Дата публікації допису: Nov 22, 2011 7:11:20 AM
Автор Ярослав Кондрач. Ярославщина. Історико-мемуарний збірник.
Вип. 1. Львів –2009. (подається в скороченому вигляді)
Джерельною базою даного повідомлення є документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів РСР, що зберігаються у Державному архіві Львівської області. До серпня 1999 року вони перебували у відомчому архіві Міністерства праці і соціальної політики України, й інформація про них була закрита як для істориків, так і родин депортованих.
Як відомо депортація українців з Надсяння, Холмщини, Підляшшя і Лемківщини відбувалася в декілька етапів: перший – з жовтня 1944 року до кінця серпня 1945 року, другий – з вересня 1945 року до серпня 1946 року в УРСР. 28 квітня – 12 серпня 1947 року (у ході проведення акції «Вісла») українців виселяли на північно-західні землі Польщі.
9 вересня 1944 року Польський комітет національного визволення і уряд УРСР підписали угоду про обмін населенням. Стосувалося вона поляків – колишніх польський громадян, які проживали західних областях України, і українців у південно-східних повітах Польщі. Згідно з угодою, обмін населенням мусив мати добровільний характер, однак, обидві сторони на практиці прагнули будь-якими методами позбутися зі своєї території «небажаної людності».
Переселення з цих теренів в основному почалося 15 жовтня 1944 року, тобто до закінчення війни і тривало до серпня 1946 року. Восени і взимку частина українців (до семи відсотків) виїхала до УРСР за бажанням. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл заходу Лемківщини і Холмщини, недавні члени і симпатики Компартії, «Сельробу», москвофіли (прагнули протекторату православної Росії). Виїжджали також ті, що відчували страх з огляду на дії польського підпілля, насамперед Армії Крайової. Загалом у 1944-1946 роках в Україну виїхало 122 622 родини (489 880 осіб), тобто 97% з тих, що мали переселитися, а в Польщу –283 499 польських родин (810 415 осіб), тобто 91,06% заявлених. У Чехословаччину переселилися ще понад 40 тисяч чехів з Волині.
Депортаційну драму сповна відчули українці Надсяння. Якщо йдеться про Ярославщину, то тут у 1945 році у 99 населених пунктах повіту проживало 57 000 українці, з них 34 017 переселено на схід (до УРСР), а 20 364 – на польські північно-західні території. У межах населених пунктів кількість переселених коливалася від 3-10 до 2000мешканців. Більшість із них оселилася у Львівській, Дрогобицькій, Станиславівській, Тернопільській і Волинській областях.
Особливо трагічно доля спіткала жителів села Пискоровичі Ярославського повіту. 17 жовтня 1945 року об’єднані загони «Національної військової організації» під командуванням «Меви» й «Волиняка» замордували, як свідчать українські джерела, щонайменше 358 мешканців села. Польські джерела наводять цифру – 140 осіб. Очевидець подій Володимир Фещур згадує: «У приміщенні школи людей зібрали для розмови про переселення в УРСР. Під вечір охорона з НКВД була відізвана у Ярослав, а польські бандити оточили село і зробили кінцеву акцію. Люди збились на другому поверсі школи так тісно, що потім трупи не можна було витягнути. А стріляли їх з першого поверху з автоматів. Кров текла по стінах, і перший поверх був залитий кров’ю».
Ярославщина на схід від Сяну утворювала до весни 1946 року майже неохоплений виселенням український комплекс, на який і було скеровано підрозділи силових структур. Депортаційну акцію проводило військо польське, подекуди разом з радянськими відділами. Довгий і вузький терен, втиснутий між радянським кордоном та Сяном і, що найгірше безлісний, не давав можливостей для розвитку великих операцій відділам УПА. Частину українців військо викинуло безпосереднім насильством і терором. Інші виїхали на призначені до виїзду залізничної станції, коли одержали від війська наказ, і не намагалися чинити спротиву. Лише незначна частина таки боролося, втікала, ховалася і затрималася на своїх місцях, незважаючи на весь натиск та переслідування нової польської влади. Щоправда, були й такі, які несподівано ставали римо-католиками, тобто поляками.
У червні 1946 року польські війська охопили відразу цілу Лемківщину, не виселені ще території північної Перемищини, Ярославщину, Любачіщину, Томашівщину, Грубешівщину і, на півночі, Володавщину. Населення втікало, захищалося, як могло, однак сили були нерівними. Численні села частково або зовсім спалено. Багато людей заарештовано, пограбовано й вбито. Окремі села та цілі околиці трималися дуже стійко, і частина з них, незважаючи несуттєві втрати, витримали і залишилися. Більшість все ж таки змушена була здатися. У селах і хуторах, де виселення проведене майже повністю, відділи УПА нерідко палили хати, щоб ніхто не зміг скористатися майном депортованих. У лісистих околицях, де не було нормальних умов для маневрування підпілля, збідовані мешканці, виїхали майже повністю, бо мали надію зберегти хоча б частину майна і худоби. Стійкість багатьох українців похитнула польська пропаганда проте, що після закінчення переселенської акції буде вбито всіх, хто залишиться на цій землі. Таке залякування впливало не менше від побоїв, убивств чи грабежів. У цій пропаганді та навіть у чинній терористичній акції подекуди дуже активно допомагало війську місцеве і прибуле польське населення, надіючись захопити майно виселенців (будівлі, меблі та інше). Але інколи було й навпаки, польське населення, можливо під впливом пропаганди УПА, нерідко надавало поміч українцям, очевидно керуючись різними політичними й матеріальними розрахунками.
Наприкінці Другої світової війни чимало українців з Ярославщини втекло на Захід, побоюючись радянської влади, з якою в тогочасних українців асоціювався страх за своє життя й майно. Як свідчать документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді міністрів УРСР з Державного архіву Львівської області, в 1945-1946 роках із Ярослава до України було переселено близько 1277 осіб (за іншими даними – 1066). З цієї кількості осіб – 480 (51%) були представниками чоловічої статті, а 459 (49%) репрезентували жіноцтво. Що стосується дітей, то їхня кількість налічувала – 338 осіб, або 26% від загальної чисельності людей. Загальна кількість родин, яких депортувала становила – 476. Звичайно, що в міській громаді були й багатодітні сім’ї, а саме – 45родин, тобто майже кожна десята сім’я переселенців мала по троє або й більше дітей.
Якщо розглянути міську громаду за соціально-фаховим зрізом детальніше, то встановимо цілу низку нових цікавих фактів, які показують поважну роль і місце українства в соціально-економічному та культурно-освітнньому житті довоєнного і воєнного Ярослава.
На підставі офіційних документів можемо простежити географію переселення українців з Ярослава – здебільшого це були західноукраїнські області: Львівська – 24%, Дрогобицька – 25%, Станиславівська – 37%, Тернопільська – 10%, Волинська – 1%, Рівненська – 1%. На решту областей, а саме Київську, Вінницьку, Запорізьку, Луганську, Одеську, Кіровоградську, Харківську припадає близько відсотка від загальної чисельності депортованих.
В УРСР надсянці сповна відчули штучний голод 1946- 1947 років, безправну колгоспну систему, фаворитування провладної Російської православної церкви, політику русифікації, і нові кліматичні умови півдня України.