«Я знаю, що мене жде. Я був і є на все підготований…» (автор: Кахнич Іван)

Дата публікації допису: Jan 10, 2013 1:1:18 PM

У наших придністрянських краях добре відомі імена Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Вони, будучи членами дрогобицької бойової групи ОУН, брали участь у силових акціях з метою отримання коштів для діяльності ОУН. У листопаді 1932 року вони у складі дванадцяти чоловік здійснили напад на пошту в місті Городку, але були заарештовані і страчені в грудні того ж року.

Ось що пише про ці події «Вікіпедія» («Вільна енциклопедія»):

«…Група розділилась надвоє. Василь Білас та Дмитро Данилишин пішли в сторону Трускавця разом з С. Куспісем – через Глинну Наварію, щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич та в Трускавець. Перед Наварією Куспісь, розпрощавшись з товаришами, повернув додому, а Білас та Данилишин пішли далі. На цей час про події в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 в Глинній Наварії для перевірки документів вийшов комендант станції Котяг з поліцейським. Побачивши двох підозрілих людей, вони підійшли і попросили документи. Данилишин розрядив пістолет: Котяг був убитий на місці, а поліцейський помер у лікарні. Далі втікачі пішли через село Черкаси, а потім по залізничному насипові, де їх зустрів польський залізничний, і зауважив, що йти так не можна. Білас та Данилишин пішли полем до села Розвадів, гадаючи перейти тамтешній міст через Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия, а звідти піти на Дрогобич, а там – і на Трускавець. Тим часом польський залізничник доніс поліцейським, що бачив двох підозрілих людей. У Розвадові Біласа і Данилишина зустріла юрба українських селян, які вбачали в них справжніх злодіїв. Хлопці змушені були, відстрілюючись, втікати до села Верин. Вбрід перейшли Дністер, але там їх чекали уже переслідувачі. Білас вистріляв усі патрони, і попросив Данилишина застрілити його і себе. Натовп, побачивши, що грабіжники без набоїв, почав їх бити.

У той час надійшов священик Кіндій і намагався заспокоїти натовп, хоч це йому давалося нелегко. По його словах, коли незнайомі йому люди прийшли до тями, вони зблизились і взялись за руки. Потім вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми боремось за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати!». Потім вони поцілувались на прощання. Люди похилили голову і не знали що робити, а тим часом надійшла поліція.

Коли отець свідчив на суді, після того, як він процитував одного з вояків, він помовчав, опановуючи себе, тоді як Данилишин вибухнув плачем. Білас, який був племінником Данилишина (рідного брата матері Василя Біласа), обняв його і поцілував. В останньому слові Данилишин сказав: «Я знаю, що мене жде. Я був і є на все підготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!».

Події навколо постатей Василя Біласа і Дмитра Данилишина залишились актуальними протягом 1930-1940 роках. У травні 1934 року у Миколаєві на Дністрі засуджено Івана Васильєва (на десять місяців) та Миколу Хоміцького (на вісім місяців) за те, що вони встановили хрест на місці, де було спіймано Біласа і Данилишина.

Особливого розголосу набула справа символічної могили, насипаної у пам’ять про Біласа й Данилишина на місці, де їх спіймали. Польська поліція розкопала могилу, але молодь села Верин та околиць насипала нову. Поліція знову розрила могилу, але її відновили в друге. Коли ж поліція втретє хотіла знищити її, вона знайшла прив’язану до хреста карточку з пересторогою перед оскверненням могили. Одначе поляки цю пересторогу знехтували й почали копати. У той час, коли із землі вони вирвали хрест, вибухнула захована біля нього бомба і вбила одного з копачів, а кількох поранила. Крім того, боївка ОУН вбила двох поліційних донощиків з Верина й Розвадова. Відтоді поліція і державна адміністрація не поспішали розкопувати могилу. До кінця 30-х років місцеві бойовики ОУН ліквідували агентів поліції, які організували затримання Біласа й Данилишина – Яціва, Гаврилишина, Біляка, Андрухіва, Іванківа.

Польська поліція провела масові арешти і під час слідства виявила членів ОУН на Миколаївщині. У лютому-березні 1936 р. у Стрию відбувся процес проти 26 оунівців, серед яких було шестеро вихідців із села Надітичів. 15 березня вони були засуджені: Михайло Угера – на 9 років; Іван Кордоба і Микола Томіцький – на 8,5 років; Іван Паньків, Степан і Григорій Проціви – на 8 років; Роман Гринів – на 7 років; Іван Саварин – на 6 років; Микола Галецький і Микола Табінський – на 5 років; Євген Пришляк, Михайло Горак, Федір Максимів, Андрій Грица – на 4 роки; Михайло Шух – на 2,5 роки; Олекса Николишин – на 2 роки; Онуфрій Круць – на 3 місяці тюремного ув’язнення. Дев’ятьох підсудних, чию вину не було доведено, звільнили: Федора Стасіва, Ярослава Пришляка, Григорія Рудка, Євгена Березу, Івана Грицу, Гната Проціва, Івана Демка, Сеня Горака і Марію Гірник.

Таке воно було «умиротворення»…

Одним із найбільших центрів повстанської боротьби у Західній Україні стала Миколаївщина під керівництвом членів повітової екзекутиви ОУН Василя Демири, Дмитра-Осипа Гаджери. Тут, на початку весни 1939 року, польська влада розквартирувала по всіх селах додаткові поліційні відділи. В селі Надітичи перебувало 40 поліціянтів, яких за збігом обставин, роззброїли лише два бойовики – А. Грица та І. Грица. Вони здобули трофеї: 40 крісів, два кулемети, дві скрині боєприпасів, багато гранат і декілька пістолетів. Такі ж події відбулися і по інших сусідніх селах та в місті Миколаєві. Польська влада зуміла мобілізувати проти повстанців значні сили.

14 вересня 1939 року розпочав активні бойові дії повстанський загін чисельністю 18 осіб. Спочатку повстанці влаштували засідку біля с. Дем’янка Горішня, неподалік кладовища, на жидачівський відділ поліції з трьома броньованими машинами. Розуміючи, що затримати сильнішого противника не можна, повстанці відступили до с. Березини та зайняли вигідніші позиції над Дністром. Тим часом поліція, спаливши панський двір і розстрілявши декількох українців, поїхала у напрямку сіл Київця і Черниці. У Черниці вони підпалили декілька господарств, але делегація місцевих поляків домоглася припинення пацифікаційних дій. Тоді поліція попрямувала «умиротворювати» село Пісочну. Довідавшись про це, місцевий отець Еміліан Калинюк, який мав авторитет у польської влади, вийшов на зустріч каральникам на чолі церковної процесії та звернувся з проханням не воювати проти села, бо в ньому, мовляв, немає повстанців. Йому вдалося утримати розшалілих поліціянтів від подальшого палення села, але попри це вони спалили 12 господарств. Тоді поліція поїхала «умиротворювати» село Надітичі, поблизу якого, за півкілометра, біля цвинтаря, 18 повстанців зробили засідку. Залишивши броньовані машини на шосе Львів – Стрий, поліція в бойовому порядку із західного боку попрямувала до села. Бій видався запеклий і тривав від 10-ї ранку до 17-ї вечора. В ньому загинули 43 поліціянти та 14 повстанців. Наступного дня польські війська, отримавши підкріплення зі Стрия, окупували село Надітичі, де залишились старі люди та малі діти. Більшість жителів переправилися на другу сторону ріки Дністер і заховалися у лісі. Під час каральної акції розстріляно директора школи Михайла Святого, Федора Данчевського, Григорія Кіндія та священика Романа Божика, спалено більшу частину будинків.

Коли виганяють із рідних місць…

У 1944-1947 роках до боротьби проти українських повстанців долучилися підконтрольні СРСР уряди Польщі та Чехословаччини. Активну участь у цьому брала і комуністична Польща, яка прагнула ліквідувати патріотичний рух на українських етнічних землях Закерзоння, що за радянсько-польськими договорами 1944-1945 років перейшло до складу Польщі. Боротьба на цих теренах суттєво відрізнялася від боротьби на території УРСР. Тутешні повстанці захищали українців від виселення, яке мало відбутися відповідно до договору про новий кордон.

У кінці 1944 року проти повстанців вели бойові дії сили Війська Польського. Не знаючи повстанської тактики, вони не мали жодного успіху. Влітку 1945 року із СРСР на допомогу полякам перекидали інструкторів-спеціалістів НКВД, які володіли чималим досвідом антиповстанської боротьби.

У серпні 1945 року представник уряду УРСР М. Підгорний вимагав від польської сторони, щоб вона посприяла швидкому переселенню українців, бо, мовляв, вони охоче б виїхали до УРСР, але їм цього начебто не дозволяє зробити УПА.

У вересні 1945 року польська влада розпочала депортацію, до якої долучилися як регулярне військо, Громадянська міліція, Управління внутрішньої безпеки та прикордонники. У 1946 році збігав термін угоди щодо обміну населенням. Тому темпи депортацій зростали. Це змусило поляків створити в квітні 1946 року оперативну групу «Ряшів» для надання «допомоги» переселенським комісіям. Від 15 жовтня 1944 року до 2 серпня 1946 року було переселено близько 482 тисячі українців. Поляки отримали тактичну та оперативну перевагу над повстанцями, але придушити опору ще не могли.

Остаточним ударом по повстанському рухові мала стати цілковита депортація українців з етнічних територій у західні регіони Польщі. Такі заходи позбавили би повстанців соціальної підтримки та пришвидшили би ліквідацію підпілля. Операцію, яка отримала назву «Вісла» і була покликана реалізувати це завдання, запланували на весну 1947 року з урахуванням досвіду діяльності оперативної групи «Ряшів».

27 березня 1947 року розробник плану генерал С. Моссор представив його на затвердження членам Політичного бюро ЦК ПРП та керівникам силових відомств. За збігом обставин, наступного дня у влаштованій сотнями повстанців Степана Стебельського «Хріна» та «Стаха» у засідці загинув віце-міністр оборони Польщі генерал-полковник Кароль Свєрчевський. Політбюро ПРП вирішило використати випадкову загибель генерала як привід для виправдання депортації українців, та її доцільності.

11 квітня було призначено склад штабу оперативної групи «Вісла», а 16 квітня прийнято рішення про остаточну дату початку акції – 23 квітня 1947 року. 28 квітня 1947 року шість дивізій Війська Польського оточили українські села. У той самий час війська МГБ та чехословацької армії заблокували кордони на відтинку від Бреста до Нового Санча. О четвертій годині ранку 17 тисяч польських вояків на чолі з генералом С. Моссором розпочали виселення українців з південних повітів Перемишльщини і Любачівщини та просування з боями проти відділів УПА на захід і північ. Під час другого етапу, що розпочався у червні, польські війська вели бойові дії проти повстанців на Ярославщині та Любачівщині, одночасно виселяючи населення.

Протягом акції «Вісла» було виселено 140575 українців. Зазнали тяжких, непоправних втрат повстанці.

У засобах інформації практично замовчується депортація українців-бойків з гірських територій Карпат. Вона проводилася у 1951 році. За домовленістю між керівництвом Польщі та Радянського Союзу був проведений додатковий перерозподіл територій. Польща претендувала на частину карпатських нафтоносних земель, а взамін віддала рівноцінні землі з покладами кам’яного вугілля. В результаті до території України приєднали Червоноградський вугільний басейн, а до Польщі відійшла частина Карпат з покладами нафти. Населення з цієї території насильно переселили у Херсонську, Миколаївську та Луганську області. Невелика кількість цих жителів поселилася і у Західній Україні.

На території сіл Пісочної та Надітичів Миколаївського району польських сімей не було. Вони покинули ці два села переважно після повстання жителів села Надітичів і Держова проти поляків у 1939 році. У Держові під час сутичок місцевого населення з поляками було спалено їхній костел, в якому заховалися поляки, та деякі їхні будинки.

Виїхав до Польщі і власник Черницького маєтку Вітольд Стефанус. Залишилося тільки декілька польських сімей у селі Черниці. Під час операції «Вісла» усі польські сім’ї покинули село. Після депортації у Сибір та до Польщі у цих селах залишилися вільні будинки, в які і поселяли депортованих українців із Польщі. У Черниці поселились такі родини: Павло Дербіж – 5 осіб, Микола Мерензак – 5 осіб, Василь Кріль – 6 осіб, Антін Вуйцик – 4 особи, Петро Вуйцик – 1 особа, Йосип Курпіль – 3 особи, Петро Піцур – 4 особи, Василь Хайнус – 5 осіб, Василь Мотич – 5 осіб, Єва Петера – 5 осіб, Дмитро Татусько – 7 осіб, Степан Саламаха – 1 особа, Володимир Мельничук – 5 осіб, Ілько Рапач – 2 особи.

У Пісочній поселилося три родини, а саме: Володимир Курпіль – 7 осіб, Іван Куцмида – 4 особи, Іван Ребинчак – 7 осіб.

У Надітичах українські родини з Польщі не поселялися.