Embedded Files
Дата публікації допису: Feb 05, 2017 12:49:9 PM
ДОЛІ ДІТЕЙ ПИЛИПА РАТИЧА
Виходець з селянської родини, Пилип Ратич завдяки наполегливій праці з дяка-вчителя зумів стати народним учителем і дати належну освіту всім восьми дітям, що дожили до повноліття і вірно служили українському народу, Україні.
Долі дітей Пилипа Ратича різні:
о. Іван у Першу світову війну опинися на засланні за книжку «Де знайти правду». 1946 року з усією родиною був виселений;
Павло помер дуже рано, залишивши дружину з двома маленькими дітьми: майбутнім о. Борисом, Миколою та Зенею;
професор Рогатинської гімназії Василь, одружений з Ганною Дмитерко, пройшов шлях Українських Січових Стрільців;
о. Стефан Ратич, парох Тернополя, заарештований, засуджений з засланням усієї його родини;
о. Володимир, позбавлений приходу 1946 року. З 46 років священства 23 роки працював у важких умовах підпілля;
Ольга і Анна допомагали родині на засланні;
Йосифа, замужем за о. Миколою Цегельським, що був заарештований і помер у тюрмі (беатифікований папою Іваном Павлом II), сім'я якої була виселена, добровільно поїхала до рідних.
РЕАЛІЇ РАДЯНСЬКОГО «ВИЗВОЛЕННЯ» ГАЛИЧИНИ
Щоб уявити собі масштаби злочинів комуністичного режиму на теренах Галичини, варто згадати, що лише по лінії Пилипа Ратича було репресовано 24 особи, відомості про яких опублікував син о. Бориса Іриней (Ратич Іриней. Реалії радянського «визволення» Галичини. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск і. Біла Церква. 2000. с., с. 159-160).
Сім'я о. Івана Ратича, сина Пилипа:
1. Ратич Іван, 1884 р. н., батько Климентія Ратича, вивезений на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти переселений у Красноярський край.
2. Ратич Ольга, 1892 р. н., дружина отця Івана, вивезена на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти переселена в Красноярський край.
3. Ратич Климентій, син о. Івана, інженер-геодезист, засуджений 1944 року на 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Покарання відбував на Донбасі та у Красноярському краї.
4. Ратич Мирослава, 1911 р. н., дружина Климентія. Вивезена на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти переселена в Красноярський край.
5. Ратич Марія, 1942 р. н., донька Климентія і Мирослави, вивезена 1950 року в Амурську область, а звідти переселена в Красноярський край.
6. Ратич Марта, 1945 р. н., донька Климентія і Мирослави, вивезена на заслання 1950 року в Амурську область, а звідти в Красноярський край.
Родина Павла Ратича, сина Пилипа:
1. Ратич Микола, 1914 р. н., рідний брат о. Бориса, сина Павла, учитель, засуджений 1939 року на 4 роки. Покарання відбував у Магнітогорську.
2. Іванчук Микола, р. н. невідомий, брат дружини Павла, священик, засуджений 1939 року на 4 роки. Покарання відбував в Архангельській області. Помер у тюрмі.
3. Іванчук Роман, р. н. невідомий, брат Миколи, учитель, засуджений 1939 року на 4 роки. Покарання відбував в Архангельській області. Помер у тюрмі.
4. Куницький Володимир, 1874 р. н., батько дружини о. Бориса, священик, убитий 1944 року.
5. Куницький Леонтій, 1876 р. н., брат о. Володимира, священик, засуджений 1945 року на 5 років. Покарання відбував у Дніпродзержинську.
Родина отця Стефана Ратича, сина Пилипа:
1. Ратич Стефан, 1890 р. н., священик, засуджений 1945 року на 10 років. Покарання відбував у Дніпродзержинську і Мордовії.
2. Ратич Стефанія, 1892 р. н., дружина отця Стефана, вивезена на заслання 1950 року в Томську область.
3. Ратич Анна, 1932 р. н., донька о. Стефана і Стефанії Ратичів, вивезена на заслання 1950 року в Томську область.
4. Кравчук Євген, 1912 р. н., зять отця Стефана Ратича, доктор філософії, доктор теології, засуджений 1948 року на 10 років, повторно 1957 року на 10 років. Покарання відбував у Мордовії (Потьма) і в Магадані. Відбув їх два терміни.
5. Кравчук Марія, 1922 р. н., дружина Євгена Кравчука, донька отця Стефана і Стефанії Ратичів. Вивезена на заслання 1949 року у Хабаровський край.
6. Кравчук Тереза, 1946 р. н., донька Євгена і Марії. Вивезена 1949 року у Хабаровський край.
7. Кравчук Йосиф, 1948 р. н., син Євгена і Марії. Вивезений на заслання 1949 року у Хабаровський край.
Родина Осипи, доньки Пилипа Ратича:
1. Цегельський Микола, 1886 р. н., чоловік Осипи Ратич, священик, засуджений 1947 року. Покарання відбував у Потьмі (Мордовія). Помер у тюрмі.
2. Цегельська Осипа, 1897 р. н., дружина отця Миколи Цегельського. Поїхала до сім'ї добровільно своїм коштом 1949 року в Читинську область.
3. Цегельський Дометій, 1927 р. н., син отця Миколи і Осипи Цегельських. Вивезений на заслання 1949 року в Читинську область
4. Цегельська Софія, 1929 р. н., дружина Дометія. Виїхала добровільно з свекрухою до чоловіка 1949 року в Читинську область.
5. Цегельська Лідія, 1928 р. н., донька отця Миколи і Осипи Цегельських. Вивезена на заслання 1949 року в Читинську область.
6. Цегельська Марта, 1934 р. н., донька отця Миколи і Осипи Цегельських, вивезена на заслання 1949 року в Читинську область.
Із 24-х репресованих – шість священиків, два учителі, науковець, інженер; 11 чоловіків, 7 жінок, 3 дівчини віком 16, 18, 22 роки, четверо дітей віком 1, 3, 5 і 8 років.
ДРУГА ГЕНЕРАЦІЯ ПИЛИПА РАТИЧА
Друга генерація Пилипа Ратича проживала в період з 1900 р. і захопила кінець панування Австро-Угорської імперії, польську, першу радянську, німецьку та другу радянську окупації. Частина її дожила до Незалежної України.
На їх долю випала наступна еміграція українців на Захід. У кінці німецької окупації вони стали перед вибором: залишитися, виїхати на Захід, іти в дивізію «Галичина» або в Українську Повстанську Армію. Не було ніяких рекомендацій щодо засобів для існування, транспорту, помочі в часи переміщення, куди їхати та на що вони можуть розраховувати після їх прибуття.
Правда, вони вже мали досвід, що їх чекає, коли залишаться. Тому кожний мусив розраховувати на свої можливості, а їх майже не було. Ризикуючи всім, кожний вибирав свій шлях, щоби врятувати життя.
ПАПА РИМСЬКИЙ ФРАНЦИСК І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВАРФОЛОМІЙ
Папа Римський Франциск і Вселенський Патріарх Варфоломій
Католицька Церква пережила важливу рідкісну подію: Папа Венедикт 16.04.1927 року народження, з селянської родини, німець, родом із Баварії, Йосиф Ратцінґер, був обраний 115 кардиналами 19.04.2005 року о 18 годині 50 хв. за середньоєвропейським часом.
2013 року для добра Церкви, у зв'язку із хворобою та похилим віком, 265 Папа Венедикт XVI 28 лютого о 20 годині за середньоєвропейським часом залишив Святий престол.
Конклав кардиналів протягом двох днів голосування 13.03.2013 року обрав нового, 266 Папу Франциска, не із Європи, а з Аргентини – Хорхе Маріо Бергольо, 21.12.1936 року народження.
«В грецькій мові папа означає отець; звідки папство значить отцівство, отцівство видиме, через Ісуса Христа встановлене для управи надприродною його родиною, Церквою видимою.
У Церкві отцівство виконується трьома способами і в трьох ступенях – через Найвищого Пастера, через єпископів, через священиків.
1. Христос встановив свою Церкву на особі св. Петра, як на підвалині, і під владою його, будучою владою правдивого монарха духовного.
2. Христос хотів, щоби то значення св. Петра було вічне у Церкві, і признав його назавжди Єпископам Римським, папам, правим наступникам св. Петра.
3. Уряд св. Петра і його наступників, відносно до управи Церквою, є урядом правдивого примату. Цей сам уряд, відносно до навчання Церкви, є урядом непомильним» (Slownik apologetyczny katolickietj podlugd-ra Jana Jauge’a. Opracowany I wydany staraniem X. Wladyslawa Szczesniaka Mag. Teol. i groan wspolpracownikow. Tom III. Waszawa. W drukarniSt. Niemiery, Plac Warecki 4. 19-894, 1535c., c. 931).
Папа Римський Франциск Вселенському Патріархові Варфоломію: «Після відновлення стосунків любові і братерства в дусі взаємної довіри, поваги і любові немає більше перепон для євхаристичного спілкування, що станеться не інакше, як через молитву, очищення сердець, діалог і ствердження правди.
Сьогодні світ конче потребує примирення, – пише Папа, – особливо якщо подивитися на це крізь неймовірну кров, ріки якої були пролиті під час останніх терористичних атак. Ми можемо супроводжувати жертви нашою молитвою і поновити наше зобов'язання щодо заховання стабільного миру через просування діалогу між різними віросповіданнями» (Львівська Салезіянська газета «Покровська брамам. Вісник парохії Салезіянської монастирської церкви Покрову Пресвятої Богородиці. №3(03) 13.12.2015).
Україна – велика держава і має право на існування Української Церкви Східного обряду.
Національності, які мають свою Державу і не хочуть жити згідно з законами України, нехай проводять свої експерименти у своїх державах.
Нетрадиційні «сім'ї» – це хворі люди, і їх потрібно лікувати, а права нетрадиційних слід розглядати як хворих.
Після «Революції гідності» надіялись, що УАПЦ першою об'єднається з Київським Патріархатом, однак цього не сталося.
ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ
«В. І. Вернадський у своїй праці «Українське питання і російська громадськість» відзначив: «Національна самосвідомість українців розвинулась на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь та нашарувань, що пов'язують Україну із Західною Європою, та історично зумовленого ладу народного життя, перейнятого духом демократизму. У XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувались основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідувань навіть етнографічні відмінності» (Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість. (В. С. Брюховецький знайшов її у рукописі в архіві АН СРСР, яка була написана у липні-серпні 1915 року, на хуторі Ковиль Гора невеликого маєтку В.І Вернадського у Шишаках на Полтавщині). Надрукована до 125 років).
Ми були свідками, як у Галичині ліквідували «Просвіту», «Рідну школу», «Наукове Товариство ім. Шевченка», УГКЦ, репресували духовенство і його родини.
У газетах «Україна Молода» за вівторок, 13 вересня 2016 року та середу, 5 жовтня 2016 року, старший науковий співробітник, доктор філософських наук Національної Академії наук України, Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Павло Павленко, релігієзнавець, описав методи «поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла».
ПРОЦЕСИ
«Сьогодні надто активно просувається ідея створення в Україні Єдиної Помісної Православної Церкви (далі ЄППЦ), згідно з якою вона мусить об'єднати в собі всі гілки православ'я України. Однак при аналізі проекту її розбудови спостерігаємо, що дедалі яскравіше поступає той факт, що він (проект), у той чи інший спосіб лаштується під УПЦ Московського патріархату, точніше під тих служителів, які нині позиціонують себе як «проукраїнським крилом». Лідером «проукраїнського крила» УПЦ МП вважають митрополита Черкаського і Канівського Софронія (Дмитрука)...
Подібну позицію обстоює й інший представник «проукраїнського крила» – митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко) – це відновлення церковної єдності на базі канонічної автокефалії Української церкви» (Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнанець. ПРОЦЕСИ. «Молода Україна», вівторок, 13 вересня 2016, с.8).
Революція гідності виявила прихильність до тих, хто хоче будувати Українську Державу та жити у ній, і осудила агресорів.
«Нагадуємо, саме за предстоятельства митрополита Володимира (Сабодана) УПЦ МП стала активним осередком русифікації українців, центром російського шовінізму, інструментом її сепаратизації. Саме за митрополита (Сабодана) започаткувалась практика організації в Україні «хресних ходів» під російськими державними й імперськими прапорами, іконами останнього російського царя «за відновлення історичної Русі», «за єдність «русского міра», «за слов'янську єдність», «за відродження історичних зв'язків», «за єдність Росії й України» тощо; стала видруковуватись і поширюватись періодика й література антиукраїнського змісту, постали братства і біляцерковні організації, мета яких зводилась до нав'язування українцям російської імперсько-православної ідеології.
За очільництва УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом), попри його засудження «політичного православ'я», ця конфесія, по суті, перетворилась на «рупор» російського політичного православ'я в Україні, поставши транслятором російської версії історії України, популяризатором проросійської моделі розвитку України.
Русофільський дискурс митрополита Володимира люди з найближчого оточення владики (зокрема митрополит Олександр (Драбинко), протоієрей Георгій Коваленко (останній за владики був спікером УПЦ МП) сьогодні бажають подати як «український патріотизм». Нині вони називають себе «проукраїнським крилом» УПЦ МП. А за часів керівництва церквою владики Володимира до якого крила тоді себе відносили?
Щось не чути було, щоб хтось із них відкрито виступив проти ідеології «русского міра», засудив антиукраїнську складову діяльності УПЦ МП. Усе, на що тоді спромоглося оте «крило», то це (і то лише винятково для власного самозаспокоєння) обумовити для себе, що «русскій мір», мовляв, слід розуміти «києворуським» і аж ніяк не «російським»; що він є таким собі «києвоцентричним» проектом Москви, спрямованим чи не на утвердження й розвій України (неначе в такий спосіб «русскій мір» умить перетворюється на україноцентричну доктрину).
ПЕРЕФАРБОВУВАННЯ
Уся «проукраїнська» позиція «проукраїнського крила УПЦ МП зводиться,
по-перше, до обстоювання «канонічної» винятковості УПЦ МП;
по-друге, до створення ЄППЦ (Єдиної Помісної Православної Церкви) на її «канонічному» підмурку;
а по-третє (і це головне), ЄППЦ розробляється під представників «проукраїнського крила» УПЦ МП, які зі смертю митрополита Володимира (Сабодана),а особливо після Майдану, стали маргіналами в УПЦ МП і тому нині затурбовані на перспективу проблемою «працевлаштування».
Заходи, спрямовані на створення ЄППЦ, аналіз ЗМІ чітко доводять, що реалізацією цього проекту найбільше переймаються представники «проукраїнського крила» УПЦ МП, зокрема митрополит Олександр (Драбинко) і протоієрей Георгій Коваленко. Навіть більше, їхній організаторський запал у справі об'єднання православ'я в Україні проявився саме тоді, коли вони втратили в УПЦ МП свій колишній авторитет і вплив....
Після майданівських подій в УПЦ МП не випадково стали займатися створенням «проукраїнського» іміджу конфесії. Її служителі раптом почали з'являтися на патріотичних заходах, зібраннях, присвячених Шевченківським дням, Голодомору тощо.
Про «русскій мір» в УПЦ МП стали говорити не так голосно, хоча офіційно від нього ця церква так і не відмовилась. А все тому, що УПЦ МП є складовою Російського православ'я, «канонічно» від нього залежить. Відтак Московський патріархат використовує УПЦ МП як своє знаряддя для просування в Україні політичних інтересів Російської Федерації. Але тепер він чинить це інакше – гібридними засобами: Москва зрозуміла, що, ховаючи свою традиційну антиукраїнськість під маску «україновертності», досягти можна більшого і при тому легшими зусиллями.
Однак українське суспільство чекає від УПЦ МП каяття, а не проектів з її пристосування до реалій життя у постмайданній Україні. Без каяття за злочини проти України всі розмови про єдність Українського православ'я, про Єдину Помісну православну церкву будуть наругою і над християнством, і над історичною пам'яттю і сумлінням українського народу.
Якщо після майже трьох років війни на Донбасі навіть активісти «проукраїнського крила» УПЦ МП продовжують і надалі залишатися в лоні Московського православ'я, значить, слід розуміти, що вони в цілому солідаризують себе з Московським патріархатом.
Оскільки той чи інший ієрарх, клірик, мирянин ідентифікує (продовжує ідентифікувати) себе з Московським православ'ям, значить, або поділяє все те, що обстоює Московський патріархат разом із Кремлем щодо України, або хоче мати з цього зиск. А зиск тут такий: проілюструвати, що в УПЦ МП є українські патріоти, що вони не згодні зі ставленням Російського православ'я до України і що ці патріоти здатні очолити й повести за собою рух за розбудову ЄППЦ. От тільки вся проблема в тому, що, кажучи по-християнськи, каятися за злочини «русского міра», злодіяння Московського православ'я проти українського народу, його діяльність у справі знищення України ніхто з тих патріотів, і передусім із «проукраїнського крила», не поспішає.
ФАРС: СПРОБА ОБ'ЄДНАТИ ВСІХ «НЕДООБ'ЄДНАНИХ»
Нагадуємо, коли 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила Україну незалежною державою, водночас постало питання і про статус УПЦ МП, оскільки юрисдикційно належачи до Московського патріархату, по суті будучи представництвом Російського православ'я в Україні, ця конфесія вже не могла відповідати назві «Українська православна церква».
Промосковський статус конфесії напряму суперечив політичному стану України як суверенної країни. З огляду на це 22 травня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський форум на захист Українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ та УАПЦ. А вже 25-26 червня 1992 року в Києві в резиденції митрополита Філарета відбувся Всеукраїнський собор, на якому УАПЦ і частина УПЦ МП об'єдналися в єдину помісну православну церкву – Українську православну церкву Київського патріархату. Відтак усі з УПЦ МП, хто бажав об'єднання, увійшли до Київського патріархату, показавши на прикладі методику об'єднавчого процесу в межах православ'я України, довівши, що Київський патріархат являє собою Єдину Помісну Православну Церкву.
На цьому тлі проект створення ЄППЦ-2 виглядає фарсом, спробою якогось об'єднання всіх «недооб'єднаних» з УПЦ МП, але вже в іншій, новоствореній для цього конфесії. Навіть якщо припустити, що об'єднання УПЦ КП і УПЦ МП формально відбулося, то подібна церковна структура все одно не принесе Україні користі, оскільки буде грати на її розвал, але тепер уже у статусі «національної церкви»: Московсько-православна «ложка дьогтю» в цій новоствореній «Єдиній церкві» завжди буде відчутною, завжди буде перепоною на шляху утвердження її українськості, виступати проти розбудови європейської і головне – української України.
Створення ЄППЦ-2 запустить не лише процес знищення Київського патріархату, а й водночас гібридно легалізує в статусі «національної церкви» діяльність Московського патріархату на знищення України....
«Українська православна церква» є неканонічним витвором Московського патріархату в Україні, плодом самозваного Харківського псевдособору 1992 року та спецслужб, які його організували і провели.
Релігійні спільноти в Україні, які відділилися від Київського патріархату в 1992-1993 рр., привласнили собі найменування «Українська автокефальна православна церква», так само є неканонічним утворенням, яке підпадає під визначення «самочинного зібрання» згідно з 1-м правилом святителя Василія Великого». ...
З огляду на чисельні переходи громад УПЦ МП до УПЦ КП, процес об'єднання православ'я в Україні триває. Він дійсно проходить не механічним шляхом, а ініційований «знизу», «рядовими» віруючими» (Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнавець. ПРОЦЕСИ. «Молода Україна», вівторок, 13 вересня 2016, с. 8,9).
МОСКОВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я НА СЛУЖБІ КРЕМЛЯ
Як періодика релігійних видань задурманює голови
Основна місія Московського патріархату в Україні – зусиллями його, «Української Православної Церкви (далі УПЦ МП), завадити українцям бути нацією, а Україні – незалежною державою. Головним у всьому тому є те, що сама УПЦ МП начебто й не причетна до реалізації подібної політичної місії, оскілки це робиться не безпосередньо нею, а зусиллями її окремих православних братств, довколоцерковних об'єднань, через мирянські рухи, неофіційні Інтернет-ресурси та періодику, відповідну літературу, буклети, агітку.
ОБЛУДА РЕЛІГІЙНИХ ВИДАНЬ
Більшість видань цієї Церкви роками, десятиліттями беззастережно публікувала антиукраїнські матеріали. Тут слід передусім згадати дніпропетровські видання – часопис «Спасите наши души!», газети «Начало» і «Мир», одеські – газета «Новороссийский курьер», газета «Откровение».
А такі навколоцерковні газети: «Русский Мир. Украина», «Русский блок. Украина», «Русская культура Украины», «Русский профиль» та інші – свою мету прямо вбачали у пропаганді ідей русифікації, сепаратизації України, популяризації православно-монархічної ідеології, неосталінізму, в утвердженні Російського православ'я в Україні.
Так, газета «Русская культура Украины», за висловом її редактора С. Провотарова, є виданням (цитуємо мовою оригіналу) «для тех, кто воспитан в лоне общерусской культуры, ... кто не раздирает культуру нашего народа по окраинно-хуторянскому принципу». Саме тому це видання, на думку його редактора, «совершенно лишено политической окраски».
Слід зазначити, що в жовтні 2014 р. ряд періодичних видань, у тому числі й деякі зі згаданих, були визнані як сепаратистські і за порушення Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» були заборонені. Проте продовжують видаватися інші, які чомусь під заборону не потрапили. Щодо видань зі списку заборонених, то вони й надалі поширюються через Інтернет, використовуючи для цього російських хостинг-провайдерів.
Подібна періодика робить ту справу, здійснює ту політику, яку з відомих причин офіційна УПЦ МП чинити не може. А так усе це списується на якусь ініціативу віруючих, оскільки вони як громадяни України мають право через ЗМІ висловлювати свою громадянську позицію, обстоювати свій, у тому числі й політичний світогляд.
Так, С. Герук, відповідальний редактор російської православної газети «Кирилиця», якось зауважив: «Хотя Церковь у нас всегда была отделена от государства, становление православной церковной периодики в Украине косвенно связано с общественно политическими процессами...».
Інше питання, що слід розуміти за тим «косвенно»? Але факт залишається фактом – в УПЦ МП погоджуються, що її церковні ЗМІ таки «пов'язані з громадсько-політичними процесами». Ну, а те, що коїться з навколоцерковними, то годі й говорити – такі видання вже далеко не «косвенно» дотичні до політичного життя, а напряму і повністю занурені в нього. Окремі друки часто стають не контрольованими керівництвом УПЦ МП – гуртують довкола себе якісь мирянські рухи, громадські об'єднання з агресивно налаштованих віруючих, для яких антиукраїнська істерія є чи не головним сенсом перебування в лоні Московського православ'я.
НЕОФІЦІЙНІ «БОЙОВІ ЛИСТКИ»
Деякі з подібних видань хоча й благословляються ієрархами УПЦ МП, водночас не є її офіційними друкованими органами. Саме за подібною неофіційною пресою часом стоять головні висновки представників Московського патріархату, керівництва УПЦ МП російського і проросійського політикуму щодо України.
Зважте, ця церковна преса тривалий час активно поширювалась в Україні. Ще донедавна дещо з того можна було передплатити у відділеннях Укрпошти за каталогом періодичних друкованих видань, а деякі передплатити можна навіть зараз.
Окремо слід згадати й про ту періодику, яку УПЦ МП завозила з Росії. Передусім наголошуємо на московсько-православній газеті «Русь державная». Оскільки «Русь державная» є виразником і поборником російського політичного православ'я, обстоює ідеологію російського імперіалізму і шовінізму, ця газета позиціонує себе як «православна народна газета», в такий спосіб попереджаючи, що її не слід сприймати як офіційне видання РПЦ.
Доволі часто за московсько-православною пресою, відповідними Інтернет ресурсами, поширюваними серед вірних проспектами, брошурками, літературою для дітей (навіть книжечками-розмальовками) ховаються не лише політичні висновки московських церковників, а стоїть державна пропагандистська машина путінської Росії з її наріжними завданнями переписати тисячолітню українську історію на російсько-імперський лад, призвичаїти українців до «духовних скреп» Московського православ'я, з подальшим вихованням в їхніх душах комплексу колоніальної меншовартості, нав'язуванням ідеї про Україну як «окраїну» Росії, як частину її культурно-історичного і політичного простору.
Ці твердження лягли, з одного боку, в основу агітаційних проповідей, «хресних ходів» за «единство русского мира», «славянское объединение и возрождение», «триединую Русь», «историческую Русь» чи «Святую Русь», а з іншого боку, в умовах російської збройної агресії проти України за наближення такого «міру» в нашій країні, який би був вигідний Кремлю (пригадаймо тут хоча б «Всеукраїнський хресний хід миру, любови і молитви за Україну», який відбувся в липні-серпні цього року і який чи не в прямому ефірі прискіпливо висвітлював російський агітпроп).
Примітним у цьому є те, що ініціаторами й організаторами подібних хресних ходів часто є якісь братства, мирянські рухи, громадські організації, відомі політики чи підприємці з числа мирян. А те, що деякі з подібних навколоцерковних спільнот більше схожі на громадсько-політичні об'єднання чи рухи, то в УПЦ МП цього й не приховують.
СТВОРЕНІ «ПІД ВИБОРИ»
Приміром, Всеукраїнське об'єднання «Православний вибір» було спеціально створене під парламентські й місцеві вибори 2006 р. з метою «відстоювання інтересів віруючих Української православної церкви (у канонічному об'єднанні з Московським патріархатом)...», «домогтися, щоб ...кожен парафіянин канонічної православної церкви зумів зробити правильний вибір і підтримати саме ті партії й політичні об'єднання, які є ...прихильниками канонічного православ'я на Україні і його єдності з Російською православною церквою».
Під «правильними» політиками розуміються такі, що «уже заявили про готовність захищати інтереси УПЦ МП».
Тоді це були, зокрема, Партія регіонів, партія «Держава», «Російський блок», партія «Союз», Комуністична партія України, Прогресивна соціалістична партія України.
Нині: «опозиційні» політичні проекти з яскраво вираженою проросійською ідеологічною домінантою (головним чином ідеться про «Опозиційний блок», який утворився з «уламків» Партії регіонів, чи прокомуністичну партію «Нова держава»).
«Союз православних громадян України» (СПГУ) взагалі позиціонував себе як «проросійська громадська організація на Україні», що виступає за консолідацію і мобілізацію православних віруючих із метою скоординованої громадянської дії на «захист своїх прав і свобод від «ворогів канонічного православ'я», проти відділення Української православної церкви Московського патріархату від Російської православної церкви, за права російськомовних громадян України.
Цікавим тут є те, що за цією організацією стояла низка антиукраїнських політичних проектів, зокрема Партія регіонів і Прогресивна соціалістична партія України. До речі, голова цього СПГУ В. Кауров водночас був іще й головою Одеської регіональної православно-патріотичної організації «Единое Отечество», входив до кола сепаратистів, які в 2014 р. оголосили про створення так званої «народної республіки Новоросія».
Подібними «громадськими організаціями» опікується Відділ зовнішніх відносин Московського патріархату, який (і це не є таємниця) тісно пов'язаний із російськими спецслужбами. Під його наглядом перебувають, зокрема, такі навколоцерковні політичні організації УПЦ МП, як «Союз православних братств», (із 1996 р. «Всеукраїнське православне братство УПЦ МП»; об'єднує близько 40 братств), «Союз православних громадян», «Православне братство Олександра Невського», «Народний собор України», «Асоціація православних експертів», «Спілка православних журналістів», «Собор православних жінок України» (лідер останнього Н. Вітренко, головна «прогресивна соціалістка» України).
По суті, ці існуючі під крилом УПЦ МП навколоцерковні інституції здебільшого є або «українськими версіями» організацій, які діють в РФ, або ж постають антиукраїнським продовженням політичних структур РПЦ.
Навколоцерковні рухи вірян УПЦ МП, ховаючись здебільшого під назвами «громадських організацій», але водночас отримуючи благословення ієрархів на свою діяльність, тривалий час проводили по Україні цілком політичні, антиукраїнські заходи.
Попри те, що окремі представники «православної громадськості», керівники православних громадських організацій, зокрема «Православний вибір», «Союз православних братств України», формально й закликали «усилить внимание организаторов за тем, чтобы на проводимых ими Крестных ходах не использовались политические лозунги и символика, а также не звучали политические призывы и речи», в такий спосіб начебто показуючи, що їхня діяльність не має нічого спільного з так званим «политическим православ'ям», справу це ніколи не вирішувало – політична складова подібних організацій і заходів, які вони проводили під крилом УПЦ МП, завжди була активно проросійською.
ПУТІНСЬКА ОСНОВА
Президент РФ В. Путін свого часу зауважив, що Російське православ'я разом із ядерним щитом Росії являють собою «ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни». А оскільки УПЦ МП є складовою Російського православ'я, то виконання завдань реалізації «зовнішньої безпеки РФ зі «зміцнення російської державності» в Україні офіційна Москва покладає саме на УПЦ МП.
К. Фролов, завідувач відділу України в Інституті країн СНД (російська недержавна організація, діяльність якої спрямована на підтримку російських інтересів на пострадянському просторі), підкреслює, що «УПЦ Московського патріархату є єдиною проросійською силою на Україні, тобто постає одним із найголовніших чинників російського впливу в нашій країні, інструментом ідеологічного і політичного тиску РФ на Україну.
В особі УПЦ МП ми маємо справу з широко розгалуженою мережею російського політичного впливу на українське суспільство. Слід зауважити, що особливо впливовою ця конфесія є серед сільського населення, оскільки часто громади УПЦ МП є єдиними релігійними організаціями в окрузі.
І якщо й надалі окремі служителі цієї Церкви під виглядом духовних настанов проводитимуть «політінформації», тематику яких затверджено з подачі російських спецслужб у Московському патріархаті, агітувати за «русскій мір», повчати в угоду Кремлю про якусь «братовбивчу війну» на Донбасі, нав'язувати українцям, особливо українським воїнам, псевдохристиянський «всепрощенский» світогляд і водночас пропагувати під виглядом якихось «православних цінностей» сепаратизм, служити окупаційній владі в Криму, в проросійсько-терористичних «народних республіках» на Луганщині й Донеччині, у такий спосіб практикуючи злочинну дворушність, позицію «і нашим, і вашим», Україна ще довго буде використовувати в інформаційній війні проти Росії оборонну тактику замість наступальної, а значить – дня переможного визволення України від ворога нам прийдеться чекати ще довго» (Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнавець. Московське Православ'я на службі Кремля.. Як періодика релігійних видань задурманює голови. «Молода Україна», середа, 5 жовтня 2016).
ПІСЛЯМОВА
II Ватиканський собор остаточно визнав рівність усіх обрядів та церков, які творять одну Католицьку Церкву. «Між ними існує подиву гідне спілкування, і тому різноманітність у Церкві не шкодить її єдності, але ще більше її стверджує» (Декрет про Східні Католицькі Церкви. Ч. 2).
На II Ватиканському соборі відбулася ще одна важлива подія – піднесення до кардинальської гідності її Верховного архієпископа-рівнопатріарха Йосифа Сліпого. Апостольська столиця визнала, що Українська Католицька Церква є Верховним архієпископством (Декрет про Східні Католицькі Церкви. Ч. 4.7).
Сьогодні в Україні ми маємо чотири Церкви Східного обряду: Українська Церква Східного обряду Київського Патріархату, Українська Церква Східного обряду Московського Патріархату, Українська Католицька Церква Східного обряду, з'єднана з Римом, та Українська Автокефальна Церква Східного обряду.
В Українській Православній Церкві Московського Патріархату немає нічого українського. Вона перетворилася в рупор сіяння сепаратизму, ненависті до українського народу з великими жертвами.
Доктор філософських наук, релігієзнавець (Павленко Павло) у своїх працях, опублікованих у газетах «Україна Молода» за вівторок, 13 вересня 2016 року, та середу, 5 жовтня 2016 року, описав методи і способи, які сьогодні застосовує Українська Православна Церква Московського Патріархату для «поступового поглинання й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла». Тому ця Церква повинна покаятись та очиститись від політичних діячів.
Вірні цієї Церкви, наші брати по вірі, які проживають на чужій території, повинні мати в Україні свою Російську Церкву Східного обряду, а в Росії, аналогічно, повинна бути Українська Церква Східного обряду.
В часи ліквідації УГКЦ Українська Православна Церква Московського Патріархату була створена на противагу Українській Православній Церкві Київського Патріархату, а Українська Автокефальна Православна Церква, на противагу УГКЦ.
Тому Українська Автокефальна Православна Церква, як «недооб'єднана», повинна розкрити своє лице і влитись у три решта існуючі.
Таким чином, в Україні залишиться три церкви Східного обряду: Українська Церква Східного обряду (Українська Православна Церква Київського Патріархату), Російська Церква Східного обряду та Українська Католицька Церква Східного обряду, з'єднана з Римом.
Дальше об'єднання може йти за умови єдності Константинополя з Римом.
«Якщо християнські різні церкви в Україні, – писав Митрополит Андрей Шептицький, – мають сповнити завдання: дати українському народові єдність – мусять позбутися свого духа розколу і ненависті, який спричиняє, що українець українцеві – ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, щоб помиритись і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі супроти братів» (Андрей Шептицький. Пастирське послання: «Як будувати Рідну хату». – Львів, 1942).
Отче наш, Ти, що єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі....
ПЕРЕГОВОРИ У ВЕРХАХ
Папа Римський Франциск дав добрий жест до Церковного Єднання. Він зустрівся з Вселенським патріархом Варфоломієм, а також з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом, що засвідчує про переговори у верхах.
ЄДИНА ПОМІСНА ЦЕРКВА
Як розуміти поняття Єдиної Помісної у глобальному масштабі? Помісна – це Українська, а Єдина? – в єдності Константинополя з Римом. Тоді потрібно зазначити свій обряд, як це робив Митрополит Андрей Шептицький. Можливо, ми дійдемо до поняття Української Католицької Церкви Східного Обряду УКЦСО, а опісля КЦСО.
Для більш широкого розуміння цієї проблеми можна використати такі видання:
БЕРЕСТЯ. Жовтень, 1596 рік. Там можна знайти матеріали із старих видань, присвячені Брестській Унії 1596 року, та єпископа Андрія Сапеляка – «Київська Церква на слов'янському Сході».
ЛІТЕРАТУРА
1. Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість. (B.C. Брюховецький знайшов її у рукописі в архіві AH СРСР, була написана у липні-серпні 1915 року, на хуторі Ковиль Гора невеликого маєтку В.І. Вернадського у Шишаках на Полтавщині). Надрукована до 125 років з дня народження В. І. Вернадського у березневому журналі «Вітчизна», стаття Олени Апанович, с. 172-177.
2. Видавництво Товариства св. Ап. Павла. Ч. 8. Де знайти правду? Написав священик Теодозій Лежогубський, катехит цк. реальних шкіл у Львові. Друге, доповнене видання. Львів 1912. Накладом Товариства св. Павла. Друкарня Ставропігійського Інституту під упр. Мих. Рефця.
3. Діякон Василій ЧСВ Леонід Федоров. Життя і діяльність. Перше видання 2000 екз. Рим, 1966, перевидання – від 2000, 12000, Львів, 1993. 833 с.
4. Купчик Лідія. Життєносні стовпи церкви. Місіонер. 2010, 203 с.
5. Львівська Салезіянська газета «Покровська брама», Вісник парохії Салезіянської монастирської церкви Покрову Пресвятої Богородиці, №3(03), 13.12.2015
6. Національна Академія Наук України. Інститут Українознавства ім. Івана Крип'якевича. Андрій Сапеляк. Київська Церква на слов'янському Сході. Канонічно- екуменічний аспект. Буенос-Айрес – Львів 1999, 231 с.
7. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. Львівське Крайове Товариство «Рідна школа». Ювілейна Книга Української гімназії в Тернополі 1898-1998 до сторіччя заснування, за редакцією Степана Яреми. Тернопіль, 1998 Львів, 731 с.
8. Наш Собор. 2012, 2(16) липень-серпень. 28 с.
9. Павленко Павло, доктор філософських наук, релігієзнавець. Процеси. «Україна Молода», вівторок, 13 вересня 2016, с. 8.
10. Павло Павленко, доктор філософських наук, релігієзнавець. Московське Православ'я на службі Кремля. Як періодика релігійних видань задурманює голови. «Україна Молода», середа, 5 жовтня 2016, с. 9.
11. Постуляція Митрополита Андрея Шептицького. Юрій Перейда. Апостол церковного єднання. Життя Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Переклад з англійської Романи Кравець. Львів. Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 1994, 36 с.
12. Ратич Іриней. Моє коріння (Спогади), Львів, 1998, 104 с.
13. Ратич Іриней. Реалії радянського «визволення» Галичини. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Випуск І. Біла Церква 2000, с. 159-160.
14. Ратич Орест. Геноцид української церкви, УГКЦ. Мартиролог переслідувань на прикладі однієї священичої сім'ї та ряду священиків. Геноцид України у XX столітті. Україна під окупаційними режимами: історичні реалії та постколоніальний синдром. Матеріали третьої Міжнародної науково-практичної конференції 4-5 квітня 2014 року, м. Львів, 2015.
15. Ратич Орест. Життєвий шлях галицької родини. Спогади про родину Ратичів. За редакцією Ореста Ратича. Львів, 2008, 332 с.
16. Ратич Орест. Науково-методичні праці священиків УГКЦ в підпіллі. Львів, 2009, 61 с.
17. Slownik apologetyczny wiary katolickietj podlug d-ra Jana Jaugey'a. Opracowany і wydany staraniem X. Wladyslawa Szczesniaka Mag. Teol. і grona wspölpracowniköw. Tom III. Warszawa. W drukarni St. Niemiery, Plac Warecki 4. 1894, 1535 c., c. 931
18. Українська духовна бібліотека. О. Анастасій, В. Пекар, ЧСВВ. Ісповідники віри нашої сучасності. Причинок до мартиролога української католицької церкви під совітами. Видання друге. Видавництво отців Василіан «Місіонер», Львів, 2001, 286 с.
19. Український католицький університет. Інститут Святого Климента Папи. Інститут Екуменістичних студій. Йосиф Сліпий. Спомини. За редакцією о. Івана Дацька та Марії Горячої. Львів-Рим. 2014, 607 с., с. 500, коментарі 50.
20. Фонд духовного відродження імені Андрея Шептицького. Виробничо-творче об'єднання «Краєзнавець». Берестя. Жовтень, 1596 рік. Матеріали із старих видань, присвячені Брестській унії 1596 року. Упорядники: Оксана Гайова, Іван Стефанюк. Львів, 1990, 43 с.
21. Хома Володимир. Провідник «Єфрем» (до 50-річчя битви воїнів УПА на Драгоманівці у червні 1947 року та 55-річчя утворення УПА). Тернопіль, 1997, 36 с.
22. Хоміцький Остап. Крізь роки і десятиліття. Спогади, Львів. 2004, 463 с.
23. Родом зі Струсова. Розповіді про Цегельських. За редакцією Л. Купчик. Львів: Ліга-прес, 2002, 308 с.
Зміст
ВСТУПНЕ СЛОВО ПРО АКТУАЛЬНУ ПРОБЛЕМУ.................
УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА МОЖЕ ІСНУВАТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
ЕКЗАРХ РОСІЙСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В РОСІЇ
ОБШУК І АРЕШТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО
«ВОЗЗ'ЄДНАННЯ З ВСЕРУСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ»
З НЕВОЗЗ'ЄДНАНИМ ДУХОВЕНСТВОМ ПРАЦЮЮТЬ ОРГАНИ КГБ
ОТЕЦЬ СТЕФАН РАТИЧ
ТЕРНОПІЛЬСЬКА ГІМНАЗІЯ
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
ПЕРЕЇЗД ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА ДО ЛЬВОВА
ЗВІЛЬНЕННЯ З АРЕШТУ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА
УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА У ПІДПІЛЛІ
ОРЕСТ РАТИЧ
ЗАПРОШЕННЯ З БАТЬКОМ В УКГБ
Я ОДРУЖИВСЯ
ДОПУСК
ПРАЦЯ ОТЦЯ ВОЛОДИМИРА РАТИЧА У ПІДПІЛЛІ.............
ЗАГАЛЬНИЙ ОПИС РУКОПИСІВ
ПЕРША ЧАСТИНА РУКОПИСІВ
ДРУГА ЧАСТИНА РУКОПИСІВ
ЗМІСТ МАТЕРІАЛУ РУКОПИСІВ
РУКОПИСИ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ
РУКОПИСИ ДРУГОЇ ЧАСТИНИ
МОЛИТВИ
РУКОПИСИ
МОЛИТВА ЗА СПАСЕННІ УСПІХИ ВСЕЛЕНСЬКОГО СОБОРУ
ОТЕЦЬ ВОЛОДИМИР РАТИЧ
ПОСТІЙНА ПАРАФІЯ
ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
ДУШПАСТИРСЬКА ПРАЦЯ
ПЕРША РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ
НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
ДРУГА РАДЯНСЬКА ОКУПАЦІЯ
БЕЗ МАЙНА І ЖИТЛА
ОСТАННІ ДНІ ОТЦЯ СТЕФАНА РАТИЧА
ОДА
ДОЛІ ДІТЕЙ ПИЛИПА РАТИЧА
РЕАЛІЇ РАДЯНСЬКОГО «ВИЗВОЛЕННЯ» ГАЛИЧИНИ
ДРУГА ГЕНЕРАЦІЯ ПИЛИПА РАТИЧА
ПАПА РИМСЬКИЙ ФРАНЦИСК І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВАРФОЛОМІЙ
ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ
ПРОЦЕСИ
ПЕРЕФАРБОВУВАННЯ
ФАРС: СПРОБА ОБ'ЄДНАТИ ВСІХ «НЕДООБ'ЄДНАНИХ»
МОСКОВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я НА СЛУЖБІ КРЕМЛЯ – ЯК ПЕРІОДИКА РЕЛІГІЙНИХ ВИДАНЬ ЗАДУРМАНЮЄ ГОЛОВИ
ОБЛУДА РЕЛІГІЙНИХ ВИДАНЬ
НЕОФІЦІЙНІ «БОЙОВІ ЛИСТКИ
СТВОРЕНІ «ПІД ВИБОРИ»
ПУТІНСЬКА ОСНОВА
ПІСЛЯМОВА
ПЕРЕГОВОРИ У ВЕРХАХ
ЄДИНА ПОМІСНА ЦЕРКВА
ЛІТЕРАТУРА
ISBN 978-966-2598-76-6
ОРЕСТ РАТИЧ
УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
(Про об'єднання Українських Церков Східного обряду)
Підписано до друку 21.11.2016 р.
Формат 60x84/16. Папір офсетний
Гарнітура ВаlticaC
Друк цифровий
Умов. друк. арк. 6,68. Фіз. друк. арк. 7,5.
Наклад 100 прим.
Видавець.
Приватний підприємець Сорока Тарас Богданович
79026, м. Львів, вул. Володимира Великого, 2
Свідоцтво державного реєстру: серія AВ №17
Page updated
Report abuse