже не тямлю чому, чи з цікавости, чи тому, що сам не міг тягати кошиків з землею, я почав на куснику паперу ставити риску на кожний кошик, який Крук виносив на поверхню. Коли ми пізніше порахували всі значки, самі не могли повірити – їх було 2 060. А кожний кошик важив приблизно 35 кілограмів. То скільки кошиків ми винесли з нашого коридору і першої кімнати? Згодом ми викопали недалеко від нашої «хати» ще кілька криївок для магазинування харчів та різного господарського причандалля.

Задовго до Зелених свят, ще будуючи нашу криївку, ми запланували собі відсвяткувати цей день за старим галицьким звичаєм: піти помолитися на цвинтар і поклонитися загиблим героям.

30 травня було сонячно і тепло, вже сам день впроваджував у святковий настрій. Раненько, щойно сонце почало підноситися з-за горбів, ми попрямували до Волі Володської. Від минулого року ми не мали змоги там побувати, хоч не раз обіцяли собі піти туди і впорядкувати цвинтар. На цвинтарі знайшли все в такому стані, як залишили минулого року: ніякої ворожої руки тут відтоді не було. Ми позбирали решту вояцьких костей, поскладали в розриті могили, поставили березові хрести там, де їх бракувало, обложили могили терниною, щоб не було знаку, що це свіжа робота; одним словом, зробили все, чого не встигли минулого року. Потім стали струнко, прочитали молитву і віддали їм наш безслівний салют.

Дуже кортіло упорядкувати ще могили в Корманицьких, Купнинських і Турницьких лісах, але боялися напоротися на КБВ, бо й Гавриляки і Круці оповідали нам, що КБВ і більшовицька прикордонна застава посилили патрулювання лісів після того, як пішла чутка, що упісти «приходять з України».

Хай загиблі побратими простять нам!

Заки Крук скінчив будову і влаштування свого «кабінету», надійшли й жнива. Хоч за роботою час не тягнеться так безконечно, але ми вже затужили за людьми і вибралися до Рибного. Гавриляки, як то кажуть, падали з ніг від перевтоми. Вони були далеко не молоді, і весь тягар господарства так чи інакше був на плечах Мільці, а під час жнив вона працювала за всіх. Старі звичайно допомагали, але саме тільки допомагали, робітники з них вже були дуже мізерні. Старий Гавриляк був взагалі хворовитий, а Гаврилячка, хоч дуже моторна, не мала вже сили, літа давали знати про себе. Взагалі наші селяни – я так думаю – за тяжкою роботою старіли скоріше, ніж ми тепер. Для мене Гаврилячка від першого дня, як я з нею запізнався, виглядала дуже старою, і я її величав «бабцею».

Отож, бабця, глянувши на Крука і мене, тяжко зітхнула:

- Тут тобі руки пухнуть від роботи, а двоє хлопів, як ведмеді, дармують!

Ми переглянулися. Дійсно!

- Дайте нам два добрі серпи. Пожнемо і жито й пшеницю, тільки пообіцяйте Мількові пшеничного хліба, бо йому живіт болить, – обізвався Крук.

- Серпи то добрі, Юсько Кійовський їх зробив, але у ваше вміння, щось не вірю, – зітхнула ще раз стара Гаврилячка. А Мільця, зачувши нашу розмову, висварила маму й нас.

Проте Гаврилячка дала нам серпи, і ми вночі пішли в поле. Ніч місячна, тепла, ніде ні живої душі, тільки в наших серцях велика радість, бо ж ми жниварі! Так приємно працювалося! А як щойно почало сіріти, ми подалися до криївки, залишивши за собою цілу ниву в покосах. Удень Гавриляки в'язали жито в снопи і складали в скирти. Так ми вижали все жито, потім пшеницю. Деколи я приходив раніше і на нивах, віддалених від сусідів, помагав в'язати і складати снопи, а вночі приходив Крук, і ми жали разом.

Одного ранку сусід Гавриляків, Войтек Клєбан, переходячи попри їхнє поле, став і здивувався:

- Вам що, дідько помагає? Вчора пшениця ще стояла, сьогодні лежить у покосах!

Але Гаврилячка відразу відрубала:

- Самі собі помагаємо. Нікому за нас робити, тож працюємо й уночі. Уночі добре жнеться, колоски не обсипаються!

Коли ми скінчили жнива у Гавриляків, пішли на поле Андрія Феня. Однієї ночі вижали одну ниву, наступної – другу. Там зокрема було безпечно працювати, бо його поле було під лісом. Фень нічого про непрошених жниварів не знав, але, побачивши покоси на своїм полі, відразу догадався, чиїх рук це робота.

Наша допомога Гаврилякам і Феням скріпила нашу приязнь з ними, а зокрема зблизила мене з Мільцею.

Зараз по жнивах вибралися ми до Іскані. Анєльки Круць ми вже не бачили від весни, вона ще тоді обіцяла купити нам дещо в місті, а щонайважливіше – дістати ліки на мій хворий шлунок. За старим домовленням, на смерканні підкралися ми до кущів коло подвір'я. Анєлька досить скоро з'явилася на подвір’ї і, почувши нас, кивком руки наказала іти до стайні. Вона, як ніколи раніше, накинулася на нас із криком, мовляв, де ми так довго пропадали. Це нас дуже здивувало, а рівночасно нам ця сварка була приємна: вона турбувалася нами! Ми виправдувалися, як могли, але про перипетії з криївкою промовчали.

- Ну, добре, що ви живі та здорові, – згодом заспокоїлася вона, – сидіть тутка, я зараз приведу Марію Кріль!

- Марію Кріль? Вона про нас знає? Хто їй сказав?

- Цить! Я їй сказала. Вона порядна жінка. Вміє тримати язик за зубами і в пригоді може вам стати!

Не даючи нам часу на будь-які заперечення, метнулася зі стайні.

Ми розхвилювалися, але, порадившися, вирішили довіритися жінкам. Мені пригадалося, як колись Марія Кріль приятелювала з моєю мамою, як день у день бувала в нашій хаті, як у 1945 році один з сусідів Крілів зробив на них донос провідникові Карпові, буцімто вони співпрацюють з УБ і їх не арештували тільки тому, що я заступився за них, як провідник Карло перевірив справу і виявилося, що це були тільки особисті порахунки донощика з Крілями, як Крілі допомагали нашим відділам харчами. Ні! Крілиха лиха нам не принесе!

Десь по годині часу обидві жінки прийшли. Я привітався і представив Крука. Марія розплакалася і кинулася мені на шию.

- Мільцю, яка я щаслива, що ти живий! Я ніколи не забуду, як ти став нам на оборону. Тепер я маю нагоду віддячитися тобі і твоєму другові.

Мені стало тепло на серці. Я обняв її і дивився на її добре обличчя. Боже! Як вона постаріла за кілька років; їй не більше як п'ятдесят, а вона виглядала багато старшою від Анєльки, якій було вже п'ятдесят шість.

Анєлька принесла з хати кошик всякого їстива; ми сиділи, їли, згадували минуле і розповідали та розпитували про сучасне. Марія дуже співчувала мені в недузі, обіцяла дістати якісь ліки. Пізно вночі, обладовані різним добром, ми розсталися. Обидві жінки наказували нам приходити, не зачасто, але й не пропадати місяцями.

Тепер ми вже мали двох опікунок, а незабаром Марія придбала нам ще одну. Це була Станіслава Косінська, українка з Руського Села, одружена з поляком – шовіністом і ще партійцем. Вони жили в Бабичах і мали там крамницю мішаних товарів. Вона також була добра приятелька моїх батьків, і ми, діти, добре її знали, бо вона часто бувала в нашій хаті. Вдачею вона подібна була до Анєльки: дуже енергійна і зарадна.

Коли Косінська довідалася від Анєльки, що десь у лісах ховається син Михайла Плеченя, вона дуже розчулилася і почала передавати через Анєльку різні речі: вбрання, білизну, взуття, цигарки, харчі та інше. Вона це робила дуже спритно, і навіть її чоловік не зауважував, що з крамниці зникають деякі товари. Анєлька також користала з цього, перепадало і для неї з речей, призначених для нас, та ми не перечили, коли вона щось затримувала для вжитку своєї родини. Так тривало до пізньої осени. Ми час від часу відвідували Анєльку, вона передавала нам «гостинці», і хоч переказувала, що Косінська хотіла б з нами зустрітися, ми не наважувалися. Здебільшого перебували в нашій «хаті», бо потерпали, що коло людей, які знають про нас, збільшується. Досі всі ці люди щиро допомагали нам і зберігали нашу таємницю, та що буде, як хтось з них промовиться там, де не треба?

Проте одного гарного дня ми помандрували до Іскані, цим разом до Марії Кріль. Прибули на смерканні і заховалися у високі лози та чекали в них, поки Марія не з'явилася на подвір'ї. Побачивши нас, вона запровадила нас до льоху, що був трохи далі від хати, і звеліла чекати. Була вже пізня вечірня година, як вона прийшла разом зі своїм чоловіком Михайлом, якого ми ще не знали. Перше, що ми почули від неї, було те, що вона недавно бачилася з Косінською, яка просила влаштувати їй зустріч з нами, і якщо ми погоджуємося, вона «збігає» до Бабичів і сповістить її. Ми погодилися. Наступного дня вранці ми заховалися серед кущів у лісі, а Марія помандрувала до Бабичів. Пополудні ми побачили в лісі чоловіка з сокирою, це був Михайло Кріль, який прийшов нам сказати, що Марія вже вернулася та щоб ми, коли стемніє, прийшли до льоху; Косінська вечором приїде ровером. Потім Михайло зрубав кілька невеличких стовбурів, ніби то за ними він і ходив до лісу, і пішов до хати.

Коли цілком звечоріло, ми залягли на високій і густо зарослій межі поля мого батька, звідки добре було видно і хату й пивницю Крілів. По якомусь часі на подвір'я заїхала на ровері жінка, поставила ровер під хату і пішла до середини. Ми чекали. Минуло ще кілька хвилин, і з хати вийшли три постаті і попрямували до пивниці. Тоді і ми пішли за ними. Косінська дуже змінилася і тільки своїми рухами та скоромовкою нагадувала ту паню Косінську, яку я знав ще хлопцем. Але мене вона впізнала відразу і кинулася на шию, цілуючи і обіймаючи. Так само, мов рідного, пригорнула й обцілувала Крука. Крілі знайшли собі якийсь претекст і пішли до хати, мабуть, тому, щоб дати нам можливість щиріше поговорити. Косінська розпитувала про стрільців, командирів і провідників, бо багатьох з них особисто знала. Ми відповідали, що могли і знали. Вона знала багато про різні польські злочини, про людей, які брали участь у протиупівських акціях, називала їхні прізвища, бо в її хаті не раз сходилися ті люди і разом з її партійним чоловіком обговорювали різні акції.

- Скільки я, безрадна, перетерпіла! Тоді зродилася в моєму серці ненависть до всіх тих людей. Були такі моменти, коли я готова була їх усіх потруїти, разом з моїм чоловіком. – І сльози, мов горохи, котилися по її обличчі. – Дозвольте допомогти вам, чим можу. Ви єдині представники всього, що було рідне для мене. Я прошу Бога, щоб ще за мого життя здійснилося те, за що ви боролися, а всі варвари відповіли перед судом за свої нелюдські дії.

Вертаючися «додому», ми всю дорогу дякували Богові за Його опіку над нами, за друзів, яких Він послав нам, за те, що на світі є щирі й милосердні люди.

У нашій новій криївці ми почували себе дуже безпечно, хоч без крайньої потреби «не волочилися» ні по лісу, ні по селах. Але тепер, при добрих приятелях, нам жилося легше. Контакт з людьми давав нам не тільки матеріальну, а передусім моральну допомогу, без якої ми не могли б існувати. Людина свійське сотворіння і безконечно жити в самоті не може, люди потрібні їй для збереження здорового глузду так само, як пожива для організму. Наші приятелі давали нам одне й друге.

Час минав нам тепер скоріше. Ми по черзі відвідували Гавриляків, Фенів, Круців і Крілів. Час від часу, за попереднім домовленням, ми зустрічалися з Станіславою Косінською. Всі вони знали, що ми живемо в Дилягівському лісі, але ніхто з них не допитувався і не хотів навіть знати, де докладно, – для своєї власної і нашої безпеки. Ми «господарювали», як і раніше, – влітку й восени збирали гриби, взимку полювали на диких свиней. Грибами і м'ясом ділилися з нашими приятелями.