Дорогою до сьогодення (автор: Николаєва (Галайко) Ганна)

Дата публікації допису: May 04, 2012 8:47:17 AM

Автор: Ганна Миколаївна Николаєва (Галайко).

Уродженка с. Червона Воля, біля Краківця

Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.

У сім'ї нас було четверо дітей. Найстарша сестра Марія (1922 р. н.), Софія (1926 р. н.), брат Михайло (1932 р. н.) і я (1934 р. н.). Батько Микола служив в австрійській армії і в Першу світову війну воював проти москалів. На фронті був тяжко поранений. З війни вернувся інвалідом і отримував пенсію (ренту). Працювати вже не міг на землі. Весь тягар обробітку землі і ведення господарства лежав на плечах матері.

Під час окупації Польщі німцями в 1942 році мої сестри Марія і Софія були вивезені до Німеччини на примусові роботи. Повернулися з неволі в 1945 році.

Після війни сестра Софія вийшла заміж і мешкала з сім'єю в селі Вовчій Горі на Львівщині. Померла 1992 року. Сестра Марія також переїхала до Львова, де мешкає з сім'єю донині.

У 1942 році померла моя мати Федора. Поховали її на цвинтарі в селі Змієвіська на Любачівщині. Та, на превеликий жаль, могила не збереглася. Незадовго після мами, в 1943 році, помер тато – Микола. Похований в с.Липовці Яворівський району на Львівщині. Мені було всього 8 років, як я стала круглою сиротою.

По смерті батьків мене взяли на виховання мамина рідна сестрі (моя тітка) Марія і її чоловік Семчак Іван. У них були дочка Ольга і зять Василь Дорош, які мали маленьку однорічну донечку Іринку.

Семчаки мали велике господарство, понад 30 моргів землі купленої на зароблені Семчаком в Америці гроші, гарний двоповерховий будинок. Коло хати красувався вишневий сад. На господарстві були 5 корів, 10 коней, зо два десятки свиней, птиця, велике пасовище, стайні, стодола, комора. Управляв господарством дядько Семчак. Землю обробляли спільно, винаймали робітних людей.

Василь Дорош і його жінка Ольга (моя двоюрідна сестра) були членами ОУН. Василь був старшиною УПА. Брав активну участь у боях з німецькими і московськими окупантами і заодно з польськими.

У Коровицьких лісах на Любачівщині були сконцентровані основні сили Української Повстанської Армії, котрі зазнали нищівних бомбардувань з повітря совєтською авіацією при відступі німців на захід до Берліна. В 1945 році на цих теренах точилися жорстокі бої УПА з ворогами.

Після закінчення боїв окремі підрозділи УПА з Коровицьких лісів перейшли на інші терени Польщі, ОУН – перейшла в підпілля.

На нелегальне становище перейшов і Дорош Василь, колі повернувся додому. Він допомагав українському підпіллю (ОУН-УПА) всім, чим міг: харчами, медикаментами. Встановлював зв'язки з іншими бойовими підрозділами УПА, приймав ночами в нашій хаті командирів і старшин УПА, котрі проводили військові ради.

Господарство Семчаків знаходилося на хуторі, що поблизу села Великі Очі. В сусідстві з Семчаками було ще одне велике господарство поляка з графського роду – Сови, котрий пильно стежив ночами за всім, що діялося в нашій хаті.

Сова догадувався про зв'язки Василя Дороша з підпіллям ОУН-УПА і про свої підозри повідомив польській владі, зробив на нього донос у польську службу безпеки (UB).

На цій підставі польські шовіністи вирішили В.Дорошеві помститися і почали готувати на нього «акцію» на знищенні «бандеровца»... Про підготовку «акції» в с. Великі Очі знали окремі друзі-поляки, однак чомусь не попередили ні Дороша, ні дядька Івана Семчака.

«Акція» розпочалася підступно і несподівано для нас о 2-й годині ночі 28 лютого 1945 року, коли всі твердо спали. В ту пам'ятні трагічну ніч морози сягали понад 20 градусів. Потім виявилося, що загата на хаті, стодолі і стайні були звечора заздалегідь облиті бензином, заміновані польськими «акціонерами». Хата і всі забудови були обкладені і вибухівкою, і кулями, і облиті бензином.

Раптом серед ночі запалало все: хата і все господарство, всі будівлі. Почалася безперервна стрілянина, довкола розривались у вогні кулі, вибухівка, гранати... Іржали коні, ричала худоба, кричали свині і все що було живе у вогні. То була страшна картина, якої не можна описати, передати словами. Виглядало з боку так, ніби зав'язався бій між двома противниками. Стрілянина не вщухала. Однак із села ніхто не спішив на допомогу, щоб погасити пожежу.

Коли ми всі: дядько Іван Семчак, тітка Марія, сестра Ольга з немовлям і чоловіком Василем Дорошем вибігли спросоння з хати на двір, то всі смертельно перелякались. Ми побачили, як з боку села Великі Очі на нас із войовничими криками налітає польська банда зі зброєю в руках. Бандити, серед яких були і знайомі поляки, накинулися на Василя Дороша зі злісними і дикими криками (Василь хотів на снігу взутися) і почали нещадно його бити ложами автоматів і скорострілів по голові і по всьому тілу. Поламали йому руки, ноги, ребра. А коли він вже був до невпізнання змасакрований, після нелюдських знущань Волянчек (?) вистрілив Василеві в голову розривною кулею «дум-дум». Від розриву кулі потилиця розтрощилася на шматки і разом з мозком розлетілася по снігу.

У безтямі, в розпачі і сльозах сестра Ольга позбирала розтрощені рештки черепа в хустину і зав'язала їх на голові мученика. Тоді один із бандитів на ім'я Юлік, очевидно це був Волянчек, почав кричати до того, що застрелив Василя: «Забій єще і Ольгу!» Та знайшовся між учасниками «акції» один людяніший (прізвище його не запам'ятаюся), в якого заговорило людське сумління, і він заступився за сестру Ольгу зі словами: «Нє вольно стшеляць, бо у ней на ренках мале дзєцко».

І так, з ласки Бога, Ольга залишилася живою. Поляк, що став на її захист, забрав нас із собою і запровадив під своєю охороною до села Сколина, щоб нас не застрелили по дорозі інші учасники акції.

Замордований Василь Дорош, тим часом, залишився лежати на снігу до ранку. Над ранок зі Сколина прийшли наші (українці) і занесли його до стодоли Сови. Там зробили труну і на возі завезли його до с. Великих Очей на цвинтар. Дядько Іван Семчак з тіткою Марією, і Ольгою покропили тіло загиблого свяченою водою і поховали на польському цвинтарі без священика (бо від польського ксєндза відмовилися, а українського не було).

Проведеною польськими шовіністами «акцією» було знищене все наше господарство – хата, забудови з коровами, кіньми, птицею, весь господарський реманент, все майно, гроші та одяг. Наша сім'я залишилася без даху над головою, в холоді й голоді, приречена на голодну смерть.

Але, як кажуть, що світ – не без добрих людей. Знайшлися добродії, з родини і знайомих українських родин, які співчували нашому горю і допомогли нам чим могли.

Назбиравши в рідних і знайомих харчів на дорогу та дещо з одягу, ми всім сімейством подалися до Любачева, де нам польська влада оформила документи на виїзд до України, а власне – до Львова. Це був початок повоєнного винищення українців поляками (геноциду) або точніше – початок задуманої московсько-польської, так званої акції «Вісла», очищення українських земель від українців.

Ми покидали рідні отчі землі з великою тугою на серці, з великим болем у душі. Йшли навмання у невідомість. Всі заспокоювали один одного і потішали себе надією, що той виїзд із рідних теренів є, тимчасовий, і що ми ще повернемось назад на свої обійстя до Любачівщини. Так думалося й гадалося, а сталося по-іншому, але надія не покидає й далі.

Через границю ми переїжджали на фірі, що нам зофірували рідні та близькі друзі. Інакше не можна було, бо в нашому супроводі їхала однорічна донечка сестри Ольги – Іринка. А це створювало певні труднощі в дорозі.

До Львова ми не поїхали, а дісталися до Краківця на Яворівщині, а звідти – до села Вільки-Ряснівської. В цьому селі ми віднайшли хату, з якої виїхав господар до Польщі, і там поселилися. Хата була нова, але дуже запущена. Потрібно було починати все заново. Панував голод. Дуже хотілося їсти. Тому мені приходилось не раз підкрадатися до сусідів, від курей брати варені лушпайки з картоплі і тим харчуватися. Односельці спочатку цуралися нас. Обзивали зайдами «приблудами» – та кому як хотілося.

Спочатку нас ніхто не визнавав своїми людьми, бо ніхто не знав нашої гіркої долі, ніхто не знав правди. З часом відносини з людьми поліпшилися. Ми купили ялівку, корову, розвели курей. Помалу почали ставати на ноги.

Найбільших зневажень від односельчан зазнала сестра Ольга, яка була вагітна і в жовтні 1945 року народила синочка. Назвала його на честь замордованого поляками чоловіка – Васильком. Чужі люди, не знаючи правди про долю Ольги, дорікали їй, що вона нагуляла сина. А це дуже тяжко ображало її честь і гідність жіночу, було надто боляче.

Восени 1945 року в село прийшли бойові групи УПА, служба безпеки, які зацікавилися нашою сім'єю. На превелику радість сестра Ольга зустріла між ними одного з близьких друзів свого чоловіка на ім'я Івась, псевдо «Шпак».

З того часу Івась «Шпак» став опікуном нашої сім'ї і надавав нам всяку допомогу. Допомагав всім чим міг – грошима, продуктами, морально й матеріально. В нашій хаті знайшли притулок і вояки УПА, які діяли в одному угрупованні зі «Шпаком». Поновивши зв'язки з підпіллям ОУН-УПА, моя сестра Ольга Дорош стала зв'язковою між Краківецьким осередком ОУН і Львівським Крайовим Проводом ОУН.

Ольга залишила маленького Василька на моє опікування і щоденно передавала з села Вільки-Ряснівської донесення (штафету) до Львова. До Яворова йшла пішки 18 км, а з Яворова до Львова їхала поїздом. І так само добиралася зі Львова додому. Для маскування таємних документів Ольга брала з собою клунки з мукою або крупою і в них перевозила важливі підпільні чи військові донесення.

Восени 1948 року сестра Ольга потрапила на краю села на засідку енкаведистів. У мішку з мукою вони знайшли заховану кальку (копірку), передану зі Львова для потреб підпілля ОУН (друкування листівок, інформації і т. ін.).

Окупанти били Ольгу і безжалісно катували, вимагаючи видати паролі, зв'язки з підпіллям і місце конспіративних квартир у Львові. Вимагали видати тих, хто передав їй кальку. Ольга трималася на допиті гідно, як правдива українська патріотка. Незважаючи на нестерпні побої, вона нікого не видала і не зрадила. Вигадала легенду, нібито кальку їй дали незнайомі особи на Краківському базарі, яких вона зовсім не знає і ніколи раніше не бачила.

Додому вона прийшла вся в синцях і з почорнілим від запеченої крові лицем. На тілі, руках і ногах не було живого від побоїв місця. Рани гоїлися повільно і довго. Сліди їх залишилися до кінця життя.

За рік до цього випадку (в 1947 р.) на горищі нашого будинку переховувалася боївка УПА з їх старшиною Івасем «Шпаком». Одного дня, коли тітка Марія (мама Ольги Дорош) у стайні доїла корову, несподівано відчинилися двері і до середини зайшла група облавників (солдатів), з шомполами в руках, шукати «бандьорів». Від несподіванки і переляку тітка отримала нервове потрясіння, яке перейшло в інфаркт. На щастя, солдати обшуку не робили, а попросили молока і чогось поїсти, після чого пішли геть. Невідомо, чим могла закінчитись ця облава, бо на горищі група бійців УПА була готова прийняти бій. Після цього випадку тітка Марія тяжко захворіла і через два тижні померла.

У 1948 році (в мої 14 років) у селі Вільки-Ряснівській мене обрали поштаркою. Я щоденно носила пошту з Краківця через ліс до села. Вісім кілометрів пішки, бо в той час не було жодного транспорту. Моя дорога до краківецької пошти пролягала біля самого костелу в Краківці. Іншої дороги не було. Тому я не раз бачила, як під костелом були виставлені тіла застрелених молодих воїнів УПА – для впізнання.

Енкаведисти, як хижі звірі, сиділи у засідці, стежачи, чи не прийде оплакувати рідного сина батько чи мати, рідний або знайомий, І щоб їх тут же схопити і віддати на тортури, а потім у Сибір.

Одного разу, восени 1950 року, коли я зайшла на Краківецьку пошту, на мене вже чекали москалі-енкаведисти. Вони забрали мене до своєї «контори» і почали допитувати про місця криївок і переховування бандерівців. Мені погрожували розправою і всяко залякували, били. Однак я нічого їм не сказала. Терпіла. Це було тільки попередження.

Навесні 1951 року НКВД взялося за мене не на жарт. У березні мене затримали другий раз, вимагаючи тих самих зізнань про переховування партизанів, про криївки УПА і т. ін. На цей раз мене били немилосердно, до крові, заявляючи, що я знаю все про «бандьорів», тому що постійно ходжу лісом і спілкуюся з ними. Так, я знала багато дечого, але нічого енкаведистам не сказала і таємниць не видала. Енкаведисти погрожували втопити мене у Краківецькому ставі, де вони потопили безліч наших юних бійців УПА, якщо я не скажу їм правди.

Знаючи, що я перебуваю під реальною загрозою знищення, моя сестра Ольга Дорош змусила мене втікати до Львова. В квітні 1951 року я виїхала з села Вільки-Ряснівської у Львів до родички знайомого священика з Яворова, яка допомагала мені влаштуватися на робот, кравчинею у швейний цех по вул. Щербакова (тепер М.Грушевського).

У 1954 році я вийшла заміж за Степана Николаєва, і з тих пір мешкаю у м. Львові. Маю трьох одружених синів і четверо внуків. Тепер перебуваю на пенсії.

Моя сестра, Ольга Дорош, після мого виїзду до Львова залишилася, в селі Вільки-Ряснівській з батьком Іваном Семчаком і двома дітками – Іриною і Васильком. Батько помер в 1962 році. Ольга померла 28 серпня 1978 року, там і похована. Діти виросли, змужніли і покинули родинне гніздо. Донька Ірина одружилася з Іваном Станьком. Проживає тепер у м. Яворові з сім'єю. Має двоє дітей – сина і дочку. Син – Василь Дорош одружився у місті Новояворівську Львівської області, де проживає з дружиною Надією, трьома дочками і сином. Він часто відвідує могилу свого батька на Любачівщині. Виготовив гарний пам'ятник, який буде найближчим часом встановлений на місці поховання найдорожчої йому людини.

Пам'ять про ті часи живе в моїм серці, в серцях моїх дітей і рідних. Ми не забудемо рідної землі і дорогих нам людей.