Дев'ять років у бункері. Частина І. (Автор: Плечень Омелян)

Дата публікації допису: Jan 17, 2014 3:44:38 PM

Спомини вояка УПА Видання друге

Львів

КАМЕНЯР

2012

УДК 63.3(477+438)

ББК (4УКР=4П0Л)

П38

У книзі вміщено спогади вояка УПА, в яких відтворюються трагічні сторінки діяльності Української Повстанської Армії, коли її підрозділи під натиском совєтських військ змушені були відступити за межі України. У центрі розповіді – доля двох простих вояків УПА, які силою обставин опинились у самотині і дев'ять літ змушені були проводити життя в лісовому бункері. Книжка вражає своєю правдивістю і відданістю ідеї, чистотою і незламністю.

Текст подається за виданням:

Плечень Омелян. Дев'ять років у бункері: Спомини вояка УПА. – Нью-Йорк: Сучасність, 1987. – 216 с.: іл. – (Б-ка Прологу і Сучасності. Ч. 175)

ІSBN 978-966-607-221-9 © 1987 Sučasnist

Замість переднього слова до другого видання книжки

Десь десять років тому чоловік середніх років прогулювався вулицями Нью-Йорка, аж на його шляху трапилась бібліотека. Понад усе у світі цей чоловік любив читати, тож, не роздумуючи, він зайшов до бібліотеки. Чоловік також любив подорожувати і знав кілька іноземних мов, тому він одразу пішов до секції, де на полицях стояли книги іноземними мовами. І яким було його здивування, коли серед цих книг він побачив книгу українською мовою «Дев'ять років у бункері» Омеляна Плеченя.

Чоловік був українцем, який виріс в Америці. Його батьки народилися в Україні і усе своє життя були свідомими українцями. Доля закинула їх у далекий край, позбавивши зв'язку з рідною землею, мовою, культурою. Але й на чужині вони зуміли зберегти у своїй душі енергетику рідного краю, яку привезли з собою. Вони ділилися нею зі своїми дітьми, прививаючи їм любов до далекої, невідомої, але такої омріяної батьківщини.

Чоловік узяв книгу додому і вдома прочитав її з великим захопленням. Ця книга не була написана істориком, котрий зазвичай збирає інформацію у запилених архівах. Її написала людина, яка піддала своє життя небезпеці, борючись за вільну Україну. А коли битва була програна, ця людина відмовилася здатися і разом із своїм бойовим товаришем пішли у поліські ліси Волині, самотужки збудували бункер і переховувалися там протягом дев'яти років! Кілька разів їх майже впіймали, вони пережили багато труднощів, але нарешті змогли вирватись на свободу.

Книга видалась чоловіку не просто звітом вояка УПА про роки виживання, проведенні у бункері, а насправді цікавою повістю про молодих двадцятирічних українців, мужніх і незламних патріотів своєї землі.

Захопившись книжкою «Дев'ять років у бункері», чоловік вирішив придбати її, але ніде не міг знайти навіть вживаного примірника. Видавництво, що видало книгу, вже припинило свою діяльність, автор, Омелян Плечень, помер у 2002 році. Тож чоловік зробив ксерокопію книги і, приїхавши до України, спробував знайти кого-небудь, хто знав про цю книгу або про її автора. Пошуки були безрезультатними. Жодна книгарня, навіть центральні київські бібліотеки не мали і навіть не чули про це видання.

Повернувшись до Америки, чоловік продовжив пошуки слідів Омеляна Плеченя. Так він зустрів Павла Плеченя, рідного брата Омеляна, і дізнався від нього про те, що з території Радянської України Омелян перебрався до Польщі, а звідти емігрував до Америки. Павло, який на той час уже жив в Америці, допоміг йому облаштуватися в Нью-Йорку.

Коли Омелян опинився далеко від України, він увесь час пам'ятав, що він був вояком УПА. Він не зміг забути роки, проведені у волинських лісах. Так народилася ідея написати книгу «Дев'ять років у бункері».

Сьогодні, нарешті, книга видається в Україні. Видається завдяки зусиллям великого книголюба, невтомного шукача слідів Омеляна Плеченя та його повісті – українця за походженням і за станом душі, американського журналіста і автора книги «Незнаний Христос» Богдана Годяка.

Видання цієї книги, зокрема напередодні 70-річчя утворення Української Повстанської Армії, є дуже важливим актом вшанування пам'яті вірних синів і дочок України, які своїм життям оплатили нашу свободу і незалежність, історія двох молодих хлопців, мужніх і сміливих, може слугувати прикладом для сучасної молоді, прикладом сили і незламності українського духу.

Ольга Годяк,

голова правління Центру «АРАТА»

ВІД ВИДАВНИЦТВА

(Вступне слово до першого видання)

Пропонуємо нашим читачам спомини вояка Української повстанської армії, які своїм змістом ширші від того, що обіцяє їхня назва. В основному це розповідь про життя автора впродовж дев'яти років у бункері, точніше, в бункерах так званого Закерзоння (1947-1956), а слідом за цим, після проголошення амністії 1956 року, про його перебування в Польщі аж до часу виїзду 1963 року до США.

Розповідь густо переплітається з подіями минулого. Таким чином, перед читачем розгортаються фрагменти широкої панорами життя та боїв УПА в 1943-1947 роках на Закерзонні, себто на тих окраїнах західноукраїнських земель (Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Посяння), на яких до Другої світової війни жило коло півтора мільйона українців та поляків і які дісталися Польщі на підставі договору між нею та СРСР у серпні 1945 року.

У результаті згаданого договору почався обмін населення між Польщею й Українською РСР. Формально він був добровільний, на ділі, однак, якщо йдеться про українське населення наших західних окраїн, він перетворився на примусове виселювання. Оточені польським військом та міліцією, українські селяни були змушені покидати рідні хати, які відразу захоплювали місцеві або позамісцеві поляки, що грабували залишене майно, селилися в покинутих господарствах або нищили їх. Українців спрямовували на схід, пізніше вивозили на так звані повернуті польські землі на заході, які до війни належали Німеччині. Навіть польська післявоєнна література не приховує брутальности тодішніх насильств над українським населенням, а інколи навіть засуджує.

Акція виселювання не проходила без самооборони українських жителів. Вони чинили опір, а їм на допомогу приходили збройне підпілля Організації українських націоналістів та УПА, які були організовані в тих теренах та на Холмщині уже 1943 року, і, зокрема у зв'язку з паленням українських сіл, де й залишилися після війни. На такому тлі розгорнулася кількарічна (1944-1947) епопея боротьби українського населення західних окраїн та право жити на своїй землі. Спочатку, коли на ті терени увійшло радянське військо й передусім частини НКВД, а слідом за ними відділи польської поліції та війська, це була боротьба проти обох окупантів.

Обкладинка першого видання споминів Омеляна Плеченя (1987р.). На обкладинці, спроектованій Надією Штендерою, – фрагмент деревориту Ніла Хасевича (1949р.)

По війні український опір ламали самі поляки, і для цього вони потребували три роки. Про розміри цього конфлікту дає свідчення його кінцева стадія, що відома в польській літературі під назвою «Операція «Вісла». Її метою було примусово виселити рештки українського населення і таким чином остаточно також ліквідувати УПА на тих теренах.

На підставі ухвали Ради Міністрів у квітні 1947 року Державний Комітет Безпеки приступив до «Операції «Вісла» під командуванням заступника шефа Генерального штабу Війська Польського генерала Стефана Моссори. Акція проходила в три етапи.

На першому етапі, який тривав шість тижнів, наступ був спрямований на південносхідні терени: повіти Сянок, Лісько та Перемишль. Його завданням було знищити курені командирів УПА Рена (на Лемківщині) та Байди (на Перемищині).

На другому етапі, який тривав від кінця травня до кінця червня, головний удар спрямовувався на повіти Любачів і Ярослав, але рівночасно ще продовжувався на Перемищині та Лемківщині.

На третьому етапі ворог скерував свій наступ на Люблінщину та Грубешівщину.

В акції «Вісла» взяло участь 5 дивізій польського війська, відділи органів безпеки та міліції, силою – за офіційними польськими джерелами – 17350 вояків. Крім піхотних частин, участь брали також летунська ескадра та панцерні поїзди.

Наступ проти відділів УПА на Закерзонні проходив у тісній співпраці з СРСР і Чехо-Словаччиною. Частини більшовицького прикордонного війська зайняли кордон між Польщею та УРСР. Чехо-Словаччина кинула на боротьбу з УПА коло 14 000 війська та поліційних частин під назвою операційної групи «Тепліце».

Українські організовані сили, які чинили опір тій навалі, нараховували на тих теренах понад 2 тисячі вояків УПА і коло 4 тисяч учасників підпілля ОУН та самооборонних відділів населення й їхніх прихильників.

Операція «Вісла» на території Польщі тривала понад три місяці й закінчилася 31 липня 1947 року. Дальшу боротьбу з меншими відділами УПА та збройного підпілля проводили краківське та люблінське з'єднання Війська Польського разом з відділами місцевої поліції.

Терен, на якому перебував автор споминів, належав до Перемиського, Сяноцького та Ліського повітів Ряшівського воєводств.

У підпільній системі ОУН українські етнографічні землі під Польщею, себто так званий Закерзонський край, територіально перекривалися VI воєнною округою УПА. Цей край ділився на організаційні округи, надрайони, райони та кущі.

Шостій воєнній окрузі УПА підлягали три тактичні відтинки. Події, які автор описує, відбувалися в тактичному відтинку «Лемко», який обіймав Перемищину та Лемківщину, командиром відтинку був Василь Мізерний-Рен.

Провідником організаційної Округи ОУН, яка територіяльно перекривалася тактичним відтинком «Лемко», був Мирослав Гук-Григор, а надрайон Перемищини мав назву «Холодний Яр». Район, про який найбільше автор згадує, включав села на південь від Перемишля, на схід від Бикова та на північ від Сянока та Ліська.

На Перемищині до часу виселення воювали сотні Володимира Щигельського-Бурлаки, Михайла Дуди-Громенка, Григорія Янівського-Ластівки та Ярослава Коцьолка-Крилача. На Лемківщині діяли сотні Степана Стебельського-Хріна, Василя Шишканиці-Біра, «Стаха» та Романа Гробельського-Бродича. Крім цього, тут діяли надрайонові та районові боївки.

Ще перед акцією «Вісла» Командування УПА планувало на літо 1947 року рейд трьох сотень з Перемищини-Лемківщини через Чехо-Словаччину до Західної Німеччини. Цього не вдалося зреалізувати з огляду на подані вище причини.

У ситуації цілковитого оточення ворожим військом Командування УПА та Провід ОУН видали наказ частині відділів і підпілля пройти рейдом у Західну Німеччину, іншим відділам пробитися на територію УРСР. На виселених теренах залишилися тільки малі збройні групи з дорученням підтримувати зв'язок.

У червні 1947 року сотня Бурлаки з залишками сотень Ластівки та Крилача й сотні Громенка вирушили в рейд на Захід. Лемківські сотні Хріна, Рена, Біра, Стаха, частина боївок та членів збройного підпілля пробилися на територію УРСР.

Ті, що залишилися для втримання зв'язку на Закерзонні, зголосилися до цього добровільно. Це були вояки, які в більшості були родом з довколишніх сіл. До таких добровольців належав Омелян Плечень-Чабан, син малоземельного селянина з села Іскань на Перемищині. Німці ув'язнили його двох братів до концтаборів у Аувшвіці і Дахау, а він сам увійшов до ОУН 1943 року, а через рік став вояком УПА.

Нові обставини після виселення населення були незмірно важкі. Ворог далі блокував села, викривав криївки, робив наскоки на постої повстанців.

Зиму 1947-1948 років авторові вдалося перебути з групою підпільників, але вже 1948 року ворог ліквідував рештки українських повстанців на Перемищині. Всі зв'язки з домовленими раніше пунктами перервалися.

Для автора почався новий етап: довгорічне перебування в криївках тільки вдвох з повстанцем Степаном Сорочаком-Круком. Пережити цей час йому вдалося завдяки доброму знанню терену і місцевого населення, вродженій спритності, відвазі й передовсім досвідові, який вони з Круком набули в підпіллі та в повстанській боротьбі.

Спогади Плеченя в опрацюванні Ніни Ільницької написані цікаво, живою мовою, безпретензійно; з очевидним бажанням відтворити правдиві факти життя, побут і людей, з їх сильними та слабкими рисами характеру, успіхами й невдачами, без пафосу та без перебільшування того, що було страшним, жорстоким і трагічним. Особливо в споминах вражає велика прив'язаність наших братів західніх окраїн до рідної землі, їхній твердий характер, витривалість і завзятість в обороні прав свого народу. Це не випадково, що з тих окраїн вийшли талановиті вояки УПА та підпільники ОУН, що сьогодні, коли колишні жителі тих західніх окраїн розсіяні по широкому світі, коли переважну їхню більшість поселено на західніх землях Польщі, далеко від українського материка, вони та їхні молодші покоління зберігають любов і вірність релігійним і національним традиціям своїх предків. Це цінне свідчення живучости нашого народу, зокрема мешканців його найдалі на захід висунутої етнографічної території.

Спомини Омеляна Плеченя наводять на деякі рефлексії. В основному вони зображують події на тлі найсвіжішого етапу українсько-польської боротьби, себто періоду 1940-х років, боротьби кривавої, жорстокої, безоглядної. У довгій історичній послідовності воєн між українським і польським народами це був конфлікт на найзахіднішій території українського поселення. Може, в цьому є також деяка символіка. Бо в минулому війни між обома народами велися на дуже широких просторах, куди сягали польські завоювання, – аж до Дніпра, не кажучи вже про Збруч. Немає сумніву, що вже тоді, у тих минулих століттях чи десятиліттях, в силу геополітичного становища України та Польщі, у їхніх війнах між собою крилися зерна їхньої взаємної катастрофи, – і саме так і сталося.

Не можна позбутися думки – і сподівання, – що все це, включно з 1940-ми роками, належить до минулого, яке більше не повториться. До цієї думки обидва народи штовхають їхні життєві інтереси, що більше – вони ставлять вимогу співпраці й дружби в боротьбі проти спільного ворога. Це, звичайно, не нова думка. Її можна почути сьогодні в багатьох колах обох народів по обидві сторони залізної завіси. Чи з урахуванням чуттєвих і розумових навантажень минулого вона повинна здобути право громадянства серед обох суспільств?

Здається, що деяку нотку оптимізму підказують під цим оглядом спомини Омеляна Плеченя. Бо це він, син західніх окраїн української землі, як і тисячі інших, виступає на захист права свого народу жити на віковічній території своїх предків. Однак, не тільки нова польська комуністична влада, а й місцеві поляки, які віками жили поруч з українцями, прикладають рук, щоб їх насильно викинути з рідних господ. Можна тільки уявити собі вулкан почувань кривди, образи, ненависти, взаємної ворожости, що залив серця мешканців тих земель.

Серед того наснаженого емоціями та передусім ворожістю оточення залишається, на доручення своїх зверхників, жити в бункерах Омелян Плечень разом із Степаном Сорочаком.

Як можуть вони вижити без принаймні частинної допомоги оточення, навіть, якщо їхній досвід дозволяє їм в основному покладатися на використання довколишньої природи та звірини? А це оточення – в основному поляки й залишки переляканих українців, здебільшого мішаних подруж.

Але, власне, виходить так, що ті люди їм допомагають. Виглядає, що з бігом часу серед народних низів зло й насильство поволі притуплюються, а то й відходять у забуття, перемагають елементи людяности, може, навіть відчуття спільної долі в нових обставинах. Це видно і в самого автора. В його спогадах не знайдете місця виявам ворожости до колишнього ворога.

Чи можна цей феномен узагальнювати на ширші кола польської та української суспільности? Сучасне становище української меншости в Польщі дає деякі, на жаль, незначні познаки на покращення, але про ґрунтовні зміни говорити ще завчасно. А власне ставлення поляків до українців у Польщі – це важливий пробний камінь для оцінки перспектив взаємин між обома народами. Таким чином на краще майбутнє можна тільки сподіватися і для цього спільно працювати.

* * *

Літо для нас, повстанців, було звичайно найсприятливішою порою року. Густий ліс був тоді для нас найгостиннішою і найбезпечнішою хатою. Оброблені поля і городи селян були запорукою, що вони поділяться з нами плодами своєї землі. Та літо 1947 року було не таке. Необробленими стояли поля і городи, ворожою пусткою дивилися обезлюднені села. Великі відділи Польського війська день за днем, удень і вночі перешукували кожне село, кожну п'ядь землі.

12 липни 1947 року на місці таборування нашої боївки Чорного, в лісах Сухого Обічу над селами Сопітник і Ліщина, відбувалася нарада теренових провідників. Прибули референт пропаганди при Проводі Закерзонського краю Орлан, окружний провідник Григор і його брат писар Щипавка, референт округи Старий-Пастернак, надрайоновий провідник Перемищини Сотка, надрайоновий референт Потап, заступник Потапа Пугач з писарем Горобцем, референт І району Орач і IV – Аркадій. З ними прийшла їхня охорона. У нашому таборі знову стало людно.

Після довгих нарад вони скликали всіх боївкарів і заступник крайового провідника Орлан з'ясував нам нашу ситуацію. Він сказав, що Головне Командування УПА дало наказ відійти поодиноким сотням УПА на Захід в окуповані американським військом терени Німеччини та Австрії, іншим іти на Україну. Кілька сотень вже пішло в рейд на Захід, з ними також деякі боївки і провідники.

Для втримання постійного зв'язку між рейдуючими групами залишається на нашому терені провідник Аркадій. Повинна також залишитися тут частина нашої боївки. Всі інші підуть у рейд – або на захід, або в Україну. Провідник Орлан був дуже схвильований, йому було тяжко говорити. Виручив його Потап. Він змалював обставини, в яких доведеться тепер нам існувати: сотень не буде, ворог без перешкоди буде волочитися лісами, українського населення немає, харчі не легко буде роздобути. У такій ситуації він воліє не давати наказу, хто має залишитися, він хоче, щоб кожний з нас добре усвідомив собі всі небезпеки і сам вирішив, чи має моральну силу і відвагу залишитися тут на посту.

Настала довга мовчанка. Всі, немов заворожені, дивилися на Потала.

- Чекаю на добровольців, – сказав він, не дивлячись на нас.

І ось у рядах піднеслася рука. Це стрілець Явір. Усі очі звернулися в його бік. Тиша. Відтак підніс руку стрілець Колос, і наші очі помандрували в його бік. І знову тиша.

У мене в грудях дивними звуками закалатало серце, голову немов стиснув міцний обруч. Це ж зголосилися мої кращі друзі, з якими я пережив не одну халепу. Я поглянув на Явора і Колоса. Вони заохочуюче усміхалися мені. Я підніс руку. Очі всіх зупинилися на мені. Одна хвилина, друга – і очі всіх пересунулися на Крука, який також підніс руку. Так, це ще один друг. Охочих більше не було.

Потап дав наказ виступити нам з рядів. Ми виструнчилися. Провідники підходили до нас, потискали кожному руку і висловлювали визнання за наше добровільне рішення. Наші товариші дивилися собі в ноги, неначе їм було незручно подивитися нам у вічі. Тоді виступив стрілець Мороз і сказав, коли ситуація така, то тепер залишатися тут нічого, треба йти шукати кращої долі. Провідники не відповіли. За Морозом виступили Лис, Косар, Монтик, Зозуля і Сливка. Вони незабаром зголосили свій відхід і помандрували в невідоме. Дивно мені було, що першим пішов шукати кращої долі Мороз: він був одним з найкращих боївкарів, відважний і досвідчений, колишній дивізійник, який пережив пекло під Бродами.

Провідники Орлан і Потап довго інструктували нас з питань конспірації, обережности і наших завдань. Ми мали збирати інформацію серед польського населення, виготовляти звіти, відбирати і переносити пошту в призначений нам зв'язковий пункт, тримати контакт з іншими такими пунктами. Нам дали вільну руку вирішити, де ми хочемо жити, і ми, порадившися, сказали, що будемо перебувати в околиці села Явірник Руський; ми там знали кілька польських не шовіністично налаштованих до українців родин і сподівалися через них мати «вікно у світ». Друзі Орлан і Потап схвалили нашу думку.

Прощання було болюче. Чи стрінемося ще?

Наша четвірка у товаристві провідника Аркадія і ще кількох боївкарів з першого району помандрувала в Корманицький ліс коло села Корманичі. Тут була криївка районового референта господарства Вістуна. Аркадій представив нас і сказав, що референт Вістун буде нашим зв'язковим. Той у свою чергу показав нам усі місця (різні криївки і дупла столітніх дубів), де ми маємо складати і підбирати естафети.

У бункері Вістуна було десь з п'ятнадцятеро людей. Я найкраще запам'ятав собі господарського референта другого району Тера і старшого сивоволосого пана, який полонив мене своєю полтавською вимовою. Він, здається, був професором Київського університету і псевдонім його правдоподібно був Професор. А втім ми довго не затримувалися і, домовившись про наступну зустріч у серпні, відійшли в напрямі на Тисову. А що село Макова лежало на нашому шляху, ми вирішили заглянути до нього. Там жило кілька польських родин, з якими я і Явір були в приятельських стосунках.

Була дуже темна ніч, коли ми підійшли до села, темного і німого, як і ніч. Навколо моторошна тиша. Ми обережно підкралися до хати Больчиків. Усередині не світилося, але вікна заслонені фіранками, отже, хтось мусить у ній жити. Спробували двері – зачинені. Ми тихенько постукали у вікно. По якомусь часі на ньому відхилилася занавіса, і ми побачили контури голови.

- Кто там? – пролунав жіночий голос.

Я назвав своє і Яворове прізвища. Вікно помаленьку відхилилося, І ми пізнали Больчикову. Вона скоренько вийшла надвір і почала нас обіймати, радіючи, що ми живі.

Польського війська в селі не було, хоч передше квартирували в порожніх хатах. У селі залишилося всього три польські родини. Больчикова похапцем оповіла про вивіз людей, як люди не хотіли залишати свої господарства, як над ними знущалися, як стріляли в тих, хто чинив опір.

Потім метнулася до хати і винесла нам глечик молока та буханець хліба. Ми спорожнили все миттю: хліба не їли вже кілька тижнів. Побачивши, які ми голодні, вона принесла ще два буханці і кошик сухарів.

- Беріть. Це я приготувала нам на виїзд, але нас не взяли. І сама не знаю, чому нас залишили. Як вам щось треба – приходьте, але будьте обережні.

Ми зникли в темряві. Наступної ночі ми обійшли села Ямну Долішню, Лімну, Ліщаву Горішню, Брижаву й Улюч, усі обезлюднені, навіть собак не зустріли.

Затрималися в Грушівському лісі. Цей терен ми добре знали, бо часто тут квартирували ще в 1945 році. В яру, коло невеликого потоку, вирили криївку. Старі берези добре маскували вхід до неї. З околишніх сіл ми принесли бляху на «дах» та двері з хат, якими виложили стіни і долівку. Не була це вишукана криївка, але дощ уже нам на голову не падав, а втім ми не збиралися довго тут сидіти. Кожний день ми використовували, щоб перевірити терен, і вдень і вночі ходили до довколишніх сіл.

Незабаром поблизу присілку Випхай ми натрапили на кількох наших вояків. Вони йшли лісом, навантажені різним господарським причандаллям. Це були ройовий Олень, стрільці Вовк і Грізний з сотні Громенка та Свіжий і Сірко з боївки Карла. Сотенний вислав їх за харчами, але коли вони вернулися на місце постою сотні, її вже не застали, і вже кілька днів блукали і шукали з нею зв'язок. Вони якраз верталися з Селиськ над Сяном. Там залишилося багато польських родин. У селі квартирував відділ КБВ (КБВ – Коrрus Веzріесzеństwa Wеwnеtrznegо (Корпус внутрішньої безпеки) – те саме, що в Радянському Союзі військові частини НКВД), який щоденно патрулював обезлюднені села, бо з багатьох вивезли навіть польські родини.

Ми запропонували нашим друзям приєднатися до нас, мовляв, побачимо пізніше, що нам робити, бо про наше завдання ми їм нічого не сказали. Наша тимчасова криївка стала для нас усіх замала, і ми почали будувати нову в глибокій ярузі неподалік від досить великого потоку; коло потоку тому, що нам була потрібна вода, а крім того, шум потоку заглушував кожний звук, давав нам забезпечення перед ворожим вухом. Будівельного матеріалу – кругляків та грубого галуззя – в лісі скільки хочеш, а все інше, включно з начинням, ми знаходили в порожніх селянських хатах. Ми підкопали берег яруги – на три метри вглиб і шість уздовж. Стіни, стелю і долівку виложили кругляками. Зверху накрили криївку бляхою, на яку насипали багато землі, замаскували тернинням і листям, насадили кущів. Підкопали коріння великої ялиці і маневрували так, щоб вона впала на криївку і стала камуфляжем нашої «хати». З селянських хат принесли кілька дверей, з яких змайстрували нари. Ми навіть приперли з села піч і вмурували її на середині криївки. З роботою впоралися упродовж п'яти днів.

Тепер настав час на балачки. У розмові Крук випадково згадав Славка Бака, який походив з Явірника Руського. Олень сказав, що він був ранений і перебуває в санітарному пункті коло присілка Вишеньки, недалеко села Володж. А що Олень знав місце криївки та й відстань від нас усього один кілометр, вирішили навідатися туди.

Ми застали там страшну картину – криївка висаджена в повітря, на землі, деревах і кущах лежали кусні людських тіл, які вже розкладалися. Розпізнати останки було неможливо. Тільки по шматках червоного светра Крук догадувався, що загинув тут також його друг Славко. Ми позбирали останки повстанців і поховали їх у сусідній Волі Володській, де була братська упівська могила. Вертаючись назад повз зруйновану криївку, ми побачили під великою ялицею трьох вояків. Це були санітар Свист з сотні Громенка, стрільці Точило з цивільної сітки і Тамняр з технічного звена Григора. Точило і Тамняр були легко ранені, а Свистові було дуже погано: його рана на клубі ятрилася, і він не міг навіть звестися на ноги. Вони вже сиділи під ялицею добрий тиждень.

Криївку показав полякам, мабуть, якийсь наш дезертир. Крім них, у санітарному пункті лежали тоді важкоранені Славко і ще один стрілець з сотні Громенка. Точило, Тамняр і Свист на милицях вийшли з криївки, десь з годину перед нападом, погрітися трохи на сонці. Поляки підкралися до криївки такою нечутною ходою, що вони, щойно почувши вибух, зорієнтувалися, що сталося.

Підкріпивши хворих сухарами, розмоченими у воді, сяк-так перев'язавши рану Свистові, ми взяли його на руки і направилися до нашої криївки. Так нас назбиралося вже дванадцять осіб. Щоб був порядок, ми вибрали стрільця Точила, який був найстарший між нами віком – йому було з п'ятдесят років, – комендантом нашого табору.

Наступні тижні, заповнені господарськими справами, минали нам скоро, Ми передусім запасалися харчами. Звичайно кожного дня у таборі залишалися Точило, двоє стрільців на стійці та ще один-два біля хворого Свиста. Решта ходила по лісах і шукала магазинів і криївок, про існування яких ми знали.

В лісі коло села Улюч ми віднайшли магазин жита. Збіжжя через вологість почало вже ферментувати і проростати. Але на дні зерно було ще добре, І ми його вибирали і сушили. При такій роботі можна було сп'яніти від самого запаху. З порожніх селянських хат ми принесли бочки, в які складали сухе збіжжя та інші запаси, і ховали їх у нашу першу тимчасову криївку.

З села ми притягнули також жорна, на яких мололи збіжжя. Біда була з ними така, що вони дуже скрипіли і треба було поливати їх водою, аби «заткати їм рота». По селах зародили сади. Дерева вгиналися під вагою яблук, груш, слив, а збирати було нікому. Ми носили садові плоди мішками до табору; варили, сушили, закопували в землю. А коли прийшов час жнив, ми визбирували колоски на полях. Гриби також зародили. Точило казав, що такого врожайного на гриби року він не пам'ятає. Ми збирали їх мішками; обвішували ними дерева, щоб сохли на сонці, сушили в печі. Наша криївка була ними «удекорована», немов ялинка на Різдво. Із змеленої на жорнах муки випікали паляниці, хліб, робили локшину. Вареники в нас були щодня. В городах було багато картоплі, але її треба було пильнувати і відразу викопувати, бо ми мали конкурентів – диких кабанів.

Біда нам тільки була зі Свистом. Точило і Тамняр скоро «вилизалися», а рана Свиста ніяк не хотіла гоїтися, все ропіла, бо в ній було багато уламків. Він знав, які йому потрібні ліки, але як їх роздобути? Почали думу думати. Санітар Свист був родом із Селиськ над Сяном. Там залишилося багато польських родин, між ними якась його тітка-полька. Вирішили вдатися до неї за допомогою.

Пішло нас п'ятеро. Ми мусіли взяти з собою також Свиста, хоч який немічний він був, бо ніхто з нас його тітки не знав. Його треба було підтримувати, а то й нести. Тамняр мав трохи польських грошей. Взяли ми також з собою торбу грибів. Дорога, на щастя, не була довга, і ми без пригод вночі добралися до хати Свистової тітки. Вона без надуми погодилася піти до Динова по ліки. Свистові веліла сидіти в клуні, а нам іти до лісу. Так у напруженні просиділи ми цілий день: ану ж зрадить? Та добра польська жінка не зрадила – вернулася з міста з ліками та ще купила нам соли, сірників і нафти.

Масть Свистові дуже помогла. Рана почала гоїтися, а уламки виходити наверх. Правда, не обійшлося без «операції». Свист був добрий санітар, він знав, що треба робити, але сам собі з клубу уламки витягнути не міг. Він просив нас це зробити. Ми дуже боялися, але він наполягав, показував, як і де, ми перетинали і виймали.

За такими щоденними клопотами ми й не оглянулись, як прийшов кінець серпня – час для нашої четвірки навідатися до Вістуна в Корманицькому лісі. А що ми так і не призналися нашим товаришам про наші справи, то видумали якусь причину і помандрували.

Хоч дорогу я знав, бо ж це мої сторони і мені знайома кожна доріжка і село, віддаль, одначе, чималенька, і ми йшли цілу ніч. Найнебезпечніший відтинок дороги був між селами Бахів і Березка, де треба перейти шосе. Там рух, а в Березці квартирував відділ КБВ. Та все обійшлося щасливо. У таборі Вістуна на нас уже чекали. Ми передали наші звіти. Нам сказали, що з-за кордону має вернутися Аркадій. Ми чекали два дні і не дочекалися. Зате прийшли зв'язкові з України. Там відбувалися великі облави.

Наступна зустріч з Вістуном відбулася 20 жовтня. На неї з нами пішли Свіжий і Сірко, яким ми розповіли про наше завдання, щоб вони, коли б з нами щось трапилося, могли втримувати зв'язок. У Вістуна ми зустріли чотирьох боївкарів з першого району Орача. Вони часто бували в Україні, там зустрічалися з переселенцями з західніх земель. У вересні був у таборі Аркадій, який вернувся з-за кордону. Він зустрічався з нашими упістами, які жили в таборах біженців. Чергову зустріч заплановано на травень 1948 року.

* * *

Зима 1947-1948 років була лагідна. У листопаді впав перший сніг, але він скоро стопився, а так здебільшого падав мокрий сніг на зміну з дощем. У гарні теплі дні ми вигрівалися на сонці біля нашої криївки, коли ж перепадав сніг, треба було сидіти в «хаті», щоб не робити слідів у лісі. Після працьовитого літа брак активности найкраще на нашу мораль не впливав. Не знали що вигадати, щоб перервати безділля. Хотілося відвідати Вістуна, але цю думку ми скоро відкинули: якби нас у дорозі застукав сніг, ми наражали б себе і Вістуна на велику небезпеку. Латали одяг і взуття, що цілком розліталося. Треба було щось придумати – і над тим ми зосередили всю нашу ініціативу. Єдиною базою для нас могли бути польські селяни. І ми вирішили, видаючи себе за поляків, напасти на село Іздебки по другому боці Сяну.

1 грудня, користаючи з гарної і безсніжної погоди, дев'ять з нас пустилися в дорогу. У таборі залишилися Точило, Свист та Вовк. Ми вибрали собі «на обстріл» маленький присілок, лише кілька хат, віддалених від решти села. Господарства багаті: по кільканадцять штук худоби в стайнях.

Ми вскочили до першої хати, буцімто, жовніри Польської армії, які прийшли перевірити, як функціонує в них ОРМО (ОРМО – Осhоtnісzа rеzеrwа mіlicji оbуwаtеlskіеj (Добровольча резерва громадської міліції) – створена 1946 року організація для допомоги міліції) і чому немає на дорозі їхніх стійок. Вдавати нам поляків не важко, у нас були польські військові мундири. Дядько почав виправдуватися, мовляв, ще зарано. Троє з нас залишилися в хаті, решта з господарем пішла до наступної і так до ще одної хати. В кожній ми зажадали взуття, одягу, білизни. Поляки без вагання виймали добро із скринь. Ми запхали все в наплечники, захопили ще кілька рушниць, які були в хатах, і, заявивши, що АК (АК – Аrmіа Кrаjowа (Армія Крайова) – польська підпільна націоналістична організація, яка діяла під час війни і пізніше після офіційного розпуску її в 1945 році) заплатить за все, зникли в темному лісі. Все відбулося блискавично і, так скажу, на добровільній основі. Ми вже були глибоко в лісі, коли почули в присілку стрілянину, в повітря вилетіли ракети. Я зашпортався і викрутив собі ногу, так що хлопці мусіли мене підтримувати. Заки ми добігли до Сяну, вода в річці піднялася і перейти її вже було нелегко. Попробували в кількох місцях – неможливо. Нам не лишилося нічого іншого, як зашитися в глибокий ліс і чекати. Просиділи так цілий день. Якісь дядьки, під охороною міліції, возили в лісі дрова, але нас не бачили. Увечері прийшли над берег – а води в Сяні ще більше. Мабуть, десь у горах випав великий дощ. Стрілець Тамняр, який добре знав околицю, сказав, що на краю села Невістки живе рибалка, він напевно має човен. Дійсно. човен ми знайшли під хатою. Тільки з ним зробили кілька кроків, як почали гавкати собаки. Розбудили все село. Кинули ми човен і бігом перед себе! Крик людей, постріли і гавкіт собак дуже пришвидшували наш біг. У лісі поховали в кущах мішки і наплечники, а самі шубовсть у воду і вплав до другого берега Сяну. До табору прийшли мокрі, а дехто і півголий, бо погубили в річці частини свого одягу. Точило ніяк не хотів нам вірити, що ми здобули одяг, і ще нас, із становища коменданта, добре збештав. Настрій його змінився щойно тоді, коли за кілька днів віднайшли ми наші клунки і принесли їх до криївки.

Зима безнадійно тягнулася. Зимою в лісі неймовірна тиша. Найменший рух чується далеко. Кожний шелест насторожував нас, та й ми мусіли вважати на кожний свій рух. Час від часу в лісі появлялися лісоруби, яких охороняли відділи КБВ. Свіжий під час переходу Сяну застудив собі ноги і дістав, мабуть, запалення

суглобів, бо ноги йому дуже розпухли й почервоніли. Ми пробували їх лікувати, хто як знав, різними знахарськими засобами, найкраще допомагали йому гарячі обклади. Ми робили їх йому часто, за що він був нам дуже вдячний, хоч казав, що для нього найефективнішим ліком була б куля в лоб.

Харчів у нас було дуже багато, але все вегетаріанське, і ми дуже відчували брак м'яса. Воно нам навіть снилося. Крук, найкращий «браконьєр» між нами, робив і розставляв різні пастки і сільця на зайців, птахів та диких свиней. Спочатку звірина не ловилася, але по якомусь часі його мисливство увінчалося успіхом, і на нашому столі з'явилося м'ясо. В січні і лютому впало більше снігу і ми не могли з криївки показати навіть носа. В березні було вже більше дощів, як снігу, і, як земля почорніла, ми знову могли виходити на світ Божий.

Наш день починався дуже рано. Точило, який потерпав від безсоння, прокидався перший. Правда, він часто вставав уже опівночі, тоді виходив надвір, перевіряв стійкового, не раз сам годинами чатував аж до ранку. О годині четвертій він починав готувати сніданок: варив ячну каву – свого власного виробу. Ми вставали о годині п'ятій, милися й збиралися, як до повного поготівля: зброю при собі, торби з сухими харчами, щоб бути готовими на кожну несподіванку. Снідали кавою і хлібом, помащеним смальцем, бо, відколи у нас завелося м'ясо, не бракувало і товщу. Потім чистили зброю, латали одежу і взуття, перевіряли терен і затирали всі сліди. Крук виготовляв свою браконьєрську зброю. Обідали о годині четвертій. Здебільшого робили вареники, завбільшки в долоню, смажили з тертої картоплі «пляцки», варили різні юшки, переважно з рибами, ну, а як Крук вполював якогось звіра, бував гуляш.

Спати лягали скоро, бо ощаджували нафту. Звечора всі спали добре, ніч нам не загрожувала ніякою небезпекою, але о годині другій-третій більшість з нас уже прокидалися і, лежачи горілиць, інший снував свою сумну думку. Коли настав квітень і ліс позеленів, ми всидіти на одному місці вже не могли. Вирішили піти подивитися на повстанський цвинтар, що був розташований на стрімкій горі над селом Воля Володська. Згідно з підрахунком Оленя і Вовка, на ньому поховано щонайменше сто повстанців. Під Волею Володською загинув добрий друг Свіжого й Оленя, стрілець Пюрко з боївки Карла.

Свіжий оповів, що на весні минулого року Пюрко був із сотнею Громенка, яка квартирувала в хатах Волі Володської. Вивіз наших людей йшов повною парою. Пюрка відпустили до його рідного Яворника Руського, щоб міг попрощатися з жінкою та дитиною. Він пішов. А тим часом польське військо підсунулося до Волі Володської і без одного стрілу вхопило стійкового. Сотня поспішно відступила, а поляки заквартирували в селі. Пюрко про це нічого не знав і вертався до сотні. Поляки виставили свою заставу якраз на тому самому місці, де перед тим стояла повстанська. Пюрко напоровся на неї.

Коли ми підійшли до Волі Володської, хлопці пішли на місце, де сотня виставляла свою заставу. Там ми знайшли чобіт і залишки погризених костей. Ми мовчки позбирали все, загорнули в брезент і понесли на цвинтар. Вийшли на гору і остовпіли: навколо була суцільна руїна. Хрести в глибокому яру, могили розриті... повстанські кості порозкидані по всьому цвинтарі... Робота цивілізованих поляків!

Ми позбирали, що могли, позасипали могили, вибрали з яру березові хрести, та зробили далеко не все: від села Поруби почули людські голоси і скрип коліс. Ми мусіли втікати. Але обіцяли собі вернутися й упорядкувати цвинтар. Повернулися до табору дуже пригноблені. Крук відразу почав писати про цю подію звіт. Хлопці обступили його, і кожний додавав відомі йому факти про похованих на цвинтарі вояків.

Прийшов травень і пора йти до табору Вістуна. Напередодні наш комендант Точило зірвався з ліжка ще раніше, як робив це звичайно, мабуть, десь після півночі, і вийшов надвір. Вернувся до криївки, коли ми вже кінчали снідати, схвильований і задуманий. Ми, щоб розрадити його, почали з ним жартувати, мовляв, як спалося, що снилося, про що мріялося? Точило не відгризався, все думав своє, врешті не витримав:

- Не хотів я вам нічого казати, але мушу. Деякі з вас вибираються знову в дорогу. Я хочу вам сказати, щоб ви були дуже обережні. Дуже! Мені снився поганий сон. А я вірю в сни, і вони у мене здійснюються. Я бачив у сні маленьку дитину, священика в чорних ризах та ще якихось військовиків, які мене цілували. Це нічого доброго не ворожить! Тому я хвилююся!

Га...га! Нам багато не треба, щоб наш настрій відразу підупав. Не тому, що ми всі також вірили в сни. Здебільшого нам нічого не снилося. Але нерви в нас були напружені. Хто знає, що може трапитися з кожним з нас? Сон Точила відразу пригадав мені ворожбита в селі Копані, який 1944 року ворожив на картах мені і Лютому. Я розповів про це, хоч не можу сказати, що моя розповідь підбадьорила моїх товаришів...

...Було це якраз на Михайла 1944 року. Командир Затока вислав Орла, Лютого й мене в терен за поштою та в різних інших справах. Полагодивши всі доручення в Копані і маючи ще досить часу, ми зайшли до ворожбита. Той виложив карти, наторочив багато, але, щонайважливіше, сказав Лютому, що його незабаром стріне велике нещастя. Мені, навпаки, нічого поганого не виворожив. Проте, коли увечері ми вийшли з його хати, щоб в умовлений час зустрітися з Орлом в Ісканському Долі, мені було дуже маркотно, а то й страшно. Я навіть запропонував Лютому йти іншою, хоч довшою, дорогою, але він почав реготати і хвацько попрямував переді мною польовою доріжкою. Я, засоромлений тим, що виявився забобонним, як сказав мій приятель, залишився дещо ззаду. Я не міг позбутися тривожного відчуття, нервово мацав руками пошту, яку я потихенько забрав від Лютого ще в хаті ворожбита і заховав під свою блюзу. Коли ж я нарешті «взяв себе в руки» і приспішив ходу, щоб зрівнятися з Лютим, почув коротке форкання коня. Я зупинився і «наставив вуха»; тиша, тож, насваривши мовчки себе за свої нерви, почав доганяти Лютого. Раптом перед нами з'явилося кілька вершників і понад наші голови посипалися серії куль. Ми повернули назад і почали бігти до найближчих кущів. Лютий зашпортався в якомусь бадиллі й упав, підвівся, але вершник уже був коло нього і вдарив його кольбою рушниці по голові. Я вже не оглядався і біг прямо перед собою наосліп. Опам'ятався в калабані зимної води, куди шубовснув з головою. В голові шуміло, теліпало мною від холоду, але не вилазив з води, бо чув, як вершники бушували і проклинали в кущах. Коли все затихло, я лісом добрався до присілка, де жив наш станичний. Його не застав, бо, як сказала жінка, почувши стріли, він сховався до криївки. Я знав її місце і пішов до нього. В криївці було води по коліна, і ми довго простояли в ній заки я розповів усю історію Мною трясло, як у лихоманці, я відчував, що мене розбирає гарячка Станичний відпровадив мене до брата Лютого, у якого під стайнею була суха криївка. Там я пролежав кілька днів. Хлопці повідомили маму, вона відвідувала мене і приносила харчі.

Одного дня на донос сусіда поляка до хати вдерлися енкаведисти з криком: «Де є той бандит, що ви його переховуєте?». Брат Лютого і я встигли сховатися в криївці, в хаті залишилася його жінка з малою дитиною і стара мати. Енкаведисти гукали, страшили, що вб'ють, стріляли в стіни. Жінки й дитина плакали і кричали. Я ледве втримав брата Лютого, бо він конче хотів вийти з криївки. Перевернувши хату догори ногами, побушувавши також у стайні, енкаведисти забрали ялівку і пішли геть. Коли наступного дня стара мати пішла до станиці НКВД у Бабичах, щоб їй віддали ялівку, там їй сказали, що НКВД корів не краде, це роблять тільки «націоналістичні бандити»!

По кількох днях друзі забрали мене до Котова і там лікували козячим молоком і... собачим смальцем. Я, мабуть, мав запалення легенів. На щастя, досить скоро «вилизався» з хвороби, тільки собаки перестали мене любити.

Не так легко скінчилося «велике нещастя» Лютого, що йому виворожив ворожбит. Ще як я лежав хворий, наша станична з села Купно принесла записку від Лютого з села Бахір коло Динова. Він писав: «Живу, катують, нікого не зрадив, призначили мене на фронт». Потім ми нічого про нього не чули і вже починали миритися з думкою, що наш товариш загинув, коли в останніх днях грудня в Копані, куди мене і Орла послав друг Затока, довідалися, що Лютий «вернувся з фронту», переховується у присілку Соколи й хоче зустрітися зі мною. Вістка була така неймовірна, що виглядала майже на провокацію, тож я перевірив усі зв'язки, заки пішов до нього.

Приголомшивши його ударом кольби, енкаведисти зв'язали і забрали до своєї станиці в Бабичах. Там його страшенно били по голові й по чім попало, він спух і почорнів до невпізнання. Він не признавався, хто він, казав, що поляк Казік Скачило з Бісковичів, на якого він був навіть подібний. Через його змасакрований вигляд селяни не могли його впізнати, і це, мабуть, також його врятувало. Не добившися від нього нічого про УПА, енкаведисти відставили його до табору новобранців до Червоної армії в селі Бахір, а потім перевезли разом з іншими до Пряшева, де призначили до «штрафної роти». Там їм видали мундири і по 500 штук набоїв, рушниці обіцяли дати наступного дня в окопах. А що зближалася ніч, замкнули всіх у церкві. Вночі Лютий попросив сержанта, який їх пильнував, випустити його «по потребі», а далі партизан вже дав собі раду. У лісі він стрінув ще шістьох таких, як він, але через необережність одного з них, який запалив цигарку, потрапили патрулям під вогонь, у результаті п'ятеро з них загинуло. Лютий і ще один добилися на Лемківщину, звідки їх по зв'язку УПА спрямували в наші сторони....

Наслідок Точилових і моїх базікань був такий, що ми розповіли всім про наше завдання і про зв'язок з Вістуном. Порадившись, вирішили, що в таборі залишаються Точило, Свист, Свіжий і Грізний, всі інші йдуть до Вістуна.

У дорогу ми вибралися 4 травня. Погода була гарна й тепла. Я був провідником. Оминаючи всі дороги й стежки, ми йшли густим лісом аж до Корманицького лісу, куди прийшли ще перед світанком. До табору близько не підходили, бо все мали на думці сон Точила, і тому були дуже обережні. Крук і Явір пішли в розвідку, ми всі залягли зі зброєю напоготові. Крук і Явір нечутною ходою підійшли майже до самої криївки й щойно тоді почули підозрілі рухи в кущах. Коли вони почали відступати, на них полетіли кулі. Ми негайно відкрили погонь по кущах, чим допомогли нашим друзям долучитися до нас, і всі разом побігли.

Криївка в руках ворога!

Ми бігли навмання. Десь за нами лунали ще серії з автоматів, згодом настала тиша. Всі без духу попадали на землю. Від форсовного бігу і страху єдиний звук, який кожний з нас чув, було биття власного серця, що гатило, мов ковальський міх. Раптом долетів до нас інший звук. Хтось плазував між кущами. Зі страху здавалося, що навіть наші серця заніміли. Та ось між кущами показалися голови Березки з боївки Вістуна і Чумака з чоти Ваньки.

Їх двох ще звечора вислав Вістун на зв'язок до групи Орача, а поляки напали на криївку вночі. Про зруйнування криївки вони довідалися від знайомого поляка і тільки тому не потрапили в пастку. Вони знали, що ми маємо прийти до Вістуна, то чатували в лісі, щоб нас остерегти. У бункері загинули всі. Показав криївку, правдоподібно, таки наш стрілець Швець (він дійсно був шевцем в артілі Вістуна); за день чи два до нападу поляків він пішов до Купна відвідати свою тітку-польку. Вона, мабуть, «всипала» його, бо він до криївки не вернувся. Але хто його знає?

Ми пропонували Березі і Чумакові, щоб вони приєдналися до нас, але вони сказали, що підуть в інше місце, куди – ми не допитувалися.

Прибиті і перестрашені трагічною подією, ми просиділи весь день у кущах, а вночі пустилися в зворотну дорогу. Ніч, як навмисне, була дуже місячна, а нам деколи треба було йти через левади та поля. Коли хмари закривали місяць, ми використовували ці хвилини і скоро перебігали відкритий терен. Я і Крук ішли попереду, решта групи на деякій віддалі за нами, щоб не наражатися на небезпеку всім. Так ми між Березкою і Баховим дійшли до річки Ступниці. І тут на нас несподівано посипалися постріли з автоматів. Ми попадали на землю і відкрили також вогонь. Крукові, на нещастя, затялася зброя, і він не міг випустити ні одного пострілу. Врятувала нас велика хмара, яка цілковито закрила місяць, і ми в пітьмі відповзли від річки, а далі побігли в Купницькі ліси. Попри Тисову, Посаду Риботицьку ми добилися до лісів Турниці, де в густому чагарнику перебули цілий день, а вночі, оминаючи Ямну, Лімну, Ліщаву, Маляву й Улюч, на світанку прийшли до нашого табору.

Після трагічної загибелі групи Вістуна обірвалася єдина нитка, яка нас єднала з організованою підпільною сіткою. Перед нами постало питання: що далі? Ми всі погоджувалися, що залишатися нам тут неможливо, бо нас також може кожної хвилі зустріти доля групи Вістуна. Ми довго міркували, що нам робити. Врешті всі вирішили, що треба пробиватися на Захід. Тільки Крук і я вирішили залишитися ще деякий час у наших рідних сторонах. Проте ми сказали друзям, що вдвійку підемо на Захід, але ще не тепер, і куди – не знаємо.

8 травня 1948 року настав день розлуки. Ми перебули разом майже рік, і розставатися було тяжко, зокрема, коли ніхто з нас не бачив ніяких надійних перспектив.

Ми довго сиділи мовчки і вдивлялися в ліс, де зникли наші друзі. Не знаю, як довго ми ще сиділи б, коли б не відчули, що наші вбрання перемокли до нитки. В отупінні ми навіть не звернули уваги, що почав падати дощ. Я опритомнів перший.

- Якого чорта розкисати тут на дощі? Та ж маємо суху криївку!

- Правда, – Крук тяжко підвівся з місця, і ми пішли всередину. Посідали – і знову мовчанка. Щоб відігнати пригноблення, я почав говорити про наших побратимів Колоса і Явора, згадувати, як ми разом були ще в боївці Затоки... Я говорив лише, щоб говорити, щоб прогнати гнітючу мовчанку, а згодом почав переходити на більш особисте, бо відчув потребу висловити свої почування, міркування, сумніви і навіть вибачитися, коли в минулому зробив щось не так, як треба.

Мій довгий монолог скінчився тим, що ми кинулися в обійми і на хрестик Крука, який він носив на шиї, заприсягли собі вічну дружбу. Нам відразу полегшало на душі, наша апатія десь зникла, почали говорити, що нам тепер робити. Погодилися, що найперше нам треба забратися звідси і шукати інше місце для житла, бо залишатися тут небезпечно. Так і зробили. Склали в наплечники трохи харчів, трохи набоїв до пістолів і попрямували в напрямі присілку Випхай. Перейшовши Грушівський ліс, посідали в лопухах над потічком, який пливе до самого присілку, щоб з'їсти картоплю, яка вже задубіла в наших їдунках. Не встигли ще вмоститися, як недалеко від нас пролунала польська мова:

- Руки вгору! – і клацнув замок автомата.

Несподіванка була так велика, що ми не відразу зорієнтувалися, звідки чути голос, а коли поглянули навколо, побачили на польовій дорозі польського жовніра з автоматом. Його обсмалене на сонці обличчя виглядало як червона лопата. Ще раз клацнув автомат, але набої не спалахнули. Ми зірвалися як опарені і побігли в потік.

Мати Божа! Яке щастя, що польська зброя недосконала!

Тепер нас побачили інші поляки, і їхні кулемети вже не затиналися. Кулі летіли понад нашими головами, але нас охоронило русло потоку, і ми щасливо «відірвалися від ворога».

На наше нове житло ми вибрали Дилягівські ліси. Околишні польські села були заселені, ми знали в них деякі родини і розраховували, що, може, вони нам допоможуть. Перше село на оглядини ми вибрали присілок Рибне. Крук, який походив з Явірника Руського, знав добре всіх селян. Більшість хат у Рибному були цілком зруйновані, але коли ми підкралися вночі до села, побачили в деяких хатах світло. Періщив дощ, і ми перемокли до нитки і від дощу і від мокрих високих бур'янів, між якими ховалися.

На подвір'ї якогось обійстя побачили віз з дишлом і ярмом, як на воли, далі якісь дошки.

- Це хата Івана Гавриляка. Вони українці, – сказав Крук. Він підійшов якнайближче до хати і не спускав очей з вікна, в якому блимало світло. На тлі вікна мигнула жіноча постать, і Крук упізнав Мільцю Гавриляківну. Тоді постукав у вікно:

- Мільцю! Відчини! Це я – Степан Сорочак!

У хаті довго ніхто не відзивався, але тихесенько відчинилися двері і на порозі з'явилася дівчина. Вона тихенько привіталася і відразу засипала Крука питаннями: що, як, чому, звідки? Крук сказав, що він з товаришем прийшов у справах з України, куди незабаром вертається. Покликав мене.

- Ось, Мільцю, тут тобі жених. Він добрий хлопець, та ще й називається так, як ти – Мілько. Я сам би до тебе посватався, та, знаєш, жінку маю.

Дівчина ніяково засміялася і глипнула уважніше на мене. Я також пильніше глянув на неї – нічого собі, хороша. В інших обставинах можна було б подумати серйозніше, та не нам безпритульникам думати про таке.

Мільця метнулася до хати, звідки винесла буханець хліба і глечик молока. Ми їли, а вона розповідала.

Війська близько немає. Є міліція в Жогатині і Селиськах, там усі чоловіки належать до ОРМО. Селиська найбільш заселені – самими поляками, є там тільки одна українська родина. У Жогатині населення менше, самі поляки, яких звідкись привезли. До Рибного вернулися чотири мішані родини: Івана Малаховського, Сташка Легкого, який був жонатий з її сестрою Марією, вона з батьками та її братова Катерина Гавриляк з донькою Стефцею. Час загального примусового виселення їм вдалося перебути в польських селах у поляків-кревняків. Тепер їм дозволили вернутися, і вони відбудовують свої зруйновані господарства.

Розцілувавши милу дівчину за хліб і добре слово та пообіцявши, щп «як будемо в цих сторонах» – відвідати, ми вернулися до Дилягівських лісів. Кілька днів пересиділи під кущами, на «Татарській патрії», бо йшов дощ, а коли трохи випогодилося, пішли оглядати терен, щоб знайти відповідне місце для нової криївки.

Сходячи з гори в напрямі села Гута, побачили на полі селянина. Крук аж руками сплеснув із радости.

- Це Андрій Фень! Я його добре знаю! Він поляк, але файний хлоп, цілком не шовініст і ще посвоячений з українцями. Треба з ним поговорити!

Я вважав, що нам краще не розконспіровуватися, але Крук був впертий, Він вийшов на край лісу і покликав Феня. Той, мабуть, подумав, що ми з КБВ, і відразу підійшов до нас. Крука він пізнав і від несподіванки онімів, тільки дивився на нас вибалушеними очима. Щойно по якомусь часі розв'язався йому язик.

Він нещодавно вернувся з-за Сяну, де перебував увесь час нашої боротьби на цьому терені. Розповів, щодо Брижави і Брижавської Волі вернулися майже всі польські родини, які останні три роки перебували в Бірчі.

Я собі подумав, що це, мабуть, ті, що так завзято боролися проти УПА, вбивали і грабували українське населення. На жаль, Фень нічого не міг сказати Крукові про долю його жінки: нікому не відомо, куди її вивезли. Він обіцяв не зрадити нас; ми йому, як і Мільці, сказали, що ми «з України».

Наступних два тижні ми стежили за хатою Феня в Гуті і Гавриляків у Рибному. Кожного ранку, ще заки благословило на світ, ми вилазили на високі ялиці, прив'язували себе і з них спостерігали то за одною, то за другою хатою. Не було це приємне сидження: терпли руки й ноги, могли нас занюхати собаки, але все скінчилося успішно, а щонайважливіше – ми переконалися, що ні Фені, ні Гавриляки з «офіційними особами» не водяться.

Місце на нашу нову «хату» ми обрали в масивах лісу «На камені», під горою «Татарський потік». На горі брали свій початок кілька бистрих потоків, які з шумом летіли кудись у долину, до річки Сян. По всьому терену, вздовж і впоперек, маса старих-престарих окопів, валів, печер, а все навколо заросло густим мішаним лісом. Місцеві селяни оповідали, що назви «Татарська патрія» і «Татарський потік» залишилися з тих часів, коли на горах таборували татари. Ці гори були також улюбленим місцем таборування сотні Громенка.

Нашим першим завданням було принести начиння і трохи харчів, які ми заховали в Грушівському лісі. І хоч це всього дванадцять кілометрів віддалі, доперти весь тягар не було так легко. Великою радістю було для нас те, що ми застали нашу стару криївку в порядку, і, крім диких кабанів, ніхто наших магазинів не відвідував.

Копати ми почали біля бистрого потоку, в гущавині високих ялиць. Вдень працювали на зміну: один копав, другий відпочивав і тримав стійку, вночі небезпеки не було і можна було працювати вдвійку. Видовбану землю відносили далі від криївки і відразу маскували. По двох тижнях дуже важкої роботи «хата» наша виглядала так: входилося через «коридорчик», довжиною два з половиною метри і півтора метра завширшки, до «кімнати» розміром два з половиною на три з половиною метри; висота «будови» мала два з половиною метри. З потічка провели воду дерев'яними рурами, які зробили з стовбурів дерев, іншою рурою відвели брудну воду до того самого потічка, тільки дещо нижче. Усю криївку підперли яличковими стовбурами, ними також виложили стіни. До криївки спускалися по драбині і замикали за собою ляду, яка була на завісах. Ми її зробили як коробку, до якої насипали землі і посадили маленькі кущики. Крім «хати», нам потрібний був ще маґазин на харчі, щоб перенести до нього запаси з Грушівського лісу. Ми збудували його далеко від криївки.

Кілька днів тішилися ми своєю домівкою, а там закортіло піти між люди і «засягнути язика». Мені дуже хотілося подивитися на свою рідну Ісканю, довідатися, чи вернувся хтось з моїх односельців. Крука не довелося довго намовляти, і одного дня ми вибралися в дорогу. До Іскані від нашої «хати» було двадцять чотири кілометри. Коли ми вийшли до лісу, небо було трохи «замазане», але на дощ не виглядало. Яке ж було наше розчарування, коли в половині дороги маленькі хмари розіллялися густим дощем. Ні йти, ні вертатися. Та мокнути нам не новина, і ми почвалали далі. До села підійшли на смерканні. Всюди мертва тиша: макабричні напівспалені хати, високі бур'яни. Та ось в одній хатині побачили слабке світло. Я підкрався якнайближче і пізнав хату Круців. Я добре пам'ятав Анєльку Круць, енергійну і дуже зарадну польку, яка сама провадила ціле господарство, бо її чоловік Михайло, українського роду, був немічного здоров'я. У них було четверо дітей: найстарша Марійка, потім Мілько і Влодко та ще наймолодша Гелька.

Ми полягали в мокрі бур'яни, бо й так промокли до нитки. З хати ніхто не виходив, ніхто також, мабуть, не лягав спати, бо світло не переставало блимати. Бачу, що не дочекаємося нікого, і я підсунувся до хати й заглянув у вікно. Перше, що побачив, на моє велике дивування, це – колиску посередині хати й Анєльку коло неї. Я наважився і легенько постукав. Анєлька вийшла надвір і відразу пізнала мене.

- Мільку, ти живий? Матінко Божа! – зворушення її було щире.

Я покликав Крука, і ми почали розпитувати її про новини в селі, Крім них, з-за Сяну вернулися ще три родини і ось тепер відбудовуються. Вона має додаткову роботу, бо її Марійка придбала собі дитину з жовніром з КБВ; він часто заходить і обіцяє женитися. Побачивши наше настороження на звук слова КБВ, скоренько додала:

- Не журіться, в таку негоду ніхто не ходить, хіба що ви.

Про нас вона не розпитувала. На прощання винесла трохи хліба І коца, щоб, мовляв, ми могли «обігрітися».

Хоч ми її про конспірацію не просили і вона нам нічого не обіцяла, я чомусь був певний, що вона, в ім'я дружніх стосунків, які її колись єднали з моїми батьками, нас не зрадить ні задля двадцяти тисяч золотих, що їх у той час польський уряд платив за виявлення кожного упіста, ні зі страху покарання п'ятнадцятьма роками тюрми та конфіскатою майна за невиявлення нас.

Повернувшися до нашої криївки, я кілька днів думав тільки про Ісканю, про батьків і про початки мого партизанського життя...

...Нас було в родині п'ятеро дітей. Брат Антошко, старший від мене на одинадцять років, одружився ще 1934 року і жив у Дубецьку, Іван – старший від мене на десять років, Павло – молодший на чотири і ще сестра – молодша на три роки. Батько мав шість морґів поля і трохи лісу.

Коли Німеччина і Радянський Союз поставили 1939 року свої кордони на Сяні, мені було дев'ятнадцять років. Моє село, на правому березі Сяну, опинилося під червоною владою, яка почала прочищувати прикордонну смугу і вивозити цілі села.

25 квітня 1940 року всіх мешканців з долішнього кінця Іскані перевезли на схід. Наша родина – батьки, я, брати Іван, Павло та сестра – опинилася в польському селі Бісковичі недалеко Самбора. В цьому великому селі жило 850 польських родин і тільки 11 українських. Там 1941 року мене покликали до Червоної армії, і я, щоб уникнути тієї чести, втік до лісу. Брата Івана почав переслідувати НКВД: його хотіли змусити до співпраці з органами безпеки, і він утік до Дубецького, яке було під німецькою окупацією. Там його і Антошка заарештували при кінці 1941 року німці і вивезли до концентраційних таборів: Антошка – до Дахау, Івана – до Аушвіцу.

Після вибуху німецько-радянської війни я вийшов з лісу і вернувся до Бісковичів, а 28 квітня 1942 року, на розпорядження повітового старости в Самборі, ми вернулися до рідної Іскані. Залізниця «не працювала», ми їхали возами від села до села, бо власних фір не мали і були здані на транспорт, який нам давали солтиси (Солтис - сільський старост) по селах. Везли з собою трохи збіжжя і картоплі, щоб було що посіяти і посадити; дуже боялися, щоб нас не обікрали.

В Іскані, там, де колись стояла наша хата, ми застали зарослу бур'яном руїну. Мама і тато гірко плакали. Солтис виділив нам хату, за яку ми платили одинадцять золотих на місяць, в ній ми жили, поки не відбудували своєї. Тут нам відпала одна пара рук до праці: брата Павла німці забрали на роботи до Німеччини. Батьки, сестра і я працювали від досвіту до пізньої ночі, і не було ні сили ні охоти після тяжкої роботи зустрічатися з ровесниками. Щойно на весні 1943 року, коли ми перейшли жити до власної хати, я почав показуватися в селі і незабаром став членом ОУН. Мені дали тоді кличку «Соловій». Між іншим, мій перший організаційний провідник мав кличку «Крук».

Мої батьки були чудові: вони не дуже нарікали, коли я почав пропадати з дому, як мене висилали на різні організаційні завдання, і пізніше, коли я проміняв нашу хату на ліс.

Коли радянський фронт наблизився до наших сторін, я якраз перебував в околиці села Котів, куди мене, Лютого й Орла вислала наша станиця ОУН будувати криївки в навколишніх лісах, магазинувати зброю, амуніцію, одяг, взуття та харчі. В одній з криївок ми перечекали, аж поки не проминув фронт, і тоді перейшли до сусіднього села Жогатин, де ми застали майже сто хлопців, здебільшого озброєних і зодягнених у військові мундири різних армій. Я також мав кріса й амуніцію польської продукції та німецький військовий мундир. Там ми всі чекали, щоб нас прийняли до УПА. Команду над нами перебрали провідники Видра і Пастернак. З ними ми перейшли до села Ліщави, де стояли постоєм сотні Чорного і Хоми.

22 жовтня 1944 року сотню Хоми переорганізовано і поповнено її новими добровольцями. Мене приділили до чоти Хріна, того самого, що пізніше уславився своїми боями на Лемківщині. У той час сотня нараховувала п'ять чот. Уся процедура приймання і приділювання тривала цілий день. Періщив густий-густий дощ, ми перемокли до нитки і обризкалися болотом по коліна. Врешті підвечір нам видали білі пов'язки, звеліли одягнути на правий рукав, й обидві сотні пішли маршем у напрямі села Кузьмини. Проте в половині дороги дано новий наказ – іти до Ліщави Горішньої, де ми заквартирували в хатах, стодолах і стайнях, найдалі віддалених від села. Проголошено гостру готовність, що не перешкоджало хлопцям роздягатися і викручувати свій мокрий одяг. Під час того «сушення» пролетіла між стрільцями вістка, що десь у лісі вискочили з ушкодженого літака двоє парашутистів. Командири негайно вислали в терен розвідку, й одна з них припровадила з собою кількох польських міліціонерів, які також шукали парашутистів. Командири переслухали поляків і відпустили, а вони, звичайно, заалярмували станицю НКВД у Бірчі, яка стягнула свої відділи з довколишніх сіл, і всі разом почали наступати на нас. Парашутисти, з допомогою селян, потрапили до нас. На них було приємно глянути: гарні хлопці в дуже порядних німецьких мундирах, при повному озброєнні.

23 жовтня, це якраз була неділя, на світанку, перша стежа енкаведистів напоролася на нашу заставу з боку Бірчі. Застава відкрила вогонь по стежі й відступила до сотні. Нам прийшов наказ зайняти заздалегідь визначені становища. За цілість операції відповідав сотенний Хома. Амуніції й зброї в нас було досить, наша сотня мала шістнадцять кулеметів, а в сотні Чорного майже кожний рій мав по два. Взагалі сотня Чорного мала велику перевагу над нашою, бо в ній були самі досвідчені вояки, а в нашій здебільшого новачки.

Ворог наступав широкою лавою, зосереджуючи свою увагу на селі. Наші кулемети мовчали поки ворог не підійшов цілком близько. Тоді сотня Чорного сипонула на них вогнем і скосила першу лаву енкаведистів. Заки підійшла наступна, наші хлопці встигли позабирати зброю вбитих. Ворог своїх людей не шкодував і пхав їх під цівки наших кулеметів. Після другої невдалої спроби він почав сунути на нас танками. Коли три панцерні потвори зрівнялися з нашими становищами, парашутисти закидали їх пляшками з запальною рідиною і відразу знищили два танки. Потвори, які плювали вогнем, стали самі стовпами вогню. Горіли запалені хати, клубами котився дим, ревіла худоба, лунав крик перестрашених людей, лунали команди, наші і ворожі, тарахкотіла різного роду зброя. У третій танк «коктейль» не поцілив, ворожа куля ранила парашутиста в лице, він упав, заливаючись кров'ю. Залізна потвора відступила. Ранений парашутист, заки встиг до нього хтось підбігти, витягнув свій пістоль і вистрілив собі в голову. Казали пізніше, що він походив зі Станіславівщини. У розпалі бою був тяжко поранений в обидві руки чотовий Хрін, санітар Гордий відвіз його до санітарного пункту в Крайній. Чотовий Гад – нам виглядало – дістав приступ нервового розладу і з криком побіг кудись у ту мить, коли почали наступ танки, так що не можна було його навіть перехопити..

Використовуючи мить, коли танк почав відступати, Хома дав наказ з'єднатися з сотнею Чорного, яка вела запеклий бій; там доходило майже до рукопашної боротьби. Три наші чоти зміцнили позиції Чорного, і це змусило ворога відступати, проте не надовго. Клятий танк, хоч уже тільки один, робив свою страшну справу. Бій тривав на одному місці: ми йшли вперед або відступали трохи назад, відступити цілком не було куди, бо скрізь були поля і левади, найближчий ліс починався щойно коло Лімни. Допомагав нам дуже густий туман, який, здавалося, сідав нам на голову. В білій, як молоко, мряці ворог не завжди орієнтувався: чи ми підійшли вперед, чи відійшли назад і це давало нам змогу косити його, коли він підходив просто під цівки наших кулеметів. Так тривало майже до четвертої по полудні. Атаки ворога ставали мляві, і тоді командир дав наказ відступати, поступово – по одній чоті. Маневр був успішний. Ворог за нами не гнався. У лісі, після обрахунку, виявилося, що бракує сімнадцять стрільців.

Залишивши сотню відпочивати, сотенний Хома з кількома стрільцями і санітарем Гордим зайшли до корчми в Лімній, щоб затягнути язика про ситуацію. У селі було спокійно, більшовиків ніхто не бачив. Коли вони вийшли на поріг, перший ішов Хома, на подвір'ї ні з того, ні з сього з'явилося троє кіннотників. Черга з автомата одного з них вбила сотенного Хому. Гордий і стрільці встигли сховатися до корчми. На звук пострілів прибігла сотня, по кіннотниках і слід пропав. Це, правдоподібно, не була навіть більшовицька стежа, скоріше можна припускати, що кіннотники опинилися на подвір'ї цілком випадково. Та нашого сотенного не стало. Ми поховали його на цвинтарі в Лімній, а самі, оминаючи села, попрямували в ліси Посадські Сосни коло села Тисової. Тут, у сосновому молодняку, виголосив до нас промову командир Павук. Він з'ясував нам ситуацію, похвалив за хоробрість у першому бойовому хрещенні, хоч рівночасно підкреслив, що в нас ще мало досвіду.

Більшовики стягнули в наш терен цілу дивізію червоних партизанів, так звану «Червону мітлу». Боротьба з ними не буде легка. Тому командири вирішили, що новобранцям, до того ж з огляду на зимову пору, найкраще вернутися до своїх місцевих кущів. На весну переорганізують сотні, і тоді нас знову покличуть. Наказано передати всю тяжку зброю командирові Ластівці. Так закінчилася моя дводенна служба в сотні! Дуже не хотілося вертатись до коша, але наказ є наказ! Ми помандрували «додому». По дорозі ми довідалися від людей, що Ліщава Горішня цілковито згоріла, згинуло багато селян, інші розбіглися по сусідніх селах. Більшовики мали великі втрати – коло 250 вбитих.

Мені, Лютому й Орлові сказали зголоситися до нашого станичного в присілку Копань і чекати на дальший наказ. До Іскані потикатися не могли: там квартирував більший відділ енкаведистів-кіннотників, які влаштовували облави на молодих хлопців і забирали їх до Червоної армії. Проте мама й сестра крадькома відвідували мене.

По двох тижнях нас приділили до боївки СБ (Служба безпеки) в четвертому районі під командою коменданта Затоки. В районі, ще перед заснуванням нашої, вже існувала боївка Біса. Безпосереднім зверхником обидвох боївок був командир Олень. У нашій боївці було нас дванадцять, всі ми були, що так скажу, місцеві хлопці, крім кулеметника Бука, який походив з центральних земель України. Крім нашої трійки, з нами були Хомко, Терка, Грім, Перець, Бурак, Соловій, Чорнюк. Партизанської тактики навчав нас Бурак, а згодом – Банька.

У травні 1945 року мене та ще кількох приділили до АБ (Адміністративна боївка), яка підлягала господарському референтові отцеві Кадилові. Нашим завданням було збирати в селян контингенти збіжжя (кілька кілограмів від господарства), а також зброю, військові мундири і взуття, яких у селян назбиралося багато після переходу фронту. По двох місяцях ми знову вернулися до боївки Затоки, яку прикріпили до другого району. Не застали вже Хомка, Соловія, Чорнюка і Перця, яких перевели до сотні Громенка (до речі, Хомко і Перець загинули в першому бою). Біс пішов з якимось дорученням на Лемківщину і забрав з собою Лютого. Боївку Біса на деякий час перебрав його заступник Аркас. Тоді також надрайоновий референт СБ Потап призначив районовим провідником другого району Бориса, який передше виконував ці самі обов'язки у четвертому районі. З Борисом прийшли в наш район інші боївкарі, між ними Крук, Колос і Явір.

Склад нашої боївки був такий: Затока – комендант, Бурий – його заступник, Крук і Лис – кулеметники, Марко – санітар, Крик і Хижий – розвідники, Чорний, Жар та ще двоє (кличок уже не пам'ятаю) – технічне звено, Воробець – писар. Усіх стрільців було коло двадцяти. На жаль, псевдоніми багатьох з них я вже забув. Запам'яталися Михасько (брат провідника Бориса), Хрущик, Колос, Явір, Гордий, Мороз, Монтик, Сливка, Сорока, Цяпка, Лев і Риболов. Наша боївїка мала два кулемети, десять тяжких автоматичних крісів, п’ять автоматичних десятизарядок, достатньо крісів та амуніції.

Ось як мені запам'яталися дехто з членів нашого «товариства».

Провідникові Борисові було років 35. Він був одружений і мав двоє дітей. Родина його здебільшого жила в селі Володж, і він їх часто відвідував. Він був блондин середнього росту, недуже говіркий, хіба що «впадав у лють», тоді говорив скоромовкою і голос його ставав крикливим, лице червоніло і на довгому тоненькому носі виступали краплини поту. Любив чистоту і вимагав її від своїх підлеглих. Сам не співав, але все заохочував нас співати. Любив їздити верхи. У 1944 році десь роздобув військового вишколеного коня і доглядав його і пестив мов дитину.

Заступником надрайонового провідника був Чорний-Окулярник. Чому Окулярник? По-перше, він носив окуляри, по-друге, в нашому районі було вже кілька з кличкою Чорний. Чорному-Окулярникові було років з 28, він походив зі Львова. Не знаю чи це давало йому право бути зарозумілим, але таким він був. Був вередливий щодо харчів, молока не брав у рот, а взагалі він не в кожній хаті їв.

Наш комендант Затока був лише дещо старший від нас, мабуть, було йому років 26. На відміну від Бориса, охайність не була його найкращою прикметою. Може, якраз через свій зовнішній вигляд і також скромну поведінку він не справляв враження командира. Та ми його дуже любили. У боях він був відважний і давав добрий приклад для нас. У своїй поведінці він був лагідний, хоч рівночасно вимогливий. Хоч сам молодий, ставився до нас по-батьківськи, жалів нас і не раз виручав у різних завданнях. Походив він з села Жогатин.

Бурий буй однолітком Затоки. Невеликий на зріст, трохи опецькуватий, з кучерявою шевелюрою блондин, дуже дбав про свій зовнішній вигляд. Завжди чистив свій мундир і «бельгійку» (автомат, до якого не можна було дістати набоїв) та промовляв до неї, мов до панночки.

Між стрільцями найстарший, мабуть, був Чорний. Років йому було з сорок. Прозвали його Чорний, бо він був чорнявий і очі мав, як терен. У технічному звені він виготовляв рисунки до підпільних видань, оформляв наші летючки. З натури був флегматик, виявляв відвагу в кожній ситуації і ніколи не впадав у паніку. Пропадав за... кавою, я що дістати її було годі, робив її з чорних хлібних сухарів.

Лише небагато старший від решти нас був Чміль з села Маляви. Йому було 30 років. Середній на зріст, сутулуватий. Завжди задуманий, може, тому, що вічно був голодний. Тож не диво, що коли нам приходилося недоїдати, а то й голодувати, він переживав пекельні муки. Дуже добре стріляв і любив тим чванитися.

Наймолодший з нас був Явір. Йому було двадцять років. Середній на зріст, чорнявий, завжди чомусь мав червоне обличчя. Любив дівчат і бігав за ними. Був дуже добрим розвідником.

Лише на рік старший від Явора був Колос з Жогатина, добрий розвідник, відважний і хитрий як лис. Був невеликий на зріст і мав гарне ясне кучеряве волосся. Дбав про свій зовнішній вигляд і був «майже елеґантом».

Вік решти вагався між 22 і 25 роками. Сміливо можу сказати, що всі ми були добрими й відважними вояками, хоч кожний з нас мав якісь йому тільки властиві прикмети. Візьмім, наприклад, Хрущика. Його прозвали Хрущиком жартома. Насправді це був кремезний велетень, який уславився між нами анекдотами і гарним голосом.

Цяпка з села Вапівці коло Перемишля також співав і любив жартувати, але він належав до іншого ґатунку людей. Він передусім любив, щоб на нього звертали увагу. Невеличкий на зріст, він «ходив на пальцях» і тримався дуже рівненько, щоб виглядати вищим. Любив чепуритися. Любив дівчат, а вони його також. Завжди голосився добровільно на виконання різних завдань.

Сливка був гарний хлопець, але дещо вже збаламучений на пункті своєї вроди і кучерявого волосся, тому заглядав до люстерка, як ніхто з нас. Ну і, звичайно, він не мав ніякого сумніву, що дівчата гинуть за ним.

А от до Мороза дівчата дійсно липнули, як мухи до меду. Про це знав він і ми всі. Ми собі жартували, що свій успіх він завдячує золотій коронці на одному з передніх зубів. А товариш з нього був щирий і відданий.

Сорока також любив дівчат, а що мав жінку, то слава його була погана.

Санітар Марко поводився дуже статечно, саме так, як личить вченому докторові. Він не мав найменших сумнівів щодо свого медичного знання, дарма що доводилося йому лікувати нас від усіх недуг тільки «когутиками» (назва порошків у Польщі – від болю голови).

Дуже скромний, тихенький і маломовний був Монтик. На відміну від нього, Косар був хвалько неймовірний. Щоправда, він виявляв відвагу в боях, але пізніше хвалився цим до нудоти.

Боївка наша здебільшого квартирувала в Горішній і Долішній Ямні. Це великі села, сполучені між собою: перше мало двісті хат, друге – триста. Терен горбкуватий і лісистий, прилягає до великих лісових масивів Турницького і Трійцького лісів та Грозівської Кичери. Самі села обведені досить великою річкою Вігор. Одним словом, знаменитий терен для партизанів. Ворог називав Горішню і Долішню Ямну «столицею України».

Звичайно, в «столиці України» не бракувало сексотів. Ворог різним терором вербував людей на юдину роботу та змушував їх підписувати заяви на співпрацю. Завданням сексотів було в першу повідомляти прикордонні більшовицькі застави про рух віддлів УПА. Вони це робили різними умовними знаками, наприклад, розпалюючи маленький вогник в означеному місці й часі. Не тяжко було це робити й усно, бо більшовики не перешкоджали людям ходити з села до села через свій кордон. Фізично нищити сексотів було неможливо бо, по-перше, це були українські люди, по-друге, на місце одних вони могли змусити до співпраці інших, а було також багатоі людей, які зголошували нам, що їх змусили до співпраці.

Провідник Борис скоро зробив з цим порядок: «донощики», які співпрацювали з нами, за нашим відомом зголошували в НКВД, що в селі квартирує якийсь відділ УПА. Більшовики йшли облавою, а відділ зазделегідь переходив на інші квартири. В такий спосіб «донощики» були виправдані, а облави на нас не вдавалися.

Іноді, висилаючи нас з різними завданнями, командири дозволяли відвідувати рідню. Побувати в Іскані було для мене великим святом. Своїм селом я пишався. Чому ні? З нашого села пішов до УПА 31 хлопець.

Село Ісканя було не тільки велике (до нього ще належали присілки Ісканський Діл, Загаський Діл, Свинки, Левково і Копань), але під час боротьби на нашому терені, мабуть, найкраще озброєне і мало найкраще організовану самооборону. Кожне господарство мало добре замасковану криївку, щоб переховувати в ній все вартісніше і харчі перед непрошеними гістьми. В селі і навколо села люди в день і вночі стояли на чатах, щоб не дати себе несподівано заскочити сусідам із польських сіл.

Мені добре запам'яталася така картина: я ненароком забіг до села і кого стрінув насамперед? Маму. Вона стояла на варті.

- Мамо, – здивувався я, – чому ви, невжеж немає, молодших?

- Я почуваюся безпечніше, як вартую сава!

До нашого села переселювалися або бодай приходили ночувати люди з Руського Села, Полкови, Солонного та Підбуковини. У селі було маса чужого народу – люди спали в стодолах, у шатрах. Подвір'я були заставлені худобою, різним господарським реманентом. Люди допомагали собі взаємно, бо тільки гуртом могли боронитися, а боронитися доводилося не раз, бо нападали, грабували і мордували то ті, то ті банди з сусідніх польських сіл. Наші боївки завжди спішили з допомогою селянам. Та ми не завжди були «під рукою», і часто, заки прибігли, банди встигали втекти, залишаючи по собі криваве жниво,

Під час латинських Великодніх і свят 1945 року банди з Дилягови і Сільниці напали на П'яткову. Наша боівка перебувала тоді в сусідній Мутвиці, куди пригнав на коні сільський хлопець з криком; «Поляки мордують». Бандити, побачивши нас, втекли, залишаючи на возах пограбоване майно.., шість замордованих селян і поранену сестру боївкаря Ваньки та старого вісімдесятилітнього дядька. А кілька днів пізніше інша банда напала на присілок Свинки.

Наша трійка – Лютий, Орел і я – з дозволу друга Затоки були якраз в Іскані, де нам щиро раділи наші односельці, а про наших матерів годі й говорити. Обличчя їхні сяяли, і в очах блищала гордість за своїх синів. У хаті одного доброго знайомого знайшлася перекуска, випили навіть по чарчині за наше здоров'я, за різними розмовами засиділися до пізньої ночі. На душі було радісно й тепло. Аж раптом здаля, а незабаром по всьому селу понісся стукіт калатал – це вартові повідомляли про небезпеку, Прибігли селяни-вартові і сказали, що на другому боці Сяну, на присілку Свинки, стрілянина. В одну мить добродушні дядьки перетворилися на войовників, у руках кожного з'явилася «зброя»: в кого вила, в кого коса, в кого ломака, а в декого і пальна зброя під гунькою. Всі кинулися до Сяну, перейти його неможливо, вода підійшла дуже високо, а єдиний міст через річку зірвали ще німці. На другому березі з присілку Свинки біг гурт озброєних людей у напрямі присілку Крушки, в якому жило 16 українських родин. Всі, хто мав зброю, відкрили вогонь. Банда розбіглася. Коли розвиднілся, на наш бік пробралася Катерина Гнатик з дочкою.

Під час нападу банди вони заховалися під звалений міст і так простояли аж до світанку. Вони були в шоку, довідатися від них толком нічого не було можна. Вони повторювали тільки одне і те саме: всіх замордували, всіх вбили. Коли ми прийшли до Свинок, застали там 17 вбитих осіб – одні постріляні, інші заколені багнетами. З усіх українців, які там жили і були посвоячені, крім Катерини та її доньки, врятувалися ще троє молодих хлопців: Даньчак, Гнатик і Слив'як, які заховалися в криївку. Поховали всіх в одній братській могилі. Отець Гук відправив похорон. Зійшлися всі мешканці Іскані, включно з польськими родинами, яких у нас було вісім. Наш солтис, промовляючи над могилою, сказав, що в такій ситуації він не хоче мати на сумлінні польських родин, якби з ними щось трапилося. Тому він зарядив, щоб вони всі випровадилися до присілку Крушки, а шістнадцять українських родин звідти перепровадилися на їхні господарства в Іскані.

Не минуло й тижня (наша боївка квартирувала в присілку Копань), як знову тривога: банда з польської Тернавки наступає на горішній кімець Іскані. Ми відразу устійнили стратегічний план. Наша боївка попрямувала прямо до села, а Бук із СКВ (СКВ – Самооборонний кущовий відділ) побіг поза селом, щоб затакувати ворога ззаду. Зрівнявшися з читальнею, ми побачили гурт селян і, може, з двадцять енкаведистів. Хтось сказав, що вони з переселенчої місії. До нас приєдналося кільканадцять дядьків з сокирами, вилами та іншим. Ми випередили всіх помічників і залягли. Коли енкаведисти побачили, як поляки вантажать фіри людським добром, наказали стріляти, але вгору. Використовуючи цю стрілянину, ми з нашого становища випустили кілька черг прямо в банду. Поляки не орієнтувалися, звідки і хто стріляє на них, думали, що це більшовики, тож залишили вози і побігли в напрямі Тернавки. Там їх перейняв Бук, і кілька з них впало, одні забиті, інші ранені. Селяни також кинулися навздогін за бандою, щоб помститися. Але тут втрутилися енкаведисти і наказали людям вертатися назад. Потім вони скликали мітинг. Говорили, щоб люди переїжджали на Україну, там спокійніше буде їм жити. Господарі відповідали їм, що тут також Україна.

Цей напад, як й інші, очолював Котвіцький. Селяни його пізнали, бо він своїми виступами проти українців набував усе більшої «слави». Він походив з села Борівниця.