Дата публікації допису: Dec 30, 2011 10:7:30 AM
Книга: Павлокома – символ трагедії Закерзоння / Редкол.: О. Веремкович-Різник, Р. Різник.
Львів: «Друкарські куншти», 2005. – 164 стор.
Я з моєї Павлокоми. Вона в оточенні сіл: Сільниці, Дилягови, Бартківки, Бахірця і містечка Динова. Досить бідне і невеличке село, всього 219 дворів, з них українських 179 і близько 40 польських. В селі відчувався постійний земельний голод, бо мало воно лише 1148 моргів орної землі, з них панської 470 моргів, церковної – 21 морг, а селу залишилось тільки 647 моргів. (1морг =0,56га)
Відносини між українцями і поляками в різні часи складались по різному. Виразне загострення виникло у 20-х роках ХХ століття, коли Польща не виконала міжнародних зобов’язань у справі надання Галичині культурно-національної автономії і проводила агресивну шовіністичну політику щодо місцевого населення.
В Павлокомі теж стали відчутними наслідки такої політики, особливо, коли у 20-х роках за розпорядженням влади розпарцелювали і розпродали панський маєток. Прийшли поляки – вихідці з Дилягови і коло нашого села виникла колонія. Ці кроки влади дуже загострили взаємини між українцями і поляками, бо вилучено одну третину землі села, якою раніше селяни в той чи інший спосіб могли користуватися, а тепер, з приходом колоністів, такої можливості в них вже не було.
Перший відкритий прояв негативного ставлення до польської влади був спричинений призовом хлопців з села до польського війська. Хлопці збунтувалися, вступили в конфлікт з поліцією і розбіглись, хто куди. Мої вуйко – мамин брат і стрийко – батьків брат опинилися під чужим прізвищем в Німеччині, де й осіли назавжди.
* * *
Пам’ятаю, як кожного року на Зелені свята все село йшло до могили Січових Стрільців. Тоді там збиралося багато поліції, провокували, особливо під час покладання вінка на могилу.
В час німецької окупації теж не було легко. Діставалося тоді і українцям, і полякам. Час від часу робили облави і вивозили людей у Німеччину на примусові роботи. Докучали тоді й польські банди, тероризували людей. В нашому селі замордували вчителя Левицького, Карпу, Коштовську та інших.
Особливо розшалілись польські банди, коли радянські війська звільнили Варшаву. Їх напади ставали в наших околицях все частішими. У селі на той час квартирувала якась тилова військова частина Червоної Армії. Вони проводили перепідготовку солдатів, які повернулись з госпіталів. Ця частина простояла в селі аж до 20 січня 1945 року, а коли в кінці січня покинула село, почались наскоки польських банд. Десь хату спалили і побили людей, там другу хату спалили і всіх вимордували. Це був їх метод, щоб перевірити, чи є самооборона. А село самооборони не мало і, мабуть тому, що тут довго квартирувала військова частина, що не давало змоги організувати самооборону.
Перший масштабний напад польських банд на село стався 2 березня 1945 року. Грабували все: худобу, вози, плуги, з хат виносили, що подобалося. Цього дня замордували близько сорока осіб. Це були випадкові жертви. Їх не переслідували, а вбивали і тільки тому, що потрапили бандитам під руку. Люди поховались, але спеціально нікого не шукали. Того дня наша сім’я пересиділа в бетонній пивниці, яка знаходилось неподалік хати. Ми врятувались, але всю худобу: дві корови, двоє коней, а також віз, плуг нам забрали, ще й розламали двері до хати, забрали килим та інші речі. Під вечір у селі стихло і вже можна було повернутись до себе. Батько був переконаний, що завтра грабунки повторяться, тому сказав: «Підемо до Марії Куриськи. Пересидимо там ніч і завтрашній день. До неї бандити не підуть, там нічого грабувати».
Марія, наша сусідка, вона мешкала може з 200 метрів від нас, не мала жодної худоби, а її хата була дуже бідненька і маленька, тільки кімнатка і сіни. Вона тут жила зі своїм батьком. Її сина забрали в Німеччину.
Нас четверо (батьки і я з братом) опинились в цій хатині. Сюди прийшли ще стрийко Северин з жінкою і двома дітьми: донькою Дарією і сином Богданом, та ще одна жінка Софія Коляса (далека родичка Марії Куриськи) з двома дітьми: донькою Катериною і сином Василем. Ніч ми просиділи, майже не спавши. Дуже рано, ще не світало, мати з батьком та стрийко зі стрийною пішли до своїх хат, щоб взяти щось поїсти. Повернутись вже не могли, бо в селі почалась стрілянина. А нам тут було не до їди. Господиня швидко висадила нас на стрих, драбину втягнули за собою. Сподівання, що сюди бандити не прийдуть, не здійснилися. Бандити з’явилися, забрали зі собою господиню, а її старенького батька вбили тут же, на порозі хати. Запанувала мертва тиша. Нас на стриху не шукали. Ми майже не дихали, прислуховуючись до стрілянини, Стрих був порожній, лежала там тільки стара конюшина, на якій ми примостились. Нас шестеро дітей причаїлися біля Софії Коляси. Вона для нас була тоді єдиною опорою. Так тривало недовго. Ми почули, як зайшли до хати. Їх було двоє. Розмовляли між собою спокійно, хоч на порозі лежало тіло вбитого господаря. З їх розмов ми здогадалися, що хочуть вилізти на стрих, заглянути, чи там хтось не сховався, шукають драбину в сінях, а вона з нами на стриху. Потім котрийсь каже, що йде до сусіда взяти драбину. Принесли, підставили і вже лізуть на стрих. Відразу нас побачили, бо ми всі сиділи як «на долоні». Той перший, що нас побачив, сказав до жінки: «Czy to wszystkie twoje? Masz ich tak duzo jak swinia». І розреготався, мабуть, задоволений, як йому здавалося, вдалим дотепом. Їх це забавляло, бо називали українців переважно «кабани», жінка була для них «свинею».
Почали нас стягати вниз. Мій брат Омелян, якому було 8 років і 7 місяців, ніяк не хотів злізати зі стриху. Його просто волоком стягнули. Він тоді загубив свою шапку. Щоб вийти із сіней на двір, ми мусили переступати через тіло вбитого старого Курися.
Нас погнали селом. Привели до церкви. Тоді ми не знали, що тут станеться велика трагедія. Відчуваючи тривогу, люди разом із священиком Лемцьом прийшли сюди цілими родинами, вірячи, що тут їм нічого злого не станеться. А бандити скористалися з наївності селян, поглумились над ними, а священика заставили припинити відправу. Кричали до нього: «Ту рор, а nіе ksiadz!», а всіх тих людей, що першими прибули до церкви, першими й розстріляли.
* * *
Святиня стала, так би мовити, центром терпіння, через який пройшли всі, кого того дня замордували, крім чоловіків, яких мордували за церквою біля дзвіниці. Їх катували у колі, до якого приводили з села все нових і нових людей. Жертву били довгими буками, як би снопи молотили. Все це я бачив на власні очі, коли нас привели до церкви, а другий раз, коли мене з іншими вивели під церкву, щоб відправити в останню дорогу – на цвинтар.
* * *
До церкви заганяли людей через ризницю, бо центральний вхід був зачинений. В церкві, якщо дивитися по ходу, зліва ставили жінок з маленькими дітьми і вагітних, а справа – всіх решта по двоє, одних за одними.
Коли зібралось багато людей, почали через ризницю виганяти по дві особи за церкву. Там ставили їх двійками під стіну, а потім повертали наліво і вели на цвинтар. Всіх, кого загнали у церкву, заставляли зняти з себе кращий одяг і взуття. Все це відразу забирали. У кого чоботи мали добрі халяви, то просто на ногах обрізували їх бритвою. Не одному покалічили ноги.
Повернусь до того моменту, коли мене ще з братом пригнали до церкви.
Священик Лемцьо зі своєю родиною (вагітна жінка і двоє малих дітей) був у ризниці на підвищенні. Вже при нас його кудись забрали, а жінку з дітьми поставили по лівій стороні в церкві, до жінок з маленькими дітьми.
У церкві чоловіків не було, самі жінки і діти. Я побачив стрийну Марійку і Софію Колясу. Вони знаходились по лівій стороні. Я з братом і діти стрийни кинулись до неї, але мене відразу перехопили і поставили до жінок, які стояли справа. Хоча у той момент ніхто ще не знав куди їх виводять, але якийсь внутрішній голос підказував недобре і я подумав, що треба знову спробувати повернутись до своїх, на ту сторону церкви. Вибрав момент, коли бандит відвернувся. Спробував перебігти через церкву, але не пощастило. Мене зловили і, давши копняка, повернули назад. Непокидала думка: як втекти? Чому ж мене забрали від стрийни, а інших дітей ні? – шукав відповіді на це питання і прийшов до висновку, що у всьому винна куртка, яка була задовга на мене. Мабуть, я в ній виглядав більшим і дорослішим. Вирішив її позбутися. Потихенько зняв з себе і непомітно запхав під лавку. Після завершення цього «хитрого» плану, я здійснюю ще одну спробу перебігти церкву, і знову не вдалося. Мене зловили і все повторилося. Знову дістав порцію стусанів, копали мене і повернули на попереднє місце.
Потім, вже значно пізніше, я довідався, що ж було причиною того, що мене забрали від стрийни. Був наказ керівника банди: хлопців старших шести років, а дівчаток старших восьми – розстрілювати!
Серед 366 замордованих тоді павлокомчан було 169 дітей і осіб старших 60 років. Кого ж боялися бандити, з ким воювали – з дітьми і старцями?!
* * *
Вже не було часу на роздуми про втечу. Нас зі «сторони смертників» вивели під церкву, поставили вздовж стіни по двоє. У цій колоні я був останній, сам, без пари. Стоїмо під церквою, а перед нами мордують чоловіка… Я придивлявся до нього, хотів розпізнати, але це не було можливо. Той чоловік був весь у крові. Його били, він падав, заставляли вставати. Таке повторювалось довго. Потім він вже не вставав, лежав, а його товкли.
Нам наказали повернутись вліво і йти в сторону цвинтаря. В цей момент я стояв біля виступу стіни коло самих дверей, що вели до ризниці. Я з усієї сили тулився до того виступу, якби хотів у нього втиснутись. Всі пішли, а я залишився. На мене якось ніхто уваги не звернув, може тому, що бандити тут вештались в поспіху, а може я став невидимим? Стояв як остовпілий і не знав, що далі робити, куди йти: в село – небезпечно, бо або пристрелять, або схоплять і знов сюди приведуть. Згадав, що в церкві мій брат. Вирішив повернутись до нього. Все відбувалось в сповільненому темпі, так мені здавалося. На мене й далі ніхто не звертав уваги. Увійшов до церкви і проскочив до стрийни. Біля неї тулився мій брат, вже без куртки, бо зняли з нього.
Потім один з бандитів оголошував на всю церкву приблизно таке: «Ми вирішили вас, жінок з малими дітьми і вагітних не вбивати. Але ви повинні йти на Україну, за Збруч. Робимо так, бо ми люди гуманні і не такі жорстокі, як «бандерівці», які на Волині мордували всіх підряд, в тому числі і малих дітей. Ми не такі і тому даруємо вам життя. Ми вас виведемо з села під українські села. Йдіть собі на Україну».
Після такої «гуманної» промови, бандити вже в котрий раз почали пересортовувати людей в церкві. Перебирали, на око оцінюючи, скільки кому може бути років. Старших відставляли окремо набік. Після цієї чергової чистки ми з братом опинились серед чималої групи дітей. Їх було може 20 або 25. До нашої дитячої групи долучили ще шестеро старих, дуже покалічених людей. Їх волокли під руки, бо самотужки вони йти не могли. Пам’ятаю тільки одного з них – старого Петровича. Стояли ми в церкві досить близько жінок, може метри зо три. Один з бандитів весь час ходив по церкві туди і назад. Це створювало додаткове напруження.
Блискавицею майнула думка: зараз треба спробувати перебігти до жінок. Я спробував підмовити до цього брата, але він був так перестрашений, що, мабуть, не зовсім розумів, що до нього кажу. Він весь час плакав і не дозволив себе зрушити з місця. Поки ми з ним шарпалися – відчинили центральний вхід до церкви і погнали нас на цвинтар. Там заставили всіх лягти на могили. Лежали ми перестрашені й безрадні на мокрій холодній землі. Голови не можна було піднімати.
– Bedziemy was ucsyc sztuki wojskowej? – реготали над нашими головами, викрикували, – Lezec!
Пам’ятаю, коли нас пригнали на цвинтар, одна могила вже була «заповнена» трупами і закидана землею. Виглядало це так, як закопують кіпець з картоплею – з насипом зверху висотою десь до метра, а може й вище. В той насип була встромлена парасоля, а на ній капелюх. Посередині цвинтаря, ближче заднього паркана, була вирита ще одна велика яма. Це біля неї ми лежали на могилах. Тепер стріляли в цю яму. Зліва від неї була вирита ще одна яма, мабуть, про запас. Як розказують, її пізніше теж заповнювали, стягуючи туди трупи, які були розкидані по всьому селу, а також тими, хто не знаючи, що діється в селі, спокійно повертались з дороги додому (хто з Німеччини, а хто з інших місць), потрапляли в цю пастку, їх розстрілювали.
З нашої, приведеної на цвинтар групи, першими почали розстрілювати тих шестеро старших людей, а ми всі решта – діти поки що дивилися. Я розумів, що в цій ямі багато води, бо коли розстріляні падали, звідти доносився хлюпіт. Під час розстрілу старого Петровича не вбили, лише поранили і він з криком впав у яму. Почав борсатись, рятуючись, булькав у цьому багні.
– Dobij go. – Казав один бандит до другого.
– Nic mu nie bedzie? Napije sie wоdy і zdechnie, – цинічно відповів другий. Коли покінчили зі старими, взялись за нас, дітей. Брали по одному. Коли на дитині був пристойний одяг, або взуття, заставляли все зняти. Ставили на краю ями, по обох сторонах якої стояли бандити з автоматами-пепешками. Вони по черзі то один, то другий одиночними пострілами відправляли чергову жертву в яму. Все це відбувалося на наших очах. Ми чули і бачили, як після кожного пострілу чергова жертва падала у яму.
Мені важко сказати, скільки часу це тривало, але досить довго. Перед нами було ще багато дітей. Дійшла черга і до нас, а за нами залишились ще четверо хлопчаків. Ми розуміли, що діється, тому стан безрадності і жаху не можна переказати словами. Не дай Боже комусь таке пережити.
Нас вже не роздягали, лише заставили стягнути взуття, бо мали ми добрі черевики. Я роззувся сам, а брат не міг розшнурувати. Йому допомогли – підійшов бандит і багнетом розрізав шнурівки.
Стоїмо вже босі на краю своєї могили. І раптом думка – подати себе за поляків. Може це Бог подумав у мені? Майже кричу, що ми польські діти. Один з бандитів спитав:
– Jak sie nazywasz? Csyj jestescie?
Кажу, що наше прізвище Коваль. Сказав так, бо моєї мами сестра вийшла заміж за поляка на прізвище Коваль. А у селі було дві родини Ковалів. В цей момент підходить до нас поляк з нашого села – Юзьо Кашицький з карабіном на плечі й питає:
– Ktorego Kowala?
Відразу йому відповідаю, що того з-за гори, хоча за горою ніхто з Ковалів не мешкав, там була тільки кузня в Бурка (теж поляк). Юзьо мене не впізнав, більше ні про що не питав.
Я стояв, а брат, як присівши роззуватися, так і залишився у такій позі і далі плакав. Тут один з бандитів підходить до нього й питає:
– Jak sie nazywasz?
Брат каже: Федак. На щастя прозвучало це нерозбірливо, бо промовив крізь плач, ще й не піднімаючи голови. Ми з братом стояли так близько, що я своєю босою ногою встиг натиснути на його, бо в цей час бандит, щоб краще чути, похилився над головою брата і ще пару разів питав:
– Jak sie nazywasz?
Але брат вже мовчав, не відзивався, лише плакав. І це нас врятувало. Поляки засумнівалися, питали, дивуючись:
–Jak trafiliscie do cerkwi?
Розказую, що ми довго спали, а коли прокинулися і вийшли надвір шукати маму, щоб дала нам їсти. І тут нас забрали, привели до церкви. Поляки слухали і, мабуть, а може тільки, засумнівалися. Важко сказати.
Пізніше ми довідалися, що під час підготовки бандитської акції на Павлокому в Динові відбулася нарада, на якій польські родини зобов’язалися, що на час проведення акції покинуть село і переберуться хто куди, а їхні хати будуть позначені умовним знаком.
* * *
Нам з братом віддали черевики. Казали взутися. Ми ледве натягнули їх, бо ноги з болотом. Нас забрали з цвинтаря і повели через річку на дорогу. Йшли ми в сторону церкви у супроводі одного озброєного бандита. А в цей час по другій стороні річки вели на цвинтар нашого священика, отця Лемця. Двоє бандитів тримали його під руки, третій ішов позаду них, тримаючи карабін напоготові. Священик окровавлений, одяг на ньому пошматований, хода подібна до ходи механічної ляльки. Забирали його з церкви ще при нас, мабуть, години три тому і весь час знущались над ним, мордували аж до тепер. Боже, що вони з нього зробили! Стало моторошно від цього. Нас вели далі. З другої сторони річки нам назустріч йшов Кароль Кшиштонь. Зброї при ньому не було видно. Йшов якби на прогулянку: руки в кишені, сигарета в зубах. Я його добре знав. Приблизившись, наш конвоїр у нього спитав:
– Karol? Czy wiesz czyje to dzieci?
Він уважно приглянувся до нас і відповів:
– Nie. Nie wiem czyje.
Нас повели далі. А мене мучили думки: що з нами буде? Ще про що нас питатимуть і кому ще покажуть?
І хоч мені було тільки десять з половиною років, ще дитина, але вже встиг багато на своєму короткому віку пережити: і розстріл односельчан, і те, як стояв у черзі по свою смерть над власною могилою. І як не дивно, при цьому не втратив здорового глузду. Може тому, що був відповідальний за свого брата. Наш охоронець з нами не розмовляв. Йшли мовчки. Я розумів, що нас ведуть до когось із старших і там… вирішиться наша доля. А може нас хочуть звести з кимось з павлокомських поляків?, – далі роздумував я.
– Хто б ще міг тут нас знати? – мучило мене. – А що, як спитають польську молитву, а я по-польськи молитися не вмію. Що тоді?! Нас розкриють. Виявиться, які ж то ми поляки…
Думки як ошаліли, наздоганяючи одна одну, крутились у моїй бідній дитячій голівці, шукаючи порятунку. І тут прийшла думка: розповім конвоїру, що нас тато поляк, а мама українка, що батька німці забрали до тюрми і він там помер. Живемо з мамою. А тому, що в селі немає костелу, мама водила нас до церкви і вчила української молитви, хоч ми поляки. Від цієї винахідливості відразу полегшало. Я знав про такі випадки, коли поляки ходили до церкви. Розповім їм, що посилали нас до української і до польської шкіл. Зрештою, не мусів щось спеціально вигадувати, бо такі випадки у селі були насправді. Коли в 1943 році вбили вчителя Левицького, школа якийсь час не діяла і ми ходили до польської. Відносно версії про батька і його загибель в німецькій тюрмі, то подібні випадки з поляками, яких німці забрали і вони вже не повернулись, в нас в селі теж були. Так що моя розповідь про нашу родину звучала досить правдоподібно. Я переконливо почав свою розповідь, а конвоїр слухав, здається вірив. Привівши нас до штабу, переповів там нашу історію. Штаб банди знаходився на подвір’ї Юліана Вацяка. Це майже напроти церкви, через дорогу і річку. Не знаю чому, але сьогодні я майже не пам’ятаю змісту розмови з керівником банди. Чомусь все вивітрилось з голови, хоча він досить довго розмовляв зі мною, про щось випитував і врешті, залишившись задоволеним з цієї розмови, сказав:
– Widac, ze to polskie dzieci.
Брат весь час тер очі і плакав, мабуть, тому бандит його ні про що не питав. Ствердивши, що ми польські діти, він наказав відвести нас до церкви, щоб там пошукали свою маму. Раз вона українка, то її, мабуть, туди завели, якщо вона ще взагалі жива.
Нас привели до церкви і залишили серед жінок. Принесли нам кусень хліба і каву, але ми не могли нічого проковтнути, хоч були дуже голодні, адже цілий день нічого в устах не мали Нам порадили розпитувати серед жінок про маму.
Надворі вже стемніло. Ми знайшли стрийну і трималися біля неї.
Наскільки до цього часу я був винахідливий і досить добре орієнтувався в обставинах, то тут вже встиг зробити першу дурницю, яка нас могла дорого коштувати. Перед іконостасом сидів на кріслі один з бандитів. Він був найголовніший, бо керував усіма справами в церкві. Чомусь я вирішив іти до нього. Потягнуло мене як крілика до удава. Кажу, що нам забрали куртки (хоча свою я зняв сам) і що хочу, щоб їх повернули.
– Nie martw sie. Kurtki beda. Lepiej idz szukac matke. Wieczorem kurtki dostaniecie, albo dam bloczki na otrzymanie kurtek. – Заспокоїв мене бандит.
Курток ми так і не отримали, а я другий раз вже не пішов домагатись Не пам’ятаю чому. Може хтось з жінок напоумив, а може сам я зрозумів, що роблю дурниці і наражаюсь на небезпеку, бо коли тут з’явиться з сільських, то розпізнають мене…
Люди в церкві дуже втомлені пережитим, а ще більше очікуванням: «Що далі з нами буде?!»
Нарешті поляки оголосили, що всіх нас виведуть із села і ми повинні йти на Україну, за Збруч.
Виводили поза ризницю, попід церкву. Надворі вже зовсім стемніло. І тут згадали про нас:
– Gdzie te dzieci co szukaja matki?
Ми стоїмо коло стрийни ні живі, ні мертві, тримаємось за її спідницю, мовчимо. Відізвались жінки, кажуть: «Та, мабуть, пішли додому».
На цьому заспокоїлись, більше про нас не питали, не шукали. Але ми весь час боялися.
Темно. Всіх вигнали на дорогу і повели селом в сторону Гуцової скали. Там дорога розходилася? Одна на Гуцову скалу, а друга в ту частину села, яку називали «За горою».
Нас повели дорогою на Гуцову. Там скоро сталася велика біда: бандити застрілили дві жінки й одну дитину. Стареньку бабуню Саджугу вбили тому, що не могла йти так швидко, як нас гнали, а другу жінку за те, що впізнала одного з конвоїрів і хотіла з ним заговорити. Він її не слухав, тільки відразу вистрілив, не дивлячись на те, що вона вела з собою двоє маленьких дітей: п’ятирічну дівчинку і три піврічного хлопчика. Далі діти йшли вже самі.
З Гуцової скали було добре видно нашу хату. І тут я зробив наступну помилку: відпустив руку брата, вискочив на беріжок, пробуючи утікати вниз до своєї хати.
Моментально підбіг один з бандитів і, приставивши мені пістолет до живота, прокричав:
– Zlaz, bo cie kropne!
Повернув мене на дорогу до жінок з дітьми. Кожний із супроводжуючих нас бандитів тримав в одній руці пістолет, а в другій «жорнівку» (жердина з металевим кінцем, нею користувались, коли мололи на жорнах), якою били по плечах, підганяючи нас.
* * *
Я до сьогоднішнього дня не можу збагнути, чому цей бандит не застрелив мене там на місці, хоча міг це зробити, адже я пробував утікати. А крім цього, він добре бачив, що мені вже давно не шість років. Знав він і те, що я бачив, як вони вбили двох жінок і дитину.
* * *
Вже дуже втомлені і невідомо ще яка далека наша дорога. Почав падати сніг. Сильно сипало, але без вітру. Тихо, гарно, сніг лапастий. Нас повели не через Дилягову, а десь лісом. Майже цілу ніч ми йшли. Зупинились у Домбрівці і досить довго там стояли. Частина бандитів залишилась нас охороняти, а решта пішла до хати. Там пили і горланили якісь пісні, а ми легко одягнені, без курток, брат без шапки. Котрась із жінок обв’язала йому голову якоюсь шматою. На диво, ми не перестудилися.
Двадцять жінок подолали цей нічний марафон босими ногами, бо взуття з них стягнули ще в церкві. Сходили ноги аж до живого тіла.
Вже світало, коли ми дійшли до Селиськ. Це перше українське село на нашому тернистому шляху. Нас зупинили, сказали, що далі маємо йти самі аж до України, за Збруч. Вони відійшли, а ми рушили дорогою. Не встигли далеко зайти, як від Селиськ в наш бік засвистіли кулі. Ми зупинилися, не знаючи, що далі, куди подітися? Може утікати? В паніці стояли на місці. І тут почули, що зі сторони села до нас кричать: «Хто ви? Куди йдете?». Жінки відізвалися. Незабаром до нас під’їхали двоє озброєних на санях. Переговоривши з жінками, провели нас до Селиськ і розмістили по хатах. Того самого дня жінок, котрі йшли босо всю ніч і повідморожували й покалічили ноги, кількома саньми повезли до Перемишля в лікарню. В Селиськах ми пробули лише один день. Це була неділя. Наступного дня, в понеділок, ми вже були на присілку Ясенів. Стрийни з нами вже не було, бо її з дітьми відправили десь на Поруби. На щастя, на присілку нас помітив Нестор Кріль – наш троюрідний брат. У цьому часі він перебував у боївці. До нас не підійшов, але повідомив тітку Ольгу Несторовську (мамину сестру) про наше місце перебування. Тітка Ольга була зв’язковою в підпіллі (мала псевдонім «Калина»). Наступного дня нас віднайшла. Тоді ми довідалися про своїх батьків, що живі і зараз знаходяться на присілку Мутвиці біля Жогатина. Ще того ж дня вона нас до них завела. І знову наша сім’я разом. Ми розповідали про свої пережиття, а від батьків довідалися про те, що того трагічного ранку з ними сталося і чому вони не змогли (на щастя) повернутися до хати Куриськи.
Бог весь час мав нас в опіці. Наша родина одна з тих, у котрій ніхто не потерпів і не загинув, а таких родин в Павлокомі із 179 тільки 22. Тут хочу уточнити, що з тих 22 родин 6 уціліли, бо їх у той страшний час в селі не було.
Батьки нам розповідали, що того страшного дня, коли вони зранку прийшли додому і швидко набравши харчів, вже мали повертатися до нас до «Куриськи», батькові прийшло на думку прихопити з собою ще й трохи сала. Треба було йти за пивницю, де стояли вулики з бджолами, обгорнуті соломою. В тій соломі було сховане сало. Вийшовши з хати, батько зауважив, що зі сторони «Кріків», з гори до нашої хати біжать троє озброєних людей. Відразу збагнув, що це бандити. Швиденько повернувся до хати, бо там під сіньми була закопана величезна бочка, це криївка, яку батько на час переходу фронту зробив для себе, щоб можна було сховатись, пересидіти небезпеку, уникнути мобілізації москалями. Вхід до цієї криївки знаходився з другої кімнати. Батько сховав туди маму. У цей час до хати вбігла стрийна. Вона ще встигла допомогти батькові сховатися в підпіллі під кухнею з входом біля печі, ще й накрила хідником лико і поставила крісло на місце, а сама вискочила з хати і потічком добігла майже до себе, але... Там її зловили і пригнали до церкви, де пізніше ми з нею й зустрілися.
Стрийко не мав надійної криївки, тому заліз до себе на стрих. Його там і знайшли. Страшно катували, пригнали до читальні, заставили взяти портрет Тараса Шевченка і нести селом перевернутим догори ногами. По дорозі знущались над ним, жорстоко били і різали ножами його до пояса оголене тіло.
Іншого селянина – Афтанаса заставили нести перевернутий портрет Івана Франка. Його теж катували, на грудях вирізали хрест. Пригнали під церкву і там продовжували мордувати.
Про те, що стрийка Северина мордували під церквою я здогадався, коли мене перший раз вигнали з церкви разом з жінками, яких вели на цвинтар. У багні біля церкви лежав ніж. Стрийко сам зробив ручку до нього. Я це добре пам'ятаю, бо мав велику охоту на цього ножа. Тоді в селі такий ніж – то була рідкість.
Мої батьки в своїх сховищах пересиділи цілий день аж до ночі. Боялися за себе, адже їх кожної миті могли знайти, але більше переживали за нас. Вони добре чули, що діється над їхніми головами. Чули, коли до хати вбігло троє озброєних людей і шукали по хаті за ними. З розмов, які велись по-польськи, виходило, що бандити зауважили господарів ще здалека, і були впевнені, що ті мусять десь тут бути, бо куди ж могли подітися.
Батьки чули, як потім прийшли грабіжники і все з дому забирали, як вибирали з засіків зерно. А в нас у сінях стояли дві великі скрині, зроблені з бука, дуже гарно оброблені і навіть різьблені. В них зберігалась пшениця. Батько чув, як ті двоє увійшли на кухню і про що говорили між собою. Котрийсь із них казав: «Хотів би собі щось знайти на штани, може забрати цей хідник, що лежить біля печі? Як ти думаєш, з нього можуть бути штани?». Але другий йому розраджував: «Казю, то дуже грубе, на штани не придатне, піди краще до сіней. Он там троє дверей оббитих добрим матеріалом. Зідри його і будеш мати штани». Забрали, що хотіли й пішли.
І тим разом батькові пощастило, навіть хідника не зняли, хоч міг їм на щось придатись, може на куртку, або ще що...? Потім до хати зайшли жінки. Було чути, як вони заносили до кухні перини і подушки.
Почали все це пороти і висипали пір'я на купу над підпіллям.
Коли настала ніч і в селі перестали стріляти, тато з мамою вибрались зі своїх сховищ і відразу пішли до «Куриськи». Там побачили, що хата на розстіж, а на порозі лежить вбитий Курись. Були стривожені побаченим, але все ж таки зайшли всередину. Там нікого. Мама по драбині вилізла на стрих, знайшла лише
братову шапку, яку він загубив. Тут не було чого залишатись і вони пішли в село, щоб довідатись, що там цього дня сталося. Тривожились за нас, мали навіть найгірші думки: а що коли дітей вже нема в живих?... Може з села треба утікати.
Ці, кому того трагічного дня пощастило в схованках якось пережити, а їх було може з сорок осіб, всі вони пішли з села. Декілька разів за ними стріляли. Село цілодобово було під наглядом, зокрема ліси, де, здавалось, можна було пройти, скритися. Попри всі ці нічні небезпеки, під ранок вони змогли добратись до села Котів, а наступного дня до села П'яткови. Потім перебрались до Мутвиць біля Жогатина. Тут селяни прийняли їх до себе і тут ми з братом потім зустріли їх.
Ці селяни, хоч самі дуже бідували, але поділились з нами чим мали. Пам'ятаю, як чистили картопельку величиною грецького горіха, а їли її з так званою «квасянкою» (страва, приготовлена з квашеної вівсяної муки). І це був весь сніданок. Ті добрі люди рятували нас – чим мали, тим і з нами поділились.
Розпочався новий етап наших тяжких пригод. Тут теж спокою не було. Банда з Борівниці майже щоденно тероризувала навколишні села. Кожного дня о п'ятій годині ранку всі, хто тільки міг рухатись, збиралися і йшли в ліс, не дивлячись на те, що випав великий сніг, ще й припікали морози. В лісі у ярах ми просиджували цілі дні і тільки у вечорі, промерзшими, перестудженими повертались додому. Таким був кожний день аж до того часу, коли УПА провела акцію на гніздо банди в Борівниці. І хоч акція була відплатною, проводилась гуманно. Людей заздалегідь попередили про те, що село буде спалене. Мешканцям дали кілька годин, щоб зібрати речі і відійти з села. В ході акції серед селян жертв не було. Такою була позиція керівництва УПА стосовно мирного польського населення.
Після акції на Борівницю в околиці стало трохи спокійніше, хоча польська міліція час від часу продовжувала грабіжницькі наїзди на українські села. Батьки постійно були зайняті тим, щоб десь щось заробити, якось прокормитись і вижити, бо місцеві селяни самі вже ледве зводили кінці з кінцями.
Спочатку нас прийняли двоє старших людей. Якийсь час ми жили в них, але їм теж було досить бідно і голодно. Однак нас четверо прожили в них той найважчий час. На жаль, я забув їх прізвище, але завжди в молитвах до Бога прошу, щоб обдарував тих добрих людей своїми ласками.
Від цих господарів ми перебрались, тут же в Мутвицях, до родини Кокітків. Вони мали трошки більшу господарку і хата в них була більша, й родина величенька – шестеро. Ще и нас четверо їм прибуло. Ми в одній кімнаті спали покотом, а коли тільки трохи потеплішало – перебралися спати до стодоли.
Найбільше дошкуляв голод. Батько почав підробляти: то комусь полатав каструлі, чи вставив денце до відра, а за це бувало дістав кусок бляхи, з якої зробив баняк, відро чи горнятко і т. ін. Люди за цю роботу приносили хто що міг: картоплю, хліб чи молоко. Та все одно було важко.
Весною не дивлячись на все пережите і страх перед розлукою батьки вирішили віддати мене у найми, як тоді казали «на службу» у село Нетребку до двох старших людей (їх прізвища не пам'ятаю). Робота була різна: коло худоби в стайні, наносити дров, палити в печі, пасти худобу, прибирати в дворі, виносити гній…, одним словом – увесь день в роботі, мов білка в колесі і присісти ніколи, а мені ж був лише одинадцятий рік. За всю цю роботу мені давали їсти і більше нічого.
Сьогодні вже не пам'ятаю, як довго я «прослужив» у цих господарів, але, мабуть, не довше місяця, хоч таке життя здавалося вічністю. Більше не витримав і якось вночі втік до батьків. Знов до стодоли на голодні харчі, але біля рідних!
Та не довго був з ними, бо велика скрута знов змусила батьків віддати мене в найми – цим разом у село Поруби до Чорноти. Таке було прізвище мого нового господаря, пасувало до нього. В Чорноти прослужив я трохи довше, може зо два місяці, не більше. Не стерпів, як мною попихали. Я вже звик до тяжкої праці, але так, як тут мене зневажали, завантажуючи роботою протягом усього дня, годі було витримати. Сісти міг тільки під час їди.
І знов я задумав утікати. У той день, коли прийняв таке рішення, попросив господиню відпустити мене десь під вечір до тітки Потічної (мого батька рідна сестра, яка тоді перебувала на Порубах зі своїми синами: Йосипом, Андрієм і Володимиром). Відпрошувався до тітки, бо знав, що там можна буде зняти трохи бляхи зі школи, яку недавно спалили поляки.
Господиня мене відпустила і я пішов на Поруби. Там з братами зігнули 3 чи 4 листи цієї бляхи, яку я задумав віднести батькові, щоб він мав з чого робити баняки і відра. Бляху ми склали так, щоб я міг її взяти на плечі і нести. Тітці про свій задум втечі нічого не говорив, бо вона могла б перешкодити, а хлопцям, здається, сказав – знав, що вони не видадуть. Увечорі ще повернувся до Чорноти, повечеряв, потім вийшов до сіней, забрав свої черевики і виніс на двір, добре заховавши. Трохи пізніше я потихеньку вийшов босими ногами з хати, знайшов черевики і втік. Відійшовши від хати, взувся і пішов на згарище, де була схована бляха. Забрав її і рушив у ніч на Мутвиці. Дорога була досить далека, через кілька сіл, мабуть, з 8 або й 10 кілометрів.
Ходити в ці часи було взагалі небезпечно, а тим більше вночі хлопчині самому вибиратися в таку далечінь було дуже небезпечно, на кожному кроці підстерігала небезпека. Однак, бажання повернутися до рідних було таке сильне, що перебороло страх, а щоб не було так моторошно самому серед ночі, то я трохи розпустив шнурки, котрими була зв'язана бляха. За кожним кроком листи гупали, вдаряючись один об одного. Мені здавалося, що так іти безпечніше. Тепер розумію, що все було навпаки, адже цим шумом міг приверну увагу до себе. Тоді я цього не розумів або не хотів розуміти. Ніч для дитини наповнена страхами, а я йшов сам в далеку дорогу до своїх.
Десь о четвертій над рано я вже підходив до Мутвиць. Мама почула це гупання бляхи, а може спершу серцем відчула, і вибігла зі стодоли, де вони спали, на двір подивитися, що це за дивний шум. Помітивши, що з гірки наближається якась постать, а не група людей, заспокоїлась і з цікавістю чекала, приглядаючись, хто ж то іде у такий час, та ще й гупає. Впізнавши, мама побігла назустріч, обняла мене і розплакалась. Боже, чи може бути щось більш прекрасного за таку мить! Дякую Тобі.
Обнявшись, разом зайшли до стодоли. Обливаючись сльозами радості мама казала, що вже ніколи, навіть під загрозою смерті, мене більше не відпустить, не може втратити ще раз. Так закінчилось моє друге «ходіння в люди».
Принесену мною бляху, батько використав і ми отримали трохи продуктів.
Ще якийсь час жили в Мутвицях. Але невдовзі, однієї ночі, щезли всі польські родини з Жогатина. Це було дивно, бо польскі родини спокійно проживали у селі і ніхто їх не чіпав, не дивлячись на розгул польських банд.
Хати обезлюдніли і нашій сім'ї та ще декому з павлокомчан запропонували поселитися в них. Ми переселились, але жити там не могли, боялись ночувати, тому попросились до хати Бурди, що по сусідству. Це була досить заможна родина. Вони мали гарну нову хату під бляхою. Господарі мешкали в ній лише удвоє, дітей не мали. Для кожного з нас знайшлась якась робота в їхньому господарстві. З цією родиною ми прожили аж до виселення в Україну. Це був час відносного спокою в селі.
У другій половині серпня 1945 р. в село увійшла польська військова частина. На всіх перехрестях вирили окопи і поставили пости з тяжкими кулеметами. Довкола села теж залягли вояки з кулеметами і мінометами. Так розпочалась підготовка до «добровільного» переселення.
У наших господарів Бурдів з'явився ще один «квартирант» – підполковник польського війська.
Настав дуже тривожний час. Ми пережили дві жахливі ночі, коли УПА пробувала перешкодити виселенню і штурмом витискувала з села польське військо (зруйнували укріплення навколо села і в самому селі). Хати горіли двічі, стріляли гармати і міномети, безперервно клекотіли кулемети, розривались гранати, автомати шуміли як буря. Це діялось вночі, а в селі від пожежі було видно як в день. Дуже чітко було чути команди: «праве крило!», «ліве крило!», «залягти!», «вперед!», а також польські команди. Ми лежали просто на подвір'ї, підповзаючи то ближче стодоли, то ближче хати.
У ході цих двох атак УПА поляки понесли жертви, були вбиті і поранені. Після кожної з них батька заставляли робити домовини для загиблих офіцерів польського війська.
Про втрати серед УПА ми майже нічого не знали, лише те, що під час другого нападу на село на полі бою залишився один боєць УПА – Михайло Федак, псевдонім «Остап». У зв'язку з цим, що він наш односельчанин-павлокомчанин («з-за гори») батька викликали на допит. Вияснювали чи Михайло часом не наш родич. На щастя якось обійшлося.
Михайло Федак «Остап» загинув геройською смертю. Підповзши аж під гармату, знищив її і вояків, які там були, але й сам при цьому загинув. Не дивлячись на всі зусилля УПА, перешкодити полякам в проведенні «добровільного» виселення українців, їм не вдалось стримати цієї акції. Виселення відбулося 10 вересня 1945 р. На 2-3 родини давали одну фіру. Зрозуміло, що багато не забереш, та ще й у такому поспіху. Не було як забрати господарського реманенту, чи якогось запасу зерна, муки, картоплі. Взяли тільки найнеобхідніше (їжу і одяг), зрештою і так вже не мали що брати, бо все наше майно залишилось в Павлокомі. Все наше багатство було з нами – те що на нас і один коц під пахвою у батька.
Під посиленим конвоєм 10 вересня 1945 р. пригнали людей на залізничну станцію Кальварія. Там під відкритим небом тримали нас майже два тижні. Ми не мали теплого одягу, а була вже осінь, падали дощі і було досить холодно, особливо ночами. Ще гірше з їжею – ми і так недоїдали, а зараз взагалі не мали що їсти. Щоб вижити, не вмерти з голоду, я кожного дня, не дивлячись на непогоду, вирушав в якесь з навколішніх сіл випрошувати щось з харчів, з одягу. Це була майже безнадійна справа, бо селяни вже не раз були пограбовані і самі нічого не мали.
Під кінець вересня нас все ж таки «перепхали» через кордон. Там загнали в дерев'яний барак. Та халабуда, як решето, провівалась наскрізь всіма вітрами, та все ж охороняла нас від дощу. Це було на станції Нижанковичі. Осінь ставала все більш капризною, плакала дощами, дмухала вітрами. Ставало вже зовсім холодно. В цьому бараку ми пробули чотири або й п'ять днів. Тримали нас стільки, бо не було вагонів на Дрогобич, куди ми мали призначення.
Нарешті прибув вагон на Тернопіль. Павлокомчани впросили начальника станції, щоб призначив його для нас. Погодився і власноручно записав: на Тернопіль.
Зробивши таку зміну в документі, навіть не поставив свого підпису і дати. Так оформлялись документи, за якими перевозили людей і їхнє майно.
У вагоні, яким нас везли, було трохи перетертої соломи і повно вошей, що «пішки ходили» по стінах. Зразу нас обсіли, хоча ми за час нашого поневіряння по станціях і вагонах вже встигли обзавестись і своїми. Їх було так багато, що доводилось просто струшувати з одягу в дверях вагону. Не було спасіння від тої нечисті. Мене вони просто заїдали. Я так роздирав тіло, що весь був у подряпинах і ранах. Брат це нашестя переносив якось легше. Тіла не роздряпував.
На станцію «Зелена» коло Микулинців у Струсівському районі, що неподалік містечка Теребовля на Тернопільщині, ми прибули 5 жовтня. Це було місце нашого «добровільного» заслання. Зі станції фірами нас розвезли по селах, кого в Сущин, кого в Остальці, Лошнів, Зубів, декого в містечко Копиченці, в село Кровінка, де-кілька родин опинились біля Львова в Холодній Вітці і т.д.
Коли нас привезли в Сущин – виявилось, що всі «польські» хати вже зайняті місцевими. Почалось розпихування приїжджих по хатах. В одну хату поселяли три родини і тільки деяким пощастило поселитись самим. В такій хаті придатною для проживання була лише одна кімната і "ваклір", де була кухня, а друга половина хати ще не викінчена і могла слугувати тільки за комору.
Місцеві приймали нас непривітно, з настороженістю, а бувало й вороже, що стало для нас болючим досвідом.
Тепер, з відстані часу, вже розумію чому так діялося, адже для них на першому місці був власний інтерес – прихопити якусь добру хатину та й шмат поля, про що тут мріяв кожний селянин. Вони дивились на нас приблизно так, як колись павлокомчани на колоністів, які прийшли на панські землі біля села. Після організування колгоспів, ця економічна основа була ліквідована, але відчуження існувало ще довго, навіть до недавнього часу. Взаємних шлюбів було мало. Ми залишались для них «західняками». Не дивлячись ні на що, потрохи приживалися на новому місці, хоча батьки ще довго вірили, що ми тут тимчасово і що все ж таки ще повернемось на свої землі. Їхня мрія залишилась тільки мрією. Наша родина отримала хату без городу. Ми займали закінчену половину. Там була маленька кухня, спіжарня і кімната. Прийшли ми до тої хати лише з одним коцом. Спали на підлозі, їли на колінах, хоча їсти особливо й не було що, крім картоплі і квашених огірків, та й то не завжди. Це те, що ми застали на польських полях, бо місцеві ще не встигли всього зібрати.
Так ми розпочали зиму 1945-46 рр. Коли палили в кухні, у хаті зі стін текла вода, бо тернопільські хати гонто-вальковані і в них без «загати» годі зимувати, чого не потрібно було робити в нас, де хати дерев'яні. Зиму якось промучили. А ще восени, до перших снігів я ходив по навколішніх селах жебрати. У такий спосіб зумів заготовити трошки зерна і муки, але з першим снігом притоптались мої «нагоди», бо я був босий. Ніякого взуття, навіть найгіршого, не було та й верхнього одягу також, тому з братом до школи не ходили аж до нового року. Пішли, коли батькові якось вдалося дістати дві пари старих черевиків, в яких обрізав низ, зробив дерев'яні колодки і змайстрував нам з братом «деревняки».
На перервах в школі, місцеві діти витягували з торби хліб і їли його, хто який (білий чи чорний). Я крутився коло них з надією: а може хтось почастує. І бувало, що таке траплялось, правда, не часто, але то була хвилина щастя. До сьогодні нічого мені так не смакувало, як той хліб тоді. Діти переселенців вчились добре. Місцеві діти вчитись не хотіли, за деякими винятками. Довчились ми до весни, а тоді батько, щоб заробити хоч якого зерна на насіння, взяв 20 голів худоби пасти і пішов до директора школи:
– Мої хлопці будуть по черзі ходити до школи (ми з братом вчилися в одному класі, бо я при німцях два роки не вчився).
– Так не можна, – обурився директор.
– То не будуть ходити зовсім, – відказав батько.
* * *
І так, ми з братом почали ходити до школи по черзі. Не дивлячись на всі труднощі, я вчився добре. Провчились до сьомого класу, а тоді прийшла нова біда – в школі хочуть організувати комсомольську організацію. Розпочали цю справу від кращих учнів (Тарас Коляса, Люба Стець і Володимир Федак). А ми до комсомолу не хотіли. Різними способами почали нас спонукувати до цього, але ми стояли на своєму: ні! Тоді з'явився наказ про виключення нас трьох зі школи. Правда, пізніше, коли все ж таки директорові вдалося знайти трьох учнів, котрі погодилися вступити в комсомол, трохи заспокоїлося і на просьбу наших батьків мені і Любі Стець дозволили повернутись до школи, але без права допуску до екзаменів. Тарас Коляса не отримав дозволу. Щойно через рік він був змушений піти знов до сьомого класу, але не у своєму селі, а у Лошневі. А мені з Любою врешті-решт дозволили складати екзамени.
У 1951 р. я поступив у ремісниче училище № 7 у Львові на спеціальність «коваль вільної ковки», хоча хотів на токаря. Сталося так, бо на ковалів був недобір, бракувало здорових хлопців, а я таким був, тому мені сказали: або на коваля йдеш, або їдь додому. Ось таким був «вільний» вибір.
До училища пішов, забравши документи з гірничого технікуму, бо побачив, що за стипендію прожити не зможу, а розраховувати на підмогу з дому було марною справою. Після закінчення училища довелось самому шукати собі роботу, бо після смерті Сталіна нас півроку тримали і не розприділяли на роботу.
За спеціальністю влаштуватись було неможливо. Знайшов роботу на Львівському автобусному заводі різчиком металу. Тут працюючи, спершу закінчив школу (восьмий, дев'ятий і десятий класи), потім технікум та інститут. Пройшов усі сходинки на виробництві від різчика до директора з питань технічного постачання ВАТ Львівського автобусного заводу вже в незалежній Україні. Виховав разом з дружиною Наталією двох синів, котрі здобули вищу освіту і мають свої родини. У Андрія двоє синів: Юрій і Назар. У Тараса донька Роксолана. Живу у Львові.
* * *
Розумію, що мені в житті дуже пощастило – дожив великого часу, коли Україна стала незалежною. А могло ж закінчитись моє життя ще того трагічного 3 березня 1945 р. і залишився б я там, у Павлокомі, разом з 366 убитими односельчанами. Їх могили кличуть нас, живих: «Прийдіть! Пом'яніть! Пам'ятайте! Не допустіть, щоб зло повторилося! Відкрийте серця і слухайте їх – там правда!»