Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 4. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

Дата публікації допису: Dec 10, 2015 6:30:0 PM

ТАТАРИ XX-го СТОЛІТТЯ

У криївці повторилась стара історія. Провідники взялись до звітів, я до своїх записів, яких назбиралось доста, Лев відійшов з провідником Орачем в перший район, і з нами є лише Сливка, бо Явір таки ще у групі.

4-го березня ми вийшли з криївки, бо кінчались нам дрова. Ми підшукали сухе дерево, стяли і пилували на кусні, як почули зі сторони Ямної сильну стрілянину, яка по хвилині завмерла. Її супроводжували вибухи гранат чи щось в тому роді. За кілька хвилин бій посилився. Перше ми думали, що поляки заатакували нашу боївку, але по бою переконались, що це мусить бути більший відділ. Було чути дивний звук, ніяк не можна було зрозуміти, з якої зброї походить. Замаскувавши сліди своєї роботи і занісши дрова до магазину, ми уважно прислухались до бою. Здавалось, що він переноситься з місця в місце, а з часом якби наближається. Раптом все затихло, і ми влізли в криївку. Згодом прийшов Лис з поштою і приніс новини, які не були веселі. По його розповіді, яка підтверджувалася звітом Чорного, було так: "Наші відділи Бурлаки і Крилача-Сухого і ми були в селі Юркова на вечері. Рано вийшли в ліс і заквартирували, замінувавши стежку. Коло полудня стійка донесла, що нашими слідами ідуть поляки.

Скоро по тому вибухли наші міни, обриваючи полякам ноги по коліна. Їх було два угрупування. Міни затримали на мить поляків, але інші, пішовши снігами, вдарили на наші позиції. В першому бою ми розпорошили поляків, які втекли з поля бою, втративши 58 вбитими, але вони дістали підмогу і пішли знову в атаку. Коли відбито їх атаку, командир Бурлака казав відступати в сторону Ямни. Ми втратили 11 своїх стрільців вбитими. В тім бою командир Ванька стріляв в поляків з дубельтівки (тому було чути дивний гук). Поляки пішли слідом сотень. В одному місці Бурлака зробив засідку. Поляки напоролись на неї, що їх затримало. Сотні відірвались від поляків і пішли в с. Макова, де поляки, в свою чергу, зробили засідку і вбили знову двох стрільців. Сотні пішли на Посаду Риботицьку, де на кладці через Вигор поляки знову заатакували сотні і був вбитий ройовий Степ".

Прийшли сумні вістки і з Карпат. 19-го січня в Карпатах на Хрещатій падає шпиталька УПА, де гинуть всі поранені разом з обслугою. В тій шпитальці загинув і провідник Криниччини референт СБ Гуцул. Рівнож в Криниччині загинув районовий референт господарчий Роберт, а з ним провідниця відділу пропаганди Степова дочка Полтавщини.

Надходяча весна застала нас несподівано в нашій криївці. Полягали спати рано, під вечір ми збудились від того, що серединою криївки текла ріка. Як вияснилося, вся справа була у тому, що ми кінчали накривати криївку вже пізно восени. Тоді зловив мороз і стяв землю, яка ще не осілась порядно. Тепер, як дістала тепло, розмерзлась, а тала вода, всякала в зрушену землю та витікала у криївці. Зриваємо підлогу, робимо рівчак і спускаємо воду до нашого збірника, з якого вливалася в потік. Води було стільки, що не дала ради сама спливати, і ми були змушені вичерпувати відрами і зливати в збірник. З нами в той час була і провідникова жінка, яка помагала нам вичерпувати воду, під супровід сміху і жартів, бо всі ми були по вуха в болоті. Під вечір вода зі стелі і стін трохи перестала стікати, стояла тільки в рівчаку, і ми відітхнули. В криївці задуха, що нема чим дихати. Але вилазити не було ще можна.

23 березня ми вийшли наверх. В лісі були вже чорні плями, якими можна було вийти, не роблячи слідів. Жінку запровадили до Макови, а самі пішли між люди. До групи вернув назад мій друг Веселий, який був у провідника Орлика, а також провідник Аркадій, якого Потап стягнув для помочі Чорному. Мене покликав провідник Потап і каже:

- Бери собі когось і йди на зустріч з провідником Тарасом. Він передасть тобі пакунок, який маєте сховати в селі, у сухому місці, але так, щоби ніхто його не знайшов і щоби не згорів уразі вогню!

Беру Лиса та ідемо. Стрінув нас сам провідник; охорона, видно, була на стійці. Передав нам пакет, щільно запакований, та сказав: "Знаєте, що з ним зробити". Ми попрощались і пішли в горішній кінець Ямни шукати відповідного місця. Нарешті знайшли. Закопуємо пакунок, кажу Лисові запам'ятати собі добре місце, щоби вразі як зі мною щось станеться, знав, де шукати.

Вернувшись до групи, зголошую провідникові про виконання наказу. Провідник подякував нам і дав нове завдання:

- Кажуть люди, що поляки в Сімці, роблять засідки. Треби піти і перевірити!

- Чому ні? Піду! – відповідаю.

Було 25-го березня, як я, Сливка і Лис пішли на провірку. Вийшли ще досить за дня, щоби можна будо пообсервувати терен докладно. Вийшовши над поля Ямни, ми почули дивний шум в повітрі, хоч над нами на небі не було видно жодної хмаринки, лише десь над Перемишлем були білі хмари, а з Карпат сунули чорні, як мазута, хмари, які з кожною секундою наближались одна до другої.

З насуванням хмар одну на другу завирував вітер, заколисав старими столітніми соснами і ялицями. З-поза хмар на хвилину вийшло червоне сонце, і, якби соромилось, сховалось. Дві хмари зударились, як дві армії. Луснуло блискавицею, і вдарив грім та звалив столітню сосну разом з корінням. За ним другий, третій. Небо прошивали громи за громами вдаряючи в ліс, яким ми ішли. Раптом над нами трісла ялиця і з лоскотом, ломлячи в другій крону, загородила нам дорогу. Зробилось темно, хоч око виколь, і люнуло дощем як з ринви. Хочу щось сказати, та не чути мого голосу. Гнулися до землі дерева, скажено ревіли блискавиці і громи. Ловимось за руки, і я кричу Лисові у вухо: "Тут має десь бути поляна, веди на неї!" Але сказати було легше, як виконати. Де не обернувся – валялась звалена або тріснена сосна чи ялиця. Під спалахи блискавиці прямуємо в сторону, де мала б бути поляна-зруб, і коли блискавиця згасла, перевертаємось всі три на пняку. Ми вийшли з лісу, були на зрубі. Відходимо на віддаль, щоби звалене дерево нас не досягнуло, кладемось на землю і чекаємо кінця світу. Це все не тривало й години, і як раптово почалась буря, так раптово перестала. Чорні хмари розтопились в білих, зарожевіло небо вечора, і ми побачили діло Божих рук.

Поскручувані сосни і ялиці лежали чи висіли, якби обнімались або шукали одна в другої порятунку. Мені пригадалась, що малим хлопчиною я бачив, як моїм селом летіла "труба" – так казали на смерч старі люди – яка піднесла нашу стару грушу і кинула до сусіда, а сусідовий дах понесло в городи. Пам'ятаю, як нас батько заганяв у пивницю. Але там тривало всього десять хвилин. Тут же цілу годину. Коли втихло настільки, що можна було чути людський голос, пропоную друзям повертатися до своїх. Але Лис і слухати не хотів, бо ми нічого не перевірили. Каже, підем на Арламів, може, який "ощипок" дістанемо на снідання. Ми пустились йти, коли грізне "Стуй, кто ідзє!" положило нас на землю. Поляки, майнула мені думка.

Пригадавсь мені вишкіл і слова командира Волі: "Кулемети можна наставити на висоту колін, тоді і в темноті можна ворога разити не менше, як за дня". А що, як поляки мають їх наставлені? Як вирватись з тої халепи? Щось треба придумати. Лис шепче мені до вуха:

- Треба їх обдурити, удаючи диких свиней!

- А що, як лише тим зрадимось? – питаю. – Пропали!

- І так пропали, і так пропали! – відповів Лис і почав хрунькати та повзти дозаду. Метр за метром, щораз ближче потока, і вже були коло одної хати, як вчули: "Нє стшеляй, Ясєк, то дзікі сьвінє". Ми були врятовані. Коли були вже в безпечному місці, питаю Лиса:

- Де ж ти навчився так хрунькати?

- А що, ти думаєш, що лише Чміль вміє "рапоіцерку?" Ми не раз з татом ошукували диких свиней щоби їх не полошити перед пострілом! – відповів Лис.

Тепер ми пішли в сторону Арламова, зайшли до Лисового вуйка (він скрізь мав вуйків), з'їли сніданок разом з вечерею, дістали два бохонці хліба і пішли до своїх.

Провідник нагримав на нас, чому не завернули, як побачили, що іде буря, але ми відповіли:

- І були б не знали, що там сидять поляки?

26-го березня я і окружний провідник СБ Пастернак (Іван Гарбач) пішли до групи Чорного і там затримались два дні. Вертаючись до криївки, ми стрінули двох зв'язкових від провідника Тараса, від яких довідуємось що нині, 28-го березня, сотня Хріна застрілила на засідці міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Самі чули, як подавало радіо. З тою вісткою приходимо до провідника Потала, і провідник Пастернак оповідає, що чули. Він стояв, не вірячи, а по хвилі надуми каже якби сам до себе:

- Якщо це правда, то поляки приспішать переселення з наших теренів людей, зроблять його скорше, як планували! Мають підстави!

Пугач, що прислуховувася до того, каже:

- Може, це "буйда на ресорах". Вже не раз пускали їх між нас!

Але вістка була правдива. Ще того самого дня бойовики принесли польський часопис, "Нове Горизонти", де чорним по білому було написано: "28-го полегл в Яблонках под Балігродем в вальце з "бандов" УПА генерал Кароль Свєрчевскі, "Вальтер", жолнєж од Лєніно до Берліна", богатеж вальк в Гішпанії. Падл од скритобуйчей кулі на зємі польскей. Застемпца міністра оброни Польскі"...

Ціла газета була присвячена Свєрчевському. Приходив до нас квітень, а з ним Великодні свята. Треба було думати про них і щось приготувати. Але це довірено Чмілю і Лису.

Перед самими святами мене покликав провідник Потап і каже:

- Беріть Монтика, Чміля і Мороза, підете до Юркови. Там віднайдете господарчого кущового, він вам пояснить про що йдеться, а решту самі задецидуєте! Але не баріться, мені треба в перший район ще перед святами!

Оперативна боївка СБ

Отож спішимо. На місці виявилось, що якась "баба", що сувається з русским капітаном, який переходить кордон, сіє вістки, які деморалізують наших людей. Коли прийшли на місця, кущовий визнав, що йому не хочуть люди сказати всієї правди. Дивуюся:

- А що я можу зробити, як вам не скажуть?

- Вас знають вже віддавна, ще з німецьких часів, вам більше вірять, то, може, скажуть. Я безрадний. Тому і попросив провідника про вас! – каже кущовий.

Думаю, що робити. Хіба треба піти-таки до тих людей і попитати. Прийняли мене, як звичайно, тепло. Але відчинити рота не хочуть. Беру їх під шерсть.

- Як довго мене знаєте? Хіба відтоді, як німець шукав у вас шкіри з забитого теляти, а я на ній стояв. Чи я вас видав? І ви не хочете мені сказати, хто ширить плітки? Знаю, що боїтесь, але я тоді також боявся, але не сказав німцеві!

Господар подивився на жінку, вона кивнула головою, і він почав говорити.

- Чутки розносить одна вдовичка, що кумкається з капітаном большевицьким. Каже, що Стефан Бандера визнав УРСР, що ви всі вийдете з лісу, а нас поляки запроторять на Схід!

Добра робота, думаю собі. Знають большевики, де вдаряти людей. Прямо в серце. Я його запевнив, що це брехня, що вороги хочуть нас порізнити, розсварити, але за переселення на Захід я не сказав нічого, бо і нічого конкретного не знав, хоч чув від провідника про це. Дякую їм обом та іду надвір і розповідаю кущовому, що чув. Він каже:

- Знаю цю "суку". Вона живе під самим кордоном, можемо напоротись на большевиків.

- Все одно веди! – кажу.

Переходячи попри одну хату, ми вчули веселий сміх дівчат. Входимо досередини, я питаю:

- Що у вас за сходини? Чиїсь іменини? Хто з тої хати?

До нас підійшла одна дівчина, видно, вже підпита і каже:

- Так, то мої іменини, а хто вас просив?

Мене то трохи змішало і засоромило. Тож кажу до всіх:

- Прошу показати документи!

Дівчата, які були в хаті, витягали документи, а Монтик записував. Дівчина з цеї хати не хоче показати, бо вона з тої хати. Мене це почало денервувати, тож кажу вже зі злістю:

- Прошу показати документи, а ні – то вліплю вам з десять на задок, будете знати, як поводитись у своїй хаті!

Коли вона показала документи, виявилось, що була "зухвалою" полькою, роджена десь в Познанському воєводстві, а сюди приїхала малою з батьками. Я аж задрожав, але не показую і звертаюсь до неї при всіх дівчатах, віддаючи їй документи:

- А тепер слухайте, що я вам скажу. Ви пізнали, хто ми є. По-друге, маємо право входити до кожної хати без позволення. Ми не вивалюємо дверий, як роблять ваші вояки, тим більше, як вони відчинені! Ви не живете в Познані чи Варшаві, а в Україні, і вас зобов'язують ті ж правила, що і всіх. До того часу ми вас не питали, що ви тут робите, і ми вас не кликали сюди. Коли питаєм, мусить бути чітка відповідь. Ми не будемо більше "цяцькатись" з вами, тоді коли ваші вояки мордують наше населення, наших батьків і мамів та сестер!

А до решти дівчат кажу:

- А вам не сором? Марш додому, а то кажу всипати по кілька "параграфів", будете пам'ятати на ціле своє життя!

Задержую тільки одну дівчину і вже хочу йти. Полька побачила, що забагато собі позволила, почала виправдовуватись:

- Пане! Вибачте, я не знаю, що зі мною сталось, це, певно, горілка за мене говорила...

Але я лише відповів аж з порога:

- Людина, що думає по-тверезому – по-п'яному говорить!

Та виходжу, забираючи з собою дівчину. Вона тряслась, думала, що я таки виконаю погрозу. Я заспокоїв її:

- Не бійся, ми не поляки і не чорти, не з'їмо тебе! Хочемо, щоби ти завела нас до своєї тітки під границю!

- О тій порі? – питає вона. – Вже пізно!

- Не пізно було тобі там сидіти, так не пізно піти з нами! Не хочемо перестрашити тітки! – кажу.

Вона погодилась. Коли стали під дверима, кажу до дівчини:

- Клич хай відчинить!

За хвилину я і кущовий зайшли до хати, а Монтик і Чміль стали на стійці, щоби не бути заскоченим. Жінка відразу до нас:

- Будете що їсти, Цяпко? Маю хліб, молоко.

- Ні, матусю, – кажу, – може пізніше, мусимо перше довідатись від вас, хто приносить вам ці вісті, що ви сієте по селі!

Старшини Перемиського куреня УПА і представники підпільної адміністрації. 1947 рік

Жінка настрашилась, затряслась, подивилась на ліжко, де спало троє малих дітей, та майже з плачем каже:

- То та "сука" з-за потока прибігає сюди з різними новинами, чи я знаю, що то правда? А ми собі так, кума з кумою, і повторюємо.

Тепер я кажу:

- Ми мусимо все списати, ви підпишетеся, і більше її не слухайте! Маєте якісь сумніви, то питайте кущового, на це він і є в селі!

- А хто його бачить коли? Як не в лісі, то в криївці! Він сам повинен людям вияснити, а не кликати зараз "жандармерію".

Жінка розказувала, кущовий писав, а коли було списане все, що нас цікавило, підписалась жінка, я, і кущовий. Він мав зладити звіт провіднику. А коли все було вияснене, кажу

- Тепер дайте напитися молока, бо ще подумаєте, що ми гордуємо вами!

Жінка принесла глечик молока, поділили між нас, а я, напившись, кажу:

- Тепер заведемо панну додому і гайда до групи, напевно, чекають нас!

Під порогом прощаючись з дівчиною, а вона запрошує нас:

- Загощайте, як зможете, на Великдень, обдаруємо писанками, бо ж це вже останній раз на свята побачимося!

- Як-то останній раз? – питаю. – Я ще не збираюсь вмирати!

- Казала нам полька, що говорять військові з Войткови, що всіх українців вивезуть на захід, на по-німецькі землі! А ви мусите здатись, бо не будете мали що їсти!

- А! Тому вона така зухвала була! Що більше ще казала?

- Більше такого нічого – відповіла дівчина.

- Шкода, що я не знав про це, був би вліпив на остаток сам, щоби пам'ятала Цяпку! – кажу злий.

Пообіцявши зайти на писанки, ми відійшли. Вступаю ще до своїх знайомих господарів, щоби попрощатись. Вони обоє розплакались:

- Хто тепер вас накормить, як нас всіх вивезуть до раю червоного? А так втікали, щоби там не попасти!

Щоби потішити їх обох (дітей не мали), кажу:

- Виселення на схід скінчилось минулого року в червні, тепер, як вас виселять, то на захід, на німецькі землі! Господарі втішились, що не поїдуть на так звану "Україну", а господиня каже:

- Доки буду жити, буду за вас молити Бога, щоби вас мав у своїй опіці, так як молилась досі! - І при тих словах обняла мене, як свого сина.

Свого часу я їм врятував життя, коли хтось з села наскаржився в німців, що вони забили теля, і я з німцем прийшов на пошуки шкіри і взагалі слідів. Він шукав по хаті, у стайні, а я виліз на стрих, де і була схована шкіра. Стою на ній і кричу до німця, що нічого нема. Він казав злізти, і ми від'їхали до Коростенки. Інакше? Був би господар згинув в концтаборі. Вони мене завжди приймали як свого сина. Може, і за їх молитвою я нині живу і можу це все описати? Бог святий знає. Вернувши до провідника, розповідаю про все, що чув, і питаю його:

- А це правда, про що говорять люди? Чи це можливе?

- Так, Цяпко! Москва змусила Варшаву, щоби робити порядок, бо Москва нас боїться. Ми валимо імперію! Були чутки, що по жнивах, тепер, напевно, приспішать ще до жнив!

- А тут буде "Гуляй-поле" – кажу на це.

Була Квітна неділя, 6-го квітня, як мене покликав провідник і каже:

- Бери собі Хруща і Мороза, підете в перший район до провідника Орача з поштою та принесете, що має для мене! Будьте лише уважні, всюди поляки! Знають, що ідуть наші свята, будуть полювати на нас!

- Де вас шукати, друже провіднику? – питаю, готовий до дороги.

- Мабуть, в колибі Чорного. Кличку маєте? – докинув ще провідник.

- Так, на цілий тиждень! – відповідаю.

Останнім часом клички видавалось на довше, з тої причини, що не знати, коли долучить той чи той з терену. Або мінялося зараз на другий день, як хтось загинув. Як ми відходили, до нашої групи адміністративна боївка привела якогось чоловіка, котрого зловили в лісі. Казав, що втік з-за кордону, бо там є голод. Але по ньому ніякого голоду не було видно. Провідники почали випитувати, як тепер на Україні, як наші там воюють, про життя селян. Пильнували, але удавали, що вірять йому. Коли ми відходили в перший район, він почувався як у себе вдома. Минаєм Ямну, шосе Риботичі-Бірча, і ми вже в Тисівськім лісі. Вже недалеко до Тисови. Коли це Хрущ каже, що мусить залишитися за своєю справою. Ми відійшли кавалочок і чекаємо. Видно як вдень. На небі повний місяць, великий як цебер, ішов разом з нами, кидаючи вперед довгі тіні. Дивимось, що Хрущ вже нас доганяє, коли Мороз каже:

- Хтось є в лісі! Може, хто з наших, треба попитати!

Долучив Хрущ, і ми прислухаємось. Він твердить, що чув виразно польську мову. - Так! Поляки.

- Що робимо? – питає Мороз мене. Я лише махнув рукою "За мною!" і приспішив кроки. Чую, як Мороз каже до мене:

- Ти хіба здурів?

- Ще ні! – відповідаю і пускаюся бігом, а вони оба за мною.

Ми ішли одною стороною поляни, а поляки – другою стороною. Знаю, що попереду є прогалина і до більшого ліску 500 метрів. Хто там буде перший, буде паном ситуації. Припускаю, що поляки вже нас зауважили, але не стріляють, чекають, коли ми вискочимо на поляну, щоби дістатись до лісу. Коли ми прийшли до чистої поляни, кричу до друзів: "Бігом до лісу!" Ми були вже на половині поляни, як вчули за собою: "Не втікайте, ми свої! Коли ми не стали, затарахкотів кулемет і вся зброя. Кричу "Долів!" Кидаюсь на землю як довгий, знаючи, що перші кулі найнебезпечніші. Поляки вибігли з лісу і почали бігти в нашу сторону. Підношу друзів, бо знаю, що в бігу полякам тяжко стріляти, та щасливо добігаєм до лісу і кидаємось на землю.

- Ану, друзі, по них! Відхочуть нас ловити!

Підпустивши їх на близьку віддаль, ми виладували довші серії з автоматів, а коли вони припали до землі, ми піднялись і пішли в напрямі с. Тисови, а тоді коло Опалєтника, попри Морозову хату, до Брилинець та до Курманич. Лишаємо на зв'язковому пункті записку, що ми хочемо до провідника Орача й, ідемо в Молодовичі на вечерю. Мороз вже почав удавати господаря:

- О, мої дорогенькі? Може, яєчка, шиночки, трохи хліба, навіть горілочки, всього дам вам на дорогу? А до ліску недалеко!

Стукаємо до господаря і чуємо:

- А що там, горить? Зараз відчиняю!

Коли він відчинив, Мороз каже до нього:

- Бачу, господарю, що ви виспались, тож дайте нам тепер переспатись, ми з далекої дороги.

- Ой, мої дорогі! – почав господар шкробатись по голові, а Мороз не витримав і каже:

- У вас хата мала, нема місця, а до лісу недалеко?

Господар, видно, застидався і каже:

- Заходіть, заходіть, жінка щось зладить, а пізніше, як схочете, то підете спати, або підете до ліса, дамо і на дорогу...

Я вже не хотів слухати дурниць, кажу до господаря:

- Дайте нам що-небудь, що маєте під рукою, ми підемо до шопи і зробимо собі баль, ніхто не підгляне, якось до вечора посидимо!

- Ой, ой, в шопі? Там небезпечно, знаєте, большевики лазять, шукають слідів на границі, можуть почути, як хропите, краще вже в хаті! – каже господар.

Я кажу до Мороза:

- Бери, що має, ідемо собі в лісок, там виспимось без клопоту, – і йду та потягаю за собою друг Хруща, який не розуміє нічого з тої балачки, бо в його терені такого не стрінув би. Мороз догнав нас з бохонцем хліба і куском сала та фляшкою молока. Ідемо в сторону лісу, а я пояснюю Хрущеві:

- Знаю, що у вас того би не сталось. Різні є люди, різні характери, по-різному дивляться на світ. В тих селах все дістанете, що захочете, але на нічліг дістатись? Тяжко! Може бути бій, може згоріти хата, стодола, стайня. Не всі люди живуть боротьбою, дехто живе і хлібом!

Раптом хтось крикнув: "Кличка!" Ми залягли, але побачили розпізнавальний знак і відповіли кличкою. Перед нами стояв друг Буква.

- Ідете, як старі баби на ярмарок, чути вас на кілометри!

- Мені вже навкучилось мовчати, друже! – каже Хрущ, який тут був перший раз.

- Не говорю до вас, друже, а до Цяпки, якого знаю здавна; він ніколи не говорить в дорозі! Старієшся, Цяпко, балакучий стаєш! - І повів нас до групи. Зголошуюсь у провідника Орача і передаю пошту. Він каже:

- Записку вашу підібрав над ранком і подумав, що підете десь на сніданок. Чули стрілянину вночі, чи це не до вас?

- Так, провіднику! Поляки нас кликали, що вони свої, а вітали кулями!

- Якщо ви ішли так тихенько, як тепер, то не штука, що вас поляки вчули в Бірчі! – каже комендант Сокіл.

- Це не ті часи, що колись, Цяпко, – веде далі Орач, – що ви міряли простори спокійно і самотою. Нині поляки змобілізували тисячі вояків та кинули в наші терени; треба бути обережному на кожному кроці. Ліс вже належить до поляків, а не до нас, як колись!

- Це і я знаю, друже провідник, але не можу забути, що я на своїй землі, а не на польській! – відповідаю.

- Вірю, вірю, Цяпко, але треба привикати, наші сили слабнуть, маліють, а польські ростуть. Ось в нас вже не долічишся Лева і Оленя. Пішли на стійку, і їх поляки скраяли, влізли на польську засідку.

Мені сумно стало за друзями. Хто завтра?

- А що було з Лисом? – питаю.

- Лиса розірвала власна граната в селі Княжичі! – відповів провідник Орач.

- А може, хтось йому відбезпечив навмисно в селі? – питаю.

- Того не довідаємось! – відповів Орач.

Поговоривши, кажу:

- Друже провідник, хочу трохи переслатись, бо увечері знову в дорогу, ну і друзі помучені!

Провідник взявсь до читання пошти, а я, Мороз і Хрущ залізли в густий загайник і затягнули носами. Та недовго. Сон не брав. Забагато вражень! Забагато думок, і сни були часами страшні. Бойовики собі розмовляли, і я прилучився до них, питаючи:

- Що у вас цікавого? Маєте щось до моєї чорної книжки?

- Хочеш чути, слухай, – відповів Чумак. – Одного разу я зайшов до Курманич, де скорше була сотня. Іду собі поміж хати, бачу перед собою якогось вояка, шапка набакир, орел перевернений догори ногами, тож кажу до нього: "А ви що тут робите, не пішли з сотнею в ліс? Хворі?" Стрілець вибалушив на мене очі, збілів, як крейда, і ані бе, ані ме. Я, дурак, не догадався, що маю польського вояка перед собою. Поляк опам'ятався і давай втікати в село. Біжу за ним, хочу зловити, та де там. Стягаю ППШ і пускаю за ним серію. Поляк валиться на землю як довгий. Прибігаю до нього, а він почав благати, щоби дарувати йому життя. Я забрав у нього зброю і привів на сповідь до провідника. Від нього довідались, що рано буде облава на ліс. Він пішов у село шукати за "панєнкамі". Накормили його, вивели за село і пустили в сторону Перемишля, хоч його група була у Фредрополі. Від того часу нікого не беру за своїх, доки не покаже "піднебіння"! – закінчив Чумак.

- Ну що ж, щонайменше навчився чогось зі свого блуду. А скільки нічого не навчились, ризикують життям, лізуть до "баби" або засипають без стійки, а тоді і втікати запізно, бо поляки обступили хату! – кажу.

Буква почав сміятись, а я не розумію його:

- Що в тім є до сміху?

Буква подивився на Чумака, а той каже:

- Він сміється з мене! Знаєш, Цяпко, ти так це докладно сказав, що жоден професор не видумав би! Ми були в Даровичах, всюди було спокійно. Я стригся, коли під вікном показалось четверо поляків. Звідки їх чорт приніс, не знаю. Що було робити? Ми – на стрих, а торбу зі всім приладдям до стриження і голення залишили в хаті. Поляки прийшли в хату, хап за торбу – та надвір. Шкода торби, думаю собі. Бо сам як чудо, щойно наполовину підстрижений. Вони з хати, а ми зі стриху – і по них. Вони вскочили до стайні і давай відстрілюватись. А я кричу: "Оддай торбу, бен-дзеш жиць!" Та ладую гранату щоби кинути в цю стайню, де вони втекли. Коли бачу, як зі стайні вилазить поляк, а на крісі висить його біла сорочка. Піддаються! Забираємо свою торбу, їм відбираємо амуніцію і кажемо марширувати долі в село, а самі чим скорше в поля і в ліс!

- Мали щастя, а скільки його не мало і нині або "на лоні Авраама", або в Перемишлі на УБП! – кажу.

- Фатум, Цяпко, фатум! Хіба ти не віриш в нього? – питає Буква.

- Боюсь, що цей "фатум" заведе нас над річку Стіке в обійми Харона! – відповідаю Букві.

- Ми всі в руках Ароса, Цяпко, хіба що Афродита заступиться за когось з нас перед Зевсом, то той переживе цю хуртовину! – каже нам за плечима провідник Орач.

- Вірю лише в Матінку Божу, і як вона заступиться у Всевишнього за мною, переживу всіх і вся! А як відвернеться від мене, то буде мені "шабаш"! – відповідаю.

- Краще помолися завчасу до Одина, щоб віддав тебе в руки Валькірії! – відізвався комендант Сокіл зі сміхом.

- Ні, друже Сокіл, думаю, що буду продовжувати життя таки по-християнськи і так, як мені підготує судьба чи, як каже Буква, який фатум буде! – кажу.

- Чи не все одно? – питає провідник Орач.

- Може, друже провіднику! Мені тепер лише цікаво, коли буду міг відійти, бо там провідник чекає, но і Свята ідуть, і на вашій голові буде ще три писки до годування! – відповідаю.

- Хочеш не хочеш, а до п'ятниці мусиш в нас постити! – відповів провідник. – Нема ради.

На вечерю пішли до Клукович, а рано зранку ми вийшли в ліс. Була Великодня П'ятниця – 11-го квітня. Розсілись в корчах та взявсь до щоденних занять: стежа, стійка, розвідка та оповідання пригод. Приблизно коло 11-ої години ми вчули глухі постріли десь в стороні кордону. Стежа, яка верталася з обходу лісу, сказала, що це в стороні Барандьович. Ми почали прислухуватись, постріли якби походили з-під землі, глухо розривались гранати. Комендант Сокіл каже:

- Мабуть, десь за кордоном. Напевно, накрили десь наших!

Я задрімав. Зморив сон. Відпружені нерви дали волю очам, і ті замкнулись. Хтось мене термосить, я зриваюся. Вернулася стежа з Барандьович і оповістила сумну вістку. Постріли і вибухи, що ми чули, походили з шпитальки-криївки, яку поляки відкрили. Це наші поранені відстрілювались, а поляки кидали гранати. Орач наказав коменданту Соколові провести слідство і вияснити, як то сталось, та обіцяв прислати провідникові цілий звіт як найскорше. Я отримав пошту і ми рушили в свої сторони дуже засмучені. Знали, хто лежав у шпитальці. Чи всі загинули? "Костюха" збирає жнива. Над Ямною майже налажу на поляка, який взяв мене за свойого, запитав: "Ґдзє ідзєш, Ясєк?" Не кажу нічого, а показую на пояс, що іду в корчі за своєю справою. Щастя, що інші йшли трохи у віддалі від мене, і поляк нікого, крім мене, не бачив, справді подумав, що я свій. В таборі Чорного застав всіх злих. В Ямні поляки, там шинка в комині вудиться, а не можна дістати. За моєї відсутності провідники досягли прогресу із зловленим: почав плутатися, не знав, що говорив вчора, а коли я повідомив про розгромлену шпитальку, провідники взялись за нього на добре. Розібрали його догола, обмацали всі рубчики його сподень і куфайки, в якій прийшов як дядько, і знайшли зашитий маленький папірець з цифрами. Почались допити. Зрозумівши, що впав як сливка в болото, признається, що є лейтенантом контррозвідки у Ряшеві, а його прислав майор Гриценко, шеф контррозвідки у Польщі. Ціль – розвідати наші сили, де просуваються, де квартирують і т. д. Видно, що йому пригадалось, що він любив сам допитувати, а не щоби допитували його, почав уживати російську брудну лайку, чим виводив нас з рівноваги. На запитання, з ким контактував по приході, назвав одного господаря в Ліщинах, нашого чоловіка, і подав кличку до нього. Провідник Потап покликав мене і друга Веселого, який не був знаний в Ліщинах, а мав приблизно будову розвідника і каже до нас обох:

- Підете в село Ліщини до того дядька! Ти, Цяпко, будеш надворі, а Веселий піде до хати з кличкою та буде удавати большевика-розвідника. Маєте перевірити, як буде реагувати на кличку, і привести його сюди! Зрозуміло?

З колиби нас вийшло три групи. Нас двох – до Ліщин, Лис з другою групою – до Ямни по шинку, а Чміль з третьою групою – на Юркову. Вийшовши з гущавника на дорогу, Чміль подався у свою сторону, а ми з групою Лиса ішли разом аж до Ямни, і аж там розлучились і пішли далі самі.

Ідучи в сторону Ліщин, я роздумував, скільки в тім є правди, що наш чоловік є на службі контррозвідки. Чи це не підступ, щоби ми своїми руками знищували людей, москалям не вигідних? Та ж знаємо всі того чоловіка; щирий, відданий нашій справі. Чи ж би люди були дволиці? Так скоро зневірились? Такі думки клубилися в моїй голові, коли ми зупинилися перед Ліщинами. Залягли і стали прислухатися. Всюди тишина. Веселий перебрався в большевицьке барахло, свої речі залишив при мені, зачекали досить довго і Веселий пішов під хату. Собаки в селі зчинили "рейвах". Стежу за Веселим і обсервую ближні хати, щоби, не дай Бог, не було пастки. Але нічого підозрілого не чую. Чую, як рипнули двері в хаті. Веселий зайшов досередини. Спокій. За півгодини прийшов Веселий.

- Господаря нема вдома, жінка каже, що поїхав до Перемишля щось купити. Вона, побачивши мене, затряслась зі страху і давала мені горілку, сало, аби тільки я ішов геть. На мої слова навіть не зреагувала. Може, і не знає нічого! – каже Веселий, перебираючись. Полежали ще зо дві години, тоді кажу до Веселого:

- Тепер я піду до тої жінки, побачимо, що вона скаже!

Сотня «Ударники 4» під командуванням Бурлаки (Володимира Щигельського)

Очевидно, стукаю у двері, якби нічого не знав, і кличу господаря по імені та кажу, що тут Цяпка. Жінка, видно, і не спала, бо скоро відчинила двері, а побачивши мене, закричала:

- Цяпко, втікайте, тут щойно недавно були большевики з погранзастави! Був один в мене, щось белькотав, але я його не розуміла. Чоловік в Перемишлі, поїхав дещо продати і купити солі, цукру! Уважайте, Цяпко! Може, вам щось зладити їсти? – розсипалась жінка. Я подумав: ці люди ніколи не зрадять нас! Напився молока, подякував і пішов до Веселого. Оповідаю йому, що думаю. (Через рік, я зустрів того дядька в тюрмі. Того самого дня, коли поїхав до Перемишля, був заарештований УБП за співпрацю з УПА, дістав 10 років тюрми). Але тоді про це ми не знали. Не знали і провідники. Тому, коли ми зголосили про свою місію і я сказав, що був у тій хаті після Веселого, нас обох роззброєно і поставлено під варту, "за несубординацію". Що за Великодня п'ятниця! А в суботу Потап скликав суд, і нас поставлено під дружній суд.

Провідники Пугач і Аркадій оскаржували мене і Веселого, а провідник Потап був нашим оборонцем.

Вирок – три години стійки під кулеметом! Кару відробляю таки у Великодню суботу. Доки стояв на стійці, думки бігли в минуле. Питав себе, чи я цю кару заслужив. Бракувало ще Вишинського – і кара смерті готова! Десь під вечір бойовики пішли до Грозяви відібрати кошик зі свяченим. В Ямні ще стояло польське військо, і шинка висіла дальше в комині. Може, вже і перевудилась. Але Лис підсунувся тихо під хату, і господар, коли польське військо пішло на збірку, виніс шинку у в'язанці соломи, ніби ішов годувати худобу. Переказав нам побажання веселих Свят. Вже знали, що будуть вивезені на захід.

13-го квітня – наш Великдень. Рано раненько провідник зробив збірку, побажав нам веселих Свят. Провівши молитву, ми засіли до зробленого Чмілем і Сорокою столу, та почали ділитись свяченим, бо, як казав провідник, не знати, чи поляки дадуть нам пізніше пообідати.

Густо розставивши стійки, ми споживали свячене з гіркотою. Наші землі скоро зостануть пусткою. А тоді що? Як дальше? Стійки міняємо часто, щоби кожний мав змогу посидіти при столі, а тут ще і в'язень нам спутав руки. Треба пильнувати. Нараз ми почули крик Сливки, який біг до нас:

- Поляки вже на дорозі!

Хапаємо, що можна, дещо пакуємо у заздалегідь призначене місце, решту лишаємо на столі. Вже час, бо ось і Хрущ біжить з другого боку і показує рукою, що йдуть поляки. Ми взяли напрям на Юркову, але далеко не забігли, як перед нами показались поляки. Скручуємо на Арламів, та і сюди йшли поляки. Ми сипнули з кулемета і автоматів по них, прикули їх до землі і знову біг, тим разом під гору. Провідник почав слабнути (мав дихавицю, но і хоровите серце). Беру від нього канадийку і ПС – лише з пістолею в долоні біг з нами і підганяв до поспіху. У мене – повні руки. Провідникова торба-мапник, його ПС, моя ППШ, ну і паска, прив'язана шнурком до пояса, не кажучи вже за гранати, які обривали мені клуби. Де не пустились, були поляки. Зі всіх сторін. Напевно, мали радіозв'язок та вказували, одні другим наш напрям.

Так ми добігли в молодий гущавник, під самим кордоном, і там залягли, щоби відсапатись. Десять хвилин, двадцять, півгодини числимо перерву, вже і по обіді. Поляки нас згубили. Раптом в стороні Юркови відізвались кулемети. Не було сумніву, що поляки натрапили на якусь нашу групу, але яку? Стрілянина, як скоро почалась, так скоро і скінчилось. Як пізніше ми довідались, був це один рій сотні Ластівки, командира Мирона. Вони так припекли полякам, що ті рвали настрімголов, навіть не забирали з собою вбитих. Питаю друга Дрозда, що сталось з в'язнем. Він відповів: "Поляки його скосили кулеметом, як хотів втекти, та ще тягнув мене з собою. Тепер маєм руки вільні. Ми завернули до своєї колиби, яка була перевернена до гори ногами, зі стола все зникло, забрали поляки. Але сховку не знайшли, мабуть, думали, що все на столі. Тож провідник казав витягти і забрати з собою, бо підемо в Турницю. Кожний щось ніс. Перекинувши мішки через плечі, ми ішли як гандлярі, лише передня стежа ішла вільно, бо мусила розглядатись на всі сторони і бути готовою до несподіванок. Ідучи лісом, ми спостерігали стежки, куди переходило польське військо. На стежці, якою ми ішли, лежали величезні роги оленя. Чміль, оглянувши їх, каже: "Семилітній рогач!"

- Лисе, чи не робота, часами, твого вуйка? – питає Лиса друг Гордий.

- Може, і його вуйка... – не докінчую, бо перервав мене польський кулемет. Кидаємось всі як ішли на землю. Що порушимось, грає кулемет, то один, то два, лише кулі свищуть над нами. Провідник каже марширувати в сторону Арламова. Тож вицофуємось до поблизького потоку. Темно – хоч око виколь, видно лише звізди над нами.

Ішли тим потоком, може, годину, і нам показались під обрієм перші хати Арламова. Вилазимо з потоку, щоби трохи відпочити. Бойовики пішли перевірити хати. Ще далеко не відійшли від групи, як загарчали кулемети. З хат вибігали поляки, небо освітили ракети. Ми кинулись в той самий потік, дехто не дав ради забрати мішок, поставлений коли сіли до відпочинку. Ми збились в потоці у купу, вистарчило б однієї гранати, щоби був з нас "гуляш"! За мішками було ризиковано вертатись, бо кулемети стинали над нами гілляки і стелили їх нам під ноги. Маршируємо дальше. За годину ми вийшли на поля і посідали відпочивати. Чміль почав бідкатись:

- Пропали баняки, пропало масло, паска. Краще було з'їсти, а так знайдуть поляки і з'їдять. Не буде вам встидно?

- Може, ти і кинув все, але я ні! – каже, сміючись, Лис.

- То де твій мішок? – питає Чміль.

- Нащо мені мішок? А кишені нащо маєш?– - каже Лис.

- Багато візьмеш в кишеню? – бідкається Чміль.

А Лис вже витягав з одної фляшку самогони, з другої – добрий кусок шинки, з плечей стягує паску, і все це клав перед Чмілем.

- Думаєш, як ти маєш кишені на каміння, то і я? – дразнив Лис Чміля. – Я рівнож відв'язав свою паску від пояса і положив на купу, але що найважніше пропало. Провідник казав це все поділити на рівні порції і дати кожному. Ми рушили в сторону чорніючого лісу – Турниці, яка прийняла нас мовчанкою. Коли сіли відпочити, провідник Потап каже:

- Скоч, Цяпко, на мертвий пункт, там, може, є пошта. Чекаю від Орача звіту про викриту шпитальку.

На мертвому пункті була пошта, яку забираю і передаю провідникові. Він почав читати вголос:

- 11-го квітня ранені у шпитальці відкрили вхід, бо була душнота, залишивши шатрового на кілька кроків від входу. О 11-ій годині він повідомив шпитальку, що бачив поляків, які підкрадаються, ідучи в сторону криївки. Стрілець не зайшов до криївки-шпитальки, бо фармецвтка Богдана казала йому втікати; думала, що поляки побіжать за ним. Дійсно, його поляки зловили. Але чи він показав шпитальку? Чи хтось їх вже вів? Не знати. Поляки почали взивати, щоби піддались, буде їм життя дароване. Відповіли зі шпитальки пострілами. Поляки віднайшли вентилятори і почали кидати в них гранати, що вирвало цілий вхід. Поляки пробували дістатись отвором досередини, але з криївки-шпитальки відстрашили їх кулі. Всі ранені разом з магістром Нестором, який був лікарем (Ярослав Совган) і фармацевтка Богдана (Леся Гайдукевич), пострілялись.

Поляки, діставшись до шпитальки, повитягали всіх наверх, поробили знимки і всіх вивезли до Перемишля. Доля їх невідома. Коли вийшла моя перша книжка "Горить ліс", в якій я описав ці події, до мене написав з Америки друг Володимир Андрух. Цитую уривок з його листа:

"Друже Цяпка-Грицько, щодо вашої книжки, то я думаю, що ще ніхто не спромігся написати справжньої правди, як ви у своїй книжці, хоч в ній є деякі помилки, як, напримір, не с. Сілець, а Сільці. Там я вас бачив з Чудом, Чумаком та Чмілем, а ми це село називали "Запоріжем". Також мильно подаєте о загибелі шпитальки. Мені оповідав стрілець Глинка, цей, що стояв на стійці і якому Богдана казала втікати, що поляків вів Мороз з Княжич, з яким ви сиділи в тюрмі, і Орел – вони оба вели поляків. Орел про неї не знав, а Мороз там лікувався, коли був ранений в ногу. Він був з сотні Бурлаки. Коли вилікувася, не вернув до сотні, а зголосився до поляків. Шпиталька впала о 11-ій годині перед полуднем у нашу Великодню п'ятницю 11-го квітня".

Згідно зі звітом провідника Орача, стійкового поляки зловили, а цей друг пише, що він втік. Мороз, про якого пише друг Андрух, дійсно сидів зі мною, але це молоденький хлопчина, і я не думаю, що він видав шпитальку-криївку. По-перше, це би не скрилось, бо поляки любили доказувати нам: "Ось, цей і цей зробив це і це. А ти не хочеш признатись. Йому кару даровано, а ти будеш сидіти або тебе повісять". По-друге, якби він видав криївку-шпитальку – не дістав би 15-ть літ тюрми, а навіть – знала б ціла тюрма, бо відділові мали доступ до наших актів оскарження і виносили все, що там було. Так, вони видали нам Скоцена з Терки, Ковальчука з сотні Хріна, Бистрого з сотні Громенка, що видав шпитальку з раненими в лісі десь коло Явірника Руського. Мене стовкли за це, що я був в СБ. Отже, якби Мороз видав шпитальку, напевно ми би знали в тюрмі.

Решту свят ми провели в лісі, бо, де не обернувся, були поляки. 15-го квітня, у вівторок, бойовики принесли пошту. Провідник, прочитавши, каже до коменданта боївки Нечая:

- Друже Нечай, зберіть цілу групу на 17-го, підемо на Великий збір, що відбудеться між селами Трійця-Криве. Там будуть всі боївки, буде нагода дещо поговорити!

Коли ми прибули 18-го квітня на означене місце, там вже були боївки першого, четвертого і п'ятого районів, сотні Бурлаки, Крилача-Сухого, Ластівки, Громенка, були окружний провідник СБ Пастернак, обласний провідник Григор, провідник Тіса, Тарас, крайовий член Проводу Орлан, референт фінансовий і господарчий Вишинський, УНВА, Кум Вовчаренко та ряд інших, мені не знаних. Наради тривали цілу добу. Наради вів командир Байда, курінний Перемиського району. Того дня рішалась наша доля. Коли наради скінчились, вислано Вишинського зі звітами до командира Рена в Карпати. Провідник Потап був проти, але ставлення Григора зробило своє. Після нарад кожна група-сотня відійшла на свої терени, а боївки СБ залишились, і відбулась ширша нарада, яку вів окружний провідник СБ Старий Пастернак і провідник Потап. Перше подано загальну ситуацію у світі, яку виложив Старий Пастернак: "Найхарактернішим явищем життя в УССР залишається і надалі визвольно-революційна боротьба ОУН-УПА і українського народу. Не зважаючи на незвичайно сильний наступ МВД, МГБ українське революційне підпілля, хоч і зазнало втрат, разом зі всім українським народом продовжує далі боротьбу. Як революційні, так і повстанські кадри разом з українськими масами у своїй боротьбі проти большевицьких окупантів проявляють величезну стійкість і високу ідейність.

У багатьох випадках – безприкладний героїзм. Все життя в УРСР навесні того року проходило під знаком "прибирання" України до рук московським імперіальним центром, який прислав на Україну з цією метою Кагановича. В першу чергу проведено наступ на український революційний рух, на працівників культури за їхні "націоналістичні ухили", на ліквідацію проривів на відтинку сільського господарства. Щоби знищити український визвольний рух на західних окраїнах українських земель, що перебувають під польською окупацією, большевицькі імперіалісти дали наказ своїм польським вислужникам зробити генеральний наступ проти УПА, проти підпілля, все українське населення викинути силою на по-німецькі землі. Нам не залишилося нічого іншого, як продовжувати цю боротьбу, доки в нас буде сил, а тоді відійдемо на терен України і там будемо продовжували свою боротьбу разом з братами і сестрами України. Щодо подальшого розпорядження, вас поінформує мій заступник провідник Потап!" – закінчив провідник Пастернак і передав слово Поталу.

- Друзі-бойовики! Божевільний наказ Варшави обернути ці землі у "дике поле" повинен ще сильніше скріпити наші сили. Своєю зброєю ми мусимо захищати до кінця наше населення і не дати полякам знущатись над ними. Деякі відділи дістали наказ відійти у Великий рейд під американську зону та показати світу і нашим невірним "Томам", що ми живемо і боремось, але ще не зараз. Ще не вивезли людей, ще потрібна наша оборона. Тож ми, які будемо оставатись на тім "пустім дикім полі", мусимо собі придбати найпотрібніші речі. Сокири, мотики, коси, шевські і кравецькі машини, копита, жорна (піти між люди, і що їм не потрібне, що не можуть забрати, то самі нам офірують, будемо магазинувати на завтра! Наша боротьба з польським і большевицьким наїздником увійде в історію нашої революційної боротьби останніх років як одна з найсвітліших сторінок! А тепер бажаю вам всім найкращих успіхів! Слава Україні!"

Сотня Громенка на марші до американської зони. 1947 рік

Настала гнітюча мовчанка, почуте глибоко врізалось в наші мозки. Розходимось мовчки, потискаючи собі руки. Була неділя, 20-го квітня, наша Провідна неділя. Ми обіцяли дівчатам Юркови, що прийдемо на писанки. В терені появились люди, які прийшли з України. Вони оповідають про страшний голод, який панує на Україні. Люди жебрали поміж нашими щасливцями, які ще не прочували лиха, яке чекає на них. А були між тими, що прийшли за хлібом і "сексоти", яких большевики вербували. Про це зрадив один лемко, виселенець з Лемківщини, який попав в першому районі боївці в руки. Він казав: "Як було не прийняти їхньої пропозиції? Жінка, шестеро дітей без хліба, і відмовити ніби означало голодну смерть або і гірше, розлуку з родиною і життя десь там, на Сибірі!" Треба було пересівати добрих від злих, а нам перешкоджали поляки, які майже в кожному селі як не загніздились, то наскакували несподівано. Ліс, який колись належав до нас, перестав бути схованкою. Поляки кинули силу силенну війська. Ось як подають польські писаки Антоні Б. Щесняк і Вєцлав З. Шота у своїй праці "Дрогі до ніконд":

- В січні у штабі генеральнім Войска Польського опрацьовано план "валькі з бандетизмем", в якім піддано аналізу діяння проти УПА. На вступі автори того документу вказували, що пов'язання УПА з людністю українською є головною причиною тяглості і доброї конспірації її відділів. Щоби позбавити націоналістів українських осередків опертя, належить якнайскорше реалізувати умову про переселення людности української і осадити на тих теренах приїжджаючих із-за Бугу репатріянтів з СССР".

Це було видане ще в січні 1946 року, коли сили УПА були в повнім розквіті.

А ось що подають вони про квітень 1947 року: "Загально на терені Польщі весною 1947 року, перед розпочаттям операції "Вісла", сили УПА лічили около 2500 жовнірів добре вишколених. Але становили вони лише частину підпілля збройного українських націоналістів. Крім вищезгаданих відділів УПА, на цілому терені Польщі оперували ще 200 боївок служби безпеки і ціла організація ОУН, налічуючи кілька тисяч членів, які в міру можливостей могли бути покликані до рядів УПА"...

Дальше: "...Операція мала бути розпочата 23-го квітня 1947 року, а Головним командиром групи операційної "Вісла" назначено заступника штабу генерального В. П. ген. див. Стефана Моссора..."

Отже, поляки кинули проти горстки наших відділів, як вони самі кажуть, 2500 бійців на терені цілої Польщі, сім своїх дивізій. Сім дивізій, а, крім них, не один корпус КБВ (Корпус безпеченьства вевнетшнего), до якого набирали навіть вбивць, які були засуджені на повішення чи досмертні тюрми. Такого я стрінув в тюрмі у Штумі, Лівандовського, який хвалився, що він не дав себе звербувати, бо не хотів гинути не на своєму фронті. (Про це я вже писав скорше). Як подають автори "Дроґі до Ніконд", то: "Корпус КБВ рівнявся дивізії і складався з трьох бригад. Крім того, змобілізовано всі станиці УБП, ОРМО, цілі полки артилерії, панцерна дивізія, летунство, а навіть і службовці, що служили на колії".

Вони також подають на сторінці 489 спеціальну інструкцію крайового провідника ОУН про збирання жорен, кіс, лопат та іншого знаряддя (я вже подавав вище промову провідника Потапа). Але не буду описувати всього, про що польські писаки мріяли у своїх головах, бо в Польщі ніколи не було, як вони твердять, 3000 членів ОУН. Кожного підозрілого, або кожного українця, підозрювано у співпраці з УПА, навіть малих дітей, яких репресували або і арештували. Але про це пізніше.

Отже, роботи були повні руки, не було часу "лайдакувати", як казав комендант Нечай, і ми напружували свої ноги і мозок до останнього, щоби жити. На Провідну неділю я, Мороз, Лис і Марко пішли у Юркову по писанки, які нам обіцяли дівчата. На щастя, поляків не було, і ми провели гарно час, хоч де не пішов, люди були сумні, бо про виселення вже знали всі і вся. Обдаровані писанками і поцілунками, ми відходили з села, відпроваджувані сльозами селян, з якими ми ділили долю і недолю стільки років. Потішати не було сенсу, бо хто знав, що їх стріне на тій хресній дорозі або що стріне нас на терені, де вити будуть залишені пси і коти. По нашім поверненні з Юркови провідник Потап каже, що йому треба в перший район до Орача. Бере мене, Сливку і Явора. Щасливо дістаємось в перший район та віднаходимо групу провідника Орача. Якраз треба було висилати пошту в Україну. Большевики зміцнили контроль границі, бо знали, що поляки приготовляються до виселенчої акції. Хоч кордон завжди був стережений залізним перснем, тепер кур'єри мали більше клопоту, бо кордон був скороджений що 24 години, кожний слід було видно, а сторожа переходила кожної години туди і назад, від будки до будки. Крім того, на землі були розтягнені дроти, сполучені до ракет, які вистрілювались за дотиком до дротика.

В Україну з поштою збиралися йти комендант боївки друг Сокіл, Серна, Буква та Крилатий. Перші два походили з- під Добромиля, бо, як казав не раз, друг Сокіл: "Я не раз і не два мусив втікати з хати, як ти ішов в село" – мова про часи, коли, я був при Українській поліції в Добромилі.

Підстаршинська школа УПА ім. полковника Коника. 1946 рік

Ми увійшли до села Сілець, що над кордоном, або, як звали його, "Запоріжжа", і обсервували, коли і як переходить сторожа. Тому що вони ішли вночі з ліхтарнями в руках, їх було добре видно. Ми розраховували час, коли найкраще буде піти. Перше провідник вислав шістьох на заорану полосу, щоби знайти дротики і притримати їх. Коли це було зроблено, кур'єри перейшли, і коли вони скрились в темноті ночі, ми поробили купу слідів в сторону Польщі, відійшли на горбок і чекали реакції сторожі. Не чекали довго, як небо прорізала ракета, одна, друга, всі показували напрям у Польщу. За кілька хвилин розвились сирени в цілому районі. Ми піднялись і почали йти, коли останній дав знати, що за нами ідуть пограничники з псами. Ми залягли під хатами і хотіли їх привітати на нашій землі, але вони щось зміркували, завернули і пішли назад. Було чути гук моторів, це вантажні авта везли допомогу. Повечерявши в селі, ми пішли в молодий загайник недалеко села і полягали, щоби трохи проспатись, виставляючи стійку-алярмівку. По півночі маю алярмівку, змінюю Явора, який, відходячи, каже:

- Хто був би сказав рік тому, що будемо спати по корчах, як зайці, а не в хатах, як люди!

- Добре, що йде літо, нема дощу, а то було б тобі було! – відповідаю Яворові.

Коли відійшов Явір, я став на стійку і роздумую над його словами. Та хто був би подумав минулого року, що поляки отрясуться і нас притиснуть! А по-друге, що засуджувати поляків, коли проти нас цілий світ? Поляки, москалі, мадяри та і американці чи англійці не кращі, не кажучи за своїх Кочубеїв, які розрослись на нашому хлібі і служать чужим богам, а не своєму народові.

Найбільшою імперією нині в світі є большевицька Росія. Під плащиком "побудови соціалізму в одній країні" наступило насильне цементування народів СССР в напрямі творення російської нації шляхом впровадження однієї мови, однієї культури, одного патріотизму-месіянізму. Нині большевизм насправді – це відновлений російський націоналізм, забарвлений фашизмом з усіма хворобливими ознаками охоти панування над світом. В США і в Англії є багато таких, що "вірять", що життя економічне повинно бути кероване людьми одними над другими, що від розміру такої влади, як в большевицькій Росії, залежить покращення життя, і вони радо б запровадили це в себе, але там народ інакше думає від них, бо знає, що це трагічна ілюзія. Вони знають, що в них робітник без жодного фаху, з поганою платнею має більше свободи, ніж якийсь директор фірми чи фабрики в Росії, який є залежний від партії, вождя, і завтра може опинитись на Сибірі чи бути розстріляний. То що вимагати від них для нас хоч би симпатії?

На таких роздумах година пролетіла стрілою. Мене прийшов змінити друг Чудо. Він спитав:

- Що думаєш про перехід в Україну, як тут нікого вже не стане?

- Що тут думати? Наказ є наказом, а по-друге, може, там віднайду свою родину. Прецінь для нас документи є готові! – відповідаю.

- Цікаво, як мене охрестять на нових документах? – каже Чудо, якби сам до себе, – Олекса? Турок? Чи просто Ханас Завзятий? І сміючись над своєю долею, пішов і став під деревом, а я пішов спати. Засинаю твердим сном. Не знаю, чи обернувся на другий бік, коли чую, як тормосить мене Сливка:

- Вставай, лінюхо! Сонце вже в стайні, корови на полуднє, а ти спиш недоєний! – що має бути: сонце вже на полуднє, корова не доєна, а ти спиш. Коли я не реагував на його слова, він мене вдарив під ребро і каже:

- Вставай, снідання принесли!

Я розпростерся, витираю заспані очі, а він каже:

- Провідник чекає на тебе!

Встаю, упорядковую коло себе одіж і йду до провідника. Він, побачивши мене, каже:

- Друже Цяпко, мені треба в другий район! І, як буде нагода, хочу вступити до жінки та довідатись, як у неї справи! Бо не знаю, коли їх, побачу. Мусять їхати з людьми, іншої ради нема!

- Можемо піти цієї ночі, бо вдень не знаю, чи діпхаємось, друже провіднику! – відповідаю.

- Навіть якби хотів піти, то не можу, бо чекаю на пошту від провідника Григора! – відповів провідник.

Ми поснідали; що хто мав, чи що було, бо як щось хтось роздобув десь, то діливсь однаково з кожним. Після сніданку провідник каже до мене:

- Візьми, Цяпко, когось з собою, підсунься під село, може, що побачиш, бо сидимо як дурні в корчах!

Беру собі Оленя, далековид та спішу корчами над село. Ми вийшли на високу шкарпу, з якої село видно як на долоні, і я почав обсервувати. По якомусь часі я запримітив польську заставу. Перед нами хати, але ні духа в селі. Це нас насторожило. Виглядало, що перші хати вже порожні. Кажу до Оленя: "Де ж люди?"

Обсервуємо дальше хати, коли перед одною показалась дівчина. Вона якби щось шукала, заглядала сюди і туди. Я цмокнув, раз і другий, вона обернулась і почала щось збирати на землі та йти в нашу сторону, а коли прийшла близько, каже:

- Втікайте звідси, в селі повно поляків, виселяють нас в Україну!

- Як-то на Україну? Не на захід? – питаю заскочений.

- До большевиків! Не на захід, так нам сказали військові, які казали ладувати на вози що маємо, бо до кордону недалеко! – була відповідь. Тоді додала:

- В пивницях ми залишили дещо для вас, заберіть собі вночі, бо завтра поляки все загорнуть!

- Дякуємо тобі, мила дівчино, і щасливої дороги! Перекажи людям наше побажання! Може, стрінемось на Україні!

Вона почала хлипати та каже:

- Скорше на Сибірі, як в Україні.

- Все одно де, хоч би і на Сибірі, стріча з вами завжди буде мила!

Вона скочила за хату і скрилась. Поляки стягали заставу з горба. Як тільки вони винеслись, ми подались на їх місце і почали обсервувати, як віз за возом вишикувалися в ряд і поволі коні потягли їх в сторону кордону. Поміж возами уганялись поляки, а по обох боках возів ішли вояки з кулеметами. І ось, ще вчора гомоніло село, а нині вили залишені пси і коти. Спереду валки знялась курява. Вози в'їхали на польову дорогу, прямували до кордону, а напроти них виїхали нові "беї", щоби перебрати "ясир". Тяжко було дивитись вслід за тими, що ще вчора нас підтримували, годували і пригощали, переховували поранених. Вони назавжди покидали свої прапрадідівські хати, вишневі сади, доробок поколінь.

В пізнішому житті я стрічав багато "знайків", які казали, що коли б не ми, людей би не рушили. Але "знайки забули одне: ті люди були продані вже давно в Ялті, і якби не ми, якби не УПА, вони б давно були там, де поїхали, ніхто б навіть не знав, яке це було "добровільне" переселення.

Зголошую провідникові, що бачили і що казала дівчина. Провідник мовчав, як і всі інші. Що було говорити? Всі мовчки переживали долю тих, що від'їхали. Ввечері ми відійшли в другий район, а група Орача залишилась, пішли збирати залишене по пивницях, дарунки добрих людей. В Макові вступаємо до жінки провідника, виставляючи стійку навколо хати. Коли вирушили, кожний тримав в руці кусок хліба з салом, і, жуючи, ми пішли в сторону Ямни Долішньої, де мало не влізли на польську заставу. Щасливо перетинаємо село на другий бік від Грозяви і натрапляємо на групу провідника Чорного.

- Бодай би тебе дундер свиснув! – закляв Лис, кидаючись мені в обійми з радості. - Де провідник?

- Ось я, тут, друже Лисе! – каже провідник сам, вийшовши з-за моїх плечей. – Де провідник Чорний і решта?

Лис запровадив нас до групи. Разом ще раз перетинаємо Ямну і йдемо в Турницю, щоби дістатись до криївки, в якій є Пугач і Воробець, а з ними і Сливка, який відійшов до них з поштою на день скорше. До криївки провідник послав Лиса і Косаря. Вони передали пошту, спитались, чи чогось тим не треба, і вернулись назад. Ми знову подались в перший район, бо там чекали на Потапа провідники Григор, Орлан та інші, так як провідник Пастернак відійшов в Любачівщину.

В групі Орача ми затримались надовше.

Коли провідник повернувся з наради, питає бойовиків:

- Хто на охотника в Ярославщину-Любачівщину? До провідника Стяга!

Охотників не було. Тоді провідник визначив Чміля, який там вже був два рази, знає дорогу, Оленя і Чумака. Провідник передав пошту, і вони відійшли негайно. Ми долучились на день до сотні Бурлаки і Крилача-Сухого над Конюшею.

Було 28-го квітня, понеділок, коли стежа, вернувшись, сказала, що в Конюші чути крик і плач. Командир висилає знову стежу перевірити причину, а коли вернула, була коротка відповідь:

- Поляки виселяють Конюшу! Село оточене перстенем війська, а решта помагає пакувати добро на вози, як хто має, а хто не мав, тому давали свою підводу.

Як виявилось пізніше, всіх скидували на Болоню біля Дарович, де обгородили колючим дротом, і там сегрегували, винний, невинний, й віддюлювали мужчин від жінок і забирали в незнане, пхали в тюрму. До того вже мали зроблені списки. В сотні стало тихо, як жалоба. Багато стрільців було з Конюші. Очима благали Бурлаку визволити людей. Але командири були безрадні, не мали наказу перешкоджати, щоби не пролити крові невинних. Командир зібрав сотні, поставив в шеренги і каже:

- Друзі вояки! Знаю вас не від нині, і ви мене знаєте. Я вірив у вас, і віри не трачу. Розумію ваш розпач, в цю хвилину поляки викидають ваші родини, тому кажу – хто хоче їхати з родиною, може сміло виступити. Даю чесне слово командира, що карати не буду!

В сотнях було тихо, хоч мак сій. Тоді командир ще раз повторив:

- Боїтесь! Думаєте, що буду карати? Даю вам ще раз чесне слово командира, що волосок нікому не спаде з голови. Але завтра, як когось зловлю, карати буду смертю!

Виступив один стрілець з Княжич, а за ним кілька новоспечених вояків останнього набору. Командир, ставши при них, каже:

- Дуже добре робите, що маєте відвагу заявити відверто вашу волю. Дякую за служіння Україні та бажаю вам щастя на новій дорозі. Зброя вам не потрібна, бо там, де ідете, за неї карають, а як котрийсь роздумається і поверне, радо дам назад зброю! Бувайте, вояки! І вони відійшли, відпроваджувані друзями. Яке було наше здивування на другий день, як четверо вернулись назад до сотні, де отримали свою зброю і своє місце в рою. Вони власне оповіли про стан людей на Болоню за колючими дротами.

Було 6-го травня, як ми пішли в другий район. Поляки були зайняті виселенням людей, не дуже лазили по лісі, але в село було тяжко дістатись. Живемо тим, що маємо в магазинах.

7-го ми були в Макові, де довідались, що селом щовечора переходить польське військо і йде на засідки в ліс. Ми перейшли спокійно і злучились з групою Чорного. Провідник каже до мене:

- Іди до криївки, хай Пугач, Воробоць і Сливка вилізуть на свіже повітря. Беру з собою друзів Лиса і Монтика.

Оглядаючись на всі боки, ми пішли туди, де мала бути криївка. Перетинаємо потоки. Запримітили, що трава дуже затоптана, тож осторожно підкрадаємось. Вже стою на горбочку – і очам не вірю. Стаю, як вкопаний в землю, слова не можу вимовити, лише рукою показую перед себе. Лис, попихаючи мене в плечі з-за корча каже: "Чогось став, іди!" Я лиш вимовив: "Вимінувана!"

- Що кажеш? – питає Монтик за нами.

За мною вимовив це саме слово Лис: "Вимінувана!" Тоді щойно Монтик зрозумів причину затримки. Там, де була криївка, стирчали чорні осмалені балки стелі, виглядали як дула протилетунської артилерії, спрямовані в небо. Я опам'ятався, кричу друзям: "Назад!" Може бути засідка, і ми погнали стрімголов до своїх. Коли прибігли, провідник з наших лиць вичитав нещастя, зловивсь обома руками за голову, замкнув очі і так стояв пару хвилин. Як перейшов той біль, розплющив очі й питає:

- Не привиділось вам, друзі?

Але на роздумування не було часу. Стійковий повідомив, що йдуть поляки, і ми пішли попереду поляків. Перед нами була чиста поляна, яку треба перетяти, щоби дістатись до другого лісу. Ми пішли нею, якщо можна назвати це ходом, коли чуємо за собою: "Не втікайте, тут свої!" Але ми знали, що це за свої, і побігли туди, де чорнів ліс. Поляки, бачачи що не вдався їм підступ, почали стріляти за нами з кулемета. Але тому що стріляли з руки, кулі лиш засичали, як оси, коли ми вскакували в ліс. Тепер ідемо в сторону Риботич, спинаємось під якусь гору, коли зауважуємо, що з гори в долину ідуть поляки. Кидаємось в потік, де бачимо другу групу поляків. Тепер куди? Тепер біжимо назад, в сторону поляни, звідки прийшли. Залягти і прийняти бій було б самогубством. Що нас якихось двадцять на сотки? Бачу, провідник починає слабнути. Помагаю йому, він попросту просить: "Не лишайте мене, друзі!" На відповідь нема часу, бо поляки з усіх сторін. Вибираємо менше лихо, ідемо поміж тими, що в потоці, і тими, що на горі. Чуємо, як перекликаються: "Нє відзелісьце бандеровцуф?" З потоку чуємо відповідь: "Нє!" Та ті, що були на горі, зауважили нас. Кричать: "Нє уцєкайцє!" – а рівночасно посилають серію за серією, але з автоматів. Збираємо останні сили і, розбігшись, в одну мить перетинаємо дорогу, що веде з Макови на Ямну. Забігаємо в корчі і там залягаємо, щоби зловити віддиху. Поляки нас згубили або просто сказали собі, "як не нині, то завтра".

Відпочивши трохи, ми подались на гору 315, де займаємо становища. Там ми вже перележали до вечора. Ввечері друг Гордий каже до коменданта Нечая:

- Недалеко звідси маємо магазин з м'ясом, треба щось принести на вечерю!

Комендант казав взяти собі когось і піти. Пішли! Не чекаємо довго, як вертають з порожніми руками і кажуть:

- Вимінуваний! Поляки віднайшли, забрали з нього все.

- Шкода, що не був замінований! – відповідаю.

- А що, це помогло нашій криївці? Була замінована, а поляки добрались до неї!

- Не знати, коли вони віднайшли, як міни вибухли чи скорше? – питає комендант.

На це не було відповіді. Варимо чисту юшку, з окрайцями хліба, і так вгамовуємо голод. Спимо досить добре, знаючи, що вночі поляки не підуть в ліс. Ранком знову, варимо воду, щоби зігріти шлунки. Мені не сходять з думки провідники Пугач, Воробець і Сливка. Колись ми мали свої погляди, різнились звичками, часами і перемовились, а нині страшно їх шкода, бо Україна стратила вірних синів, а ми щирих друзів. Чи направду їх вже не побачимо?

По легкому сніданку провідник покликав мене і каже:

- Як думаєте, Цяпко, чи не варто б скочити над криївку, може, таки впаде якесь світло, як вони загинули? Я ще не можу погодитись з тим, що їх вже нема в живих.

- Ще досить рано, скочу і перевірю, мене цікавить рівнож доля моїх записів, які не дав ради вложити до решти в банку!

- Але будьте уважні, як буде грозити небезпека, не ризикуйте життям! – застерігає провідник. – Вертайте!

- Що варте моє мізерне життя, як гинуть такі, як провідник? – відповідаю, готуючись до дороги, стягаючи все лишнє з себе. Провідник положив свою руку на моє рамено і каже:

- Так не говоріть, друже Цяпка! В нас всі однакові, кожне життя важиться на золото, обоятно хто ним є, провідник, командир чи звичайний стрілець чи бойовик! Прошу уважати, не ризикуйте надармо!

- Буду уважати, друже провіднику! – відповідаю йому та кличу Чміля і Хруща. Останній навіть собі зажартував, кажучи:

- І на тамтой світ з тобою, Цяпко!

- Там мені ще не спішиться, тож будь певний, що будемо жити! – відповідаю, і ми вже в дорозі.

До криївки не було далеко, лише через дорогу, потік, і ми вже в ліску, що веде до криївки. Щасливо дістаємось над вимінувану криївку, обережно, щоби не натрапити на міну, заглядаю всередину, чи не видно де крові друзів. На підлозі валялась розсипана мука, фасоля, все вимішане з землею – робота гранат. Фасоля була як принада, може бути затрута або замінована. Стеля була висаджена в повітря зсередини, видно, що наша міна зробила своє. Спальня, кухня, канцелярія розкопані вже після вибуху. Але, як я спостеріг, запасний вихід був нерушений. Або наші туди втекли, або поляки боялись там лізти, і міна була на місці. Потребувала лише стукоту. Ліжка спалені дотла. Ніде сліду крові. Віджила надія, що вони якось врятувались. Вже ми мали відходити, коли Чміль зауважив якусь картку з написом, прибиту до дерева. Мене це зацікавило. Осторожно підходжу, оглядаю зі всіх сторін і читаю напис українською мовою "Татари ХХ-го століття". Беру картку з собою, і щасливо долучуємо до своїх. Показую картку та оповідаю, що ніде нема сліду крові в криївці. Розбираємо, хто написав картку. І хто тут є "татарами"? Ми чи поляки? Провідник ствердив: "Картки не писав ні Пугач, ні Воробець". А Сливка? Я в то не вірив. Та мені треба було кілька місяців, щоби довідатись, хто її писав. Тож почекайте і ви, дорогі читачі.

АКЦІЯ "Г.О. ВІСЛА"

Здобудеш бараболю, або згинеш в боротьбі за неї!

Нас вимацали поляки, десь около 10-ї години, і нагнали в потік. Там і там поляки. Маскуємось в гущавнику і йдемо поміж двома групами, та, просмикнувшись полякам, ми знову на тім самім місці, звідки нас поляки зігнали. Знову і знову в діл і на гору, не знаю, скільки вже разів. Так лавіруємо між поляками. Вони шукали за нами. Помагаю провідникові нести вже все, що мав, він лише з пістолею в руці, мабуть, щоби дострілитись у крухому моменті. В устах палить, у шлунку бурчить, але на це ніхто не зважає, аби не дати полякам оточити себе.

Одну групу поляків ми мусили-таки привітати, і то зблизька, коли рвалась в потік на "зломання карку", а ми побігли в іншому напрямі, чим заплутали поляків. Спокій на якийсь час, думаю собі, відсапуючись. В грудях хрипіло, якби дув ковальський міх. А що провідник? Він попросту вичерпаний. Дихавиця, серце, яке славний доктор Вуйко лічив якимись заштриками, що мало провідника не добив ними. Вже третя по обіді. До вечора ще далеко. Поляків не чути, але ми почули запах диму, який доносився з потока. Поляки підпалили молодий загайник з думкою, що будемо втікати на їх кулемети. Дим вкрив цілу гору, стелиться понад землю, печуть очі, дихати нема чим. Завзялись на нас поляки, хочуть нас спекти живцем. Провідник покликав Гордого і Нечая, щось з ними говорив, а ті підходили до бойовиків і повторювали наказ: "'Витримати так довго, доки полум'я не дійде до гори і не спалить всі корчі, тоді підемо в спаленисько!" Так і робимо. Затикаємо рот, ніс, втираємо заплакані очі, але тримаємось. Наше щастя, що молодий загайник мав багато сухого листя, скоро згорів, а мало давав диму. Як тільки вогонь показався при нас, ми скочили в горіючу ще землю. Збігли на половини гори, кожний відгортає вогонь, якщо ще був, чистимо гарячу землю і кладемось на неї. Пече в боки, але дим не гризе очей. До потока, де була вода, є якихось 300 метрів. Кажу собі дати менажку, але провідник заборонив кивком голови, не сказавши ні слова.

Повіяв легкий вечірний вітерець і розвіяв дим, надходив вечір, друг партизана. Дивлюсь по друзях. Кожний виглядає як коминяр, але очі світяться перемогою, і, як на команду, ми розсміялись! Раділи, що пережили пекло на землі. Провідник позволив піти принести води з потока, але кожний лише змочив собі хустину, щоби вмити лице. Пити боялись, бо не знали, чи була затрута. Та все-таки зійшли в потік і помились, привели себе до порядку, подались над Ямну Долішню. Пішли в село, щоби принести з пивниці бараболь. Того дня ми мали трошки щастя, бо не тільки дістались до пивниці і набрали кілька мішків картофель, а нарвали ще в городі і трохи цибульки, яку люди засіяли перед тим, як виїхали. Відходим в ліс та варимо бараболю, а дехто пече. Спік кілька і я собі та провідникові, бо як нас вчили, вуголь добрий на шлунок. Заспокоївши голод, ми пішли дальше в ліс і побачили там вогнище. Хтось, так як і ми, палив і варив вечерю. Це був рій Довбуша сотні Ластівки, який ніс з магазину м'ясо для сотні, яка мала бути десь коло Брилинець. Запросили і нас на "баль", бо якраз пекли м'ясо для себе. Ішли аж десь від Юркової. Ми долучились до них і пішли разом. Та до сотні ми не дісталися, бо поляки зайшли в село і сотня винеслась до лісу. Надходив день, і ми мусили піти над Кречкову.

Ідучи попри ліс стежкою, я зауважив, що понад край лісу ідуть поляки, в цю саму сторону, що і ми. Обсервую поляків і бачу, що в кожного на рукаві правої руки є біла опаска. Показую провідникові, і той наказав всім позакладати собі хустинки або білі онучки. Дивлюсь, а на стежці порисовано різні стрілки і номери. Беру в руки патик, стираю стрілки і малюю їх в іншу сторону, а номери залишаю ті самі. Так ми прийшли разом з поляками аж під Корінь. Побачивши мене з білою опаскою на руці, махнули рукою в напрямі Кореня, я відповів помахом руки, і ми скрутили вбік. Тоді перетяли шосе Бірча-Перемишль і ввійшли в ліс над Кречковою, де, заховавшись в молодім гущавнику, зайняли оборону та полягали відпочивати.

Коло обіду почулись постріли недалеко від нас. Готуємося до оборони, є нас тепер добра чота, але поляки нас не запримітили, і ми пролежали до вечора.

Виселяли с. Кречкова, то і перевіряли ліс навколо села. Коли почало смеркати, ми вибрались в поворотну дорогу до Тисови. З нами був зв'язковий сп. полковника Коника друг Шпак родом з Тисови, тож йому доручено нас вивести над село Тисова. Ішли довго, а прийшли на це сам місце, де днювали. Цього мені було вже забагато. Питаю Шпака, чи він знає дорогу. Відповів, що ні. Кажу до провідника: "Хто хоче блукати, хай блукає, я боївку виведу над Тисову". Іду перший, за мною провідник і група Чорного, та і рій Довбуша пустився за нами. Ідучи вдень, я, як звичайно, приглядався кожному помітному предмету, тож мені не було тяжко орієнтуватись в поворотній дорозі. Беру напрям, і за півгодини переходимо шосе, а в невдовзі ми в Тисововій. Сміюсь зі Шпака, що в своїм городі заблудив. Щасливо долучили до сотні, яка вже непокоїлася за рій. Ми зафасували теплу страву в сотні, я положився і заснув як забитий. Очевидно, що сказали командиру про смерть провідника Пугача. Вони були товаришами довгі роки, ще за німців. Як я вже писав, Пугач був комендантом Української поліції в мому селі, а Ластівка – його заступником. Командир засумував. Я пробудився якраз впору, сотня виходила на денні становища. В обід дались чути авта на шосе Бірча-Перемишль, сотню поставлено в остре поготівля. Хтось зажартував, щоби зробити засідку на польський транспорт, але командир мав інші плани. Надвечір покликали мене до почоту Ластівки, де був і провідник. Вони оба сиділи і про щось радились. Коли я зголосив свій прихід, командир Ластівка каже:

- Друже Цяпко, мені треба віднайти сотні Бурлаки і Крилача-Сухого!

Мені це звучало дивно, тож питаю: "А де ж ваша ПЖ?"

- Вже шукали, не знайшли, а я знаю, що є в першому районі! – відповів Ластівка.

- Добре, друже командир, але дайте мені такого стрільця, що знає терен і не заблудить у свому селі! Так як Шпак!

- Такого маю! І послав зв'язкового.

Коли зв'язковий вийшов, провідник каже:

- Як знайдеш командирів, перекажи про смерть провідника, вони рівнож знались здавна!

- Зроблю, що кажете!

Прийшов стрілець і зголосився:

- Друже командире, стрілець Верба на ваш наказ!

Ластівка казав йому спочити, а до мене:

- Стрілець Верба знає терен, як свою кишеню. А тут записка до командира Бурлаки. В разі потреби знищити записку та передайте усний наказ: "Завтра стріча всіх сотень на моїх становищах. Наказ командування УПА, Холодний Яр!" Він вже буде знати де.

Ми зголосили свій відхід і пішли. Залишивши табір Ластівки, вийшли над с. Брилинці і Тисову. Там кажу до Верби:

- Що думаєте, друже, куди нам найкраще коло Опалятника дістатись?

Він подумав і відповідає:

- В тім потоці, напевно, є польська засідка. Але я знаю стежку, що і не додумаються, як ми їм попід ніс перейдемо! – і він пішов наперед, а я за ним.

Дійсно, в потоці були поляки, було видно, як курили, хоч окривались. Коло Опалятника кажу до Верби:

- Сідайте і відпочивайте, а я подивлюсь, де є сотня Бурлаки!

Не знаю, що він подумав в тій хвилі про мене, але це мене не цікавило. Починаю водити очима понад ліси Брилинець-Курманич. Тому що ніч була зоряна, а місяць ще не зійшов, було видно, як чорнілись ліси. По кількох хвилинах мого обсервування я побачив, як з одного потока бухнуло кілька іскор, і небо роз'яснилось на чорному тлі лісу. Кажу до стрільця:

- Вже знаю, де квартирують сотні або хтось з наших! Прошу подивитись! – і показую йому напрям. За хвилю він каже:

- Маєте рацію Цяпко! Там будуть наші!

- Трафите там навпростець?

Трафлю, друже! – відповів Верба, і ми не ішли, а бігли, спотикались, ставали і бігай, коли раптом вчули: "Стій! Кличка!"

Ми відповіли майже враз кличку. Була це застава сотень, а за хвилину я вже зголошувався у командира Бурлаки. Передаю записку та оповідаю про смерть провідника Пугача і друзів. Бурлака подивився на Крилача, на мене, всміхнувся і каже:

- Не поспішай з панахидою, бо можуть образитися живі!

Тепер я дивлюсь на них обох, бо не розумію, про що йдеться, і командир Бурлака, щоби мене не тримати в напруженні каже:

- Всі три живі! Здорові, хоч перестрашені! Знайдете їх в групі провідника Орача, ось там при тих огнях! – і показав рукою. Мені стиснуло в горлі, не можу вимовити слова, хотілось заплакати з радості, і, не сказавши ні слова, я пішов до вказаного вогнища, мало що не перевернувши баняка, в якому бойовики варили зупу. При вогні сиділи провідник Пугач, Воробець і Сливка. На їх вид уста мої скривились до плачу. Я став, як вкопаний в землю. Першим обізвався Пугач:

- Не віриш? Помацай! Знаю, що мали нас за небіжчиків, я сам не вірив, що житиму! (Детальніше то, як їм вдалося уціліти, описано у книжці "Ліс – наш Батько". Тут скажу лише, що волею випадку на момент приходу поляків всі три були назовні, недалеко криївки, а поляки, не знаючи про це, не шукали по корчах, а обмежились тим, що зруйнували порожню криївку). Кидаюсь йому в обійми, стискаю кожного радо, що живі. По першому шоку Пугач питає:

- Де провідник, Цяпко?

Оповідаю про все та докидаю:

- Ой зрадіє провідник, коли довідається доброї новини!

- Тільки уважайте, не відразу, Цяпко, а поволі, радість може бути фатальною!

Я знав про що мова. Серце провідника. Обіцяв, що буду уважати, попрощався з всіма знаючи, що скоро побачимося знову і пішов до командира Бурлаки, бо мені спішилось принести добрі новини, но і за ночі долучитись до командира Ластівки.

Зголошую командирові Бурлаці свій відхід, а він питає:

- Не можеш діждатись, щоби поділитись з друзями доброю новиною, Цяпко? Не так? Але заки відійдеш, скажи нам, як ти нас знайшов.

- Друже командир, вас зрадили ваші вогні! – і я оповів, як я зауважив іскри їхніх вогнищ. Командир звернувся до Крилача:

- Бачиш, Славку? Так і поляки нас можуть знайти! Треба бути обережнішим, переказати стрільцям, щоби не палили великих вогнів!

Я відійшов. Летів просто як на крилах, і не тривало довго, як вже зголошуюсь у командира Ластівки, який не спав ще, або вже встав, що наказ виконано. Розповів і про наших живих. Командир дуже втішився. Провідник вже спав, як я прийшов до групи бойовиків. Першим, що довідався доброї новини, був друг Лис, який стояв на алярмівці. Другим – комендант Нечай. Коли ми так говорили, провідник збудився і питає:

- Що ви оба там шепочете, не даєте людям спати? – Доперва тоді зауважив мене і питає знову:

- Но і як Цяпко? Віднайшов сотні Бурлаки?

- Так є, друже провідник! – відповідаю.

Пробую стриматись, щоби не розповісти відразу добру новину. Але його не можна було здурити. Занадто добре мене знає і відразу питає:

- Чи щось сталось, друже Цяпко?

Я сів коло нього і кажу:

- Маю добру новину, але ви не реагуйте заскоро на неї, щоби, не дай Бог, не пошкодити собі!

Він подивився на мене і каже:

- Но, кажи вже, кажи, я не буду денервуватись!

- Друже провідник, я стрінув наших друзів в групі Орача, всі три живі і здорові!

Провідник трохи зблід, кинувся в мою сторону і питає:

- Не жартуєш, Цяпко? Не жартуєш з мене?

- Ні, друже провідник, того я б не зробив з вами. Вони живі, завтра переконаєтеся самі, прийдуть з сотнями згідно з наказом! – відповідаю.

Провідник задумався і по хвилі каже, якби сам до себе:

- Тяжко було повірити, що вони впали, тепер тяжко повірити, що вони живі. У всім сила Божа, Цяпко! Що за новина!

Побачивши переходячого Ластівку, він крикнув:

- Ви чули добру новину? Пугач живе! Вони живуть!

Ластівка відповів:

- Так, друже провіднику, Цяпка мені вже звітував, дуже радію тим!

В тім місці мушу дещо написати, про то, як поляки описують про мене і мої вчинки у книжці "Спальона земя". Такий собі Владислав Ярніцкі фантазує ось так: "Він описує, як я продираюся через їхні застави, беручи їхні розпізнавчі знаки. Який я був незаступимий у Бурлаки, які я мав зв'язки з командиром Орестом, як перебігав разом з польською "тирарерою" з дашком шапки, оберненим назад і т. д. Цікаво, звідки саме, він про це довідався, хто йому таке розповів". Хіба полонені вояки УПА з сотень Бурлаки, Ластівки чи Крилача-Сухого, які мене знали. Він описує, як на мене налетів ройовий Степ по забиттю поляками командира Ластівки, мало що мене не "розвалив", бо я був вбраний в польський мундир ... як я зголосився у них з кулеметом, як просив про життя... Там кожний стрілець знав, що я ходив в польській уніформі, кожний командир, як і сам ройовий Степ. Знали і ті, що опинились на Заході, в яких обставинах я попав до поляків, бо в іншому випадку люди були б повірили тому, що пише поляк, були б повірили в польську брехню. Більше про це – пізніше.

Було 26-го травня, як всі сотні і боївка першого району з'явились на становищах командира Ластівки. Командири сотень і провідники проводили нараду, а ми лежали на становищах, готові до оборони в разі наступу поляків. Та того дня, як на злість, поляки не йшли в наш ліс. Вночі сотні розійшлись, кожний у свій терен, назначивши наступну зустріч на 1-го червня знову в Тисівському лісі.

Група Орача відійшла з сотнею Бурлаки в перший терен. Провідники Потап і Пугач, Воробець, Явір, я і Сливка пішли з ними рівнож і, увійшовши в ліс над Конюшею, в старих австрійських окопах зайняли оборону на день. Кожний вбиває час як може, а я пішов до колишнього чотового друга Лемка, який писав спомини сотні, щоби поділитись з ним вістками. Він свої записки всі носив при собі в торбі, тоді коли я закопав більшу частину у банці від молока, пропали лише ті, що залишились у криївці, але легко їх доповню у друзів, випитуючи про те і се. Багато з ким не зміг поговорити. Дозорці дали знати, що ідуть поляки. Я пішов до провідника і друзів, які лежали на становищах між стрільцями командира Бурлаки. Стрільці готували гранати, щоби привітати поляків як пристало. Ми мали цю перевагу, що були наверху, а поляки ішли з потока до нас під гору. Як тільки командир дав знак до атаки, в перший рух пішли гранати, а тоді заграли кулемети і вся зброя. Поляки втекли, лишаючи на полі бою 6-х забитих, а скільки забрали – ми не знаєм. За їх слідами ми пішли аж під Курманичі. Не здогнавши поляків, ми вийшли в ліс коло с. Княжичі і зайняли становища на краю лісу і поля, роблячи підкову. Лежимо на становищах і дрімаємо. Було вже з полудня, як поляки пішли лісом, додаючи собі відваги пострілами. Дозорці донесли, що поляки ідуть розстрільною від Курманич в сторону Княжич. Командир дав наказ розтягнутись вздовж краю лісу і в разі зустрічі з поляками вдарити фронтом, пробитись через їх розстрільну і піти в ліси. Притискаємось до землі і чекаємо. Вже чуємо тріск ломаних сухих галузок під ногами поляків, а поміж корчі нам видно і самих поляків, які нас минули на якихось 20 метрів. Може, котрий і бачив, а мовчав, бо знав, що він буде першим претендентом на наші кулі.

Наставав вечір. Командир Бурлака наказав взяти з кожного рою по двох і піти над Перемишль, до Кругеля Малого і Великого, та зорганізувати якісь харчі. Я прилучився до групи, що ішла на Зеленку, і в дорозі ми стрінули групу бойовиків, які пішли в Любачівщину до провідника Стяга. Вертали, не дійшовши. Були це Чміль, Чумак і Олень. Від часу смерті сп. провідника Летуна, ми з Чмілем були в не дуже дружніх стосунках, і я відчував, що він навіть не пробував дійти, а десь пересидів, і тепер вертають. Я сказав їм, де шукати провідника, і пішов на Зеленку доганяти друзів. На Зеленці ми зорганізували дещо з харчів, сконфіскували у спулдзєльні (кооператив) потрібні нам речі, як сірники, мука, масло, цукор, папіроси, видаючи "бони УПА", а між людьми дістали бакуну (хоч я не курив, але друзі курили). Там ще жило багато українців, які крились під польськими прізвищами; вони нас обдаровували щиро, але були і переселенці з-за Бугу, які повилазили на стріхи і почали по нас стріляти. Ми мали, що нам треба, зареквізували одну штуку худоби, де було по дві в стайні, видали "бони УПА – Україна заплатить" та пішли в ліс, де чекали на решту, і разом прийшли до сотень. Провідника застали дуже злого, що Чміль не виконав наказу.

Під вечір провідник мене покликав і каже:

- Візьми собі, Цяпко, когось з собою та іди в другий район до Чорного. Розвідай, що нового, принеси пошту та шукай мене в сотні Бурлаки. Будь обережний, Цяпко! – наказує провідник та додає: – Як зможеш, вступи до моєї жінки, скажи, що я здоровий! Але це справа приватна і не конечна!

- Зробиться, друже провіднику! – кажу. Кличу Славку і Явора, і ми пішли.

Ніч була темна, дорогу знали, як свою кишеню, і не було нам трудно добитись щасливо до Макови. Тут був спокій. Друзі стали на стійці, а я легко застукав у вікно кімнати, де спала провідникова жінка. Вона, упізнавши мене під вікном, відчинила його, і я передав їй привіт від провідника. Розпитав її про ситуацію. Вона лише сказала: "Перекажи мужові, що я вже записана на виїзд з людьми Макови, якщо мене не арештують ще до того часу!" Передала нам півбохонця хліба, до хліба, і ми попрощалися з нею та пішли над Ямну. Там посідали і почали роздумувати, де буде Чорний з групою. Перейти на другий бік Ямни нам таки не вдалось, бо поляки стали майже під кожною хатою, а люди були вже заладовані на виїзд. Треба було пересидіти в Турниці. Користаю з того, іду до свого сховку, витягаю бляшану банку, вкладаю в неї решту записок, обсмаровую добре віко лоєм, як і цілу банку, іду над Риботичі з бойовиками, щоби пообсервувати. Тут знайшов досить вже грубе дерево, відгріб землю якимсь гострим патиком, вигорнув руками ямку; і "похоронив" свої записи, бо ніколи не вірив, що я їх відкопаю.

Спимо на зміну. Кожної хвилини готові до втечі, якби ішли поляки. Цілий день ми чули кукання зозулі та спів пташок. Мені прийшла до голови казка про зозуль. Питаю друзів, чи її знають. Коли почув, що ні, оповідаю: "Колись давно, давно, ще за наших князів, мати мала сім синів, які пішли на війну і всі загинули. Мати так розпачала за ними, так просила Бога, щоби хоч їй сказав, де вони поховані. Господові зробилось жаль з розпаченої матері й перемінив її в зозулю, і від того часу вона бігає, накликує та шукає своїх синів. Скільки зозуль було б, коли б кожну матір Бог заміняв в зозулю?"

Мою розповідь перервав Сливка:

- Чи зможуть зозулі віднайти тих всіх, що впали в боротьбі з нашими ворогами протягом хоч би тих трьох років? Але ж наша боротьба тягнеться віками!

Що було відповісти на ті святі слова, вимовлені Сливкою? Настала мовчанка, яку перебив сам Сливка:

- Цікаво, що сталось з тими дівчатами з Юркови, що нас так щедро обдарували писанками на Провідну неділю? Чи вже виїхали? Чи згадують нас, чи вже забули?

- Як буде як, то треба скочити і переконатись! – кажу, сам не вірячи в те, що говорю.

І мені пригадались мої добрі господарі, що так ревно прощались зі мною. Де вони зараз? Яка їх доля? Щось якби сором тиснув мені серце. Сором, що ми не змогли їх оборонити, не допустити до викинення з їхніх садиб, з рідної землі. Шкода тих дівчат, які липли до нас, як бджоли до цвіту. Цей образ розлуки хіба буду носити в серці до гробової дошки. Чей же я пережив три переселення. Перше – своє село, вдруге – виселення в Україну. Тепер знову викидають силою кожну істоту, що тут родилась. На думку прийшло село Тисова, коли 1-го вересня 1946 року на село напало польське військо з большевицькими наставниками та відділом НКВД, яке стаціонувало в Бірчі. Пригадую, було полуднє. Ми сиділи в Кописні, як поляки почали палити село, вбивати тих, хто не хотів їхати, і упродовж двох годин викинули всіх, за винятком тих, хто втік чи переховався в криївках. Тоді бандити вбили 19 українців. А кого? Старців, жінок. Коли військо погнало їх в сторону кордону Орел, я та ще два бойовики з Тисови, Мороз і Дрозд, пішли в село. Коло церкви, де була кладка через річку, лежали жертви дикунів. Руки повикручувані, голови порозбивані, в кожного була дірка в потилиці, деякі мали повідрізувані язики, носи, вуха, а в жінок – груди. Одній вагітній жінці, Марії Сагалин, пробили дерев'яним колом живіт. Спалили 180 господарств, а цивільне населення з Кореня і Гути грабило все, що ще осталось. Вночі польське військо знову наїхало в село і заквартирувало, а з ними були і большевики, мабуть, ті самі, що виселяли село. В ніч з 2-го на 3-є вересня сотні Ластівки і Бурлаки наскочили на них. В нерівному бою не було пощади польським бандитам в мундирі. Хто міг, то в калісонах дер аж до Перемишля з криком: "Хмара сєв обервала з бандеровцамі!" Завзято боронилась лише частина НКВД, яка там і положила своє дурне життя. Але то було два роки тому, ми тоді були сильні. А нині? Ми доживаємо. На таких думках пройшов мені день. Кожний думав про свою долю. Що завтра? Ми пішли осторожно в сторону Ямни Долішньої, коли вчули чиюсь ходу. Замаскувались в корчах і чекаємо. Попереду йшов Косар, а за ним уся група Чорного. Привітались. Передаю записку від провідника Чорному, а цей, прочитавши, каже:

- Провідник наказує нам долучити на 1-го червня до нього, а це завтра. Підемо ще нині, як тільки повечеряємо.

Так і робимо. Ідемо на ніч в потік, варимо картофляну зупу, кидаючи кусок м'яса до неї. Хліба не було взагалі. Як казав Лис, "вже два тижні, як я їв справжній хліб!"

- А який це справжній хліб, Микольцю? – питаю Лиса.

- Справжній хліб, печений в хаті господинею! – відповів Лис.

- А який маєш тепер? Не печений? –питаю дальше.

- І ти називаєш це хлібом? Таж це Чміль пече його на розігрітій землі, що, не бачиш? "Закалець на цілий палець!"

Чміль, що прислухався до розмови, каже в сторону Лиса:

- Пожди, мамин сину, ще такого будеш просити, як не буде з чого спекти! Вже за бараболю треба зводити бої з поляками, бо обсадили кулеметами всі пивниці, знають, що ми прийдемо! І не один вже за неї віддав своє життя!

- Я не нарікаю, Чмілю, я лише бажаю собі ще хоч раз поїсти справжнього хліба, такого, як колись мама приносила з міста! – каже лагідно Лис.

- Що ж, мріяти мають право не тільки люди, але і звірі, такі як Лис! – додає до розмови комендант Нечай, випорожнюючи миску зупи, якщо можна було це вариво назвати зупою. Повечерявши, ми щасливо перейшли Макову і поміж Риботичами та Угниками дістались на Конюшу, а над ранком ми зголошувались у групі Орача в провідника Потапа.

День 1-го червня привітав нас дощем. Хтось би сказав – весняним дощем. Але він не був весняний, а грудневий, відразу позимніло. Лило день і ніч. Ми були мокрі як кури, палатки видавали дивний звук. Коли прийшли на умовлене місце, сотня Ластівки вже чекала, і ми вибираємо собі дерево, під яким ховаємось, щоби не стояти під голим небом. Коли ми так зійшлися під дерево, провідник, який читав звіти під палаткою, вийшов на середину і каже до нас:

- Тепер вас повідомлю про ситуацію, яка зайшла на світовій арені. Москва, Варшава і Прага підписали договір, щоби спільно поборювати нас! Так званий "Пакт Трьох"!

- Хіба ми такі сильні, друже провіднику! – питає Явір.

- Не сильні, друже Явір, а грізні! – відповів провідник Потап. – Ми - зародок революції в московській імперії, тому Москва нас хоче знищити!

- А мене це дуже тішить, друже провіднику! – вмішався Лис.

- Нема чим тішитись, друже Лисе! – відповів провідник, не знаючи, що Лис мав на думці.

Але Лис відповів знову, перериваючи провідника:

- Тішусь тому, друже провіднику, що світ нарешті довідається про нас. Москва така сильна імперія, Польща така "моцарна", і просять дурних "пепічків" (чехословаків) про допомогу!

Ми почали сміятись з Лисових слів, а провідник тягнув:

- В цім договорі є виразно сказано: Польща має дати "яничарів", Чехія – транспорт, щоби яничарів перекидувати з місця на місце, а Москва дасть НКВД, щоби підганяти яничарів.

- А я б хотів мати тепер хоч одно авто! – випалив Лис як з гармати.

- Нащо ж тобі авто, коли не вмієш керувати? – питає Гордий.

- Зняв би буду з нього і зробив би собі дах над головою, щоби не мокнути! – відповів Лис сміхом.

Ішли інші сотні. До нас долучилась боївка першого району, від якої ми довідались, що в руки поляків попав господарчий і фінансовий референт Вишинський, який є в шпиталі в Перемишлі, тяжко поранений. Довідався рівнож, що коли бойовики хотіли піти його викрасти, не було дозволено, бо він і так помре. Тут мені щось було підозрілим. Знаючи справу Вишинського і його тата та наші підозріння про його співпрацю з поляками, видалось мені це все брехнею. Та на правду я мусив почекати.

Нашу розмову перервав наказ марширувати. І ми подались за сотнями, які довгим шнуром тяглись понад Тисівський ліс в сторону Лодинки. Коли прийшли між Лодинку Долішню і Лодинку Горішню, з одної сторони, а з другої – село Криве, сотні розтаборились. Провідник пішов до почоту, а ми стояли попід деревами та говорили. Вогонь не було вільно палити, щоб себе не зрадити. Недалеко була Бірча. Дощ не переставав падати…

Так нам проминув день. Увечері командир Бурлака наказав брати з кожного рою по два стрільці і йти за бараболею, а ПЖ вислав на зв'язок з сотнею Громенка і командиром куреня Байдою. Ми нарешті розпалюємо вогнище і сушимось. Десь опівночі прибула ПЖ і сказала, що не змогли дістатись в четвертий район, бо всюди польські застави. Не вертали і стрільці, що пішли по бараболю.

Перша група прийшла з пустими руками. Друга щось трохи принесла, що розподілено по всіх роях і наказано варити вечерю з сніданком разом.

Ранком ми опустили це місце, маскуючи вогнища, і зайняли становища навколо поляни в ліску. Провідник прийшов до нас і каже:

- Просив командирів, щоби вивести військо звідси десь в Турницю, а Бурлака не погодився.

Було 4-го червня. Землею стелився туман, вона парувала по дощі. Ще росив дрібний дощ, але було видно тут і там, як хмарки роздвоювались: заповідався гарний день.

Провідник зібрав бойовиків і каже:

- З сотнями я іду до провідника Карла в четвертий район. Беру з собою Цяпку і Явора, який знає тамтешній терен, а ви можете відходити на свої місця. В Карла обговоримо на всякий випадок наш перехід в Україну, як нам тут буде гаряче!

Провідник ще раз пішов до почоту, але скоро вийшов і каже:

- Боюсь, що нас тут поляки в тім загайнику накриють! Стрільці, що пішли за бараболями, розконспірували сотні. Але командири не хочуть мене слухати. Поляки не дурні. Що думаєте, друзі? – питає нас обох,

- Ваш наказ, ми виконаємо, друже провіднику! – відповідаю за нас обох.

Провідник махнув рукою до боївок, і вони відійшли, ми залишились втрійку. Ми пішли до почоту. Сонечко почало пригрівати, і я таки заснув. Ще вчора, на своє бажання, друг Сорока відійшов з боївки другого району до сотні Бурлаки, так як з сотні Бурлаки прийшов до нас скорше стрілець Зозуля, який не хотів іти під американську зону, мовляв, він щойно минулого року звідтам приїхав. Я виміняв собі в нього його десятизарядку за свого ППШ.

Розбудив мене провідник – сотні поставлено в остре поготівля. Десь на шосе Бірча-Риботичі було чути тяжкий стогін танка та тягареві авта. Переглядаю магазинок, чи цілий, іду між стрільців Бурлаки та залягаю між ними. Явір зостався з провідником при почоті. Не минуло і півгодини, як перед нами показались поляки з собаками. Були це вояки з "дивізії Косьцюшкі", мали округлі шапки з жовтими стоками. Підпускаємо їх близько, а тоді заграли кулемети на крилі, де була сотня Крилача. Затарахкотіли автомати, забасували гранати, залунали команди по обох сторонах і зчинилось пекло. Командир Бурлака бігав з пістолем в руках і приглядався, як стрільці розміщені, щось картав і знову йшов до інших. Поляки викинули десятки гранатометних куль, які вибухали перед нашими окопами, не ранячи нас. Ворожі кулемети пороли перед нами землю, кулі тріскали об дерева та розривались. Були це кулі дум-дум. Але цей обстріл не зрушив сотень. Вистрілявши гранатометні снаряди, поляки пішли в атаку на крило Крилана, який був змушений відійти на нові позиції. Поляки думали, що сотня втікає, погнали за ними, на що і чекав командир Бурлака, який тут же дав наказ привітати поляків чим сотня багата. Поляки вкрили поляну трупами, а решта відступила назад в лісок. На нашому відтинку рівнож утворився фронт. Я був на правому крилі, де знаходилася чота Зимного, яка підтримувала зв'язок між Ластівкою та Бурлакою. Дивлюсь – під грубим деревом лежать три поляки і пражать в сторону сотні Ластівки. Була це польська кулеметна ланка. Прикладаю до рамена свою десятизарядку і натискаю на спусковий язичок. Пак! Один постріл замість серії. Потягаю знов – те саме. Бачу, що поляк перевернувся, кулемета бере другий і дальше пражить в сторону сотні Ластівки. Показую кулеметнику чоти Зимного, і він викінчує їх; кулемет випадає полякові з рук і вже не відзивається.

Проклинаю десятизарядку, Сороку, поляків. Ворожа кулеметна ланка перестала існувати, лише "дехтяр" стирчав дулом до неба. Але на розглядини не було часу. В сторону сотні, яка лежала по правій стороні, від нас за доріжкою, сунув панцерник та сіяв з кулеметів. З сотнею Ластівки зв'язок перервався, є лише чота Зимного. Зимний старався наладнати зв'язок, але даремно. Тоді я пішов корчами і побачив групу поляків, які ішли в сторону, де лежало кілька вбитих вояків. Хто – не знаю. Приглядаюсь до поляків: кожний має шапку, обернену дашком дозаду. Роблю і собі це саме, і впору, бо в корчах показались поляки, а побачивши мене, махнули рукою в напрямі, де йшли, і зникли. Бачу, що біжить один стрілець з сотні Ластівки. Питаю де сотня, і чую відповідь: "Сотні нема. Командир Ластівка і його брат, чотовий Журавель, забиті!" Ідемо оба до командира Бурлаки доповісти, що сталось. Бурлака казав стрільцеві долучитися до котрогось рою, а я розповідаю, що поляки мають розпізнавальний знак, шапку дашком дозаду. Бурлака відійшов до стрільців, а я пішов до провідника, який лежав на становищі з Явором. Коли Бурлака переходив коло нас, на його голові була шапка косьцюшковця, обернена дашком дозаду. За ним пішли інші стрільці, використовуючи передишку. Поляки, кинувшись за сотнею Ластівки, нас залишили на годину, видно, перегруповувалися. Та скоро поляки знову пішли в наступ. Побачивши наших в їхніх шапках і з їхніми знаками, змішались, але було запізно. Смерть не вибирала. Тоді командир Бурлака зібрав чоту, насадив їм польські шапки і казав іти в сторону Старої Бірчі. Скрізь валялись польські трупи. Ми поповнювали, що кому було треба, а найбільше то шапки, амуніцію; кріси ламали на деревах. Чотові зголошували стан чот, роїв. Сотня Бурлаки мала одного легко раненого і двох убитих або згублених. Крилач – чотирьох вбитих, двох легко поранених. Вбитих не вдалось забрати з поля бою. Я пішов до друга Сороки і кажу віддати собі автомат. Але що з нього, як залишивсь лише кружок набоїв. Думаю собі, що десь розкручу, дістану. При першій стрічі з командиром Бурлакою кажу, що бракує мені амуніції до автомата. Він подивився на мене і відповів:

- В мене кожний стрілець журиться амуніцією сам, я магазину не маю!

Провідник потішає, що в четвертому районі дістанемо набої у провідника Карла. Перечислюю набої, їх всього 39 штук, добрих дві-три серії. Тож переставляю автомат на поодинчі постріли.

Прийшов наказ марширувати. Смеркало. Ми під Старою Бірчею. Дорога Бірча-Ліщава обставлена поляками. Вирішено піти пробоєм. Перша чота Марка мала іти попереду. Всі стрільці були вбрані у шапки косьцюшковців і мали вдарити несподівано, щоб проломити польську лінію і створити перехід для решти. Поляки дійсно взяли їх за своїх, а коли зорієнтувались, було запізно. Дорога була вільна. Хоч з боків, з горбів поляки били по нас, але стримати лавини не були в силі. При перших пострілах небо вкрили ракети, зробилось як вдень. За сотнею Бурлаки ішла сотня Крилача, ми були з провідником і Явором всередині. Перед нами виріс потік. Я перший валюсь в нього, за мною провідник і Явір. Видряпуємось до шосе ще 50 метрів. Біжимо під свист куль. Хто стріляє? Невідомо. Ми вже при шосе, коли бачу, як з-за нього поляк сипле з кулемета, але Богові у вікна. Відбезпечую гранату і посилаю в то місце. Блиск – і все затихло. Перебігаю шосе, посилаю ще кілька пострілів попід шосе, і я вже по другій стороні, на горбочку, де чота Марка знешкоджує польські кулеметні гнізда. На лівому крилі, де була чота Зимного, точиться запеклий бій. Чота не змогла пробитись, мусила завернути, з нами перейшов лише один рій Довбуша. При переході через шосе я згубив провідника і Явора, тож поспішаю за стрільцями і подаю по лінії "Потап до переду, Явір до переду", але по лінії ішло вже друге, "Цяпка до провідника". Я зійшов нижче. Провідник сидів на землі разом з Явором. Побачивши мене, питає:

- Як ти, цілий?

- Мокрий! – відповідаю.

Провідник лише засміявся і каже:

- А ти думаєш, що ми ні?

Помагаю провідникові стягнути чоботи, даю чисті онучі, а коли провідник вже перезувся, то каже до мене:

- Ти не міг сказати, що кидаєш гранату? Мало що мене не осліпила!

- Не було часу застерігати, могло бути запізно! – відповідаю.

Дивимось поза себе, де залишили пекло. Там летіли дальше вгору різноманітні ракети, які розсипали світло, на землю, сповиту в мряці від вибухів гранат. На лівому крилі, де ішов командир Зимний із своєю чотою, дальше клекотіло. Ми від поляків відійшли, а він попав на них і не міг прорватись, завернув.

Коли було ясно, що чота Зимного вже не долучить, командир Бурлака наказав марширувати в сторону с. Котова. Стрільці бігали від хати до хати, щоби щось знайти до з'їдження, та все вже було оголене поляками.

На прориві через шосе загинув Славко – син Гната з с. Бараньдьовичі. Більше жертв не було. Переходимо попри присілок Босячки, перетинаємо дорогу попід П'яткову на Жугатин, де нас запримітило ОРМО і почало по нас стріляти. Нарешті ми увійшли в Делягівський ліс. Хтось веде на становища командира Громенка, думаючи, що вони десь там ще є. Ні живого духа, окрім старих, плащів, розкинених бараболь і тому подібного. Ті бараболі збираємо та пхаємо в кишені, торби, як хто. Може, буде десь оказія їх хоч спекти.

Набагато пізніше про цей бій над Лодинкою я прочитав у польській книжці "В погоні за Бурлакем": "Над ранком батальйон, ведений капітаном Ковальським, натрапив на підземні бункери. Малішевскі доглянув в останній хвилині, як упіста вихилився з бункра, але не мав щастя, бо під його ногами знісся шмат землі, зарослої травою, і з отвору бункра досягла його куля... Огонь з-під землі набирав сили. Батальйон приступив до окруження бункрів"... (ось чим хваляться "Заґлоби").

Про командира Ластівку люди оповідали, що поляки привезли його тіло до Бірчі і хвалились, що вбили "упівського генерала". Але де його поховано ніхто не знає. А може, під тим пам'ятником, що стоїть в Бірчі? І щороку там відбуваються дефіляди, Укладають йому квіти? Це, що він любив за життя!

Як я пізніше довідався, сотні Громенка відійшли в Карпати 6-го червня, щоби з'єднатися з командиром Реном.

Ще добре не розглянулись, а вже подають сигнал, що військо іде нашим шляхом. Беремо напрям понад Домбруфку Стрепенську та посуваємось в сторону с. Павлукома. По дорозі збираю гриби і кладу в торбу. Маю вже і бараболю, і гриби. Лише бракує спокою, щоб зварити зупу. В одному місці командир дозволяє палити вогні з сухого чатиння і варити їсти. Посилаю Явора з менажкою (військовий банячок-їдунка) до потока по воду, а сам чищу кілька картоплин, гриби, і коли Явір вернувся, я вже мав все готове, тільки мию та кладу з менажкою на вогонь, а за 10-15 хвилин ми їли смачну зупу, хоч і пісну. Та сотні того не змогли зробити, хоч пробували: не дали поляки.

Ми вже доїдали, як стійки донесли, що їдуть поляки. Стрільці забрали відра з недовареною їжею та йдемо дальше лісом. Лунають постріли. Поляки йдуть нашим слідом. Поранений в п'яту зв'язковий Бурлаки, молодий хлопчина з с. Монастир коло Міська. Прийшов санітар Кивай, перев'язав рану, а сотня стала, готова до бою, бо і вже час був відпочити. Командир наказав замінувати стежку, якою ми ішли. Не минуло багато часу, як міна вибухнула. Це стримало на хвилю поляків. Пораненого Кивай ховає в корчах, даючи йому заштрик від болю і таблетку на спання. (Пізніше я сидів з ним; його поляки знайшли, забрали до Сянока, вилікували і дали 15 літ тюрми; він живе).

До вечора вже недалеко, і це нас трохи потішає. По вибуху міни поляки припинили погоню, і ми стали в с. Павлукома. Перед нами річка Сян. Командири рішили продертись на польські села за Сян і там нагодувати військо. Місцеві почали шукати броду. Переходимо Сян між Підбуковиною та Руським Селом і беремо напрям на передмістя Дубецька. Там зловили сімох ОРМО-вців, яких забираємо з собою, і скорим маршем прямуємо на північ. Минаємо Нєнадію і дальше, вже вдень, доходимо до Слівніци. Нова біда. Пастухи почали виганяти худобу на пасовисько. Всі голодні. Нема де здобути харчів. Ми замаскувались в якімсь малім загайнику і там зайняли оборонні становища. ПЖ пильнує зловлених. Попали вже і цивільні. Що робити з ними? Притримуємо до обіду, а тоді пускаємо всіх, а самі маршируємо вже в білий день до лісів Крамарівки! А увечері ми займали хати в Крамарівці. Поляки тим разом ставились до нас ворожо. Командир Бурлака наказав реквізувати свиней і варити вечерю та робити "залізні порції"'. За свиней людям видавалися "асигнати" УПА – Україна заплатить! Поодинчо нам було небезпечно ходити.

Мене приділено до рою Чумака, де друг Чумак виділив мені таку саму пайку, як кожному своєму воякові. Провідник був в почоті командира, а Явір в іншому рої.

Колись мої односельчани ділились зі мною всім, зараз і вони не мали чим ділитись. Тут мушу сказати правду, що деякі стрільці ворожо дивились на нас, бойовиків СБ, що я відчув особисто. В чому була причина, годі було відгадати, бо з тим я ніколи дотепер не стрічався, та на це не було часу зважати, нас чекала всіх та сама доля і я був готовий за кожного віддати своє життя.

Було 7-го червня, як ми опустили зранку Крамарівку і подались в сторону Венґєрки-Волі Венгерської. Вночі розпадався дощ. Лило як з цебра, як в нас казали. Ноги обмокли, черевики, які розлазились, були обмокші, цельт-палатка тяжіла, якби була з олова, а тут в лісі ще довга мокра трава не давала нам іти так, щоби не лишати сліду, не помагало змінювати марш на стрілецький ряд чи змійку. Марш був дуже повільний, не було куди поспішати, так що щойно по обіді ми підтягнулись під Волю Венгерську, а це знані мені вже терени, це ж вже недалеко від мого села.

Наставав вечір. Чумак, який ішов на стежі, зловив польського плютонового, який розводив застави, одним словом, робив засідку на нас, і той під дулом автомата показав, куди нам пройти непомітно. Очевидно, що його забрано з собою. Аж вранці, під проливним дощем, залазимо в якийсь потік вже в наших лісах, і командир дав розпорядження запалити вогонь, сушитись та варити снідання.

Почало розвиднятись, а з тим і перестав падати дощ. Вийшло сонце і освітило ліс. Командир Бурлака покликав Ясеня і казав вести сотні над наше село Вапівці і Бовино.

Було 8-го червня, перша неділя по Зелених святах, як ми підійшли під так званого "Старого Дуба". Це була стара обсерваційна вежа, яка пам'ятала ще Франца Йосифа, бо колись недалеко звідси тяглась українсько-польська границя, а з вежі можна було бачити всі довколишні села, разом з Перемишлем. Колись, в молодих роках, ми на неї вилазили, а зараз була вже порохнява, ледве трималась.

Під час переходу лісом зловлено двох мужчин з мого села Вапівці, які збирали в лісі гриби, і командир хотів запоруки, що вони нас не зрадять, як їх відпустимо. Хомик був за тим, як і Комар, але я був проти, знав їх задобре. Один був перекінчик, другий – ні пес, ні видра, оба не вартували "торби січки", і командир наказав їх затримати до вечора.

СОН

По зайнятті сотнями оборонного місця я хотів собі поспати, бо валився попросту з ніг, не кажучи вже про голод, який почав докучати немилосердно. "Залізна порція" давно скінчилась. Тож вибираю собі місце всередині оборонного кола та лягаю спати, наказуючи Яворові і Ясеневі, щоби мене збудили в разі потреби. Але спання не ішло. Всередині щось нуртувало, непокоїло мене, одним словом, опанувало мене якесь недобре почуття, якого не мав ніколи. Крім того, турбувало мене, що в магазинку автомата є лише кілька набоїв. Правда, можна було кинути автомата в дебрі, а взяти собі кріса, які валялись скрізь, і набоїв до них можна було дістати, але як вояк призвичаюється до зброї, як до своєї жінки, то нелегко її заміняти на іншу. В другому районі я мав закопану повну скриньку набоїв, але треба там перше дістатись. Думав, просив, щоби мені позичили, але ніхто не хотів, а командир казав, що кожний стрілець дбає за свою зброю і амуніцію сам. Набої числились на вагу золота, дружба ішла на другий план. Так мене застав друг Грім (В. Ґавляк), з села Острів мій друг із шкільної лавки польської гімназії на Водній в Перемишлі, де ми здавали іспити з 7-ї кляси.

Сідаючи коло мене, питає:

- Що, невдоволений, що стоїш над своїм порогом? Пригадуються тобі кращі часи?

- Нема чим тішитись, друже. Що з того, що над своїм селом, над своїм гніздом, а там поляки, які розсілись на нашій землі. А ми? Навіть куска хліба не маєм, тоді як вони наживаються нашим добром! – відповідаю йому.

- Що думаєш, можна буде там дістати хліба? Там ще хтось з наших хіба остався, не всі виїхали? – питає він.

- Навіть якби дістав, як там дістатись? Як принести? Там повно польського війська, прецінь говорили зловлені! – відповідаю.

- Казали, що вони є лише на фільварку – каже Грім.

- Командири не позволять, друже. Конспірація, сам знаєш!

Але він не тратив надії і каже:

- Може, і позволять! – і з тими словами пішов.

По його відході я таки задрімав, хоч мені здавалось, що дивлюсь повними очима на світ. Не чую жодного руху довкола себе. Переді мною виринула наша церква, а дальше фільварок і наш рідний Сян, в якім так ніжно плюскали води, відбиваючись на камінчиках, де вився брід. Я біг до них і спотикався, шукав зором когось, чи не біжить хтось за мною. І ось, ось, я вже добігав, коли Сян раптово почав від мене віддалятись, а я почав застрягати в болоті і піску і, витягнувши руку в сторону втікаючого Сяну, крикнув: "Не втікай від мене, рідна річко!" – і в тім моменті я пробудився з кошмару, мокрий з поту. Наді мною стояв Ясень. Протираю очі, а він питає:

- Задрімав, Цягіко? Щось снилось доброго?

Оповідаю йому сон. Він вислухав, махнув рукою і каже:

- Сниться, щоби пробудиться, снам не вірю!

- В що вірити та кому вірити в цей час? – кажу до нього, і ми розговорились про ситуацію.

Я кажу йому:

- Чому нам всім з села, що є тут, не залишатись в тих теренах і перечекати до осені, а тоді, як журавлі, полинути на захід? Командири, напевно, не будуть мати нічого проти того, ми ж не дезертируємо, а беремо відпустку!

Ясень, не надумаючись, відповів:

- Навіть якби і командири позволили, нащо мені чекати осені, коли ми відходимо вже тепер?

- То щасливої дороги, не забудь написати від води, – кажу до Ясеня.

- Від якої води, що верзеш, Цяпко? – питає Ясень.

- Як поїдеш до Америки, або до Росії, як вас американці видадуть большевикам! – кажу та змінюю тему розмови. – Заки поїдеш до Америки, справа хліба є важніша. Як його дістати з села?

- Думаю, що треба послати Камінського до наших людей, може, принесе щось, хоч кілька бохонців, живуть близько ліса! – каже Ясень.

- Шли і дідька старого, аби приніс хліба! – відповідаю йому злий.

- Піду до командирів, щоби позволили послати одного в село, а ти пиши записку, як верну, підпишу і я, щоби повірили! – каже Ясень.

- Вона повірить, чейже твоя симпатія, а любов не ржавіє так скоро, час не крушить! Щоби тільки не прислали поляків за нами! – кажу.

Недовго по тому прийшов Ясень з дозволом командира, і ми оба підписали карточку та пішли до зловлених раніше цивільних. Камінського я знав, ми разом їхали до Німеччини на роботи, але його скоро звільнили, бо не був сповна розуму, або, як ми казали, "не мав всіх вдома". Передаючи йому записку, кажу:

- Передай записку Марійці, і нікому ні слова, а вона вже буде знати, про що йдеться.

- Зроблю все, що кажеш, Дмитре, – обіцяє дурнуватий Юзьо, а я, замріяний бохонцями хліба, був ще дурніший від нього, забув, що є засадою СБ, що безпека є перша. Та мною керував голод, як і всіма нами. "Баська" (голова) не працювала як слід.

Ясень його випровадив за застави, а ми домовились, що будемо на нього чекати в умовленім місці. Довго прийшлось чекати, коли нарешті показався Камінський з одним бохонцем хліба. Передаючи нам хліб, каже:

- Вона не мала більше, але обіцяла організувати. Просила, щоби прийти пізніше. Ділимо хліб наполовину з Ясенем. Він бере свою частину для рою, я ділю свою половинку ще раз наполовину і даю Грому, а рештою ми поділилось з Явором і провідником Потапом. Кажу Ясеневі, щоби послав Камінського ще раз. Тим разом умовляємося, що ми з Ясенем будемо чекати на нього ближче Долинок, прийдемо і поможемо нести. Коли він відійшов, я пішов до провідника Потала, який лежав і щось говорив з Явором. Сідаю при них, а провідник каже до мене:

- Щось ти, хлопе, нині поденервований, не в собі. Чи це твої сторони діють на тебе?

Я знав, що він говорить від серця, бо перейшов на "хлопе" і на "ти". Тож відповідаю:

- Хіба нема чим денервуватись? В автоматі кілька набоїв, в шлунку бурчить, а я на своїй батьківській ріллі і не можу дістати кавалочок хліба!

Провідник поклав свою руку на моє плече і каже:

- Ми всі зараз нервові і голодні в ті дні. Відбились від своєї групи. Але вірю, що скоро будемо в своїй стороні, між своїми, а там і набої є. Хочеш, дам ти своє ПС, а сам зістану з пістолею?

Прийшла пора йти на зустріч з мужчиною, що пішов другий раз по хліб в село, тож кажу до провідника:

- Може, дещо поживимось, як принесе хліб, а не принесе, то вечором десь заскочимо з відділом в котресь село, бо все військо голодне.

Провідник лише сказав:

- Майсь на осторозі! Передаю мапник і далековид Яворові та йду по Ясеня, але командир Бурлака не пустив Ясеня, а дав мені Комара, рівнож з мого села (Дмитра Михайлецького). Перейшли заставу і сказали, за чим ідемо, щоби в разі чого були готові. Коли прийшли на умовлене місце, я кажу до Комара: "Ти пильнуй моїх плечей, а я піду трошки нижче, бо звідси нічого не видно. В разі небезпеки стріляй, буду знати". Він лише покивав головою і ми розлучились. Я не пройшов і сто метрів, як з-за корчів почув: "Руки вгору! Тут міліція!" Відрухово пускаю серію з автомата. Коротка серія – і автомат став, а вони друться: "Не стріляй!" Відбезпечую гранату і кидаю в їх сторону, другу підкладаю під себе, відбезпечую і чекаю на вибух, який не приходить. Моментально здираю нашивки з погонів, закопую записки під корч і маніпулюю при гранаті, але даремно. Знову чую: "Не стріляй, Ґрецко! (так поляки нас кликали). Ми не хочемо тебе вбити, ми твої товариші шкільної лавки, а будеш стріляти – мусимо тебе вбити!" В голові майнула думка: може, Комар поможе? В голові потемніло, затиснув губи з досади і встаю. Перед собою побачив трьох міліціянтів. Забирають від мене порожного автомата, гранату копнули, і полетіла в потік, та сказали до мене: "А тепер, пане Гриць-ко, підемо в сторону села". Поспішали, і мене наполягли спішити. Так ми прийшли під село на Долинки, де затримались, а один з них каже: "Знаємо, що тебе повісять, як тебе приведемо на міліцію або до війська. Але ми того не хочемо тобі. Ти нам не зробив ніколи кривди, ми думали, що зловимо котрогось з козаків, які гуляли з відділом минулого року і палили хати. Так нам казав Юзьо, що котрийсь прийде на умовлене місце. Але пустити тебе не можемо (видно, боялись один другого). Тут маєш летючку". Впихають мені її в кишеню, перевішують автомат на шию та кажуть: "Ми підведемо тебе близько міліції. Іди і зголосися сам, і як будеш вмів брехати, може, будеш жити. Але тут таки дай нам слово гонору, що ніколи не скажеш, хто тебе тут привів і пустив! Втікати не думай, подивися на поля, там повно війська". Була це правда. Кожний горбок – це кулеметна ланка. В голові блукають різні думки. Навіть якби мені вдалось втекти і прийти до провідника, чи повірить? Чи повірить, що поляки мене пустили? Нині не ті часи. Знову чую: "Вибирай, Грицько, і боронись сам, як знаєш, ми тебе не знаємо". Тож прирікаю, що до смерті не скажу нікому, хто з них був. І я слова дотримав, донині ніхто не знає, хто з них був.

"Де будинок міліції, ти знаєш, в тім самім домі, що і українська поліція була". І всі три подали мені руку на прощання.

Дивне почуття мене охопило. Іду як спаралізований. Ноги угинаються піді мною, якби я ніс тяжкий тягар, а тягар був тяжкий, це моє життя. На Загородах несподівано я натрапив на Франка Камінського, брата Юзя, який на мій вид зблід. Він вже знав, а, може, і був з ними? Він скоро скрутив в село, а я пішов дальше до шосе. Що буде, це буде, повороту нема, бо, як казав Потап не раз, "вмерти можна завжди". На шосе Динів-Перемишль роїлось від польського війська, але на мене ніхто не звертав уваги. Я рівнож був в польській уніформі, накритий цельт-палаткою, під якою був порожній автомат. Молюсь Богу, щоби мене ніхто не зачіпив, хочу дограти до кінця свою роль.

На сходах міліції стояв міліціонер, тож салютую і питаю, чи пан комендант міліції є на постерунку. Дістаю відповідь:

- Так єст колего, – і перепускає мене.

- Прошев, прошев, – та відчинив мені двері і замкнув за мною.

При бюрку сидів якийсь мужчина у військовій блузі і щось писав, не пам'ятаю рангу. Тож стаю перед ним і медьдуюсь: "Панє коменданцє, єстем жолнєж УПА, пшишедлем сєв зґлосіць!" – і при тих словах стягаю порожній автомат та витягаю летючку, що мені впхнули міліціянти, кладу це все на столі перед командантом. Він, як дурнуватий, дивиться на мене і ще питає: "Пан не жартує?" Коли я повторив ще раз, хто я є, то коли б впала бомба в канцелярії, не наробила б більше страху, як моя особа. Комендант був раз синій, то знову білий, то червоний, кинувся до дверий і крикнув: "Мєтек, Мєтек! Когось пусціл до мнє? То бандзора, арештуй го!" І оба кинулись мене обробляти. Обшукали перше кишені, торбу, а я собі подумав: сам влізісь їм в руки, як жаба змії в пащу. Але на роздуми вже не було часу. Злетілись вже і інші. Не розуміючи, що сталось, надворі хтось пустив з нервів серію з автомата. Тут при першому ж запитанні, як довго я в "банді", я відповів ясно, що я в жодній банді не був, а у війську УПА. І дістав порядно в шию чиєюсь рукою, так що аж свічки мені засвітились в очах, але вистояв. Знову при запитанні про те, яке мав псевдо, коли сказав Цяпка, вони написали Шапка, що я спростував. Не знаю, що було б зі мною, якби не прийшов сам комендант міліції з Кінковець пан Длубанчик, який знав мене дуже добре з часів, як я довгі роки перебував у стрийка в Кінківцях.

Той подзвонив на команду війська, завів мене до кухні, казав куховаркам зробити кави, хліба з маслом та яйко. Видно, знав про мене від тих, що мене пустили, та знав добре, що мене чекало б, якби я тут зостався на ніч в тій зграї. А може, боялись, бо я знав колишні зв'язки коменданта з УПА, як ми стрічались на Бовині.

По мене джипом приїхали майор і капітан інформації, забрали всі мої причандали і завезли до Кривчі, де містилась ціла команда оперативної групи.

Тої самої ночі наші відділи продирались через Сян коло Голублі, наробивши між поляками значного замішання.

Не буду описувати всіх подробиць, вони описані в книжках "Горить ліс" і "Ліс – наш батько", але не можу перемовчати кінцевої "шопки", коли всі мої викрутаси вийшли наверх і мене в Ряшеві поставлено віч-на-віч з головним шефом контррозвідки майором Гриценком , та зрадником Вишинським.