Наш герой – Стефан Ступак із с. Плазів (автор: Давидко Василь)

Дата публікації допису: Oct 19, 2012 6:39:5 AM

Автор: Василь Давидко, 1937р. н. с.Плазів Любачівського повіту

Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.

Народився Стефан Ступак в 1918 р. в с.Плазів на Любачівщині. У сім'ї було 5 дітей. Село наше розташоване в мальовничому місці, довкола обсаджене лісами. Зі сходу ліс і поле називається «забедра», з півдня – «притеча», із заходу – «казьнева гора», з півночі – «малиня», «забучина», а дальше під м. Наріль – «мохната долина».

«Притечу» розділяла камінна дорога-гостинець, яка поділяла село на польську і українську частини, і з'єднувала міста Томашів, Наріль, Чесанів, Любачів, Ярослав. По правому боці дороги є ліс-корчунок. На початку цього корчунку батько Стефана Михайло мав поле. У поле і з поля Стефан часто ходив пішки і знав кожну стежину через ліс, сіножать, пасіки і пасовище.

На другій стороні «притечі» за 1 км. знаходиться село Гораєць, в якому він мав наречену, дівчину-однофамільницю, Ступак Єву, дочку Ілька, 1925 р. н. Стефан знав туди прекрасно дорогу через ліс ще з малих літ.

Після того, як в 1939 р. Німеччина і Росія розбили Польщу, в навколишніх лісах, а особливо в «Мохнатій долині», де роззброєно цілу польську дивізію, було багато зброї. Людей забирали, а зброю залишали. Наші свідомі хлопці під керівництвом Стефана забрали цю зброю і переправляли через ліс в с. Гораєць, де в навколишніх лісах формувалась сотня, подальше – курінь командира Залізняка.

Оскільки наше село було більше під впливом і наглядом польських банд Нароля і Руди Ружанецької, а також поляків нашого села, вони помітили цю операцію і виставили секретні пости і засідки коло пасовища і кругом української частини села. Але зброя в основному вже була перенесена, залишався один важкий кулемет. Стефан взявся перенести його через ліс в Гораєць, знаючи добре всі стежки, а також і те, що його може чекати на дорозі. Його підстрахував сусід-побратим і вірний товариш Давидко Теодор.

Був сильний туман і Стефан трохи схибив, попавши прямо в засідку. Через деякий час він повернувся, тримаючись за праву руку, але не випустив кулемета. Добігши до нашої хати, перебіг через подвір'я, де Теодор допоміг йому перелізти через браму на своє подвір'я. Він подався в повітку, де була полова і тут, як розказував його брат Гавриїл, він вперше застогнав. Нападники втратили його слід і, присвічуючи, пішли вулицею. Побратим Федьо, не маючи куди дітися, виліз на липу, яка росла біля брами, і перечекав, коли нападники пішли далі в село. Цілу ніч йому зупиняли кров. Вранці, на щастя, проїздила військова машина з німецькими солдатами зі сторони Нароля до Любачева. Сестра Ганя підбігла до них і сказала, що в селі є поранений, і вони згодились супроводжувати його до шпиталя в Любачеві. Кіньми згодився правити мій дід Павло.

Стефана довезли до шпиталю, а дід повернувся в село. Сестра Ганна навідувалась до нього в шпиталі, йшла з села під видом пастуха корів на пасовисько.

З села в цей час під таким видом повтікало багато людей, особливо молодих, очікуючи чогось страшного. У селі залишалися тільки старі люди, жінки та діти. Напруга зростала майже кожен день.

У шпиталі лікар, оглянувши пораненого Стефана, поставив діагноз: пробиті легені, розірвані і вирвані м'язи під правою рукою. Він запропонував відрізати руку, але Стефан не погодився. Проживши ще 10 днів, він помер.

Похорон відбувся на другий день Зелених свят, день Святого Духа – 4 червня 1944 р. На похорон прийшли і з'їхались декілька тисяч людей із Любачева і навколишніх сіл. Хоронили його, зі слів Петрунелії, чотири священики. З близької родини були дві сестри і швагер Ілько Климус і декілька односельчан, які втекли з села ранньою весною. Похоронна процесія йшла від шпиталю до церкви Миколая, а потім на міський цвинтар. Синьо-голубу труну несли молоді хлопці, щораз міняючись. Перед труною йшла повна горя і сліз його наречена Єва, несучи цей букет «молодого» йому в могилу на вічний спочинок. Похоронили його біля символічної могили січових стрільців.

Ватажки польських банд, взнавши, коли будуть хоронити Стефана, вирішили по-звірячому відзначити день похорону. Був даний наказ знищити всіх мешканців Плазова. Керував операцією доктор Валенчик з Нароля, який декілька літ лікував людей в Плазові.

Коли польський солтис Плазова Сікора отримав наказ, прийшов до церкви цього дня під час відправи і сказав: «Люди, за дві години щоб вже нікого не було в селі, бо село приречене». Люди розбіглися по домівках, позбирали на вози одяг, продукти, худобу, птицю, і залишили село через коридор, який він вказав, перетинаючи польську сторону села на Лівчу, де він познімав пости. Втікали всі, залишились деякі старі люди. Коли доктор дізнався про масову втечу плазівців, прийшов у лють і хотів вбити солтиса. Коли він йому погрожував, ззаду стали два його сини. Солтис сказав: «Стріляй, ти – в мене, вони – в тебе». Доктор відступив. Його банда почала грабувати все, що залишалось в селі.

Жертв, порівняно з тим, що могло би бути, було небагато. З дороги взяли двох чоловік – Горошка Івана і мого стрийка Андрія. Їх повели у сторону Руди і невідомо, що з ними сталося. Тоді постраждав і наш дід Павло.

Чим керувався солтис Сікора – невідомо, але його вчинок був християнський. Правда, перед тим, як почала зростати напруга між поляками і українцями, люди молились цілими вулицями в кожній хаті по черзі, звертаючись до Бога.

А Юлія Горошко, що часто їздила до Любачева, мала зустріч зі стегматиком Настею Волошин, яка тоді була в Любачеві, і брала в неї настанови на молитву.

Відомо, що солтис Сікора мав недалеке українське коріння свого роду, як це бувало у змішаних родинах. Можливо, всі ті чинники спрацювали разом і Господь його устами, його вчинком зберіг наших людей Плазова від такого великого і страшного побоїща.

Одного разу мій батько взяв мене з собою до Любачева і ми зайшли до односельчанина, який декілька місяців тому покинув Плазів і жив у домі навпроти цвинтаря. Ми пішли разом на цвинтар, до могили Стефана. Я побачив велику гору вінків, неподалік була стрілецька могила, росли смереки. Видно, бачив це останній раз, і не думав, що колись прийдеться нагадувати собі по пам'яті.

Після того, як фронт перейшов на Захід, ми повернулись до Плазова. Багато людей не вертались, боячись за свою безпеку. Життя в селі ставало нестерпним. П'яні «скельці», роблять що хочуть. Про доктора Воленчика нічого не чути. Цим військом командують два брати, однофамільці Волянчики, сини Марека Волянчика з Нароля. При одному з відвідин рідних країв я зустрічався з їх двоюрідним братом Яном Воленчиком, який сказав, що їх розстріляли в 1948 р. (свої – своїх).

Одного разу восени "счельці" разом з НКВД зробили облаву на молодих чоловіків і забрали їх на фронт. Піймали і побратима Стефана Федора Давидка.

Життя стало зовсім нестерпне і довелось їхати на висилку в Совєтський Союз. У другій половині березня 1945 р. нас, плазівчан привезли до Любачева, і ми тулилися хто де міг на Дахнівській вулиці, чекаючи на відправку. Родині Ступаків попрощатися з могилою Стефана не дозволили.

У той час тим «скельцям» десь там під Люблинцем наші хлопці-захисники «всипали доброго перцю», і вони носилися по Любачеві, як рій скажених ос. Людей на вулицях майже не було, тільки ми, дітвора трохи сміливіша, бо були під охороною переселенської влади. Ми добре бачили, як кілька днів підряд їх небіжчиків везли ритуально, щопівгодини від костела по Дахнівській вулиці на цвинтар біля шпиталю.

Ми виїздили з Любачева на Благовіщення, здалека було видно як горів Гораєць.

Коротко про родину Ілька Ступака з Горайця.

У сім'ї було шість дівчат. Це була дуже працьовита сім'я. Батько Ілько мав ткацький верстат і ткав дуже гарні тонкі лляні полотна Дівчата були прядильниці і вишивальниці, одна краща за другу Наречена Єва вишила і подарувала Стефану дві вишиті сорочки Одна з них на ньому, як це видно на світлині. Хоронили його вже в третій вишитій сорочці, яка була приготована до шлюбу. Не судилося…

Після того, як фронт відійшов на Захід, «скельці» дуже ретельно шукали її, хотіли поглумитися над нею через Стефана, але вона завжди уникала загрози.

На запитання, як їхня родина уціліла в цей трагічний квітневий день перед Благовіщенням, була відповідь: «А ми мали свою криївку».

Коли горайчан виселяли зі села навесні в СРСР 1946 р Єва з сестрою Катериною ще залишались в Горайці, бо ще не була певна у своїй безпеці. Аж по переселенню основної маси людей, коли спала трохи напруга, вони останнім ешелоном з Любачева приїхали до своїх на ст. Озерна під Тернополем, знавши наперед по пошті УПА, де знаходяться люди з Горайця.

Недовго прийшлось їй радіти білим світом. Вічні тривоги гоніння, туга за своїм нареченим зробили свою справу. Вона померла і похована в Озерні у 1946 р. Не зазнала вона подружнього щастя, не з’єднав Господь їхні серця тут, на землі, то, може, з'єднає їх душі там, на небесах...

З фронту повернувся побратим Федьо, але, не заставши нас у Плазові, пішов до своєї нареченої Палчинської Марії в Чесанів і, коли переселяли чесанівців, вона записала його для більшої конспірації під прізвищем Оситовський Ф. Їх переселили в с. Родатичі Городоцького р-ну Львівської області, де вони побралися, жили до старості і там поховані.

Це були двоє великих життєрадісних друзів. Їхнім патріотичним гаслом і натхненником були слова з популярної тоді пісні: «І в хвилину грізну пом'янем Вітчизну, щоб за неї вмерти з любові...» І Стефан загинув, поклавши своє молоде життя на благо перемоги нашої Вітчизни. Після його похорону багато молодих хлопців вступили в ряди УПА, боронячи рідний край від посягань недругів.

Та не так сталося, як гадалося. Відібрали в нас наші споконвічні землі, наших дідів і прадідів, а нам дістався вічний біль і смуток за рідним краєм, политим потом, кров'ю і сльозами. Пам'ять про них буде жити віками і нагадувати про їх подвиги, як ці дві вишиті сорочки, трохи вже пожовклі з плином часу і портрет-світлина на стіні теперішньої батьківської хати Стефана в м. Буськ, про те що був у них ще рідний брат, дітям – стрийко, який прожив коротке життя і не звернув з дороги в цей смертельний для Вітчизни час.

У роки становлення нашої держави, ми, члени цього т-ва «Любачівщина», зробили декілька поїздок на свої давні терени.

Приїхавши до Плазова, у першу чергу зайшли до церкви Успіння Богородиці, побачили в той час великий безлад. Там були залишки всякого бруду, міндобрив, порозкидані дерев'яні щити, розбиті двері і стіни Захристії церкви. Місцеві жителі казали, що вони так зробили, щоб в розгул атеїзму і комунізму церкву не розібрали.

Ми трохи прибрали, повісили на стінах дві ікони, запросили священика з Любачева, і він відправив нам Святу Літургію. На цвинтарі відновили і поставили хрест на могилі побитих людей, священик опечатав гріб. До підніжжя хреста прикріпили таблички з іменами не тільки тих, хто там лежить, але всіх побитих і замордованих людей, вихідців з Плазова і похоронених невідомо де. Викарбували і ім'я Стефана Ступака. Відвідали ми, я і мій брат Іван, і племінник Михайло цвинтар в Любачеві, хотіли відшукати могилу Стефана, але так і не знайшли. Місцевість дуже змінилася, стрілецької могили немає, там нові поховання. Хрест на могилі не зберігся.

При від'їзді додому ми взяли з собою три цеглини з розбитої Захристії нашої церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Плазові і майстер-муляр, виходець з Плазова В. Крупа, вмурував їх в одну із колон церкви святих апостолів Петра і Павла в м. Буськ, символізуючи тим перенесення і соборне поєднання тієї святині, від якої нас вигнали, і до цієї, яку ми побудували, живучи в м. Буськ.

На зборах нашого осередку «Любачівщина» було вирішено вважати другий день Зелених свят як один із перших днів масового знищення і гоніння українців з наших споконвічних земель. Цього дня ми відправляємо всією громадою заупокійну літургію за списками всіх тих, хто живе в м. Буськ і його околицях та пам'ятають родичів, сусідів, знайомих, всіх тих, хто загинув за теперішнім кордоном, відомо і невідомо де похований, а їх невинні душі просять про молитви і добре слово пам'яті про них.

Вічна їм шана і пам'ять про них.