Дата публікації допису: Jan 30, 2012 9:37:5 AM
На території сіл Пісочна та Рудники Миколаївського району Львівської області, до початку російсько-німецької війни в 1941 році, проживало декілька єврейських сімей. В основному вони займалися торгівлею, поштовими послугами та корчмарством.
За часів панування польської влади їхній бізнес потрохи процвітав. Це дозволяло їм проживати в досить не поганих побутових умовах, хоча цього вони публічно не афішували. Так тривало до приходу німецьких окупантів. З приходом німців на наші землі їхнє життя дуже змінилося в гіршу сторону. В скорому часі німці зобов’язали їх носити білі пов’язки на одежі (на рукавах). Ці пов’язки вони мусіли носити завжди в усіх громадських місцях. Їм забороняли займатися будь яким бізнесом, торгівлею. Заставляли виконувати за даром громадські роботи. Все це привело до того, що у цих сім’ях закінчилися харчі, деякі євреї почали хворіти від недоїдання та голоду. Вони знали також, що німецькі солдати в деяких місцевостях арештовують єврейські родини. Одних кудись вивозять, а інших розстрілюють на місцях. Для них це була ще більш жахлива інформація, в очікуванні коли прийде їхня черга на смерть.
Цей роковий час таки прийшов. У 1942 році в липні місяці німецькі солдати арештували родину із села Пісочна: Шихтера – 3 чоловіки, Люпи – 3 чоловіки, з приміщення теперішньої пошти родину Манделя – 3 чоловіки, Мотьо – 3 чоловіки, з села Рудники родину Пахтяр – 6 чоловік, Данілько – 3 чоловіки. В цей же день привезли 6 чоловік зі Старого Роздолу. Один мужчина, видно по дорозі, проявив спробу втечі, за що його вбили і мертве тіло прив’язали шнурком за ногу до воза і так тягнули аж до Пісочної. Усіх місцевих євреїв зобов’язали взяти зі собою лопати. Усю колону арештантів зібрали біля Пісочнянського склозаводу, це на межі двох сіл Пісочна та Рудники. Загальна кількість арештованих нараховувала не менше 27 осіб. Арештованих колоною повели у місцевий ліс, який починався на віддалі 200 метрів від склозаводу на території села Рудники. Цей ліс місцеві жителі називають Іванків. У лісі, заглибившись на метрів 50, зупинили колону. Євреїв, які були з лопатами, заставили копати яму. Коли яма була готова, конвоїри усіх присутніх євреїв розстріляли і покидали в яму та загорнули її. На цьому і закінчилась розправа з єврейськими жителями цих сіл. Про братську могилу у цьому лісі з часом забули, а це місце заросло кущами та деревами.
Про події тих часів пам’ятають. Ось спомини кількох ще живих свідків.
Мельницька Надія (Демко) 1932 р. н., жителька села Черниця.
Її розповідь записана 18.12 2011 року.
«Мені було у цей час 10 років. Я бавилась у своєму дворі. Коли бачу по дорозі зі сторони села Київця, можливо зі Старого Роздолу, на возі везуть 5 євреїв, а одного прив’язали за ногу шнурком до воза і тягнуть у Пісочну. Позаду них йшло два німці з автоматами. Усі євреї сиділи на возі. У руках тримали якісь коралі і щось шептали, це напевно була їхня молитва».
Грещук Анна (Шейгец) 1927 р. н., жителька села Пісочна.
Її розповідь записана 19. 12. 2011 року.
«Наша сім’я проживає у селі Пісочна. Напроти нас через дорогу проживало дві єврейські сім’ї. З ними мої батьки проживали дуже дружньо. Приходили в гості. Я ходила до них бавитись з їхніми дітьми. Навіть грали у футбол, бо у них був м’яч, який привезли зі Львова. У них був магазин в якому продавали різні товари та продукти. Писалися вони Шихтер. Батько називався Майорко, мати Ельза, син Сане. В другій половині хати жили Люпа, Рухля та, приїжджа зі спаленої хати в Рудниках, Марія Данільчиха. В другому будинку жили родина Мотьо, Рейза та їхня сестра Іта. Вони в основному скуповували молочні продукти, везли у Стрий, продавали, а назад привозили конфетки, баринки та булочні вироби. Жили вони непогано за польських часів. Коли прийшли німці для них настали чорні дні. Їм забороняли кудись їхати. В основному вони жили за рахунок того, що торгували. Поля вони мали дуже мало і того майже не садили. Після приходу німців їхні домашні харчі закінчилися скоро, а нових не було де і за, що купити. Вони почали дуже бідувати. Деколи сусіди їм давали бульби та трохи зерна. Часто вони ходили поміж хати і просили їсти. Одного разу пам’ятаю до нас прийшла Данільчиха, побачила під хатою картопляну заминку для курей і руками почала брати та їсти. Менделя, що жив біля колії, німці заставляли лопатою чистити рови біля центральної дороги в селі. Він завжди ходив з білою пов’язкою на руці. Мотьо був високий та повний мужчина, відповідно і їжі потребував більше. З приходом німців, коли у них закінчились харчі, від голоду у нього пухли ноги та тіло. Одного дня до нас прийшла Рейза і розповіла мені дивний сон. Снилося їй, що до них прийшли невідомі та приказали взяти лопати. Повели у ліс, заставили викопати яму і в ній їх закопали. Цей сон дійсно здійснився через день. У 1942 році десь у липні місяці прийшли німці вивели усіх їх з хати з лопатами і повели в сторону Рудник. Там їх зібрали багато, завели у ліс, заставили викопати собі яму. Розстріляли з автоматів та покидали в яму. Хто їх закопував? Я не знаю.
На краю села проходить залізнична колія. По ній німці в ті часи везли із Стрия жидів. Були випадки, що ті на ходу вискакували з поїзда і пробували втікати. Конвоїри з поїзда автоматами їх зразу розстрілювали».
Дмитровська Софія (Мороз) 1926 р. н., жителька села Рудники.
Її розповідь записана 19.12. 2011р.
«Наша родина проживала в Рудниках біля гостинця (дороги Стрий – Львів) на межі зі селом Пісочна. Недалеко проживала сім’я євреїв Данількових. Їх батько перед війною помер. Залишились в живих їхня мати Марія, малолітні син Дувед та дочка. За Польщі вони займалися продажем сіна. Восени купували у місцевого населення сіно. На городі це сіно складували, а потім спеціальною машиною пресували і робили тюки. Для цієї роботи вони наймали місцевих хлопів. Ці тюки пізніше вантажили у вагони і кудись відправляли. Були випадки, що за сіном приїздили на грузових машинах і теж забирали. Скоріше за все, були це бойки та гуцули, які кіньми вивозили з Карпатських гір ліс. З Данільковими дітьми ми дуже дружили, любили бавитись та спускатися з сіна, бавились хованки. Мати деколи скрито носила їм їсти, бо у них був голод.
У будинку біля колії жила сім’я євреїв. Це були чоловік з жінкою, які мали маленького хлопчика. За Польщі вони мали корчму в центрі села Пісочна і одночасно будували собі цей будинок. З приходом німців у них забрали корчму і вони переселилися у свій будинок. Трохи щось робили на склозаводі за мізерні гроші та постійно ходили по заводу з білими пов’язками на рукаві.
На краю села, в сторону Розвадова, жила єврейська сім’я Пахтяр. Вони мали магазин. До них місцеві люди ходили купувати або вимінювати різний товар. У них було шість чоловік – чоловік з жінкою, дочка та зять Дувед і двоє маленьких дітей. Вони деколи просили мене доглядати за будинком у суботу, коли від’їжджали до свої церкви молитися.
Євреї за німців знали, що їх можуть побити але не знали куди їм можна втекти чи заховатися бо скрізь були німці. У розмові з мамою жидівка Данільчиха говорила, що це їхній такий хрест».
Гусак Леокадія 1929 р. н., жителька села Рудники.
Її розповідь записана 20. 12. 2011 року.
«Мої батьки жили рядом з євреями Данілько. Вони займалися заготівлею сіна. Я приходила бавитись з їхніми дітьми. За німців ці діти приходили до нас і просили дати їм їсти бо були дуже голодні. Від голоду вони могли навіть з гарячої води витягнути картоплину, щоб поскоріше з’їсти. Мама чим могла завжди їх годувала. Пам’ятаю, що всіх євреїв німці зібрали біля склозаводу та колоною повели у наш ліс і там розстріляли. Їх було дуже багато, біля тридцяти чоловік. Серед них були навіть малолітні діти. Це місце, де їх закопали, добре пам’ятаю. Коли їх вели на розстріл вони не плакали, а тільки молилися».
Коментар
В 1915 році турецькі шовіністи здійснили винищення вірмен. Підставою до вбивств їх була національна приналежність. Вірмени, щоб залишитись живими, були змушені втікати з рідних земель. За цей геноцид ніхто з турецьких ідеологів та виконавців не був покараний. Вірменські общини в Європі, Америці та Азії наполегливо інформують громадськість світу про цей злочин.
Російські шовіністи починаючи з 1930 року почали систематичне винищення українців. Вони організували голодомори в 1932-1933 і 1947-1948 роках. Під час Другої світової війни вони, щойно мобілізованих до армії українців, кидали на передову. Мало хто зі «чорно-свиточників» залишився живим. Після офіційного завершення Другої світової війни шовіністи ще років 8 вели війну на винищення українців: вивозили їх з рідних земель на вічне поселення у віддалені східні, північні землі СРСР, саджали по ГУЛАГах, здійснювали насильницьке переселення з прадідівських земель Лемківщини, Надсяння, Ярославщини і Холмщини. Ніхто з шовіністів не був покараний, навпаки їх забезпечили персональними пенсіями і різними пільгами. Українці тільки в останнє десятиліття почали, не сміливо, нагадувати світу про ці злочини.
Німецькі нацисти почали здійснювати геноцид євреїв з 1933 року. Їх винищували тільки тому, що вони євреї. До цього доклали руки і російські шовіністи, котрі забороняли євреям в червні-липні 1941 року виїжджати із Західної України на схід СРСР, обмежували прийняття їх на роботу в силу національної ознаки. Єврейська громада всього світу домоглася того, що ініціатори і виконавці винищення євреїв були покарані. Заперечення Голокосту, в деяких країнах, сьогодні карається за законом.
Необхідно згадати про винищення німцями циганів. Їх вбивали цілими таборами, а починаючи з 1943 року почали привозити до Авшвіцу (Освєнціму). В Біркенаві був осібний табір для циган, де вони перебували цілими родинами. Згодом їх всіх було страчено. Оскільки роми, в силу певних причин, не можуть нагадувати людству про кривду заподіяну їм німцями, то мало хто в світі пам’ятає про цей злочин.
Злочини проти людства повинні бути покарані.