Українські Січові Стрільці – прообраз майбутньої національної армії. (Автор: Костюк Петро)

Дата публікації допису: Apr 29, 2015 7:4:50 PM

6 січня 2010 р. тодішній Президент України Віктор Ющенко підписав Указ “Про заходи з відзначення, всебічного вивчення та об’єктивного висвітлення діяльності Українських Січових Стрільців”. Але владу, яка прийшла після президентських виборів у 2010 році, це не цікавило. Вона хотіла повернути українську державу у тоталітарне минуле. Завдяки Майдану та подвигу Небесної сотні, мільйонів українців вдалось відстояти свій вибір державного життя та цивілізаційного розвитку.

21 квітня 2015 року Президент Петро Порошенко підписав Указ про заходи з відзначення діяльності Українських Січових стрільців та 100-річчя їх перемоги на горі Маківка.

Як зазначається у документі, Указ підписано «з метою вшанування мужності та героїзму борців за незалежність України, ураховуючи вагому роль формувань Українських Січових стрільців у відродженні національних військових традицій, їх активну участь в Українській революції 1917–1921 років та становленні української державності на початку XX століття, відновлення національної пам’яті, поширення об’єктивної інформації про діяльність національних військових формувань, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві, військово-патріотичного виховання молоді та з нагоди відзначення у 2015 році 100-річчя перемоги Українських Січових стрільців на горі Маківка».

Тож варто за словами великого Шевченка нагадати "чия правда,чия кривда і чиї ми діти". Особливо це актуально в час чергової російсько-української війни. Бо і сьогодні, як 100 років тому, українці відстоюють свою Гідність, Незалежність та Державність.

У 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тривала чотири роки. Відомо, що у складі австро-угорської армії у Першій світовій війні брали участь не менше 300 тис українців. Ними укомплектовувалися сотні, курені, а в деяких випадках полки і дивізії. У цісарському війську в 1914–1918 pр., як підрахував військовий історик Л. Шанковський, було 19 піхотних і стрілецьких, п’ять кінних і сім гарматних полків, вісім гарматних бригад і вісім піхотних дивізій, де українці складали 60-80 % особового складу (Якимович Б. Збройні Сили України. – Львів: Інститут українознавства ім.Крип'якевича Національної академії наук України, "Просвіта",1996.-С. 84).

Українські частини австро-угорської армії були національними не за суттю, а лише за укомплектуванням, на відміну від легіону Українських Січових Стрільців.

Легіон УСС зародився в 1914 р. як військова українська частина в австро-угорські армії (подібний легіон створили поляки) та був укомплектований повністю українцями, мав свої відзнаки, символіку, однострій, командування, на нього впливали Головна Українська Рада та її підрозділ Українська Бойова Управа.

В історії українського війська не слід залишати поза увагою й українські частини австро-угорської армії. У них сформувалися видатні українські полководці – генерали Мирон Тарнавський, Осип Микитка, Віктор Курманович, а також тисячі старшин і стрільців Галицької армії та Окремого корпусу Січових Стрільців доби Визвольних змагань 1917–1921 років.

Командування використовувало українські частини австро-угорської армії переважно на італійському, сербському й албанському фронтах. Це було зумовлено бажанням Відня мати українські озброєні формування якнайдалі від Галичини. Австрійська влада, мабуть, не була впевнена, що українські полки до останньої кулі воюватимуть проти російського війська, що мало у своєму складі цілі частини, укомплектовані українцями Наддніпрянщини.

Уряд ЗУНР, зразу після Листопадового зриву – 1 листопада 1918 р. – вживав усіляких заходів, щоб повернути українські частини на Батьківщину. Але через байдужість австрійського військового командування та катастрофу на італійському фронті (кінець жовтня – початок листопада 1918 р.) до італійського полону потрапили десятки тисяч українських старшин і стрільців. Тільки невелика частина українських вояків у листопаді 1918 – травні 1919 p. через Віденську станицю УСС повернулася на Батьківщину та влилася до Галицької армії. Решта поверталися пізніше. Вони потрапляли або додому, або в табори інтернованих частин УГА в Чехословаччині.

З українських частин, які воювали на російському фронті, лише 90-му піхотному полкові вдалося майже в повному складі пробитися з Одеси до ЗУНР. Цей полк влився до складу УГА. Після розвалу австро-угорської армії на сході українські вояки поверталися до Галичини. Відчуваючи особисту відповідальність за долю української держави, вони вступали до лав Української Галицької Армії.

Народження і бойове хрещення легіону Українських Січових Стрільців

“Ой у лузі червона калина похилилася

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну розвеселимо”

Українські Січові Стрільці – перше у ХХ ст. військове формування українців, яке після тривалої перерви відновило традиції козацтва. Легендарні Січові Стрільці (УСС, “усуси”) започаткували у ХХ ст. змагання за державну незалежність України і були для західноукраїнської молоді міжвоєнної пори живими взірцями лицарів-героїв. Створення цієї військової частини – логічне продовження широкого січового руху на західноукраїнських землях на початку ХХ століття".

Революція 1848 р. дала поштовх до розвитку національного суспільного життя українців у Галичині. Зародилися та отримали стрімкий розвиток українські політичні партії, українська політична преса, йшов процес самоіндентифікації українського народу та формування політичного світогляду. Створено тисячі читалень, кооперативів та сільськогосподарських об’єднань. Організовано розвивається народне шкільництво.

На Наддніпрянщині чергова хвиля національного культурного відродження почалася після першої російської революції 1905 року. По інший бік кордону, на Галичині, відбувається зародження пожежно-фізкультурних товариств “Сокіл” та “Січ”. З ініціативи інженера В. Нагірного в 1894 р. було організоване перше сокільське товариство. Відомий громадсько-політичний діяч Кирило Трильовський 1900 р. створив першу “Січ” (с. Завалля Івано-Франківська область).

Початковий військовий вишкіл майбутні “усуси” пройшли саме тут у численних «руханкових» товариствах, на зразок “Січі”, “Сокола” та “Пласту”, яких багато виникло в Галичині та на Буковині. Фундамент майбутньої армії УСС заклали видатні діячі українського відродження К. Трильовський та В. Старосольський.

Напередодні Першої світової війни в Галичині діяло вже понад 1 тис “Січей” та близько 900 сокільських організацій. Аналогічні процеси відбувалися і на Буковині. Галицька молодь виховувалася з усвідомленням, що майбутнє самовизначення та визволення України можливе лише власними силами. Тому виникло серйозне ставлення до військово-патріотичного виховання.

У 1911 р. учні львівських середніх шкіл створили таємний гурток “Пласт” для проведення військових навчань. Майбутні старшини Українських Січових Стрільців П. Франко, О. Степанівна, В. Кучабський, Р. Сушко, О. Яримович та інші стали засновниками і провідними діячами цієї організації. У 1913 р. І. Лизанівський, Ю. Охрімович, які були в рядах таємного гуртка “Пласт”, разом з іншими виїхали до Києва. Вони пропагували ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини.

Студентство Галичини поділилося на два табори – “культурників” та “мілітаристів”. «Культурники» закликали творити культурні цінності, займаючись винятково студіями, і таким чином будувати власну державу. «Мілітаристи» вважали, що тільки за допомогою збройної сили можна вигнати ворога з української землі і таку державу створити.

Виникла потреба вишколу української збройної сили. З 2 по 4 липня 1913 р., з нагоди ювілею Івана Франка, у Львові відбувся з’їзд Українського Студентського Союзу. На цьому з’їзді завдяки виступові Дмитра Донцова перемогли “мілітаристи”. Його доповідь “Суспільно-політичне положення нації й наші завдання” вийшла в тому ж році окремою брошурою. Перше ж академічне товариство “Січові Стрільці-1” під проводом В. Старосольського постало у Львові 18 березня 1913 року.

У 1913 р. завдяки Кирилові Трильовському було затверджено статут Січової організації, до якої згодом вступили члени студентського стрілецького гуртка.

Костянтина Малицька очолила військово-патріотичний рух серед українського жіноцтва. З різних жіночих організацій утворився “Жіночий Організаційний Комітет”, який видав відозву, почав займатися створенням санітарних курсів, збирав кошти для цієї справи. Галицькі дівчата вступали у стрілецькі лави: Олена Степанів, Софія Галєчко, Павлина Михайлишин, Ганна Дмитерко здобули славу в майбутніх боях (Там само.. – С. 74.).

Керував стрілецькими товариствами Український Січовий Союз. Незабаром у Львові було створено й інші проводи, а саме: окрему секцію при товаристві “Сокіл-Батько” та студентську організацію “Січові стрільці – ІІ”. Членами цього товариства могли бути й жінки. До старшинського (офіцерського) складу увійшла перша жінка – обозна Олена Степанів.

Керівники організації «Січові стрільці – ІІ» ставили перед собою завдання готувати майбутніх підстаршин, тоді як «Січові стрільці – І» були зорієнтовані на вишкіл старшин (Монолатій І. Українські легіонери: формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914–1918 рр. – К.: “Темпора”, 2008. – С. 29).

Серед десяти чот, на які були розділені «Січові стрільці – ІІ», дві були сформовані з жінок, одну з них очолювала Олена Степанів. Завданням цієї організації була підготовка не тільки доброго військовика, а справжнього громадянина з широким світоглядом та високим рівнем національної свідомості. Для цього тут, крім військового вишколу, вивчали історію України, суспільні науки, історію європейських революцій. Організаційною та просвітньою роботою як у середині товариства, так і в сільських «Січах» займалися студенти, які гуртувалися в І чоті (там само).

У провінції створювалися аналогічні товариства. Найдіяльнішими серед них були товариства в Яворові, Сокалі, Бориславі, Ясениці-Сільній. Із 96 товариств частина підпорядковувалася Січовому Союзові, а інші – “Соколу-Батькові”, який очолював відомий педагог і громадський діяч Іван Боберський. У Львові успішно працювало товариство, яке очолював Р. Дашкевич. Обидві львівські січові організації об'єдналися в березні 1914 року. Це значно покращило їхню діяльність, насамперед організаційну роботу.

Мережа товариств у Львові та провінції ширшала. З ініціативи О. Демчука та О. Семенюка було видано “Правильник піхотинця”, який став першим бойовим статутом організації. Постійно публікувалися фахові статті з різних галузей військової справи в друкованому органі “Сокола-Батька” – “Запорізьких Вістях”.

28 червня 1914 р. у Львові відбувся січово-сокілький здвиг, який присвячувався 100-й річниці від дня народження Т. Шевченка. Під звуки оркестру вулицями міста пройшов багатотисячний похід (парад) “Соколів” і “Січей”. Попереду йшли сокільські та січові стрільці, яких населення вітало квітами та вигуками «слава!». Особливе захоплення глядачів викликала демонстрація військових вправ на площі Сокола-Батька, коли свій вишкіл показали озброєні відділи стрілецьких організацій (Якимович Б. Збройні Сили України. - Львів: Інститут українознавства ім.Крип'якевича Національної академії наук України, "Просвіта",1996 – С. 75).

Стрілець – (синоніми: мисливець, солдат)

1. той, хто вміє стріляти;

2. У Росії в XVI–XVII ст. – воїн особливого постійного війська;

3. воїн одного з військових підрозділів австро-угорської армії, створеного 1914 р.; 4. воїн Української Галицької Армії (УГА) – збройних сил ЗУНР у 1918–1923 рр.; 5. солдат сухопутних військ.

А через місяць почалася Перша світова війна, яка тривала чотири роки. За участю українських політичних партій 2 серпня 1914 р. була створена Головна Українська Рада (ГУР), яку очолив Кость Левицький. Вона координувала політичну діяльність українців, а також опікувалася організацією військових частин. На чолі створеної Української Бойової Управи (УБУ), яка мала вирішувати військові питання, став Кирило Трильовський.

У перші дні війни, 6 серпня 1914 р., Головна Українська Рада (політичне об'єднання українських партій) та Українська Бойова Управа (військова колегія у справі організації національного легіону) видали маніфест до всього українського народу, в якому офіційно було проголошено утворення нової військової організації. Пролунав заклик до молоді вступати до лав легіону Українських Січових Стрільців. Рішення про організацію військових частин – ядра майбутньої національної армії – стало днем народження Січових Стрільців і, власне, відродженням Українських Збройних Сил.

За умов бездержавності не було іншого варіанта, окрім створення легіону у складі австро-угорської армії. Проте формувався він за національною ознакою, що зумовило прохолодне ставлення до нього австрійської влади.

Перед легіоном розкривалися тоді доволі великі перспективи. Він мав стати зародком великої української армії, яка під проводом генерала С. Шептицького(С. Шептицький – рідний брат Андрея Шептицького, саме тому УСС пов’язували з ним свої плани створення українського війська-авт.) могла б через Туреччину та Кавказ вийти на Кубань, а звідти вирушити на Україну та проголосити її самостійною державою. Цю ідею сприйняли німці та обговорювали її дуже поважно з українськими політичними провідниками. Але Австрія не сприйняла цього плану й продовжувала ставитися до УСС неприхильно. Таке ставлення до української справи стало черговим розчаруванням Стрілецтва. Воно все більше переконувалось, що українську справу марно пов’язувати з інтересами Австрії та з сумнівними успіхами її армії (Українські Січові Стрільці, 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львів: Слово, 1991. – С. 19).

Вже під час формування легіону Українських Січових Стрільців проявилася подвійна політика австрійської влади. Уряд дав дозвіл на створення української військової частини, але практично не підтримував її організації. Такий стан справ спричинили багато австрійських урядників польської національності.

З самого початку на збірні пункти зголосилося близько 28 тис молоді. Однак австрійська влада, на словах вітаючи організацію національних військових формувань, з реальною допомогою не поспішала. Наприклад, для озброєння “усусів” Бойова Управа отримала якусь тисячу гвинтівок системи Верндля на один набій. Але вони були зняті з озброєння австрійської армії в 1888 році. Сутужно було навіть з харчами.

Відправлення на фронт недостатньо підготованих і неозброєних добровольців могло призвести до повної ліквідації Січових Стрільців. Тільки рішучий протест команданта легіону Т. Рожанковського зупинив цей злочинний план, за що позбувся своєї посади. Новим командантом легіону УСС було призначено д-ра М. Галущинського, колишнього директора Рогатинської гімназії.

Австрійська армія, розбита в перших боях, відступила на захід. Львівські сотні Українських Січових Стрільців 30 серпня були передислоковані до Стрия. Там вже перебувало біля 10 тис добровольців. Австрійське командування вимагало від Стрільців складання присяги на вірність цісарю та введення куренів УСС у бій. Добровольці відмовилися: “Ми йдемо виборювати незалежну Украйну, а не боронити Австрію”.

Австрійське командування обмежило чисельність легіону до 2 тис стрільців. Лише після різких протестів українських політичних організацій політичний Відень проголосив збільшити чисельність УСС до 2500 осіб. Фактично це була чисельність одного полку. У той же час полякам дозволили сформувати три власні бригади – сім полків піхоти і два уланів. Бойова Управа просила Міністерство війни відрядити зі складу австро-угорського війська сто старшин для укомплектування Легіону, а їх відпустили тільки шість (згодом – 20). Серед них були Д. Вітовський, С. Ґорук, В. Дідушок, Г. Косак та ін. (Монолатій І.Українські легіонери: формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914–1918 рр. – К.: “Темпора”, 2008. – С. 37)

3 вересня 1914 р. в Стрию січовики склали присягу державі (Якимович Б. До початків відродження українського війська: Стрийська сторінка в історії Січових Стрільців // ПРОSAAФWNHMA: Історичні та філологічні розвідки. Львів, 1998. – С. 693–702).

Окрім неї, стрілецтво склало іншу, набагато важливішу, присягу рідному народові:

«Я, …, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини крові. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь» (Монолатій І. Українські легіонери: формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914-1918 рр. – К.: “Темпора”, 2008.– С. 39-40).

Зі Стрия шлях УСС проліг на Закарпаття. Там вони розмістились в селах Страбичів (по-угорському Мезетеребеш) і Ґоронда. Усі сотні звели у два з половиною курені.

Кожен курінь було визначено самостійною бойовою одиницею. У другій половині вересня ці об'єднання зліквідували. Січовим сотням відвели роль партизанських загонів для розвідок.

З оборони карпатських перевалів у вересні 1914 р. розпочалась бойова біографія легіону УСС.

Прийняти бойове хрещення першій серед підрозділів легіону УСС випало сотні О. Семенюка. 25 вересня на шляху з Турки до Сянків дві чоти з його сотні зійшлися з козацькими стежами російської армії. Через два дні сотня провела 7-годинний бій за Сянки, в якому втратила п'ять стрільців.

Узимку 1914–1915 pр. сотні Українських Січових Стрільців, перебували у складі 130-ї бригади австрійської армії. Вони обороняли карпатські перевали. 3 вересня 1914 р. російське військо зайняло Львів, окупувало Галичину. Військовий генерал-губернатор Галичини граф Бобринський повів рішучу боротьбу з “мазепинством”. До цього визначення зараховувалося все українське. Протягом декількох днів було закрито всі українські інституції та видавництва. Стрільці знали про ці події, і така відверта антиукраїнська політика царизму на західноукраїнських землях спонукала їх до подальшої безкомпромісної боротьби.

У березні 1915 р. Українських Січових Стрільців було підпорядковано корпусові Генерала Гофмана, а також скасовано посаду команданта УСС. Легіон було поділено на два самостійні курені, які очолили Г. Коссак і С. Ґорук (пізніше В. Дідушок), та резервну сотню. Командант М. Галущинський залишився у складі корпусу як референт легіону.

Карпатський період в історії УСС тривав майже півроку. Своєрідним символом військової звитяги Січових Стрільців та найяскравішим епізодом вважаються затяжні бої за гору Маківка поблизу Славська з 29 квітня до 4 травня 1915 року. Проти УСС російське командування кинуло кілька полків і артилерію. Двічі Маківка переходила із рук в руки. Але на третій раз стрільцям вдалося зламати опір ворога.

Найбільше захоплення перемога стрілецтва викликала серед українського громадянства. «Маківка – це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, – зазначала у травні 1915 р. львівська газета «Діло». – Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, творцями своєї будучини» (там само. – С. 52).

У бою за цю вершину Галицьких Бескидів особливо відзначилися четарі А. Мельник, В. Кучабський, А. Артимович, хорунжі О. Степанів, С. Яремкевич та ін.

У лавах “усусів” було немало жінок, які прославилися: Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин, Софія Галєчко, буковинка Олена Кузь. Та саме Олені Степанів судилося стати живою легендою, збірним образом, який поєднав найкращі риси усіх українок-патріоток.

Уже в першому карпатському поході “усусів” восени 1914 р. серед нагороджених медалями за хоробрість були О. Степанів та С. Галєчко. Під час зимової кампанії в Бескидах Олена Степанів відзначилася як провідниця стежі – невеликого розвідувального загону “усусів”, що неодноразово проникав далеко вглибину ворожого тилу.

Бойовий шлях О. Степанів в УСС був недовгим. 30 травня 1915 р. 1-й курінь УСС тримав оборону на рубежі Болехів–Лисовичі, потрапив в оточення фінських частин царської армії. Хорунжа О. Степанів на чолі невеликого відділу до останнього моменту прикривала відступ інших частин, але була оточена і потрапила в полон.

Два роки полону, переважно в Ташкенті. Під час обміну полоненими в квітні 1917 р. Олена Степанів виїхала з Середньої Азії через Петроград, Фінляндію, Швецію і Німеччину до свого стрілецького коша, що стояв тоді біля Миколаєва над Дністром. Усіх вона зацікавлювала своєю особистістю та долею України, за яку боролася.

“Як член Головної Військової Управи Олена Степанів брала в 1918 р. активну участь у підготовці листопадових подій у Львові та провінції. Як четар УГА була ад’ютантом сотні О.Луцького під час боїв за Львів і пройшла разом з Золочівською бригадою до Кам’янця-Подільського. Тут навчалася в університеті і працювала референтом преси в міністерстві закордонних справ ЗУНР.

В листопаді 1919 р. Олена Степанів через Румунію й Угорщину переїхала до Відня, де закінчила університет, у 1921 р. написала працю “Розподіл і розвиток суспільства в старій Русі до половини ХІІІ століття”, отримавши ступінь доктора філософії. В той час одружилася з д-ром Романом Дашкевичем” (“Свобода”. – Джерзі Ситі Нью-Йорк.– 1965.– Ч. 111-114).

За радянського часу в 40-х рр. Олена Степанів була науковим співробітником АН УРСР у Києві та Львові, доцентом рідного Львівського університету. Однак у грудні 1949 р. вона стає жертвою чергової сталінської кампанії “вишукування ворогів”: 57-літню Олену Іванівну разом із сином запроторюють до концтаборів ГУЛАГу. Зі свого другого поневолення Степанів повернулася аж у червні 1956 р. з підірваним здоров'ям. 11 листопада 1963 р. цієї легендарної жінки не стало. Вона похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Люди з таким життям, як Олена Степанів, не вмирають, а стають легендою. Вона збагатила нашу історію своєю героїчною участю у Визвольних змаганнях, а своїм життям не заплямувала чудової легенди про дівчину-воїна (Міністерство оборони України в 2008 р. встановило для курсантів та слухачів (жінок) вищих військових навчальних закладів Збройних Сил України премію ім. Олени Степанів).

У травні розпочався визвольний похід на Галичину, в якому взяли участь січовики. 27 червня Січові Стрільці увійшли до древньої столиці Галицько-волинської держави – Галич. На ратуші замайорів синьо-жовтий прапор.

Маловідомі сторінки бойового шляху 1-го полку УСС

Успіхи УСС на фронті (особливо їх звитяга на горі Маківка) уможливили Загальній Українській Раді домогтися у Відні рішення про створення Першого полку УСС як самостійної військової одиниці. 21 серпня 1915 р. це рішення було доведено до особового складу Січових Стрільців. У 1916 р. легіон було реорганізовано у Перший полк УСС. До березня 1915 р. командиром УСС був отаман Михайло Галущинський; надалі легіон (полк) очолювали послідовно отаман Григорій Коссак, сотник Василь Дідушок, підполковник Антін Варивода, поручник Дмитро Кренжаловський, отаман Мирон Тарнавський, сотник Осип Микитка.

На початку осені 1915 р. стрілецькі частини брали участь у бойових діях на терені між ріками Серет і Стрипа. Протягом вересня – жовтня 1915 р. стрілецькі частини брали участь у низці запеклих боїв що велися на подільських ланах над річкою Стрипою (Монолатій І. Українські легіонери: формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914–1918 рр. – К.: “Темпора”, 2008. – С. 54).

1-3 листопада 1915 р. Січовим Стрільцям випало прийняти чергове випробування у кровопролитних боях під селом Семиківці на Теребовлянщині, де січовики зазнали великих втрат. Після цих кривавих боїв на фронті запанував відносний спокій. У полку з'явилися нові підрозділи: відділи мінометів і скорострілів, а січовики отримали однострій і полкові відзнаки.

Однак самостійна і вишколена в боях українська військова частина була не в планах офіційного Відня. Полк УСС знову розділили на два окремі курені (бойовий і запасний).

Згодом УСС брали участь у наступальних операціях 1915 року. У серпні-вересні 1916 р. вони вели виснажливі бої на горі Лисоні поблизу Бережан та с. Потутори.

Згадками про втрати УСС під Бережанами стали численні стрілецькі могили та пісні, що зберіг український народ.

Після важких боїв на Лисоні та в Потуторах 1-й полк УСС, як і обидва його курені, фактично припинили своє існування. Залишки полку, біля півтори сотні стрільців, скерували до запасного коша для поповнення (Миколаївський повіт над Дністром). Тут було створено Вишкільну групу УСС (перший командант – отаман Мирон Тарнавський).

Від початку війни вишкіл Стрілецтва вперше поставлено на професійний рівень. Саме в той час остаточно сформувалася організаційна структура УСС. До її складу входили Кіш, Вишкіл і бойові курені. Такий розподіл зберігся до кінця існування стрілецтва (Української Галицької Армії).

У Коші Українських Січових Стрільців було створено однострій стрільців та введено стрілецьку шапку, так звану «мазепину». Завдяки цьому в 1916 р. оформився однострій українського вояка, що увійшов до історії українського війська. Жіночий комітет у Львові, за проектом І. Іванця, виготовив стрілецький прапор з архангелом Михаїлом, в руці якого був щит з Галицьким левом, що підкреслювало єдність Галичини і Наддніпрянщини. 28 серпня 1917 р. митрополит Андрей Шептицький у Розвадові під Львовом посвятив прапор (Українські Січові Стрільці 1914–1920. Ювілейне перевидання. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 2005. – С. 82).

Висока боєздатність і незламність, непохитна ідейна переконаність січових стрільців пояснювалися тим, що більшість старшин (офіцерів), багато рядових стрільців мали закінчену вищу і середню освіту. Були зі сформованим патріотичним світоглядом. Серед старшинського складу чимало осіб мали наукові ступені (Якимович Б. Збройні Сили України. - Львів: Інститут українознавства ім.Крип'якевича Національної академії наук України, "Просвіта",1996 – С. 81).

У Вишколі народилося найбільше стрілецьких пісень, авторами яких були Левко Лепкий, Роман Купчинський, Михайло Гайворонський та ін. Пісні ці споріднені за мотивами і духом з козацькими.

В українському війську на кожному етапі його становлення започатковувалися нові традиції або відновлювалися старі та вже забуті ритуали. Ще з козацьких часів, проводжаючи козака на Січ, дівчина дарувала йому китайку – своєрідний оберіг, яким у разі загибелі накривали мертвого козака. Ця традиція поновилася у стрілецькому війську. При дослідженні української фалеристичної спадщини національно-визвольної боротьби ХХ ст. привернули увагу розміщені на одностроях українських вояків нетрадиційні для військової атрибутики відзнаки у вигляді виробів з бісеру – котильйонів (вісьорків).

Котильйон – це нагрудна прикраса у формі п’ятикутника з двома прямими нижніми кутами (зустрічаються й непрямолінійні обриси) та завершенням «дашком». Бісерний котильйон виготовляли переважно в техніці ткання, що давало змогу будувати композицію з геометричних, рослинних, антропоморфних мотивів, вписувати ініціали тощо (Пахолко С., Мартин О. Котильйон – відзнака-оберіг українських вояків (1916–1950 рр.). // “Військово-історичний альманах”. – К., 2006 р. – Річн.VII. – Ч. 2 (13). – С. 155).

Виготовлений власноруч котильйон дівчина чіпляла уподобаному парубкові на одяг з лівого боку грудей як запрошення на “котильйоновий вальс”. Після танцю вдячний за такий дарунок хлопець мав обов’язок пригостити дівчину солодощами (там само).

Типів (різновидів) котильйонів багато. Під різними назвами (котильйон, кутальйон, вісьорик, висьорок), а то й безіменно, цей тип прикрас побутував на Західному Поділлі, Опіллі, Гуцульщині, Буковині та оберігав чимало бійців УСС, УГА, УПА та інших українських військових формувань, які боролися за незалежну батьківщину (Пахолко С., Мартин О. Котильйон – відзнака-оберіг українських вояків (1916–1950 рр.) // “Військово-історичний альманах”. – К., 2006 р. – Річн.VII. – Ч. 2 (13). – С. 157).

Різновиди котильйонів

Легендарна гуцульська сотня

У 1916 р. було створено окрему Гуцульську сотню, що налічувала тоді 180 стрільців – переважно гуцулів за походженням.

Після боїв 1-го полку УСС під Бережанами восени 1916-го р. австрійське командування задовольнило клопотання українських політиків у Відні створити окрему національну військову одиницю – Гуцульську сотню. До неї одразу ж зголосилося чимало охочих, загалом 180 стрільців. Це були переважно досвідчені в попередніх боях стрільці, причому майже самі гуцули. Однак старшинами (офіцерами) до Гуцульської Сотні були призначені австрійці. Командиром став німець четар А. Ерлє, який в подальшому проявив себе добрим і дбайливим командиром.

У листопаді 1916 р. Гуцульську сотню передислокували на південь Буковини для ведення партизанських дій проти супротивника.

29 листопада сотня Січових Стрільців підсилила військо, яке вело оборонні бої на горі Присліп. Невідоме до цього часу українське військове формування – Гуцульська сотня – здобуло там бойовий авторитет.

2 грудня 1916 р. за сприяння Коша Гуцульська сотня отримала свого стрілецького команданта. Ним став сотник д-р Омелян Левицький, після його загибелі сотню очолив буковинець четар І. Бужор (Якимович Б. Збройні сили України. -Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича Національної академії наук України, "Просвіта",1996 – С. 78).

Лютнева революція в Петрограді змінила настрої по той бік фронту. Війна за «віру, царя, отєчєство» для багатьох солдатів втратила сенс. Перед Великоднем 1916 р. на російські позиції прибув зукраїнізований київський полк. Стрільці швидко порозумілися з наддніпрянцями. Вони передавали їм галицькі та буковинські часописи, налагодили поштовий зв’язок, а на свята навіть зустрілися. За такого порозуміння про справжні бої не було й мови. Таке сепаратне перемир'я насторожило австрійське командування. 5 квітня Гуцульську сотню перевели на полонину Попадю. А 27 червня, після недовгого відпочинку на Закарпатті, сотня була передислокована під село Конюхи коло Бережан, де об’єдналася з основними частинами УСС.

Тоді з ініціативи О. Керенського розпочався великий наступ російської армії. Гуцульська Сотня опинилась у цій вогняній круговерті у найкритичніший момент. Основні сили УСС потрапили в оточення, а потім у полон. Чимало з них згодом стали ядром київських Січових Стрільців – однієї з найкращих частин армії УНР.

Із залишків Гуцульської сотні та поповнень з Коша було сформовано новий курінь січових стрільців. Він здійснив похід до ріки Збруч, а в лютому 1918 р. дислокувався на Херсонщині і входив до групи ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (стрільці називали його Василем Вишиваним). У 1918 р. стрілці колишньої Гуцульської сотні у складі загонів УСС взяли участь у поході на Наддніпрянську Україну, допомагаючи Центральні Раді. Їх шлях проліг через Херсон – Олександрівськ (Запорожжя) – Єлисаветград [Кіровоград]. Легіон УСС залишився на Наддніпрянщині і після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського.

На початку жовтня 1918 р. формування Українських Січових Стрільців перевели на Буковину. Там їх застали листопадові події 1918 р. в Західній Україні.

Українські Січові Стрільці відіграли визначальну роль у боях за Львів. Вони стали основою Української Галицької Армії (УГА), яка захищала Західноукраїнську Народну Республіку.

У 1917 р. активно долучились до боротьби за українську державність в Центральній Україні січові стрільці, які під час Першої світової війни опинились у російському полоні. Під керівництвом Є. Коновальця та А.Мельника в листопаді 1917 р. в Києві постав Галицько-Буковинський курінь. Згодом на його базі в березні 1918 р. було розгорнуто полк, а в грудні 1918 р. – корпус. Це військове з'єднання стало найбоєздатнішою частиною армії УНР. Окремий загін Січових Стрільців, дислокований у Білій Церкві, входив до складу збройних сил Української Держави П. Скоропадського.

Після багатолітньої перерви легіон Українських Січових Стрільців став першою військовою формацією українців у XX столітті. Невеликий кількісно, але сильний своїми ідеалами, готовністю до самопожертви в ім'я здобуття Україною своєї державності, за чотири роки Першої світової війни легіон став добірною бойовою одиницею. Його діяльність була найкращою пропагандою ідей опертя на власні сили, збройної боротьби за Українську державу. Січове стрілецтво ширило на західних і східних землях України ідеї соборності, взаємодопомоги галичан і наддніпрянців, що було доведено вже в 1917 p., коли в Києві під керівництвом Є. Коновальця сформувався Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців – опора Центральної Ради. Легіон УСС став тією бойовою потугою, завдяки якій у листопаді 1918 р. на західних землях розпочалася боротьба за визволення з багатовікового чужоземного ярма західної гілки нашого народу, відбувся Листопадовий зрив, тривали подальші змагання за українську державність у буремні 1917–1921 pоки (там само. – С. 83).

Протягом 1914–1920 рр. (на фронтах Першої світової війни і під час українських Визвольних змагань) УСС показали яскравий приклад поєднання військового професіоналізму та ідейної національної наснаги (вони вірили і боролися за створення Української Самостійної Соборної Держави). Це стало вагомим внеском українців у розвиток світового військового мистецтва (Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства: народження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в військовому вимірі. – К., “Стилос”, 2004. – С. 243).

Легіон УСС зі своїми старшинами, українською мовою спілкування та власними відзнаками створили прообраз майбутньої національної армії.

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України