Дата публікації допису: Dec 20, 2012 1:31:41 PM
Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.
Село моєї бабусі Єви Стрийвус, 1928 р. н., Підомщина було розташоване за 7 км від станції Горинець на Любачівщині. Хата Стрийвусів стояла в центрі села біля церкви. Вже з дороги за селом виднілась розкішна дерев'яна трибанна церква. Всередині на стінах висіло багато образів, прикрашений вишитими рушниками і квітами вівтар, лавки для старших уздовж стін, а поруч – нові хоругви. Молодою моя бабця щонеділі в церкві під час літургії тримала берло, а дві дівчини – свічки.
Село було велике. У кінці села стояв водяний млин, а за ним – фільварок з ґуральнею. За селом текла річка Свідничанка, на якій жінки прали праниками полотняний одяг. Навесні господарі на своїх полях садили картоплю, сіяли збіжжя, буряки, кукурудзу і льон, а взимку наймали толоки. Сходились дівчата і пряли з льону нитки. Прядіння не обходилось без пісень. До дівчат приходили хлопці і мотали нитки на мотовила, а бабці тим часом готували для молоді вечерю: вареники, мачку, різні каші. У лузі з попелу варили мітки ниток, прали їх, сушили, ткали полотно і аж потім вишивали. Бабця любила вишивати. Вишивали сорочки, спідниці, навіть шкарпетки шили з полотна і прикрашали внизу вишивкою. До вишитих сорочок прикрасою були червоні коралі у дванадцять рядків, які купували в невеличкій крамничці, де продавали також сірники, гайс (нафту), цукерки, булки тощо.
Була в селі невелика школа, всього п'ять класів, де навчали української і польської мов, арифметики, природи. На уроці релігії о. Василь Курило навчав катехизму, читав молитвеник і Біблію. Вчителювали у школі Микола Бородач і його жінка Розалія. В читальні за польських часів забороняли читати твори українських письменників: Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки.
На Святвечір господині готували вечерю з дванадцяти страв. Першою на стіл подавали кутю, потім капусту, мачку, вареники, борщ, рибу, пампушки. Молодь збиралась і до четвертої години колядувала, а потім всі йшли до церкви. Хлопці ходили з вертепом та звіздою і співали колядки: «Нова радість стала», «Бог предвічний», «Дивная новина», «Во Вифлеємі нині новина».
Як наставав Новий рік, діти з мішками або торбами ходили засівати і примовляли: «На щастя, на здоров'я, на Новий рік, щоб краще родилось, як торік». За це їм давали по два або п'ять грошів, яблука, горіхи, бублики.
На Щедрий вечір також була вечеря, на яку пекли книші, вносили солому до хати, співали щедрівок, святили воду. На Йордань-Водохреще на річці ставили хрест з льоду, маїли його, а потім священик святив воду. Господарі на конях поспішали додому, бо вважалось: хто швидше привезе додому свячену воду, той скоріше закінчить літні польові роботи.
У Великий піст дівчата гуртувалися і вишивали рушники, робили букети на образи й на процесії, готували новий одяг. Першого дня Великодніх свят освячували паски, а другого – йшли на цвинтар. Священик з процесією і всі вірні молились на гробах. На третій день свят ішли в с. Хотилюб до церкви, а після Служби Божої там на цвинтарі священик відправляв панахиди.
На Андрія веселились. Дівчата писали картки з іменами хлопців, бо вірили: кого витягнеш, той буде чоловіком. Хлопці в той час робили збитки: зав'язували двері, ламали старі плоти, писали по вікнах і дверях.
Коли закінчувався піст, у клубі, з дозволу війта, замовляли танці для молоді. Війтом був дід Петро Стрийвус. Інколи приходили польські поліціянти і сварили діда: «Чегось давал позволєнє? Нє можна!». Якось, щоб поставити виставу, мусили їхати 14 км до Любачева за «позволєнєм» від пана старости. Радісно тоді було – танцювали «польку», «козака», дамський танець під скрипку і бубен. Взимку молодняк катався з гори на великих санях, змайстрованих Міхалом Михаликом.
Цікаво минав час, діти підростали, аж поки не настали лихі часи. В серпні 1944 року в неділю село оточили поляки і совєтські енкаведисти. Село спалили і вбили близько 40 людей. Теодор Лис тримав на руках півторарічну доньку Орисю. Поляки відібрали дитину і віддали жінці, а його вбили. Хати і стодоли обливали бензином і підпалювали.
Ще одну зиму перебули люди. Збудувавши якісь халупи, ховались у підвалах. І ось 4 грудня 1945 року прийшли поляки і наказали: «Щоб вас за 24 години тут не було». Моя бабця разом з сестрами і мамою перед від'їздом поцілували хреста. Надійшли чотири поляки з карабінами і стали насміхатись: «Єдзь, єдзь гет, єдзєш з саком-паком, назад пшиєдзєш з голом с...м». Моя бабця заплакала з жалю.
Всі зійшлись до станції Горинець. Дідусь говорив: «Люди, пам'ятайте, сьогодні на Введеніє лишаємо свої землі, могили своїх дідів, прадідів і їдем, Бог зна куди». Коли потяг рушив, люди заголосили: «Хто зна, де ми їдем, чи на життя чи на погибель?» Два тижні везли нас разом з подушками, перинами, конями і коровами у некритих вагонах. У людей завелись воші.
Приїхали на станцію Збараж на Тернопільщині. Всіх розвезли по різних селах. Моя бабця потрапила у с. Стриївку. В сільраді сказали, що людей нема де поселити, і відправили їх назад на станцію. Через два дні всіх знов повезли у Стриївку. Цього разу людей таки поселили там, де поляк минулої зими тримав корову і коня. Шестеро душ жило в тісній хатині: не було де помитись і зварити їсти. Зараз моя бабця живе в Старому Збаражі.
Спогади бабусі записала учениця 8 класу Тернопільської школи № 22. На конкурсі товариства «Любачівщина» цей твір зайняв третє місце і відзначений дипломом та нагородою.