Дата публікації допису: Dec 30, 2011 9:34:16 AM
Книга: Павлокома – символ трагедії Закерзоння / Редкол.: О. Веремкович-Різник, Р. Різник.
Львів: «Друкарські куншти», 2005. – 164 стор.
Суботнього ранку, 3 березня 1945 року, на наше село Павлокому, як чорні круки напали «жовніри» і місцеві поляки. Вони вривалися до хат, забирали одяг, взуття, перини, подушки, господарський реманент, худобу, птицю. Людей, які не хотіли підкорятись, вбивали на порозі власного дому. А решту зганяли до церкви…
У цю ніч я з дитиною «спала»в льоху родича Янтка з Несторовки, бо вдома ночувати боялася. Тут зі мною переховувалися: жінка з Несторовки Марина з трьома хлопцями від 1 до 6 років, Ганна (сестра мого чоловіка), яка теж була з дітьми – хлопчиком Славком і дівчинкою Марусею (їх закатували поляки), Мариня (Зося) від Довбуша з дівчинкою на руках і ще кілька жінок з дітьми. Польські нелюди, почувши плач дітей, вивели нас з льоху і погнали до церкви. Якийсь поляк вдарив мене пательнею по голові, я закричала і впала непритомна. Мій чоловік Юлько, який переховувався у криївці поруч, вирішив, що мене і дитину вбито,а отже, йому жити не має сенсу, тому вийшов зі схову. Поляки його зловили і привели до церкви. На грудях у нього, ще живого, був вирізаний хрест. Побачивши це, я зомліла і більше свого чоловіка не бачила.
Церква… Місце, де люди приходили віддати данину Богу, де вінчали і благословляли на довге і щасливе життя молоді пари. Тепер вона стала місцем розправи над українцями. Замість святкової тиші, душевного спокою, у церкві – стогін, плач матерів, дітей, жінок. Що буде? Чому нас сюди загнали? У церкві багато людей, а поляки все приганяли нових. Часом виводили, виносили або просто витягали побитих, поранених, знівечених, куди – ніхто не знав. У церкві з нами були Марина Троян, Розалія Ланчак, Микола Ланчак, Войтко Маршалок, Йосип Мудрик, Іван Вацяк, Іван Васараб, Антон Васараб і багато-багато інших. Тут зібрали майже всіх українців нашого села. Більшість з них загинула від рук польських націоналістів.
Поляки виводили з церкви мужчин і, кинувши їх у калюжу біля церкви, били ціпами. Виконували той «ритуал» чотири польських нелюдим. Молотили, як снопи пшениці чи жита, а напівживих затягали знову до церкви, щоб бачили люди, яка у них «сила» і що вони можуть. Але на цьому розправи не закінчувались.
Нас, жінок з дітьми, забрали у захрестя, там роздягли до сорочки і знову заганяли до церкви. Старших дітей гнали на цвинтар. Священик Володимир Лемцьо і його вагітна жінка з двома синами весь час були в церкві. Священик сповідав людей, а коли він підняв золоту чашу для причастя, ляхи закричали: «Жуць то, жуць то». Забрали його з церкви, вивели на подвір’я і так побили ціпами, що він аж розпух, сорочка на ньому потріскала. А потім повели невідомо куди.
У церкві лежав побитий і знівечений Влодко з Горбівкки. Молодий дебелий лях натягнув на руки білі рукавички і перерізав йому горло. Від мене хотіли забрати дитину, казали, що вона не моя. Але я дала дитині груди, і вони залишили мене в спокої. Людей забирали групами по 10-20 чоловік і гнали на цвинтар, де вони копали яму, над якою їх розстрілювали (і тата мого теж). Серед убитих було багато поранених, які помирали в могилах у страшних муках.
Лишились жінки з маленькими дітьми на руках. Що буде з нами, куди нас поженуть? Страху вже не має, все як у сні. Прийшов до церкви поляк, одягнений у військову форму, і сказав: «Ідіть за Збруч, ми маємо милосердя, що пускаємо вас. Інакше вас би всіх повбивали разом з дітьми». Потім нас місцеві поляки, брати Франек і Юзко Кашицькі, напівголих, босих, з маленькими дітьми на руках погнали на схід. Ми йшли через Сільницю, Дилягову, Дубрівку до П’яткови.
По дорозі тих, хто не міг іти, розстрілювали разом з дітьми. Пізніше я довідалася, що мою маму, сестер і брата вбили поляки на рідному подвір’ї. Марисю, мою старшу сестру, що у 1943 році була запроторена до Освєнціму, але вціліла і повернулась додому, зловили польські посіпаки, завели в ліс і там, познущавшись, закатували.
Не віриться, що людина може все це пережити, що це не сон. Тож нехай про ці події знають наші внуки і правнуки. Нехай знають всі, хто хоче миру та спокою.