У бандитському нападі на села Сагринь і Турковичі брало участь 1200 АКівців (автор: Літковець Олексій)

Дата публікації допису: Nov 12, 2012 7:39:52 PM

Автор: Олексій Літковець 1931р. н. в с. Турковичі Грубешівського повіту

Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.

Трагічною була доля українців Холмщини і Підляшшя в першій половині XX століття. На їх долю тоді випали три насильницькі виселення з рідних земель: в 1915 році – так зване біженство, в 1944-1946 роках – «евакуація» в УРСР, в 1947 році – депортація залишків українців на північні і західні понімецькі землі Польщі – акція «Вісла». В цих виселеннях кожна влада використовувала військо.

У серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, яка принесла фатальний наслідок українському населенню Холмщини і Підляшшя. У 1915 році під натиском австро-угорських військ російська армія залишала зайняті території і відступала на схід. В червні 1915 року російське військове командування і урядова влада, відступаючи, вирішили провести насильницьку евакуацію (біженство) православного населення Холмщини і Підляшшя вглиб Росії. Всі без винятку українці змушені були покидати свої господарства і оселі, забравши з собою найнеобхідніше. Все майно, яке не могло використати військо,солдати спалювали разом з будинками. Тих, хто переховувалися у лісі, виганяли звідти нагайками. Наказ про виселення часто заставав селян не підготовленими – за декілька годин до появи австро-угорського війська. Перехрестившись на рідні оселі і церкви, люди, ридаючи, вирушали у невідому дорогу. Тоді вглиб Росії з регіону було виселено понад 300 тис. «підданих» Росії. Залишилося українців на Холмщині близько 20тисяч і понад 10 тисяч на Підляшші.

З 1915року Холмщина управлялася австрійськими властями,а Підляшшя – німецькими. Німецька окупаційна влада толерантно відносилася до українського національно-культурного життя. На початку 1917 року навіть дозволила відкрити українські школи, яких до середини року діяло 22 і 19 шкіл грамоти для дітей.

Холмські вигнанці, що отримали невірну назву біженців, їхали на своїх возах на схід разом з своїми священиками, вчителями, церковними речами та іконами. Під тиском армії, що далі відступала, змушені були тягтися і вони, голодні і безпорадні. Їли, що можна і пили з нашвидку викопаних копанок брудну, ржаву воду. Довгий біженський шлях їх вкривався свіжими могилами і непохованими тілами. Найстрашнішим злом були хвороби і епідемії (тиф), від яких вимирали цілі сім'ї.

Лихоліття війни, революції та громадянської війни привело до того, що розпорошені по 37-ми губерніях Росії холмські біженці лише в 1918-1922 рр. з величезними труднощами змогли повернутися на свої споконвічні землі. Та й то далеко не всі. Важкі умови життя біженців, клімат, хвороби спричинили велику (до 25 відсотків) смертність серед біженців. Інші біженці втратили надію на повернення і залишилися в Росії. А тому не повернулося додому до 150 тисяч осіб, тобто половина від 300 тисяч примусово евакуйованих в 1915 році.

Народ Холмщини і Підляшшя в результаті біженства зазнав величезних людських, матеріальних, духовних і культурних втрат. Розпорошилася українська інтелігенція, припинили діяти всі холмські школи, монастирі... У Росії залишились евакуйовані культурні цінності: археологічний музей, холмська бібліотека, друкарня, архівні матеріали з історії рідного краю, стародруки, церковне майно, дзвони, Чудотворна Турковицька ікона Богородиці тощо.

Наслідки біженства відбилися на житті цілого покоління українців у міжвоєнній Польщі. Біженці, які повернулися додому, застали тут страшну руїну, яку принесла війна, та нових сусідів – польських колоністів. На холмщан чекала важка праця відбудови зруйнованого господарства та обробіток спустошеної власної землі.

Польща відроджена в листопаді 1918 року, захопила в 1919році Холмщину і Підляшшя і в міжвоєнні роки на державному рівні, всупереч її власної Конституції і міжнародних угод, проводила постійне нищення українства, саме на Холмщині і Підляшші, як на висунутих на захід українських землях.

Відомо, що Польща впродовж століть послідовно проводила політику колонізації Холмщини і Підляшшя, збільшуючи присутність польського елементу. Вона здійснювала це шляхом переселення колоністів з центральної Польщі, а також постійним наверненням місцевих українців на римо-католицьку віру. Тепер, коли після біженства українське населення суттєво зменшилося. уряд Польщі вирішив його повністю полонізувати. Полонізація українців на їх етнічних територіях і створення польської нації за рахунок інших національностей стала державною політикою міжвоєнної Польщі. В документі «Державна політика Польщі щодо українців Холмщини і Підляшшя», затвердженому міністерством внутрішніх справ, було вказано, що за короткий час (10-20 років) всі українці повинні стати поляками. Навіть було розписано як це зробити, починаючи від школи і закінчуючи всіма установами, включаючи православну церкву, де не тільки проповіді священиків, а і самі богослужіння повинні проводитись польською мовою.

На Холмщині і Підляшші проводилася активна державна політика асиміляції, колонізації і поборювання всіх форм національно-політичного і культурного чи економічного розвитку українців. Все робилось, щоб позбавити українців власної інтелігенції та національної свідомості. Ніщо українське на Холмщині і Підляшші не залишалося поза рамками антиукраїнських акцій.

Першим кроком польської влади на Холмщині і Підляшші були арешти українських активістів, закриття українських шкіл, сільських читалень, заборона доброчинного товариства «Рідна хата», перебирання під державну юрисдикцію церковних земель, передаючи ці землі разом з парафіяльними будинками та рештки державних земель (понад 17 тис. га) новим польським колоністам-осадникам.

На Холмщині і Підляшші не видавалися українські газети, а з 1930 року була обмежена доставка українських газет та книжок з Галичини чи Волині. З метою ізоляції Холмщини від Галичини, де було більше свободи у релігійному житті і національній діяльності, був створений так званий Сокальський кордон, призначений чинити перешкоди культурним і політичним зв'язкам з Галичиною.

З 1933 року діяв закон, що українською мовою можна було користуватися лише в усному спілкуванні, а школярам учителі забороняли на перервах розмовляти своєю мовою між собою. Українців звільняли навіть з найнижчих урядових посад, заставляючи їх приймати римо-католицьку віру.

Після завершення полонізації шкільництва та скасування інших громадянських прав, основний удар польської експансії був спрямований проти української православної церкви, яка була свідченням ідентичності віруючих та їх тисячолітньої присутності на цій Землі. На Холмщині було 460 православних церков, з яких у міжвоєнний період було зруйновано 217, переобладнано на костели 194, залишилося лише 49 церков. Найбільш активно акція нищення церков проходила у 1938 році – впродовж двох місяців було знищено понад 160 церков.

Починаючи з 1938 р. православних заставляли ходити молитися і сповідатися до костелу і ставати римо-католиками, тобто поляками, тому що національність людей тоді визначалася за їх віросповіданням. До процесу ополячення українців були залучені воєводи, війти, ксьондзи, вчителі, поміщики, військові командири. Але національна свідомість і православна віра у холмщан були настільки міцні, що всі ці насильницькі дії уряду не мали успіху.

З початком німецької окупації ополячення припинилося. В 1940 році у Холмі православним віруючим повернули Собор Різдва Пресвятої Богородиці на Даниловій горі і на його основі відродилася Холмсько-Підляська православна єпархія, архіпастирем став колишній міністр освіти УНР, видатний вчений-патріот, проф. Іван Огієнко – архієпископ Іларіон. Відновилися богослужіння в церквах і поступово завирувало українське життя. Величезну роботу в цьому напрямку проводив архієпископ Іларіон, який вважав, що «служити народові – то служити Богові». За активної участі вихідців з Галичини і Волині на Холмщині і Підляшші оживилося культурне життя. Відкривалися українські школи, культурні і громадські установи, чого раніше не дозволяли робити поляки. У Холмі почали діяти українська гімназія, де навчалося близько 900 учнів, духовна семінарія, технічна і реміснича школи, професіональний український драматичний театр під керівництвом Назара Ободзинського. В Грубешеві були відкриті учительська семінарія і торговельна школа; у Володаві і Білій Підляській – торговельні школи. Появились в продажу українські газети, підручники, твори українських класиків. У всіх повітових центрах виникли Українські Допомогові Комітети, які опікувалися над хворими, бідними, сиротами, допомагали в організації українського шкільництва.

Це все було тяжким ударом по психології польських шовіністів, які мріяли і далі про побудову однонаціональної польської держави на етнічних українських землях. Для здійснення своєї цілі вони обрали тепер кривавий шлях фізичного знищення та нищення осель і майна українців.

Під час німецької окупації польський еміграційний уряд Сікорського-Миколайчика (Лондон) для боротьби з німцями організував підпільну Армію Крайову (АК), яку польські шовіністи використали не для боротьби з окупантом Польщі – німцями, а для нищення українського населення.

Проти мирних безборонних українців Холмщини і Підляшшя був розгорнений нечуваний за масовістю і жорстокістю виконання терор, який почався з лютого 1941 р. і масового характеру набрав в 1942-1944 роках.

Спочатку поляки знищували представників української еліти – організаторів українського національного відродження, інтелігенцію і осіб, які були найактивнішими діячами українських громадських організацій, і свідомих українців: вчителів, священиків, війтів, солтисів, працівників культурно-освітніх організацій і кооперативних установ, палили господарства і вбивали окремих селян. В 1943-1944 роках польські збройні формування палили вже цілі села і вбивали всіх їх жителів: жінок, дітей, літніх людей.

У знищенні сіл і їх мешканців брали участь тисячі добре озброєних бойовиків з Армії Крайової (АК) та Батальйонів Хлопських (БХ) Басая. Наприклад за свідченням поляків у бандитському нападі на села Сагринь і Турковичі 9-10 березня 1944 року брало участь 1200 бойовиків АК під керівництвом офіцера Зенона Яхімки ( псевдо Віктор).

Батальйони Хлопські (БХ) були організовані з колоністів і поляків навколишніх сіл колоністом з колонії Ґурки Станіславом Басаєм (псевдо Рись). Польські офіційні власті визнали його борцем за Народну Польщу, героєм і поставили йому пам'ятник в с. Смолигові, де був його осередок (див. Енциклопедія повшехна, т. 7, додатковий, «Смолигів»). В своїх спогадах О. Мартинюк з с. Верешина пише, що в Смолигові Басай зігнав 70 жителів села до стодоли і підпалив; врятувався лише один хлопець, а останні всі живцем згоріли. Там же була криниця забита дитячими тілами (кн. «Депортації» т. 3, с. 193).

За всю свою багатовікову історію після монголо-татарського іга український народ Холмщини і Підляшшя не знав таких страшних злочинів і страждань, як від польського підпілля і нелегальних польських збройних загонів під час німецької окупації в 1942-1944 роках. Жертвами польського терору впали десятки тисяч українців і спалено сотні сіл і присілків. Між Бугом і Гучвою майже всі села були спалені, не стало українських сіл у Білгорайському, Замостівському і Красноставському повітах.

Українське населення надіялося, що після приходу радянських військ в липні 1944 року, буде покінчено з польським бандитизмом і настане мирне життя. Українці сподівались на приєднання автохтонних українських Земель за Бугом до УРСР. З пропозицією на повернення Холмщини і утворення Холмської області 20 липня 1944 р. Микита Хрущов навіть звернувся листом до Йосипа Сталіна. Але ця пропозиція залишилася без відповіді, бо післявоєнні кордони вже були визначені на Тегеранській конференції в листопаді 1943 року. А створений в Радянському Союзі у квітні 1944 р. і проголошений в Холмі 21 липня 1944 р. маріонеточний (васальний) уряд «Польський Комітет Національного Визволення» (ПКНВ) тільки узгодив східний кордон Польщі по так званій «лінії Керзона», яка розділила етнічні українські Землі.

9 вересня 1944 року в Люблині була укладена угода між урядом УРСР і ПКНВ «Про евакуацію українського населення з Польщі і польських громадян з території УРСР». Ця угода дала можливість польським шовіністам здійснити їх мрію про побудову однонаціональної польської держави. Для українців ця угода була смертельним вироком знищення українства у відродженій Польщі.

Слово «евакуація» в цій угоді вжито зовсім не правомірно, бо це була не евакуація з правом наступного повернення назад, а добре спланована насильна «депортація» українців за кордон.

У договорі була задекларована також «добровільність» евакуації, але історія не знає випадку, щоб корінне населення, яке споконвіку проживало на своїй рідній землі, раптом масово та ще й добровільно її покидало.

Слід наголосити, що не можна ототожнювати долю переселення українців з Польщі і долю поляків з України. Українці в Польщі були автохтонним населенням, вони були на своїй батьківській Землі, а поляки на Волині чи в Галичині були колонізаторами, вони прийшли в Україну як колоністи. Для поляків переселення було простим поверненням на свою історичну батьківщину. Для українців ця евакуація – депортація.

За угодою виселення починалося 15 жовтня 1944 р. і закінчувалося 1 лютого 1945 р. Але бажаючих добровільно переселятись у невідомі місця було небагато. До 1 січня 1945 р. переселилось менше 20 тисяч українців: виїжджали переважно погорільці із спалених сіл, які втратили все майно, і була загроза втратити саме життя. Вони не мали іншого виходу як добровільно виїжджати в Україну. Основна маса людей не поспішала з виїздом або просто не хотіла виїжджати. Тому термін виселення був продовжений спочатку до квітня, пізніше до осені 1945 р., а згодом до серпня 1946 р.

Підписання радянсько-польської угоди посилило наступ шовіністичних сил і польських збройних формувань, які вимагали, щоб українці негайно і без будь-якого майна покидали Польщу. Щоб примусити українців до переселення з рідних місць, польські озброєні загони з відома офіційної влади нападали на села, грабували, катували і вбивали людей.

Як свідчить Віринея Каліщук, в селі Пересоловичі Грубешівського повіту на празник Св. Миколая 19 грудня 1944 р. зібралися хлопці і дівчата. До них прийшли бандити і всіх хлопців постріляли. В селі Сичин Холмського повіту весною 1945 р. були вимордувані всі селяни, які не встигли виїхати на залізничну станцію і залишилися в селі на Великодне Свято. В селі Верховини Красноставського повіту 6 червня 1945р. було замордовано 194 селян. Ночами бандити грабували українських господарів, забираючи коні, корови, зерно, одежу та інше майно, знущаючись над людьми. За таких нестерпних умов життя зростала кількість людей, які погоджувались виїжджати з рідного краю. Але це не був добровільний поступок, а відчай.

Щоб залишити виїжджаючих українців без майна, були навіть випадки пограбування ешелонів з переселенцями. Ростислав Клейзор з села Гвоздів Грубешівського повіту описує (кн. Депортації, т. 3, с. 197) як в березні 1945 р. банда пограбувала тодішній вузькоколійний поїзд з односельцями, що слідував до станції Угнів Львівської області. Виїхали вони ранком, проїхали близько 20 км і біля села Липовець (недалеко м. Тишівець) поїзд зупинила велика кількість озброєних людей з возами і мішками. Вони висадили людей з поїзда, роззули і роздягнули до білизни і зігнали їх в один вагон, де вони ледь помістилися. Бандити майже дві години грабували майно в ешелоні. Люди у вагоні вже готувалися до смерті: батьки прощалися з дітьми, між собою і з сусідами. Але залишилися живі. Поїзд рушив. Чотири чоловіки залишилося лежати біля насипу в білизні лицем до землі, пов'язані колючим дротом. Доля залишених досі невідома. Переселенці прибули в Україну на станцію Угнів, коли смеркалось, голі, босі і голодні.

Аналогічне пограбування поїзда описує Вадим Карпович (кн. Депортації, т. 3, с. 159). Людей із станції Воля Угруська привезли до Холма і тут тримали два дні, після чого поїзд направили не до кордону, до якого залишалося декілька кілометрів, а вздовж кордону – до Рави-Руської. У лісі під Замостєм поїзд зупинили бандити. Висадили людей з поїзда і впродовж години з вагонів викидали майно: скрині, мішки, вози, плуги, коні, корови, які падали в рів, перекидалися, ламали ноги. При цьому не вщухала стрілянина. Люди сіли на поїзд і поїхали далі. Але бандити ще раз зупинили поїзд у лісі біля Рави-Руської: що не забрали першого разу, забрали тепер та ще й п'ятьох односельців вбили.

Незважаючи на терор і свавілля, українці не хотіли виїжджати. До осені 1945 р. виїхала лише частина українців. Щоб домогтися будь-якою ціною створення однонаціональної польської держави за рахунок перш за все повного очищення території Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Любачівщини і Лемківщини від споконвічного її господаря – українського населення, польська влада з осені 1945 р. офіційно приступила до відкритої брутальної депортації українців, використовуючи спеціально підготовлені військові підрозділи, які з особливою ненавистю і жорстокістю виселяли українців.

Влада спеціально розробила план виселення українців із сіл, за яким солтиси напередодні попереджували українців про день їх виїзду. Призначене до виїзду село звечора оточувало військо, а ранком окремі групи військових ходили по селу і наказували вантажити особисте майно на вози до встановленої ними години і під охороною організовано виїжджати. Процес цей іноді виглядав дуже брутально. Коли хтось затримувався з виносом речей, йому могли «допомагати» солдати, викидаючи майно через вікна. Виселення часто супроводжувалося побоями. Як пише Василь Рибчинський у своїй книжці («На Холмсько-Підляський Край поглянь...», Львів, 2007, с. 72), що побитий військовими селянин Плісник з села Кривоверби Володавського повіту доїхав живим лише до м. Любомля на Волині. Там його і похоронили. Людям, які хотіли залишитися назавжди в своєму селі, військові «рекомендували» брати лопату і копати собі яму.

В 1944-1946 рр. з Холмщини і Підляшшя депортовано понад 180 тис. українців. Їх направляли переважно на південь України: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Миколаївську, Одеську і Херсонську області. Оскільки переселенцям було важко пристосуватися до степового клімату і колгоспного ладу, крім цього в цих областях тоді був голод, то тисячі сімей покидали привезене майно і самотужки різними шляхами повертались ближче додому – на Західну Україну: у Волинську, Рівненську, Львівську і Тернопільську області в надії, що з часом, як після біженства, повернуться додому. Але повернення не відбулося і вони тепер проживають переважно в цих областях.

Тисячі автохтонних українців, яким вдалося залишитися на Холмщині і Підляшші, в 1947 році, були брутально виселені на західні і північні понімецькі землі Польщі в результаті військової операції – акції «Вісла».

Акція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 року. Для депортації залишків українців в Закерзонні були задіяні 5 дивізій піхоти Війська Польського, дивізія внутрішньої безпеки та додатково 3 полки моторизовані і саперні – в сумі 7 дивізій війська (приблизно 20 тис. осіб). Війську допомагали багато сотень місцевої поліції та управління безпеки.

В офіційній пропаганді причиною депортації українців була боротьба з українським підпіллям УПА. Але УПА була лише приводом для виселення, а в дійсності основною метою акції «Вісла» було повне очищення від автохтонних українців територій, де тисячоліттями досі проживали українці та асиміляція українців серед поляків у місцях виселення.

Депортація проводилась чітко за інструкцією, згідно якої о 4-ій годині ночі військо оточувало призначене для виселення село і вранці повідомляли мешканців про виселення за підготовленими уже списками. Люди мали лише декілька (в більшості три) годин часу, щоб зібрати все нажите майно, яке мало поміститися на возі. Далі колона мешканців під військовим конвоєм їхала до збірного пункту. В часі виселення також були побиття і навіть вбивства українців військовими та поліцією.

У збірних пунктах збиралося по кілька тисяч людей, які по декілька днів перебували під відкритим небом під охороною війська. Тут повторно складали детальні списки виселенців, проводили арешти ворожих та непевних елементів, до яких зараховували інтелігенцію, духовенство, діячів культури, більш свідомих і активних селян та підозрюваних у нелояльності.

Із збірних пунктів депортованих українців направляли на пункти завантаження на 5-тьох залізничних станціях: Белжець, Буг Володавський, Холм, Вербковичі, Звіринець. Транспорти їхали під військовим конвоєм. Куди їдуть людей не інформували. На ніч вагони закривали. Люди мали великі труднощі з харчуванням.

Усі транспорти з Холмщини і Підляшшя їхали до Люблина, а звідти вже направлялися на захід чи північ на розподільчі пункти (Ольштин, Щецін, Познань, Вроцлав), а щойно відтіля їхали на місце поселення. Транспортування та поселення здійснювалось під суворим наглядом управління громадської безпеки.

Хоча Операційна група «Вісла» офіційно була розпущена ще 29 липня 1947 р., акція «Вісла» на Холмщині була поновлена ще від 22 до 30 вересня 1947 р., з депортацією ще 176 родин (614 осіб). До початку 50-х років державна адміністрація провела ще декілька локальних акцій виселення українців з Холмщини і Підляшшя. Всього було депортовано на понімецькі землі з Люблинського воєводства близько 45-ти тисяч осіб.

Згідно з інструкцією українське населення для швидшої асиміляції мало бути розпорошене і складати в місцях поселення не більше 10 відсотків від кількості поляків. Траплялися випадки, що мешканці одного і того ж села опинялися в регіонах віддалених на сотні кілометрів. Депортованих поселяли на відстані не менше як 50 км від сухопутних кордонів та 30 км від морських кордонів Польщі та обласних центрів.

Українці не мали права повернення на рідні землі, навіть тоді, коли їх господарства не були заселені польськими осадниками. Згідно з декретом від 27 липня 1949 року вони втрачали право власності на залишені свої господарства і майно. Ті, що поверталися нелегально, були арештовані.

Українці, арештовані на рідних землях чи на заході, потрапляли до табору Явожно. У Явожно (біля Катовіц) на місці філіалу колишнього гітлерівського концентраційного табору Аушвіц біля Освєнціма польська влада створила так званий «Центральний табір праці», де в 1947-1949 рр. утримували близько 4 тис. (3936) українців, поміж ними 823 жінки і понад 100 дітей віком до 17-ти років. Тут була ув'язнена майже вся українська інтелігенція. Від катувань, тортур, холоду, голоду, хвороб і важкої праці тут загинуло 160 осіб. Внаслідок фізичних знущань над інтернованими значна їх частина вийшла на волю з підірваним здоров'ям.

У середині 1950-х років огорожу і бараки Явожного з мурами знесли, ніби їх не було, і в колишній комуністичній Польщі було суворо заборонено про них навіть згадувати.

На місцях поселення українці були позбавлені можливості навчати своїх дітей української мови, не мали доступу до книг і преси на рідній мові. Їм була заборонена будь-яка культурно-освітня діяльність. Вони знаходились під постійним поліційно-адміністративним контролем без права переміщення в інші місця поселення. Крім жахливого економічного становища, було ще вороже ставлення до українців місцевої адміністрації та польського населення. Називатися українцями було заборонено: їх називали переселенцями з акції «В».

Операція «Вісла» принесла незліченні втрати, наслідки котрих відчуваються і по сьогодні: фізичні і моральні страждання тисяч людей, вигнаних назавжди з власних господарств, безповоротне знищення багатої, а подекуди унікальної матеріальної і духовної культури, нищення матеріальних слідів споконвічної української присутності на цих землях. З акцією «Вісла», яка була вінцем геноцидної виселенської політики щодо українців в Польщі, втрачено велику частину української етнічної території, яка була споконвічною для українців.

Акція «Вісла» була очищенням Холмщини і Підляшшя від вже і так нечисленного українського населення. З 1947 р. Холмщина стає майже виключно польським і римо-католицьким регіоном з нечисленними і не чисельними острівцями православ'я. Цю картину не поміняли повернення невеликої частини українського населення в 1950-х роках і часткова відбудова мережі Православної Церкви. В 1989 році була відновлена (вже втретє у XX ст.) древня православна Холмська єпархія під назвою Люблинсько-Холмська єпархія.

На превеликий жаль, Сейм демократичної Польщі, як найвища представницька інституція держави, і досі не засудив злочинну акцію «Вісла», не вибачився за злочини, не визнав злочинним ув'язнення українців у Явожно. Не реабілітовано ув'язнених і засуджених тоді на смертну кару. Не визнано протизаконність декрету від 27 липня 1949 року, яким позбавлено українців – громадян Польщі, їх батьківської землі і майна.

Пам'ять про злочинну безпідставну депортацію великої гілки автохтонного українського народу навіки залишиться як докір польській державі.