Дата публікації допису: Jan 24, 2014 6:14:5 PM
Усю зиму 1953-1954 року ми були змушені перебути в криївці. Справа в тому, що в нашому лісовому «царстві» знову з'явилися робітники, які рубали ліс на будівельний матеріял і для фабрик паперу. Робітники працювали цілий день і щойно у вечорі відходили до сіл, деякі крутилися також поночі, бо тоді вони «заготовляли» дерево для власних потреб. Ми мусіли дуже вважати, щоб не налізти на них, і тільки в неділі, коли робітники не працювали, ми могли виходити до наших знайомих. Але й тоді треба було бути дуже обережним, бо люди ходили до лісу на полювання, по дерево. В лісі вони почувалися безпечними, українських повстанців у ньому вже не було, про них залишилася тільки легенда.
Наша криївка була надійним сховищем, за п'ять років вона заросла цілковито посадженими нами ялицями і смереками, її неможливо було розконспірувати. Крук вибрав знамените місце. І сиділи ми, безталанні, у нашому бункері, дякували Богові за кожний пережитий день, за те, що ревматизм не покрутив нам кості, що очі не осліпли в підземеллі, звикли і навіть думали, що так воно має бути до якогось часу, тільки не знали, до якого. Час, з одного боку, тягнувся неймовірно довго, з другого – втікав дуже скоро. Тижні вкладалися в місяці, місяці в роки. Ось назбиралося вже сім довгих років...
...Після трагічної смерти Бориса, 19 січня 1947 року, Потап призначив на його місце Чорного-Окулярника. Ми тинялися з місця на місце, тримаючися тої чи тої сотні, бо з сотні Ластівки здезертував колишній командир нашого охоронного відділу Орел, який знав нашу криївку в Ямній. З посту командира Орла перевели до сотні Ластівки за різні малі грабунки по селах, проте в сотні він себе не виправдав, і тоді йому дали призначення до Ярославщини, а туди, всім це було відомо, висилали за кару. Тож він одного разу «відлучився» від нас та почав водити поляків по наших слідах. Сотенний Ластівка наказав взяти з магазинів дещо з харчів і відійти в ліси Турниці, щоб там перебути польську облаву. Поляки насунули цілою дивізією й обсадили всі довколишні села, одним словом, зробили блокаду лісу. Від зрадника Орла вони знали, що в лісах Турниці ми не маємо харчових магазинів, що голод нас вижене з лісу. Природа також немов напосілася на нас: тиснув скажений мороз, аж дерева тріскалися, сніг замерз на лід. Наші тимчасові землянки не охороняли нас від холоду. Харчі незабаром скінчилися, і єдиною поживою, яку ми ще мали, став пенцак, з якого ми варили ріденьку юшку. Так ми перебули до середини лютого. Далі не було іншого виходу, як пробратися до сіл. Ластівка вислав одну чоту до Горішньої Ямни на розвідку. Окружною дорогою, лісами і яругами вона підійшла вночі до села, і раптом: «Стій! Кличка!» – українською мовою. Чота знала, що наших відділів близько не було, відкрила вогонь – і правильно, це поляки хотіли затягнути їх у пастку, але в ліс за чотою не погналися. Нам вдалося дібратися до обезлюдненого присілка Бориславка, де ми просиділи без харчів кілька днів, але голод змусив нас знову вернутися до Ямни. Хрущик, Явір, Лис і я пішли до села на розвідку. Підсунулися до одної з крайніх хат і засіл за загородою. По якомусь часі надвір вийшов господар.
- Вуйку! – покликав Лис (він кожного господаря називав «вуйком»).
Ми всі добре знали «вуйка». Він наділив нас харчами: кілька буханців хліба, трохи бараболі і бобу, і розповів про ситуацію в селі. Поляки вранці відійшли, чи повернуться – невідомо, але він повісить на воротях білу ганчірку, хай ми навідаємося наступної ночі, ганчірка означатиме, що поляків немає. Ми вернулися з «дарами» до своїх. Та як наділити ними цілу сотню? Ластівка наказав вкинути все в баняк і зварити юшку. Наступної ночі, згідно з умовленим знаком білої ганчірки, ми після двотижневого поневіряння увійшли до села. Вигляд наш був жалюгідний: брудні, попечені, мундири і взуття обсмалене, в декого навіть волосся: рятуючися від пекельного морозу при вогнищі в лісі, не один, заснувши, загорівся. Проте мороз, який знущався над нами, був так само немилосердний і до поляків; між ними було багато випадків відмороження рук, ніг, вух. Побачивши, що ні голодом, ні холодом не виженуть нас з лісу, вони залишили села, тільки почали підсилати нам різних провокаторів, які під маскою втікачів з польської і радянської армій старалися втертися в наші лави. Але з ними ми собі давали раду.
Перші прояви весни, коли мороз трохи попустив і сніг місцями розтопився, застали нас у Грозьовій, де ми квартирували разом з сотнями Бурлаки і Крилача. Але, щоб не докучати весь час тим самим людям, як казав Бурлака, пішли всі до Юркової. Не встигли добрі люди нас нагодувати, як розвідники донесли, що в Грозьовій лютує польське військо і з ним є зрадник Орел. Обидві сотні, і ми з ними, відразу вийшли з села і перейшли до лісу Сімки, де, замінувавши за собою дорогу, зайняли оборонні становища. Минали години, і ми вже починали думати, що поляки не потрапили на наші сліди, коли раптом вибухла міна. Заряджено гостре поготівля, хоч алярм міг бути також фальшивий, бо могла на міну наскочити якась звірина, не конче польська стежа. Та за хвилю прибігли стежі. Так! Поляки сунуть нашими слідами, і міна розірвала якогось Антка (Антек – глузливе прізвисько поляка). Слідом за тим на лівому крилі становищ Крилача зірвався гураґанний вогонь: це поляки заатакували там, де найменше можна було їх сподіватися, їхні перші постріли відразу поклали трьох наших. Стрільці від несподіванки почали відступати. Та Крилач з криком «Вперед!» кинувся в протинаступ і стрілецтво пішло за ним. Поляки не сподівалися такої моментальної реакції і відступили, та тільки тому, щоб знову заатакувати Крилача, але ззаду. Чотовий Ванька бачив це зі свого становища. Він порозумівся з сотенним Бурлакою, щоб підпустити поляків цілком близько до нього. Поляки концентрували свою увагу на сотні Крилача, бо, мабуть, не знали, що нас тут більше. Щоб приманити ворога якнайближче, Ванька почав стріляти з дубельтівки (він завжди носив з собою мисливську рушницю, бо любив полювати). Ось підійшов якийсь відважний Антек, і Ванька його «бах», поляк перевернувся. Поляки залягли. Ванька знову «бах! бах!»
- Гей! – крикнув якийсь польський старшина. – Вони не мають амуніції, стріляють з дубельтівки. Вперед!
Ванька на це тільки чекав. Як поляки зірвалися до наступу, заговорила його папаша й інша зброя стрільців. Поляки покотилися, як скошені. На снігу залишилося сорок убитих. Інші втекли. Ми зробили перев'язки їхнім важче раненим, забрали польську зброю і наших трьох убитих та й вернулися до Юркової. Сотні пішли до села Макови, наш відділ Чорного до Грозьової, де Чорний написав звіт про бій провідникові Потапові. Вночі поляки напали на село Макову. Бурлака не хотів у селі приймати бою і відірвався від поляків. Біля Посади Риботицької вони напоролися на польську засідку, зав'язався короткий бій, в якому загинув ройовий Степ і двоє стрільців. Решту ночі сотні перебули в селі Берендювичі, а на світанні відійшли до лісу недалеко села Конюхи. Чотовий Ванька затримався в селі до білого дня. Від села до лісу рукою подати. Під самим лісом на нього наскочили поляки – дві короткі черги з автомата і нашого Ваньки не стало. Поляки забрали його тіло, і ніхто не знає, де його поховали...
Незадовго до Великодніх свят наш охоронний відділ таборувався знову в лісі Сімки. Команду нашого відділу перебрав ланковий Гордий, бо Нечай вже від якогось часу нездужав і перебував у шпиталику. Тим разом ми таборували самі, сотні були в іншому терені. До нас прибули гості – провідник Орлан з Крайового проводу, окружний провідник Григор, провідники Старий-Пастернак, Пугач, Тисо, Аркадій та інші. Вони відбували нараду. А радитися було чого. Провідник Потап привіз багато газет – польських, російських і навіть закордонних. Поляки закликали свій народ боротися проти «упівських банд» та хвалилися своїми успіхами в знищенні нас. Їхні статистичні дані були роздуті до неймовірности, мовляв, стільки то вони вбили «бандитів», стільки взяли в полон. Хіба що вони в свої статистики вчисляли безборонних наших селян, яких мордували. Між нашими селянами був переполох: Їм заповіли, що будуть їх вивозити на «зємє одзискане» (Частина колишньої німецької території, прилучена до Польщі після Другої світової війни).
У той час, як провідники нараджувалися, наш відділ дістав завдання сконтактуватися з станичними по селах, доставити їм з наших магазинів продуктів, щоб господині спекли й приготували нам дещо святочного на Великдень. Та коли ми побачили пригноблені і перестрашені обличчя наших селян, нам роти не відкривалися просити, щоб нам готували свята. Та вони самі почали про це говорити:
- Ми вам спечемо і зваримо, ви харчами не журіться, краще віддамо вам, як має забрати лях! Хто знає, як буде за рік? Бідні наші соколи, що ви будете робити, як нас звідси заберуть! – заливалися сльозами добрі наші селянки, які були для нас за рідних матерів, сестер.
Увесь Страсний тиждень в околиці не було видно польського війська. Було аж дивно. У Великодню П'ятницю пішли ми по селах, де на нас уже чекали готові клунки зі святочними дарами, навіть посвяченими. Та в суботу, коли ми будували столи з кругляків, щоб було коло чого засісти розговлятися, стежі повідомили, що суне ворог вантажними автами: обсадили обидві Ямни і Грузьову, всюди ставлять великі, майже цілі сотні, застави. Нас усіх у лісі було сорок людей. Вночі скликали збірку. Окружний провідник Григор привітав нас зі святами, спільно відмовили вголос молитву. Молилися щиро і просили Бога, щоб допоміг нам і нашому народові перебути всі лихоліття. Далі почали техесенько співати «Христос Воскрес», а відтак з наших наболілих грудей пішло голосніше, голосніше, і поплив спів по всьому лісу. Прибігли стійкові з криком: «Що ви робите, та вас аж на кордоні чути!» Незабаром прибігли інші стежі і повідомили, що поляки входять до лісу з кількох сторін. Ми вмить заховали наші свячені дари в дупла старих дерев і взяли напрям у ліси Турниці. По дорозі до нас долітали окремі польські слова: «Зв'язок! Зв'язок! Дивіться на кущі!» Ми крокували безшумно через густий молодняк. Раптом десь на краю лісу зірвалася стрілянина. Поляки, як опарені, завернули і побігли в напрямі стрілянини. Як пізніше ми довідалися, їхня стежа наткнулася на рій з сотні Ластівки, який йшов до села забрати свого раненого стрільця. Це, мабуть, нас врятувало, поляки загубили наш слід. Ми пролежали в малому густому лісі цілий день і щойно під охороною ночі вернулися до нашого табору. Нашого свяченого поляки не знайшли, вони тільки розвалили наш святковий стіл і потрощили кілька баняків. Ми скоренько розділили великодні дари між собою і, оминаючи всі стежки і дороги, найбільш недоступним тереном пішли в ліси Турниці.
Пізно вночі ми опинилися десь над Горішньою Ямною. Нашу передню стежу зустрів сильний кулеметний вогонь, це ворог розставив свої застави довгою лінією від Арламова, попід ліси Турниці і Сімки аж до Посадських Сосен над селом Трійця. Довелося завертати назад. Мороз і Лис, які добре знали терен, порадили обійти Арламів десь коло кордону. Провідники погодилися. Залишивши всі зайві речі, ми вернулися назад аж під наш табір і густим лісом обійшли село навколо. Далі не було вже проблеми дістатися до лісів Турниці. Провідники Орлан і Григор відійшли з охороною, всі інші залишилися. Спокійно пересиділи ми в тому лісі аж до Провідної Неділі, на жаль, наші харчі скінчилися, і треба було думати про інший терен. Провідники вирішили йти знову в ліси Сімки і звідти нав'язати зв'язок із сотнями. Без ніяких перешкод ми перейшли туди, поляків не було в лісах, не було їх майже по селах. Та це був спокій перед бурею, бо вже тиждень пізніше вони кинули цілі дивізії, одні пішли облавами по лісах, інші по селах. Вивозили українське населення у західні воєводства Польщі!
Нас кілька охотників пішли в терен у розвідку, а також щоб вибрати трохи харчів з магазину. Зайшли вночі до Юркови; в селі паніка, крик, плач. Тут польського війська не було. Селяни збіглися, плачуть, проклинають поляків, просять не дати їх вивезти, пхають нам у руки харчі, кличуть, щоб подивилися, де вони закопують своє добро, передають привітання рідним і знайомим у лавах УПА. Плакали селяни, плакали ми. Серце рвалося з болю, що ми безсилі перед перевагою ворога. Вернулися прибиті морально до табору і склали звіт провідникам. Вони з тупим болем дивилися на нас. Вранці в селі зірвалася стрілянина, чути крики і польську лайку. В ліс пішли облави. Ми сиділи в гущавині і байдуже дивилися, як коло нас проходили сотні польських вояків. Що ж: як побачать нас, згинемо, але заберемо з собою на тамтой світ ще трохи поляків! Пройшли, не побачили! Впродовж одного тижня усі села опустіли...
Кілька днів пізніше ми пішли в ліси Тисової, де таборувала сотня Ластівки. Коло Копислянки ми зустріли ройового Довбуша, який вибирав з магазину м'ясо для сотні. До табору Ластівки прибули також сотенні Бурлака і Крилач з боївкою Орача. Не було тільки ніякого зв'язку з сотнею Громенка. Сотенні і провідники відбували коротку нараду, вони не могли розв'язати питання, що робити далі, вирішили чекати на наказ згори і для установлення зв'язку вислано боївку Орача.
Наш відділ з Потапом, приблизно п'ятнадцять осіб, вернувся знову в ліси Турниці. Ліс уже цілком погустішав і охороняв нас перед ворожим оком. Поляки переходили облавою, ми чули їхню лайку, але вони нас не бачили. Так було два дні. На третій день стійка повідомила, що йде більший відділ польського війська, і ми заховалися в яругу. З протилежного боку на нас посипалися постріли. Ми перебігли до іншої яруги, нас знову обстріляли. Відважніші боївкарі хотіли прийняти бій, але Потап мав свою філософію. Він казав, що «вмерти все є час», і наказав бігти через густі смеречини на гору. Йому найважче бігти, він хворий на легені, засапався найбільше, піт тік по ньому струмочками. Залягли в густих кущах. Лісною доріжкою перейшов попри нас один відділ поляків, за ним ще один. Іншої ради немає, тільки вдавати з себе поляків, у нас також польські мундури. Вийшли на дорогу і почали маршувати по п'ятах поляків. У догідному місці «відлучилися» від них. Польський загін навіть не оглянувся, пішов на узлісся. Аж дивно нам стало, що вони нас не розконспірували. Лягли відпочивати. Потап цілком знемігся, і санітар дав йому якісь ліки. А десь за годину-дві ми побачили нараз дим, спочатку невиразний, а далі він почав густо стелитися по лісу. Тепер ми зрозуміли, чому поляки «не запримітили нас» і пішли з лісу. Вони підпалили ліс! На узліссі вже виразно було видно вогонь. Попри нас почала перебігати сполошена звірина. Потап наказав бігти за нею. Спустилися до якогось невеличкого потічка, тут трохи менше диму, але відчувалася вже гаряч вогню. Чорний біг попереду, він добре знав терен і сказав, що потічок впадає до більшого потоку. Добігли! Перед нами стовпи вогню. «Через полум'я! До потоку!» – крикнув Потап і кинувся першим. Ми за ним, і всі опинилися в теплій, як чай, воді. Щастя, що гранати в наплечниках не вибухли. Дерева вздовж потоку горіли, і ми, посуваючися ним, дивилися, щоб на нас не обвалилися горючі стовбури. Закопчені, аж чорні, трохи попечені, в обсмалених мундурах, але живі вийшли ми потоком аж на поля. Тут уже вечоріло, вітер гнав з лісу клуби диму. Поляків і близько не було.
Сотня Ластівки далі перебувала в околиці Тисової, і тільки з нею ми мали зв'язок. В останніх днях травня наша боївка щасливо добилася до місця її таборування. Сотенного Ластівку застали зажуреного, бо він ніяк не міг нав'язати зв'язок з іншими сотнями. Зв'язкові, яких він висилав, пропадали, що не диво, бо польські облави проходили ліси два рази денно. По кількох днях вдалося одначе сконтактуватися з сотнями Бурлаки і Крилача, які незабаром прийшли самі. Тільки від Громенка в четвертому районі не було ні слуху ні духу. Відділ польової жандармерії, висланий туди Ластівкою, також не вернувся. Але прибули деякі провідники районів, і тому скликано нараду. Та не встигли сотенні і провідники вмоститися на розмови, як проголошено алярм. Надійшла польська облава. Скоренько замаскували місце таборування і перейшли в ліси між Трійцею, Крайною і Лімною. Ліс не дуже густий, з одного боку він майже доходить до дороги, яка лучиться з шосе, що веде до Бірчи, з іншого має багато яруг і потічків, а від села Трійця високу гору. Не встигли ми розтаборитися, як над лісом з'явилися «кукурудзяники» і розсипали над лісами масу паперів. Вітер підхопив їх, покрутив і поніс над горами і лісами. Кілька таких папірців впало й коло нас. Це були польські летючки, писані українською мовою, які закликали повстанців виходити з лісу. «Не вірте своїм командирам, вбивайте їх і переходьте до нас! Це вони злочинці, вам нічого не буде, вам дається амністія!» – стояло там чорним на білому.
Наступного дня, 5 червня, вже вранці наші стежі бачили на дорозі рух польського війська, а коло полудня проголошено гостре поготівля, бо поляки розстрільною почали входити до лісу. Всі замаскувалися й зайняли великим півколом оборонні становища. Був дуже гарний день, дуже сонячний і, дивлячися на сонце, не один з нас питав себе, чи буде воно світити для нього ще завтра.
Перша атака ворога впала на сотню Крилача. Та він, підпустивши поляків якнайближче, змусив їх своїм сильним вогнем до відступу. Друга атака ворога впала на сотню Бурлаки. Закипіло, заревло, та ненадовго. Поляки відступили. Хотілося навіть думати, що ворог, діставши прочуханця, залишить нас у спокої. Та це було тільки наївне бажання, бо ми знали, що не для того стягнув він сюди дивізію війська, щоб так скоро відв'язатися від нас. За третім разом поляки заатакували відразу з усіх сторін: від Трійці, Лімни, Крайни. Найбільший удар впав на сотню Ластівки. Він зачіпив також нашу боївку, становище якої було між сотнями Ластівки і Бурлаки. Загорілася земля від фосфорових куль, вибухи повстанських гранат змішалися з тарахкотінням кулеметів, цівки яких розгорілися до червоного, з дерев сипалося листя і відчахувалися цілі конари, падали на землю ворожі стрільці, падали й наші. Ворог не жалував своїх сил, їх удесятеро більше ніж наших. І ось по зв'язку пішло: «Командир Ластівка згинув!.. Команду перебрав чотовий Журавель». І знову: «Чотовий Журавель убитий! Чотовий Малиняк ранений!..» Ворог вдерся на становища сотні Ластівки. Зав'язався рукопашний бій. Бурлака і Крилач не могли виручати, вони відбивали атаки, скеровані на них. А по зв'язку далі:«З другої чоти два рої попали ворогові в руки...», «ворог схопив раненого Малиняка...». Бурлака і Крилач пішли в одчайдушний прорив, за ними – чота Зимного і два рої з чоти Журавля. Вони блискавично прорвалися через ворожі лави і взяли напрям на село Лодінку, а далі – на Стару Бірчу. Поляки, побачивши, що наші прорвалися, пішли їм навздогін. Наша боївка, використовуючи хвилеве замішання, побігла вниз до ріки Вигор. Ми бігли між поляками, які брали нас за своїх, бо мундири в нас також польські. Так ми перебігли річку і заховалися в густому очереті. Тут ми побачили, що з нами є провідник Пугач і писар Горобець. Потапа не було, бо він був на становищі сотні Бурлаки. Увечері, коли ворог стягнув усі застави, ми добралися до лісів Сімки, вибрали трохи харчів з магазину і пішли до лісів Турниці, далі до Сухого Обічу і над селами Сопутник та Ліщина розтаборилися в густому малиннику.
Оподаль лежала ввалена ялиця, в її конарах було добре ховатися стійковим. Польські облави переходили одна за одною, цілком близько нас. На другий чи третій день нашого сидження, ми почули підозрілі рухи. Хтось підкрадався до нашого табору. Перша думка була, що це поляки, але вони ніколи так обережно не скрадалися. Почали приглядатися. Між кущами з'явилася голова без шапки і далі постать у зеленій шинелі. Стрілець Мороз пізнав свого односельця з Тисової чотового Зимного. Він, побачивши нас, розплакався, і ми довго не могли його заспокоїти.
- Прорвавшися в бою під Трійцею, – оповідав Зимний, – ми відразу потрапили на інші польські застави, через які знову треба було прориватися. Бурлака і Крилач ішли попереду, моя чота ззаду. Я був у середині чоти. Коло Старої Бірчи поляки заатакували якраз мою чоту збоку. Була вже ніч, час від часу нас освічували ворожі ракети. В сутичці, я втратив зв'язок з частиною чоти, яка йшла спереду, і відстав з двома роями. Ми були змушені відступити до ріки Ступниці, а відтак пішли в напрямі Кривого, де нас знову заатакували поляки. Тоді ми перейшли в околицю Лімної. Ранок застав нас у лісі по другому боці села. Поляки йшли нам по п'ятах. Не було іншого виходу, тільки заховатися на високих ялицях. Почали спинатися, і тоді мені виковзнулася з рук рушниця і впала на землю. Я хотів її піднести, але вже було запізно. Поляки вже були між нами. Я скочив у кущі, відбіг трохи і виліз на дерево. Поляки, розглядаючися довкола, побачили на ялицях моїх стрільців.
Зимний знову почав конвульсійно ридати. Ми вже бачили всю картину. Коли поляки почали закликати, щоб стрільці здавалися, на них посипалися постріли. Голос ройового Довбуша чути було на ввесь ліс: «Не здаватися! Бий ляха! Хай живе УПА!» Поляки відкрили вогонь. Ніхто з дерева не впав, стрільці завжди прив'язували себе, щоб мати вільні руки. Одних поцілили ворожі кулі, інші, вистрілявши амуніцію, останній набій залишили собі. Ляхів загинуло також досить.
Зимний не міг собі пробачити, що не загинув разом з усіма, скориставшися з того, що сидів далеко від інших і що поляки його не побачили. Ми розраджували його, як могли, головне тим, що коли б він загинув, ніхто навіть не знав би про геройську смерть його стрільців. По кількох днях Зимний, Хижий та Крик відійшли шукати свою сотню. Відійшли також провідник Пугач і писар Горобець. Ми залишилися на місці. Чорний послав кількох зв'язкових, щоб нав'язати контакт з Потапом. Відживлялися тільки бараболею з наших магазинів. Вона несмачна, бо цілком проросла. Можна б знайти кращу в порожніх селянських хатах, але ворог часто затруював залишені селянами харчі, і ми боялися.
Одного дня трапилася нам велика несподіванка: Крук, що стояв на стійці, побачив якогось вояка. Заалярмував нас. Ми залягли в кущах і почали приглядатися. Коли він підійшов близько, ми впізнали Біса. Боже, яка це була радість. Оповіданням не було кінця. Біс розказав нам багато про загальну ситуацію, про події на Лемківщині, про деяких наших друзів. Від нього я довідався, як загинув Лютий. Один зі стрільців Біса потрапив полякам у руки і навів їх на криївку, в якій був Лютий та інші.
Через кілька днів після зустрічі з Бісом ми налагодили зв'язок з Потапом та рештою нашого відділу. Від Явора ми довідалися про деталі прориву Бурлаки і Крилача. Ворог ішов за ними слід у слід та перегороджував дорогу заставами. Треба було відбиватися весь час. Пізно вночі вони добилися на гору Козі Ребра, недалеко села Рибного, і зробили перепочинок, бо всі падали з перемучення. Там поляки незабаром їх оточили, освітлюючи ракетами гору, а на світанні почали обстрілювати. Наші відбивали атаки цілий день, завдавши полякам великих втрат, самі понесли мінімальні. Вночі поляки припинили обстріл. Ситуація була безвихідна, всі були приготовані загинути геройською смертю. Під тим враженням з грудей стрільців полилася молитва «Боже, вислухай благання». Згодом хтось з наших почав польську повстанську пісню АК про Варшавське повстання проти німців «Ґдзє наруд вистомпіл з оренжем до бою...» (Де народ із зброєю виступив на бій). Ворожий табір занімів. А Бурлака в той час пішов сам на розвідку. Підсунувшися до польських становищ, мав щастя почути їхнє бойове гасло і вирішив «або пан, або пропав». Наказав усім стрільцям, які мали польські мундури, зокрема «Косцюшкової дивізії», яка атакувала їх, вийти в перші ряди, інші – за ними, а стрільців у інших мундирах «порозкидав» усередині. Перед північчю вони зійшли з гори, маршуючи повним кроком. На першій заставі їх затримали «Стій! Кличка!» Бурлака подав гасло ще й число батальйону; і так на кожній заставі. По дорозі вони зустріли відділ міліції і наказали провадити себе найкоротшою дорогою до Порохника. Міліція побачила свою помилку, щойно як розвиднилося. Далі попри села Вапівці, Бовино і Мацьковичі вони пішли на Буковий Горб і в ліси Качмарова. Тут, між іншим, пропав боївкар Цяпка. Він пішов на розвідку, і його зловили поляки.
Сотні мандрували цілу ніч, щоб затерти свої сліди, йшли то в один напрям, то в інший. Так перейшовши за ніч 35 кілометрів, вернулися знову до Порохника в Тисівські ліси. Не треба казати, яку несподіванку мали поляки, як вранці почали новий наступ на Козі Ребра.
12 липня 1947 року на місці таборування нашої боївки Чорного в лісах Сухого Обічу над селами Сопітник і Ліщина відбулася нарада районових провідників. Остання нарада, після якої почалися довгі роки нашої самотности...
* * *
Від 1954 року до Гавриляків почали щоліта приїжджати знайомі з Ряшова – панство Бонци з малими дітьми. Я спочатку ховався від них, а згодом почав показуватися в якості робітника-наймита. Це була дуже мила родина, мені було цікаво з ними говорити, я довідувався від них багато новин. Зате старі Гаврилюки ставали зі мною все менше говірливі. Хоч я їм дуже багато помагав, вони вважали, що на господарстві потрібний господар і Мільця повинна вийти заміж за когось з місцевих поляків, бо ж українців не було, зокрема між тими, що до неї сваталися. Мільця відмовляла, і на ту тему було багато балачок, а той сварок між нею і старою Гаврилячкою. Гавриляк не втручався у жіночі суперечки, краще розуміючи доньку, яка йому сказала, що за ляха не піде. Та як там не було, вони міркували, що коли б я менше крутився в їхній хаті, Мільця скоріше погодилася б вийти заміж, бо не думаю, що вони щось знали про наше кохання. Любов підкрадалася до нас потихеньку, помаленьку, ми боронилися від неї довго, бо знали, що для неї немає будучности, але вона перемогла, і ми покохали себе. Одного разу, коли присікання матері і сватання вже добре надокучили Мільці, вона сказала мені, що хоче мати від мене дитину. Я налякався до смерти: вона цілком збожеволіла! Чи здає собі справу, як вона ускладнить собі життя? Чи вона знає, що ми одружитися не можемо? Чи вона знає, що наша дитина буде незаконною, бо я живу поза законом? Так, так, вона це все знає! Вона знає, що за поляка не піде, бо поляченя виховувати не буде! Я не міг цього слухати. Але з жінками не виграєш. Мільця мене «обдурила» і 1955 року завагітніла від мене. Тоді вона видумала цілу історію, як то коли вона поверталася з Ряшова від панства Бонців, вночі напав на неї якийсь тип і зґвалтував її. Гавриляки дуже переживали «трагедію» доньки, але ніхто не сумнівався в її правдомовності. Не сумнівався також ніхто з сусідів. Не хотів я тільки дурити Фенів і сказав їм правду.
23 січня 1956 року нам народилася донечка Марія. В уряді збірної громади в Бірчі Мільця зареєструвала її як Марію Гавриляк – ім'я батька невідоме. Я потайки ночами брав її на руки і кропив дрібними сльозами.
Боже, пошли кращу долю цій крихітці, ніж її батькам!
* * *
1956 рік був у Польщі багатий на політичні події: несподівана смерть Бєрута в Москві, прихід на його місце як першого секретаря ЦК партії Едварда Охаба – давали нам теми до розмов на довгий час, бо, мабуть, ніхто і ніколи так пильно не читав газет, як ми в криївці. Щойно приходили газети від Антошка, ми їх хапали від Фенів і дослівно перечитували від дошки до дошки по кілька разів, а потім ще кілька днів обговорювали між собою кожну подію. Але це було нічим у порівнянні з нашою реакцією на проголошення польським урядом амністії політичним в'язням 27 квітня 1956 року. Ми «політикували» до безтями: що, як, чому, кого хочуть зловити на гачок? Не встигли опам'ятатися, як прочитали в газеті «Пшемиські кур'єр цодзєнни» сенсаційний наголовок: «АК виходить з підпілля на амністію», далі писалося, де і хто зголошується на амністію. Ми навіть вичитали прізвище одного знайомого поляка з села Бахова, Яся Лєвандовського, колишнього члена АК, який ввесь час переховувався в криївці, там таки в Бахові. Нас розпирала цікавість, мовляв, що далі. А вже наступне число принесло вістку, яка нас цілком приголомшила: «На амністію зголосився член УПА, лікар сотні Громенка Тарас, на прізвище Сташко Пель!» Він переховувався весь час у Перемишлі, в хаті свого батька, який мав також велике господарство в Дубецьку. В іншій газеті з'явилася вістка, що з криївки в Старявських лісах вийшов упіст з сотні Сагайдачного Білик.
Ми не могли знайти собі місця: провокація чи правда? А як правда, які вигляди для нас? Бігали до Феня, він нічого більше не чув. Але бачачи наше збудження, він затривожився. Ну, добре, ми зголосимося на амністію, але що буде з ним, з його родиною, чи не буде якихсь репресій проти них, чи їх не покарають за те, що вони нам допомагали? Це нас ще більше бентежило. Що робити?
З ким порадитися? Так жили ми майже два тижні. Антошко! Єдина надія на Антошка. Він напевно найкраще поінформований! Але як з ним зв'язатися? Просити Феня годі, бо він перестрашений і до Перемишля не поїде. Крук піддав думку піти до Іскані – до Марії і Анєльки, але не так просто зайти до них: там господарять тепер їхні зяті. Проте почали готуватися в дорогу. Раптом через вентиляційний отвір почули ми ззовні якийсь рух, голос людей. Всі думки про амністію в одну мить вилетіли з голови. Крук вхопив кріса, я пістоля. Глянули на папашу, але вона стоїть у кутку тільки як декорація, вже давно не маємо до неї набоїв. Підійшли до виходу. Тепер вже виразно чути польську мову:
- Тут десь є вхід до криївки! – Та це ж голос Юзька Феня. Ми задубіли. Невже зрадив? Ось вже бачимо його, а за ним... Антошко!
Боже, яка радість! Відразу починаємо дерти лаха з Юзька, що не міг знайти входу до криївки. Відсапнувши і оглянувши нашу «хату», Антошко сказав:
- Завтра вам уже ця «хата» не буде потрібна. Від завтра вам уже не буде потреби ховатися в підземелля. Амністія вам усе дарує!
А я, мабуть, збожеволів. Вихопив пістоль і до брата:
- І ти хочеш нас зрадити, і ти хочеш заробити за наші голови сто тисяч золотих?
Усі зірвалися на рівні ноги, Крук вирвав зброю з моїх рук, усі застигли. Коливалося тільки полум'я лампи, яка кидала на білі стіни, зроблені свого часу якраз з думкою про відвідини Антошка, наші довгі тіні. Мовчанка тривала довго. Її перервав Антошко:
- Сідайте!
Ми вмостилися на наші пеньки-крісла. Тільки Крук ходив нервово з цигаркою в зубах. Юзько закурив і собі, руки йому нервово тремтіли. Антошко переводив свій погляд з обличчя на обличчя і говорив:
- Я не гніваюся на тебе, брате. Я розумію твій душевний стан. Не знаю, які були б мої нерви, коли б я стільки років просидів у лісі. Я хочу, щоб і ти, і Стефан зрозуміли, що це єдина нагода для вас вийти з лісу. Другої, мабуть, вже не буде. Я все обдумав як треба зробити.
Далі він подивився на Юзька і продовжував:
- Я бачу, що ви хвилюєтеся, боїтеся, щоб вам не трапилося якесь лихо за допомогу упістам. Я вас запевняю, що ні Стефан, ні Мілько, ні я вас не зрадимо, не зрадимо нікого, хто нам допомогав. Ні, ми не тільки запевняємо, ми вам присягнемо. Хай Господь Бог тяжко покарає, коли б хтось з нас виявився негідником!
Ми всі три стали навколішки перед образком Пречистої Діви Марії, який висів у нас у криївці, Антошко виголошував слова присяги, ми повторювали за ним.
Юзькові, мабуть, відлягло від серця, бо він признався нам, що отримав від Антошка три листи і витинки з газет, але в такій складній ситуації боявся їх мені доручити. Антошко в свою чергу, не маючи ніякої вістки від нас, не міг уже далі спокійно чекати, сів на автобус, доїхав до Динова, відтак 19 кілометрів пішки, прямо до Фенів.
Я мав свої сумніви щодо амністії, тож Антошко розтлумачував нам, як дітям. Амністія не теревені: він сам говорив уже з людьми, які вийшли з підпілля, між іншим, з Біликом і Тарасом, який у темному бункері майже осліп. Вони живуть на волі. Дістали, як і інші, державну допомогу: одноразово по 2500 золотих. Антошко наполягав, щоб ми вже наступного дня їхали з ним до Перемишля і там зголосилися до прокуратури, бо хоч реченець амністії був проголошений до кінця червня, він боявся, що його можуть скоротити. Про таку можливість сказав йому два дні тому один високопоставлений партієць, якого він стриг, що, мовляв, поляки з АК, мабуть, уже всі зголосилися, а з «банд УПА» ніхто більше не голоситься, бо їх уже немає, і тому амністію можуть кожного дня відкликати. Скільки в тому правди, ніхто не знає, але чекати далі немає сенсу. Їхати до Перемишля небезпечно, Антошко здавав собі з того справу, але зголоситися до місцевої міліції чи УБ ще гірше, тут можна пропасти без сліду. Він розважав всі за й проти. Взяв навіть до уваги, що в найгіршому випадку він звернеться про допомогу до прем'єра Циранкєвіча, з яким він за німців сидів якийсь час в одній келії.
Врешті Антошко розвіяв усі наші сумніви, хоч не розвіяв страху. Ми зважилися. Завтра, 14 травня 1956 року, ми залишаємо наше сховище. Антошко з полегшенням відідхнув і сказав, що хоче їсти. Я скоренько зварив бараболю, підігрів котлети. Антошко витягнув «півлітра», всі випили, крім мене, бо я таки ще шанував свій шлунок. По вечері мій хитрий брат запропонував пограти в карти: він це любив, і карти в нього були в кишені. Він добре придумав, бо дві години гри відпружили наші нерви. Тоді взялися до ліквідації нашої хати. Антошко сказав, щоб ми знищили ввесь «компромітуючий матеріял» або заховали далеко від криївки, бо УБ напевно буде робити ревізію та фотографувати нашу домівку. Найбільшою втратою був щоденник Крука, який ми в паніці спалили, хоч тепер, дивлячися з перспективи літ, мені здається, що ми могли б його десь заховати. Кріс і пістоль закопали далеко в лісі, палашу залишили полякам «як дарунок». Прибрали, щоб було чисто і не було сліду, що ми щось «ліквідували». Здається, все!
Потім останній раз стали навколішки перед образом Матері Божої і просили її, щоб і далі не лишала нас своєї опіки.
Була друга година попівночі, як ми залишили нашу домівку. Коли б вона могла говорити, вона, мабуть, краще від мене вміла б розповісти про наші довгі безнадійні аж до отупіння дні, про біль душі, про всі сумніви й вагання і про ті маленькі промінчики надії, які стояли на сторожі нашого інстинкту самозбереження.
Прощай, наша хато! Прощай, наше лісове царство! Прощайте, дев'ять років життя!
Ми розпрощалися з Юзьком і пішли до Гавриляків. Мільця, почувши наш стукіт у вікно, вибігла, як звичайно, на подвір'я, та, побачивши незнайому та ще добре вдягнену людину, настрашилася. Я представив їй брата, і ми пішли до хати. Схопилися також старі Гавриляки. Антошко розповів про все, радив не хвилюватися, що все буде гаразд:
- Ось Мілька і Стефана звільнять, ми вернемося за кілька днів та відгуляємо тоді весілля!
Він узяв на руки маленьку Марусю і додав: - Вона навіть подібна до Плеченів!
Боже! Я думав, що старі Гавриляки здуріють, зчинився крик, плач. Уже те, що ми виходимо на амністію, було неабиякою несподіванкою, але друга – про дитину – вже цілком їх приголомшила. Та на довгі балачки не було часу. Нам треба було поспішати, щоб встигнути на автобус у Динові.
Йшли дорогою, як всі люди, а не стежками і полями. Говорили по-польськи голосно і вдавали дуже веселих, минаючи людей, говорили тільки про дівчат і танці. Так нам наказав Антошко. Коли через села Гуту, Потребки, Ясень і Поруби ми прийшли до Селиськ, розвиднялося. З Селиськ до Бартківки вже не далеко – туди ми переїхали поромом на другий бік Сяну і в Динові сіли на автобус до Перемишля. Посідали окремо – брат спереду, я і Стефан ззаду. Ми домовилися, що не будемо признаватися до себе, сидячи окремо, ніхто мене не пізнає, бо ніхто з евентуальних знайомих на зустріч зі мною не приготований, а разом відразу догадаються.
Автобус рушив. Душі наші в п'ятах. А як по дорозі хтось пізнає нас? На кожній зупинці не зводимо очей з нових пасажирів. На наше нещастя, в автобусі ще й людей небагато, можна добре розгледіти кожну особу. І ось у Бабинцях наші побоювання здійснюються. Хто входить до автобусу? Мариська Лєвандовська, яку я тринадцять років тому часом обтанцьовував на забавах! Сестра Яська, про якого ми недавно прочитали, що вийшов з підпілля АК на амністію. А хай його дідько візьме! Мариська розглянулася в автобусі, побачила Антошка, присіла коло нього та почала голосну розмову. Та їй, здається, мало, що зустріла одну знайому особу, вона незабаром почала крутитися, дивитися навколо, і зір її зупинився на мені. Один погляд – і я вже знав, що пізнала мене. Вона почала щось нашіптувати Антошкові, той заперечливо крутив головою. Баба вперта, шарпає брата за рукав і показує пальцем на мене, Антошко далі заперечливо хитає головою і не хоче обернутися. У такому напруженні доїхали ми до Засяння в Перемишлі, де автобус зупинився коло церкви Св. Володимира. Яке щастя, що їй одначе не вистачило нахабства підійти до мене. Люди почали висідати, зчинилося хвилеве замішання, і мені з Круком вдалося просмикнутися побіч неї в бічну вуличку. Надігнав нас Антошко і сказав, щоб ми поспішали за ним, бо Мариська також висіла з автобуса, і хто знає, куди вона побіжить, може, й до УБ. Нам якнайскорше треба забігти до нього до хати, а відтак до прокуратури, там уже нас ніхто не заарештує. Засапані прибігаємо до братової хати, він відкрив двері, і ми, ще з коридору, почули переконливий голос Мариськи, що вона «цілком певно бачила в автобусі Мілька». Іншої ради немає, входимо до середини. Братова кидається мені і Крукові на шию, Мариська собі. Виявилося, що «страх має великі очі», Мариська нам не ворог і ніяких поганих намірів не мала. Вона пережила велику трагедію свого брата, розуміє нашу і тішиться, що ми вертаємося на волю.
Перекусивши нашвидкуруч, Антошко повів нас до прокуратури. Того дня в Перемишлі відбувалася якась велика кримінальна розправа, на яку за квитками пускали людей, був добрий претекст для брата йти до будинку суду, в якому містилася також прокуратура. Антошко йшов спереду, ми кільканадцять кроків за ним. Коли він приставав, вітався і перекидався словами зі своїми знайомими, ми припиняли ходу і вдавали, що до чогось приглядаємося. А дивитися нам було на що. Від 1947 року ми взагалі не були в місті, і тому нас приголомшували авта, автобуси, метушня людей. Кожний біг у тільки відомому для себе напрямі, ніхто на нас не звертав уваги, і це нас трохи нервово відпружило. Саме місто від мого останнього перебування в ньому також змінилося до невпізнання. Виросло багато нових будинків, нові площі. Там, де перед війною був ринок, постав парк імени генерала Свєрчевського з великим пам'ятником йому.
Перед новим великим будинком на вулиці Першого травня Антошко зупинився і кивком голови показав на браму. Ага! Це тут! Ми увійшли за ним у великий коридор, в якому було повно-повнісінько людей, і за братом пропхалися попід двері, на яких був напис: «Прокуратура». Антошко, підбадьорюючи, моргнув на нас і пішов далі. Мені видалося, що піді мною загорілася земля, закалатало серце. Ми з Круком подивилися один на одного, перехрестилися в душі і постукали в двері.
До кімнати-чекальні впустив нас озброєний міліціонер:
- У якій справі? – спитав, рівночасно оцінюючи нас оком знавця.
- Хочемо особисто говорити з паном прокуратором.
- Прошу зачекати. – Він пішов до іншої кімнати, щоб за хвилю пропустити нас усередину. З-за столу встав широкоплечий, високий панисько.
- Я прокуратор. Ви в справі..?
- Ми вийшли з лісу і голосимося на амністію, – відповів я, бо краще говорив по-польськи, ніж Крук.
- Панове з АК?
- Ми з УПА.
Лице прокуратора легенько пересмикнулося. Під ногами міліціонера заскрипіла підлога, і, може, нам здалося, що він відбезпечив зброю. Прокуратор спочатку відступив, потім вийшов з-за столу, почав обходити нас і оглядати з усіх боків мовчки, а відтак запитався:
- В яких лісах ви переховувалися?
- В Дилягівських, недалеко Явірника Руського...
- Від якого року?
- Від 1947.
- Що? Так довго? Хто вам казав тут залишатися?
- Ніхто. Ми відбилися від нашої частини, загубилися в лісі. Потім боялися зголоситися до польської влади.
Прокуратор сів за стіл і почав усе записувати.
- Ім'я і прізвище, псевдонім, місце народження?
- Омелян Плечень-Чабан з села Іскані.
- Стефан Сорочак-Крук з села Явірник Руський.
- Де ви жили? В бункері?
- Так. Ми побудували криївку.
- А чим ви жили? Шишками? Звідки ви діставали харчі?
- Давали собі раду, як могли. Полювали, головне на диків. З поля крали бараболю, городовину, збирали колоски збіжжя.
- Що, колоски їли?
- Ні, ми мололи їх на жорнах, господарського причиндалля залишилося багато в хатах, з яких вивезли людей.
- Проте, ви мусіли мати якийсь контакт з людьми?
- Так. З родиною Гавриляків у Рибному.
- Ага! Вони вам допомагали добровільно?
- Під примусом. Вони нас боялися.
- Ще якийсь контакт?
- Ні.
- Жонаті?
Я відповів, що ні, Крук сказав: «Так».
- А де жінка? Листувалися з нею?
- На «зєм'ях одзисканих». Контакту не мав.
- Ваші зізнання є правдиві?
- Так.
Тоді прокуратор сказав нам іти до чекальні. Добре, що було де сісти, бо з нервового напруження нам вгиналися ноги. Довго не довелося сидіти, нас покликав до іншої кімнати якийсь молодий панисько, сказав, що він секретар, спише наші життєписи, але щоб ми нічого не крутили та говорили тільки правду. Перепитував окремо мене, потім Крука про все від самого народження, морочився добру годину з кожним з нас. Потім запровадив нас знову до прокуратора. Той урочисто сказав нам:
- Відтепер ви вільні люди. Завдяки амністії польського уряду вам прощається все, віднині ви маєте такі самі права, як кожний інший громадянин у нашій державі. Ніхто не має права вам дорікати за ваше минуле; коли б хто-небудь собі на таке дозволив, ви навіть можете таку людину позивати до суду.
Ми висловили свою подяку польському урядові.
- Та це не все, – продовжував прокуратор – пам'ятайте, що амністія звільнила вас тільки від 15 років ув'язнення за розбишацтво УПА, ваше звільнення є умовне, за вами будуть слідкувати протягом двох років. Якщо ви за той час потрапите в якусь халепу, вас заарештують, засудять і до засуду додадуть ще термін 15 років, від якого вас тепер звільнено. Моя порада вам: не бешкетувати самим і не дати себе спровокувати до сварки, бійки, не красти і не політикувати.
А далі тикнув пальцем мені:
- Ви, громадян Плечень, вертайтеся до Рибного до Гавриляків, які, як ви зізнали, допомагали вам тільки тому, що боялися вас, тепер ви допомагайте господарювати там без страху. Та не забудьте одружитися з матір'ю вашої донечки!
Ага! Значить, навели вже всі справки. Я слухняно кивнув головою. Крукові прокуратор сказав, що за два дні розшукають його жінку й дитину, тоді він зможе до неї поїхати, проте, хай буде приготований, що жінка може його не прийняти, що вона могла навіть вийти заміж, у такій ситуації хай не вчинить нічого протизаконного, найкраще, щоб взяв тоді з собою когось на свідка і запитав жінку, чи вона хоче вернутися до нього. Коли вона не захоче, хай він краще забуде, що був жонатий.
Після тих повчань він нам видав особові посвідки, дав адресу банку, який видавав одноразову допомогу в сумі дві й півтисячі золотих, подав на прощання кожному з нас руку і випровадив на коридор, де сказав чекати на когось з міліції. Побачивши наші «квасні» міни на звук слова міліція, він додав:
- Не бійтеся. Нічого вам уже не зроблять. Але там мусять провірити правдивість ваших зізнань.
Хоч довго ми не чекали, проте встигли почути між людьми таку репліку в наш бік:
- Ось бачиш тих двоє, під стіною, кажуть, що вони з УПА вийшли на амністію. – Далі пішли прокльони. – Шкода, що не потрапили нам у руки раніше. Хитрі, пішли до прокуратора в Перемишлі, не до міліції, знали, що там могли б їм голови скрутити.
Прийшло по нас двоє цивільних і забрали не в міліцію, а до УБ. Там нас розділили – кожного в окрему кімнату. Прийшов слідчий УБ, він так і назвав себе, та ще двоє. Посадили мене в крісло, і тут щойно почалося.
- Відколи в УПА? Чому пішов до УПА?
- Від 1944 року. Не хотів іти до Червоної армії.
- Чому не хотів іти до Червоної Армії?
- Бо я польський громадянин.
- То чому пішов до УПА?
- Бо різні польські групи почали нападати на наше село, грабувати і мордувати українців. Хто хотів вижити мусів ховатися.
- Кого замордували?
Я почав їм оповідати про наш присілок Свинки, мав на думці сказати і про інші, але вони скоренько перейшли до наступного питання.
- Де ховався?
- У Юзька Галюльки. – Назвав його, бо його якраз поляки замордували.
- Хто ще ховався у нього з вашого села?
- Цілейко й Уштван.
- І тоді ви пішли до УПА?
- Ні, нас забрали, бо поодинцем не вільно було ховатися.
- Хто? Як вони називалися? Яка це була одиниця?
- Не знаю. Це була боївка.
- Що ви там робили?
- Мене приділили до боївки АБ.
- Яка боївка АБ? Що вона робила?
- Ми носили підпільну пошту від пункту до пункту.
- Як та пошта виглядала?
- Скручені рулончики паперу.
- Чи ви знали, хто забирає пошту?
- Ні, я ніколи не бачив. Моїм завданням було залишити її в призначеному місці.
- Хто був вашим командиром? Як йому було на прізвище?
- Борис. Прізвища його ніколи не чув.
- Борис був провідником СБ, то й ви були в СБ.
- Нічого про це не знаю. Я в нього був у 1945 році, він очолював АБ, а коли мова про мене, то таких, як я, до СБ не приймали!
- Чому?
- Бо я не маю освіти.
- В яких районах ви служили?
- Спочатку в четвертому, потім в другому.
- Хто був провідником другого району?
- Скала.
- Хто був його командиром?
-Тер!
- Хто такий Гук?
- Наш парох в Іскані!
- Де його сини? Були в УПА?
- Не знаю. Ніколи їх не зустрічав.
Слідчий засипав мене питаннями як із скоростріла. Це не були випадкові питання, він знав, про що говорить. Питався мене про сотенних Бурлаку, Ластівку, Громенка, Крилача. Знав він також про Вістуна – дуже хотів знати, чи я його знав особисто. Питався про прізвище кожного. Не міг я на кожне питання відповідати: «не знаю», бо це вже було б цілком підозріло, тому про сотенних сказав, що не раз їх бачив, як розносив пошту, про Вістуна чув, що такий був, а звідки та як називався – про це не вільно було в УПА говорити. Мене також ніхто не питався, як мене на прізвище. Далі слідчий почав мене тиснути, чому ми не відійшли, як сказав, «до американців», мовляв, нас залишили в Польщі з певним завданням, і взагалі скільки нас було. Я відповів, що нас було тільки двоє, ніхто нам не давав ніякого завдання, ми просто відбилися від нашої групи. Не могли ми її шукати, бо я захворів на шлунок і хворію ним до нинішнього дня. А що допит сильно напружував мої нерви, то мій шлунок дав про себе знати, і я кривився від болю. Один з «асистентів» слідчого, які досі сиділи мовчки і не зводили з мене своїх очей, обізвався:
- Ви й тепер симулюєте, що вам болить шлунок?
- Нічого я не симулюю. Я хворію від 1947 року. Я навіть ходив до лікаря!
- До лікаря? Якого? Куди?
- До доктора Заремби в Динові, в січні 1953 року.
- Яке прізвище і місце замешкання ви подали лікареві?
- «Ян Зайонц з Брижави!»
- Чому ви якраз вибрали доктора Зарембу і місце замешкання Брижаву?
- Питався людей в Динові на вулиці, вони мені порадили. А сказав, що я з Брижави тому, що це далеко від Динова і там мене ніхто не знав.
Слідчий подивився пильно на мене, підніс телефонічну трубку і сказав сполучити себе з доктором Зарембою в Динові. Лікар потвердив йому, що Ян Зайонц приходив до нього. Тоді він знову почав мене атакувати:
- Яку зброю ви мали при собі, як відвідували лікаря?
- Палицю і ножа!
- Ви не боялися іти до Динова, вас могли зловити!
- Це й є доказ, що я не симулянт. Коли б ви мали такі болі, як я, також ризикували б. Хворій людині все одно.
Корчі шлунка ставали дошкульніші. Я зігнувся на кріслі і затискав зуби, щоб не стогнати. Може, помогла б мені цигарка? Слідчий і ті двоє курили одну за одною. Я попросив сигаретку. Один з них подав мені навіть вогню. А слідчий відразу:
- Чому не принесли папіросів з собою?
- Бо я їх не маю.
- А в Брижаві хто обікрав кооперативу?
- Не знаю, – відповів я зрезиґновано.
- Як не знаєте? Кому, як не вам, у лісі потрібні були продукти з кооперативи?
- Панове, я говорю як на сповіді. Ні я, ні Сорочак про ніяку крадіж у Брижаві не знали і не знаємо!
- Сповідь! – з іронією промовив один з хоронителів, – ми в сповідь не віримо!
- А я вірю, бо вірю в Бога, а ви не визнаєте сповіді, то не диво, що не можете мені вірити! – відпалив я вже сердито.
Слідчий подивився на мене з-під лоба та перейшов на інше.
- Яку зброю ви мали?
Я – кріса, Сорочак – папашу.
- А де ця зброя тепер?
- Кріса я вже давно викинув, ще десь у Турницьких лісах, бо не було до неї набоїв. А папаша чекає на вас у бункері, також без набоїв та ще й поламана.
- А з якою зброєю ви ходили?
- Та я вже сказав – з палицею і ножем. Сорочак також.
- А звідки брала зброю УПА?
- Ми її здобули у ворога.
- Вам давали німці, а потім американці й англійці.
- Нічого про це не знаю. Я бачив переважно зброю радянську.
- Чому радянську?
- Її найлегше було здобути і до неї можна було знайти набої.
- А де були магазини зброї УПА?
- Я не знаю.
- А скільки людей ви повісили? Скільки вбили?
Тепер я вибалушив на нього очі:
- Коли б я вбивав і вішав, то не вийшов би до вас з лісу.
Десь на цій темі діалог закінчився, бо увійшов Крук і його слідчий. Панове слідчі обмінялися своїми записками, і відтак мій слідчий сказав, щоб я йшов до іншої кімнати: мене перепитуватиме слідчий Крука, а він – Крука. Це щоб перевірити, чи ми говорили правду.
Виходячи, кидаю оком на Крука. Він також виглядає так, неначе б його болів живіт. Мені здається, що я ніде не «забрехався», говорив так, як ми устійнили з Круком. Думаю, що він також.
У тій іншій кімнаті також сиділо двоє «хоронителів». Слідчий Крука засипав мене такими ж самими питаннями, але все йшло скоріше, і десь по годині нас завели разом і ще раз перепитували. Врешті почастували цигарками і сказали, щоб ми пішли в коридор посидіти:
- Може ще щось собі пригадаєте, бо могли щось забути.
Надійшла вже п'ята година. Голови макітряться, в ротах пересохло, бо від ранку не дали нам навіть краплини води напитися. Довго ми не відпочивали, прийшли слідчі й уся «свита» вузькими сходами попровадили нас на подвір'я. Тут ми остовпіли від страху. На подвір'ї стояв джип, з десяток озброєних міліціянтів та великий поліційний вовчур. Ось тут нам і капличка! Страх, мабуть, малювався на наших обличчях, бо один зі слідчих сказав:
- Не бійтеся. Ми тепер поїдемо до вашого бункеру, щоб подивитися, як ви там жили. – і ще додав: – Але один постріл у лісі – і вам – кінець.
Коли я входив до великого військового джипа, пес штовхнув мене мордою, і то так сильно, що я впав на землю. Хтось накричав на пса, хтось подав мені руку, всі вмостилися, і авто рушило. За ним неслися стовпи пороху, пилюка різала очі і дряпала в горлі.
Ми показували дорогу. Коло присілка Мутвиці ми сказали шоферові звернути з дороги на поле, заросле травою, джип підскакував на ньому, а нам переверталося все в порожніх шлунках. Далі Меццового лісу не можна було їхати. Тут усі висіли. Шоферові й одному міліціонерові звеліли залишитися коло авта, але шофер почав протестувати, то залишили з ним двох міліціонерів. Решта рушила за нами, страшний пес також. Усе товариство дуже поспішало, щоб не застала їх ніч у лісі. А ми вибрали підхід до криївки через мочари. Нам не першина замочити ноги, хай вони також спробують іти трясовинням по коліна. Можна собі бодай на таку помсту дозволити після цілоденних знущань над нами. Це все ми з Круком узгіднили, як теж, що разом не йдемо до криївки, щоб нас там не постріляли.
Видряпавшись яругами на гору, ми зупинилися коло наших крислатих ялиць.
- Де ж до холери та криївка? – гаркнув слідчий.
- Тут, – кажемо, – під нами.
Міліціонер з псом кинувся наперед, за ним ще один. Шукають. Ми стоїмо. Шукайте, чорта з два найдете. Та бачимо, що писки слідчих починають червоніти зі злости. Крук пішов між малі й густі ялички й відкрив двері до криївки. Полякам очі вилізли на лоб, стоять приголомшені. Крук пішов до середини, за хвилину вернувся і сказав, що можна заходити, світло засвічене.
- Ходім, – покликав мене слідчий. Та я відмовився.
- Для мене там нічого нового. Дивіться самі. Пішли за Круком троє, між ними – один зі слідчих. За хвилин п'ять він вийшов майже з захопленою міною.
- Та хай то холєра візьме! Правдивий люксус! Дві кімнати, коридор, вода, майстерна піч! Тільки комина не бачу.
- Він ось тут, – кажу, – ми стоїмо на ньому.
- Де, де?
Я підніс кусень моху, всадив руку в отвір і витягнув затичку, якою закривався комин.
- Хитро, дуже хитро!
З бункеру повиносили все наше, нагромаджене роками, барахло: лампу, баняки, посуду, пилки, молотки, одяг та запаси харчів і – найважливіше – нашу зброю: заржавілу папашу, дві обкуті палиці і два саморобні ножі. Все це гарненько поскладали, нас також поставили коло наших «маєтків» і сфотографували.
Нам трохи відлягло від серця, може, нас таки тут не постріляють, бо ж який сенс фотографувати нас живими, щоб пізніше «цокнути»? Та наступні хвилини нагнали знову страху. Слідчий витягнув з кишені листа і наказав його прочитати. Я глянув і мороз поліз попід шкіру. Це був лист Павла з Америки, якого я заховав за стовп у стіні, а вони, чортові сини, його знайшли. Добре, що лист був без дати, а конверт я знищив.
- Ну? – запитався слідчий.
А я в одну мить відчув таку втому, що не мав сили видумувати якусь брехню. Тому віддав йому листа і тільки буркнув, що принесли мені його ангелики з неба. Слідчий похитав головою і не допитувався далі.
Рожеве колесо сонця вже присіло за лісом. Слідчий почав підганяти всіх. Нам звелів взяти наші речі, «зброю» – міліціонерові. Ще раз обвів криївку очима і з визнанням похитав головою:
- Так, так! Добре подивіться всі. Скільки років вони тут жили, лісоруби ходили, лісники, селяни, і ніхто їх не бачив. Скільки років жили під землею, не покрутило їх, не осліпли. Твердий український хлоп!
Ми не вірили власним вухам.
Назад ми вже попровадили їх твердим ґрунтом. Але щойно коли всі сіли до авта і воно рушило, ми перестали боятися, що нас тут залишать у лісі «на вічну партизанку».
Була темна ніч, як ми прибули до Перемишля. На Площі Брами мене і Крука висадили і сказали: «До побачення».
- Чи ми маємо ночувати на вулиці? – запитав Крук.
У відповідь слідчий показав пальцем на мене:
- Нехай твій колеґа переночує й тебе у свого брата.
Авто рушило, і ми залишилися самі.
Невже ми на волі?