Дата публікації допису: Jul 12, 2014 3:26:55 PM
Творення дивізії "Галичина" в Станиславові
Творення дивізії в Станиславові і в області проходило цілком інакше, як вона творилася в інших округах Галичини. Коли в інших повітах був масовий наплив добровольців, а ставлення німців було досить прихильне, то тут був наплив менший, а ставлення німців, головно Гестапо, вороже.
На це склалося ряд обставин, а саме, що у Станиславові панував тяжкий терор Гестапо, яке брутально поводилося супроти українського населення. Побиття, підпалювання і прилюдні розстріли – це було нормальним явищем. Терор викликав оборону українського населення у формі УПА.
Лісисті і гористі терени станиславівщини прекрасно надавалися для дій партизанки. У надвірнянщині у Чорному лісі були бази УПА, там була підстаршинська школа, санітарна школа і інші бази. Там оперував сотенний Різун, який загинув у боротьбі з ворогом у 1945 році.
Варто ще замітити, що як надійшов Ковпак зі своєю бандою, то в обороні українського населення лише стали упівські відділи, які остаточно її знищили.
Гестапо проти УПА переводило масові облави і бої. У винищуванні українського населення головно вславилося станиславівське Гестапо з його керівником гауптштурмфюрером Гансом Крюгером, керівником від українських справ унтерштурмфюрером Асманом, братами Маурерами і іншими. От пару прикладів терору Гестапо проти українського населення.
В жовтні 1943 року, коли вже було проголошено набір до дивізії, під час вистави "Шарика", місцеве Гестапо оточило залю, щоб перевести ловлю членів УПА. В тій облаві повстала перестрілка і у їхні руки попало кілька членів УПА, а саме: брати Костики (один з них був повітовим комендантом ОУН на Надвірну), посадника Микуличина Гундяка та інших. По двох тижнях відбувся прилюдний суд проти них у театрі ім. Ів. Франка. На розправу гестапівці зігнали представників Комітету, проф. Миколу Лепкого, культурно-освітнього референта д-ра Антона Княжинського, представників сіл і волостей, як рівнож і визначніших громадян. Підсудні не заперечували своєї приналежносте до УПА, вони підкреслювали з гордістю, що воюють проти всіх окупантів. Суд засудив їх до розстрілу і за пару годин коло жидівської божниці їх розстріляно. Засуджені на смерть гинули з окликом "Слава Україні".
Після розстрілу на другий день заїхало авто до українського комітету, а вояки "зондердінсту" внесли 4 труни з розстріляними, а керманич від українських справ при Гестапо Асман увійшов зі своєю собакою і закликав до голови комітету: "Заберіть собі отих бандитів". Кілька днів пізніше розстріляно надлісничого з Микуличина інж. Полутняка, кол. в'язня польських тюрем, за співпрацю з УПА.
Помічниками Гестапо у винищуванні українського національного елементу були польські фольксдойчі та поляки, які залюбки доносили німцям проти українців. На їх конто треба зарахувати масу різних провокаційних донесень. Німці їх дуже сильно протегували і старалися їх мати за своїх союзників у винищуванні українців. Їх всаджувано на важливіші посади.
Восени 1943 року Гестапо почало ловити по вулицях цілком випадкових українців, а пізніше взяли 3-х осіб з українського комітету і разом з о. д-р Микитюком привели до Гестапо. Там вони зібрали по 1 представникові від кожної професії і почали проводити суд над зловленими цілком припадково українськими селянськими хлопцями. Суд відбувався у той спосіб, що до кімнати, де сиділи представники різних професій і члени комітету, а суддями були гестапівці в особах гауптштурмфюрера Бранда і Асмана. Підсудні і представники не мали ніякої можливосте себе боронити. Навіть підсудні не мали адвоката, а ціла ота комедія "суду" відбулася впродовж пару хвилин. До кімнати вводили скованого хлопця, і тоді на нього починали кричати гестапівці, що він бандит, ворог, присуджуючи його на розстріл. За короткий час 29 осіб були засуджені на розстріл, і того ж дня їх розстріляно коло жидівської божниці. Несподіванкою для українців був розстріл кілька днів, перед самою евакуацією міста, директора місцевого шпиталю і кол. полкового лікаря УГА д-ра Костя Воєвідку, разом з його сином. Його виною було те, що дружина його була жидівкою, про що хтось доніс в Гестапо. Засуд стався на наказ шефа Гестапо Крюгера.
Не можна перерахувати, скільки відбувалося різних пацифікацій проти наших сіл і містечок. От, на весну 1944 року був зроблений наскок і пацифікацію Большівець коло Галича, в якій побито багато людей, а деяких публічно постріляно без жадного суду.
В таких умовах прийшлося творити дивізію. З одного боку був жахливий терор, а з другого – наша молодь мусіла іти до дивізії.
Уповноваженим Військовою управою на станиславівську область був кол. сотн. УГА інж. Ілько Попович. В половині травня 1943 року відбулося маніфестаційне віче у театрі ім. І.Франка, в присутності крайсгауптмана д-ра Альбрехта, сотн. Поповича, полк. Голуба, голови ОУК, кол. УСС і УГА гімназійного катехита о. д-ра Микитюка, визначніших громадян міста, представників сіл і волостей. На тому вічу проголошено набір добровольців і прочитано проклямацію про створення дивізії.
Промовці підкреслювали важливість хвилини і той момент, що ми, українці, можемо набути модерний військовий вишкіл, як рівнож і те, що ми мусимо докласти всіх своїх зусиль для боротьби проти Москви.
Бюро ВУправи містилося при вулиці Голуховського у приміщенні ОУК. Крім голови сотн. Поповича, працювали там проф. Грабовенський і дир. Катамай.
Першими добровольцями до дивізії були комбатанти з Визвольних змагань, даючи цим приклад нашій молоді. Деякі зголошені відходили з жалем, бо не мали приписаної висоти росту. Перший набір не дав багато добровольців, бо більшість сіл, такі округи, як Большівці, Галич, найближчі села коло Станиславова, не дали ані одного добровольця. Зголошувалися у більшості студенти і середньошкільники. Вже другий набір літом того ж року дав більше добровольців. Весною 1944 була застосована примусова мобілізація всіх мужчин до дивізії.
Лікарські оглядини переводив начальник здоровного відділу д-р Белей, і пізніше курінний лікар у 14 полку.
У червні відбувся великий здвиг зголошених добровольців та перемарш вулицями міста. На площі до Каси Ощадностей відбулася польова Служба Божа, відслужена отцями станиславівської єпископської капітули.
А в липні 1943 року громадяни міста прощали перших добровольців, які від'їжджали до Львова, а пізніше до вишкільного табору. Їх прощати вийшло ціле місто, бо кожний прийшов попрощати своїх найближчих. Кожного місяця Військова управа організувала спеціяльні поїзди для родин дивізійників до Дембіци, щоб вони відвідали там своїх найближчих.
Польське населення ставилося до творення дивізії дуже вороже. Воно відразу оцінило для себе небезпеку, якщо українцям вдасться створити кілька дивізій, і ще до того модерно озброєних.
Німецьке населення, разом з їх вислужниками – польськими фольксдойчерами, передбачували вже неминучу катастрофу і їх думки оберталися коло тої проблеми, щоб вивести до "гаймату" якнайбільше вартісного. Їх не цікавило нічого.
Українське населення ставилося прихильно до дивізії, хоч були різні критичні зауваги супроти її творення. Комбатанти, ундисти, мельниківці ставилися дуже прихильно, всюди вони активно проводили пропаганду за вступ до дивізії, хоч їм робило ведмежу прислугу Гестапо своєю брутальною поведінкою супроти українців.
Бандерівці спочатку ставилися до дивізії критично, бо вони були зайняті розбудовою УПА; багато сіл, які були під їхніми впливами, не дали жодного вояка для дивізії, але коли побачили, що у лавах дивізії вони зможуть для себе вишколити людей, то вони змінили свою настанову до дивізії і почали висилати своїх прихильників до дивізії.
Треба згадати ще, що сотн. Попович займався також справою евакуації родин добровольців і він сам залишився у місті аж до 22.7.1944 року і виїхав з останнім евакуаційним потягом через Мадярщину до Відня, а вже наступного дня місто зайняли перші бойові большевицькі фронтові частини.
Отак у коротких словах я подав інформації про творення дивізії "Галичина" у Станиславові.
Роман С.
Самбірщина і творення дивізії "Галичина" (Автор: Юстинів Іван)
Весною 1943 р. я повернувся до Львова з Великодніх ферій. На вулицях міста висіли вже великі плякати з повідомленням про організацію дивізії "Галичина".
В моєму родинному місті Самборі говорилося багато про переговори і торги між українськими старшинами і німецькими чинниками. Але мало хто у те вірив поважно, бо всі добре знали, що німці не хочуть мати ніяких українських частин, тому вважали, що по деякому часі оця розмова нічого не дасть позитивного. Але ще ніхто нічого конкретного не знав.
Щойно тепер було ясним, що "кости кинено". Вже після першого дня після проголошення набору велися завзяті дискусії поміж моїми друзями студентами львівської політехніки на тему "Іти чи не іти". Менші чи більші гуртки стояли на подвір'ї "Марії Магдалини", сиділи на сходах будинку бібліотеки та завзято сперечались. Було відразу видно, що всі, які мали якийсь зв'язок з українським підпіллям, категорично заперечували доцільність творення військової формації в союзі з відступаючими німцями, бо було ясним, що тільки якесь чудо зможе відвернути карту їх поразок.
Правду кажучи, у тих перших днях я власного погляду на проблему творення дивізії ще не мав. Мої аргументи "про" розвіяв мій співльокатор і колега студій Іван Мандрик (впав у бою, як провідний член Закерзонської УПА), з яким мене лучила дружба, як співкамерника з большевицької тюрми.
Врешті ми дочекалися нагорі, що для студентів у залі при вул. Францішканській відбувся мітинг. Прелегентом був інж. Хроновят. Треба признати, що він зумів підбадьорити присутніх і головним аргументом було, що нам "українцям треба взяти зброю в руки, не залишатися осторонь вирішальної боротьби з большевицькою навалою".
Після закінчення зборів численні студенти львівських високих шкіл вирушили з піснею спонтанним походом вулицями Львова.
Вийшло таке, що всі мої "задушевні друзі" студенти, а з ними і я "зголосилися до дивізії". Не буду тут аналізувати всіх тих причин, чому ми вступили до дивізії. Я негайно поїхав до Самбора, щоб там полагодити свої персональні справи. В Самборі я запримітив, що тут також відбувається жвава праця над творенням дивізії.
В приміщенні Українського Окружного Комітету при вул. Коперника засіла Військова Управа на Самбірщину, до складу якої входили: проф. Карло Шумний (він був також і головою комітету), радник Козбур, проф. Лука Луців, кол. старшина УГА дир. Рудий та інші, яких прізвища я призабув.
На першій нараді, в якій я теж брав особисто участь, вирішено перевести пропагандивну кампанію. Практично вона мала виглядати так, що різним прелегентам приділено села, які вони мали відвідати і там відбути "віча". В означених днях старости присилали форшпани, які возили референтів на пропагандивні віча, а вечером вони верталися назад до Самбора.
Один із незабутніх епізодів: Мені прийшлося їхати з д-ром Лукою Луцевим у село Букова коло Лютовиськ "форшпаном". Нас повіз поважний селянин, кажучи, що він завезе нас до організаторів віча. Ми заїхали до хати на краю села, в якій ми застали 5 чи 6 молодих інтелігентних людей. Між ними я спіткав двох моїх друзів з гімназії (вони були високими діячами підпільного руху в повіті).
Мені стало ясно, що заки відбудеться віче нам прийдеться говорити з людьми українського підпілля. Ми привіталися щиро...
Господиня поклала на стіл сало, хліб, сир, а господар дві чи три пляшки самогону. Для мене після головних студентських буднів видавалися ці дари великим пиром. Зайшла розмова на тему організування дивізії. Наші друзі з підпілля опрокинували категорично доцільність творення, доказуючи, що Німеччина війну вже програла, що наплив боєздатного елементу в дивізію ослабить УПА. Наші контраргументи були прості: чи ми проведемо намічену Військовою Управою набірну кампанію чи ні, все одно німці дивізію створять. Тому, що ця одиниця дасть можливість першоклясного вишколу і модерну зброю в руки молодих українців. Тим більше, що УПА при певній постановці може розраховувати на дивізію, як свій резервуар фахових військовиків.
Дружня атмосфера, як також і самогон спричинили, що всі ці повищі аргументи я виклав у моєму рефераті на офіційних зборах. Після мого реферату підійшов до мене приявний місцевий парох о. Смик і сказав:" Боюсь, що якщо ви так далі будете говорити, то вас німці розстріляють".
Бували й неприємні моменти, головно коли в набірну кампанію включилися німці. До них зараховую "мітинг", скликаний самбірським крайсгавптманом.
Один з моїх гімназійних друзів, кол. член юнацтва ОУН Пантель, пішов добровольцем до Вермахту ще в 1941 р. На початку 1943 р: прийшла вістка, що він загинув під Ленінградом. Тепер німецькі кола хотіли капіталізувати смерть цього кришталевого характеру юнака для своїх цілей. Скликано мітинг, а на сцену посадили побіч крайсгавптмана маму і сестру Пантеля, які мусили читати листи сина, в яких він писав, який він є щасливий, що має змогу боротися проти большевизму. Коментарі крайсгавптмана принесли враження, що сл. п. Пантель не так був щасливий, що міг воювати, а радше щасливий, що міг носити німецьку уніформу. Таке насвітлення проблеми надало зборам несмачного характеру.
Не можу сказати скільки людей зголосилося з Самбірщини. Одначе, багато свідомого елементу дала ота підгірська земля до дивізії.
Як творилася дивізія "Галичина" в Перемишлі. (Автор: Артимович Антін)
На початку квітня 1943р. прийшла вістка зі Львова до Перемишля, що німецький уряд повідомив голову УДК д-ра Кубійовича, що Німецьке Командування погодилося на організацію українського війська. Цю вістку прийняло наше громадянство спокійно. Одні схвалювали її, інші ні. Всі були тої думки, що німці роблять це нещиро. Дволітнє панування під німецькою окупацією вже досить насторожило всіх українців і ніхто вже їм не довіряв Усі були згідні, що німцям потрібна українська бойова сила, не лише з політичних поглядів, але також і бойових, бо німці з великим трудом стримували свої бойові лінії. Програ під Сталінградом сильно підірвала німецькі бойові сили.
Якщо німцям потрібно бойових сил, то чому вони дають згоду на організацію лише в Галичині? Чому не відбувається мобілізація всіх українців і на інших землях? Якраз також було дивне становище німців до українців, які їх всюди старалися винищувати Так тоді кожний з нас думав. Ми були цікаві, чи молодь з західних повітів Галичини і Лемківщини може також вступати до дивізії.
Два тижні пізніше газети принесли вістку, що по всіх повітах Галичини відбувається набір добровольців до дивізії і молодь масово зголошується до неї. У кожному разі було загальне патріотичне піднесення цілого населення. Загальним моттом вступу до дивізії було:
"Щоб бити москалів-большевиків".
29-го квітня 1943 року приїхав зі Львова до Перемишля Остап Степанович Котик, як делегат УДК, і він на сходинах кол. старшин УГА подав перші обширніші інформації про творення дивізії. Він запевнив, що молодь з українських повітів, що належить до Генеральної Губернії, також буде мати змогу вступити до лав дивізії
Більшість дискутантів висловилися за конечність творення наших бойових сил. Український нарід потребує вже тепер, а також в майбутньому потребуватиме вишколеного вояка. Колишні вояки українських армій є вже застарі, тільки одиниці є ще бойово здатні Але всі є вже відсталими у військовій ділянці, бо військо, яке вони пам’ятали з Першої світової війни є вже не таким. Треба серйозної і довгої підготовки, щоб опанувати різні модерні роди зброї. Всі були тої думки, що тільки бойова сила українською народу зможе вирішувати про долю народу. Хоч наша молодь буде носити чужі мундири, одначе, дух її буде українським. Вона буде битися тільки за Україну. Український народ потребує модерно вишколеного вояка.
2-го травня перемиський староста попросив до себе голову УДК п. д-ра М.Хробака і поінформував його, що генеральний губернатор Франк дав рішення, на підставі якого українська молодь Перемищини, Ярославщини і також всієї Лемківщини може вступати в лави української дивізії. Д-р Хробак, який мав уже відомості зі Львова, що українське громадянство відгукнеться радо, заявив, що "на заклик Української Військової Управи Перемищина вишле своїх синів до боротьби проти російської комуністичної навали, яка вже так довго пригноблює наш народ".
Вони вирішили у цій справі влаштувати віче дня 5-го травня. В цьому дні прийшов до мене, до емісійного банку, п. д-р Хробак і поінформував мене, що Військова Управа у Львові призначила повітовим повновласником п. Миколу Дідуха на Перемишль, на Добромиль п. сотн. Григорія Турка і він просив мене, щоб я не відмовився прийняти обов'язки Окружного Повновласника, так як це собі бажала Військова Управа у Львові.
Це мене доволі заскочило, бо праця у банку забирала мені весь час і я тільки з газет знав про працю Військової Управи. Я просив п. д-ра М.Хробака, щоб він звернувся до інших наших старшин, одначе, він настоював на своєму і я змушений був узяти на себе цей обов'язок. Тоді він сказав мені, що ми обоє зараз мусимо піти до Робітничого дому, де о год. 10-тій має відбутися віче, на якому староста повідомить про українську дивізію.
Коли ми прийшли до Робітничого дому, то велика заля була переповнена селянами, інтелігенцією і молоддю. Було там також багато німецьких і італійських старшин.
Староста в своєму слові на вічі сказав, що "Організується українська бойова одиниця і він радий, що молодь з його округи має щастя вписатися до неї".
Пан д-р М.Хробак попросив представників сіл поважно поставитися до творення українського війська. Один з італійських старшин побажав нам створити сильну армію, яка боролася б за українську державу і народ.
Вкінці я забрав слово, подякував старості за його прихильну поставу до українців та заявив, що є вже досить пізно для творення української бойової сили, бо ми були готові в 1941 році мати свою армію, яка боролася б з московським комунізмом, одначе, я певний, що українська молодь радо стане до лав дивізії. Я буду старатися їй допомагати.
Виходили ми з цих зборів з різними гадками, одначе, віра в те, що українська дивізія виправдає себе перед українським народом, перемагала. Ми знали, що українська молодь має вже свій досвід і є надзвичайно патріотична, вона в першій мірі буде служити своєму народові і битиме ворогів України. Треба було надіятися, що ця дивізія не буде першою і не єдиною, а буде зав'язком української армії.
Канцелярія повновласника Військової Управи містилася в кімнатах Українбанку "Віра" на першому поверсі. На другий день після віча молодь, як міська, так і сільська, почала масово зголошуватися до дивізії.
10-го травня прибула поборова комісія і перевірювала фізичний стан добровольців і здібних приділювала до відповідного роду військової служби.
У самому Перемишлі стало до побору понад 400 добровольців. Усіх колишніх старшин вище 45 років втягнено як запасних. Був я також під час набору до дивізії в деяких селах, як Медика, Яксманичі, Вишатичі, Горіхівці, Кривча, Бірча і Ніжанковичі. На мої запити з молодими «добровольцями, чи вони добровільно зголошуються до побору, то вони мені говорили:
"Ми хочемо битися з москалями за вільну Україну".
Учнів з 7-ої і 8-ої кляси гімназії ми не приймали, але радили їм скоріше здати матуру і тоді вони самостійно їхали б до Львова зголошуватися до дивізії.
В окрузі Перемишль-Добромиль зголосилося понад 1700 добровольців.
Старанням старшин УГА 1-го червня відбулося маніфестаційне свято на військовому стадіоні, в честь майбутніх воїнів нашої дивізії.
На свято прибули масово добровольці з цілого повіту Перемишль і Добромиль. Команду над ними перебрав сотн. Станимир, разом із поручниками Смішкевичем і Длябогою. На це свято прибув сотн. М.Хроновят, як відпоручник Військової Управи зі Львова. Українське населення Перемишля і його околиць у маніфестації взяло масову участь. Архиєпископ Коциловський разом з катедральним духовенством відправили польову Службу Божу і поблагословив добровольців.
Сотн. М.Хроновят склав привіт від Військової Управи. Відтак добровольці зробили дефіляду перед Архиєпископом Коциловським, сотн. Хроновятом і д-ром М.Хробаком. Для всіх майбутніх вояків був приготований спільний обід, після якого всі відвідали кіно.
23-го липня всі колишні старшини, підстаршини, всі кандидати на старшин, себто студенти університету і абсольвенти середніх шкіл, з наказу Військової Управи від'їхали до Львова, а звідти мали виїхати до відповідних військових шкіл.
Був гарний день і на двірці зібралося багато людей. Прибув також і архиєпископ Коциловський, який попрощав і поблагословив від'їжджаючих і побажав їм гарних успіхів в школі і на полі боїв.
Подібне прощання я пережив в серпні 1914 року, коли то українське громадянство відпроваджувало першу сотню УСС.
По від'їзді цього першого ешелону канцелярія повновласника мала багато праці. Зголошувалися жінки, мами і батьки в різних справах, як грошових, харчових і контингентових.
Ми всі очікували вісток від старшин, бо ми хотіли знати, як ставиться німецька команда до них і як виглядає вишкіл. Усі вістки були позитивні і ми тішилися, що вишколюються молоді старшини для нашої майбутньої армії.
Восени почали покликувати добровольців до різних полків і громадянство знову численно прощало майбутніх вояків. Поляки зі злобою дивились на це, але мовчали, бо боялися відплати за їхнє панування у минулому. Пізньої осени приїжджали на відпустку старшини й підстаршини. Вони мали добрий настрій, а це добре впливало на близьку родину і на ціле громадянство.
На Різдвяні свята наша суспільність склала багато святкових пакунків. По ці пакунки приїхав сотн. Паліїв. Він нам багато розказував про життя в дивізії, працю і відносини в дивізії. Він висловлювався про військовий вишкіл і патріотичне почуття старшин і стрільців дуже оптимістично. Він дуже радів, що ми, українці, маємо військо, яке вишколюється модерно з усіх родів зброї. Може прийти час, що дивізія вирішуватиме про долю нашої держави. Може виникнути потреба, що й УПА одержить вишколених старшин і стрільців.
Зимою частіше приїжджали старшини і стрільці на відпустку і вони всі робили гарне враження. Були випадки, що одиниці зникали і не верталися до дивізії, а вступали в ряди УПА, яка конечно потребувала вишколених вояків.
На початку травня 1944-го року приїхав з дивізії поручн. Лучаківський і сказав, що він має доручення перевезти рекрутацію молодих інтелігентних людей до дивізії і щоб вони якнайскоріше скінчили старшинські курси, бо ми вже маємо дозвіл на творення другої і третьої дивізії і нам потрібно багато старшин. Може прийти такий випадок, що большевики можуть ще на якийсь час зайняти наші землі і тоді вони наших людей мобілізуватимуть до своєї армії. Тому краще хай вони збережуться для нашого війська. Є також вістки, що німці мають побирати молодих хлопців до німецьких полків.
Я йому відповів, що я є за те, але молодь сама має добровільно вирішувати про свою долю, а не примусово. Якщо б німці погодилися на творення української держави, то тоді інша справа.
Поручн. Лучаківський заявив, що він ще говоритиме з головою УДК, а опісля з старостою. За якийсь час прийшов знову поручн. Лучаківський і сказав, що староста покликатиме молодих інтелігентів до дивізії, а канцелярія військової управи займатиметься їхнім прохарчуванням і транспортом.
Справді, по кількох днях до канцелярії почали приходити молоді студенти, молоді лікарі, вчителі, адвокати, судді, а навіть теологи з документами, що вони є покликані до дивізії. Деякі протестували і просили звільнення, чого я не міг зробити, бо це не належало до моєї компетенції.
У той час переїздили транспорти молоді з Великої України, а також з Галичини, і мені вдалося, з допомогою старшин, що були на відпустці, декілька транспортів направити до Гайделягру, до нашої дивізії, одначе, більшість транспортів була забрана до німецьких дивізій.
На початку червня переїжджали через Перемишль ешелони з дивізії на фронт. Військова постава стрільців і старшин, їх дисципліна робила велике враження на всіх, на німців, а також і на поляків, які не могли собі уявити, що ми можемо мати таке гарне військо. Старшини ешелонів говорили, що вагони йдуть на Станиславівщину, а тим часом в останній хвилині змінено напрям на Броди.
Через пару тижнів дивізія перейшла хресний вогонь і вкрилася бойовою славою. Багато вояків загинуло на полі слави. З приближенням фронту багато перемишлянів мусіли покинути рідні землі і піти на скитальщину. Під Бродами згинуло багато перемишлянів, а багато старшин і стрільців пізніше опинилися в рядах УПА і довгий час змагалися з ворогами.
Мій шлях до дивізії з Долини. (Автор: Корнило М.)
Коли у Львові створилася Військова Управа, проголошено постання військової формації дивізії "Галичина", всюди були розліплені плякати. Попри розходження серед українського населення були ("за і проти"), кожний з нас відчув, що прийшов час особистого іспиту і великого рішення, в якому треба було ризикувати власним життям! Усі ми любили Україну однаково і бажали прислужитися нашому народові, як могли. Традицію бойового духа і продовження вояцького ремесла та можливість володіти зброєю – це була одна з найважливіших причин нашого рішення, що мусіла знайти своє оправдання, як не в усьому українському громадянстві, то принаймні у нас самих. Протягом років наші батьки впоювали в нас дух безкомпромісової боротьби за нашу незалежність і державність, а ОУН гартувала і впровадила нас у стан готовости, щоб на грані двох світів творити нове життя! Ми розуміли добре, що ще не прийшов час загального народнього зриву, та своїми скромними спроможностями бажали стати "ударним тараном" в руках нашої нації, подібно, як наші батьки в час Визвольних Змагань дали зав'язок рідній армії, вишколюючись і сповнюючи фронтову службу по чужинецьких формаціях. Німці вводили морально-фізичний, політичний і економічний терор, а коштом нашого населення – на наших землях змагалися з найбільшим ворогом України – Москвою.
У моєму родинному містечку Долині також засновано при УДК повітовий, осередок набору добровольців до дивізії. Уповноваженим Військової Управи призначено кол. старшину УГА сотн. Грамяка. Перед війною він був директором української школи, а новим обов'язком голови УДК справлявся досить добре, як міг рятував невинних людей від примусової праці до Німеччини. У цьому також багато допомагав бургомістер міста Г.Козак, кол. поручн. УСС, який своєю популярністю і повагою серед населення зумів утримати порядок, а безоглядною поставою супроти німців вимагав від них толеранції і гуманности. Його син Зенон – мій щирий друг з дитячих років – пройшов зі мною спільний дивізійний шлях.
Рекрутування до дивізії спочивало в українських руках і не було жодних інтервенцій з боку німців. Сама Долина з навколишніми селами дала дивізії кілька сотень свідомих юнаків.
"Ми стрінемося на вишколі і не забувайте, що якість нашої дивізії залежатиме від якости кожного з нас! Добра постава українського вояка-патріота буде найкращим доказом, що це українська дивізія. Вона дасть почин творенню української армії!" Це були незабутні слова п. полк. Побігущого, якими супроводжав нас у дорогу на з'їзді в Калуші. Додержав слова п. полк. Побігущий, бо пройшов з нами дивізійний шлях "добра і зла", і хоч бажання не сповнилось, він був свідком передачі дивізії "Галичина" – Українській Національній Армії і її командирові п. ген. П.Шандрукові.
В половині липня 1943 р. перші добровольці виїжджали через свою галицьку столицю на військовий вишкіл до Гайделягру.
Львів був гордий за своїх синів, прибраний вінками і прапорами зустрічав нас радісно і весело. Тут, у 2-гій столиці України, города Льва, зібрались кадри – цвіт галицької молоді, щоб на першому польовому Богослуженні одержати Господнє благословення у сповненні свого обов'язку супроти Батьківщини. Врешті після промов і прощань – маси майбутнього українського війська під командою українських старшин і підстаршин бадьоро маршували вулицями Львова, віддаючи останній салют своїй столиці. Наші рідні з натовпу кликали "своїх" по-імени і в наш слід сипались квіти. Українські вишивки і сільська ноша з усіх закутин Галичини мішалися з міською одежою. У всіх билися українські серця радіючи то жаліючи за відходячими синами, мужами, братами і друзями, які з маршуючих колон гордими поглядами обіцяли принести їм на своїй зброї кращу долю. Лише польські "антки" понурими і скритими поглядами посилали нам свої іронічні посмішки.
Великий цей був здвиг і пам'ятний день українського Львова, бо його вулицями рівним кроком прямували новітні січовики. Ті, що залишились позаду, немов соромились, що не з нами, та їх ждала ще більша відповідальність і обов'язок боротьби, –боронити рідну землю в лавах УПА перед наближаючими червоними полчищами.
Добровольців розприділено по вагонах. Зав'язались нові знайомства, лунав сміх і жарти, залунала стара стрілецька пісня. Тут і там мати обтерла сльозу, прощаючи сина, жінка чоловіка, а дівчина свого коханого.
Прийшов час розставання, для багатьох раз назавжди, для інших – на довгі, многі роки... останній поцілунок, гарячий погляд, твердий стиск руки і під звуки "Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій" покотились наші вагони до місця призначення, щоб перетворити рекрутів у сіре регулярне військо.
Нас оповив невідомий новий шлях вояцького щастя і долі, а, покидаючи рідну сторону, зціплені юнацькі уста шептали слово присяги:
"Ми повернемося зі зброєю в руках!"
Сьогодні, коли ми глянемо на пройдений нами тернистий шлях 20 років тому, мимоволі .приходить уподібнення міжнароднього положення, як це було тому 20 років. Сьогодні – світ знову стоїть на порозі жахливого світового конфлікту, а з ними стоїмо і ми і наша дозріваюча молодь – наші діти. Тоді – 20 років тому, в час посиленого терору, а заразом відступу німецьких військ, зі східнього фронту, – творилася наша дивізія на рідних землях. Мало хто вже вірив у перемогу Німеччини, та всі жахались повторного приходу комунізму і Москви. Допомогу альянтських сил червоній Москві ми виправдували... тимчасовою стратегією Заходу... ми бажали, а сталося інакше, і нічого не змінилось за 20 років!