Дата публікації допису: Oct 28, 2014 7:54:18 PM
Журнал «Республіканець», №6, 1993 рік
Східна Галичина початку XX століття
На підставі першого поділу Польщі 1772 року Галичина опинилася під владою Австрії. Свої претензії на Галичину Австрія аргументувала в спеціальному меморандумі, укладеному 1771 року під назвою: «Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само як Чеської корони – до князівств Освенціума й Затора. У цьому меморандумі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині та Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбургам.
Росія, яка весь час прагнула загарбати під свою владу українські землі, дуже неохоче погодилася відступити ті території Австрії, і російські війська залишили Галичину тільки під тиском австрійської окупаційної армії. До Австрії було прилучено Руське воєводство, без Холмської землі, але із Замостям та окраїни Подільського й Волинського воєводств, а з чисто польських земель – південні частини Краківського й Сандомирського воєводств та частину Люблінського. Ці землі дістали назву «Королівство Галичини та Льодомерії (Володимирії).»
Хоча Галичина від 1772 року була під владою Австрії, всі головні важелі економіки, державного управління перебували в руках польського панства. Провід в економічному житті Галичини затримала на довгий час аристократія польської національності. Ліквідація панщини під час революції 1848-1849 рр. не пошкодила цьому могутньому класові: він скоро опанував нові економічні відносини і серед них досяг великої сили і могутності. Занепадали менші поміщицькі землеволодіння, але зростали великі латифундії. У 1820 році в Галичині нараховувалось 8500 великих землевласників із середнім наділом 683 морги (1 морг=0.57 га); у 1859 році їх кількість зменшилась до 4500, але наділ зріс до 1185 моргів; врешті-решт у 1880 році було вже тільки 2086 великих землевласників, але середня маєтність становила 2400 моргів. Одночасно із зростом магнатів ішов занепад селянства (основну масу галицьких селян становили українці – Ю.К.). У 1820 році середня селянська власність була 15 моргів, в 1859 р. – 9,5 моргів, в 1880 р. – 5,5 моргів, в 1900 – 4,5 морги. Роздрібнення селянської власності пішло так далеко, що під кінець XIX ст. половина селян не могла вже вижити із свого наділу. Цей сільський пролетаріат був змушений іти на заробітки до польських панів, за будь-яку плату, що її визначив великий землевласник. Так селянство Галичини попадало у щораз більшу залежність від польської земельної аристократії.
Польська шляхта здобула також вирішальний вплив у державному житті. Вибори до віденського парламенту і галицького сейму відбувались на основі куріальної системи, в якій перевагу мали великі землевласники. Українці, що були селянською нацією, мали в галицькому сеймі у середині XIX ст. – 33% депутатів, після того, коли виборчу функцію змінили, не могли досягнути більше як 10%; а в парламенті українське представництво було ще менше. У своїх парламентарних виступах галицькі посли трималися політики союзу з урядом, який боявся польського національного руху. Але ситуація докорінно змінилась, коли в 1867 р. польська аристократія ввійшла в порозуміння з династією Габсбургів, зобов'язалась підтримувати державну політику Відня, а за те здобула для себе необмежену владу в Галичині – право безконтрольно розпоряджатися всіма силами краю. Всі публічні установи – адміністрація, самоврядування, суд – були зайняті поляками і в усьому протегували полякам. Середні і фахові школи у великій більшості були польські; Львівський університет сполонізовано так, що українці тільки з великими труднощами добилися кількох кафедр. Початкові школи, що перше підлягали духовній владі, перейшли під керівництво крайової шкільної ради, яка також проводила в них польські тенденції. Міста (особливо Львів – Ю.К.) внаслідок насаджування польської інтелігенції, набрали польського характеру, а державні і громадські організації сприяли також розвитку польської культури і науки.
На початку XX ст. польські політичні чинники всіляко намагались зберегти існуючі державні і економічні структури, які забезпечували їм першість в політичному житті Галичини. Вони базувались на таких принципах:
1) На основі виборчого закону 1907 р. до австрійського парламенту польські політики створювали більшість представництва Галичини в парламенті. Дана пропозиція не могла бути змінена без їх згоди.
2) Всі польські депутати в парламенті, відносно Галичини, зберігали єдиний національний фронт, дотримувались спільної позиції.
3) В склад австрійського уряду постійно входили 1-2 міністри-поляки, які чітко і послідовно захищали польські інтереси.
4) Цісарським намісником для Галичини завжди призначався поляк.
Головна мета польської політики полягала в тому, щоб шляхом полонізації українського елементу в місті і колонізації польськими селянами поміщицьких маєтків (так наприклад, протягом 10-ти років перед Першою світовою війною у Галичині польські дідичі продали 140.000 гектарів землі, але виграли на цьому не українські селяни, а поляки, бо дідичі спроваджували на свої землі польських селян-колоністів – Ю.К.) знищити українську національну територію.
Провід у польському громадянстві належав заснованій у 1900 р. Народово-Демократичній партії, яку звали «вшехпольською». Її провідниками були професори Львівського університету Ст. Грабський та Ст. Гломбінський. Ненависть до українського національно-визвольного руху об'єднувала «вшехполяків» із галицькими москвофілами. «Вшехполяки» у своїй зовнішньополітичній діяльності орієнтувались на царську Росію. Іншу позицію займала ППС – Польська Партія Соціалістична, основним лідером якої був Ю. Пілсудський. Він вживав усіх заходів щоб створити армію, яка мала б виступити проти Росії на боці Австрії. Пілсудський організував військові гуртки «Стршелец» («Стрілець»), в яких польська молодь проходила військовий вишкіл. Австрійський уряд давав усе потрібне: провіант, зброю. Одночасно постали і інші організації: «Сокул», «Барташові дружини», але в них проводилось лише фізичне виховання. Членами цих організацій було кілька тисяч молоді.
Всі спроби польських політиків зламати український національно-визвольний рух не мали успіху. В кінці XIX ст. на початку XX ст. він чимраз більше набирав всенародного характеру. У 1899 р. була створена Українська Національно-Демократична партія, яка взяла до своїх рук провід національним життям Галичини. До неї вступили відомі громадські і політичні діячі краю – Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Олесницький, М. Грушевський, Є. Петрушевич та інші. В своїй програмі ця партія поставила домагання, щоб «цілий український народ з'єднався в одноцільний національний організм».
Через деякий час ліве крило УНДП створило нову Українську Соціал-Демократичну Партію, на чолі якої став М. Ганкевич. На з'їзді соціал-демократів в Брно, як кінцеву мету цієї партії, проголошено створення «вільної Української Держави, Української Республіки».
Ще раніше у 1895 р. заяву про самостійність українського народу, як мету політичних домагань, склала на своєму з'їзді у Львові Українська Радикальна Партія. Однак українські політики прекрасно розуміли, що створення Української Самостійної Соборної Держави – це питання далекого майбутнього. Тому основним бажанням української політики в Австрії було:
1) прагнення до поділу «коронного краю» Галичини на українську і польську частини і утворення автономного «українського краю», в якому вся влада належала українським політичним колам;
2) заснування українського університету у Львові;
3) загальне право голосування.
Українські партії вміло використали соціальне піднесення мас для реалізації своїх політичних цілей. По всій Галичині прокотилася хвиля селянських страйків, протестаційних віч. У 1907 р. австрійський уряд провів нарешті реформу парламенту (державної Ради). У результаті загальних зборів значно зросла кількість українських послів в австрійському парламенті. Фортецею шляхетсько-польських впливів залишився ще галицький сейм, організований на основі старої куріальної системи, що негативно ставився до національних потреб українців. Українські депутати пробували переламати це різноманітними акціями протесту. Представник польського панства намісник Андрій Потоцький ще раз намагався висунути проти української опозиції москвофільський табір і шляхом поліцейського терору ввів до сейму москвофільську групу, але за кров убитих при виборах селян сам заплатив головою (його застрелив у 1906 р. М. Січинський – Ю. К.).
В цих роках великого розголосу набрала університетська справа через студентські страйки, демонстрації, голодівки, вбивство польськими шовіністами одного із керівників українського студентського руху Адама Коцка. Однак польська більшість не думала поступатись. Вичерпавши всі можливі способи, зрікся посольського мандату в 1910 р. голова українського соймового клубу Є. Олесницький, а на його місце вийшов послом при додаткових виборах Є. Петрушевич. З приходом до сейму непримиренного опозиціонера Є. Петрушевича змінилася тактика українського представництва. Посли перейшли до якнайгострішої обструкції. Коли і це не допомагало, то вони з'являлись на засідання з трубами, сиренами, горнами і при допомозі «котячого концерту» зривали всі наради.
Українська Парламентська Репрезентація загострила також свою тактику. Три роки тривали нерівні змагання маленької української групи послів з великою польською більшістю. Водночас в краю відбувались масові віча – демонстрації за виборчою реформою. Накінець цісар Франц-Йосиф не затвердив 1913 р. ухваленого польською більшістю бюджету і наказав розпустити сейм і провести нові вибори.
Боротьба в сеймі та масові віча так підняли національну свідомість селянських мас, що в результаті виборів ввійшло тепер до сейму 31 український посол і тільки один москвофіл з Бродівського повіту, за якого голосували українці, щоб не допустити обрання найбільшого ворога виборчої реформи, польського поміщика Ценського (його українці провалили аж в трьох виборчих округах – Ю. К.). Крім того, ще входили до сейму без виборів три українські єпископи. Перед загрозою ще важчої обструкції польська більшість спасувала. Розпочалися переговори, що закінчилися схваленням 14 лютого 1914 р. нової виборчої ординації. Українці дістали 62 місця в сеймі, згоду польської сторони на заснування українського університету та деякі зміни крайового статуту, що започатковували поділ Галичини на відрубні національні частини.
Значну роль у піднесенні українського національно-визвольного руху відіграло створення українських військово-спортивних товариств. У 1890 р. лідер галицьких радикалів К. Трильовський заснував організацію «Січ», що ставила своїм завданням фізичне виховання молоді і відновлення серед неї лицарського духу Запорізької Січі: Ця ідея стала дуже популярною і в 1910 році у «Січі» було вже кілька десятків тисяч української молоді. У протилежність польським «Стшельцям» українські організації довгий час не могли зареєструвати статут організації «Січових Стрільців». Не дістали вони й матеріальні підтримки і змушені були самі дбати про кошти.
Другою організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були «Соколи».
З вибухом Першої світової війни всі українські партії Галичини стали на сторону Австро-Угорщини та Німеччини, розуміючи, що перемога Росії означає смерть для галицького українства. Була створена Головна Українська Рада (ГУР). Головою її обрано К. Левицького, секретарем – С. Барана. ГУР видала 3 серпня 1914 р. маніфест, закликаючи український народ стати до боротьби з російським царатом. Одночасно Рада створила військову організацію – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС) для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступали тисячі молодих людей. Хоча це було корисне явище для Відня, воно стурбувало польських політиків, які мріяли про відбудову Польської держави в кордонах до 1772 року, в тому числі і на землях Галичини. Тому вони повели широку кампанію проти організації Легіону, а також проти українців взагалі. Своє майбутнє поляки поставили на воєнні карти обох воюючих сторін. Легіони Ю. Пілсудського боролись на боці Австро-Угорщини, а створений в Парижі Польський Національний Комітет орієнтувався на Антанту.
Українофобство польського громадянства чітко виявилось на початку війни. В час відступу австрійської армії перед невпинно наступаючими російськими військами, поляки (а вони складали більшість в австрійському державному апараті – Ю. К.), розпочали арешти свідомих українців, запустили в політичний обіг ідейку про «зраду» українців. Цей клич радо підхопили австрійські військові, вбачаючи в цьому ключ для пояснення своїх поразок. Тисячі людей було запроторено до концентраційних таборів у Талергофі (біля Грацу), Терезієнштадті. Заарештовано багато священиків, інтелігенції, селян. Політичні і громадські діячі тікали до Відня. Австрійська солдатня масово вішала людей. Особливо скаженіли офіцери – поляки за походженням. Так, польський військовий суддя Загурський, який перед війною був адвокатом у Львові, підписав 100 смертних вироків українцям і сам був присутній при їх виконанні.
У вересні 1914 р. до Львова прибув російський генерал – граф Б. Бобринський, призначений Миколою II генерал-губернатором Галичини і Буковини. «Галиция и Лемковщина, – оголосив він – искони коренная часть единой великой Руси... все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство». Лідер «вшехпольської» партії, професор С. Грабський вітав прихід російського війська до Львова – «на землю русску». Новостворена російська адміністрація ліквідувала всі українські здобутки культурного життя в Галичині і припинила урядування і навчання в школах українською мовою. Так само було заборонено вживати українську мову в товариствах, організаціях, судах та взагалі в адміністрації. Зате польські школи дістали дозвіл надалі продовжувати навчання рідною мовою. Розпочалися арешти й висилка свідомих українців, інтелігентів, священиків і селян. Тільки через київські тюрми переведено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12000 осіб.
19 вересня 1914 р. арештовано митрополита Андрея Шептицького і вивезено до монастирської тюрми в Суздалі, де він пробув до революції 1917 р. Вивезено ректора Львівської семінарії о. Й. Боцяна та ряд видатних осіб греко-католицького духовенства. Переслідуючи українців-автохтонів галицьких земель царська адміністрація визнала за поляками усі ті права, які вони мали за Австрії.
В квітні 1915 р. австро-угорські та німецькі війська організували контрнаступ і до кінця червня Галичина і Буковина знову опинилася в руках Австрії. Після здобуття Австрією та Німеччиною Волині, Холмщини, Підляшшя голосно стали лунати польські претензії на ці землі. Німеччина та Австро-Угорщина змушені були рахуватись у своїй політиці з польським фактором. Берлін та Відень всіляко ідуть назустріч польським політичним чинником, не заперечують проти їх домагань, аби будь-яким чином відвернути їх від Антанти. Українців втішають тим, що вони повинні бути задоволені існуючим становищем, бо Росія несе їм повну національну загибель.
4 листопада 1916 р. імператори Німеччини та Австро-Угорщини проголосили про створення Польської держави на території так званої Конгресової Польщі, відвойованої від Росії. Це не зовсім імпонувало польському громадянству, бо за кордонами залишились Познаньщина і Галичина. Відень в котрий раз пішов назустріч польським устремлінням. Галичині надавалась широка автономія без поділу на землі польські та українські. Фактично це було передання українців під повну владу поляків.
Смерть цісаря Франца-Йосифа (21.11.1916 р.), що був прихильником польської шляхти і вступ на престол нового імператора Карла вселили в середовище українських політиків нові сподівання. Карл заявив українській депутації: «Все, включно до окремої української провінції, буде поладнане в користь українського народу». Але це була з боку імператора всього-на-всього фальшива політична гра. Відень надалі продовжував пропольську політику.
Великі надії покладали провідники галицьких українців на Брестський мир, який був підписаний між Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) та Українською Народною Республікою (УНР). Делегації УНР вдалося добитись, що у Брестському договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську й об'єднання української Галичини з Буковиною в один коронний край. Австрійський уряд зобов'язався втілити дану угоду в життя до 31 липня 1918 р. Цей пункт договору був написаний у двох примірниках: один мав австро-угорський уряд, другий – керівник делегації УНР у Бресті О. Севрюк. Під час свого перебування у Відні О. Севрюк показав його галичанам. Хтось з них проговорився і про це дізнались польські політики. Вони негайно порозумілись з угорськими політичними партіями, яким з уваги на Закарпатську Україну, було теж не на руку таке вирішення українського питання в Австрії. Спільно вони вжили всіх заходів, щоб не допустити до реалізації таємного протоколу. На нещастя галичан міністром закордонних справ Австро-Угорщини став угорець – граф Буріян. Коли виявилась слабкість новоствореної української держави на Наддніпрянській Україні, він не визнав таємний додаток та довів до того, що Австро-Угорщина (одна з 4-х держав, що підписала мир з Україною) не ратифікувала Брестського миру аж до свого розпаду. Український уряд у Києві міг відповісти на це тільки паперовим протестом.
Польсько-українські відносини ще більше загострилися в кінці Першої світової війни. В жовтні 1918 р., коли розвал Австро-Угорщини став для більшості політиків світу очевидним фактом, у Львові оформилась Українська. Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем. До неї увійшли всі українські єпископи та посли до австрійського парламенту та галицького і буковинського сеймів, а також три представники від кожної з політичних партій Галичини й Буковини та від усіх українських повітів Галичини. УНРада на основі принципу самовизначення народів, що його висунув президент США Вудро Вільсон, проголосила Західно-Українську Народну Республіку на всіх українських землях Австро-Угорщини, де українці становили більшість населення, а саме у Східній Галичині, Лемківщині, Буковині, Закарпатті. УНРада почала здійснювати заходи, щоб перебрати владу від австрійських імперських властей на території, які мали входити до складу молодої української держави.
Але водночас свої претензії на Галичину заявили поляки. Вони базувались на основі історичного права, бо Галичина входила до складу Речі Посполитої від занепаду держави Романовичів в 1340-1349 рр. аж до першого поділу Польщі Австрією, Росією, Прусією 1772 р., коли Галичина попала під владу Габсбургів. Таким чином поляки нехтували правом національного самовизначення, як політично невигідним для них. Вони намагалися насильницьки приєднати Галичину до Польщі, яка саме відроджувалась. Коли 31 жовтня 1918 р. цісарський намісник у Львові граф Гуйн все ще відмовлявся передати владу українцям добровільно, то українці перебрали її у Львові шляхом збройного повстання.
1 листопада 1918 р. Західно-Українська Народна Республіка стала об'єктивною історичною реальністю. Але поляки з цим ніяк не могли погодитись. У зв'язку з тим, що Львів був польсько-єврейським містом, в якому українці становили незначну етнічну меншість, вони розпочали бойові дії проти українців у самій столиці Галичини. Відчуваючи слабкість своїх сил, польські політики звернулись з проханням про допомогу до Польської Регенційної Ради у Варшаві. Така допомога швидко наспіла і змусила український уряд та українські, військові частини по трьох тижнях запеклих вуличних боїв залишити Львів. Так розпочалась війна, але не з львівськими поляками, а з всією Польською Державою.
Уряд ЗУНР остаточно опинився в Станіславі, не маючи жодного союзника у боротьбі з Польщею. В той же час польська дипломатія робила все можливе, щоб в очах Антанти скомпрометувати українські визвольні змагання в Галичині. Галицьким лідерам клеїли «ярлики більшовиків, сепаратистів», і т. п. Не мало великого практичного значення для боротьби галичан об'єднання ЗУНР і УНР в одну державу, бо глава Директорії Симон Петлюра став зондувати політичний ґрунт, щоб заключити союз з Польщею для боротьби з Радянською Росією.
У квітні 1919 р. поляки дістали з Франції добре вимуштрувану і прекрасно озброєну армію генерала Галлера. Вона з'явилась у Галичині під приводом боротьби з більшовиками. Однак Галлер й його солдати не збиралися воювати з Червоною Армією. Галлерчики були кинуті на фронт проти галицьких українців. Одночасно поляки підмовили атакувати ЗУНР зі сходу Румунією. Румуни окупували Покуття і примусили уряд ЗУНР залишити свою столицю Станіслав та переїхати на Поділля. Це був хитромудрий тактичний удар Варшави. Він позбавив уряд ЗУНР безпосереднього сусідства з симпатизуючою українській республіці Угорщиною, яка могла стати базою постачання зброї, боєприпасів, різноманітної військової амуніції для Галицької Армії.
Опинившись на невеличкому трикутнику галицької землі поміж Дністром і Збручем, Галицька Армія ще змогла вчинити свій знаменитий контрнаступ, який увійшов в історію під назвою. «Чортківська офензива». Галичани відкинули чисельно сильніші і краще озброєні польські війська за Дністер і далеко на Захід, визволивши територію від Ходорова на півдні аж по Золочів і Броди на Півночі. На окремих відтинках фронту стрільці Галицької Армії Дійшли навіть до Миколаєва і Бібрки. Але в цілому наступ закінчився трагічно, бо українським військам забракло амуніції й довелося відступити на Схід.
Весною 1919 р. Червона Армія відтиснула Армію УНР на північний захід і дійшла до Збруча. Польські дипломати в Парижі використали цю ситуацію і представили західним країнам, що Галичині загрожує більшовицька окупація. Антанта була налякана попередженням Польщі про те, що Ленін, Троцький та інші більшовицькі вожді зможуть використати галицьку територію як плацдарм для експорту комуністичної революції у Західну Європу. 21 червня 1919 р. Мирова Конференція в Парижі повірила цій фальшивій інформації і дозволила полякам окупувати тимчасово Галичину аж по річку Збруч «щоб охоронити особисту безпеку й майно мирного населення Східної Галичини від звірств більшовицьких банд» та завести там цивільну адміністрацію. 16 липня 1919 р. під тиском переважаючих сил ворога Галицька Армія перейшла річку Збруч. ЗУНР припинила своє існування.
Хоча рішення Антанти поки що не віддавало Галичини полякам постійно, однак окупанти поводились на захопленій території з мирним цивільним населенням надзвичайно жорстоко. Вони запровадили військовий терор і безжалісно переслідували й нищили українську інтелігенцію, в першу чергу духовенство, а також свідомих селян і робітників. Так, наприклад, на Бережанщині кількох українських священиків поляки розстріляли та спалили кілька українських сіл. Всі галицькі в'язниці й табори військовополонених у Польщі були переповнені українцями різного віку і статі, не виключаючи навіть дітей. В 1919 р. понад 23000 українців-галичан знаходилося в польських тюрмах і концентраційних таборах. Всі українські школи поляки позакривали, а українську мову, визнану за Австрії як урядову на рівні з польською, усунули з усіх державних установ. Так карали свідомих національно українців за те, що вони боронили свою рідну землю.
Польсько-українські відносини початку XX ст. є яскравим зразком того, як польські шовіністичні кола постійно перешкоджали і таки перешкодили реалізації давньої мети галицьких українців створення самостійної Української Держави. Однак сам факт активної політичної діяльності українських партій в 1900-1918 роках, дев'ятимісячного існування Західно-Української Народної Республіки мав велике історичне значення тим, що відновив на західних землях України традицію визвольної боротьби і передав її широким народним масам.