Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 1. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

Дата публікації допису: Dec 03, 2015 5:25:11 PM

Видавництво «Логос» Львів – 2000

Ця книжка «Партизанськими стежками Закерзоння» побачила світ завдяки нижче поіменованим спонсорам:

- блаженної пам'яті отець Теодор Кліш, нар. 20-го лютого 1922 року в селі Улюч, над Сяном на Лемківщині. Середню освіту здобув в Гай Шкул Аделаїда, вищу – в учительській Колегії в Аделаїді. Військову школу в Сіднеї закінчив як сержант-викладач. 1979 року висвячений в Мельборні з рук Єпископа Кир Івана Прашка і став сотрудником греко-католицької церкви в Нюкастлі, відтак священиком в Сіднеї, де по тяжкій недузі 25-го жовтня 1999 року упокоївся в Бозі. Отець Теодор Кліш, був щирим українським патріотом, щедрим на всі видавничі потреби.

Вічна Йому пам'ять!

- Ліга Вільної України – відділ в Сіднеї;

- пані Софія Опар;

- панство Стефанія і Василь Богонюки.

Всім жертводавцям щире спасибі!

Автор Дмитро Грицько-Цяпка,

Австралія

ДУМКИ

Думками біжу я у свою хатину,

Де малим зростав я,

І у мріях леліяв про Вільну Україну,

Де б жити могла щасливо моя сім'я!

Думками біжу там, де я зростав,

Де набирав я мужеської сили,

Де гірку сльозину я ковтав,

Як мою хатину поляки палили!

Серед пахучих груш і вишень

Серед пахучої червоної калини,

Навчався я українських пісень

Та присягав на вірність Україні!

Люблю свою Україну, свій народ

І не заміню їх за всі скарби світа,

І хоч доля кинула мене в "заброд"

З чужини їй шлю серцем, Многії Літа!

І хоч постарів тепер я

Та найкращі свої роки стратив в чужині,

Думкою біжу там, де Перемиська земля

Та бажаю щастя і добра моїй Ненці-Україні

1999 рік

ПЕРЕДМОВА

Автор цієї книжки, Дмитро Грицько-Цяпка, це типовий галицький хлопець з селянського оточення, котрого доля кинула у вир подій 1940-1947 років на західноукраїнських землях.

Народжений в Перемищині, в селі Вапівці, 29-го жовтня 1921 року, навчався в народній школі "панської Польщі". Ще юнаком уважав себе, як і більшість української молоді тих років, послідовником Миколи Міхновського і Дмитра Донцова, видатних постатей українського націоналізму.

Природна інтелігенція не являлася, однак, паспортом до науки за часів "Речіпосполитої" Польщі, режим якої бажав далі тримати окуповану Галичину та західні українські землі в цілому у постійному феодальному поділі на хлопа і пана. Тож Дмитро Грицько прямо зі шкільної лавки після сьомого класу, переходить до господарювання на батьковій ріллі. В цей час він вступає до трійки юнацтва Організації українських націоналістів (ОУН), а згодом стає членом ОУНб (бандерівців). В липні 1943 року, з наказу ОУНб, Дмитро Грицько вступає до Української поліції і, прослуживши в ній більше року, вступає зі своїми однодумцями до організованої на терені Сяніччини Української Повстанської Армії (УПА), спочатку до сотні Лиса, потім куреня Бурлаки – Володимира Щигельського, а відтак до куреня командира Рена – Василя Мізерного. Він переходить вояцький вишкіл на Буковій Берді, повертається в свої сторони і протягом трьох років зі зброєю в руках захищає українське населення на так зв. Закерзонні.

1946 року Дмитро Грицько-Цяпка закінчує успішно підстаршинську школу УПА ім. полковника Коника зі ступенем старшого вістуна та працює надалі в рядах Служби безпеки (СБ). Протягом свого перебування в УПА Дмитро Грицько зводив бої з німецькими окупантами, а коли їх не стало, повернув зброю проти нашого відвічного ворога, якими були і є Москва та Варшава. Головним полем бою Дмитра Грицька-Цяпки був терен Закерзоння. Там УПА боролася проти поляків, які виконували волю Сталіна, намагаючись виселити українців з їх віковічних земель. Під час так званої акції "Вісла" поляки повелися зі скаженою лютістю проти українців. Потрапивши у полон в результаті зради, Дмитро Грицько-Цяпка був засуджений до кари смерті, яку, в результаті амністії, замінили на досмертну тюрму. По дев'яти роках тюрми, амністований 1956 року, оселився на так зв. "Зємях Одзисканих", де його відшукала рідна сестра. Відтак почались гарячкові старання про виїзд до Австралії. Ці старання коштували автору не менше нервів, як тюрма, а також долярів, які слала сестра. І врешті 1960 року Дмитро Грицько з родиною виїжджає до Австралії, де проживає під своїм іменем в Сіднеї. Тут, на матеріалі чудом збережиних записок, які йому вдалось врятувати після десятка років їхнього перебування у тимчасовій криївці, Дмитро Грицько-Цяпка видає свою першу книгу "Горить ліс", яка була видрукувана у Видавничій Спілці в Лондоні 1975 р.

Дмитро Грицько-Цяпка, дуже активна постать в громадському житті українських австралійців, живе героїкою боротьби за самостійність України, бере участь в кожній протестаційній акції проти поневолення України, відкидаючи всіляке колаборантство. 1993 року побачили світ його вірші "Вчора-Нині-Завтра", присвячені УПА, а 1996 – друга книга "Ліс - наш Батько". Побував на святкуванні 50-ліття УПА в Україні, а після повернення додому написав книжку "Україна в очах Цяпки" та "Без героїв нема України". Тепер пропонує читачам третю свою працю "Партизанськими стежками Закерзоння".

Автор присвячує свої спогади всім громадянам України, а переважно молодим читачам, щоб вони проаналізували минуле і сучасне та усвідомили собі, що обман і обріхування, якими дотепер дехто намагається опльовувати героїв ОУН-УПА, не будуть мати успіху.

Автор непохитний у своїй вірі, що весь наш нарід, як і цілий світ, повністю збагне піднесення і біль кличу – Слава Україні!

Юрій Менцінський,

За Сіднейський Відділ Ліги Вільної України.

ВІД АВТОРА

Дорогі читачі!

Пишучи мої спомини "Горить ліс", "Ліс – наш Батько", а тепер "Партизанськими стежками Закерзоння", я старався змалювати Вам дійсність, яка існувала тоді, коли я служив в Українській Повстанській Армії.

Тож памятайте, що кожний член ОУН, який вступав в ряди УПА, мав лише одну мету, одне бажання: здобути Українську державу – або згинути в боротьбі за неї. Нині нашою державою Україною ще намагаються керувати ті самі, або їм подібні, які зі зброєю в руках воювали проти нас, очорнювали нас, обкидали лайкою, зводили і далі зводять на нас наклепи. Вже дев'ять років проминуло від проголошення Незалежності України, а вояки ОУН-УПА і досі не визнані як борці за волю України, як воююча сторона у Другій світовій війні, тоді як ті, що з нами воювали, втішаються повними привілеями.

Тож я питаю Вас: "Як довго ще нам чекати, і чи діждемось того колись взагалі?!"

Мої спомини написані на підставі записок, які я робив, перебуваючи в рядах УПА, і які заховав, не знаючи чи взагалі колись доживу до часу, щоб їх оприлюднити. Та Бог милостивий. Я хотів, щоби і ви їх прочитали та зробили дня себе висновки, а також щоби не пішли в забуття всі ті, хто був зі мною, та не дожив побачити Незалежну Україну, як рівно ж усі ті люди, які нам помагали, ризикуючи власним життям.

Читайте і питайте самі себе, чому так є, а не так, як повинно бути, як хотілося б, щоби було. Хіба ж ви не є часткою свого народу, не є панами на своїй землі, не живете в Незалежній Українській Державі?

Бажаю Вам всім приємного читання!

ВСТУП

Було гаряче літо. 21-го липня 1944-го року ми опустили Хирів і подались в сторону Карпат. Туди поспішали всі. Одні – щоби втекти перед навалою червоної чуми, інші, як наша жменька, ішли шукати невідомого завтра туди, куди кликала нас повинність та наше сумління. Одним словом, разом зі всіма свідомими українцями, спішили туди, куди кликав наказ, в ряди твореної на наших землях УПА. Правда, з нами теж "дерли" наші вороги, німці, але це не були вже ті німці, які пару років тому ішли на схід здобути собі нові колонії. Нині вертали "баранки", оглядаючись, чи десь збоку не сипне оловом їхній ворог номер один – УПА. Були це вояки Вермахту, як і фолькедойчери, які "рвали" туди, де ще дихав їх "Фюрер", кровавий Гітлср.

Ми опустили Українську поліцію в Хирові і спішили на збірний пункт в Коростенку, а звідтам – хто куди. Наша група недовго надумувалась, лише одну ніч, і, знайшовши зв'язок, ми пішли туди, куди нас кликала повинність. В Ямній Долішній ми долучилися до сотні Лиса, що вела охочих в Карпати на вишкіл, та разом з іншими сміливцями помандрували в незнане.

Ніхто не питав, що принесе завтра, ніхто не журився, що там стріне. Важне було, що ідемо на вишкіл учитися, як бити свого ворога, ворога України. Багато було поліцистів, майже всі мені знані, а якщо ні – то запізнавались Росла дружба, а разом з тим і завзяття. Зразу з першого дня мені випало бути при кулеметі, першим амуніційним. Ішли ми в Карпати українськими селами, всюди нас витали усміхом і радістю, що нас так багато (так якби одна сотня щось значила). Були сміливці, що приставали до нашого походу. По дорозі ми зустрічали спалені українські хати, вбитих селян, і кров нам закипала з обурення в жилах. В душі казали собі: "Відплатимо вам, вороги, за все, ще прийде день розплати з вами". Так ми дістались у ліси Хрещатої та долучились до куреня Бурлаки – Володимира Щигельського, уродженця Львова. І зараз за пару днів прийняли хрещення вогнем в селі Радова на горі Лупінник, де були большевицькі партизани Ковпака, які тероризували разом з поляками мирне населення. І хоч бій ми програли, але перша здобута зброя, яку ми принесли, була нашим тріумфом. Через ніч ми долучилися до табору куреня Рена – Василя Мізерного, де зібралась вся братія, що ненавиділа ворога, який пхався в наші сторони. Тепер, вже більшою силою, ми помарширували на вишкіл в гори Бойківщини. Там на Буковій Берді, на висоті 1335 м над рівнем моря, ми залишились на два місяці та вчились військового ремесла.

Не було нам легко. Бракувало хліба, почались хвороби зубів, шлунка, бракувало солі, ярини. Та незважаючи на це бойовий дух в нас кріпнув з дня на день. Коли большевицька партизанка показалась в тих теренах і почала нападати на українські села, командир Рен повисилав сотні на охорону сіл, але і там не переставав тривати вишкіл, бо чотові не давали нам спати. Про нас вже довідались большевики і часто нас гостили летючками, де агітували, щоби здавались, і кара нам буде дарована. Тож кожний питав, про яку кару йдеться, хто тут винен. Зате ми хоч мали вигоду з паперу, бо вживали його до убікацій (туалету).

3-го жовтня ми опустили табір на Буковій Берді і рушили туди, де щоночі небо рожевіло від пожарів, де вже урядувало ненависне НКВД. Нелегкий був марш по селах, які вже об'їли мадяри і німаки, а решту доїдали большевики. Нелегко було на душі, коли траплялося переходити селами, які спалили визволителі-сталінці, бо мужчини з села повтікали в ліс, щоби не іти до большевицької Армії і не помагати здобувати Европу для Сталіна. З кожним днем рої меншали, так що під Либохорою командир Рен, щоби було легше марширувати, розділив курінь на два. Він сам пішов зі своїм в Станіславівщину, а курінний Євген – в Перемищину. До останнього попав і я та сотки інших уродженців Перемищини. Здобувши Парашку, де втрачали силу не тільки коні з тягарем, а і люди, ми попри Сколе, Майдан, Ісаї перейшли Дністер, Бандрів, Росохи. В Лопушанці тратимо командира молодечої сотні і заступника курінного Осипа – Миколу Дудка. З малою групою переходимо польсько-болешевицький кордон в Квасениках, і ми знову в Ямній, з якої і вийшли в липні на вишкіл.

Після виходу куреня Рена з Букової Берди у вересні 1944 року і по різних тарапатах, боях і злиднях, малою групою з 80-ти чоловік на чолі з чотовим Крилачем (Ярославом Коцьолком з Пикулич) ми прибули до села Тисова в Перемищині, де нас чекало розчарування. Нас демобілізовано! Одним словом, командування терену прийшло до висновку, що для нас нема покищо місця в УПА. Демобілізацію провів командир куреня Павук з тереновим провідником Старим – Пастернаком (Іваном Гарбачем рівнож з Пикулич). І то тоді, коли поляки гуляли в нашому терені, не чуючи жодного стриму, бо не було сили, щоби їх повчити розуму.

Можете догадуватись, що робилось в наших душах, коли нам сказали зложити зброю до магазину і йти додому, йти до цивіля. Не в одного були питання, нащо ж ми перейшли стільки пекла та сотки кілометрів, не кажучи про вишкіл на Буковій Берді, де нікому не було солодко! І не знаю вже котрий раз я жалував, що нема з нами командира Рена. Одначе мушу ствердити, що тими, котрі не мали де піти, не мали родини або були з інших теренів, заопікувались з цивільної сітки чи кущові станиці ОУН.

Це, що я застав вдома, значить, у свому терені, не було веселе. Поляки різних мастей, різних партій і все шумовиння мали одну думку: як позбутись українців з терену, який вони дістали від вуйка Сталіна. Та таки найбільше шаленіли "богатежи" АК, які прибули з совєтського терену по тому, як у Львові НКВД арештувало їхнього коменданта Фіялковского і полков­ника Студзінського. Вони дійсно собі думали, що аліянти їм знову дадуть Польщу по Збруч.

РІДНЕ СЕЛО ВАПІВЦІ

Акції поляки розпочали під гаслом "Українці за Сян, там ваша Україна" або "Помсціми сєв за Волинь!" Були це ті самі "богатежи", які 1943 року на відозву до поляків Проводу ОУН і УПА заклику, щоби не мордували українського населення, відповіли (цитую): "Брудне, безчельне хамскє бреднє! Хамом здає сєв же потрафйов зреалізоваць своє гайдамацкі пляни. Не дочекаці сєв нігди тей реалізацї. Не бендзе ніґди України, пшисєнгами на Боґа. Зостаць з намі бендов моглі тилько ці, цо зейдов на дроґев покути і опамєнтаня. Решта за Збруч! Єсьлі теґо нє зробіцє, засвєціми вам пожогев, ктурей нє запомніцє до коньца дні ваших", – та поставили вимоги, щоби УПА зложила зброю і перейшла під їх провід. Очевидно, що УПА зробити того не могла. І ось вони почали на наших теренах втілювати свої погрози. Ця летючка і їх відповідь на неї, мені добре вбилась у пам'ять, бо ми її довго дискутували на Буковій Берді на політичних викладах. Вона мені добре вбилась в мозок.

Отже, першими жертвами стали наші священики з Крехович, Молодович, Глумчи. А побачивши, що немає для них жодного реального стриму, тоті "богатежи" лізли вже в білий день і мордували всіх кого попало. Тому демобілізація так вишколеного війська, як наше, на мою думку, не була доречною. Крім того, місяць тому вже здемобілізовано і сотню Хоми, про що я довідавсь, прийшовши додому.

Невдача приготувань Перемищини до тих трудних днів виникала ще з факту, що Перемищина була опанована через ОУНм (А. Мельника), а ОУНб (С. Бандери) щойно розвивала свої крила. Тож не диво, що Провід ОУНб робив все, щоби зменшити людські жертви. До того ще долучалося, що по тій стороні, де були поляки, вся адміністрація була в їх руках; українці, як десь працювали, були звільнені. Польська пиха брала верх. Спочатку всі думали, що кордон між Польщею а Росією буде на Сяні, як за Німеччини. Казали, що міністр закордонних справ УРСР Корнійчук у Верховній Раді був за повернення відвічних земель Перемищини, Лемківщини, Сяніччини, Ярославщини, Холмщини і Любачівщини до України, але Сталін подарував їх Польщі, а Рузвельт і Черчіль підтримали Сталіна, і кордон залишився по лінії Керзона.

9-го вересня 1944 року між Польщею а УРСР був підписаний договір про переселення населення на добровільній підставі, яке мало закінчитися до квітня 1945 року. Тож послухайте, як воно відбувалось насправді. Під час мого "курорту" мене відвідував станичний Смок, з мого села. Одного разу він приніс мені вістку, що до Перемишля приїхала Переселенча комісія, очолювана тов.Тищенком, який мав до своєї диспозиції ще 12 енкаведистів, а від польського уряду – одного офіцера, уродженця Перемишля Ґрайцарика. Початками тов. Тищенко поводився людяно, радився з українською інтелігенцією, навіть був на аудієнції у греко-католицького єпископа Коциловського, стрічався з єпископом Лакотою, але як один, так і другий були проти переселення. Минув грудень. Ніхто не зголосився їхати до червоного раю. Тищенко почав тратити терпець, почав тиснути на обох єпископів, навіть погрожувати. Єпископ Коцоловський відповів – цитую: "Єпископом мене призначив Рим, Папа Римський, і Він лише може наказати мені, щоби їхати на Україну". Тоді Тищенкові прийшла на допомогу шовіністична польська голота, яка, за його порадою, почала вбивати священиків, учителів та поважних господарів. На дверях українців ночами почались появлятись картки з написами "Геть з Польщі за Сян, там ваша Україна". За порадою єпископа, громадські діячі Перемишля написали навіть листа до Варшави, до Міністерства внутрішніх справ, з запитом про те, яке маємо переселення: добровільне чи примусове. Прийшла відповідь, що "ніхто українців не може змушувати до виїзду", – але дійсність була інша. Москва тиснула на польський уряд в Любліні і Варшаві, поляки застосували терор. За дорученням з Москви, тов. Тищенко почав страшити українців, що поляки їх вимордують, як вони не поїдуть, а поляки посилили свої наскоки на українські села. І полилась українська кров, хоч українці полякам нічого злого не зробили на тих теренах. Як я вже писав попередньо, на нашому терені було доста різних польських збройних формувань і батальйонів хлопських, гвардійців людових, аківців, і вже в грудні 1944 року і на початку січня 1945 року впали перші жертви звірських протиукраїнських виступів.

Села Сівчина і Березка втратили нонад 200 людей, у Скопові загинуло 250, Кобильниці – 30, у Вільшанах – 9, Уйковичах – 11, а в березні в Павлокомій вимордувано 356 душ, від дітей до стариків, у квітні в Малковичах – ще 200. Це тільки в наших теренах, не кажу за Ярославщину, Любачівщину (Горайці – 135 душ, в Пискоровичах – три рази, понад 600 душ, в Люблинці – 200). Польські звірі в людськім тілі сіяли страх, "виколючи очі, відрізуючи вуха, носи, язики; вирізували на тілі хрести, тризуби, кидали недомордованих людей живцем у вогонь палаючих хат і стодол, ґвалтували жінок, навіть вагітних і малолітніх дівчат, яких потому добивали пострілами або ножем". В тому не були позаду і міліціянти та енкаведисти тов. Тищенка. Наш Тереновий Провід, який містився в Красичах та Гнатковичах, не міг, не маючи сили, стримати цей терор, Служба безпеки була в руках боягузів, таких як Снігур, а Сірко не міг майже нічого зробити, бо перешкоджала р. Сян, яка на той час була рівна з берегами, як кожного разу, коли тане сніг в горах.

Будучи на відпочинку, я стрічався з хлопцями з нашого села, які були рівнож "демобілізовані" з сотні Хоми, з моєю зв'язковою Зіркою, яка мені доносила всі вістки. І замість відпочивати, я денервувався, що, перейшовши вишкіл, сиджу без діла, рвався до відділу, до якого я призвичаївся. Та на всі мої налягання у Сірка і Заставного була одна і та сама відповідь: "Відпочивай, набирай сил". Стрічаючись з моїм ровесником і другом з шкільної лавки Ясенем, який був у сотні Хоми, ми часто обговорювали справу села і його оборону. Зговорились і про сотню Хоми. В сотні Хоми було четверо з мого села. Один навіть належав колись до тої самої трійки юнацтва ОУН, але він, вернувши з сотні, зайнявся господаркою. Ніхто в селі не знав, де вони були, тому поляки їх не чіпали. Про мене якось довідались, що я прийшов, і попід вікна почали приходити їх шпіцлі (шпигуни), то я мусив винестись у безпечне місце. Крім того одного, що взявся за господарку, інші чекали наказу, як і я, і ми у вільний час оповідали собі враження з сотні. На запит, як вони дістались до сотні Хоми, Ясень відповів: "Станичний визначив з нашого села кандидатів, а між ними і мене. Один викрутився хворобою, а ми вчвірку пішли до Красич, де перейшли короткий вишкіл у самообороні, а в місяці вересні прийшли в наш терен сотні Хоми і Чорного з загону Різуна, і нас прилучили до сотні Хоми як доповнення. Були це взірцеві вояки, які заглядали вже не раз і не два "вовкові в зуби". Командиром їх був Черник. Разом 360 бійців дібраного війська. Новобранців була одна чота. Вони в дорозі звели вже бій з большевиками в Турницькім лісі, і за їх слідами прийшли большевики з міст Нижанкович і Хирова-Добромиля, числом коло 2000, добре озброєні, з перевагою не тільки в людях, але і у зброї. Ми квартирували в Явірнику Руськім і Ляхові. На ніч ми пішли до села Ліщава Горішна, де нас заблокували большевики. Настало справжнє пекло. Большевиків підтримували панцерні авта і три танки. Але наші не давались, боролись як леви, бій ішов за кожну хату, за кожну грушу, за кожну стодолу, попросту за кожний корч. Зі всіх сторін сікли ворожі кулемети, розривались гранатометі стрільна, наші і большевицькі. Нам наказано стріляти лише певно по цілях, ощаджувати амуніцію. З 24 на 25 жовтня большевики повели генеральний удар на наші позиції, видно, що добре попили собі. На наш відтинок, де рівнож був зі своєю чотою командир Хрін, большевики пустили танк і одно панцерне авто. Різунівці сиділи тихо, очікували його. Танкіст, видно, не передчував загрози або був п'яний, їхав прямо на рій протипанцерників. Коли танк переходив нашу лінію, різунівці підложили міну. Танк зробив ще десять метрів став і загорівся. Танкіст відкрив віко, але наші кулемети змусили його лізти назад в палаючий танк. Виходу не було: один забитий большевик завис у виході, загороджуючи іншим дорогу на світ. Знищено панцерне авто, в якім були старшини. Бій зростав на силі. Дим від горіючих хат і стодол не дав нічого бачити, і нам наказано відступати. Ми мали болючі втрати. Поліг сам командир Хома і 17 стрільців. Був поранений в руку командир Хрін, але не переставав давати накази. Ми були вже добре втомлені 15 годинним боєм і почали відступати в сторону Ляхави, несучи кількох тяжкоранених. Як повідомило на другий день наше ОБГ (одна баба говорила), большевики мали 300 вбитими і багато ранених – до 207 признавались самі большевики. Ми відійшли в ліси Тисови, де нас демобілізовано", – закінчив Ясень.

Разом приглядаємось і прислухуємось до стогону нашої землі, до плачу наших людей, а польські банди щораз зухваліше лізуть в наші хати, грабують та вбивають. Найбільшими бандитами в наших теренах були два польські священики, ксьондз Францішек Журавскі і ксьондз Ян Штуль. Журавскі, бувший капелан польської Армії Крайової, зорганізував собі однотисячну банду і сіяв страх по українських селах. Він особисто керував своєю бандою, хрестив хрестом на кроваву роботу і має на свому сумлінні кільканадцять грекокатолицьких священиків, а між ними пароха Бабич о. А. Сембатожича, пароха Тарнавки о. М. Мазура, пароха Скопова о. І. Дем'янчика та ще одного, який там перебував тимчасово, прізвища його не зафіксовано, пароха Березки о. О. Білика.

Як оповідали з села Скопова, "Журавскі особисто брав участь в нападі на Скопів весною 1945 року, вбиваючи людей і грабуючи їх майно. Він має на своїх руках смерть і багатьох поляків. Коли селяни поклали на "катафальок" свого вбитого пароха о. І. Дем'янчика і другого, незнаного, бандити прийшли вдруге, змасакрували тіла обох вбитих священиків, здерли з них одіж і скинули на землю з "катафальчика".

Як оповідали мешканці Бахова, "Журавскі зібрав свою банду під Баховом, довго молився, кропив банду свяченою водою та взивав в ім'я Христа різати і палити все, що стрінуть на своїй дорозі. Тої самої ночі банда вирізала в Бахові всіх українців, а між ними і 80 поляків".

Другий ксьондз, Ян Штуль, парох Радехова, в 1945 році зорганізував собі банду з 300 осіб, які були озброєні тяжкими кулеметами, включно з гарматами. Цей воював за свою владу у Вороблику Королівським, який обстрілював з гармат. Селяни цілий місяць боронились проти нього, вкінці знемоглись і зголосились на виїзд на Україну. Хіба польська влада про це не знала? Не знала, хто стріляє з гармат? Знали, але не робили нічого, бо бандити "били українцуф", що не хотіли виїхати з села Вороблика Королівського. Штуль рівнож робив наскоки на інші села, де його головорізи вбивали і грабували, що їм попало під руки. Щойно українці виїхали, польський уряд вислав до Вороблика Королівського відділ війська, щоби арештувати ксьондза Яна Штуля, але той вже звіяв якимсь чудом на захід. Військо зареквізувало зброю, сотки крісів, гармати.

А що сталось з обома ксьондзами? Коли одна полька, пані К. Косінська, внесла скаргу на них до Перемиського єпископату та розповіла про їх злочинства, Ян Штуль дістав чин декана і багату парафію в Старих Боґачовічах Вроцлавського повіту. Журавскі під зміненим прізвищем, і мабуть, з доручення єпископату в Перемишлі, осів в Ольштинському єпископаті, бо польский клір керувався такою мораллю, що хто вбиває людей іншої національності, той чинить прислугу своїй польській "ойчизнє", а хто має заслуги для Польщі, той має їх також "і перед Богом".

Відпочинок пішов мені на користь. Я віджив, отрясся з вошей, а ті, що мене бачили, як я прийшов, казали, що я направду дозрів, як восени диня (Диня – було мое псевдо з Карпат).

При кінці грудня дістаю з Красич записку, щоби приготовитись до відмаршу в новий терен до провідника жандармерії Снігура, куди мене має перевести зв'язкова, десь коло Сосниці. Що було приготовлятись? Швець зробив мені порядні черевики, кравець вшив мені сподні з моєї мадярської "цельтпалатки" (її однієї не чіпались воші, і вона вціліла від маминого вогню, бо убрання спалено зараз на другий день, по моїм приході додому. А шкода, було б до музею, грядущим поколінням). Оскільки моя подорож в незнаний мені терен була описана вже в книжці "Горить ліс" і другий раз в книжці "Ліс – наш Батько", що вийшла в Україні, не буду описувати її в подробицях. Та все-таки мушу дещо сказати, бо це необхідно для розуміння наступних подій. Снігура я застав після довгих розшуків в с. Малковичі, де якраз бойовики працювали при новій криївці. Моє знайомство з першої зустрічі з ним стало руба, на вістрі ножа, бо коли ми виходили ввечері з с. Валява, де я днював, при переході залізної дороги з моста нас обстріляли поляки, які держали варту на мості день і ніч, щоби його хто не висадив в повітря. Снігур зігнав зло на зв'язковій, що не вміє тихо ходити, а я обстав за неї. Це йому не сподобалось, бо як я "можу вчити його розуму". Я ж відразу подумав, що він повинен мати псевдо не Снігур, а Боягуз. Він побоявся пострілів і казав перервати роботу при криївці, хоч стріляли на віддалі восьми км.

Відразу по свому приході до групи я зорієнтувався, що боївка є поділена на дві групи. Одна група – це Снігур, його односельчани Максим, комендант боївки, Цок, Сталька і ще один бойовик з Сосниці, мій старий знайомий з Перемиської станиці чоти Української поліції, якого я не навидів за його злобливість ще у коменданта Совгана.

Друга група була при заступникові Снігура Гуцулі, лейтенанті Червоної Армії з Великої України, як ми казали. Там були Вуйко, Дунай, Чорний, Чалий, Малий, Залізний, Великий, Бистрий. До неї прилучився і я, Диня, всією душею.

Ідучи до Снігура, я був переконаний, що знайду місце, на яке мене школили, що стану до змагу з польською голотою, бо вже почали давати прикурити "без пороху". Але Снігур не оправдав свого становища, був як "баба" і любив сидіти при печі з бабами, на що я пару разів зробив натяки, а Курдяк це використав і очорнив мене, вмішуючи ще і сестру Максима, якої я навіть не знав. На Різдвяні Свята 1945 року я захворів. Обсипали мене чиряки, так що до криївки мусили привести жінку, яка поставила мені "баньки". І хоч я не був ще здоровий, Снігур вислав мене і Дуная до с. Дмитровичі, яке знаходилось під самим с. Орлами, де проживала польська найгірша голота.

Коли я прийшов до умовленої хати, господиня догадалась, що зі мною щось не в порядку, положила в ліжко, зладила якесь зілля, дала напитись. Мало що з нього мені не видерло кишок, але я заснув і спав цілий день. Коли збудився, господар дав келишок самогону, і я почув себе досить добре, міг ходити своїми ногами. На самого Стефана прийшла до мене зв'язкова і вручила записку від Снігура, в якій було наказано ще нині зголоситись на стару квартиру. Наказ є наказом. Я зібрався з Дунаєм, ми подякували господарям за гостину і незабаром зголосилися у Снігура. Він повідомив, що боївка іде на Мацьковичі і я мушу вести. Я відповів, що я слабий і не можу ще іти, до того ж великими снігами, які впали недавно, та ще й полями. До того ж тут є друг Чорний родом з Мацькович, і він знає дорогу краще за мене. Снігур крикнув: "Відмовляєтеся? Посаджу за несубординацію!" –але я вже не слухав його злого тону. Підійшов до заступника Гуцула і кажу: "Друже провідник, я готовий до дороги", – що довело Снігура до шалу. Друг Гуцул мовив до Снігура: "Друга Диню мусимо залишити, бо нас буде здержувати в дорозі, він не може ще іти". Але Снігур не хотів нічого чути, казав рушати в дорогу. Так і було. Замість того, щоб я вів, мені мусило двох друзів помагати. Діставшись до перших хат Мацькович, мене залишено, а коли вертали назад – забрано. Я знову в криївці. Хоча чиряки погоїлись, сил не прибувало. В криївці не було шо робити, крім книжки або спання, тож ми почали жартувати, і в жартах мене охрещено на "Цяпку"!

В міжчасі, коли до криївки прийшли Снігур, Гуцул і Цок з Максимом, мені відчитано "нагану". Мене засудили заочно, за несубординацію, з тим що вирок мав затвердити Окружний провідник Летун, а він знаходився в Ямній. Це мене так розлютило, що я вилив всі помиї на голову Снігура.

Тим часом прийшов наказ від Окружного провідника Летуна, перезвати жандармерію на Службу безпеки, і Снігур скористався зі зміни, звільнив мене і друга Дуная, навіть не давши нам зброї. Я відійшов лише з гранатою і пістолем, друг Дунай не мав нічого. Так я опинився знову в цивілю, десь з початку лютого. Прийшовши до свого села, передав Дуная на зв'язок, щоби його доставили до Красич до групи Сірка, а сам заліг як медвідь та почав роздумувати. Роздумував, чому не всі люди такі, як був командир Рен, чотовий Крилач, пощо дають людям-слабодухам команду над іншими, як вони не знають, що з ними робити. А в той час, коли я сидів зі зложеними руками і розчарований, польські банди вбивали наших людей.

Час до часу приходила до мене зв'язкова Зірка, приносила вістки від Сірка, Ясеня, як рівнож приносила військовий фасунок, щоби родина, в якій я переховувався, не терпіла через мене недостачу, хоча це була родина моєї другої мами. Ждав весни, як мала дитина жде повороту з міста тата-мами, що принесуть цукерок.

Ішла весна. Ліс почорнів, було чути дивні звуки вітру, і душа почала радіти, помимо що кругом лилась українська кров. Лісові випари, де танув снів і чорніла земля, обіцяли радість, а земля, паруючи до сонця, надавала повітрю специфічного запаху. Десь-не-десь показалися вже підсніжники, а понад крони дерев злітали гурмами різні птиці та викрикували, якби віщуючи цю ждану весну, якби радіючи разом зі мною. Ідучи в село, з досади закушую губи майже до крові, а в серці кипить лють і ненависть до всього, що діється довкруги мене.

В селі привітав мене Ясень якимось жартом, а побачивши, що я не в собі, сказав, не знаю – чи щоби мене розвеселити, чи так, щоби щось сказати: "Потребую твоєї помочи, треба боронити село перед бандами, які громадяться довкруги нього". І враз розв'язався язик, я забув за все, що мене особисто спіткало.

Порадившись з Ясенем і Вовком (Євген Ковальчик), скликали свідоміших молодих і старших мужчин, переважно тих, що служили в польській армії, і Ясень (Стефан Козак-Кметя) роз'яснив справу. Тут я довідався, що наш парох агітує в церкві за виїзд в Україну, що в нього перебуває капітан НКВД і один лейтенант – не буду казати, що люди шептали про них. І Ясень, за моєю порадою, мав забрати з церкви метрикальну книгу, щоби не дісталась большевикам в руки, щоби не знали, хто українець, а хто поляк – бо вже деякі старались про польський документ, щоби залишитись. Очевидно, при добрій помочі поляків, а такі поляки були, це ті, що тут віддавна зросли з нами. Найгіршими були колоністи, прихідці за Пілсудського і Ридза Сміглого, та бідота, що жила по чвораках фільварку (будинки для найманих робітників). Їм снились господарки, які отримають по українцях. Найгіршими з них були Подляха і його три сини, надлісничий Шморонґ, старий комуніст, Боднар – перекінчик і Камінський, що жив під лісом.

Був ще один Камінський, але він не вмішувався ніде, жив в долині села. За моєю порадою Ясень поділив селян (деякі відмовились) – і ми розставили стійки, щоби в разі наскоку банди, стріляючи хоча б Богу в вікна, будити людей, які вже були поінформовані, куди мають втікати. З дівчат-підлітків я поробив собі розвідувальну мережу і знав все, що робиться в селі і поза селом. Так пильнуючи села, одного разу повідомила нас стійка, що з поля в село іде якесь військо, бо чути брязкіт дисків до кулемета. Робимо засідку. Кажу до хлопців, що були зі мною (ми мали лише два кріси, один пістолет і якусь дубельтівку): "Підпустимо близько, я запитаю кличку, і якщо не відповідять нам – стріляти в них та давати драпака на збірний пункт". На мій запит дістаю відозву клички, були це свої. Попереду йшов командир боївки Сірко – Микола Галушко, а за ним ішла ціла сотня командира Крилача. Що за радість! Вітаюсь з командиром, з яким навіть не мав часу восени попрощатися. Нам у с. Тисові завадили польські поліцаї, а що курінь був вже "здемобілізований", то кожний з нас ішов в свою сторону.

Крилач, пізнавши мене, витяг до мене руку на привіт: ^4іЩо то, Дине, зробив на мене засідку? А скільки маєш війська?" Було чим радіти. Ось старі друзі з карпатського рейду. Правда, що не всі. Деяких стрінула така сама доля, як мене, і ще не подолучували до своїх відділів або знайшли інше завдання, як Мороз і його брат, що пішли в Україну і там створили собі боївку СБ; мій амуніційний створив самооборону і тепер має чоту; Монька, як звичайно, сипле жартами; Чміль лежить ранений в криївці-шпитальні; Лева поляки поранили в живіт і він помер, а Зоряна я стрічав восени, як переходив через наше село з провідниками Сталем і Залізом в Ярославщину. Мимоволі пригадавсь цілий рій, з яким ділив долю. З командиром Крилачем був і тереновий провідник Григор (Мирослав Гук), який намірявся перевірити терен. Треба було розвести людей на вечерю, а над ранком ми вийшли в ліс. Тут покликав мене провідник Григор, а коли я зголосився, він подивився на мене і спитав, ні то сміхом, ні то серйозно:

- То ви цей Цяпка, що відмовляється слухати провідників? Розкажіть, як то все було.

- Друже провідник, – кажу, – попитайте інших, хай вони скажуть, бо я не маю з чого сповідатись!

Провідник подивився на мене і наказав вийти та покликати Ясеня і Сірка. Він випитував про ситуацію в терені, а я збоку сидів і слухав. Коли нарада скінчилась, я пішов перейтися лісом. Раптом переді мною виросли якісь постаті і я вчув: "Кличка!" Я відразу пізнав провідника Гуцула з боївки Снігура і його бойовиків. Прийшли на зустріч з провідником Григором. Це діялося в половині квітня.

Сотня Крилача-Сухого була в нас два дні. Повісили одного бандита Б. Льоренца, його спільника застрілили в Мацківцях, а солтиса і одного ормовця (добровільний помічник польської поліції) пустили як пересторогу і відійшли в свою сторону, кажучи: "Страх, який ми посіяли, ви повинні використати і зробити порядок в терені".

Мене звільнено від присуду догани, боївку передано провіднику Гуцулу.

Я мав вибір: іти до групи Гуцула, котрий хотів мене взяти, або іти до провідника Євгена, який прийшов до нас на місце, загиблого на засідці десь в околиці Сосниці провідника Романа. Коли вони відійшли, ми зробили нараду, що робити дальше. Євген пристав на нашу пропозицію зустрітись з командиром міліції з Кінковець, бо, як нам було відомо, він був рівночасно і командиром АК на тих теренах. Питання було в тому, чи він прийде. Розробивши плани, ми послали дівчину з села Бовина і назначили йому зустріч в хаті Бохонка. Навмисно в тій хаті, бо тут поляки вимордували людей. Довго ми чекали на дівчину, вже і боялись, що, може, її арештували, але вияснилося, що мусила на нього чекати, бо його не було на міліції. Згодився на наші умови. Мав приїхати сам. Але ми не вірили йому, тому обставили всі стежки і дороги в лісі, щоби знати, чи слова дотримає. Приїхав сам. Ввійшовши до хати, сказав: "Слава Україні!" Євген відповів: "Хай живе вільна Польща!" – і ми засіли до розмови. Виложили йому всі дані про те, що роблять його піддані аківці. Він запротестував, що то неправда, але Євген сипнув йому свіжими зібраними даними, і той червоніючи, сказав, що постарається вплинути на своїх людей, але не гарантує за інших. Євген відповів: ^4іТоді ми поступимо, як з Льоренцом і Фагірняком, і не майте до нас претензії". Поляк ще, на наш запит, повідомив, що найгіршим бандитом є "міліціянт Капраль з Буга" і порадив нам його зліквідувати. Так ми роз'їхались, але польські напади не припинялися, та опам'ятати не було иапасників кому.

Прийшла повна весна. Перестрашені польською сваволею люди виїжджали в Україну село за селом. З дня на день маліла наша присутність на тому клаптику української землі. Большевики потирали руки. Візьмім такий приклад. Одного полудня на село Мацьковичі напала польська банда з Каньчуґи, і почала грабувати що попало та вбивати кого попало. Хтось з села дав знати до Журавиці, де стояла Червона Армія, і вони прийшли на відсіч. Прогнали банду, а самі скликали мітинг і почали страшити людей: "Не поїдете на Україну, вас поляки всіх виріжуть. Нас все не буде, щоби вас боронити". На нашу думку, це було зроблено спеціально большевиками разом з поляками. Що для них життя людини, аби було на їхнім! Люди, виїжджаючи в Україну, просили нас не дати полякам нажиратись їхньою працею. Були такі, що лишали в стодолі запалену свічку в сіні або в соломі, і коли доїжджали до станції, то їх господарка йшла вже з димом. Так прощалися наші люди зі своєю прапрадідівською землею.

В той час, як ми приглядались до виїзду наших людей і прощались з ними, заливаючись сльозами, по тамтой бік Сяну наші провідники і командири, щоби не повторилась ситуація Засяння, нищили польські бандитські села-фортеці, такі як Борівниця, де бандити мали понад 400 людей під зброєю, 40 тяжких кулеметів, мінометів та ще і те, що з Бірчі могла їм прийти допомога за годину. Але там не було Снігурів, а були командири Хрін, Зруб, Ластівка, Громенко, Григор, Тарас, Летун, Потап та сотки завзятих вояків УПА і членів ОУН. Туди ми і попрямували, коли опустіло останнє село на Засянню Гнатковичі, де ми прощались з тими, що від'їжджали з родинами. Політика Снігура довела до того, що сотні вояків української народної самооборони виїхали з людьми, а могли поповнити ряди УПА. Ми рушили до нашого Вапівського лісу, який для мене був колискою і улюбленим місцем прогульок.

28-го квітня 1945 року по небу котилося сонце, яке вже починало пригрівати, любувало душу, хоч вона була набринілою болем і смутком, що нам прийдеться покидати ці місця на завжди. Думки були розбиті, як ті хмаринки на небі, що пробігали понад кронами високих старих буків і сосен. Рідні ліси, які простелялись під саме наше село, були зодягнені в чисту зелену шагу. Іскрилася росою трава, коли ми стали табором недалеко від грубого дуба. Були помучені дорогою, бо треба було обходити полями польські бандитські гнізда. Снігур був у недоброму настрої. Це ж він мусив залишити свою жінку. Майже не відзивався до нікого, бо всі і так звертались до провідника Гуцула. Пішов і я до нього з проханням про дозвіл піти в село. Він позволив, бо і так хотів стрінутись з другом Ясенем. Зголосилась і подруга Оля, яка ішла з ними, висилаючи свою стареньку маму з людьми в Україну.

Оля була ще молодою, свою роботу зв'язкової виконувала вже майже рік. Приходилось їй бувати і в нашому селі, Красичах, знала інших зв'язкових; була завжди свіжою, усміхненою, а її очі заступали окуляри, тому хлопці з села називали її жартівливо "окулярних", що її дражнило і гнівало.

Ми познайомились таки першого дня, коли я шукав за Снігуром, і кожного разу, як я бував в її селі, то заходив на говірку до неї, з чого хлопці собі жартували. В дорозі я їй помагав нести грубу торбу, в якій були бандажі і ліки, яких ми не хотіли залишити в криївці, щоби не змарнувались – не зіпсулись. І тепер, коли я ішов до свого села, вона попросилась також, на що дістала позволення. Зброю я залишив в таборі, а провідник Гуцул дав мені свою німецьку "парабелю". Ми зголосили свій відхід і пішли знаними мені стежками. Ліс свій я знав, як свою кишеню, і йшов дуже обережно, бо недалеко була квартира польського ватажка банд Подляхи. Вийшовши над село, ми посідали, щоби поспостерігати, що робиться в селі, чи нема большевиків, бо село лежало при гостинці Перемишль-Динів, де вічно волочились большевики, шукаючи як не за "девушкою", то за самогонкою. В селі панував спокій. Ми зауважили самого Ясеня і спустились у село. Коли підійшли ближче, він пізнав нас і помахав рукою. Ми привітались, а він зажартував: До священика на сповідь чи на вінчання?

- Шукаємо дружби і дружки! – відповіла Оля (видно, що з ним вже зналася). Я сказав за чим прийшов. Оля пішла до сусідної хати, де жила ішша зв'язкова, а я кажу до Ясеня:

- Дай мені свій плащ і шапку, хочу скочити до своєї хати попрощатись!

- Спішиться тобі на тамтой світ? – питає Ясень.

- Ще ні, але як прийдеться там іти, то не самому, знайду товариство! – віповідаю, вбираючись в плащ. Пістолю беру в кишеню – і йду. Зайшов до свого колишнього провідника, але ліпше був би не заходив; лише перестрашив його. Зайшов не до хати, бо боявся, що там може бути засідка, а пішов до свого вуйка Козака, де, на моє здивування, застав повно хлопів з села. Побачивши мене, змішались. Між ними я зауважив міліціянта Франя Ґуза, який зніяковів, і мені здалось, що сягнув до кишені. Я сказав:

- Не думай навіть, я прийшов попрощатись з людьми, яких ви викидуєте. З тобою не маю жодних порахунків.

Він заспокоївся. Я привітався з вуйком і попросив передати поздоровлення родині. До хати було 200 метрів. Вуйко спитав:

- То що, не зайдеш до хати? Там чекають на тебе!

- Можливо, – відповідаю, – але там може чекати ще хто інший, а мені не до спорів нині!

Вуйко зрозумів і сказав, що передасть поздоровлення. Побажав їм щасливої Паски – йшли ж Великодні Свята; побажав щасливої дороги, бо знав, що село вже записане на виїзд. Попрощався з усіма, а до Франка кажу:

- Сиди, доки я не зайду до лісу!

Я вийшов трохи зденервований, що не поговорив собі як треба з людьми. Ясень, побачивши мене блідого, спитав:

- Що сталося? Бачився з духами?

Оповідаю з ким стрінувся, а він у відповідь:

- Не хотів бим бути в його шкірі, як побачив тебе, – і ми розсміялись.

У зв'язкової був для мене пакунок, переданий сестрою Марійкою, в якому знайшов цукор, масло, сало і ще там щось. Забираємо це з собою в ліс. Прощаюсь із зв'язковою. Дівчата ніяк не могли наговоритися. Нарешті розійшлися. Ясень мені сказав теж, що весною поляки пограбували мого вуйка, у якого я зимою переховувався, забрали всі вишивані сорочки, суконки, накриття на ліжка. Лють огорнула мене, але що можна зробити? Вийшовши за село, я оглянувся останній, здавалось, раз на нього і спитав Ясеня, коли він думає долучити до нас за Сяном. Відповідь була коротка: "Як остання фірманка виїде з села з людьми!" Я споглянув ще раз на село, на церковцю, яка блищала до сонця, і ми пішли до табору. Там всі спали, крім стійок. Ясень і я зголосились у провідника Гуцула. Віддаю йому пістолю, беру свою зброю, а він каже до Ясеня:

- Я післав по вас, бо нам треба до Красич ще нині. Знаю, що Цяпка знає дорогу, але я хочу вас обох, щоби в разі розбиття ми мали зв'язкових.

Ми оба з Ясенем обговорили наш маршрут, і коли всі вже були на ногах, рушили в дорогу. В лісі були польські вояки, які пильнували фірманок, що брали дерево. Я запропонував Гуцулові відібрати їм зброю та трохи настрашити, але вмішався Снігур, і справу залишено. Наша група, розділившись надвоє, пішла в напрямку Голублі. Ішли ми поволі, без поспіху бо, до Красич не було далеко, та осторожність не зашкодить. Нам треба було перейти шосе Перемишль-Динів під горою Речполя, де часто їздять вантажні авта з військом і большевиками. Ми підійшли під саме шосе, прислухалися, чи десь не чути моторів авт, перебігли його і скрились в ліску по другій стороні. Хвилю надслухували, чи хтось нас не помітив, а потім пішли в сторону с. Красичі. Над Красичами Ясень нас затримав. Він пішов на зв'язок, щоби часом не вийшла якась халепа, як приймуть нас за поляків.

ЗАПОРІЖЖА

Красичі, або як його знали в підпіллі – "Запоріжжа", було оточене з одного боку Сяном, а з другого боку – чисті поля, в яких були побудовані криївки-бункери, так що в селі був мало хто з мужчин. Хіба ті, що мусили бути. Лише на вечір всі сходились до села, розставляючи густо стійки і застави. Нас прийняли з розпростертими обіймами і розмістили по хатах. Всюди готувались до Великодних Свят. Був уже травень. В церкві відправлялись маївки , на які ми радо ішли й співали з дівчатами. Тут я мав вже знайомство, бо ще за панської Польщі довелося бувати з концертами. Вертаючи додому з Карпат по "демобілізації", я тут заміняв свого "дехтярова" на кріса. Тож було весело, здавалось, що війни нема. На Великдень ми попросили провідника Гуцула дозволу зостатися в селі і відсвяткувати разом свята. Тут нас застав кінець війни. Але, як казав провідник Заставний, війна для нас щойно починається. Було 9-го травня.

Я довідався, що у Великодну п'ятницю поляки напали на моє село. Пограбували його, вбили одного чоловіка, Польняка, ранили Івана Грицька, мого вуйка чи стрийка – хто його знає, по якому плоті свояк – але більше лиха не зробили. Грицько від ран помер за пару днів. По святах, перепливши Сян, ми пішли в сторону Волі Кречківської, де чекав на нас Гуцул і Снігур, бо при сотні Крилача-Сухого було безпечніше святкувати. Тут мали ми малу пригоду. Коли йшли до села, вчули там постріли. Це застава сотні привітала поляків, міліціянтів з Красічина. Вони розбіглись, як зайці, і пару з них бігли н нашу сторону. Сталька, який був нашим зверхником під час святкування, казав їх привітати залізними "бобом . Вони такого не сподівались, і коли заграв над їх головами мій кулемет "дехтяр", вони зайцями погнали назад в сторону сотні, де таки піддались заставі. Двох лежало трупом перед заставою. Командир Крилач, сміючись, казав:

- Бачу, Цяпко, що починаєш нам помагати бити ляшню. Видно, що наука не пішла намарно! Треба було це робити там, за Сяном!

- Треба було, але не було наказу! – відповідаю.

- Хіба ми вам весною не лишили наказ? – спитав він.

- Так, залишили, але не мені, а провідникам!

Знову стріча з старими друзями. Перебувши день у сотні, поговоривши з друзями, ми вирушили на вечерю в с. Брилинці. На моє запитання до Моньки, куди ідемо, він відповів жартами, що, мабуть, до "столиці Ямни." В Брилинцях я розпрощався з Олею, яка дістала наказ їхати з людьми Брилинець в Україну, відшукати матір і там влучитися до підпільної праці. Повечерявши і переночувавши в с. Брилинці, ми залишили сотню і пішли в сторону, як казав Монька, "столиці Ямна". Коли проходили тими селами, пригадався мені минулий рік, як по "демобілізації" ми втікали від семи голодранців-міліціянтів, і не тому, що їх боялись, а щоби не стягати на село клопоту. Тепер маршируємо в білий день як своєю землею, і це завдяки командиру Крилачеві, що понищив станиці міліції на тих теренах. Де не глянь – всюди кипіла праця. Дітвора йшла до школи, яку вели наші підпільниці, працювали різні майстерні, такі як виправа шкіри, направа зброї чи модернізація її, дівчата збирали по луках зілля, з якого робили різні ліки під опікою фармацевтів Нестора (Я. Совгана з Перемишля) і Богдани. Всюди працювала суспільна служба, харчі видавались за посвідками, тим кому було треба. По всіх горах стояли дозірці та стежили за ворогом. Якговорили поляки, як вони йшли до села, то "дівчата підносили спідниці вгору, чим давали знак, що їдуть поляки". Очевидно, що то їхня видумка, бо до того були інші знаки, знані лише тим, що цю роботу виконували.

Ось я іду цею дорогою вже по раз третій. І як кажуть, до трьох разів штука. Минаємо с. Трійцю. Тут колись над Вигром, у старому фільварку Ямної Долішньої, стояла сотня Лиса, яка нас мала перевести на вишкіл в Карпати. Тут я вернув до Ямної з Карпат, зробивши сотні кілометрів пішки горами. І ось знову знані хати, люди. В одній хаті затримала нас стійка. Була це боївка СБ провідника Потапа. Тут на нас вже чекали. Ми виструнчились перед хатою, і до нас вийшов високий і стрункий мужчина гімнастичної будови. Був це окружний провідник СБ Летун (Іван Мандрик, студент Політехніки у Львові, родом з Перемишля-Вовчої). А за ним показався середнього зросту чоловік, його заступник, провідник Потап (Василь Цап'як). Гуцул здав звіт, і нас розпустили; провідники пішли досередини. Мене обступили друзі по карпатському рейду Лісовик, Темний, Петя, а на це надійшов комендант Орел, знаний комендант ПЖ (польової жандармерії) з Букової Берди. Друзі вигукували привітання один другому, незнайомі запізнавались, що власне привернуло увагу Орла. Він, побачивши мене, вигукнув: "Ще мені тебе тут бракувало!" – та почав випитувати, звідки і що, але небавом його покликали до провідників. За кілька хвилин покликано і мене. Провідник Летун мав у руках звиток паперу, а коли я зголосився, він сказав:

- Друже Цяпко, ваша справа вже давно скасована, а чи ви маєте щось до того додати?

- Нічого, друже провіднику, так як я не чувся винним і не маю.жалю до нікого, – відповідаю. Тоді провідник каже до Орла:

- Один бойовик до вас більше, – а до мене: – Вас хотів взяти друг Гуцул з собою, але я рішив, що краще, як ви залишитеся тут! Що ви на це?

- Ваш наказ, мій обов'язок – слухати і виконати! – відповідаю.

Так я опинився в другому районі Холодного Яру, де мав вже багато знайомих. Попрощався з друзями, які відходили на Криниччину, де створено новий надрайон, а Гуцул став надрайоновим провідником СБ. Снігур мав два виходи: реабілітувати себе перед бойовиком або повертатися до цивільного життя. Вибрав друге, пішов додому.

Моє нове життя почалось не з тої ноти, якої б мені хотілось, бо таки того самого вечора я стояв перед провідником Летуном до карного звіту, оскільки заспав на стійці, а він відібрав мені зброю. За це грозила кара смерті.

Справа була проста. Мене призначили до боївки Орла, а той визначив мені стійку, помимо мого протесту, що я змучений дорогою і не витримаю. Тепла нічка зробила своє: я задрімав. Провідник, вислухавши мене, покликав Орла і спитав, чи я йому казав, що змучений. Він потвердив, мені віддано зброю і наказано йти спати, а Орел "обірвав пуцівку". Лігши спати, я не міг заснути. Цей випадок змусив мене дивитись на світ іншими очима. "Стрілець на стійці охороняє сплячих друзів", – вирували в голові слова, які не раз і не два чув на польових викладах. А тут ще таке сталося першої ж ночі. Та таки заснув. Рано вставши, побіг до близького потічка, остудив своє заспане лице і очі холодною водою і не звернув уваги, що до мене приглядається провідник Летун. Він покликав боївку і казав всім стягнути сорочки і піти митись до потічка, кажучи:

- Беріть примір з друга Цяпки!

- Що до лиха, думаю собі, знову я причиною? Але друзі взяли це за жарт, мені дарували, як забули і моє спання на стійці, бо, як казав друг Лис, "нема людини, щоби не робила помилки".

Ось так розпочалось моє життя в новому терені, між людьми, в чиїх серцях жила Україна. В наш терен долетіла весела вістка, що з Карпат прийшла сотня Бурлаки, яка восени минулого року пішла з курінним Реном в рейд по Станіславівщині. Командир Ластівка (Григорій Янківський, родом з с. Тисова) формував нову сотню з української народної самооборони. Прийшов в наші терени також командир Коник (родом з Рогатина, інструктор школи УПА "Олені"), який обійняв команду Перемиським куренем.

РАЙОН ХОЛОДНИЙ ЯР

Минало чудове літо. Українська Повстанська Республіка, яка тривала майже п'ять місяців, кінчала свою передишку. Коли у травні скінчилась німецько-большевицька війна, нашою землею знову почали перекочуватись большевицькі армії, тепер додому. Це в'язало руки відділам УПА. Червона Армія, хоч не встрявала в бої з УПА, займала часами цілі райони, що поляки хотіли використати проти УПА, але їм не пощастило. УПА лавірувала, щоби не иарушити нейтральності, якої дотримувалась Червона Армія. Ця маса військ, яка пересувалась нашою територією, тягла з собою все, що могла забрати з собою, все, що попало їй в руки. На возах було повно "чамайданів", руки кожного вояка були по лікоть прикрашені годинниками, які мінялись на самогон, гармошки виводиди "катюшу", здавалось, що настав рай на землі. Вони жили перемогою над Германією, над фашизмом або хотіли заглушити в собі страх перед тим, що чекає їх після повернення додому, перед терором і концтаборами, в які пхають кого попало і за що попало. Жили словами маршала Жукова, що "по війні розженуть колгоспи", не знаючи ще, що це була брехня, шита грубими нитками, брехня, яка грала на їх розбитих почуттях. Вони вірили, що із закінченням війни настануть зміни на краще, що настане більша свобода, покращає добробут. Большевицька пропаганда, неофіційна, шептана, підтримувала людей на дусі і, як нам відомо, вояцтво по повороті додому почало на свою руку руйнування колгоспів, бо ж так їм обіцяли генерали, щоби вояк боровся за тоті обіцянки. Тому вояцтво пило, раділо, що живим вертає додому. Але замість сподіваного покращення прийшло нове розчарування.

Наші дітваки нишпорили по їхніх возах, витягали зброю, гранати, амуніцію. Вони добре все бачили і, напевно, знали, куди піде ця зброя, тож не бігли мельдувати до своїх комісарів. Станичні все це добро складували, як видавалось, на чорну годину, часто даючи хлопцям фляшку самогону, щоби частували червоноармійців за те, що ті бачили, а не зауважували.

У травні мене поранили в ліву руку, дві кулі перейшли через долоню, і мене вилучили з чинної служби, а призначили на інтенданта нашої групи. Та ним я довго не пробув: не умів торгуватися з жінками, як то робив мій попередник. Тому, коли в четвертому районі був влаштований санітарний вишкіл, провідник послав туди мене і друга Марка. Санітарним вишколом, який мав тривати шість тижнів, керував сам головний доктор Вуйко – Антоній Пуло. Насправді вишкіл провадили магістр-фармацевт Нестор (Ярослав Совгай з Перемишля), та фармацевтка Богдана (Леся Гайдукевич, рівнож з Перемишля), а Вуйко нас зануджував оповідями про те, як він здобував докторати в Італії і Відні.

Вишкіл відбувався в лісі над Грушівкою і Волею Володською, а охороняла нас самооборона. Нею завідував командир Громенко, який раз на тиждень приходив і давав нам виклади оборонної системи. В половині червня поляки часто робили облави на той район, підготовляючи переселення в Україну. Вони почали з-за Сяну обстрілювати наші терени з гарматок, і ми зняли табір та перенеслись в другий район, в с. Тисова, де закінчили свій вишкіл. Іспити треба було здавати також і з латини, бо всі лікарства були по-латинськи. Довелося добре перекручувати язиком, а все-таки ми стали "лапідухами", як нас в жартах називали.

Коли я вернувся до своєї групи, не застав Петі-Темного і мого друга Веселого: оба пішли на підстаршинський вишкіл УПА, який відбувався в Холодному Яру, а командиром був Зенко Бахтоловський (студент Львівської політехніки родом з с. Ябловово, син греко-католицького священика Колечинців). Пам'ятаю добре, як ми були присутні на закінченні того вишколу і ми були там і прислуховувались до викликуваних імен та ступенів. Я навіть заздрив, що мене там нема серед названих. Та час був не до заздрощів, не всі могли бути там, де хотіли. Поляки збирали сили, викрадати людей для відправки на Україну і в нашому терені, тож треба було братись за роботу. Нам припало завдання зрізати всі телефонні стовпи, замінувати або спалити всі мости в нашому терені. Петя, як свіжоспечений підстаршина, взявся до того серйозно. Різали ми стовпи, мінували мости, в іншому районі – залізничні колії, і хоч праця була тяжка, було весело. Ми досить насміялись з Петі, коли в Лодинці він ніяк не міг прикріпити міни до гладкого бетонного мосту, радили йому добре наслинити, то може міна вдержиться. Нарешті він якось упорався, і з великим гуком міст таки піддався.

Дорога з Риботич на Бірчу була відтята. Відділи УПА вели каральні вилазки на гарнізони польського війська в Кузьмині, Рогатині, Тисові. Боротьба не вщухала ні на мить, полякам не давали ні хвилини спокою. Одночасно з тими акціями поширено протестаційні листи до акредитованих у Варшаві амбасад. Їх видрукували різними мовами та розіслали по цілому світі, щоб з'ясувати жахливе становище українців під Польщею після закінчення війни, тоді як для всього світу було проголошено гуманні принципи післявоєнного поділу Європи, чотири великі свободи президента Рузвельта, статус ООН і т.д., і т. П.

Був кінець серпня 1945-го року. Ми стояли в Ямні Долішній, коли на нашу квартиру прибіг дванадцятилітний хлопчина і звернувся до провідника Потапа:

- Друже провідник, дайте мені Лиса і Сливку, ми зловили польського шпигуна.

Провідник засміявся під носом, але казав обом піти (вони оба були з Ямної). Яке було наше здивування, коли за півгодини привели здоровезного драба, вбраного в цивільне убрання. Він навіть не старався викручуватись, коли його питали, а признався, за чим його прислано з Бірчі. Вже побував у всіх селах, ще мав перевірити Ямну, як його зловили пастушки. Він визнав:

- Я перейшов багато, але стільки страху я ще не наївся, як нині, коли мені хлопець приставив цівку до голови і сказав: "Не рухайся, бо застрелю як собаку".

Другого такого, сержанта за рангом, зловили Лісовик і Дрозд, і було видно, що він служив у польській армії не душею, а тілом. Коли скінчили переслухання, провідник спитав, чи доставити його безпечно до Бірчі, на що почув:

- Я знаю, що ви маєте зв'язки з АК, тож прошу мене там доставити якнайскорше. Видно, що не хотілось йому назад в Бірчу. Провідник наказав Чорному постаратися нав'язати контакт з АК в Розпутті.

Коли усе зробили, провідник вислав мене, Лісовика та ще когось, не пам'ятаю точно. Ми мали його довести до перетину доріг Станкова-Розпуття-Кузьминка. Приїде авто, дась сигнали світлом – буде знак, що це по нього. О 9-ій вечора, ми були на місці. Зі сторони Розпуття над'їхало авто, подало світлом знак. Як було домовлено з АК, сержант вийшов на дорогу. Авто набрало розгону, сипнуло серією з автомата, і сержант повалився на дорогу з розбитою черепною чашкою. Ми навіть не встигли пустити серії з нашої зброї за автом, як воно скрилось за закрутом і поїхало до Кузьминки. Сержант помер на наших очах. Стягли його на бік дороги і так залишили, бо що мали зробити? Напевно, будуть поляки спихати все на нас, що бандерівці його забили. Знаю, що провідник вислав протест до командування АК, та що з того – сержант дістався не до АК, а до святого Петра.

Провідникова жінка мешкала в с. Макова, і ми часто там бували, щоби провідник мав нагоду побачитися з нею і синком. Був уже липень. Чудовий час на романтику, а не на партизанку, а що там не бракувало гарних жінок і дівчат, наш побут там завжди був приємним. Але не тим разом. Над'їхало польське військо з Угник, і ми вийшли в ліс, сказавши дівчатам, щоби, як військо винесеться, щоби принесли нам обід до лісу. Тут стрінув вістуна провідника Жара від якого довідався, що в бою з большевиками загинув друг Яромир, брат Вишні, і Вишня пішов в Україну заступити брата на посту референта СБ. Це мене порядно пригнобило. Але, як часто казав провідник Потап, "там інша дійсність". Ми живемо, як в Бога за дверима, а там? Що ж зробити? Все у Божих руках. Прийшла моя черга на стійку, тож передаю кулемета Щурові, беру його кріса і йду змінити друга Лиса. Обсервую дорогу Макова-Ямна-Ліщини, коли це збоку почувся веселий щебіт дівчат, які несли обід. Перепускаю їх і на вид красунь починаю співати собі під носом:

Є у світі гарні личка,

мужатки і вдовички.

І старші гарні панни є,

я їх всіх щиро люблю

і до серця приголублю

в котрій до мене серце б'є.

Приспів:

Ой люблю, люблю вас дуже, жінки,

ви усі такі чарівні,

ой люблю, люблю вас дуже і радію,

що ви є чужі, а не мої!

Іду я над водою,

стоїть там під вербою

дівча, як в морі цвіт,

я до неї наблизився,

взяв за ручку, притулився

і склав їй гарний привіт.

Приспів:

Ой люблю, люблю вас дуже, жінки...

Вона аж стрепенулась,

до мене усміхнулась,

мені це зараз помогло,

я ще ближче наблизився,

взяв за ручку, притулився,

а дальше не знаю, що було.

Приспів:

Ой люблю, люблю вас дуже, жінки...

Так застав мене друг Монтик, який прийшов мене змінити, щоби і я з'їв обід. Як собі пригадую, на обід була курка. Я курячого м'яса не їв, а Петя встругнув нерозумний жарт, підложивши мені курятину. А що вона була в сосі, я не розпізнав її відразу, тому й з'їв. Невдовзі шлунком мені закрутило, і я побіг в корчі. По якомусь часі, мав вже вертати до групи, як моїм очам показалась "рогативка" (шапка польських військових), одна і друга. Ішли з протилежного від стійки боку. Скоро хапаю Монтика і біжимо до групи, показуючи на мигах в сторону, де є поляки. Миттю всі розкинулись, беручи дівчат всередину, та приготувались до оборони. Чекаємо 10-15 хвилин, але нічого не чути. Тож Орел наказав перевірити терен. Вияснилось, що поляки перейшли попри нас за 50 метрів і пішли в сторону Ямни. Дівчатам подякували за обід, і вони пішли до Макови, а ми, слідами поляків, попрямували в сторону Ямни. Десь в дорозі ми втратили їх сліди, видно, завернули до Риботич. Ми прийшли над село Ямна і стали на відпочинок. В селі було спокійно, дітвора галасувала як звичайно, і ми пустились Бабиним потоком вниз до села. Поляки в цей час іншим потоком сходили до Ямни. Щастя, що ми їх запримітили скорше. На відхід не було часу. Тож бігом перетипаємо село і, замаскувавшись в корчах, по другій його стороні під Грозьовом, приглядаємось, що роблять поляки. Вони забігали до хат, виходили звідти зі збанками води чи молока, випивали і кидали збанки на дорогу та товкли. Але селян не зачіпали. Мали щастя, інакше не один був би попрощався з життям: ми б їм не подарували. Нам було вже час піти в терен між люди, тож провідник розділив боївку і дав кожному завдання, назначивши збір в Ямній за місяць.

Був вже початок вересня, ночі ставали холоднішими, коли ми знову зустрілись в Ямній. Командири звітували провідникові. Виявилось, що поляки почали блокувати села другого району. Були вже в Трійці, Риботичах, Макові, Угниках, Кописні, як звітували розвідники СБ.

Провідник вважав, що тут не маємо що робити, і наказав всім разом продиратись в сторону Тисови. У Ямній повечеряли і подалися в Турницю, щоби нею дістатись у тисівський ліс. Між Трійцею і Посадою Риботицькою, перейшовши річку Вігор, вже мали вступати в тисівський ліс, як стежа повідомила, що перед нами поляки. Чую, як Орел дає наказ: "Кулемети до переду! Приготувати гранати!" Чую при собі Лиса і Мороза, які мали запасні диски до "дехтяра". Обережно відтягаю замок, поправляю диск, і лежимо тихо. Може через десять хвилин перед нами на відстані 50 метрів виринуло коло 80 польських вояків. Беру приціл у найбільшу гущу. Поляки йшли стрілецьким рядком в сторону Вигра, звідки прийшли ми. Мабуть, що на засідку. Сили були нерівні, отже в бій не вступали. Військо перейшло, навіть не глянувши в нашу сторону. Віддихаємо свобідно, збираємо, як казав Лис, свої "шпаргаля" і прямуємо в сторону Тисови. Минулого тижня поляки виселили майже ціле село, спалили 190 господарств, замордували 19 людей, поголовно стариків. Вціліло заледве 50 хат, розкинених по потоках і горбах. А гарне було колись це село, з його садами груш, черешень і вишень. Та тут ми не затрималися надовго. В нашому терені поляки вибили вже всіх "бандерофцуф" і винеслись. Ми знову в Ямній. Провідники взялись за звіти, а я пішов до Жара довідатись більше про Яромира. З ним мене від давніх часів єднала доля партизана, бо його брати і сестра Маруся поставили мене на ноги і це в його хаті я складав присягу, вступаючи в ряди ОУНб. Мене опам'ятав друг Жар словами:

- Знаєте, Цяпко, і в нас є війна, гинуть люди цивільні, гинуть члени ОУН, вояки УПА, але поляки таки нас бояться. А там? Там багато "сексотів", і війна з "сексотами" ще гірша, як з самими НКВД-истами, бо не носять уніформи, не знаєш, хто котрий, а всіх не вивішаєш! Сам добре знаєш, що НКВД – це не польське УБП, яке ломить кості, але як їм хтось видасть жертву. Там НКВДисти лізуть сотками в кожне село і дусять, винний чи невинний, бо у них кожний, хто проти них, – це "бандєровец!" Думаєте, друже, що Яромир впав жертвою зради? Жертвою сексота? Дехто хоче видаватися в очах влади лояльним, показує, що він совітський чоловік, аж одного дня стає жертвою сам, і тоді запізно каятись, битись в груди.

- Думаєте, що Вишня дасть собі раду? Він призвичаєний до іншої боротьби, як там! – мовив я.

- Навчиться, друже, навчиться, і я вірю, що смерть свого брата відімстить.

Не знаю, як довго ще б говорили, але прийшов Орел і каже:

- Бери, Цяпко, в когось автомат, підемо на роботу.

Було 28-го вересня. Іду до групи, передаю Морозові кулемета, беру від нього ППШ,і зголошуюсь у Орла. Коли ми вийшли за село на гору, що лучила села Ямну і Грозяву Долішню, Орел каже до мене:

- Вечером підемо на Войткову. Треба покарати польську міліцію, досить напилась української крові, тепер мусить втопитися у своїй. Але перше ідемо ще в Тростянець перевірити деякі справи.

Так і робимо. В Тростянці ми затримались до кінця дня, а вечером пішли до Грозяви Долішньої, де вже були сотні Бурлаки і Крилача-Сухого, і чекали на командира Ластівку. Я з командиром Бурлакою ще не бачився від його повернення з станіславівського рейду. Тому зголосився в нього, і почув на привітання:

- Ти, мабуть, приносив мені щастя, бо стільки часу ми не бачились, і я мав тебе вже за небіжчика!

- Там мені ще не час, друже командире! – відповідаю. – Ще не сплатив довгу полякам!

- Буде нагода, пане брате, буде нагода! – чую від нього.

Знаю його ще з 1943-го року, коли він був у Войтковій, а я в Коростенці. Одного разу мене вислано до нього з листом, мабуть організаційним, бо коли зголосився в нього, він перечитав, написав другого і казав завезти в Кузьмину та віддати особисто війту Кузьмини, яким виявився не хто інший як сам Стефан Стебельський – пізніше командир Хрін. Відтак у 44-му році я був у його курені, який він організував в Карпатах і який пізніше влучився до куреня Рена. Отже, ділила нас стара вояцька доля. Коли підійшла сотня Ластівки і настав вечір (який западав вже скоро, бо ж осінь) ми вийшли і подались з супроводом в сторону Войткови. Чотові вже повели своїх людей на означене місце. Ми прийшли над Войткову, коли раптом в селі на міліції почулася стрілянина і розриви гранат. Бурлака, якби до себе самого, сказав:

- Не спішися, Славку, до раня далеко.

Славко – ім'я командира Крилача-Сухого. Ми з Орлом залишили почот і і пішли туди, де небо вже освічувала підпалена станиця міліції. Всередині вибухала амуніція. Помічаю свого односельця Коміка, який волоче «дехтяра»" і запасні диски до нього. Побачивши мене, показує пальцем під якусь грушу. Там лежало чотири трупи міпіціянтів. Були вже обсмажені, видно, що втікали зі станиці, коли їх досягла караюча рука месників. Підходжу до них, витягаю з кишень їхні книжечки і до світла читаю: Камінські Станіслав, Шеремета Станіслав, Каліновскі Антоній та ще якийсь, ім'я якого затерлось у споминах. Кладу книжечки в торбу і йду дальше, приглядатись тому, що діється довкола, коли чую, як Ясень кричить: "Цяпко, бери кожуха, бо іде зима, придасться". І він кинув мені нового кожуха, які носять пограничники. Видно витяг його десь з станиці. Беру кожуха на себе й іду дальше. Коло "спулдзельні" стрільці прилаштовують на віз скрині яєць. Пропонують і мені випити кілька. Ідучи далі селом, бачу, як в одній хаті два стрільці мордуються виносячи тяжку шафу якомусь полякові, чия хата піде з півнем. Питаю їх:

- А поляки помагали вашим батькам, як тих викидали з їхніх хат?

Один подивився на мене і відповів:

- Чорта я б їм помагав, але такий наказ "старого" ("старим" називали Бурлаку). За кілька хвиль хата освітила мені дальшу дорогу в село. Стрільці палили лише українські хати, щоб не дістатись ворогам, а ті, в яких жили поляки віддавна, не вільно було чіпати.

Мене шукав вже Орел. На шнурку мав міліціянта, котрий трясся, ніби листок осики. Наказав мені тримати його, а сам побіг знайти волосного війта. Я дивився на поляка, і мені пригадалась сцена в с. Юркова. На ліжку лежав станичний, збитий до непритомності, тіло його було посічене дротами до чищення кріса, щока вибита, а навколо нього плакали малі діти і жінка. Це була робота міліції з Войткови. Питаю міліціянта:

- Як називаєшся?

- Каліновскі Станіслав.

Дивлюсь на книжку, що маю в торбі, і питаю:

- Антоній – це твій брат? – відповів кивком голови.

- А пригадуєш собі Юркову літом? Того побитого, що ви його лишили помирати.

- Я там не був!

- Не моя справа питати, запитають інші, – відповідаю, і тут якраз вернувся Орел, злий як сто чортів, бо полювання не вдалося. Забрав поляка і відійшов. Я пішов до почоту Бурлаки, де дістав наказ ще з одним стрільцем доставити все здобуте на склад станичному в Лімній.

ЛОВИ

Остання станиця польської міліції в нашому терені перестала існувати. Та це не означало, що вже буде спокій. Поляки дійсно готувались до виселення людей з теренів, які виявилися їм недоступні тим разом. 1945 рік зближався до кінця, вже настала справжня осінь – вересень. В Риботичах був собі один, який ходив по наших селах і розвідував. А як його затримали бойовики, то казав, ніби погубив коні. Підстав до затримання не було.

Покликав мене провідник Потап і каже:

- Треба вам, Цяпко, піти до Риботич на лови. Там у Вігрі можна їх наловити. Тільки уважайте, не потопіться. Беріть Сливку і Лиса. Але уважайте ще з іншого боку, бо там часто бувають поляки з Бірчі і Перемишля.

Ми пішли. По дорозі почали розбирати, як нам дістатись до Риботич, з якої сторони краще. Від поля Конюші зараз будуть знати, що ми з боївки або з УПА. Більший ризик від Вігра, як казав Потап, але ніхто не буде нас підозрювати. Так і робимо. Коли підійшли під Риботичі, від с. Вугник, де квартирували поляки, чулись веселі пісні: видно, що собі попили. Приглядаємось досить довго рухові на вулицях. Лише час до часу переходить патруль. Ми заміряли час і як вони віддалились, ми підійшли до одної кати, яку мали на оці, а знали добре про господаря, що він – свій хлоп. Застукали у двері. Він вийшов, а побачивши нас, настрашився:

- В місті поляки!

- Ми знаємо, – кажу.

- Нам треба заночувати у вас! На стриху буде безпечно, до вас не прийдуть поляки, бо у вас є їх чоловік. А як прийдуть, то хіба попити і довідатись щось від нього. Тут маєте літру, як прийдуть – частуйте і не бійтесь, нічого не станеться.

Він нас пустив на стрих, взяв фляшку з горілкою і зачинив двері. Ми лежимо і слухаємо. Спокій. Вже по півночі. І так ми залишились на день. Спимо по черзі. Вдень ми трохи "напугалися", як казав Лис. Прийшли військові до хати і казали дати собі горілки. Господар бідкався, що не має, і вони погрозили, що будуть шукати самі. І були б шукали, якби не прийшов чоловік, який стратив коней і шукав їх по наших селах. Він їх попросту випхав з хати, і ми заспокоїлись. Десь за півгодини приїхав до нього автом який старшина. Вони зайшли до кімнати і щось довго говорили. Чути не можна було ні слова, груба стеля заглушувала все. Але по якомусь часі (видно, що господар пригадав собі про фляшку, і по кількох келихах їм розв'язались язики) почали собі вже кричати "панє полковніку", "пане капітане". І чим менше ставало горілки, тим голосніше говорили, навіть про це, що шептали собі перед тим. Наш "пошуківач коней" був капітаном розвідки, або, як вони казали, інформації. Тепер постало питання, як ми його самого "вкрадемо". Надходив вечір. Треба було щось рішати. Як виявилося, під вечір пан "полковнік" від'їхав, а пан "капітан" хропів на ціле горло. Ми рішили його забрати з собою тої ночі. Але оказія знайшлась скорше. Прийшов господар і приніс нам дещо з'їсти. Я казав йому піти на вулицю і переконатись, чи нема польського війська десь близько. По хвилі прийшов і сказав, що не чути і не видно нікого. Ми зійшли в сіни. Господар думав, що ми вже підемо, а коли ми сказали, що беремо і його гостя, він аж спітнів. Почав проситись, що можуть розстріляти його і родину. Велю Сливці зв'язати його, заткати уста шматою, нічого не казати жінці, а сам з Лисом йду в кімнату, де хропів "пан капітан". Збудили його автоматом. Він заспаними і підпитими очима подивився на нас, але нічого не сказав, ні слова. Ми його обшукали, зброї не мав. Хотіли заткати уста, але він сказав, що не потрібно, він піде добровільно. Беремо його між себе і остерігаємо, що один писк – і він труп. Ми вийшли на вулицю Риботич. Було досить темно, містечко не мало освітлених вулиць, і ніхто нас не зачіпав. Ми подались в поля, а за годину представили його провідникові Летуну, який якраз звідкись прийшов. Почалась розмова (не слідство, а розмова, як говорить друг з другом). Він виложив все, що знав: по що прийшов, які завдання поляків на найближчі місяці, – і по трьох годинах я і Лис мусили його безпечно доставити назад на квартиру. На щастя ніхто ще не знав про викрадення. Жінка вже розв'язала мужа, але не сказала ні слова до нікого. Яке ж було їх здивування, як ми його привели назад! Він на прощання подав нам руку, кажучи: "Буг заплаць!" Видно, що не хотів вмирати за ту Польщу, якій служив. Але багато його остережень справдилось. Поляки почали блокувати наш терен. В Трійці показалось польське військо. В Ліщинах отаборилася кухня і піхота. В Сільцяхпоставили гарматки і гранатомети. Це все нам донесла розвідка. 30-го вересня сотні, які були в наших теренах, відійшли в четвертий район до командира Громенка.

Провідник Потап висилав мене, Лиса і Сливку по Грозяви, щоби розвідати, що там робиться. Коли підійшли під село, Лис пішов туди, а ми з Сливкою мали сидіти і чекати, а в разі чого – рятувати. Коли Лис відійшов в село, несподівано зі сторони Лімни і Ропенки в’їхало польське військо. Що нам робити? Як дати Лисові знати? Чекаємо і денервуємось. Раптом чуємо постріли в селі. Що з Лисом? Він свою зброю залишив з нами. Чуємо, як хтось біжить.

- Це я, Лис! – кричить. – Не стріляйте!

Прибіг, сів і почав тяжко віддихати, а по хвилі каже:

- Мали мене!

Не було часу довго розпитувати, і ми почули про те, що сталося, вже на зворотній дорозі до своєї групи:

- І селі був спокій. Я зайшов до Монтикової братової (вона варшав'янка, поляки весною забили її мужа, Монтикового брата) і вона почала зі мною говорити, як в порозі станув поляк – і відразу за документи. Вона подала свої, а я стою. Питають і мене, а вона каже, що я її брат, і документи в другій кімнаті. Я відразу зорієнтувався про що йдеться. Повторюю те саме. Поляк казав піти і принести. Я, як тільки викрутився з хати, скочив в город – і до вас. Вони почали стріляти, але я вже був далеко. Якби мав зброю, був би пропав напевно.

Вертаємо і оповідаємо про пригоду. Провідник Потап вирішив, що дорогу в Турницю нам, мабуть, вже замкнули. Тому, приготувавши харчів на два дні, ми вийшли з с. Ямна Долішня і подались в дільницю, яка нас вже не раз хоронила. Вийшовши на верхні поля, стежа подала сигнал, що під лісом є поляки. Ми залягли і прислухаємось. Так, під лісом є поляки. Ми пішли верхами ще більше вгору і щасливо увійшли в ліс. Не йшли далеко, бо було дуже темно, а тим більше в лісі. Провідник постановив кластись спати таки при стежці, виставивши сторожу в чотирьох місцях. Дрімаємо, як хто може. Холодно стало доперва над ранком. Тож ми повставали і рушили вглиб лісу.

Була середа, 1-го жовтня. О 7-ій ранку вдарили гармати і тяжкі міномети, які прочісували ліс квадрат за квадратом. І хоча стрілянина розривались десь далеко, ми відчували дрож на тілі (не кажу лише за себе, бо всі це казали). Як ми сиділи вже в молодім загайнику і грілись до сонця, що присвічувало, перші гарматні постріли вдарили у старий смерековий ліс, який ми перетинали. Дерева валились з тріскотом, спалахи від розриву снарядів били в очі, як блискавка, а ми бігли і бігли перед себе, ніби ті серни, що перескакували звалені дерева, ніби олені, які своїми рогами готові були розірвати кожного, хто стане їм на заваді. Я вже встиг добре змучитися під "дехтярем", але мене виручив Мороз. І раптом все затихло, щоби з новою силою вдарити по іншій дільниці. Коло десятої години ми затримались на стрімкій скалі в молодім загайнику. Перед собою мали 50 м крутої гори, закритої кущами, а внизу була дорога, яка вела з Макови до Ямни і Арламова, і там все видно, як на долоні. Кожен з нас вибирає добре місце, щоби стати до оборони свого життя або, як зайде потреба, там його закінчити. Мені припала до оборони гора, отже туди наставляю свого кулемета. Коло мене лежать друзі Щур і Мороз. Збоку поставив свого мадярського кулемета друг Марко. Провідники розмістились всередині кола. З нами були ще провідник Тарас із своєю дружиною і чотирма зі служби пропаганди. Кожний думає про своє. Дехто дрімає або заплющив очі і мріє про завтра. Яке воно буде? Коло полудня ми почули далекі постріли то з кріса, то з автоматів. Десятитисячна польська армія ввійшла в ліс під Турницею, щоби раз назавжди знищити УПА. Такими, очевидно, були наміри поляків. А нас було заледве 28 чоловік. З кожним ближчим пострілом серце підскакувало до горла. Надолині по дорозі ішли війська. Нараз десь над Грозявою ми почули раптову стрілянину. Кого заскочили? Чи то не наші прийшли з-за кордону і попали в засідку? Бажаємо їм щастя. Від нас воно того разу не відвернулося, і вийшли на верх скал. Провідник тоді каже:

- Дякуймо Богу за порятунок та життя, а тепер – друг Щур і друг Мороз наперід, марш в перший район!

Вже смеркало, як десь під кордоном в напрямі Кальварії ми почули раптову стрілянину. Чижби там когось накрили? Але вгадати ми не могли. В Ліщинах було повно польського війська, там були польові кухні, де готували тим, що цілими днями ганялись за "тими бородатими, з ножем за халявою, бандерофцамі", як вони любили нас описувати. Ми підійшли під одну хату, що стояла на краю села, і побачили, як господар і господиня ладують своє добро на віз та плачуть. Побачивши нас, ще гірше заплакали, лементуючи:

- Хто ж вас, наші діти, тепер накормить? Нас викидають до Росії, там нема України!

Біль стиснув нам серце. Ось, за поміч "старшому брату" треба платити живим товаром. Так колись поляки платили татарам за їх поміч у війні "ясиром"-українцями. Часи змінились, але методи – ні. На прощання, вони нам принесли бохонець хліба, сала та сказали, де поляки мають застави.

Коли прийшли до Барандьович, стрінули там стрільців з сотні Бурлаки, чоти командира поручика Орського, від яких довідались, що вечером вони в Сільцях здобули в поляків вісім тяжких мінометів, що ними поляки обстрілювали Турницю, та 82 снаряди, багато іншої зброї і амуніції. Поляки втратили 12 убитими, а хто не втік–- піддався, щоби не вмерти. Оцю стрілянину ми і чули: це наші друзі відплачували за наш страх. Поляки мусили признатись до невдачі, бо повідомили, що вбили одного повстанця, саме того, що я вже писав, пораненого Микиту.

Комендант Максим, який походив з підперемиського села Молодовичі, розподілив нас всіх до хат, розташованих понад самою польсько-большевицькою границею, так що зі стодоли нам було видно, як "ваньки" з ліхтарнею ходять та дивляться, чи хто "не спортив гранички", чи хтось, не дай Боже, не втік з їхнього "раю" до пекла, яким була Польща. Там ми просиділи кілька днів, бо поляки, перевіривши Турницю, перекинули всі сили на перший район.

А 18-го жовтня ми, боївка першого і другого районів, всі стояли виструнчині перед окружним провідником СБ Летуном, який, відібравши звіти командирів, привітав нас словами: "Слава Україні!" Ми відповіли: "Героям Слава!"

Та його наступні слова різали нам серце.

- Друзі! Поляки крадуть нам людей, як ті злодії курей, боячися, щоби ми їх не зловили за руки і не покарали. Але в нас замалі сили, щоби оборонити наше населення від вивезення, якого захотіли панове світу. Як знаєте поляки разом з большевиками не вибирають методів, аби тільки догодити Сталіну. Але вони нас не зломлять. Ми будемо ще більше бити ворога і зробимо все, що в нашій силі, щоби скоротити біль і нещастя нашому народові. Будьте невблаганні до ворога! Викривайте їх злочинну діяльність і нищіть її навіть в зародку! А тепер, кого я викличу – виступити.

- Друг Цяпка! Друг Чумак! Друг Лісовик! Друг Бурлака! Решта – розійдись!

Коли ми остались, він каже:

- Я знаю, що всі б хотіли піти зі мною. Але всіх взяти не можу, тому вибрав вас. Ідемо в Любачівщину, ви всі – моя охорона, друг Чуйко є вашим зверхником за моєї неприсутності. З нами, як мій секретар, є ще друг Щипавка (Євген Гук, брат провідника Григора. Третій їх брат – це Санітар, а пізніше доктор Скала – Богдан Гук). Завтра відходимо, а тепер відпочивайте і набирайте сил. Якщо хтось думає, що не дасть ради, скажіть. Виберу другого.

Але ніхто не відмовився. Почались приготування. Я попросив друга Бурого позичити мені на час, заки я повернуся, свого легкого плаща в обмін на мого кожуха. Він погодився радо, і ми обмінялись плащами. Віддаю кулемета та беру десятизарядку – і я готовий в дорогу. Цілий вечір жартуємо. Друга Чуйка я знав ще з Перемиської станиці української поліції, а пізніше зустрічав у карпатському рейді Рена. Був старший від мене віком, але ніколи не гордив ніким. Любив дати пораду, а не догану, і я з ним ніколи не мав клопоту, ані він зі мною. Щипавки не знав ще. Чумака знав, але наші відносини були як у пса з котом. Він дуже хвалився, чепурно вдягався, мав родину в Курманичах. З другом Лісовиком (Петром Сусом) я знався рівнож з української поліції. Походив з с. Тисова. Був щирим хлопом, жартуном, його любили всі. А з другом Бурлакою, який походив з с. Станіславчик, ми разом здавали іспит в Перемишлі на команді, були оба свіжоспеченими молодими поліцистами, на яких старші дивились спідлоба. Але ми ішли в поліцію з наказу Організації, служили не німцям, а свому народові, виконуючи обов'язки так, щоби нікому не шкодити, хіба німцям. І ми, вступивши пізніше в ряди УПА, пішовши між народ, який нас знав, були мило люблені і вітані. Про це добре знали наші провідники, а переважно провідник Потап, який мене знав з поліції в Добромилі, де він був як провідник підпілля, я – на службі в німців.

22-го жовтня, в обід, прибув провідник Летун з другом Щипавкою і познайомив нас з ним. Він був студентом відділу лісництва, і ми жартували, що вибрав найкраще ремесло, бо має і тепер нагоду пізнавати "деревостан". Надвечір ми вирушли в сторону Перемишля. В Станіславчику ми перебули до кінця дня, знову приглядаючись через шпари стодоли, як погранзастава ходила з ліхтарнями поза стодоли, де проходила границя. Ідучи полями з Курманич до Станіславчика, ми почули ніби далекий шум. Клекотіли кулемети, а їм вторували вибухи гранат. Ми пристали, і провідник сказав, що в Бірчі гуляє командир Прут і Бурлака. Здобувають місто. Кожний пошкодував, що ми не там. Але всюди не можна бути в рівночасно.

РЕЙД В ЯРОСЛАВЩИНУ

23-го жовтня ми опустили Станіславчик і через Коровники дісталисьдо села Вірочка, де містилося польське летовище "кукурузників". Ми зайшли до якоїсь хати, а провідник пішов в село. Походив з підмістя Перемишля Вовче, там мав свою матір і, мабуть, як ми припускали, пішов її відвідти. На диво, вернувся, з колишнім моїм провідником Снігуром, який трясся, ніби осика без вітру. Так про нього сказала колись Оля, яка ішла з нами Засяння. Йому власне провідник Летун доручив зорганізувати лодку, щоби нас перевезти на другий бік Сяну. Там вже українських родин не було, саммі поляки з-за Бугу, найгірші вороги українців. Болестрашичі, Бушковичі, Валява колись були свідомими українськими селами, а нині їх обсіли поляки. Туди нам треба було їхати, бо суходолом не дійшов би.

Нас нагодували, і ми залізли в сіно у стодолі та полягали спати. Рано принесли нам сніданок до стодоли, і ми знову через шпари дивились, як польські вояки лазили по городах за курми і горілкою. Були і в наших господарів, і, напевно, були здивовані, що їх там щедро обдарували горілкою, солом і хлібом. Це вже провідник подбав за те. Щоби не заглядали, де не треба. Діждались ми вечора. Прийшов Снігур, але виявилося, що він не подбав про перевезення. Провідник злий в сто чортів, прогнав Снігуоа і сказав не потрапляти йому більше на очі, бо інакше розстріляє того сам. Що робити? Тоді Чміль каже:

- Я тут маю дівчину, польку, у неї напевно є човен, але треба удавати, що ми з АК. Вона мене знає, але треба прикинутися перед батьками.

Іншої ради не було. Чміль застукав у вікно. Відізвалась дівчина, а побачивши Чміля, вийшла. Він їй сказав у чому річ. Як ми попередньо домовились, говоримо всі по-польськи. Ввійшли до хати. Батько і мама ладувались на завтра в Перемишль на ярмарок. Напились кави і пішли спати, а вона мала зорганізувати перевіз. Несолодко нам спалось. Хто міг вірити її словам? Але мушу сказати, що була чесна, не видала нас, а помогла. Через день вона домовилася з ормовцями, які замикали човен на ніч, і як тільки стемніло, нас перевезли на другий бік Сяну. Коли опинились по другому боці, провідник каже до мене:

- А тепер, Цяпко, ведіть! Я знаю, що ви тут були і в поліції, і в Снігура при жандармерії, тож повинні знати дорогу. Мені треба до Нінович, – докинув по надумі.

Беру напрям на Поздячі, бо знаю, що там був пором через Сян. Нам знову треба переїхати на другий бік Сяну. В Медиці були большевики, і вони простягли границю по сам Сян, замикаючи нам в той спосіб сполучення з Любачівщиною. Минаємо Валяву і, якби вимірявши, виходимо прямо на пором, який гойдається на хвилях Сяну. Недалеко була будка, і ми припускали, що там може бути варта. Ми ввійшли на пором, та біда – ніхто не знає, як його урухомити. Мені пригадалось, що в моєму селі був пором, тож попускаю один ланцюг, другий напинаю – і поромом заколисало, хвилі води підібрали його, і ми вже пливемо. Коли це чуємо:

- Кто там єст?

- Польскье войско, – відповів провідник, але пором вже мчав нас до другого берега. Вийшовши на берег, лишаємо пором та ідемо до перших хат в Поздячах довідатись, чи нема поляків. Ніхто не хоче навіть відчинити, не те щоб сказати. Прошу провідника дати мені когось, щоб скочити в село до людей, які мене знають і скажуть про ситуацію.

- Беріть Лісовика і спішіть! – відповів провідник. Стукаю до знайомої мені хати і називаю себе. Рипнули двері, на порозі став господар тільки в калісонах, подивився, чи це направду я, і сказав, що в Стібнику і Стібенці є поляки, мають їх виселяти. Подякувавши, спішу до провідника, доповісти про стан справ. Та вибору не маємо. Тепер іду вже добре знаною мені дорогою понад Сян в сторону Дусівських Халупок, де нас застає білий ранок. Дусівські Халупки виселені до останньої душі. Хати порозбирані поляками. Все світить пусткою. Де переднювати? Над Сяном були старі німецькі окопи, ми нанесли туди соломи і полягали. Доки ми були зігріті дорогою, все було гаразд, та скоро тіло охолодилось, нам стало зимно, а крім того, тягло холодом від Сяну. По другій стороні було село Сосниця, і в моїй голові ожили спомини. Це було дуже старовинне село, що лежало між Перемишлем і Ярославом. Казали мені хлопці, з якими мені приходилось товаришувати, що підземні коридори звідти тяглись аж до Перемишля, але тепер все було завалене. Був рівнож колись гарний замок, але нині від нього – лише руїни. Тут жили переважно свідомі українці. Я бував туг пару разів з провідником Романом, коли той приходив до Снігура. Самооборона, яка тут була, складалась з 120 людей, але поведінка Снігура довела до того, що всі поїхали з людьми в Україну. І так поляки в нахабний спосіб виселили всіх до одного на схід. Але люди не лишили ворогу своїх хат, самі підпалювали їх, щоби не дісталися полякам, а решту спалили пізніше наші відділи УПА. Село заселили сусідні поляки і колоністи із-за Бугу.

Починають терпнути ноги. Встати не можна, бо білий день. Добре, що хоч сонечко вилізло з мряки, яка сповивала Сян, і огріло нас. Зате в село за соломою приїхало польське військо із Стібника та розлізлось по всіх хатах, шукаючи незнати-чого. Та мало було їх – на березі від сторони Сосниці показались два поляки, які приїхали ловити рибу. Робимо різні плани на випадок, як нас зауважать рибаки. Мабуть, затримаємо їх до вечора. А що буде, як накриє нас військо? Одна рада – битись до останнього набою. Живими не здамося. Як виявилося, риба не брала, але нас «брала холера», що не можна розпростати тіла. Рибаки зібрались і пішли, а за ними і польське військо забралось у Стібник. Ми з полегшенням зітхну. Я трясся від зимна і пригадував собі мій кожух, в якому грівся друг Бурий. Коли смеркло, провідник спитав, як тепер добиратися до Нінович.

- Просто, друже провідник. Через Барич, Склад Сільний, Халупки Нівські – і ми в Ніновичах! – відповідаю.

- Як вам так просто, то ведіть!

Ми рушили, але далеко не зайшли, побачили якісь вогні: хтось палив поміж хатами. Підсуваємось потиху до тих вогнів, коли чуємо: "Руки вгору! Кличка!" Виявилось, що провідник не знав клички на цей терен, і ми опинились в біді. Провідник назвав провідника терену Заліза, до якого йдемо з Перемищини, і нам наказали під зброєю вийти до світла вогнища. Ми вийшли. Ройовий, який був з самообороною і селянами, які розбирали старі хати і дерево вивозили до Нінович на землянки, наказав нам триматись купи, поставив охорону і, нічого не сказавши, вислав на коні гінця до провідника Заліза. Йому описали провідника Летуна, і в півдорозі нас звільнено з-під варти. Коли ми прийшли до Нінович, нас привітали провідники Залізо і Сталь. Останній подивився на мене і питає:

- Чи це ви, друже Диня?

- Був Диня, нині – Цяпка! – відповідаю.

- Звідки ж ви знаєтесь? – поцікавився Летун.

- Звідки? Минулого року осінню, як ми перебували в моєму лісі, вони оба і наш друг Зорян переходили в Ярославщину і я їх переводив на зв'язок до Бовинських Халупок, но і гостив їх нашою зупою, що ми варили собі в лісі.

- Чи ще є якісь несподіванки, друже Цяпко? – питає Летун тепер вже мене.

- Друже провідник! – відповідаю. – Я стрічався у своєму житті з різними людьми, й самі знаєте, я – ні мрук, ні неук, люди пам'ятають, може, і будуть ще несподіванки, час покаже!

Нас розмістили по хатах. Тут люди жили майже всі у землянках, бо минулого літа самооборона вела бій з большевиками, в якому село було спалене. І знову в голові моїй примайнув спомин про моє перебування тут у 44-му році. Я був на станиці в Стібнику. Познайомившись з дівчатами і хлопцями з того села, поїхав до них ровером у відвідини. Очевидно, що не обійшлось без горілки, і коли виїжджав з села, помилився дорогою і виїхав прямо на церкву. Завернув, поїхав іншою дорогою і знову виїхав на ту саму церкву. Так я сім разів виїжджав на церкву, аж мене скерували на правильну дорогу. Так я і від'їхав з переконанням, що в селі є сім церков. А причина була в тому, що село так збудоване, що всі дороги вели до церкви. Я розповідав про це на своїй квартирі, і найбільше сміявся друг Чуйко, який і пізніше мусив, напевно, оповісти провіднику Летуну.

Наш маршрут пролягав на Жупалів, через Волю Рижкову, а за зв'язкового мали не кого іншого, як провідника Сталя (Дмитра Дзоба), який ішов туди ж, куди наш провідник, на нараду з краєвим провідником Стягом і провідником СБ Дальничем. Минаємо Ляшки і в'їжджаємо (їхали підводами) до Волі Рижкової. Лісовикові ця місцевість не подобалась, бо всюди терен був відкритий, не було лісу, а "садочки". Всі жили в криївках, як ті "кроти". Тут провідник Сталь з нами попрощався, даючи нам зв'язкових, які мали нас завести до Жупалова. Ми прийшли туди під вечір і заночували. На другий день ми вийшли в ліс, бо десь там показались поляки. Лежачи на позиціях разом з місцевою боївкою і самообороною, жартуємо, один з другого "дремо лаха", як казав Чміль. Провідник був на лісничівці з Щипавкою, працювали над звітами, отриманими по дорозі. Під вечір вже не пішли на вечерю, а, взявши зв'язкових, рушили в напрямі Хуторів-Олешичів, де зв'язались з іншим провідником Летуном, якого називали Малим, бо був меншим від нашого. "Круца Зекс" – було його прислів'я, як щось виходило не по-його. Тепер взяли напрям на Нове Село, куди зайшли щось "кинути за драбину" (так ми казали замість "щось з'їсти").

Та скоро нас прогнали з села поляки, які збирались виселяти людей і тут. Так дістались до с. Гораєць. На чвораках, де жило багато людей (поляки спалили село, вбивши 200 селян) нас нагодували, і ми пішли попри с. Вільча, полями. Тими Пісками ледве дотягли до Гути Старої, де нас сховали від людського ока. Не вільно нам було виходити надвір. Конспірація. Але поляки рушились в терен, і ми, рад-не-рад, мусили вийти в малий лісок, конспірація нам пропала. Все село вже знало, хто ми і звідки, тож почали випитувати, як іде в нас боротьба, скільки нас і т. д. Провідник вернувши надвечір, позволив нам іти на вечерю між люди. Після зустрічі провідників, ми рушили назад в свої терени. До Горайця дістались спокійно, але в Горайці ми довідались, що поляки роблять на ті, як казав Лісовик, "садочки" облаву. Ми долучили до боївки Вихора, який порадив нам іти з ними в криївки. Провідник Летун відмовився, просив лише дати йому зв’язкових, які знають терен, і ми попрощались. Вони відійшли у свої нори, а ми залишились в маленькому присілку, який був пустий, повлазили на стрих якоїсь хати і там заховались. Вже з самого ранку, ми почули постірили в лісі, то тут, то там. Це, як звичайно, поляки додавали собі відваги. Коло полудня ми побачили, як поляки вийшли з лісу і прямують до наших хат. Була їх, може, чота. Готуємо собі гранати. Якщо нас викриють, закидаємо їх гранатами і будемо продиратись в лісок, який від нас десь за сто метрів. Та поляки перейшли попри нас, навіть не поцікавившись пустими хатами. Покрутились і пішли в сторону Нового Села. Ми ще трохи посиділи на стриху, а коли вже нічого не було чути, позіскакували, побігли в лісок та залягли. Полежавши з годину, ми піднялись і казали зв'язковим провадити нас в напрямі Нового Села. Вони відповіли, що не знають дороги. Це провідника дуже розгнівало.

- Якщо не знаєте, то будете знати на другий раз. Не думайте, що я вас відпущу. Рівнож не пробуйте втікати, – було це сказано таким тоном, що вони аж зіпріли.

Персд нами були поляки: рубали дерево і ладували на вози. Як ми пізніше переконались, на колонії чи присілку, навпроти цвинтаря Нового Села, вони мали свої кухні, де варили їсти. Перед нами було трудне завдання – перейти попри них. Нам загородили дорогу панські стави, де колись годували рибу – коропів. Як їх оминути? Провідник сказав до нас, що нема ради, прийдеться нам купатись. Але обійшлось без того, хоч не всім. По дорозі нам пощастило знайти довгу тичку. Наразі ідемо греблями в напрямі вогнів, які палили поляки і звідки ми чули голосні співи і крики. Знаємо з досвіду, що вони від світла нас не будуть бачити, але якщо є застава, то нас до світла побачить. Греблі скінчились, перед нами став глибокий рів, і або скачи в нього, або перескакуй. Провідник взяв тичку і вміло перескочив рів. За ним пішов Чміль, я, Бурлака, Чуйко, Щипавка. Зв'язкові помочились, бо взяли замалий розмах, а Лісовик гепнув як довгий на половину рову, і ми мусили його витягати. Тепер треба було рачкувати по замерзлім полі, щоби перетяти відтинок між цвинтарем та присілком і дістатись на другий бік цвинтаря. Повзли на ліктях, на животі, як кому пасувало або як хто вмів. Ми були вже на половині своєї дороги, коли польська застава на цвинтарі щось вчула, і почала кричати: "Кто єст?" На відступ не було часу, отже провідник крикнув: "Друзі, вперед!" – і ми зірвались на рівні ноги та побігли зораним полем. Коли повітря прошила серія з кулемета, а вгору полетіла біла ракета, яка освітила всю околицю ми прилягли до землі. А як ракета почала гаснути, ми зірвались і побігли дальше. Так ми повторили пару разів і коли дісталися на віддаль, де кулі не могли вже нам зробити нічого, встали і пішли в напрямі Хутора. В полі трохи поблудили, але я пізнав на полі хрест, який ми минали, як ішли до Нового Села. Перетинаємо шосе Чесанів-Любачів, і ми вже в Хуторах на присілку, змерзлі як собаки, оболочені як чорти, не кажучи про Лісовика і зв'язкових, які обмочились у рові. Ми затримали сільську варту (а насправді – то вони затримали нас). Довідавшись, що в селі спокій, зайшли до одної хати, з'їли по куску хліба, напились молока, упорядкувались і полізли на оборіг, щоби трохи відпочити. Варті сказали, щоби нас будила, якби почули щось підозрілого. Обіцяли, і ми задрімали. Не спали хіба наші зв'язкові, які не знали, що з ними зробить провідник: чи їх відпустить, чи забере дальше. Не знаю, чи була північ, чи, може, по півночі (не було часу дивитись на годинник), як ми вчули крики варти: "Панове, вставайте! Війна!" Зриваємось і, не знаючи ще, що робиться, зіскакуємо з оборога. Клекіт всякої зброї, вибухи гранат – все злилось в одну ноту, в один суцільний гуркіт. Питаємо варту, де то може бути. "Олешичі!" – відповіли всі враз. Отже, в Олешичах іде бій. Провідник відіслав зв'язкових:

- Ви вільні, але пам'ятайте, на другий раз скажіть, що боїтеся, а не кажіть, що не знаєте дороги!

Ми подякували варті і скорим маршем пішли в напрямі бою, де заграва освічувала небо. Минали якісь села і все наближалися до місця бою. Вже було цілком близько, як бій почав втихати. Провідник, зрозумівши, що вже по всім, вирішив, що ми зайдемо до якоїсь хати з'їсти щось на снідання і підемо дальше. Але легше було сказати, як виконати. Провідник розговорився з селянами, тяжко було його відірвати, хоча ми йому нагадували, що робиться день. Село, до якого ми прийшли, було ніби українське. Але ніхто по-українськи не говорив, хоч ми вживали свою мову. Тут жили українці, але так пригноблені поляками, що вони думали що ми також поляки, а хочемо їх обдурити. Тому-то провідник так довго і забалакався, аж люди повірили і сльози полились їм з очей. Хотіли нас обцілувати, зробили збірку, щоби нас нагодувати, хотіли, щоби ми випили. А коли ми відповіли, що не вільно нам пити, то дядько сказавм вже чистою українською мовою:

- Якщо Ви є УПА, то що робите тут в нас, як там іде війна?

Крига була зламана, а надворі почало розвиднятись, і ми попрощалися з ними. Коли виходили, господар встромив малу фляшку горілки Бурлаці, який пхнув її до кишені і ми пішли. Вже добре розвиднілось, і ми якраз входили в ліс, який бачили перед собою і до якого прямували, коли почули грізне: "Кличка!" Відповідаємо, і застава нас перепустила. Довідуємось, що є це курінь командира Залізняка, який робив наскок на м. Олешичі. Стійковий показав нам, де є командир і ми попрямували за своїм провідником. Перед шатром ми затримались, а провідник увійшов всередину. Ми пішли до недалекої групи стрільців, які щось голосно собі розповідали, та прислухались. Дивлюсь на одного стрільця, який стояв всередині, і в голові шукаю відповіді, де я його бачив. Коли він обернувся линем до мене, я його пізнав. Був це Зорян. Зорян з Морозового рою, з Букової Берди, з карпатського рейду, той самий, що восени переходив разом із Залізом і Стапем в Ярославіцину. Мені пригадалась сцена літа 44-го року в селі Радова коло Балигорода. Там ми мали бій з большевицькою партизанкою Ковпака. Наш рій з чотовим тоді ще Крилачем відлучився від бою, майже з оточення несучи ще й здобуту зброю, прибіг назад до Радови. Ми лежали в потоці і обсервували большевиків, які нас обстрілювали з "максимів". Зорян (він ще не був у нашому рою) сидів за комином якоїсь хати і полював, з свого боку на большевиків. Ті його бачили і били по комині, з якого лише сипавсь порох. Ми відкрили вогонь по большевики і казали йому злізти з даху. Так ми запізнали Зоряна. Тепер він мав чоту. Тож, побачивши його кричу:

- Зоряне, то ти? – Він подивився на мене, приглянувся.

- Дине! То ти?

І ми кинулись в обійми, на загальне здивування. Прийшлось розповідати, звідки знаємось.

- А пам'ятаєш його? – кажу до Зоряна, представляючи Чуйка. – Як він на Буковій Берді ганяв за нами, коли ми висмикувались на ягоди поза табір? Жандермерист Чуйко!

Привітались, Чуйко щойно тепер упізнав його. Зорян почав випитувати, що тут роблю, як вийшов командир Залізняк з провідником. Зорян, побачивши свого командира (ми його ще не бачили), виструнчився, а ми за ним.

- Друже командир, знайомі з карпатського рейду Цяпка і Чуйко!

- Це мої бойовики! – додав провідник, а до мене:

- Цяпко, тепер якби мені сказали, що знаєте самого полковника Ореста, повірю вам.

- Друже провіднику, – перебив Зорян, – це, що кажете про Цяпку, то правда, ми вже переконались колись з другом Чуйком в Карпатах, нехай він скаже. Цяпку знали цілі Карпати, і де не прийшли в село, всюди його знимка була за образами.

Мені було трохи неприємно з того, але мовчу, лиш провідник додав:

- Колись мені мусите розказати ціле своє життя, яке складається з самих лише загадок!

Ми розсміялись, а командир Залізняк докинув:

- Щаслива Україна, коли має таких людей, а їх є тисячі. Для того і живемо, народ нас любить! – та подав руку провідникові і нам. Ми розстались. Зорян проводжав нас ще до застави, і ми встигли обмінятись деякими думками.

- Чи ти виконав завдання, яке прирік на гробі батька і матері та сестри?

- Частинно так, а решта сидять у Варшаві і Москві.

Зоряну вимордували поляки родину весною 44-го року, і він поклявся на їх могилі помститись за них. Мила несподівана зустріч з Зоряном, моїм старим амуніційним і другом карпатських рейдів, товаришувала мені в поворотній дорозі. Ми незчулись, як були знову в Жупалові. Тут переночували і на другий день рушили в дорогу в свої сторони. До Нінович ми прийшли під вечір, з незначними пригодами, відпочили трохи і подались дальше. До Поздяч ми прибули пізнім вечором. Для нас було несподіванкою, що значну частину людей виселено в Україну, і ми мусили іти до Накла. Друга несподіванка – що відділ командира Залізняка спалив минулої ночі Стібенець, Стібник, Поздячі і ще якісь там села. В Наклі ми зайшли до господаря, що мав малу лодку, і він нас перевіз на другий берег Сяну. Була думка забрати човен на плечі, але сумнівно, чи були би ми подолали з ним віддаль до Бушкович. Знаємо, що Чміль домовивсь з дівчиною, що коли будемо вертати, вона нас перевезе назад. Чого серце не зробить для милого, як казав хтось з нас жартом.

Над Вірочку ми прийшли коло 4-ої зранку. Холод, чейже вже 4-го листопада. Думаємо, що нам робити. На поміч нині нема що чекати, хіба ввечері, як побачить наш умовлений знак дівчина. Треба думати, як пересидіти до вечора. Стягаємо бадилянку з поблизького поля і робимо собі в лозах леговище. Притуляємось один до другого і лягаємо на цю бадилянку. Коло 6-ої години нас розбудив холод. Кожний трясся, якби мав трясовицю. Добре, що мряка, яка стелилась над Сяном, заслоняла нас. Встаємо і робимо руханку, і просимо Бога про поміч. Десь коло 10-ої години ми почули голоси на полі. Приїхав якийсь поляк орати. Було їх двоє, тато і син. Щохвилини над нашими головами чулись погукування на коней, як ті завертали. Знову думка: що буде, як нас зауважать? Стріляти не можна, бо почують – і нам кінець. Треба зловити і тримати до вечора. Але оранка, видно, не ішла, бо спакували плуг, сіли та поїхали. Знову думка: а що, як зауважили? Чи ми не зрадились? Та, Богу дякувати, вже по обіді. Нині день короткий, а ще до того мрячний, скоро потемніє. Споглядаємо на другий берег – жодного знаку, що дівчина бачить наш знак. Надії рвуться, як павутиння. На другому боці – ні сліду життя. Коли вже смеркло, і не було жодного знаку, що прийде якась поміч, друг Бурлака спробував убрід перейти Сян. Та скоро вернувся, вода зносить.

Спробував і друг Чміль. Дарма. По кількох невдалих спробах Чміль каже до провідника:

- Друже провіднику, треба йти на міліцію, нехай нас перевезуть.

Провідник думав що Чміль жартує, але Чміль був серйозний.

- Будемо удавати польських вояків з Вірочки, що спізнились до служби на летовищі.

Провідник не хоче слухати, питає мене, чи є якась інша дорога. Відповідаю, що ледве до ранку перейдемо польські села, а там ситуація буде та сама, що і тут. Мусимо піти до Бушкович. А Чміль таки обстоює своє. Його підтримує і Бурлака. Чміль каже, щоби піти йому, Бурлаці і мені. Втрьох перевеземось, а тоді перевеземо решту. Я почувавсь до обов'язку заперечити, бо не був в польській уніформі, як вони оба. До світла можуть мене розпізнати. Сподні німецькі, на шапці, хоч вона і польська, орел зроблений з бляшки, черевики німецькі, плащ в темноті ще можна взяти за польський, а до світла? Провідник мене підтримує. Але Чміль впирається на своїм.

- Що боїшся? – каже мені в лице.

- Так, боюся, але не за себе, а за вас обох! – відповідаю.

Але вже ніщо у світі було би мене не стримало піти, тож кажу до провідника:

- Друже провіднику, я готовий!

Провідник ще відраджував, але ми вже наважились на все. Не прощаємось, а кажемо: "Щасти нам Боже!" – і йдемо. Стемніло надобре, як ми увійшли на подвір'я якогось поляка, і відразу по плузі пізнали, що це той самий, який орав над нами вдень. Бурлака, який був вбраний в плащ плютонового, і Чміль в плащі капраля питають господаря, хто перевозить на другу сторону, бо вони спізнились до служби. Поляк, не роздумуючи, каже синові завести нас до ключника. І ми пішли за хлопцем. Недалеко зайшли, як хлопець наздогнав якогось міліціянта і, сказавши: "Ось і перевізник", – побіг додому. Бурлака засалютував міліціянту і повторив ту саму історію, що і в господаря. Я цілий час тримаюся в тіні, щоби не зрадитись. Міліціянт, нічого не запідозрюючи, каже:

- Власне, іду на станицю міліції віддати ключі коменданту. Мені без його дозволу не вільно перевозити.

Мені майнула думка. Добре, що знаємо, де ключ. Так ми ішли до Сяну, де містилась міліція. Перед очима заблищав Сян, а на нім колисалась лодка на ланцюгу. Ми пристали і почали сперечатись, що будемо покарані, як не станемо на час до служби. Але поляка тяжко переконати. Без дозволу не повезе. Зачинає збільшуватись товариство цікавих. Стаю збоку, відбезпечую десятизарядку, кладу її собі на рамено, готову до акції, і обсервую ситуацію. Бачу, що хтось побіг на міліцію. Торкаю Бурлаку десятизарядкою, а головою показую в сторону міліції. Бурлака мене зрозумів. Хапає за ключ, Чумак прикладає цівку автомата полякові під ребро і каже: "Вези!" Бурлака вже відімкнув лодку, я вже стою на її середині. Чміль силою впихає поляка в лодку і каже: "Веслуй, або куля в лоб!" Лодка рушила, але рушились і поляки в Бушковичах. Ми вже були на середині Сяну, прислухались, коли посиплються постріли, але поляки не стріляли, боялись за свого. На другому боці Бурлака звернувся до поляка: "На другі раз, блазьнє, не уперайсєв, з акувцамі нема жартуф!"

Висівши з лодки, ми подались в сторону Перемишля, а коли поляк був вже на середині Сяну, ми повернули і майже бігом побігли туди, де з нетерппіння чекали наші. Даємо знати своїм, що ми вже тут. Чміль і Бурлака розбивають колодку, якою була замкнена лодка, беруть на плечі і вже їдуть на другий берег по провідника і решту. Коли перевезли і готові були до відходу, Чміль вступив до дівчини і спитав, чому та не дала помочі. Відповіла, що за нею пильнують, бо хтось доніс, що вона перевозить АК.

Коли ми були вже в безпечному місці, провідник потис нам щиро руку.

- Я дякую за виконання завдання, будете представлені до відзначення. – А потім:

- Друже Чміль, Цяпці належиться перепрошення. Ви знаєте, що він не боягуз.

Чміль підійшов до мене і подав руку та перепросив, сказавши, що так йому вирвалось. Чи було це правдою? Не знаю, але я не вірив в його слова і не дуже тим переймався. Зранку ми спали в Станіславчику на м'якій постелі та загрілись за весь цей час. Про нашу ескападу (вилазку) на міліції скоро знали всі в терені, очевидно, Чміль хвалився всім та вся.