Дата публікації допису: Apr 17, 2015 6:21:31 PM
Вісник Любачівщини, випуск 21, 2014 рік
Спогади олешичанина
«Народився я 24 лютого 1923 року у Любачівському районі, що нині під Польщею. Закінчив спершу сім класів народної освіти, потім вчився у гімназії в Ярославі. Коли прийшли в 1939-му большевики, повернувся в рідне містечко Олешичі. Згодом продовжив навчання в Любачеві, але то вже не була гімназія, а десятилітка, бо комуністам навіть слово «гімназія» не подобалось. Політикою я не цікавився. Щоправда, активно діяла у нас «Просвіта». У її будинку нас зібрали навесні 1943-о. Сказали: будуть представники краківської організації українського проводу. Народу зібралося повен зал. Прийшов навіть мій дідо, який мав тоді 80 років. Ми вивісили гасло: «Слава полковникові Мельникові! Слава полковникові Бандері!». Ніхто в народі не робив різниці між цими двома діячами. Спершу прибулі звернулися у зал: «Є тут люди іншої національності?». Кілька поляків підвелося і вийшли. «Іде війна, – сказали гості, – нам на можна бути в стороні. У критичні моменти завжди кращі сини бралися за зброю і йшли захищати рідну землю».
Але ми й без агітації розуміли, що якщо не воювати, то не буде потім претензій на незалежність. Ми знали історію. Щороку святкували день злуки України; був у нас хор, де виконувалися патріотичні пісні, театр. До речі я брав активну участь і там, і там. Ми собі вже чітко уявляли більшовицький «рай». Знаєте, тоді співали: «Нема ні корови, ні свині, лише Сталін на стіні». Треба боронитися, думав кожен, бо інакше знов попадемо під поляків чи більшовиків. А те, що німці війну програють, – вже зрозуміло було кожному. Через місяць після комісії нас зібрали на стадіоні в Ярославі. Вишикували і тримали дуже довго під палючим сонцем. Було нестерпно душно, ноги мліли, але я сказав собі: якщо вистою тут до кінця – Україна вистоїть. Любов до України була понад усе. Ми йшли в дивізію, аби здобути зброю і влитися в загони УПА. Такою негласною була інструкція».
«З Рави-Руської відправляли нас поїздом на вишкіл в місто Цамберн в Німеччині. А 9 лютого наша чота саперів прибула до Золочева. Виходили на станції – ніч, темінь, зимно. Командир у нас був німець, та ніяким авторитетом не користувався, бо все оглядався, що його колеги роблять, то він і собі. У Золочеві почалися звичайні солдатські будні, та згодом частину вояків відправили під Радехів, а частину під Броди, а наш 3-й рій рушив до Збаража під самий Збруч. Через два дні до нас підійшли вояки УІІА, запросили в гості. Як зараз пам'ятаю, зсунули ми в хаті гри столи, з'явилися випивка, закуска. Хлопці з Повстанської Армії сказали, що як прийдуть большевики, то маємо влитися в загони УІІА. Ми не заперечували».
«Ми окопалися. І тут лиха звістка полетіла над окопами: танки. Чуємо страшний шум. Не приховую – страх був. Та на щастя, десь за 150 метрів від окопів танки раптом завернули. Сім днів провели ми там. Вночі зрідка атаки, а вдень сиділи не показуючись, бо старанно працювали снайпери. Були серед нас різні хлопці. Запам'ятався жартівник і веселун Іван Планіта. Та не завжди його жарти веселили. Вночі побуде Іван на варті 20 хвилин і вже будить товариша : вставай, минуло дві години. Я йому тоді кажу: що, Іване, може, твій годинник зле йде? То на тобі мій. Більше те не повторювалось.
Через кілька днів десь зник наш командир-німець. Але ми не дуже журилися, бо не мав він авторитету. А тут сталося так, що вбили нашого вістуна. Я зголосився на його місце. Та кращі було цього не робити. Не раз добирався під обстрілом. А якось за півметра від мене впав снаряд, та, на щастя не вибухнув. То була воля Божа. Але поранення в руку все ж бо отримав! Відправили в госпіталь в Тернопіль. А місто вже було в кільці».
«Одного ранку з вікон госпіталю ми побачили більшовицькі танки. Почалася паніка. Багато хто вдався до самогубства. Я помолився, була це великодня п'ятниця, зняв мундир зодягнувши вбрання вбитого німецького фельдфебеля. Викидую всі документи, знищую армійську книжку. Почав бити поклони, проказав «Отче наш», пригадав всі гріхи – своєрідний іспиті сумління. Взяв у руки пістолет. Але згадав як нас учили, що один жовнір живий вартий більше тисячі мертвих. Ніколи не думав, що можу здатися в полон.
Ми вивісили простирадло. Росіяни не йшли всередину, а все кричали: «Выходи!». Я вийшов: «Это мой», – сказав солдат. Стараюсь не реагувати на репліки, аби не видати себе. У душі читаю «Отче наш».
Нас напхали сорок чоловік у маленьку кімнатку. Прийшов полковник, вишукував есесовців. Потім погнали всіх на площу міста, де виступав сам Черняховський.
Нас ведуть, б'ють прикладами. Питають: «Скільки руских; вбив?» Завели в парк, дали автомат з пропозицією розстріляти своїх за побажанням. На щастя, сволоти такої не виявилося. Настрій був кепський, почувався переможеним, битим.
Добре знав німецьку мову, тому без особливих зусиль зумів назватися Вальтером Фрехліхером. Це прізвище однієї дівчини з Лотарінгії, в яку я був по-справжньому закоханий, коли наша дивізія проходила вишкіл у Німеччині. А Володимиром Козієм знову став вже під час реабілітації поляків, що служили в німецьких військах.
Лише через багато років вирвався з полону, добрався до Львова. Тут створив сім'ю виховав трьох дітей, і всі троє здобули вищу освіту.
Нас п'ятеро у Львові, ветеранів Української Дивізії. Але ми не герої. Герої ті, що залишилися на полях битв».
Доповнення Ігора Гургули
«Продовжуючи розповідь, хочу доповнити дещо: після пекла під Бродами у селі Спас над Дністром зібралося усього 500 українських воїнів. Через деякий час з'ясується, що вціліло 1500 чоловік. І це з 11 тисяч. Але дивізія на цьому не припинила своє існування. Вона була сформована заново, бо ненависть нашого народу до більшовизму перевищувала смерть. Більшість воїнів нового складу дивізії успішно перейшла лінію західного фронту, здалася англо-американським військам.
Але є й інша правда. Правда те, що лише восени 1944-го дивізія здобула право називатися українською, отримала дозвіл на вивішування українського національного прапора. Врешті, у дивізії дозволено носити тризуб. Українські офіцери не висувалися на важливі командні пости. Є відомості, що про існування Української Дивізії Гітлер довідався лише 24 березня 1945 року і тут же фюрер віддав наказ роззброїти «чужинців» для формування німецького військового з'єднання. На щастя, той наказ не був виконаний.
Усі ці та безліч інших фактів свідчать, що воювали хлопці за свої національні інтереси, хоч і під чужими прапорами».