Дата публікації допису: Sep 11, 2011 2:40:9 PM
Хай знають, що земля України – не тільки те, що в її теперішніх
кордонах, але й те, що відібрали у нас.
Ждан Іван Стефанович, уродженець села Синявки Любачівського повіту
Любачів – староруське місто, перша письмова згадка про яке міститься в Літописі Руському під 1214 роком. Любачівська земля початково була частиною Перемишльського князівства, опісля була окремими повітом (1377), а з 1388 року була складовою частиною Белзької землі, будучи північно-західною частиною Червоної Русі. Упродовж цілого ХІІІ століття до половини ХІV століття Любачів розрісся у квітучий торговельний осередок. Причиною такого скорого розквіту міста був факт, що через Любачів пролягав на захід торговельний шлях «вія антіква». Аж до половини ХV сторіччя місто Любачів є осідком староства. Від 1340 року Любачівшина належить до Польщі. Любачів успішно нав’язує торговельні зв’язки зі Сходом. На Захід, до Пруссії, експортує збіжжя, залізну руду, яку видобувають на Чесанівщині, головно в Руді Ружанецькій.
Пізніше часті напади татар, зокрема на Белзщину, як також любачівську землю, сіяли непевність та тривогу. Навесні 1499-1500 років татарський хан Менглі-Герей під час походу на Волинь та Белзщину досяг і Любачева та значно його зруйнував. Треба наголосити, що в роках 1648-1649 на Любачівщині були козацькі війська під командуванням Богдана Хмельницького. Після розбору Польщі в 1797 році і з приходом на цю землю австрійського панування місто Любачів утратило своє давне ключове значення, стало пограничним містом. Налагоджуючи новий адміністративний поділ любачівського та чесанівського районів австрійський уряд переніс повітову адміністрацію до Чесанова. Упродовж 125 років Любачів перебував у стані забутої, подекуди занедбаної міської оселі. За панування Австрії в 1898 році побудовано залізничну колію, яка з’єднала Любачів з Рава-Руською та Ярославом. Після занепаду Австро-Угорської монархії і переходу Любачева під панування Польщі він знову став осередком повіту.
У Любачеві завжди було скупчення українського інтелігентського активу, зокрема адвокатів і лікарів, свідомого міщанства, тому місто після 1922 року стало поважним українським центром, до якого тяжіє не тільки Чесанівщина, але й Олешиччина з далеким Горинцем. Добросусідські стосунки і зв’язки всіх довколишніх українських земель виявляли себе щоліта багатолюдними кооперативними з’їздами та традиційними повітовими фестинами, які відбувалися влітку біля села Футори. На ці літні фестини завжди з’їздився весь український актив цілого повіту.
Взимку багатолюдні товариські забави у Чесанові , Любачеві та Олешичах залишалися сприятливою формою сусідських з’їздів усього інтелігентського активу українського західного пограниччя. Упродовж 1924 і 1925 років на любачівсько-чесанівських землях уже формально діяла, ще не кінця сформована, Українська військова організація (УВО). Вона, завдяки української патріотичної молоді, стала рушійною силою, героїчним оборонним бастіоном західних українських земель. У 1939 році, після поділу цієї землі між німцями і совітами, Любачів залишився на радянській стороні. Місто стало прикордонним.
Німецько-радянська війна принесла до українського Любачева нові потрясіння. Німці перенесли повітову централю до Рави-Руської, залишаючи у Любачеві так званий «Ляндкомісаріат» та станицю німецької жандармерії. Персоніфікацією німецької влади у Любачеві стає господарський референт фольксдойч Шрам з незмінною захалявною нагайкою. У канцелярії того ж «іберменша» сиділа зв’язкова Армії Крайової полька Зося Затей. Радянські танкові відділи захопили місто Любачів у полудень 22 липня 1944 року. Вже в жовтні 1944 року большевики на скору руку організували Польську Армію Людову, яка відразу стала з’єднанням озброєних розбишак. Щойно тоді почалася правдива Голгофа і горе української Любачівщини.
Наше рідне село Коровиця
Спогади Михайла Подільчака і Марії Полохайло надруковані в журналі «Наш край Любачівщина», 2000, №1(подається у скороченому вигляді).
Село Коровиця розташоване на території давніх Червенських городів, докладніше на Любачівській землі (сьогодні воно входить до складу Польщі та є в чотирьох кілометрах на захід від теперішньої границі між Польщею і Україною.)
У 1937 році в парохії Коровиця мешкало 2149 українців, 510 поляків, 170 євреїв та 13 інших. У Коровиці була лише одна церква в присілку Попівщина. Збудована вона на горбку у візантійському стилі в 1870 році. Відновлена і добудована в 1936 році. Прибудову церкви посвятив у 1937 році єпископ перемиський Йосафат Коциловський. За людової Польщі в церкві тримали штучні добрива. Тепер в церкві не має захристії, вівтаря, вікон, підлоги. Церква перебуває в руїні…
Особливо треба сказати про великий патріотизм селян Коровиці. Коли гуртувалися загони УПА, то майже з кожної хати, кожної української сім’ї пішли воювати, а з деяких сімей – по 3-4. Наприклад: Мацевки – Федір, Михайло, Дмитро; Дмитрів – Андрій, Теодор, Дмитро, Іван; Паславські – Теодор, Михайло й інші. Тому так лютували більшовики і поляки над тими, хто потрапив їм до рук. Першим був убитий Дмитрів Теодор. Його розстріляли на власному полі 6 серпня 1944 року. Через тиждень убили Петра Мацевка. Третім був убитий Степан Борцюк, який загинув 9 січня 1945 року, тобто в день його іменин. Його страшно замордували: поламали пальці, руки, викололи очі, вирвали язик, відрізали вуха, а потім кололи багнетами зі всіх боків. Страшне було видовище. Щороку на іменини Стефана воно раз у раз постає перед очима і боляче ятрить душу. Тоді пригадуєш ці жахливі дні, коли і днями і ночами на людей чигала смерть, коли завойовники випробували на простих мирних людях найжорстокіші тортури. Саме пекло не може зрівнятися з такою злобою й людиноненависництвом.
Одного дня більшовики вивели з хат 14 осіб і всіх розстріляли: Паславських Теодора і Михайла, Хариша Степана, Папірника Івана, Бобля Павла, Сарабуна Михайла, Когута Івана, Оверка Євстахія, Кокурузку Йосипа, Гринчишина Степана, Грицкову Пелагію, Макушку Івана, Лаврика Ярослава, Кріля Степана. Через деякий час поляки вимордували 12 родин. У сім’ї Васильків повбивали батьків, а дітей лишили живими. Коли вранці вийшли сусіди, то побачили, що немовля ссе у мертвої матері груди. Кирилів повбивали усіх: і дітей, і дорослих. Старенькі Гринчишини ночували в хаті, то їх повбивали, а дочка заховалась в курнику, то залишилася живою. Священик із дружиною заховалися, а їх старенькі батьки залишилися в хаті. Їх поклали на підлогу, а на них дошки, по яких скакали, доки їх не замучили. Навіть їх служницю вбили. П’ятнадцятилітню Юлю Блюс, яка вважалася по матері полькою, не пожаліли, а тяжко знущалися за старшого брата Андрія, який пішов в УПА. Її спочатку сильно побили, а потім застрелили коло ставка, де вона мучилася цілий день, благаючи краплини води, але ніхто не наважився їй подати.
Після тої страшної ночі люди старалися якнайшвидше перебратися на радянську сторону, залишаючи все віками нажите, тяжкою працею, добро. Але і тут не знайшли спокою. Почалися арешти, вивезення в Сибір. Так були вивезені родини Мацевків, Шпаків, Дрогомизьких, Сікори.
Ще у березні 1940 року з Коровиці більшовики заарештували двох монахів: Дмитріва Павла й Шпака Михайла, які з дванадцяти років пішли у монастир. Було їм по 21 року, як їх розп’яли на хрестах у Велику п’ятницю, як Ісуса Христа.
У Коровицях було три студенти теології й чотири – вищих навчальних закладів. Всі вони загинули. Багато загинуло в УПА, як Дмитрів Іван, Мацевки Микола і Дмитро, Равлики. Замучені в тюрмах: Дмитрів Андрій і Павло, Шпак Михайло. Не всі повернулися із заслання. Все ж таки деяким їхнім дітям удалося здобути вищу й середню освіту й тепер вони працюють, утверджуючи нашу Незалежність, дорога до якої була стражденно мученицькою.
Стежками прадідівської землі
Спогади Ждана Івана Стефановича надруковані в журналі «Наш край Любачівщина», 2000, №1(подається у скороченому вигляді).
Село Синявка Любачівського повіту складалося з 14 присілків, кожен із яких мав свою назву. Всі присілки були на невеликій віддалі один від одного і разом творили село Синявку. Центр села становили присілки Майдан та Ждани. З усіх сторін село облягав ліс. Село межувало на північний захід із селом Башня Горішня та Райхав. Далі, на віддалі 12 кілометрів, розташовувалося місто Любачів. На південний захід розташовувалося село Коровиця, а на північний схід – село Радруж. На північ від присілка Сухоліс було село Червінки, на південний схід – село Грушів, а далі на віддалі 12 км – місто Немирів. У центрі села, на Жданах, стояла лісничівка. По сусідству з лісничівкою мешкала і наша сім’я – Стефана Ждана.
У моїй пам’яті закарбувалося прізвище лісничого Дігдалевича, якого під кінець українсько-польської війни застрелили поляки за те, що був українцем. Ця подія сколихнула все село і люди по сьогоднішній день пам’ятають цю трагедію, яка ганьбить поляків. На місці події і нині стоїть пам’ятник, а на цвинтарі Синявки – гробівець, у якому поховано Дігдалевича. Тепер цей гробівець має жалюгідний вигляд, вхід розбито, все пограбовано. Та і цілий цвинтар в запущеному стані: хрести повалені, могили майже зрівняно з землею.
На Майдані знаходилася читальня «Просвіта», яка діяла дуже активно. У центрі села містилася і початкова чотирикласна школа, в якій учили вчительки пані Мазурова та Марія Кульчицька, що доїздила з Любачева. Щосуботи в школі вчив релігії отець Василь Кондрацький.
Селянське господарство було традиційним: вирощували збіжжя, овочі, льон і все, що було важливим для життя. Тримали коней, худобу, птицю. Так у праці і щоденних клопотах дожили до осені 1939 року.
Визволителів село зустріло не однаково: одні підозріло, другі байдуже, а треті, бідняки, навіть з певною прихильністю. Більшовики, вірні своїй класовій теорії, поділили всіх селян на куркулів, середняків і бідняків, визначивши тим долю всього населення. Біднякам обіцяли землю. Бідняки підняли голови – жили з надією, а куркулі і середняки у страхові та передчутті лиха. Пан лісничий кудись зник. Біднота почала грабувати лісничівку, а згодом і фільварок на Гуті. Всіх неписьменних записали до школи і почали вчити грамоти. Скоро оголосили про ліквідацію неграмотності. Селяни вперше почули різні не зовсім зрозумілі слова, а серед тих слів – купу лайливих відбірних радянсько-російських матів. Говорили про колгоспи, яке то буде велике щастя, коли не буде ні багатих, ні бідних, а всі будуть рівні, як у Господа Бога. Селяни не вірили тим байкам, бо хто для того, щоб зробити когось щасливим, забирає у нього шмат хліба? Вступаючи до колгоспу, селянин здавав свою землю державі.
Москалі почали будувати оборонні споруди вздовж границі. Спорудили високу оглядову прикордонну вежу. Збудували в Дебрях залізобетонні укріплення – доти, але скоро всьому тому прийшов кінець. Почалася війна. Москалі покинули заставу, оборонні споруди і хто як міг тікали на схід. Наші селяни побігли на те покинуте майно, щоб там здобути дармово пилу, лопату, сокиру, чи ще щось.
У село прийшли німці. Життя селян за німців було іншим, ніж за большевиків, але не легшим. Не одному німецькі порядки коштували нагайки по спині від німецького ставленика Шрама. Пригадую, як влітку 1944 року в село в’їхали німці і почали забирати корів. Забравши десь 20-25 корів, погнали їх у напрямку Любачева. На той час у нас діяла вже УПА. Хтось встиг повідомити сотенного «Яструба» і той перетяв німцям дорогу, коли вони з награбованим ввійшли в село Райхав. Коло цвинтаря їх зустрів сильний кулеметний вогонь. Німці, зрозумівши свою безвихідь, здалися в полон. Було їх 18 вояків. Худоба в стрілянині розбіглася і повернула на свої господарки. Селяни дякували воякам УПА, бо вперше відчули, що то є свій рідний захист.
Напевне, тяжчим для селян за грабунки було вивезення хлопців і дівчат до Німеччини на примусові роботи, в рабство ХХ століття. У ті роки з нашого села було вивезено близько тридцяти хлопців і дівчат.
Ще пам’ятаю, як влітку до нас на Ждани прийшли сотні УПА з Волині, так розповідали старші господарі. Були то хлопці молоді, міцні, гарно озброєні та одягнуті, говорили по-нашому. Жінки вибігали з хат несли їм молоко, хліб, яйця, що хто мав. Поговоривши і відпочивши, вояки пішли в ліси, а в селі ще довго говорили про вояків, про їх командира.
Ковпаківці часто робили нічні рейди селами, і село мусило бути готовим уникнути зустрічі з такими «захисниками». Не раз в такі вечори чувся стук у вікно і голос: «Тікайте!». І ніхто не питав, чому, для чого, бо знав, що іде небезпека. Покидав недоварену кашу, недоїдену страву на столі, збирав поспіхом дітей, старих, одягався і зникав у темну ніч, ховаючись в яругах, лісі, полі чи десь у берегах річки-потоку.
У жнива 1944 року, навіть трохи раніше, в селі було чути канонаду з фронту, який наближався. Невдовзі через Майдан сунула московська сарана. Після переходу фронту солдати встановили границю: Немирів і Грушів радянські, Синявка за границею – у Польщі. І почалося найжахливіше...
День 9 березня 1945 року став тим днем, який закарбувався глибокою раною на серці кожного синявчанина. Ранок цього дня почався зовсім звичайно, як десятки і сотні попередніх, і не віщував нічого поганого. Селяни не знали, що їх криваві польські кати, смачно поснідавши, підкріпившись келишком горілки, вже сідають на сани і їдуть на криваву розправу до «Синяфки», як вони це слово вимовляли. Певне, не одна полька благословляла свого чоловіка і питала: «Czy szybko wrucisz? Nu z Bogiem!» А він їхав чортом, щоб вбивати, палити, грабувати, а в неділю в костелі молився Богу і дякував за успіхи польської справи…
Того ранку мою маму, Катерину, зустріла сусідка Цурачиха, старша жінка, і сказала: «Піди, Касю, на Майдан і довідайся, що там чувати? Щось мене тривожить». Мама швиденько зібралася і, як завжди у такі тривожні хвилини, наказала батькові з хати не виходити, а ще краще десь заховатися. Походивши по Майдану, почула, що хтось довідався, що на сьогодні поляки готують на село напад. Вертаючись, зайшла попередити і вуйка Миколу, щоб він заховався, бо сьогодні, певне, прийдуть поляки. Але вуйко сказав, що він полякам нічого не винен, а з поляками, певне, приїде пан Вебер, який його добре знає, бо разом служили при війську, той захистить його перед нападниками.
Батько далі сидів у хаті. Виглянувши у вікно, мама побачили, що до хати уже йдуть поляки, крикнула татові: «Лягай у ліжко!» Двері відчинилися від сильного удару, і на порозі стали двоє озброєних чоловіків з направленими на нас карабінами. – «Rece do gury!» – а згодом, розгледівшись трохи по хаті, «nu, chodz, widzisz …» – і вийшли. Можливо, їх вразив наш вигляд, переляканий і обдертий, убогість у хаті. Ми не встигли отямитись від переляку, як побачили у вікно, що Цуракова хата охоплена полум’ям. На подвір’ї голосила Цурачиха, її били поляки. Дочка щось витягала з хати. Цурака і його синів удома не було. Наш тато сховався у схрон під стайню. Нас мама посадила до ями навпроти хати Цурака і накрила хмелинням, а на яблуню виставила образ Миколи Чудотворця і почала вголос молитися, кидаючи сніг на стріху стайні, щоб вогонь не перекинувся туди. Вогонь з Цуракової хати так сильно пік, що стріха на стайні почала парувати, а нам в ямі стало пекти. У селі не вщухала стрілянина, скрізь горіло, було чути лемент і плач, дим виїдав очі, люди бігали, як очманілі.
Як згадує Варвара Вторак, тодішня мешканка Синявки і свідок цих подій, у той день був похорон Данила Лиса з присілка Каплиші. Після похорону на плебанію зайшли погрітися Федір Кульматицький, Петро Мельник та мій вуйко Григорій Білецький, який був у церкві паламарем і грабарем. Хтось приніс звістку, що від Тимошів до церкви йде якийсь рух, але на те в хаті ніхто не звернув уваги. Через кілька хвилин на кухню увірвалися поляки, забрали із собою Кульматицького і Мельника та повели за церкву. Почулися постріли, і за хвилю поляки повернулися несучи в руках черевики вбитих. Третій поляк вбіг у хату і забрав із собою Білецького. Завівши його на місце, де лежало два трупи, зайшов ззаду і вистрілив у Білецького. Зняв з нього чоботи і пішов за своїми. Але постріл був невлучний. Білецький опритомнів і почав повзти на плебанію. Куля потрапила йому в плече і вийшла через лице, не зачепивши костей чи інших життєвих центрів. Намагання Білецького помітила кухарка Варвара і затягнула його на кухню. Поляки побили священика Кондрацького і подалися палити Тимоші та вбивати там людей. Тимоші, Ждани, Майдан, Мірки згоріли в той день дотла, за винятком якихось двох-трьох хат.
На наше щастя, а втому пеклі і це було щастям, нашу стайню-хату зберіг святий Миколай від вогню, і на ніч до нас почали сходитися сусіди, розказуючи про своє горе, про пережите за цей день. Страшно було дивитися на цих людей. Вимазані в сажі і попелі, а дехто і кров’ю рідних, виснажені нервово і фізично не знали, що буде завтра з ними і їх дітьми. Де будуть ночувати, чим закріпляться і взагалі чи залишаться на цьому світі, в цьому пеклі, яке створили їм радянські визволителі разом з християнами поляками. Наступного дня були відомі імена всіх убитих – загинуло двадцять сім ні в чому невинних синявців. Їх вина була одна – любили свою землю і були українцями.
За морозну ніч загиблі заклякли і наступного дня матері, жінки і діти, ридаючи, везли на санках на цвинтар тих, хто ще вчора жив і сподівався на людську і Божу милість. Там, на цвинтарі, сокирами у мерзлій землі вирубували ями і ховали без священика, без молитви за упокій душ загиблих, без опечатання гробів. І по нинішній день, хоч минає вже 53 роки, ніхто тих гробів не оправив, не відправив панахиди. Старше покоління вже не має змоги поїхати відвідати могили своїх рідних , бо бракує здоров’я і коштів та доживає з болем у серці цю давню і страшну трагедію.
Після тої страшної акції принесли в село наказ всім виїжджати на залізничну станцію Солотвино, що поблизу Башні. Перелякані, вимучені страхом і горем люди почали збирати свої пожитки і виїжджати. Виїхала і наша родина. На станції знайшли якусь хату і нас, малих дітей, розмістили у ній, з нами був і мій вуйко Білецький, поранений в голову. Хата була набита дітьми. Ми спали один коло одного на землі в соломі. Так тривало два тижні. Без їжі, немиті, не перевдягнуті, а ще, враховуючи попереднє незатишне життя, ми всі помітили, що завошились. Тепер до всіх клопотів ще додалися паразити.
Батьки старалися десь роздобути їжу на сьогодні і завтра, зникали на цілі дні. Одного дня мої батьки поїхали до Синявки, щоб привезти щось на прожиття, на дорогу. Коли повертали, їх помітили польські вояки і почали переслідувати, стріляти за ними. Була весняна повінь, і коли батьки в’їхали на міст, вода знесла фіру. Тато крикнув мамі: «Тримайся за хвіст коня!», а сам обрізав посторонки, і кінь виніс їх на берег. Поляки припинили переслідування і стрілянину, залишилися на тому березі. Більше мої батьки зі станції нікуди не їздили. За два тижні всі синявчани були завантажені у вагони. Всі чекали, коли повезуть, але ніхто не знав, куди. Всі сподівалися, що скоро те страхіття минеться, і всі повернуть до рідного села. Ніхто не вірив, що від’їжджаємо назавжди і ніхто ніколи не вернеться до рідного краю, своєї землі, що те, що було нажите, зогріте віковою працею дідів і прадідів, втрачаємо назавжди.
Нарешті настав кінець тим стражданням, тій невизначеності і нашим мукам. До вантажних вагонів причепили кілька пасажирських, посадили туди дітей і старих немічних, причепили по обіді паровоз, і потяг рушив. Як за командою, усвідомлюючи все, що відбувається, всі виселенці заридали. Плакали, голосили жінки, ридали літні і мужні господарі, плакали дівчата і хлопці. Ніхто не стидався і не ховав своїх сліз. Ніхто нікого не заспокоював, не розраджував, бо сам не знав ні ради, ні поради. У весняний день 1945 року нас позбавили Батьківщини і рідної землі, до якої і нині не маємо доступу, від якої відділює нас границя, створена нашими ворогами.
Коли вечоріло, наш ешелон прибув на станцію Рава-Руська. Там радянські службовці зробили свої позначки в евакуаційних документах, і поїзд рушив далі.
Львів зустрів нас ранком, а поїзд попрямував далі на схід і зупинився на станції Борщовичі, тут таки на Львівщині. 27 чи 28 березня 1945 року синявчани вивантажили свої небагаті пожитки і почали чекати дальших наказів місцевої влади. Жили довше тижня тут на станції просто неба. Тут готували їсти, тут спали. З боку це виглядало якимось безглуздим табором, у якому ходили між купами зваленого домашнього інвентаря і худоби обдерті, голодні, виснажені люди. Переселенці почали ходити по навколишніх селах, шукаючи притулку, жебраючи їжу для себе і дітей, пашу для худоби. Місцеві мешканці неохоче зустрічали переселенців. Були й такі, що відмовляли в допомозі, але хай Бог їм простить. Влада не виявляла ніякого зацікавлення переселенцями і ті себе тішили надією: «Раз нами ніхто не опікується, то, певно, повернуть нас назад додому».
Одного дня представник місцевої влади сказав усім переселенцям їхати в село Пруси (тепер Ямпіль), у якому мешкали поляки. Почувши про поляків, жахнулися: «Як, знову поляки? Маємо вже їх досить!» Ще трохи повагавшись, хоч не хоч, пішли подивитися, як воно в тих Прусах, а далі почали один за одним переїздити туди.
Поляки зустріли нас насторожено, але перечити тому не могли. Розселяв нас у селі польський солтис Кшисько, який запевняв нас що ніхто з поляків нам тут нічого злого не вдіє. Нас поселили до поляка Бартка Волянського, а той віддав нам кухню, в якій нас п’ятеро ледве помістилися. Поляк і його брати-сусіди скоро збагнули наше становище і як добрі християни почали нам допомагати харчами, пашею для худоби, а навесні навіть запропонували свого коня і воза, щоб тато міг поїхати на заробітки в сусіднє село. Поляки почали готуватися до від’їзду до Польщі.
Переселенці далі терпіли голод. Він багатьох змусив іти жебрати. Моя мама одного разу теж зважилася на такий крок. Пішла разом зі мною в село Пікуличі, але, не зайшовши і до трьох хат, сказала: «Краще помру з голоду під плотом, але більше нікуди не піду!». І ми повернулися додому. Пізніше тато з мамою згадували про цей епізод усе життя, як то тяжко господині переступити чужий поріг з простягнутою рукою і вимовити: «Споможіть!».
Серед літа прийшов час виїжджати полякам. Тепер ми почули їхній плач і голосіння у прощанні зі своїми домівками і своїм храмом. Ми розуміли їх біль і співчували, навіть допомагали, чим могли.
Як виїхали поляки, до нас прибули переселенці з під Перемишля з сіл Батичі, Трійчичі, Дрогоїв, Гнатковичі, а також із Лемківщини. Розділили між переселенцями землю по поляках, і люди помалу почали спинатися на ноги. Але радянська влада не тільки не допомагала селянам, а як тільки почали вилазити з біди, тут же їх обклала податками, обов’язковими поставками збіжжя та інших продуктів, як до того обкладали німці «контигентами», а на доповнення до того у 1949 році селян почали знову змушувати до вступу в колгосп.
УПА продовжувала боротьбу з енкаведистами. Наші хлопці перейшли кордон і далі точилася боротьба. Днями і ночами селами гасали гарнізонці, перевертали все догори ногами, шукали «бандьор», а ранком у селі знаходили листівки і шаленіли ще гірше. Люди боялися вечорами виходити з хати, часто було чути то тут, то там стрілянину. Страх подвоївся, як одної ночі почали вивозити на Сибір. Вивезли тоді з села сім’ї Онищака, Цурака, Гакала… Почали арештовувати молодь, начебто за зв'язок з УПА. Було арештовано понад десять осіб, і всіх було засуджено на різні терміни ув’язнення, а більшість на 25 років. Ламали, калічили долі людські.
Районне начальство шаленіло, бо потрібно було до весни сотворити колгосп, а народ упирався. Удень і вночі уповноважені викликали господарів у сільську раду, там їх били, тримали ночами в голоді та холоді, викручували руки, вимагаючи поставити на заяві хоча би маленький хрестик. У навколишніх селах вже було зламано опір селян, а наше трималося. У 1949 році колгосп було таки створено. Почали розбирати у селян стодоли, звозити на колгоспний двір і будувати колгоспні споруди, а затим забирати у селян коней, вози, плуги і борони, та весь інший сільськогосподарський інвентар.
Так почалася у селі державно-комуністична панщина. Кожен працездатний селянин мусив щодня іти до праці, а вкінці року отримував копійки і грами зерна на зароблені трудодні. Мої батьки за рік роботи в колгоспі отримали на двох 50 кілограмів жита, і потрібно було тим прогодувати сім’ю. Як ми жили – судіть самі.
Більшість тих старих господарів відійшли вже у вічність так і не побачивши більше своєї рідної землі, не звідавши щастя на тій, в котру лягли спочивати навічно. Ті, що були тоді молодими, сьогодні згадують свою Синявку і розказують про неї внукам, та як колись прагнуть ще хоч раз побачити її – найдорожчу і найріднішу землю та поклонитися на ній праху своїх дідів. Маючи тепер свою незалежну державу, свою українську владу тим старим нема на кого і на що надіятися, що хтось їм допоможе хоч раз на рік поїхати на рідну землю…
Я всі роки проживання тут, на Львівщині, мріяв ще хоч раз поїхати у своє рідне село. У 1989 році мені випала така нагода. Тяжка і хвилююча зустріч була з моєю рідною землею. Страшно дивитися на квітучий колись край, який тепер виглядає, як гнітюча могила. На місці села поріс непрохідний ліс, церкву давно розібрали поляки, на цвинтарі майже всі хрести повалені, навіть річку поляки загорнули. Вона тече тепер давнім своїм руслом. На місці наших осель росте височенна кропива, і тільки по ній та по купочці цегли від печі, яка лишилася, можна здогадатися, що тут колись було чиєсь господарство. Колись наші чудові сади тепер подичавіли, бо вони осиротіли і пустка згубила їх. Позакидано камінням наші криниці, з яких ми пили воду. Від фундаменту церкви залишився лише глибокий рів, бо каміння богобоязні поляки забрали давно. Такого села як Синявка нема вже і на мапі. Повалені придорожні хрести нагадують, що колись тут жили і кохали, родились і вмирали люди.
Другий раз був я у рідному краї зі своїми односельчанами Василем Цовтою, Ольгою Ханас і Ганною Стельмах у 1994 році. Ми знову з болем у душі обійшли свої рідні місця. Я взяв землі з місця, де стояла наша церква, і поклав на могилу моїх батьків – хай легше спочивається їм тут, далеко від рідної землі. Решту тої землі ми поклали до каплиці, збудованої у 1996 році тут у Ямполі в пам'ять про наше вигнання і наші страждання. У каплиці є фігура Матері Божої, до якої ми молимося за кращу долю України, для нас і української землі.
Я коротко оповів історію села Синявки для наших любачівців, для їх дітей та може онуків. Хай знають і пам’ятають. Хай знають що земля України – не тільки те, що в її теперішніх кордонах, але й те, що відібрали у нас. Пам’ятаймо про тих, хто ліг у боротьбі за волю України на тій землі та про тих, чиї кості розкидані світами. Ми, живі, завжди пам’ятаймо про тих, хто виборював нашу свободу!
Я вдячний тим, хто допоміг мені зібрати матеріал для цього спомину, моїм односельцям: Параскевії Штай, Іванові Кульматицькому, Юрію Ждану, Степанові Лису та покійному нині Іванові Михайловичі Ждану.
Спогади Василюшко (Кульматицької) Марії
надруковані в журналі «Наш край Любачівщина», 2000, №1.
У нашому селі Синявка до Другої Світової війни мешкало 150 українських сімей. Страшним судним днем для його мешканців стало 9 березня 1945 року, коли на село напали польські жовніри. Підчас того нападу від рук бандитів згинуло понад 24 особи різного віку і навіть діти. В той день у селі був похорон. Польські нелюди зустріли похоронну процесію коло церкви. Жорстоко, до втрати здатності рухатися, побили о. Кондратського, а Федора Кульматицького, Петра Гудзя, Івана Ковальського вбили біля входу до церкви. Григорій Білецький був важко поранений.
Прийшло нещастя і в сім’ю Марії та Юрія Кульматицьких. Батька Марії, Івана Ковальського, вбили біля церкви, а чоловіка Юрія вивели з хати і застрелили на подвір’ї. Залишилися сироти: дворічна Ольга і тритижнева Стефанія.
Безглуздо і безжально польські жовніри знищили сім’ю Ганни і Федора Босих. Проходячи повз хату, жовнір кинув досередини гранату. В хаті, крім господарів, було ще четверо осіб які прийшли, щоб розрадити горе одне одному. Від вибуху загинули всі, хто був у кімнаті. Чудом вціліла дочка Марійка, яку вибух відкинув у куток. Вона почала гірко плакати і кричати, впавши на груди мертвої мами. Почувши ці крики, жовнір зайшов до хати і багнетом проколов груди дитини. Не здригнулося серце ката від вдіяного, то хай смертний гріх ляже на його нащадків. Поховали всіх сімох, що загинули у хаті, в одній могилі біля церковної дзвіниці.
Через п'ятнадцять днів від того страшного дня нас вивезли до УРСР. Завезли всіх на станцію Борщовичі, а звідти ми всі розповзлися по навколишніх селах.
…Через 55 літ 25 мешканців села Ямполя, де тепер проживають колишні синявчани, відвідали свою рідну землю разом із дітьми та онуками. В першу чергу прийшли на цвинтар, щоб відати шану своїм батькам і дідам, прадідам. Майже кожен з прибулих знайшов могили своїх рідних, а на місці села залишки своїх осель. Село давно вже не існує, а на його території виріс ліс. На місці, де стояла церква, поставили на пам'ять дерев’яний хрест із написом: «Тут стояла церква Чесного Хреста. Парафіяни села Синявки.»
Наступного дня, 23 травня 1998 року, отець Нестор із Любачіва посвятив встановлений нами хрест, відправив панахиду на могилах померлих і загиблих. Вперше за 55 літ на могилах Юрія Кульматицького та Івана Ковальського молилася дружина, якій уже 80 років, разом з дочками Ольгою і Стефою, котрі вперше молилися на могилі діда і батька. Люди дякували Всевишньому за те, що дав їм можливість відвідати рідну землю, могили рідних, що за багато років тут вперше впали краплі свяченої води і пролунали слова молитви до Господа нашого і виникла надія, що ми ще повернемося сюди на рідну землю, щоб віддати шану нашим предкам, що і внуки не забудуть про ту землю і тих, хто покоїться в ній.