Дата публікації допису: Jul 01, 2012 7:29:21 PM
Вісник Любачівщини №6, Львів – 2002. –112 стор.
До середини 1946 року я працював в цивільній сітці. Влітку пішов у ліс до сотні «Крилача» куреня «Байди». Тереном дій нашого куреня був надрайон «Холодний Яр», тобто ціла Перемишльщина. Надрайон був поділений на чотири райони. Кожна сотня мала призначений район дій. Сотня «Бурлака» оперував в першому районі – це околиці Перемишля – села: Молодовичі, Княжичі, Керманичі, Княжипіль, Фредриполь та інші. Сотня «Ластівка» діяла у другому районі – це села Ямна, Грозьова, Трійця, Риботичі. Третій район (села Улюч, Бірча, Брижава і Пяткова) підлягав сотникові «Громенкові». Сотня «Крилача» – четвертий район – охоплювала села: Пашову, Ракову, Ропенку, Тиряву Волоську і Сільну, Семушову і Голучків. Зрозуміло, що відділи маневрували в залежності від ситуацій і потреб.
У той час, коли я прийшов у відділ, сотенний почет виглядав так: сотенний «Крилач», 1-й чотовий «Сірко», бунчужний «Обарянець», політвиховник «Корч», сотенний лікар «Мар’ян» і командир ПЖ (польової жандармерії) – псевдоніму не пам'ятаю.
Невдовзі до мого приходу «Крилач» перейняв сотню від «Яра», між стрільцями пошіптували, що «Ярові» відібрано командування сотнею тому, що в нього щось не виходило. Казали, що він добрий офіцер до праці у штабі, над картами, писати накази та виконувати їх, а партизанство йому, як казали, не лежало. Щоденні, часто нічні, мандрівки по бездоріжжях, дебрях і потоках його мучили і з цього виходило, що найбільші втрати у людях з цілого куреня були саме в сотні «Яра». Після відкликання його з сотенного йому запропонували працю у пропаганді надрайону «Холодний Яр». Зрештою, пізніше він був у нас в сотні і проводив політвиховні заняття з історії ОУН і УВО.
А яким був сотенний «Крилач»? Оцінюючи з перспективи так віддаленого часу, на мою думку, небагато відрізнявся від свого попередника «Яра». Був чудовим військовим, але в мирному часі. Гарно презентувався: високий, стрункий, якби створений для військового мундира. Дивлячись на нього – не було сумніву, що це справжній вояк-офіцер. Командир сотні – це вже полководець. Партизанська війна – це не тільки вміти стріляти, це велика психологія, математика, тактика і ще інші вміння, з чим, думаю, треба вродитися, бо цього ніхто не навчить.
Такими вродженими командирами були в нас «Громенко» і «Бурлака». Хоча кожний з них був інший і мав свій стиль.
«Громенко» – низький, круглолиций, усміхнений, лагідної вдачі. Він був неначе батько для своїх стрільців, здавалося, що він їх цінить понад своє життя. Таборував у своєму терені, уникаючи всяких сутичок, боїв. За всяку ціну старався оберігати життя своїх хлопців. Він просто за кожним з них плакав. А коли виникала ситуація прийняття бою, то «Громенко» завжди з нього виходив переможцем ще й без втрат.
«Бурлака» мусив воювати. Він, мабуть, почував би себе хворим, коли б командування наказало йому сидіти як «Громенкові». Сотня перебувала в постійному рейді у своєму районі. Бувало й так, що потрапляв з розгону аж до нас у четвертий. А коли проходив через терен, вже знали, що зараз за ним буде нишпорити військо, і тому цивільна сітка, не гаючи часу, покидала село, переносячись у ліс. Казали жартома: «За ним тягнеться запах». Військо входило у село, навіть не питаючи чи був тут «Бурлака», тільки «сzу dаwnо wyszedl Burlaka?» Хлопці його любили.
Наш сотенний, ще до того, як перейняв сотню, був першим чотовим у «Бурлаки». Думаю, що і там був добрим командиром своєї чоти. Не бракувало йому відваги. З особливою повагою відносився він до виконання наказів, хоч думав за нього хтось інший. І коли став командиром сотні, не зумів позбутися цієї залежності, він якби боявся сам, далеко від «Бурлаки», відповідати за сотню. Доказом на це була ось така ситуація.
Як я вже згадував, наша сотня діяла на терені четвертого району надрайону «Холодний Яр» – це на південь від Перемишля, біля підніжжя гори Солоний, тобто сотня «Бурлаки» діяла приблизно 40 км. Ми встигали пройти цю відстань за одну ніч, щоб побути у своєму районі 2-3 дні, і повертались назад. Не раз траплялись під час таких переходів різні «пригоди». Дорога нелегка. Бувало, хлопці нарікали, трохи критикували, заздрили, особливо тим з сотні «Громенка», бо вони завжди були чисто і добре одягнені, нагодовані, виглядали так, якби це була військова частина у мирному часі, яка щойно вийшла з казарм. А ми?.. В одному з таких рейдів загинув мій чотовий «Сірко» – молодий чудовий командир, 1924 року народження. Походив він десь з-під Дрогобича. Тоді загинуло більше стрільців.
Ці рейди з І до IV району (туди і назад) відбували ми самі або разом з «Бурлакою». Важко ночами по бездоріжжю долати стільки кілометрів. Навіть взуття не витримувало. Часто до місця призначення добирались вже босоніж. З часом, привикли до такої ситуації і нарікань вже було менше. При бурлаківцях ми почувалися якось безпечніше.
Бували в нас і веселі моменти, особливо тоді, коли вночі у селі нас добре нагодували, ще й на дорогу щось дали. Тоді вже була нагода вдень, сівши собі десь під смерекою, «посушити до сонця чуби».
Бувало, приходив до нас славної памяті о. «Кадило», щоб відслужити Службу Божу чи висповідати когось. Тоді нашвидку підготовляли престіл з галузок ялиці, прикривали білим вишиваним рушником. При цьому престолі ставав о. «Кадило», а йому, як звичайно, прислужував стрілець «Оса». Сотня, стоячи струнко, очікувала на команду «вільно». Тоді хлопці починали співати. Боже, то було щось надзвичайне. Здавалось, що весь ліс нам кланяється, що ми вільні, і що холод десь відступив. Будилась тоді в нас якась особлива міць, воля до боротьби, переконаність у перемозі. І коли одного разу треба було перервати молитву, пішли ми у бій без страху, з Богом.
Весело було на душі і тоді, коли командування піднімало цілий курінь з нагоди церковних чи національних свят. Цих веселих хвилин було небагато.
Це було в середині листопада 1946 року. Наша сотня стояла в лісі над селом Керманичі. Після обіду по лінії пройшов наказ приготуватись до маршу. Службовий подав порядок руху і згідно з наказом чоти вийшли з місць постою. Пізня, холодна, мокра осінь. Розбиті дороги. Взуття, обліплене болотом, грузне і стає все важчим, ноги годі піднімати. Осінній льодовий вітер з дощем безжалісно сік по обличчях. Сотня розтягнулась один за одним, прямуючи десь на захід. Куди? Знає про це лише командування, а ми... і так наказ мусимо виконати. Під вечір зупинились у лісі на галявині, де вже стояли сотні «Громенка» і «Бурлаки». Незабаром приєднався до нас «Ластівка» зі своїми. «Отже, тут зведено цілий курінь», – міркував я.
Мабуть, «гора» придумала щось, щоб стрільці не поснули, бо подали команди, звіти і, врешті, слово взяв курінний «Байда». Говорив коротко, приблизно так: «Друзі, в наших шпитальках кінчаються запаси ліків і медикаментів. Без них лікарі не мають змоги допомагати хворим і пораненим нашим друзям по зброї. Тому командування прийняло рішення перейти Сян до Динова і забрати з аптеки усі запаси ліків і санітарне обладнання». Ще говорив трохи про відвагу, про почуття патріотизму, про батьківщину і таке інше. Службовий старшина подав порядок маршу: першою вирушила моя чота, отримавши завдання зробити застави на вуличках, що вели на центральну площу, при якій знаходилася аптека.
Увійшли в Сян. Вода дуже холодна. Деякі хлопці познімали штани і взуття. Інші пішли одягненими. Вийшовши на берег, залягли під греблею і доводимо до порядку взуття й одяг. З річки ще виходять хлопці. Вони з інших відділів. Теж розкладаються біля нас. Так минуло тільки пару хвилин і по лінії передано наказ нашого чотового: «Перша чота, бігом до міста! Не можна затримуватись! Залягати чи, не дай Господи, повертати! Якщо виникне потреба – стріляти на бігу».
Вискакуємо із-за греблі і до міста. А це може з 500 метрів. Чотовий кричить: «Бігом! Бігом!».
І ось вже площа, а праворуч перша вуличка. Там вже заліг наш кулеметник, а я при ньому як ланковий. Оглядаюсь і бачу, що зовсім неподалік нас є аптека. Підходять до неї може з 5 чоловік. Подумав, що це, мабуть, наші лікарі. Скоро з'ясувалось, що так.
Стрільці з інших сотень розставились у ряд від Сяну до аптеки. Протягом трьох годин були забрані усі ліки, які вибрали наші медики, та й повернулись на нашу сторону за Сян.
Здіймають застави, які одночасно були тиловим забезпеченням в маршу відступаючих відділів. Операція відбулася без бою і жертв, бо міліція і військо, як говорили, відступили з міста, залишаючи його без жодного пострілу.
Незважаючи на втому і холод, стрільці рухались згідно з наказом у заданому напрямку, не нарікаючи, хоч були голодні. А може, коли б тільки було дозволено, то й заспівали б.
Це була одна з добре продуманих бойових акцій.