Лодина – українська земля. Частина І. (Автор: Моцьо Василь)

Дата публікації допису: Jan 06, 2014 6:19:11 PM

Лодина – українська земля. (Автор: Моцьо Василь)

До 50-річчя примусового переселення мешканців Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області (1951-2001 рр.)

Видання книжки здійснене завдяки спонсорській підтримці

МПП «Бун-Тар» та ПП «Експерт Центр»

Моцьо Василь Михайлович народився 26 серпня 1932 року в селі Лодина Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області (з 1951 року територія Польщі). Навчався в Нижньо-Устріцькій середній школі. У зв'язку з відходом району до ПНР у 1951 році переїхав на Херсонщину. У 1955 році закінчив Херсонський технікум підготовки культурно-освітніх працівників. Міністерством культури України скерований на роботу в Дрогобицьку область. У 1967 році закінчив Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. Івана Франка по спеціальності українська мова і література.

Працював у державних і профспілкових установах культури. З 1975 по 1981 рр. завідував відділом культурно-масової роботи Львівської обласної ради профспілок. З 1981 по 1995 рр. – директор Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Ів. Франка.

Переднє слово

До початку Другої світової війни Лодина, як і весь Нижньо-Устріцький регіон, входила до Ліського повіту Львівського воєводства. У 1939 році Нижні Устріки і прилеглі населені пункти, аж до Сяну, увійшли до складу СРСР. З того часу розпочав свою діяльність Нижньо-Устріцький район Дрогобицької області. У вересні 1944 року, після відступу німців, усі радянські районні структури відновили свою роботу.

З вересня 1951 року район припинив свою діяльність згідно з Договором від 15 лютого 1951 року між СРСР і ПНР про обмін ділянками територій.

Сьогодні цей регіон майже не згадується в наших історичних документах, бо з 1951 року належить Польщі. Таким чином, із поля зору українських істориків випало сім років (1944-1951) життя 24,8 тисяч населення району, який мав 33 кілометри спільного кордону з Польщею у Карпатських Бескидах.

До складу району входило 29 сільських Рад, які об'єднували 42 населені пункти, з них 17 опинилося на кордоні, де у кожному була розміщена прикордонна застава. (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. К. 1994, т. 2. стор. 487, «Либідь», «Військо України»)

Назва населених пунктів, які входили до складу Нижньо-Устріцького району

Нижні Устріки (місто) Лодина

Нижні Устріки (село) Лобізва

Бандрів Гошів

Береги Долішні Хревть

Телешниця Ошварова Жолобок

Телешниця Сянна Поляна

Солина Росолина

Соколе Ванькоди

Панищів Середнє Мале

Рябе Вигра

Соколова Воля Чорна

Гошівчик Скородне

Задвір'я Росохате

Дашівка Смільник

Ясінь Хміль

Замлиня Дверничок

Ялове Санківці

Мочари Лютовиська (з 1947 р. Шевченкове)

Рівня Журавно

Стрв'яжик Кривка

Устьянова Воля Мацькова

Не можна обійти мовчанкою героїчний подвиг загонів Української Повстанської Армії і активність людей району у боротьбі за Українську Державу. Про геройство і страждання людей у той час свідчать документи.

Розповідаючи про Лодину, я згадую і ряд інших населених пунктів району, які були віддалені від райцентру і від державного кордону, отже, безпечніші для діяльності українського підпілля.

Лодина – прикордонне село, в якому знаходились 2 застави, а мешканці села, крім прописки у паспорті мали ще окремий штамп із цифрою – 1. Знаходячись у прикордонному режимі, лодинці самовіддано підтримували УПА і боролися з окупантами усіма доступними їм засобами.

Пишу про Лодину і сподіваюся, що, можливо, ще хтось з патріотичного обов'язку напише про своє село, або про весь регіон. Так згадаємо багатьох славних земляків – борців за Незалежну Україну і трагедію переселення.

Василь Моцьо

Уклін Тобі, вітцівська земле

Рідний край, Вітчизна, Батьківщина. Ці слова завжди, в усіх народів, мають свій невичерпний зміст, неповторну глибину, яка тісно переплітається із землею предків, її природою, культурою, усталеними традиціями людей і розмаїттям інших складових, що в широкому розумінні формують саме життя.

Етнічна приналежність людей тієї чи іншої національності ще тісніше пов'язується з їх Малою Батьківщиною. Нею, як відомо, є відповідний регіон, місто, район, село, інший населений пункт, в якому людина приходить на світ, виростає, милується першими чарами життя. Тут усе найдорожче, найкрасивіше, наймиліше серцю. Перші враження, прищеплені смаки, утверджені традиції завжди найповніше задовольняють людину, вона ними керується у своєму подальшому житті, готова їх відстоювати і сперечатися про їх переваги.

Такою Батьківщиною у широкому розумінні цього слова були і залишаються рідна Лодина, Нижні Устріки, Ліський повіт, інші населенні пункти Надсяння для Василя Моця і сотень тисяч українців, які в повоєнний час вони змушені були залишити. Нині ця територія належить до Республіки Польща.

Буревії попередніх століть важкою колісницею проїхалися по згаданих землях. За князювання Володимира і Ярослава, в добу Київської Русі, ці терени були складовою частиною нашої держави. Тісно перепліталися долі українського населення цих земель за часів Галицько-Волинської держави в наступні періоди історичного розвитку.

Після заключення таємного пакту Ріббентроп-Молотов 17 вересня 1939 року СРСР окупував західні землі України. Нижні Устріки та інші населені пункти увійшли до складу тодішньої Дрогобицької області. У вересні 1944 року, після відступу німецьких військ, зазначена територія знову перейшла під владу більшовицького режиму.

Угоди між СРСР і Польщею 1945 і 1951 рр. визначили кордони України і Польської держави. При їх вирішенні за основу була взята так звана «лінія Керзона». Відповідно до них, частина польської території в районі Червонограда перейшла до України, а Нижньо-Устріцький район та сусідні населені пункти Посяння і Лемківщини передані Польщі.

За цим уточненням і обміном територій проглядається жорстока руїна долі сотень тисяч українців, які змушені були залишати теплі насиджені місця, під командою служб НКВД і цивільних клерків-погоничів збирати свої пожитки, влаштовуватися у вагони для перевезення худоби чи інших вантажів і ганебно скитатися, вибираючи непідготовлені для життя місця в закинутих будинках Львівської, Тернопільської, Миколаївської, Херсонської та інших областей. Скільки сліз, обурень, проклять було в той час з боку скривджених переселенців. Скільки справедливих нарікань продовжувалося і по цей час виходить від цих людей на адресу жорстокого режиму, який ніколи не рахувався з народом, хоча афішував і брехав перед усім світом про протилежне.

Та рани з часом гояться, а душі, пам'ять не завжди миряться. Людина згадує, порівнює, мріє і вимальовує обриси свого життя, задумується над майбутнім, повертається думками в рідні краї. Ця дума-туга особливо притаманна пану Василеві, як і більшості тих, через життя яких прокотився вихор руїни. Не дивлячись на те, що його свідоме життя проходило і вирувало в Дрогобичі і Львові, де він очолював відповідальні ділянки роботи, найголовнішими з яких були посади керівника міського Будинку культури, завідувача відділу культурно-освітньої роботи Львівської обласної ради профспілок, директора театру опери та балету ім. І. Франка, він своєю душею, усім єством і зараз перебуває у рідній Лодині, його серце б'ється у єдиному ритмі із земляками.

Шановний Василь Моцьо знайшов час, виявив високий дослідницький хист, зібравши великий, змістовний, навіть унікальний матеріал про рідне село Лодину. В ньому переконливо фокусується життя і складові процеси пережитого населенням усього страждального регіону. Тому цей цінний матеріал заслуговує на опублікування. Його повинні читати сучасники, тим більше майбутні покоління.

Тож нехай Всевишній щедро оцінить Вашу полум'яну любов до рідного краю, милої Лодини і сусідніх територій – за шкоду, страждання глибокі душевні травми, подарує Вам свою ласку, любов і добро на нашій українській землі, в умовах державної незалежності. Здоров'я і щастя Вам!

Михайло Брик завідувач кафедри історії України та економічної теорії Львівської державної академії ветеринарної медицини ім. С. Гжицького, професор.

Рідна земля говорить

Лодина, як і всі населені пункти від Верхніх до Нижніх Устрік, а далі до Ліська (у Карпатах), належить до землі Сяноцької. Про найдавнішу історію цього краю маємо, на жаль, лише окремі відомості. У давні часи Прикарпаття і Карпатські Бескиди було заселене плем'ям білих хорватів, а край цей був відомий під назвою «Червенська земля». На найдавніші сліди поселень у Бескидах натрапляємо в околиці села Чорна (епоха неоліту – 2500 р. до н.е.). Археологічні розкопки біля Стефкови, Загір'я, Середнього і Ліська приводять нас в епоху бронзи (знайдені обручки, сокири, оздоблені мечі, римські монети часів Гадріана і Гордеаніса). Виявлене городище в розвилці Сяну і Гочевки біля села Гочев і ближче над водоймищем мичковецьким вказує також на розвинене тут поселення вже в IX і X ст. Масова осілість почалася в цих місцях у XIV або з початком XV століття.

Із достовірних джерел видно, що в XI і XII ст. землі, пограничні з Польщею та Угорщиною, були предметом частих їх нападів. У часи боротьби Володимира Великого і його сина Ярослава з польськими королями Червенські землі часто переходили то в ті, то в інші руки. З літопису також відомо, що Володимир ходив походом під Карпати, в теперішню Галичину, і забрав назад від поляків українські міста Перемишль, Червень та інші, заволодів Червенською землею, названою пізніше Червоною Руссю, і аж 1340 року король Казимир відібрав їх від України-Руси і прилучив на довгий час до Польщі.

Загарбавши Галичину і розгорнувши активну її колонізацію, польський король робив усе можливе, аби обсадити ці землі саме своєю шляхтою, котра брала на себе зобов'язання постійного тут перебування і оборони володінь. У такий спосіб упродовж лише кількох десятиліть в Галичині утворився досить значний прошарок привілейованих польських колоністів, які поступово витісняли галичан з їх дідизни, усували від громадського життя.

Ситуація в Галичині ускладнювалася ще й татарсько-турецькими наскоками. Влітку 1498 року турки і татари числом у 20 тисяч, йдучи підгірською дорогою вздовж Карпат, спалили Снятин, Стрий і Самбір. Прикарпаття було спустошене і в 1515 році. Зрозуміло, що люди жили тут непевним життям, у вічному страху перед нападниками. Повертаючись до розповіді про заселення карпатських просторів, наголосимо на тому, що відбувалося воно переважно по руслах основних та побічних річок, починаючи з прикарпатських долин.

Відомо, що територія Устрік і околиць до середини XIV сторіччя була подекуди заселеною лісовою пущею. Про це свідчать і назви місцевостей, що збереглися до нашого часу. Назва села Лодина, наприклад, походить від лугів – зарослих лісом низовин, берегів річок і потоків. Тому сьогодні часто на польських картах (мапах) зустрічаємо (Łęgi) замість Лодина. Старовинна назва Устрік – «Устє ріки», зрозуміло, що йдеться про ріку Стрв'яж, яка починається у селі Стрв'яжик (3 км західніше Устрік) і розрізає із заходу на схід Устріки і Береги Долішні. Впадає у Дністер недалеко від м. Рудок.

Простежується також тенденція виділення із старих сіл – нових, що й відбивалося у їх назвах. До найменувань утворених від назв старих сіл додавалося означення «воля» – Воля Мацькова. Воля Романова, Воля Матійова, Воля Соколова та ін.

Важко сьогодні стверджувати чи поселення Устріки Долішні виникло на свіжому корені, чи виросло на місці існуючого раніше села, що заросло терном в часі пограничних наскоків. Місцевість заснована близько 1469 року руськими пастухами, як королівське село. До складу Устрік входили простори сіл Ясені, Стрв'яжика і Берегів Долішніх. Мешканець Устрік не відрізнявся від подібних до себе мешканців гірських масивів землі сяноцької, перемишльської чи галицької. Поселенцями і першими князями (солтисами) нового села була родина Устріцьких, яка вірно служила королю.

Після буковинської війни у 1497 році король Ян Ольбрахт віддав село Устріки невідомому по імені Устріцькому, за його заслуги під час облоги Сучави і битви під Козьміном на Буковині. Цей привілей підтвердив у 1565 році король Зигмунд Август. Село потім із королівського стало власністю приватною, а Устріки заселила дрібна шляхта з околиць. Місцевість належала до Сяніцької землі і деякий час до Перемишльської.

Устріки Долішні не мали міських прав, хоч у XVI ст. тут добре процвітала торгівля і функціонував шлях із заходу на схід: Загір'я – Хирів – Самбір. Через Устріки Долішні вела також дорога на південь до торгових міст Угорщини, Семигороду, Хорватії і дальше. Проходив цей шлях через Чорну до Лютовиськ, звідси через Бориню і Турку повертав на Ужоцький перевал до Ужгорода, або також із Лютовиськ через Устріки Горішні, Волосате, перевал Бескид і Славське – до Ужгорода.

Міське право Устріки отримали з початком XVIII ст., правдоподібно в 1727 році з рук Августа II Міцного, але цей факт суттєво не вплинув на розвиток поселення. Люди дальше займалися годівлею волів, випасами худоби в місцевих лісах і на полонинах.

Торгівлею і ремеслами займалося жидівське населення. Під австрійським пануванням десятки років особливих змін не було. Тільки в другій половині XIX ст. наступило пожвавлення в господарському житті. Пов'язане воно з будівництвом залізниці від Кросна, Сянока і Ліська через Устріки до Хирова, Добромиля, Дрогобича і Стрия, а також з розвитком нафтового промислу. В околицях Устрік Долішніх з'являлися все нові й нові свердловини, а у 1900 році побудовано в Устріках перший нафтопереробний завод. У місті швидкими темпами розвивалася торгівля і ремісництво. Подібно як деякі близькі містечка: Лютовиська, Хирів, Бірча, Самбір і Турка – Устріки славилися також торговицями худоби. На місцеві ярмарки приїжджали купці з далеких сторін.

У час Першої світової війни в околицях Устрік точилися запеклі бої австро-угорських і російських військ.

У листопаді 1918 року на заклик уряду ЗУНР українці об'єднувалися у збройні загони. Вже на початку листопада в багатьох містах Східної Галичини українські військові з'єднання вели запеклу збройну боротьбу з поляками за владу. Але сили були нерівні. Більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на італійському фронті. Існувала також гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Українські галицькі вояки під натиском поляків відступили із Самбора, Хирова і Устрік Долішніх, відкривши полякам дорогу до Сянока.

Достовірно відомо, що священик Михайло Зубрицький, котрий у 1914 році прийняв парафію Береги Долішні (з дочірною церквою с. Лодини), організував допомогу українським військовим з'єднанням значним числом своїх парафіян. Він також радо зустрів утворення ЗУНР і щиро вітав злуку ЗУНР і УНР, активно включився у роботу по зміцненню молодої української держави.

За це польська поліція закатувала його у 1919 році. Похоронений о. М. Зубрицький у селі Береги Долішні біля церкви (нині костьол). Могила видатного українського вченого, громадського діяча, дійсного члена Наукового Товариства ім. Т. Шевченка пароха Михайла Зубрицького (1856-1919) нині у занедбаному напівзруйнованому стані на території Польщі. Сьогодні культурна громадськість Львівщини створює фонд на спорудження у Берегах Долішніх надгробка, проект якого виготовив відомий скульптор, народний художник України професор Еммануїл Мисько родом із Устрік Долішніх.

У 1939 році нижньо-устріцький регіон увійшов до складу СРСР. Про 22-х місячне перебування Устрік і околиць під совєтами мова буде далі.

Під час фашистської окупації в Устріках дальше продовжувався терор, видно було, що нові «визволителі» прийняли страшну естафету від тих, що відступили. Зокрема, ганебно проявився в окупаційних діях міста і округи гестапівець Йоган Беккер, син німця-колоніста з околиць Городка (хутір Гартфельд, біля Львова). Знаючи добре мови польську і українську, зробився пострахом Устрік і округи. Особисто виконував екзекуції мешканців міста, зокрема жидів і циган, в т.ч. і дітей. Власноручно розстріляв колишнього директора лодинської школи Володимира Крижанівського за його зв'язки з ОУН. У 1973 році вироком Кримінального суду в Берліні, Й.Беккер засуджений на довічне ув'язнення.

У липні 1944 року, ще при гітлерівськім режимі, в устріцькій окрузі активно формувалися загони українського збройного підпілля – УПА.

Звільнення Устрік відбулося в час східно-карпатської операції Першої Гвардійської Армії 4-го Українського фронту 18 вересня 1944 року. Вже в той час в околицях Устрік Долішніх активно діяли загони Української Повстанської Армії. У 1945 році вони кількаразово здійснювали збройні напади на місто і розташовані в ньому радянські гарнізони. По Другій світовій війні Устріки Долішні знову у складі СРСР.

У 1951 році весь Нижньо-Устріцький район відійшов до Польщі, внаслідок обміну територій між Союзом РСР і Польщею.

Межуючи з Устріками полями і лісами, Лодина була найближчим свідком усіх подій, що відбувалися у цьому містечку, яке було для навколишніх сіл пульсом життя і зв'язком зі світом.

Лодина лежить на північ від Берегів Долішніх за 7 км від Устрік у долині річки Лодинки та її притоки Унячки. Село знаходиться на висоті 450-460 метрів над рівнем моря. Від заходу над Лодиною височіють мальовничі гори: Кам'яна Ляворта (769 м), Великий Король (726 м), Діл (762 м); зі сходу – Кичера (632 м) і Брусний (542); з півдня – Береги (635 м) – найвища точка лісистих Черенін. Гори вкриті буково-хвойними лісами і славляться невичерпними джерелами гірських вод, нафтовими родовищами, пасовиськами, багатою флорою і фауною.

При в'їзді в Лодину з боку Берегів Долішніх на початку села є роздоріжжя – одна дорога веде направо на північний захід до Волі Мацькової і Ліщоватого, друга – пряма – провадить на захід до Дзвиняча Долішнього, Романової Волі і Середниці. Обидві дороги, що розходяться в Лодині, обвивають з двох сторін плоскогір'я «Міст», і сходяться у Ванькові з виходом через ущелину Магури до Вільшаниці – на основну дорогу Устріки – Сянік.

Лодина умовно поділена на частини (мікрорайони): Луг, Кульбак, Чверті, Лази, Бавковиця, За рікою, Під долиною, Коло Блажка, Коло церкви, Млака, Коло бурихи, Під горбком. У розмовах про когось обов'язково уточнювалося прізвище з районом проживання: Яцинич Степан із Чвертий, Яцинич Павло з Під горбка, Яцинич Юрко з Млаки, Юристовський Василь з Кульбака, Фенцик Василь з Лугу і т. д.

Так само розрізнялися поодинокі частини піль, городів, неужитків: Ровень, Вили, Горб, Лука Івасіва, Лука Петречкова, Лука Савчикова, Згарисько, Придаток, Грушка, Потічки, Під верхом, На верху, Косів, На щобі, Бавковиця, Ковальчиків потік, Грабники, Жбир, Махників берег, На Ділу, Мірки, Качмарйово, Під циглами, Гелів горб, На ксьондзовім, Під Тирйохою, На лісничівці.

Навколишні ліси розрізнялися: На Сенькові, в Дубах, Тирйоха, 13-й, 18-й, 19-й сектори, Бережанська яма, Замси, Сернів потік, Буковий ліс.

Перші поселення в Лодині і Берегах Долішніх відносяться до 1532 року. Цей західний край української землі згадується також у «Повісті минулих літ». Це говорить про те, що українці є тут автохтонами (корінними).

Лодина – типове бойківське село з довгими будинками, в яких під спільним дахом розміщувалися житлові й господарські приміщення. У 30-х роках XX ст. в селі побудовано понад десять сучасних цегляних і дерев'яних будинків покритих бляхою і ґонтами, з окремими господарськими будівлями.