Дата публікації допису: Jan 18, 2012 12:21:36 PM
Село Стежниця, колишнього Ліського повіту, розташоване на Лемківщині. Сусідні села кругом Стежниці: Лубне, Яблиньки – на полудне. На полудневий захід – село Бистре. На північний захід – містечко Балигород. На північ – село Жерниця Вижня. На північний схід – Бережниця, а на схід – Горянка та Воля Горянська. На полудневий схід – Радева. Сусідні села лежали приблизно 1-2 км від Стежниці. За польськими даними (Мапа Туристична – Бєщади, Варшава, 1976 р.) село Стежниця було засноване в 1498 році.
Село від 1918-1920 роки аж до 1939 року було під Польщею. У Стежниці проживала приблизно одна тисяча людей. З них 6 жидівських родин, які займалися скромною торгівлею та господарством. Поляків у Стежниці також було 6 родин. Жиди і поляки це були «новоприбулі» стежничани. Вони набули землі купуючи їх від стежничан, які виїжджали на заробітки до Америки та не повертались з-за океану.
Близько 90% населення у Стежниці належало до Української Греко-Католицької церкви, 4% поляків були Римо-Католиками та близько 4% – жидівського віровизнання.
У 1944 році в Стежниці було 146 менших і більших господарств, церква, плебанія, читальня «Просвіта», 4-клясова школа, кооператива під назвою «Єдність».
У 1945 році полякам знову вдалося, при помочі Москви, опанувати наші терени.
12 травня 1946 року відбулося примусове виселення стежничан польським військом із споконвічних прабатьківських теренів.
БОЛЬШЕВИЦЬКІ «ВИЗВОЛИТЕЛІ» на Лемківщині
Про цю трагедію, що сталася у селі Стежниця влітку 4 серпня 1944 року і принесла велике лихо в наше село, необхідно розказати. Чи можна було обійти це лихо? Тепер легко судити, давати поради, коментувати, притакувати, заперечувати, осуджувати або схвалювати. Йшла жорстока війна, яка котилася на Захід. Фашист на наших теренах не чинив опору, хоч готовився до оборони. Рив окопи, тобто не він, а мирне стежницьке і з інших сіл населення. Днями і ночами попід наші ліси копалися шансі. Фашист відступив без бою.
Дала про себе чути руска партизанка... Озброєні, бородаті, косоокі на малих конях з незрозумілою для нас мовою, яку ми вперше почули. У нас ця банда дістала назву «шурки». В один із днів ця банда ранком, зі сторони сіл Тискової та Радеви, заїхала в наше село для чергового грабунку. Награбувавши харчів, яких і так мало було в родинах, взуття, перин, подушок, грабіжники поверталися в ліс «Лопінник» на місце постою.
У ту ніч, на 4 серпня 1944 року, представник Проводу ОУН з групою стежницьких хлопців, дехто з них і нині живий, ночували на стриху в одній з хат. Постійного місця ночівлі їм не дозволялося. Ранком, коли озброєні грабіжники заїхали в село, хлопці, маючи на озброєнні один автомат і одну мисливську рушницю, не вступили в бій, бо це було би безглуздям. Ну застрілили б 3-5 большевиків… На стрілянину зреагували би загарбники і розстріляли би беззбройну, ще не сформовану, не навчену, не озброєну боївку, мабуть би зробили ще більшу масарку. Такі припущення.
Стежничанин Василь Черешньовський «Ясів Сухий» гнав у цей ранок пасти коні. Побачивши явний грабіж та бачачи втікаючих грабіжників з награбованим, підбіг до хлопців і почав їх ганьбити, що вони не виступають на захист людей. Хотів вихопити з рук у Провідника автомат і сам йти розправитись з большевицькими партизанами за вчинену кривду. Мабуть, під цим впливом Провідник вистрілив і тільки один раз. Один злочинець впав з коня.
Постріл месника був смертельний. Грабіжники переполошились, вчинили крик, думали, що на них організована засідка-облава і в цьому страху і злобі вчинили перший злочин: з хати Романишина Василя «Лучкового-Червака» вийшла неповнолітня дочка Єва і була вбита автоматною чергою большевицьким партизаном. До того ж вони кинули гранату і перша хата згоріла вщент, бо ніхто в даній ситуації не наважився гасити. Загарбники наспіх відступили, забравши вбитого на коня. Разом з собою вони забрали Хомича Михайла «Хомич», Михайла Опару «Рогуна», Михайла Філя «Філь». Михайла Опару «Рогуна», який хотів втекти від большевиків, вони скосили чергами з автоматів і прикладами-кольбами добили його. Коли стежничани знайшли його в лісі, то голова була страшенно порозбивана, понівечена. Філя Михайла «Фільового» бандити повісили за ноги в лісі, запалили під ним вогонь і катуючи допитували, де є бандерівці. Обгорілого, закатованого там знайшли його стежничани. Хомича Михайла «Хомичового» кати замордували теж у лісі. На цьому їх кровожадна оргія не закінчилася.
Відвідуючи наших стежничан у різних місцевостях чув, що той фатальний постріл зробив не наш земляк. Я теж старався переконати їх, що цей одинокий постріл зробив не наш стежничанин. Мої переконання, мабуть, змінили думки окремих людей. Подальша доля члена Проводу поки що невідома. Може історія збройної боротьби України має дані і про нього.
А для стежничан большевицькі партизани у той час готували криваву розправу. Вони зібрали свою банду і поїхали в село Стежницю вершити суд над неозброєним населенням. З тяжких і сумних спогадів Петра Шпака «Заневчикового», його дружини Катерини з дому Пицик, Катерини Пицик з дому Хомич «Николишиної», Дмитра Юрчака «Проця», Михайла Черешньовського «Бащиного», Івана Романишина «Лучкового» з США вдалося вирисувати ці події.
Заїхавши в село з горішнього кінця загарбники заявили, що спалять ціле село і всіх повбивають, якщо люди не видадуть бандерівців. Люди були беззахисні – бандерівців у цих теренах не було. Вони, причуваючи біду, втекли до лісу, але багато не встигло, бо російські партизани оточили село… та про це пізніше.
Приготувавши смолоскипи, а большевицька банда мала досвід спалення осель і вбивства людей, та під шалену стрілянину почали підпалювати хати. Я бачив багато подій, а ця страшна подія з дитинства стоїть перед моїми очима. З-під лісу «За буковиною», куди ми встигли втекти, нам було видно, як загарбники на конях заїхали з горішнього кінця села і, стріляючи, підпалювали хати. Про вбивства людей ми ще не знали. Звідти до нас доносилися людські крики, плачі, які напевно було чути аж до неба. Запаленим смолоскипом руский наїзник під'їжджав до хати і підпалював чергову солом'яну стріху. Вогонь, як ядовита гадина, повз по стрісі, щораз більше шипів і вмить вся хата перетворювалася у великий клуб диму з якого вихоплювався пекельний вогонь, руйнуючи хату, а з нею все, що було в ній: образи, постіль, одяг, збіжжя, худобу та всю домашню утвар. А коли падав спалений дах, валилися стіни, догоряло нажите, напрацьоване десятиліттям майно, на згарищі залишалася піч і виростав комин, як німий свідок незнищенності, який перемагав злобу і вогонь та засвідчував, що людський дух непереможний. Так від хати до хати йшла диявольська помста загарбника, який ціною людських жертв хотів завоювати світ. Що загубив московський загарбник на українській стежницькій землі, азіатська столиця якого – Москва за більш як 2 тис. км від Стежниці. Горішній кінець села почав перетворюватися у згарище. Дим від спалених хат розстелявся над мовчазними полями і лісами, а в той час від куль московських загарбників вмирали у муках невинні стежничани. Порятунок не йшов. Караюча рука українського Месника платила ляхам та іншим загарбникам за вчинене зло на інших теренах.
Стежничани, яким вдалося втекти у ліс, мовчки спостерігали, як почало гинути їхнє село. Хати горіли одна за одною: Черешньовського Михайла «Бащиного»; Черешньовського Михайла «Хомичового»; Хомичового Михайла «Хомичового»; Галянтового Василя «Коцура»; Черешньовського Матвія «Романишина»; Губицького Івана «Бойка»; Хомича Василя «Дзьодика»; Опари Матвія «Рогуна»; Опари Петра «Рогуна»; Шпака Івана «Кубувого»; Губіцького Дмитра «Казьового»; Губіцького Миколи «Казьового»; Романишина Василя «Червака»; Романишина Михайла «Лучкового»; Хомича Матвія «Лучкового»; Данила Василя «Лишканиного»; Костика Матвія «Костикового»; Сіканича Михайла «Джиґового»; Сіканича Антона «Джиґового»; Юрчака Прокопа «Проця»; Черешньовського Миколи «Ясьового».
Можна подумати, що загарбники палили тільки спорожнілі хати та інші будівлі. Ні, дорогий читачу, не всі люди встигли втекти у ліс і багатьох на власному подвір'ї, на власній землі, спіткала смерть. Як згадано, першою жертвою стала молода, вродлива стежничанка Єва, яка в своїй хаті в боденці (масляничці) робила масло. Озвірілі, сп'янілі від крові, не бачачи спротиву і кари, большевики йшли у кривавий танок. Вони розстріляли 22 невинних стежничан. Впали вбиті Хомич Михайло «Хомичів»; Романишин Іван «Ґриглів»; Устяновський Онуфер, 1899 р.н. «Штевків», Устяновський Василь «Олексів», Іваньцик Іван «Проців», Губіцький Іван «Бойків», Антін Шкирда «Гиштів», Стефан Шпачків та інші.
Людина, якій в очі заглянула смерть, здатна на такі вимисли, що при звичайних обставинах не додумається. Іванцик Іван «Финів», при загрозі смерті, сховався на власному подвір'ї під велику дерев'яну бочку з-під капусти. Але допустився блуду. Почувши знайомі кроки свого тестя Юрчака Прокопа, запитався, чи нема бандитів на подвір'ї і саме в цей час з другої сторони хати підійшли палачі та почули голос з-під бочки. Напевно, перелякалися, що може під бочкою їхня смерть, перевернули бочку і пострілами з автоматів посікли тіло, яке не встигло навіть піднятися. Тут же запалили і хату, залишивши живим Юрчака Прокопа.
Розстріляні в калюжі крові лежали: Бабак Михайло «Бабаків» – 1900 р.н.; Осташ Петро «Сахарів»; Завалень Степан «Шпак» – 1922 р.н., син Антона; юнак Ґалянт Михайло «Коцур», син Василя. Цього юнака кати кинули у вогонь палаючої хати.
У 1980 році я зі своїми дітьми Іринкою та Олегом їздив перший раз, після виселення, до рідного села Стежниця. Зайшов я до хати Василя Ґалянта. До сьогодні перед моїми очима страшна картина: на ліжку сиділа каліка, подібна на людину, і, ричачи, підкидувалася на руках з задертими вверх ногами. Такий страшний танець. Я багато літ, згадуючи цю каліку, цю батьківську долю, не міг залишитися важкого душевного тягаря і страшної ненависті до ворога. Якийсь час дорікав собі чого я, та ще й з дітьми, заходив до тої хати. Хоч батько цього сина застерігав мене, що краще цього не робити. Каліку цю народила мати Михайла, якого кати кинули у вогонь. Будучи вагітною і бачачи свою згорілу, обвуглену дитину, вона народила таку істоту, яка, довгими десятиліттями була її дитиною, була її тягарем, була живим свідком страшного большевицького злочину.
Устянівський Василь «Олексів», 1899 року народження, жив біля нашої церкви і читальні. Був якийсь момент, коли загарбники перестали палити село і Устянівський з лісу повернувся до своєї хати. Палії-бандити їхали з горішнього в нижній кінець села, щоб переконатися, чи не йде оборонна сила. Побачивши руских партизан Устянівський Василь почав втікати через потік у напрямку «Верховини» і гори «Верху» до лісу. Не добігши до лісу впав на полі від ворожих куль.
У цей день у нашому селі були невідомі люди. Часто їх називали втікачами. А втікали вони зі Східної Галичини від большевицької чуми, шукаючої захисту десь на заході. Так було і на цей раз. Двох невідомих, батька і сина, родом ніби з Бучача Тернопільської області, вбили московські загарбники на стежницькій українській землі. Ці невідомі українці разом з стежничанами були поховані на цвинтарі в селі Стежниця. І напевно ніхто і ніколи не дасть про них відомості та не знайде їх могил, як могил і багатьох стежничан, бо час і природа зарівняла могили рівно з землею.
Ґалаю Антону «Татарикові» судилося жити. Большевицький партизан пустив чергу з автомата просто в рот, майже перетявши лице на двоє. Він скотився з берега в стежницьку річку і так лежав непритомним, стікаючи кров'ю. Його знайшли в потоці і вважали вбитим, але через деякий час він опритомнів та вижив. Зшив хтось лице. Його рот став подібним на трубку, а він не до впізнання, хоч перед тим був гарний, енергійний стежничанин. Таким переїхав в Україну. Поселився на Тернопільщині. Не один раз приїжджав до нашої родини на Самбірщину і завжди, скільки вже раз, з болем у душі, згадував про страшну стежницьку трагедію, ковтаючи біль, роз’ятрюючи тугу за рідним селом і його людьми.
Большевицькі злочинці вдалися і до знаного їм ремесла – ґвалтування. Не було кому захистити тих жінок і дівчат, які потрапили їм у руки. Але ніхто, ніколи не дорікав цим зганьбленим українським жінкам. Ніхто і ніколи в селі голосно не називав їх прізвищ. Так люди вміли берегти гірку тайну.
Ховали загиблих всім селом, навіть по кількох в одну могилу. Дехто був загорнутий в білу лляну тканину, оскільки у більшості все згоріло, то і не було з чого всім зготовити домовини. Насипані були могили.
Тепер на цвинтарі рівно. 50 літ ніхто не впорядковував могил. Ворожа влада, яка тепер на цих теренах, не пройнялася світовим гуманізмом до збереження Святинь-могил. Вірю, що прийде час і будуть люди, які впорядкують стежницький цвинтар та насиплять могилу і на граніті будуть висічені імена замордованих большевиками 4 серпня 1944 року Стежничан.
Дорогий читачу! Це теж ще не все.
Прийшла кара і на загарбника. Через два дні, ранком, з боку від Балигорода в село увійшла сила-силенна українського війська. Зазначу, що перед тим вони помстилися полякам за спалені села і вбитих українців.
Дорогою села їхало військо на конях, на фірах і йшли пішки. По полі, з однієї і другої сторони дороги та ріки йшли теж ряди УПА. Трьома рядами. Серед війська були озброєні дівчата. Хто вони, з яких з'єднань, під чиєю командою? – ніхто тоді не знав. Але історія не знищена, як і українська Нація. По дорозі до війська приєднувалися хлопці, йшли на підмогу. Ми діти як діти сприймали це в міру свого розуміння, що всі йдуть бити москалів. Бій під «Лопінником» почався після обіду. У село доносилися звуки скорострілів, розриви гранат. Люди молилися за здобуття перемоги над ворогом і чекали вістей з поля бою. Наложив головою тоді не один москаль. Не виключено, що десь у московських архівах збереглися чиїсь описи того бою, а ми тільки недавно мали змогу вичитати спогади українських повстанців – учасників цих подій.
Очевидці твердять, що большевикам вдалося перехитрити наших. Москалі, усвідомлюючи загибель, вдалися до хитрості, взяли біле капітуляційне полотнище і пішли в бойові порядки наших партизанів. Підійшовши на дуже близьку віддаль вони вихопили з-за плечей автомати… Наші хлопці цього не сподівались і тільки відчайдушна відвага, сміливість та вміння вести бої допомогли уникнути втрат. Рускі партизани запросили на допомогу літаки, які під вечір скинули кілька бомб у лісі, але бомби їм теж не допомогли. Вночі українські партизани, перетлумивши загарбників, відступили. А за остатками московських партизан-загарбників простив слід. Більше їх ніхто не чув.
Такі події пережили стежничани. Аналогічні ж події, а інколи й більш жорстокіші, пережили сотні українських сіл, сотні тисяч українців на українських землях, що тепер під Польщею.
Чи наступить розплата?
На рідній землі в 1996 році
«Родимий краю, село родиме,
Вас я витаю, місця любимі,
Зелені ниви, ліси, могили
Щасливі з Вами дні мені сплили...»
Слова цієї української народної пісні такі правдиві і так актуальні для тих людей, які примусом мусіли залишати свої села, оселі, церкви, школи, читальні, поля, ліси і святая-святих – могили своїх рідних і близьких.
Примусове виселення – депортація українців із прадідівських земель розпочалася у 1939 році. Найбільш активним було виселення у 1944-1945-1946 рр. і тривало аж до 1953 р. Під час акції «Вісла» в 1947р. уряд Польщі виселив рештки українців, які залишалися ще в окремих селах, на західні (німецькі) терени Польщі.
Люди мріяли повернутися назад додому. Їхали і йшли пішки з Тернопільщини, Донеччини, Луганщини, тягнулися ближче до україно-польського кордону. Та доля переселенців була визначена урядами чужих держав. Багато людей так і не побачило своєї рідної землі. Невелика кількість українців з західних теренів Польщі повернулася додому. Уряд тодішньої Української РСР не знав і не хотів знати про долю вигнаної української Нації.
Сьогодні існують документи, які дають право на спрощений перетин кордону з України до Польщі по внутрішніх паспортах і списках. Не всі українці мали і мають можливість поїхати на батьківську землю, вклонитися опустілому подвір'ю, помолитися у церкві, яка перебудована на костел або знищена, помолитися на цвинтарі, на якому не можливо знайти могили рідних, бо час зрівняв їх з землею.
Минуло 50 літ виселення. Я взяв на себе обов'язок і відповідальність організувати таку поїздку в рідне село Стежницю Ліського повіту. Поїздку приурочену до 50-річчя виселення, яке відбулось 12 травня 1946 року, і поєднати з храмовим святом у нашому селі, яке святкувалося 22 травня на літнього Николая. Наша церква була збудована в 1924 році і мала назву Перенесення Мощей Св. Николая. На сьогодні з церкви залишилися лише кам'яні фундаменти – церква знищена польськими шовіністами. Мене не страхав збір підписів багатьох посадових осіб на дозвіл. Людей на поїздку записувалося багато, окремі з них по тих, чи інших причинах відмовлялися. Окрім стежничан було багато бажаючих поїхати з нами до своїх сіл. Окрему групу в с. Смільник зорганізував член Товариства «Лемківщина» Федір Яхвак. Ми разом оформляли документи і визначилися їхати на 18-19 травня 1996 року, що і зреалізували.
Хочу звідомити і запевнити тих, хто хоче зорганізувати такі групові поїздки переселенців у свої села по списках і внутрішніх паспортах, щоб не страхалися цих труднощів, вони під силу. Треба людей повезти додому, на рідну землю, що тепер під Польщею. Ми не раз були під чужими державами, але з Божою допомогою звільнялися від їхньої опіки! Бог добрий і тепер допоможе!
Для поїздки ми отримали запрошення від української громади з Перемишля, головою якого є М. Сидор. Ми йому вдячні.
У Львові консул Польщі п. Т. Леонюк задав мені кілька запитань: чого їдемо, по що їдемо, що будемо робити і т.д. Я був змушений підписати у польському консульстві зобов'язання, що не будемо вчиняти політичних маніфестацій, походів, мітингів, встановлення пам'ятних знаків, підняття синьо-жовтих прапорів і т. і.
Отже, складено списки двох груп, одна – до села Стежниця на 2 автобусах і кілька легкових машин з людьми, які їхали до Перемишля, Сянока, Беска, Великого Поля, Дубрівки, Ліська, Монастирця, Балигорода, Березниці. Друга група – до сіл Смільник, Репеді, Команчі, Волі Міхової, Радожиць, Бальниці, Рябе. З нами, за нашим проханням, поїхав о. Миколай Куць та наші друзі, які хотіли побачити цей чудовий і сплюндрований край. Зазначу, що ніхто нас не підвів, всі щасливо повернулись додому.
Ми виїхали з Самбора 17.05.1996 року о 12 год. ночі, а о 4 год. 30 хв 18.05. вже були у Перемишлі. Я запропонував всім учасникам поїхати в с. Пікуличі на могили Українських Січових Стрільців. Ми всі разом відправили панахиду, а було нас 150 чоловік. Там ми поспівали стрілецьких пісень і всі разом сфотографувалися. Люди, які побували там вперше, почули, що це за місце в історії України. Відтак з с. Пікуличі повернулися у м. Перемишль і всі зайшли до української Катедри, в якій кілька віруючих поляків відправляли ранню відправу. Ми всі помолилися у Катедрі, а потім оглянули зруйнований до чиста Купол на Храмі. Він довго пік очі нашим недругам, в яких піднялася все-таки рука на руйнування Храму. А чи задумався хтось над тим, що за такі вчинки треба буде відповісти?! Адже польська громада на Самбірщині і в Україні має всі можливості для розвитку своєї нації. Від Катедри ми перейшли до теперішнього Храму, де українська громада відправляє відправи. О. Миколай Куць разом з настоятелем Храму Серця Ісусового о. Майковичем відправ ранню Службу Божу.
З м. Перемишля ми поїхали по своїх селах. Люди не могли надивитися на чудові неповторні краєвиди, срібнолентний Сян, міста Сянік, Лісько. Ми їхали в напрямку с. Стежниця. У с. Мхава помолилися біля каплички, де на Спаса відбувався Відпуст, храмове свято, на яке з'їжджалося багато українського люду з різних околиць. Зруйнованою стоїть церква в м. Балигороді. Ми помолилися коло українського Храму та обійшли довкола нього з піснями. Віримо, що в недовгому часі, в ньому будуть відбуватися українські релігійні відправи.
І ось нарешті ми в с. Стежниця. Можна собі тільки уявити, який стан був у людей – і старших, і молодших, коли вони після 50-ти літньої розлуки вступили на рідну землю. Серед присутніх були і самі переселенці та їх діти і онуки.
Люди розійшлися по своїх опустілих подвір'ях та окремих опустілих хатах. Стан душі важко описати. 18 травня ми на місці зруйнованої церкви відправили Маївку. 19 травня – співану Службу Божу і панахиду за всіх стежничан та українців, похованих по світу. Під час відправи майорів синьо-жовтий прапор, якого с. Стежниця не бачила більше 50 літ. О. Миколай Куць, відправивши панахиду, покропив могили рідних та односельчан на стежницькому цвинтарі. Михайло Іванцик, з дитинства пам'ятаючи місце захоронення свого батька, якого большевицькі партизани знищили 4 серпня 1944 року, встановив на могилі хрест.
Перед присутніми мали слово Михайло Шпак, багатолітній політв'язень Володимир Затварський, дочка відомого українського скульптора, уроженця с. Стежниця Михайла Черешньовського Звенислава Ватаманюк-Черешньовська, внук з родини Пициків – Юрій Ричак та Мирон Батрух, родом з Пициків. Пан Мирон з братом Іваном приїхав на зустріч з м. Слупська, віддаль до якого більше 800 км. Ми роз'яснили присутнім про ситуацію в Україні, наші взаємостосунки з Польщею і хто винен у тому, що сталося і як виправити цю ситуацію.
Зустрічі і розлуки були важкими і радісними, чимало сліз впало знову на нашу рідну зранену землю. Крізь сльози разом з односельчанами проспівано чимало стежницьких пісень дитинства, війни і розлуки.
У селі є кілька українських родин та польські сім'ї, які оселилися в нашому селі. Вони прийняли нас у свої домівки щиро і сердечно.
З розповідей людей з с. Смільника та інших сіл відрадно, що наші люди задоволені, що мали можливість побувати в рідних церквах, а тепер костелах, замаїти опустілі подвір’я, цвинтарі, бо десятки сіл на тих теренах повністю знищені, орні землі заросли густими лісами та, все-таки, не знищений Український Дух – місце церкви, цвинтаря, подвір'я, саду біля колишньої хати. Не було серед нас Миколи Шумов'ята і Петра Ґалянта, на яких трималася Стежниця. Однак були їхні нащадки. За українське життя у Стежниці відправи чинив о. Богдан Прах. Наш приїзд зворушив затаїний український дух тамтешніх стежничан, а поляків змусить задуматися, що то таке.
Дорогі краяни! Не відкладайте поїздки!
Їдьте домів! Допомоги не треба шукати, вона є. Вас чекає там рідна батьківська земля.
Матір Божа Стежницька
Про один із антирелігійних вчинків польсько-шовіністичного війська розповіла нам у 1993 році полька, дружина нашого стежничанина Станіслава Зарічанського «Франкового» Сташка, коли наша група стежничан відвідала рідне село.
Через село їхало три фіри, на яких були військові поляки. Їхали вони до Гор’янського лісу за дровами. Навпроти хати Шпака Петра «Заневчикового» на розлогій липі була невеличка капличка з фігуркою Матері Божої. Він купив її у Ліську ще до війни. Будучи добрим столярем встановив її на дереві. Довгі роки Вона оберігала наші оселі. У день виселення, видно, в цьому політичному пеклі і залишилася фігура Матері Божої у капличці. Така була воля Господня. Фігура Матері Божої залишилась і чекала на своїх односельчан.
Зупинивши фіру біля каплички один з вояків, якому запаморочилося в голові, викрикнув: «Юш тутай вєнцей стаць нє бєндзєш» (вже тут більше стояти не будеш) і... вистрілив кілька разів у фігуру. Потім три фіри з вояками поїхали в ліс, а та, з якої стріляли, в лісі наїхала на міну. Селом з лісу поверталися дві фіри і ті, що залишилися живими, зупинились біля каплички і про жахливу караючу подію розповіли Сташці. Вона взяла постріляну фігуру Матері Божої і берегла її аж до нашого приїзду та й віддала її нам, стежничанам. Мирося Шпак, по чоловіку Лукавська, згодом перевезла її до Самбора до її власників-стежничан. Фігуру Матері Божої дуже гарно відреставрував Любомир Тишко, родом з с. Кошляки Підволочиського району Тернопільської області.
Тепер фігура Матері Божої стоїть на Тетраподі в церкві Св. Андрія на передмістю Самбора.