Дата публікації допису: Nov 02, 2011 10:39:18 AM
Автор Володимир Ференц. Ярославщина. Історико-мемуарний збірник. Випуск 1. Львів 2009
В другій половині червня 1944 року німецько-радянський фронт пересунувся зі Сходу на Захід, червоні «визволителі» зайняли Львів, Перемишль, Ярослав і Радимно. Бій за Радимно тривав три дні, упродовж яких приблизно з 9-ї години ранку небезпечно було підвестися з землі, бо кулі й бомби різних калібрів свистіли над головами. Було дуже страшно. Танки Червоної армії (як пізніше пояснювали, із метою розвідки) обстрілювали селянські (у Сколошеві) хати. Загинуло багато солдатів з обох сторін та цивільних людей.
Спочатку при зустрічах з червоноармійцями українці трималися стримано та з деяким острахом, але незадовго освоїлися, тому що серед вояків було багато українців.
У перші дні, коли червоноармійські військові кухні відстали від передової фронту, солдатів годували місцеві люди, з трофейної муки пекли хліб. Як страва, так і хліб воякам дуже смакували, і вони були за це вдячні. Так помалу налагоджувалися дружні стосунки з військовими.
Із власної ініціативи радянські солдати забезпечували охорону населення від польських банд, котрі вже почали нападати на українські родини. Незрозумілим був страх солдатів перед якимось «смершем», котрий робив обшуки серед їхніх речей. Ми знали, що є політруки, які відповідають за бойову й ідеологічну підготовку солдатів, а що означає «смерш» – не розуміли. Хтось з українців пояснив, що це військова контррозвідка, яка працює в тилу і розшифровується «смерть шпіонам». Враховуючи дружні стосунки між військом і цивільними, «смерш» хвилюється, щоб не змінилися політичні погляди солдатів і щоб часом їм не була підкинута ворожа інформація у вигляді листівок або літератури.
У Журавиці німці збудували залізничну станцію, де зупинялися ешелони з дівчатами, яких везли зі Східної України в Німеччину. Тут їм часто українці-робітники допомагали втекти і переховуватися в найближчих населених пунктах. У Радимні, Сколошеві таких втікачів було багато. Тепер цих дівчат радянська комендатура допитувала, чи з ними не проводилася ідеологічна перевиховна робота в націоналістичному дусі. Дівчата були щиро вдячні нашим людям за допомогу і нічого поганого про них не говорили.
Із перших днів «визволення» в місті були розклеєні плакати із закликом від еміграційного польського уряду, що знаходився у Лондоні, до поляків. Були це гасла емоційно-шовіністичні. Роз’яснювалося полякам, що легітимним проводом польської нації є емігрантський уряд у Лондоні очолюваний Миколайчиком, який веде політику побудови польської держави на нових здорових підвалинах у межах кордонів до 1939 року. Про національні меншини – ні слова.
Невдовзі ми відчули, як ця політика втілюється в життя. У Радимні поляки створили місцеву владу та поліцію, але найбільшу владу мав радянський військовий комендант.
Діяла в місті польська підпільна шовіністична організація, що представила коменданту список українців, яких пропонували арештувати як «українських націоналістів». Більшість же української активної інтелігенції разом з отцем Черкавським емігрувала на Захід. Дякуючи Господу Богу, на початку діяльності польської влади, нікого з українців в Радимні не заарештували.
У родині колишнього січового стрільця Юрія Сікачевського із почуттів християнського милосердя переховувався єврей Анатолій Львович Норман (так представився), який втік з німецького полону. Як пізніше з’ясувалося, це був син київського прокурора. Після приходу Червоної армії Анатолій Львович зголосився в комендатуру і там, на щастя, знайшов когось зі своїх родичів, які заступилися за українців, запропонованих поляками до арешту.
Через короткий час польська влада на чолі з бургомістром почали проявляти свою шовіністичну мораль. Чоловіки-українці мусіли кожного дня підмітати вулиці, а дівчата – мити приміщення гміни, поліції та інших урядових установ. Використовували українців як підручних робітників у військових частинах.
До свідомих українців, активістів товариства «Просвіта», яких польські шовіністи мали в полі зору, підселяли прибулих зі східних теренів Галичини поляків (в нас їх називали «уцікінєри»). Одного з таких «уцікінєрів» підселили до мого стрийка Івана Ференца. Справа в тому, що стрийка часто вибирали головою читальні «Просвіта». «Уцікінєр» поводився спокійно, до початку 1945 року, коли фронт посунувся на захід. Одного дня, коли стрийко ніс коням сіно до стайні, той квартирант заступив йому дорогу і вимагав віднести сіно на місце, бо все обійстя з хатою вже його, а стрийкові з мамою порадив якнайскоріше «виїхати за Збруч». Стрийко не стерпів, вдарив поляка, аж той упав, а коли підвівся, то на повний голос почав кричати: «Людзі, ратуйці мнє, бо бандеровіц нападл на мнє…». І з криком побіг у поліцію. Незадовго приїхала поліція, стрийка заарештували, а хату пограбували «до нитки». У Радимні в’язниці не було, але на той час вже обладнали пивницю, яка знаходилася під будинком поліції. І першим арештантом там був мій стрийко.
Моя бабуся (мама стрийка Івана) Параскевія Ференц кинулася шукати порятунку, почала звертатися до колишніх приятелів-поляків, впливових людей. Але допомоги не знайшла.
Військовий комендант Радимна порадив бабусі з усією родиною переселитися в УРСР – тоді він накаже Івана випустити. Так і сталося: після одержання документів на виїзд стрийка випустили.
Опишу ще один випадок (один із небагатьох тоді вживаних методів), який стався із моїм сусідом Володимиром Батицьким. Приїхали по нього возом посеред білого дня польські поліцаї віком 18-20 літ з біло-червоними пов’язками на рукавах, але ще не обмундировані. Вигляд в них був жалюгідний. Влодко їх знав ще з дитинства, бо разом росли, бавилися, ходили до школи, словом, були однолітками. Із великим гонором вони повідомили, що на залізниці пропали «швелі» (шпали) і є підозра, що то Влодко їх украв, а тому треба провести обшук. Сім’я Батицьких ще недавно пережила трагедію: від бомби загинув батько, а маму і сестру було тяжко поранено; мама – в ліжку, а сестра на милицях ледве пересувалася. Влодко й каже: «Шукайте». Стали шукати «швелі» по шухлядах, у шафі і на очах усіх присутніх брати дрібні речі, біжутерію, щоб таким чином спровокувати господаря на образу. І домоглися: Батицький, вважаючи, що «мій дім – моя фортеця» (коли інші розійшлися по обійстю) схопив одного «богатежа» за комір, відкрив двері і на порозі копнув. Той вилетів з хати на подвір’я з криком, «бандеровіц» напав на нього. Оскільки «напад» було вчинено на службову особу при виконанні службових обов’язків, Володимира арештували. За «образу» гонору «стража порядку» конфіскували майно.
І знову, скориставшись порадою військового коменданта, родина Батицьких з багатьма іншими виїхала в УРСР. Влодкові комендант «пробачив» нетактовну поведінку і «неповагу» до польської влади та випустив на волю.
19 січня 1945 року, на саме Богоявлення Господнє (Йордан), через Радимно в напрямку Яворова цілий день їхало польське військо возами і кіньми. Кожний із нас з болем в серці чекав біди. Надвечір запалало село Діброва, яке знаходилося за 8-10 км від Радимна, чулися постріли. Це було жахливе видовище: село згоріло дощенту, а про долю людей донедавна нічого не було відомо.
Як пише Іван Павлик, польська банда оточила Діброву і вчинила звірячу розправу над мешканцями: 10 осіб було замордовано, всі хати спалено. Однак уцілілі жителі не покинули рідних місць, жили у викопаних землянках. А у травні 1947 року, коли зловісний вир акції «Вісла» ламав людські долі, українців вивезли обживати нові землі в повітах Бартошиці, Кентшин. Через кілька десятків літ вони повернули в рідні краї і замешкали в Хотинці. 1997 року посеред лісу, на місці Діброви, зведено високий залізний хрест і насипано могилу.
У ті трагічні роки українцям було небезпечно виходити в місто ввечері та навіть вдень. Я випадково врятувався від бандитів, які хотіли мене вбити, тим, що назвав себе прізвищем сусіда-поляка; на щастя, між ними не було нікого, хто би мене знав.
Першою українською жертвою польських бандитів у Радимні був пан Клепак. Бідний швець, батько кількох дітей, не чекав нічних гостей, які захотіли забрати швейну машинку. Вони були в масках, але по голосу Клепак пізнав своїх сусідів-поляків. У розпачі Клепак, називаючи їх імена, почав просити їх не забирати машинку. Щоби позбутися свідка, його замордували.
Колишній житель Радимна Є. Стовпа згадує: «…хочу додати один невеликий штрих до трагедії, свідком якої довелося мені бути. Троє мужчин-українців з села Лази попросилися до Івана Самборського, який мешкав на Загородах, щоб деякий час перебути у нього. Вони хотіли підвезти своє майно до Радимна (ближче до залізничної станції), звідки легше було би завантажитись у вагони. Господар дозволив. Однієї ночі прийшли туди польські поліцаї нібито робити ревізію, а самі підкинули якийсь старий радіоапарат. Звинувативши постояльців у шпигунстві, поліцаї забрали їх до постерунку і під голосну музику вночі закутували. Прізвищ закатованих, на жаль, не знаю».
Польські бандити при грабунках не робили винятків навіть для тих сімей, діти яких воювали на фронті. Так, вночі напали на Михайла Батицького, син якого воював за Польщу, забрали корови, коні, одяг та інші речі, а господаря так побили, що невдовзі він помер. Комариця Микола, Батицький Степан, як і багато інших, повернулися з фронту інвалідами. Батицький Іван загинув, інші знайшли притулок в УПА.
На молодих хлопців організовували облави за участю польської поліції, загонів Червоної армії і польського війська. Кого спіймали, то відразу відправляли на фронт. Через короткий час хлопці верталися каліками або приходили повідомлення про їх загибель, а ще частіше – «пропав безвісті».
Не гребуючи нічим, після депортації українців з Радимна польські шовіністи взялися за руйнування української церкви у місті.
Микола Витрихівський, який нині мешкає у Києві, згадує: «В містечку Радимно…в 1910 році було зведено храм Успення Пресвятої Богородиці української греко-католицької церкви. Проектував його відомий інженер-архітектор Василь Нагірний, під керівництвом якого побудовано 203 церкви в Галичині. Храм пережив Першу і Другу світові війни і був зруйнований в мирний час у християнській Польщі. В його архітектурі легко прочитувалися здобутки європейського та українського бароко. Перше враження – велична будівля, гідна столичного міста».
Одна інтелігентна полька, яка була свідком знімання хреста з головного купола, розповідала: «Одного дня церкву оточила міліція, в’їхали пожежні машини і автомобіль швидкої допомоги, прибуло багато робітників. По пожежній драбині до хреста поліз поляк зі шнуром у руках, але коли добрався до вершка купола перелякався і відмовився зачіпати хрест. Тоді привезли з Ярославської тюрми якогось рецидивіста; коли він поліз по драбині до хреста, на чистому небі з’явилася невелика хмара, стало гриміти, налетіли блискавки, почалася велика злива, але це не зупинило бандита. Він обв’язав шнуром хрест, а коли знизу потягли за шнур, полетів разом з хрестом додолу». Декілька років стояла руїна церкви, бо її розбирали поволі, із цегли будували будинки, стайні, вимощували дороги і т. і. Розібрали і плебанію, щоби як по нас, так і по наших духовних святинях і сліду не стало. На місці плебанії зараз школа, а на місці церкви – шкільний спортивний майданчик.
Вандали не уникли Божого суду: вмирали в молодому віці, а їх нащадки народжувалися неповносправними.
…У лютому 1945 року з Радимна відправили в Україну перший ешелон з українцями, людей для якого збирали дуже довго, бо українці всілякими способами опиралися депортації. Польські шовіністи вдавалися до таких інквізиторських методів, що навіть матері-польки зі змішаних родин боялися за своїх дітей і покидали Польщу, переписуючись (при оформлені документів на виїзд) на українок. В Україні вони виховували дітей в українському дусі. Це не поодинокі випадки, декілька їх було в моїй родині.
1946 року із Радимна, Сколошева та Ярослащини в цілому виїхали решта українців, які були розпорошені по всій Галичині. Моїх краян можна зустріти у Львові та на його околицях, Тернополі, Івано-Франківську, Золочеві, Винниках, Ходорові, Самборі, Стрию тощо – кров мешканців давнього українського містечка Радимна пульсує на території усієї Західної України.