Дата публікації допису: Mar 12, 2012 12:3:13 PM
Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.
– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.
Автор: Ярослава ЯЦКІВ-ВОЙТОВИЧ м. Київ, 1933 р.н.,
уродженка с. Березки Ярославського повіту
Село Березка. Річка. Поле. Ліс задивляється на гори, а гори спозирають на ліс. А чого тільки не було у лісі? Щонайбільше грибів. Білих, один-в-один. Великі, як гвоздики. Бувало ще всі сплять, а я раненько встану, за кошик – і до лісу. Очі розбігаються. Серце радіє, що зробила добре діло: поки батьки повставали, кошик грибів уже в хаті. Оце були часи! Дитинство проходило в турботах: грибів назбирати, корови пасти, трави нажати для худоби, до школи поспішати...
Пам'ятаю, як ото накачаємо, наб'ємо повнісіньку плахту трави, тягнемо на горбочок межі, аби легше було завдавати собі на плечі. Плахти величенькі, з-під них тільки дитячі ніжки дриґають – несемо. Радіємо з сестрою, буде чим зранку нагодувати худобу. Треба було ще й подоїти корову. І от оці рученята шестилітньої «доярочки» добре мусять натрудитися, аби відро молока надоїти. Ну, а картоплю копати, жито-пшеницю жати – було улюбленою роботою Адже все нарівні з дорослими, та ще й наввипередки...
Отак у праці та навчанні ми й підростали. Війну 1941-45 рр. пам'ятаю за окремими випадками та пригодами. Початок війни. 22 червня – неділя була. Люди зібралися до церкви. Гарний, сонячний день. Раптом у повітрі загули, загуркотіли літаки з чорними хрестами. Ми жили недалеко від р. Сяну. У нашому селі Березки
стояла совєтська застава. Миттю ця застава зникла, залишаючи незачиненими свої склади. Люди, звісно, порозтягували, хто що міг: валянки, кожухи, продукти та інші речі. Ми, діти, тільки потім пізнали, що таке війна. Поки що бомби на нас не кидали, хіба що літаки страшно гуркотіли. Німців ми бачили, але фронт проходив обіч. Поодалік вогняні стовпи освітлювали небо, розривались снаряди...
Настав 1945 рік. Для мене цей рік найстрашніший у житті. «Перемога, перемога!» – а що за нею? Почалася страхітлива ворожнеча між поляками та українцями, якої до війни не було. Була українська школа, українські діти ходили до цієї школи.
Війна та прихід совєтської окупації на терени Польщі породив страшні явища. 11 квітня 1945 р. о 7-й годині ранку польські банди накинулись на три українські села. У нашому селі Березці протягом однієї години було спалено 45 хат й убито понад 280 осіб! Поляки знищували усе добро в хаті. Вибивали шиби на вікнах, трощили дзеркала, виломлювали двері, забирали худобу й виганяли її на той бік Сяну (Сян був ніби «кордоном»). Худоба відчувала це лихо, ревіла, а часом й поверталася, не дійшовши й до середини ріки.
Як усе почалося? Раненько, десь о 7-8-й годині мама, пораючись біля худоби, раптом почула стрілянину. Глянула й побачила: люди втікають (дехто навіть з худобиною), а на кінці села вже дими заступають небо – горять хати. Мама будить нас: «Вставайте, діти, щось страшне робиться, люди втікають, хати горять, то тут, то там стрілянина!» Ми позривалися з постелі. Мама повиганяла зі стайні корови і ми із сестрою та братиком погнали їх вигоном до лісу. Тато з клунком одягу вибігає з хати, а польський бандит зупиняє його з гвинтівкою у руках:
– Кенкарте єст? – питає злісно. (Документ особи виданий німецькою владою. На якому було позначено великою буквою U (українець), буквою Р (поляк)).
– Єст, панє.
– Лігай!
Тато й не збирався лягати. Жбурнув клунком бандиту під ноги і сам навтьоки поза хатами. Сховався. Смерть обминула, адже, як виявилося, гвинтівка була незаряджена. Мама теж подалася тими окопами, що проходили поза хатою бережком аж до потічка. Ускочила, принишкла і чекає смерти. А їх багато: сунули й сунули, мов та сарана. «ІІІибцей, шибцей!» – лементують наздогін за людьми. Маму не примітили. Вона й побачила: навпроти неї за потічком хата. Молода жінка з дитиною виходить із хати. До неї підбігає один з націленою рушницею. Раптом підскочив інший, схопив за рушницю, вигукнувши: «Зостаф, я таке саме малєйство дома зоставів!» Але вже було запізно. Куля влучила у серце молодої матері. Упала на порозі, а на мертвому тілі дитина. Кличе і кличе МАМУ...
Ми сховалися у гаю, в чагарнику і так врятувалися. Ті що не встигли втекти, залишилися жертвами польських банд Десь близько десятої години ранку люди почали поволі виходити зі схованок. Стрілянина вщухла. Проте село диміло, ревіла худоба. Підкрадаємось до села. Все потрощене, побите, замки повирвані, стодоли спалені, люди лежать побиті, порозкидані подвір'ями. Після цієї кривавої акції, пам'ятаю, прибула якась комісія з великими зірками на погонах. Оглянули цей розбій, покивали головами, і все. Нам, дітям, було цікаво знати і чути, що ті чужі люди говорять, то і бігали за ними, прислуховувались. «Вот черти, разрывными пулями стреляли», – єдине, так би мовити, «сожаление»(!).
Село поволі приступало до буденних справ. Садили, сіяли. Все виростало, а неспокій не минав. Люди не могли спокійно спати. Порозвішували по селу «сигнальні залізяки», створювали нічні чергування, прислухалися до гавкоту собак. Коли якась небезпека, негайно калатали в «залізяки», підіймали тривогу. Люди втікали, ховалися. Захисною силою у деяких регіонах була УПА. У нашій хаті теж перебувала ціла рота цих відважних хлопців. Хлопці, як соколи! Ми з сестрою Галею були і вартовими, і малими господарками. Що було б з нами та нашими батьками, якби про отакі «послуги» довідалися польські банди чи НКВДисти!
Саме їх, вояків УПА, боялися погромники. Упівці захищали людей і мстилися тільки тим, хто вдавався до бандитських акцій. Тому й серед поляків можна було почути. «Які там не сом бандеровци, а оні малих дзеті і жонуф нє убівалі».
Бувало часто і таке: виганяють погромники людей зі села на дорогу, наказують «марширувати» на колінах і на ліктях, при-співуючи: «Ту гарб, ту доліна – в дупі Україна». Дорога червоніла від крови. Хіба можна описати всі ті муки і знущання, які перетерпіли?!
От і осінь наступала. Вересень. Все зібрано з полів, Обмолочено, засипано у засіки. Город ще зеленіє кукурудзою, буряками, картоплею. Раптом – сільські збори о восьмій годині вечора. Хто провадить? Якась переселенська комісія: поляки і москалі. Основне питання: завтра десятій ранку всім вишикуватись на дорозі й чекати команди. Куди? Чого? З чим? Уранці запрягли дві корови до воза, склали свої «вантажі». Хто що зміг, хто що мав. За нашим возом ще й двоє собачат: це – я і сестричка. Виходячи з хати, сіли на порозі, поцілували його, поцілували землю і... гайда. Світ за очі.
– Йди, Славуню, ялівку вижени з кукурудзи, бо заховалася, ніби навмисне. Не хоче йти.
– Та куди ж йти за нею, як за хвилину-дві пролунає команда «Паєхалі».
Там і залишили ми ялівку.
Отак з прадідівської господарки, зі своєї землі, яку люди придбали своєю мозолястою працею, йти хтозна куди? На Україну – кажуть.
Їхали цілий місяць. Подекуди й обстрілювали нашу «колону». Лунає команда: «Ховайтесь під вози!» Стихне. «Вставай!» – команда. Поїхали далі. Люди зустрічних сіл питають: «А куди, люди добрі, їдете»? «Та до кордону» – відповідаємо. «Вертайтесь. Це зовсім не туди!» Вертаємось. Польовими дорогами, аби по шосейних не плентатись. Від'їхали трохи і знову, виявилося, не туди. Отак цілий місяць. Одне знущання. А чим було жити той місяць? Бігли діти поперед валки, по селах просили шматочок хліба у людей. А якщо іноді поталанило дістати шматок білого, домашнього – підстрибували з радости!
Нарешті доїхали до Львівської області. Розселились – хто де, по хатах, що їх поляки залишили. Ні однієї шибки, ні дверцят на печах, у кухні – пустку залишили. Спочатку ми поселились у Судово-Вишнянському районі, селі Соломинці. Знайшли хату, облаштувались, повставляли вікна, двері, завели господарку тощо.
Ось і вибори 1946 р. Увечері хлопці з УПА застерігають – не голосувати. Вранці совєтські солдати з гвинтівками виганяють людей на виборчу дільницю. Ми закрили хату. Тато і мама поховались. Ми з сестрою стоїмо біля вікна. Йдуть солдати. Грюкають. А ми плачемо, кричимо, що батько з мамою вже пішли і нас зачинили.
Насунулась ще й інша біда. Хтось доніс до районної міліції (чи НКВД), що у Польщі у нас квартирували воїни з УПА і що мама зарізала для них бика... І от ми у списку висилки до Сибіру. За одну ніч довелося все скласти на підводу і знову у дорогу. На цей раз до села Рудок, куди вже переїхала наша бабця. У чужій стодолі, під оборогом знайшли якийсь прихисток. Час від часу мама навідувалася до Самбора, розпитувала квартиру. Поталанило. Познайомилася з житлуправом, і він запропонував стару хату. Але і це було добре. Уже свій дах над головою. Тут я вже поступила до Симбірського педучилища. Почалося нове, студентське життя.
Були і веселі дні, були і сумні. Як дійде чутка в училищі, що КГБ привіз побитих хлопців з УПА, то ми після уроків – туди. Боже, які молоді гарні юнаки лежали на подвір'ї цього «заведєнія», покриті гнилою соломою. Тяжко про це згадувати. Навіщо це робилося? Демонстрували свій бандитизм, чи не для того, аби виявити батьків цих молодих героїв? Щоб залякувати інших? І так було багато разів, упродовж багатьох років...