Яворівський фотоархів УПА. Частина 24. (Автор: Гуменюк Василь)

Дата публікації допису: Apr 17, 2015 6:37:11 PM

Світлини Яворівського архіву УПА

Шановні Читачі! Ви ознайомилися з повною збіркою світлин, виготовлених з негативів Яворівського архіву УПА і мали нагоду переконатись, як багато нез'ясованого ще залишилось: особи повстанців та цивільних осіб, місця і дати фотографувань. З кожним днем відходять від нас як свідки, так й учасники збройної боротьби УПА, що дуже ускладнює пошукову роботу. Маємо надію, що хтось упізнає повстанців, відгукнуться живі персонажі світлин (особлива надія на цивільних осіб, зокрема дівчат і дітей), а хтось ідентифікує місця фотографувань, постоїв, пейзажів, – все це буде цінною інформацією для майбутнього. Зараз пропонуємо вам декілька нарисів про героїв українського підпілля, особи яких вже встановлено. Здебільшого, це документальні свідчення тих, хто їх знав особисто, а також незначні літературні обробки деяких повідомлень.

Марія ШПІЛЬЧАК-МИЦЬКО

Провідник "Сталь". Погляд побратимів і противників

Серед світлин Яворівського-архіву УПА є декілька (№№ 54, 96-99), на яких зафіксовано окружного провідника Буковини "Сталя" (Василя Савчака). Він народився 1922 р. неподалік Івано-Франківська (с. Ямниця Тисменицького р-ну). У рідному селі навчався в народній школі, пізніше – в Станіславській гімназії. Був відмінником. Гімназистом вступив до ОУН. Коли 1939 р. прийшли "перші совіти", за завданням Організації став секретарем комсомольської організації і... обласним провідником юнацтва ОУН. У роки німецької окупації активно розбудовував структури ОУН-УПА. Поранений 1944 р. в сутичці з німцями, але незабаром повернулися "другі совіти", тож про відпочинок і належне лікування не могло бути й мови. У 1945-му його призначили окружним провідником Буковини, і до загибелі в нерівному бою 20 жовтня 1950 р. "Сталь" керував боротьбою з більшовицькою владою в Чернівецькій області. Керував за всіма правилами військового мистецтва, за що був нагороджений спочатку Бронзовим (1945), а пізніше й Срібним Хрестом Заслуги (1948).

Я багато років працювала секретаркою провідника "Сталя". В умовах глибокого підпілля, постійних передислокацій і безперервних боїв Василь Савчак залишався не лише вимогливим керівником, але й чуйною та лагідною до побратимів людиною. Вони відповідали йому взаємністю. Зі шкіри пнулися енкаведисти, аби "прилаштувати" в оточення "Сталя" агента чи провокатора, але цього їм так і не вдалось. Відданий ідеї незалежної України провідник "Сталь", будучи важко хворим на серце, ні на хвилину не допускав сумнівів у правильності обраного шляху. Був надзвичайно освіченим і начитаним, носив зі собою різні книги, у вільні хвилини читав сам та рекомендував читати іншим. На світлині № 96 провідник не позує для фото – таким він був на постоях у хвилини перепочинку від справ. Під час зимівлі в криївці 1948-49 рр. (нас було 11 осіб, з них троє жінок) часу було доволі, і провідник наказував мені читати вголос "Мазепу" Богдана Лепкого, а також "Холодний Яр" Горліса-Горського. У криївці ми мали радіоприймач, і "Сталь" слухав німецькі передачі або "Голос Америки" польською мовою (українські й російські тоді нещадно глушили). Багато писав різних документів, а також новели, штудіював... твори Леніна. На жаль, написане "Сталем" якщо не загинуло, то зберігається десь у землі. 1950 р. великий буковинський архів "Сталь" велів закопати в потаємному місці. Де – мені не сказав...

А чи є відомості про "Сталя" з, так би мовити, "протилежного боку"? Як не дивно, але є. У книзі колишнього офіцера МГБ Миколи Соколенка "Іскри не гаснуть" (Ужгород: "Карпати", 1972, наклад 65 000 прим.!), присвяченій, в основному, загиблим в боях з УПА колегам автора-яничара, про "Сталя" написано дуже багато. Зрозуміло, що як про "бандита", "ґвалтівника" та... алкоголіка-професіонала. Залишимо ці "одкровення" на совісті автора (через серцеву недугу Василь Савчак взагалі не вживав спиртного), а звернемося до повідомлень про втрати каральних органів у боях з "бандитами". У найкращих традиціях імперської мемуаристики, ніяких даних щодо загибелі рядових не наведено. Складається враження, що з боку червонопагонників втрат не було взагалі, аж ось доходимо до місця, де описано бій коло гори Кам'яної Багачки. У ньому загинули капітан Большаков і два майори – Меняшкін та Новожилов. Лише через декілька сторінок натрапляємо на інформацію, що опергрупи, керовані цими офіцерами, повинні були вийти на умовлене місце у визначений строк, але так і не з'явилися...

Наприкінці книги, прославляючи "подвиги" енкаведистів і безперервно клянучи "кривавого ката Сталя і його посіпак", відставний майор КГБ впадає в меланхолію, перелічуючи загиблих "колег" у чині не нижче від лейтенанта. Це переважно начальники райвідділів НКВД-МГБ, керівники опергруп та інші "достойники", з подачі яких вивозились в Сибір родини й цілі села. Коли виписати їхні прізвища, набереться добрий аркуш. Ось деякі з них: лейтенанти Жерновий, Мельников, Іванов; старші лейтенанти Климович і Філіпов; капітани Голубець і Трифонов... За їхніми спинами – генералітет і необмежені ресурси імперії, а проти них – вчорашні селяни без спеціальної військової освіти з випадковою трофейною зброєю. І як би не кляв яничар Соколенко окружного провідника Буковини "Сталя", перелік втрат з боку карателів однозначно засвідчує: ватажок повсталого народу був талановитим тактиком і стратегом. Без таких даних неможливо вести понад 5 років партизанську війну без елементарної підтримки зброєю, боєприпасами, ліками. Мир душі Твоїй, друже Провіднику!

Р.S. Марія Шпільчак (з дому Мицько), двоюрідна сестра Василя Савчака, народилася 2 травня 1920 р. в с. Ямниці. Перебувала в підпіллі в 1946-1955 рр. На Буковині мала псевдонім "Марійка", а в Галичині – "Оришка". Це людина незвичайної долі. 1948 р. одружилася зі зв'язковим "Сталя" Миколою Корженівським, що був родом з Житомирщини (с. Огіївка Ружинського р-ну). У березні 1949 р. в них народилась дочка, яку вони на деякий час залишили на догляд одній жінці, а та без відома батьків здала дитину до дитбудинку в Чернівцях. 1952 р. Микола Корженівський ("Коля") загинув у бою з опергрупою МГБ (с. Рунгури Коломийського р-ну), а його дружина переховувалась ще до 1955 р., після чого прийшла "з повиною" у зв'язку з черговою амністією. Відразу розпочала пошуки дочки, які не закінчилися успіхом. Єдине, що їй вдалося з'ясувати, так це ім'я дитини, під яким її записали в дитбудинку: Ровенкова Совєта Михайловна.

Зараз п. Марія проживає в Івано-Франківській обл. (с. Ямниця Тисменицького р-ну вул. Коцюбинського, 8). Від другого шлюбу має прекрасну дочку Марію, але була б невимовно рада, якби відгукнулась її перша дитина, а також хтось з родини Миколи Корженівського, бо до того часу із Житомирщини поверталися листи з поміткою "адресат відсутній"...

Петро ПІДЛЕТЕЙЧУК, Петро ЛЕГКИЙ

Петро Підлетейчук

"Борис", провідник коломийської округи

Восени 1950 р. окружний провідник Коломийщини "Борис" (Григорій Легкий) та окружний провідник Буковини "Сталь" (Василь Савчак) проводили останню нараду напередодні зими. Повстанці отримували явки і паролі, вказівки щодо діяльності на найближчі півроку та заходи безпеки. Нарада добігала кінця, чимало її учасників вже покинули район хребта Корметура у шешорських лісах, та енкаведисти – не без допомоги свого агента "Кордуба" – таки вистежили місце зібрання і оточили постій.

"Борисе! – пролунало раптом зовсім недалеко. – Я полковник Н. Ви оточені. Пропоную життя за співпрацю..." – його слова заглушили автоматні та кулеметні черги.

Нерівним був той бій. Оточені з усіх боків багатократно переважаючими силами противника, повстанці намагались прорвати кільце то в одному, то в іншому місці, але зробити це було годі. Автомат "Бориса" не змовкав ні на хвилину, вже було багато вбитих і поранених з обох сторін. Провідник розпорядився знищити всі наявні документи. "Друже провіднику, кінчаються набої!" – доповів. хтось з охорони. "Гранати до бою!" – віддав свій останній наказ Григорій Легкий. Захлинався російський ППС, посилаючи останні кулі в напрямку ворога, аж раптом обпекло плече і перестала слухатись права рука.

"Поранений," – майнула думка, а вже ліва намацувала кільце на порепаному корпусі осколочної гранати. Підтягнув холодний метал до грудей, потягнувся за другою, фугасною.

"Провідника поранено!" – долинули чиїсь слова. "Друзі, проривайтесь, я їх стримаю," – хотів крикнути "Борис", але вийшов тільки глухий хрип. Нагинаючись до землі, в його сторону бігли двоє червонопагонників. Фугасна граната, кинута ослабленою лівою, вибухнула зовсім недалеко, але одного напасника таки дістав її осколок, – той упав на землю. Другий заліг, але з-за смерек з'явилися ще троє. "Беріте жівьйом!" – долинула коротка команда, і четверо короткими перебіжками побігли до пораненого провідника. Косились на відкинутий вбік автомат, але впевненості у безпорадності пораненого додавала нерухома скривавлена рука. Ось до повстанця кроків 15, 10... Вороги вже бігли на повен зріст. "Борис" рішуче рвонув кільце осколочної Ф-1 і витягнув її з-під себе. "Ложи..." – не встиг закінчити котрийсь з напасників, як оглушливий вибух сколихнув Карпати. Луна пішла горами, відбилась від них і попливла в сторону Поділля...

Провідник "Сталь" також загинув у тому бою. Обидва тіла окупанти возили до Києва для демонстрації високому начальству як доказ, що з повстанським рухом розправилися. Їх поховали у невідомому місці. Пам'ятний хрест – як символічна могила – стоїть тепер там, де "Борис" прийняв останній бій.

...Григорій Легкий, син Йосипа, народився 21 червня 1922 р. на Тернопільщині (с. Слав'ятин Підгаєцького (тепер Бережанського) р-ну). Закінчив у рідному селі початкову школу, вступив до Станіславської гімназії, яку закінчив із золотою медаллю, став членом юнацтва ОУН. 1943 р. його як активного члена Організації схопило гестапо. Засудили до розстрілу і повезли до Львова. У районі Бурштина Григорій вискочив на ходу з поїзда й так уник вироку. До 1944 р. виконував обов'язки пропагандиста проводу ОУН, а тоді був призначений окружним провідником Коломийщини.

Під керівництвом "Бориса" повстанці вели бої з німецькими, угорськими та більшовицькими військами. У 1948 р. був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.

В Яворівському архіві "Борис" (Григорій Легкий) зафіксований на світлинах №№ 84-86, 96, 97, 99 та інших. У день загибелі 20 жовтня 1950 р. йому йшов 29-й рік. Вічна Тобі пам'ять, брате!

Юрій ПАЄВСЬКИЙ

Командир "Перебийніс" і рейд в Румунію 1949 р.

Мені, хоч і наймолодшому учасникові повстанського руху на Гуцульщині, добре відомі імена багатьох вояків ОУН-УПА; чимало тих, кого зафіксовано в Яворівському архіві, я знав особисто: станичних "Бомбу" і "Ненаситця" (світлини № 122-125), сотенного "Вихора" (№№ 16, 49, 50), окружного провідника Буковини "Недобитого" (№ 122 і 124). Останній, до речі, диктував мені свої спогади про пережите, а я друкував їх на машинці. Було це в криївках села Бабин на Косівщині на початку 50-х; невідомими мені шляхами ті спогади потрапили за кордон і нині опубліковані в 4-му томі "Літопису УПА". Моя мама Олександра Паєвська ("Орися", цифровий псевдонім М-35) була зв'язковою Буковинського проводу і членом проводу Косівського надрайону, через що я також добре знав командира "Перебийноса" (Назарія Данилюка). Він зафіксований на світлинах №№ 117, 148-150, 188 та 203. Славної пам'яті командир "Перебийніс" народився на Буковині, закінчив юридичний факультет Чернівецького університету, здобувши фах адвоката. Був дуже інтелігентною людиною і водночас здібним військовиком. Вільно говорив по-румунськи. Мама, яка виконувала багато завдань, звичайно, знала про "Перебийноса" куди більше, але ніколи про це мені не розповідала. Значно пізніше (вже на слідстві) я зрозумів, що Назарій Данилюк відігравав дуже важливу роль у зв'язках підпілля з закордоном. Офіційна версія загибелі "Перебийноса" каже, що це сталося 1951 р. при перетині ним румунського кордону, а мені пригадується слідчий ізолятор київської тюрми 1953 р., де я мав "честь" перебувати після арешту 1952-го. Слідчого чомусь дуже цікавив саме "Перебийніс", але я не міг відповісти на жодне з поставлених запитань, бо дійсно нічого не знав. Одного разу слідчий показав мені якусь відзнаку і запитав, чи я знаю, що воно таке. Віддаль від кутка в кабінеті, куди мене всаджував конвой до стола слідчого була надто великою, і я відповів, що не бачу. "То підійди і подивись. Можеш навіть взяти в руки!". Я підійшов і побачив Бронзовий Хрест Заслуги. Але слідчий гаркнув: "А тепер поклади і сідай на місце. Ти знаєш, чий це орден? Бандглаваря Перебийноса, про якого питаю. Мірового класа був бандит, ми його убили аж на границі з Австрією, чуть нє ушьол!" Із цієї тиради, "приправленої" російськими матюками, я зрозумів, що друг "Перебийніс" дійсно загинув (в підпіллі точних даних про це ми не мали), і що сталося це за межами СССР. Фраза про кордон з Австрією змушує думати, що місце загибелі Назарія Данилюка фактично невідоме.

У червні 1949 р. за умов строгої конспірації група підпільників нашого терену здійснила пропагандивний рейд в Румунію. Його політичним провідником був призначений саме, "Перебийніс". В Яворівському архіві є цілий фоторепортаж про цей рейд – понад 25 світлин! Я чув, що Назарій Данилюк – великий любитель фотографувати; напевно, деякі зі світлин румунського рейду зроблені саме ним. Понад 15 днів рейдували наші румунською територією, розкидали листівки, проводили мітинги, намагалися встановити зв'язки з румунським антикомуністичним підпіллям. "Перебийніс" розповідав про мету і завдання українського повстанського руху, а населення не лише прихильно приймало несподіваних гостей, але й активно допомагало уникати численних засад румунських спецслужб. Можна сказати, що цей рейд мав великий резонанс не лише в Румунії, а й у цілому світі. Докладно про нього можна прочитати в книзі П. Мірчука "Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали". Окупаційна влада в Україні добре розуміла суть і завдання рейду в Румунію. Якщо про будь-які акції підпільників комуністична пропаганда завжди трубила з переліком усіх можливих і неможливих "злодіянь", то про цей зберігала "гробове мовчання". Якби не фотоматеріали Яворівського архіву, дехто міг би заявити, що такого взагалі не було!

В УПА перебував не лише друг "Перебийніс", але і його дружина Галя. Лікар високої кваліфікації, вона виконувала функції не менш важливі за чоловіка і також загинула за волю України. Мир душам Вашим, подружжя Данилюків!

Василь ГУМЕНЮК

Легендарний командир підпілля "Недобитий"

У с. Яворові, де віднайдено повстанський архів, проживають три ветерани УПА, які служили 1944 р. в сотні "Недобитого" (незабаром його підвищили до рангу курінного): "Олень" (Микола Калинич), "Ремінь" (Іван Мицканюк) та "Амур" (справжнього імені просив не розголошувати). Усі вони впізнали свого командира на збільшеному фрагменті світлини № 124, але жоден не знав ні його справжнього імені, ні деталей біографії, ані подальшої долі. Та кожен з ветеранів, за плечима яких не лише роки підпілля, але й довгі тюремні терміни, зі сльозами на очах згадував про незабутні моменти спілкування з талановитим командиром. Його всі вважають офіцером високого рангу чи то польської, чи радянської армії... Слово стрільцю "Оленю".

"В УПА я вступив 16-річним хлопцем за велінням серця, всупереч волі батьків (згодом вони мене зрозуміли і підтримували). Пройшов вишкіл, урочисто прийняв присягу, і ось мене включено в бойову сотню. Зв'язковий привів нас – трьох новобранців – на лісову галявину, поблизу с. Великого Ріжна. Стрілецька сотня вивчала бойову тактику: залягання, риття окопів, пересування по-пластунськи тощо. Команди громовим голосом віддавав стрункий здоровань. Я його відразу впізнав – це був Дмитро Пацин із Жаб'я (Дмитро Білінчук-"Хмара", див. фото № 39 – В. Г.). Прийнявши короткий рапорт кур'єра, він відразу залучив нас до занять. Піт градом котився з наших облич – було трохи незвично працювати в шаленому темпі. Мого колегу, який не встигав правильно виконати команди, Дмитро покарав. Йому вдягнули на плечі мішок каміння і наказали стояти "позір" на широкому пні. Усі решта повернулися до вправ.

Раптом заалярмували стійкові, і ми завмерли, хто в якій позі був: з лісу вийшов чоловік в цивільному, із закинутим на руку плащем. Він був невеликого зросту, на голові мав якусь напіввійськову кепку. Наш вишкільник витягнувся, як струна, і чітко відрапортував: "Друже сотенний, сотня проводить заняття..." Прибулий слухав, але чомусь дивився не на рапортуючого, а на пень, де стояв ледь живий мій напарник з мішком каміння за плечима. "Спочинь! – віддав команду цивільний. – А це що таке?"

"Друже командире, цей стрілець не хоче виконувати військового обов'язку!" – відпалив "Хмара".

Я нарешті зрозумів, що прибулий – то і є наш "справжній" командир, а Дмитро – лише якийсь його заступник.

"Не хоче, чи не може? – він уважно подивився на "Хмару". – Негайно звільніть і більше такого не практикуйте!"

Того ж дня сотенний мав індивідуальну розмову з кожним із новобранців. Мене, наприклад, запитав, чи знаю ім'я нашої сотні. "Імені Богуна!" – гордо випалив я. "А хто такий Богун?" — допитувався "Недобитий". "Полковник армії Богдана Хмельницького!" – відповів я не менш впевнено, але більше про Івана Богуна я нічого не знав. Сотенний коротко розповів, що полковник Богун відіграв дуже важливу роль у переможних битвах Хмельницького під Жовтими Водами і Пилявою, що вивів з бою основні сили козацького війська після поразки під Берестечком, і що виступав проти союзу з підступною Москвою. Насамкінець побажав мені доброї служби і відпустив.

Під командуванням "Недобитого" наша сотня провела кілька боїв з угорськими військами, і з нашого боку не було жодних втрат, навіть поранених. Мав феноменальну інтуїцію. Пригадую, як перед одним таким боєм сотенний обходив позиції і звернув увагу на мій дикунок (діал., окоп – В. Г.). Він наказав переміститися в інше місце – метрів 15-20 вбік. Під час бою в той старий дикунок втрапила міна... . Видно, що був офіцером високого рангу, може капітаном чи майором..."

Стрілець "Ремінь" пригадує "Недобитого" як дуже принципового командира. Був лагідний до підлеглих, але строго карав за порушення дисципліни, особливо за недбале виконання функцій стійкового та неналежний догляд зброї.

Стрілець "Амур" розповідає, що дуже багато уваги "Недобитий" звертав на політвиховання бойовиків і часто у вільні хвилини читав лекції на історичні теми. Наголошував при тому, що в України – багата і славна історія, але чимало сторінок нашого минулого присвоїли собі захланні сусіди, зокрема Москва. І "Ремінь", й "Амур" також вважають "Недобитого" кадровим офіцером. Є на Гуцульщині ще багато ветеранів, які особисто знали цю людину, але жоден не знав його справжнього імені та походження.

Пошуки істини привели до книги-довідника П. Содоля про УПА. Там я знайшов, що "Недобитий" – це Юліан Матвіїв, можливо, з Бродів. На нашу публікацію в районній газеті відгукнулося декілька осіб, в т. ч. й дочка славного командира Оксана, яка проживає в Косові, працює лікарем в дитячому санаторії. На підставі їхніх повідомлень вдалося повністю відтворити біографію провідника.

Отож, Юліан Матвіїв народився 1912 р. в Бродах на Львівщині в родині вчителів. Закінчив гімназію в рідному місті і 1932 р. вступив на юридичний факультет Люблінського університету. 1937 р. захистив диплом адвоката. Того ж таки року одружився з Любою Якубів і виїхав на Грубешівщину. Із початком німецько-радянської війни за завданням ОУН йде в українську поліцію, де збирає дані розвідувального характеру. Доля приводить його в містечко Кути над Черемошем. Тут він організовує групу однодумців, вони стріляють німецьких зверхників, забирають зброю, боєприпаси і вливаються в УПА. Таким чином, Юліан Матвіїв – батько двох дітей – був суто цивільною людиною. Військові здібності – це дар від природи, інтуїція, що ніколи не підводили. Десятки переможних боїв провели підрозділи "Недобитого" практично з усіма окупантами, і кожен, хто прочитає два його нариси – про бій з німцями під Лостуном та більшовиками під Сеньківським ("Літопис УПА", т. 4) – переконається, яка це була непересічна особистість.

Після загибелі у жовтні 1950 р. "Сталя" Юліана Матвіїва призначили окружним провідником Буковини. У червні 1952-го через зраду "Кірова" його захопили і 1953 р. засудили до розстрілу. На очній ставці з Петром Підлетейчуком, не звертаючи уваги на слідчих і конвоїрів, майор УПА "Недобитий" сказав: "Знаю, чекає розстріл. Ні про що не жалію, бо все робив так, як веліло серце. Шкода тебе, молодого!" Юліан Матвіїв залишився вірний присязі, українській справі. Гуцульщина пам'ятає Тебе, друже Провіднику!

Наводимо уривок спогадів майора "Недобитого" ("Літопис УПА", т. 4, кн. 2, с. 51-56).

"Недобитий "

Бій з німцями під Лостуном

В травні 1944 р. німецько-більшовицький фронт на терені Коломийщини устабілізувався остаточно... Конаючий німецький імперіаліст намагався витягнути з українських земель, що залишилися ще в його руках все, що тільки можливо. На Косівщині, у високогірних полонинах поляки до 1939 р. видобували манган (марганцеву руду – В.Г.). З огляду на далекий транспорт, що його можна було здійснювати тільки кіньми в тяжких гірських умовах, видобуток мангану і розбудова копальні на полонині Прилучник були обмежені до мінімуму. Скрутне мусіло бути економічне становище німців, коли в своїй мілітарній агонії рішилися видобувати карпатський манган... До здійснення свого плану німці приступили з питомою собі безоглядністю та брутальністю. Використовувано місцеве населення, що потрапляло в їхні руки при численних облавах. До ста осіб, переважно молоді, працювало тут для конаючої німецької воєнної машини. До транспорту вживали коней, що їх силою забирали по всіх дооколичних полонинах. Про грабіж масла, сира та молока в найближчих селах немає що й згадувати.

...На самій копальні перебувала група 70-ти німців. Звідси манган транспортували кіньми до ріки Чорний Черемош на греблю Лостун (25 км), де стало перебувала група з 30 вояків. Звідси руду возили автами до Жаб'я (60 км), а далі – на залізничну станцію Ворохта. Для достави коней і робочої сили... на полонині Стефульці перебувала ще одна група німців з 30 людей. Довкола всіх застав викопано окопи й криті бункри, поставлено кулемети "шварцльози".

В останніх днях липня 1944 р. командир сотні ім. Богуна "Недобитий" одержав наказ відійти у високогірні полонини та поліквідовувати всі німецькі застави, що видобувають манган. "Не може довше йти експлуатація багатств й населення Гуцульщини!" – звучав категоричний наказ окружного провідника Коломийщини, який викликав сотенного на особисту зустріч.

2-го серпня відходить сотня з місця свого постою в полонини. Її склад: три чоти по 40 людей і чота наддніпрянців в числі 25 осіб. Разом бойовий стан сотні – 150 людей. Дорога далека і тяжка. Треба пройти до 70 км і то так, аби німці не зорієнтувалися, що до них підходить військовий відділ... Командир сотні рішається на такий оперативний план: чотою наддніпрянців вдарити на Стефульці, щоб зв'язати німецький гарнізон та не дати йому змоги поспішити на підмогу гарнізонові в Лостуні або викликати фронтові частини з Шибеного. Сама сотня силою двох чот мала вдарити на греблю Лостун, забезпечивши себе третьою чотою від копальні в Прилучнику. Початок акції всіх груп назначив командир сотні на 5-те серпня, година 4-та рано. Десять хвилин перед акцією командири підвідділів мали перетяти телефонну сполуку між поодинокими гарнізонами і Шибеним... Знак розпочинати акцію – червона ракета. Останні хвилини проходять у напруженні. Нагло червона ракета по другому боці Черемоша – знак, що чота, яка мусіла форсувати рвучку річку, побільшену дощем, зайняла становища. На дрімучі забудовання падає дощ кулеметного і крісового вогню. Німці відповідають слабо, а потім щораз сильнішим вогнем. Червоні ракети одна за одною кличуть розпачливо на поміч сусідні застави...

Командир сотні з одним роєм сходить в саму греблю. Тут застає тільки німецькі та кінські трупи. Від двох ранених місцевих робітників довідуємося таке: внаслідок акції 8 німців вбито і 12 ранено, переважно в голову. Ранені при помочі ще здорових півгодини по бою відійшли в напрямку кордону.

Мадяри в числі до 100 осіб тільки оглянули побоїще і в помітному страху від'їхали. Втрати сотні: 3 вбиті, один тяжко ранений, 4 легко ранені.

Забравши все військове майно, палимо будинки, щоб сліду не було з останнього німецького перебування в наших полонинах. Здобуте майно величезне. Тільки самих крісових набоїв є 15 тисяч, набоїв до німецьких "МП" – 6 тисяч. Для сотні, озброєної німецькою муніцією, це був неоціненний набуток. Далі слід згадати курінний міномет, міни до нього в більшій кількості, 15 крісів, 60 палаток, коци, харчі – разом вантаж 35 коней. Другого дня сотня пов'язується з чотою наддніпрянців. Там ситуація подібна. По тригодинній перестрілці чота виходить з бою без втрат, а німці з одним вбитим і двома пораненими панічно втікають у напрямку кордону. Увечері чота спалює будинки.

Відіславши ранених і майно під охороною трьох чот, сотенний з чотою командира Хмари відходить поспішним маршем у напрямку копальні. По дорозі натрапляємо на трьох єврейок, яких німці утримували для розваг "нур фюр Дойче" – всього їх там 10. Відправляємо жінок за румунський кордон.

Чота підходить на копальню, де палить усі будинки, а саму копальню демолює. Так закінчилася експлуатація наших багатств ганебної пам'яті німецьких імперіялістів. По повороті до табору командир сотні позвітував: згідно з одержаним наказом немає в полонинах більше ні одного німця.

Володимир ПАВЛЮК

Сотник "Хмара" – командир загону ТВ-21

На багатьох світлинах з Яворівського архіву зустрічаємо характерну постать військового в пілотці та значком "ОУН-ДУН" на лівому лацкані френча. Його неможливо переплутати з іншими повстанцями, хоча нічим особливим він не виділяється (світлини №№ 41-44, 77, 79, 84-86, 188). Це – сотник "Хмара", кавалер Срібного Хреста Заслуги 1-го класу, незмінний командир загону ТВ-21 "Гуцульщина" 1946-49 рр. Справжнє ім'я провідника – Мельник Петро, син Василя. Він народився 10 жовтня 1910 р. (с. Камінне Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.) в родині сільського мельника. Ба більше: хутір, де знаходився млин провідникового батька, дотепер називається Мельники. Але нині нема вже млина, нема й родинної хати... На тому місці племінник командира Василь Бойчук поставив пам'ятний хрест з датами 10.10.1910-27.04.1953. Між ними – героїчне життя, повністю віддане Україні.

Про командира "Хмару" написано багато і детально, зокрема у книгах Петра Содоля "Українська Повстанча Армія, 1943-49" (с.61-62) та Богдана Боди "Петро Мельник – командир "Гуцульщини".

Тут розповімо коротко те, що повідомили про командира ветерани УПА Косівщини, і чого нема в публікаціях.

Петро Мельник став членом ОУН під час навчання у Станіславській гімназії. Пізніше була служба в кавалерії польської армії, участь у польсько-німецькій війні, поранення, німецький полон. Від смерті врятувало знання німецької мови. Потім він став стрільцем батальйону "Роланд" і пройшов військовий вишкіл на території Австрії. Члени батальйону мріяли, що стануть ядром майбутніх Збройних Сил України, а німці вважали, що готують дешеве "гарматне м'ясо". Недалеко від кордону вглиб України пройшли обидва українські військові з'єднання – і "Роланд", і "Нахтігаль" незабаром зупинили і розформували. Але військовий вишкіл згодився для істинно української армії – УПА. У Чорному Лісі, що проліг недалеко від рідного села, Петро Мельник пройшов шлях від інструктора-вишкільника до командира куреня "Дзвони". Його курінь добряче насолив усім зайдам: німцям, угорцям, червоним партизанам, а згодом – і військам МГБ та їхнім прислужникам-стрибкам. Чи не першим "Хмара" придумав таку хитру тактику рейдів: розбивши ворожу заставу, повстанці йшли в зовсім інше місце, де їх найменше чекали. За героїзм і винахідливість КВШ нагородив курінного "Дзвонів" Бронзовим Хрестом Заслуги (березень 1945 р.).

Коли в січні 1946 р. загинув командир ТВ-21 "Козак", Петра Мельника призначили на його місце. Разом з новим командиром прибули на Гуцульщину і його охоронці та близькі друзі, зокрема "Базь" (світлина № 36) та "Липкевич" (світлина № 90). Мирослав Симчич-"Кривоніс" пригадує, що відтинок насторожено прийняв нового командира: "Козак" і "Хмара" суттєво відрізнялися манерами. Але досить скоро все стало на свої місця. Як військовик "Хмара" був добрим тактиком і стратегом, під його керівництвом підпілля вистояло перед масовими облавами і провокаціями, впродовж більше, ніж п'ять років без будь-якої сторонньої допомоги залишалося організованою силою.

У червні 1949 р. група підпільників ТВ "Гуцульщина" здійснила безпрецедентний подвиг – пропагандивний рейд в Румунію. Двічі пройшовши з боєм кордон і здійснивши похід територією Румунії загальною протяжністю понад 300 км, група повернулася у свій терен без жодних втрат! У тому рейді брав участь і Петро Мельник: одні вважають, як командир, інші – як простий військовик (в УПА бували випадки, коли командування якоюсь операцією здійснював той, хто краще знав місцевість), але так чи інакше цей рейд засвідчив високий бойовий дух українського підпілля.

1951 р. командира "Хмару" з кількома товаришами підступно захопила провокативна боївка МГБ. Почалася масова психологічна атака слідчих з метою схилити відважного і талановитого провідника до співпраці з карателями, а отже – зради. У цій ситуації Петро Мельник проявив неабияку винахідливість: подаючи "надії" і досягнувши послаблення варти, він у слушний момент втік із тюрми і повернувся в рідні краї. При цьому не видав жодного підпільника!

МГБ скаженіло. По всіх агентурних каналах поширювалася "секретна" інформація, що "Хмара" сексот МГБ й ось-ось почне "здавати" своїх. Розрахунок був простий – внести сум'яття в лави повстанців. Але свого МГБ не досягло. Ще два роки хоробрий "Хмара" воював у рідному Надвірнянському районі.

27 квітня 1953 р. групу Мельника таки вистежили і блокували. У с. Лоєві прийняв останній бій талановитий повстанський командир. Пораненим він прикривав відхід побратимів до останнього патрона, який приберіг для себе. На тому місці в роки незалежності встановлено пам'ятний хрест. Героям – слава!

Микола МІЩЕНКО (с. Переяславське Київської обл.)

"Я впізнав Галину Кузьменко!"

На фотографіях з архіву УПА я впізнав Галину Кузьменко – свою однокласницю. Коли в газеті "Шлях перемоги" побачив світлину № 35, то не повірив своїм очам: на ній вона у військовому вбранні. Сумнівів не було жодних. Я кинувся розшукувати адресу своєї знайомої, аби написати листа, але десь її загубив. Добре пам'ятав, як зайти в її однокімнатну квартирку в Києві поблизу станції метро "Чернігівська", та ось назви вулиці і номера будинку пригадати не міг. Нарешті влітку 2000 р. приїхав до столиці, підійшов до знайомих дверей... Але було запізно: Галина Кузьменко померла в червні того року, забравши з собою таємницю повстанських світлин. Тому я розповім, про що довідався від неї далекого вже 1992-го в цій скромній кімнатці золотоверхого Києва, а також те, що добре знаю сам.

Галина Кузьменко народилась 30 липня 1922 р. (с. Нова Басань Чернігівської обл.). Коли організовувались колгоспи і був страшний голодомор 1932- 33 рр., померла її мати і два молодших брати, а батька заарештували. Через 2 роки звільнили, але згодом, у 1937 р. забрали знову, і слід за ним пропав. Галину взяв на виховання мамин брат, який жив тоді в місті Константинівці Донецької області. Свого часу, рятуючись від розкуркулення, туди переїхали й мої батьки. Ми з Галею ходили до одного класу, приятелювали. Коли ж 1941 р. розпочалася війна, і Донбас зайняли німці, стало сутужно. Наші родини вирішили повернутися туди, звідки прийшли в 30-х. Йшли пішки, дорога був важка і небезпечна. У квітні 1942 р. ми дійшли до Драбова, де наші шляхи розійшлися: Галя з родичами подалися на Яготин, а я зі своїми – на Переяслав. Зі сльозами на очах ми попрощалися, не відаючи, що нас чекає попереду.

Із Галею ми зустрілися знову рівно через... 50 років! Влітку 1992 р. на Ленінградській площі у Києві. Випадково. На той час Галина Кузьменко (за чоловіком Когут) жила в однокімнатній квартирі неподалік. У цій гостинній кімнатці я й почув розповідь приятельки дитинства про її складний життєвий шлях. Та розповідь для мене, ветерана Другої світової війни, була неначе розкрита книга героїчної і трагічної боротьби за волю України знедоленої, але нескореної українки.

...Навесні 1943 р. Галина Кузьменко добровільно пішла у "Чернігівську Січ". Після короткого вишколу була направлена в один з підрозділів другим номером обслуги ручного кулемета. Коли прийшла Червона Армія, "Чернігівська Січ" пішла рейдом на захід і в кінці 1943 р. влилася в ряди легендарної УПА. На той час Галя була вже досвідченою кулеметницею, але її направили в осередок пропаганди Крайового Проводу. Звичайно, що після відповідної підготовки.

Два роки провела Галя в лавах УПА. Восени 1945 р. її, змучену важкою хворобою, захопили в одному з карпатських сіл під час облави. Люті тортури і знущання перенесла вона в катівні МГБ м. Коломиї, але своєї вини не визнала, нікого не зрадила. Військовим трибуналом імперії її засудили на 15 років сталінських концтаборів. Покарання відбувала у Воркуті. На початку 1957-го її формально звільнили, але якийсь час Галя продовжувала працювати за полярним колом. Тут-таки одружилася із колишнім вояком УПА Ярославом Когутом, що був родом із Золочівського району Львівської області. 1958 р. подружжя змогло нарешті виїхати на Україну. Вони поселились у Бориспільському районі; незабаром народився єдиний син Василь (нині проживає у Донецькій обл.). Але в короткому часі помер, вимучений тюрмами, чоловік. Значно пізніше Галина з сином – студентом Київського педагогічного інституту – одержала однокімнатну квартиру в столиці.

Я слухав оповідь Галини про своє життя, а переді мною була горда нескорена українка-східнячка. Це була неначе сповідь перед Богом і рідною Україною. Такою Вона була-уособленням високого зразка людського духу, патріотизму, мужності, бойового побратимства і ратної звитяги. Вічна їй пам'ять!

Р.S. Короткий варіант спогадів п. Миколи був надрукований в газеті "Шлях перемоги" (15 листопада 2000 р., №№44-45). Після цієї публікації з Гуцульщини надійшли два листи-підтвердження від ветеранів ОУН-УПА, що там дійсно перебувала дівчина-східнячка з прізвищем "Кузьменко", але називалась "Надія" і казала, що родом з Миколаївської області. На фото її також впізнали. Очевидно, "Надія" – прибране ім'я, а Миколаївщина названа для конспірації. В Яворівському архіві Галина Кузьменко зафіксована на світлинах №№ 25, 26, 35, 57 і 201, причому остання, за всіма ознаками, зроблена не раніше, ніж навесні 1946 р. (коли затвердили Петра Мельника-"Хмару" командиром ТВ-21). Це означає, що Г. Кузьменко-"Надю" заарештували не 1945-го, а восени 1946 р.

Зиновій СЕРДЮК

Ось з рішучим поглядом повстанка.

І у колі друзів, і одна.

В написі стоїть – чернігівчанка,

І що кулеметниця вона.

У правиці затиснула ремінь.

Смілий воїн-месник, не раба.

Видно, що характер в неї – кремінь,

А життєвий поклик – боротьба.

Певно, руки ті перо тримали,

Як була студенткою колись.

Та коли буремні дні настали,

Руки ті за кулемет взялись.

Василь ПАВЛІВ

Останній бій "Непорядного"

Кромішньої ночі у вікно п. Емілії хтось нагло постукав. Господиня здригнулась і веліла дітям лізти на піч. Недавно її чоловіка заарештували за підозрою в співпраці з підпіллям, отож нічний візит не віщував нічого доброго. Коли діти збилися в купку і накрились за комином ліжником, неохоче відчинила двері. У хату ввійшов юнак в однострою, промоклий до нитки.

Насамперед почав витирати свій "дехтяр" (так повстанці називали російський ручний кулемет Дехтярьова ДП-27). Обличчям прибулого текли чи то сльози, чи дощівка, але очі його не плакали – вони горіли несамовитим вогнем, і від того погляду ставало незатишно і лячно.

Його впізнали. Це був родич зі Снятинщини. Декілька років тому він вже гостював у цій хаті. Звісно, без зброї.

"Тето, – заговорив гість, – я ненадовго. Ось лише просохну трохи – і, якщо дасте, поїм". Він поклав кулемета в куток і присів до печі. Господиня заходилась шукати їду, а діти з цікавістю позирали то на зброю, то на троюрідного брата. Ні до кого конкретно не звертаючись, він тихо заговорив. З його монологу випливало, що групу повстанців зв'язковий-зрадник вів на зустріч з "провідником". Йшли довго. Їх зустріли біля одинокої хатини на узліссі, на пароль відповіли. "Я йшов останнім, – глухо продовжував оповідач, – і раптом побачив, як на "Сокола" накинулись з двох боків і повалили на землю. "Скорий" рвонув автомат, але з горища затріщали постріли, і він упав, убитий наповал. "Зрада..." – прохрипів хтось із наших. Я скочив у рів, що був зліва і поповз. У ранішній імлі свистіли кулі й лунали крики, які незабаром стихли. Рів упирався в скелю, але мені вдалося протиснутись у щілину між камінням, за яким був лісок. Я нестямно біг між деревами, але, зрозумівши, що за мною ніхто не женеться, зупинився і перевів подих. Та ось знову пролунали постріли, а в небо почали злітати червоні ракети. Це шукали мене. Далі біг знову. Наткнувся на потічок і пройшов ним декілька десятків метрів, щоби пси не взяли сліду. Відтак звернув під гору і забився між каміння. До полудня пострілювали то тут, то там, а під вечір все стихло, і ось я у вас".

Повстанець замовк. Взяв до рук коржа і солонину. Їв швидко і багато. Відчувалося, що добре зголоднів. Зібрав останні крихти і встав. Господиня розгублено запитала: "А що тепер? Куди підеш?"

"Не знаю, – скрушно прорік гість. – Мої – хто загинув, а хто захоплений... Що робити – подумаю...". Він закинув зброю на плече, ґречно поцілував тету, помахав рукою дітям і рішуче ступив до дверей. Ніч поглинула повстанця, і про його візит (чого так боялась п. Емілія) не довідався ніхто.

Минуло тижнів зо два. Старший з дітей Василь поніс до Косова нехитрий крам, аби на базарі виміняти на харчі. За Банським мостом стояли озброєні солдати. Усіх затримували, формували в колони і вели в сторону казарм. Не пояснювали нічого. А там на фасадах висіли червоні прапори з чорними стрічками. Людей шикували по одному і веліли заходити всередину, де на застелених червоною тканиною підвищеннях стояли чотири труни з високими офіцерськими чинами, поруч стирчали подушечки з орденами і медалями. Загнані в казарму люди мали віддати честь померлим. Вони понуро обходили півколом труни із виходу поспішали у своїх справах.

Наблизившись до мерців, Василь побачив в одного кульовий отвір у скроні, прострелену шию в іншого... "Ага, це вбиті, а не померлі," – зметикував хлопець. Метрів за сотню від казарм почув приглушений шепіт: "Той, що оцих шарахнув, лежить на Пістинській дорозі".

Назване місце знаходилось по дорозі на базар. Там теж було людно, але ніхто не затримувався і нічого не говорив. На узбіччі лежав босий юнак з простреленими грудьми і широко розкритими очима. Виголене обличчя, застиглі в усмішці губи... Василь закам'янів. Це був їхній недавній нічний гість, його троюрідний брат.

Незнайома жінка шарпнула за руку: "Ходімо, чого став?!" Відвела подалі, а тоді сказала: "Хлопче, я бачу, що це твій родич. Забирайся геть, тут повно агентури. Всіх вас вивезуть в Сибір!"

До базару Василь дійшов. Повернув назад і далеко за Косовом дав волю сльозам, які душили дитяче серце... А про обставини бою і загибелі "Непорадного" (таким був псевдонім повстанця) інформація просочилась з гарнізону). Рядові каральної служби віддали належне противнику, який міг викосити їх всіх, але не зробив цього.

...Ніхто вже не знатиме, яким чином і звідки довідався "Непорадний" про виїзд червонопагонників на каральну акцію в Брустори-Космач. Але коли напаковані військом "студебекери" натужно ревли на Пістинському узвозі, він зі своїм ДП-27 сидів на високій смереці і, мабуть, востаннє молився Богу.

Ось у прицілі з'явилась одна вантажівка, друга... Можна було перестріляти десятки осіб, але скоростріл мовчав. На деякій відстані за "студебекерами" крався обтягнутий брезентом "бобик" – то їхало начальство. Коли ця машина порівнялась з деревом повстанця, люто вдарила черга. Перші кулі прошили колеса, легковика занесло в рів. Із нього вискочив шофер, але стрілець не звертав на це уваги. Кулі скажено рвали обшивку, з-під неї лунали крики і стогін, що швидко стихли. Заверещали гальмами вантажівки, солдати стрімголов вискакували з кузовів і залягали край дороги. Затріщали автомати, доповнені добірною російською лайкою. Було незрозуміло, хто і звідки розстріляв командирське авто, аж подав голос шофер: "Он там, на єлі!" Потяглися сліди куль. Стріляли відразу багато, і ось, повільно сповзаючи по гілках, з дерева упав скривавлений юнак в однострою. Руки судорожно стискали російський ручний кулемет Дехтярьова.

Військо кинулося прочісувати ліс і ще деякий час лунала безладна стрілянина. За той час з "бобика" витягли вбитих офіцерів. Хтось волав "врача!..", та лікар був би зайвим. Не подавав ознак життя й повстанець. Його ретельно обшукали, але нічого не знайшли. Зняли добротні юхтові чоботи і вкинули на вантажівку. У диску підібраного ДП-27 не виявилося жодного патрона.

Облаву довелося відмінити, Тягнучи на буксирі понімечений "бобик", каральна експедиція повернула на Косів. Неподалік райвідділу МГБ на пагорбі викинули вбитого і витримали кілька днів для опізнання, але ніхто не зголосився, і тіло кудись забрали. Очевидно, загребли в невідомому місці або спалили. Офіцерів, ясна річ, поховали з почестями...

Минуло понад 30 років. Незадовго до смерті колишня зв'язкова УПА Василина Русинюк передала Василеві свій потаємний скарб – збірку повстанських світлин. На одній з них кудись у далечінь дивиться вродливий юнак з хвилястим волоссям і ясними очима, а на звороті олівцем написано: "На довгий і не забутний спомин дарую свою фотокартку свому вірному другови "Скорому" з часів підпілля від д. Непорадного. Постій, 3.4. ..." Рік, на жаль, стерто.

А в Яворівському архіві негативів "Непорадного" зафіксовано декілька разів. Це фото №№ 73-76, 193, 194. Справжнє ім'я героя – Дебринюк Іван (1927-1952), син Миколи зі с. Трійці Снятинського району .

Марія АНТОНЮК, Ганна ГЛУШАК, Федір РОМАНИШИН

Повстанського фотографа звали "Липкевич"

На світлині № 188 з Яворівського архіву УПА першим зліва у другому ряді з апаратом на колінах сидить повстанський фотограф. Зрозуміло, що в цей момент фотографував хтось інший, але факт є фактом – Іван Гаргат, син Онуфрія, перебуваючи в лавах УПА, ніколи не розлучався з фотоапаратом.

...Він народився первістком 1923 р. у згодом багатодітній родині (с, Іваниківка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) і виростав у загалом небагатій сім'ї. Сестри Марія і Марта, брати Василь, Михайло, Микола і Федір живуть донині, розкидані долею по світах...

Іваниківка впритул прилягає до Чорного лісу, і саме туди подався 20-річний Іван далекого 1943-го, аби 10 (!) років воювати за волю України. Змінювалися окупанти: мадяри, німці, більшовики, але залишався незмінним статус УПА – вона існувала в глибокому підпіллі. У ТВ-22 "Чорний ліс" Іван Гаргат одержав псевдонім "Липкевич" і став стрільцем у сотні легендарного згодом командира ТВ "Різуна" (Василя Андрусяка). Чисельність повстанців у Чорному лісі в 1943-44 рр. невпинно зростала. До підрозділів, сформованих з новобранців, включали "обстріляних" вояків, отож "Липкевич" незабаром потрапив до сотні (згодом – куреня), де командиром був Петро Мельник, "Хмара". Розлучились вони аж 1951 р., коли провокативна боївка МГБ захопила "Хмару". А до цього були численні рейди Прикарпаттям, бої з оперзагонами та станицями стрибків (про один з них розповідається в " Літописі УПА", – Т. 4. – С. 56-59), а в 1946 р, – перехід в ТВ-21 "Гуцульщина". "Липкевич" ніколи не розлучався з фотоапаратом, однак його праця в Чорному лісі ще чекає опрацювання.

Як сказано вище, в "Липкевича" був фотоапарат "Zeiss-Ikon" на формат кадра 4,5 х 6 см, але таких негативів у Яворівському архіві всього 12 екземплярів. Проте в рейді в Румунію в червні 1949 р. "Липкевич" був одним з фотографів, що доводить світлина № 130; цілком імовірне його авторство більшості сюжетів, хоча стверджувати таке нема переконливих доказів.

У 1945 р. родину повстанського фотографа – батьків, братів і сестер – виселили до Казахстану. В Україну згодом повернулися лише Василь, Миколи та Марта. Марія та Михайло досі живуть в Караганді; там також померли і поховані батьки.

1953 р. за невідомих обставин "Липкевича" схопило МГБ. До слідчого ізолятора в Івано-Франківськ для встановлення особи повстанця возили голів Іваниківської сільради Гаргата Василя Івановича та місцевого колгоспу Василика Василя Григоровича. Вони підтвердили, що "Липкевич" – це їхній земляк Гаргат Іван Онуфрійович, і після цього про нього нема жодних даних. Десь в архівах КГБ, без сумніву, лежить "дєло" героя України "Липкевича" з фотографіями в анфас і в профіль та даними про те, коли і як окупанти позбавили його життя. Але живе справа Івана Гаргата – численні світлини, які донесли нам образи борців за волю України. Вічна Тобі пам'ять, друже!

Зиновій СЕРДЮК

...Це було в якесь велике свято.

Сумніву, що так було, нема.

Серед всіх – повстанець з апаратом.

Хто ж тоді картину ту знімав?

Може, їх було у сотні двоє,

Тих, хто хист знімати хлопців мав.

Щоб увіковічнити героїв,

Сміло й мудро хтось тоді подбав.

Василь Павлів

Сага про родину Білінчуків

Містечко Жаб'є Станіславської області (нині Верховина Івано-Франківської) має багато присілків. Ільці – один з них. Жила там родина Дмитра та Євдокії Білінчуків. Була помірно заможною: мали пару коней, кілька корів, трохи землі. А ще – п'ятеро дітей: одну дочку і четверо синів. За мірками більшовиків, Білінчуки були куркулями, тому в травні 1941-го їх всіх виселили в Красноярський край. Майно конфіскували. Були б забрали й хату, але завадила війна, яка розпочалася через місяць. Врятувався тільки старший син Дмитро (1919 р. н.), бо на момент депортації його не було в хаті. Переховувався в лісах. Коли прийшли німці, хотів було вийти з підпілля, але переконався: ці нічим не кращі за москалів. Налагодив стосунки з ОУН і "зник" з поля зору односельчан.

У підсумку пройшов Дмитро вишкіл в старшинській школі в Космачі і став повстанським командиром. За псевдонім взяв собі слово "Хмара". Провів декілька операцій проти німецької окупаційної влади. Його розшукувало і врешті-решт схопило гестапо. Коли ж везли "Хмару" до Коломиї, побратими влаштували засідку і відбили його. Більше він не попадався. Нікому, Незважаючи на зусилля спецслужб.

Був "Хмара" парубок вродливий, фізично сильний і дуже відважний. По всьому Косівському повіту німці розклеїли листівки з текстом про винагороду тому, хто вкаже його місцеперебування, а він серед білого дня приїхав конем в центр самого Косова до панночки, яку вподобав. Переполох вчинився... Але не знайшли ні коня, ні "Хмари" – зник!

У 1944 р. "Хмара" був сотенним в курені "Перемога", яким командував "Недобитий". Цей курінь провів багато вдалих операцій як проти угорців так і німців, а згодом і проти МГБ. Останнє так і не дізналося, хто ж це такий – невловимий "Хмара". А він вислав фотографію своїм: у повстанському однострою, на коні. Фотографія дійшла до адресата, і з далекого Сибіру втік до брата молодший син Білінчуків Василь (1926 р. н.). Тут йому дали кулемет Дехтярьова і псевдонім "Сибіряк". І про це МГБ не довідалося – 1946 р. родині Білінчуків дозволили повернутись на Гуцульщину. Згодом їх знову виселять, але це буде аж 1950-го. До того часу боївка "Хмари" проведе не одну успішну операцію проти окупантів та їхніх прислужників, а також візьме участь у знаменитому рейді в Румунію в червні 1949 р.

Брати Білінчуки уникали пасток МГБ навіть тоді, коли з осені 1951-го в підпіллі "працював" агент МГБ "Кіров". Тому ніяк не вдавалось виманити когось з них на зв'язок, аби захопити зненацька.

31 березня 1952 р. Ганна Хімчак народила хлопчика, сина "Сибіряка", назвала його Василем. А в травні боївку "Хмари" оточили. Стійковим був "Сибіряк". Його поранило в обидві ноги, але він доповз до постою на руках і попередив брата. "Відходьте, я вас прикрию," – сказав замість прощання. До останнього патрона відстрілювався Василь Білінчук. ІІобратими відійшли, і тоді пролунав ще один постріл.

Сина "Сибіряки" виховував вітчим. Нині Василь Портяк – знаний кіносценарист. Він співавтор фільму про Головнокомандувача УПА Романа Шухевича "Нескорений".

А "Хмару" захопили згодом. До їжі домішали снодійного. У Києві, в Лук'янівській тюрмі схиляли до зради і співпраці з МГБ, але гордий гуцул вибрав смерть. Його розстріляли 24 червня 1953 р. А згодом поширювали брехливі чутки, що він от-от повернеться із заслання.

...Білінчуки (особливо Дмитро) дуже любили фотографуватись і фотографували самі. Яворівський архів містить десятки світлин, де зафіксовано Дмитра і Василя. На світлині № 14 є їхній брат Онуфрій – моряк на Єнісеї. Негатив висланий зі Сибіру й долучений до загального масиву. Він засвідчує, що архів негативів міг формуватись "Хмарою" чи "Сибіряком".

Я не вірю в містику цифр, але віднайдено архів 24 червня. Рівно через 46 років після розстрілу вірного сина України Дмитра Білінчука. День у день. Випадковість чи закономірність?

Василь ГУМЕНЮК

Побратими зі села Яворова

Було б дивно, якби серед масиву фотографій, що збереглися в гуцульській землі с. Яворова не було тих, хто народився, виріс та вступив тут до УПА І вони є: "Вільха" (№ 8), "Шагай" (№ 13), "Лужок" (№ 31), "Черемха" (№ 37)… Всі загинули за волю України.

Цікава за своєю композицією світлини № 62: двоє в кашкетах позують перед фотоапаратом, а третій виглядає з-за дерева. Він невідомий, а ось правий (з далекоглядом на грудях) – то "Шагай", Василь Столащук. Лівий (з гуцульським інкрустованим ножем на ремені) – Василь Копчук, син Никифора. На присілку Плоский, недалеко від місця віднайдення архіву, живе його старенька незряча мати Марія. Як нелегко писати ці рядки!

...Я присів край ліжка і поцілував худенькі натруджені руки. "А хто то?" запитала п. Марія. "Матусю, я ось приніс фотографію Вашого сина Василя. Її недавно знайшли на Липному".

Із незрячих очей бризнули сльози, гіркий клубок підступає до горла й мені. Мати намацує руками світлину і питає схлипуючи: "А він там хоч усміхається? Бо завжди був такий веселий…" Я відповідаю "так", і всі можуть підтвердити мої слова. Напевне, через свій характер одержав Василь Копчук від побратимів псевдонім "Веселий". Хоробро воював "Веселий" за честь і волю України, а загинув поблизу Заболотова аж десь після 1952 р. Мир душі Твоїй, друже!

Р.S. Марія Копчук померла 2001 р., похована в рідному селі. А де могила її сина-повстанця ніхто не знає...

Василь ПАВЛІВ

Доля повстанця "Базя"

На світлині № 42 поруч з уславленим командиром ТВ-21 "Хмарою" стоїть симпатичний юнак в однострою. Було декілька варіантів його ідентифікації, розповідалися дуже різні долі... Його називали "Остапом", "Галайдою", "Верховинцем", дехто стверджував, що це Когуч Василь. Якби розповісти тут всі варіанти, читачі могли б зрозуміти, як нелегко вести пошук істини конспіративними стежками історії УПА. Але істина завжди одна, і в даному випадку її відтворила в березні 2002 р. п. Марія Антонюк (с. Камінне Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.), рідна тітка (сестра матері) повстанця Кузіва Василя, який походив з цього ж села.

Василь народився 7 жовтня 1927 р. в родині Івана та Євдокії і вступив в УПА у віці 16 років. Із 1943 р. до січня 1946 р. перебував у Чорному лісі, де командував славної пам'яті полковник "Різун". Але як земляк Петра Мельника-"Хмари" з перших місяців служив в охороні командира куреня "Дзвони". У Чорному лісі нарекли Василя "Галайдою", а коли "Хмара" перейшов командувати ТВ-21, там теж був "Галайда" – знаменитий командир чоти, який походив з Волині і перейшов до УПА від партизан Сидора Ковпака. Тому командир ТВ змінив псевдонім свого охоронця на "Базь" (так Василя в дитинстві кликали батьки).

Доля повстанця "Базя" була типовою для сотень, якщо не тисяч його побратимів. Відразу після приходу більшовиків виселили в Омську область його родину (батьків і сестру), але він боровся пліч-о-пліч зі своїм командиром і разом з ним потрапив до рук провокативної боївки МГБ 1951 р. Як і всіх, його схиляли до зради, а після категоричної відмови засудили до смертної кари. Згодом цей вирок замінили на 25 літ каторги й етапували до Воркути. Там "Базь" працював у вугільній шахті, де приблизно 1954-1955 рр. зазнав важкого каліцтва: транспортером йому одну ступню відрізало, а другу дуже понівечило. Тюремний лікар одну ногу ампутував, а другу зумій скласти. Молодий організм витримав – "Базь." вижив. Як інваліда його перевели на спецпоселення тут таки, у Воркуті. Перебратися до батьків не дозволили.

Десь 1957 р. до Воркути приїхала дівчина Розалія (родом з Дрогобиччини) відвідати свою засуджену сестру. Познайомилася з Василем Кузівим, і незабаром вони побралися. Подружжя виховало двох дітей – Ярослава та Любу. Вони мріяли повернутися в Україну. Але найбільше, що дозволила їм комуністична влада, це об'єднатись з батьками в Омській області. На далекій чужині знайшли вічний спочинок Іван та Євдокія, а 1981 р., саме в день свого народження 7-го жовтня, і їхній син Василь, воїн УПА "Галайда"-"Базь". Не знаємо подальшої долі дітей вірного сина України, але якщо вам, Ярославе і Любо, потраплять на очі оці рядки, знайте: земля, якій офірував своє життя ваш батько, пам'ятає і вічно пам'ятатиме Кузіва Василя з Камінного...

Василь ГУМЕНЮК