Дата публікації допису: Jul 04, 2014 4:33:42 PM
"Дивлюсь як на школу"
"На Дивізію дивився я, як на школу, і був свідомий того, що за науку треба буде платити". Від оцих слів одного нашого визначного громадянина хочу розпочати свої спомини.
Дивізія була великою школою для тисяч української молоді, наука з якої не пішла в ліс. Ортега І.Гассет каже:"Минуле не вчить нас, що треба робити, а чого не треба робити". Пізнаймо це минуле, а напевно багато похибок не повторимо.
Я хочу писати так, щоб колись, по літах, коли вже буде існувати цілий ряд праць про такі важливі в нашій історії роки, як сорокові роки і коли будуть вислухані всі інші безпосередні учасники подій, щоб у цей час ніхто моїм споминам не зміг закинути, що вони фальшиві, неепічні, чи односторонні.
Моїм споминам? Чи це не надто шумна назва? Чи може взагалі мати спомини 21-річна людина? Може деінде в світі – ні, але у нас – так. Зрештою, годі знайти інше слово для очеркнення цього, що я хочу написати. Це ж не має бути репортаж, ні спроба історичного нарису, ані чиє-небудь виправдання, ні тим більше оборона. Хочу писати про всю справу так, як я, і ми всі її знали, бачили й переживали.
"Сяють їх шоломи у сонці..."
На 7-го вересня 1943 р. знову скликано до Львова сотки молодих людей з усіх закутків Галичини. Були тут гуцули, лемки, львів'яни, подоляки і надсянці. Головно, абсольвенти гімназій, чи учні середніх шкіл, взагалі, жвава міська публіка. Всі коло двадцяти років, мало хто понад і майже ніхто поза тридцять років. Елемент свідомий, добровольці з переконання, такі відмінні від пізніших "добровольців", головно з 1944 року, т. зв. контигентових рекрутів. Настрої добрі, бойові, валізки повні харчів; бо ж перші вістки з славного тоді Гайделягеру вже встигли прийти. Гриміли жарти, пісні, сміх. Сипалися завваги на адресу Бойової Управи. Бо й справді: водять отих хлопців по цілому місті; раз туди, а раз сюди, а потім ще раз назад; нарешті впихають у якусь переповнену залю, де добровольче братство сидить, стоїть, а то й лежить уже в кожному куточку. Але ніч недовга, вчасним ранком ще раз приходить "бойоуправна" влада; нас проводять уже на станцію. Ідемо. На станції історія ще раз повторюється остільки, що як уночі невідомо було де маємо ночувати, так тепер невідомо, чим і де маємо їхати. Братство нетерпеливиться, метушливо сновигають різні "уповноважені", спід лоба поглядають на нас польські залізничники. Але врешті метушня втихомирюється, на товарний перон заїжджає довгий ешелон, починається перше військове ввантажування. Через декілька гамірних хвилин товариство розмістилося в поїзді. Були це назагал вагони типу "шість коней, сорок люда" і, здавалося, стрілецька традиція відроджувалась на очах. Військовим ешелоном їхало з нас 99% вперше і здавалося чортківсько тісно. Одначе це не перешкоджало мені пізніше не раз згадувати цю їзду, як вершок люксусу і вигод.
Та увагу стрілецтва прикула друга проблема. Тут і там, але назагал у кожному вагоні, енергійніші почали в наглядний спосіб давати вираз своїй патріотичності. Вивішували імпровізовані прапорчики, прикрашували зеленню вагони, виписували бойові кличі різного змісту крейдою на стінах вагонів тощо.
Поїзд покотився декілька метрів сюди-туди по станції. Нам здавалося, що їдемо, і до щастя нікому з нас більше нічого не бракувало. Однак виявилося, що поїзд тільки маневрує, та вирішив почекати. На чолі ешелону раптом почалася метушня і ті, що нас провожали, захвилювалися. Далі пішло по вагонах з уст до уст "не поїдемо так довго, поки не познімаємо начіплених прапорчиків та тризубів, бо сам начальник станції, чи хтось там, заявив, що це не припісово". Спершу взято це за кепський жарт, потім почали сваритись. У повітрі зависла буря, однак за порадою "бойоуправних", емблеми й написи почали зникати...
Та тут не було часу на довгі роздумування, бо знов щось інше прикуло увагу дещо знервованого братства. На загальне здивування, примаршерувала група озброєних есесманів, котрі мали нас ескортувати. Вони порозташовувались по вагонах і так наступив перший контакт між рекрутами та новим військовим "начальством".
У нашому вагоні був знаний Юрко з акордеоном, Мілюнцьо з Медики з мандоліною та декілька добрих голосів з ярославського гімназійного хору. Товариство зібралося веселе, голосне і безжурне. Німець, який вліз до нашого вагону як "конвой", не знав на яку ногу ступити. Згодом "окліматизувався" і дискусія доволі ламаною німецькою мовою ішла "на цілу пару".
Нарешті потяг рушив під звуки грімкої пісні "До вагону повсідали"... Декому було після тодішньої термінології "не бесер", але такі найменше дали по собі пізнати.
Станції минали одна за другою, люди подекуди махали хусточками, а деякі уважно спостерігали. Бойові настрої росли з наближенням до відомого Гайделягру. З найменшої причини, а часто й без причини вибухали канонади сміху, в яких брав активну участь і наш "конвой" німець. Сміятись, не було багато часу, бо майже всі горла були зайняті співом, а ще при супроводі акордеона й мандоліни, вони дзвеніли імпозантно. У вільних від співу хвилинах, заглядали добровольці до валізок, зміст яких малів рівночасно із зменшенням віддалі між Львовом і Гайделягром. Апогей доброго гумору наступив щойно після видачі першого "військового ферфлегунгу", що дійсно добре смакував. Сипалися часом кпини на адресу львов'ян, яких про кожну зустрічну калюжу, питали, чи то вже Сян.
Так ми минули Городок, Перемишль, Ярослав і ... настала ніч. На другий день вечора ми прибули до Гайделягру. Наколи за нами впав "шлябан", при якому стояв вальонський есес на варті, не одному з нас тьохнуло серце, видно було, що справа вже вийшла поза рамки патріотизму, чи стрілецької романтики і починатиметься справжня тверда вояцька дійсність.
Пізно вечером дістались ми з трудом до свого "компаніревіру", що мав бути нашою квартирою в найближчих місяцях. Зразу сюди якимись собі знаними закамарками продісталися наші товариші та знайомі з "старих гайделягрівських" десяти компаній, що були вже тут від серпня 1943 року. Питанням, відповідям, описам нових умов, прізвищам товаришів – не було кінця. Кожний мав тут знайомих.
Я особисто із задоволенням занотував факт, що весь Остодір і Сокіл з 1937-39 рр. найшовся тут в комплекті. Через декілька хвилин ми вже були майже цілком в курсі гайделягрівського життя.
Гайделягер, модерний "трупенібунгспляц", якого походження сягало ще польських часів, був величезним комплексом бараків, площ вправ, стрільниць. У виселених польських оселях, молодь майже цілої Європи вправляла "ортскампфи". Через це військове містечко веде головна дорога, направо і наліво по дві групи бараків-касарень, сформованих у чотири "рінги", а п'ятий "рінг", де тоді містився український курінь охоронної поліції ч:204, був близько двірця.
В безпосередньому сусідстві "концентрак", передовсім польський (хоч і нашого брата там не бракувало) менше політичний, а більше пасково-кримінальний. Довколишнє населення це бідні й брудні мазури, симпатії яких до нашого війська були не надто великі. Розривкові можливості: дві кантини, кіно, деколи якась "зольдатенбіне" (театр для вояків), та час від часу якийсь "фортраг" на тему "Дойчлянд зігт ан аллєн фронтен" (доклад "Німеччина перемагає на всіх фронтах") і т.п. Слід тут згадати і знаний воякам, "гавз вальдеслюст".
В околиці з більших центрів можна назвати Дембіцу, що було повітовим містечком з кількома пиварнями і двоповерховими будинками на ринку; яку пів Європи знає як "Дебіча". Оце й все, що можна б в загальному сказати про Гайделягер.
Однак пригляньмося вояцькому побутові в цім лісовім вишкільнім таборі. Десь раптом з'явились людці, блискучі від срібла і численних звіздок, це без сумніву буде наше начальство. Вони доволі безцеремонно голосним "ферфлюхтуванням" (проклони) порозганяли наших інформаторів, розділили нас по "штабах", остерегли "дас німанд ін ден екен герумшмайст" і обіцяли завтра "зіх бай ден гершафтен пінктліх зекс айнцуфінден". Вже цілком наостанку прийшла звідкись вістка про капітуляцію Італії, що зрештою, нікого ані не здивувало, ані не зажурило. Роздумуючи про марноту всього світа, пішли ми спати.
На наступний ранок почався наш перший військовий день. Почалися збірки, розподіли на чотири "групен" (рої), "штуби" і т.п. Слідував відтак лікарський огляд і лазня, речі, які усім добре знані. Потім вже був цікавіший процес, знаний у Галичині під назвою "фасування камашів", тобто видача мундирування. Тоді оказалося, що в кут ідуть усі цивільні пересуди, що нінащо тут здалися найбільші столичні елеганції та усі прикмети цивільного доброго смаку. Дійсно, уніформ вже всіх дотеперішних цивілів "згляйхшайтував", а на коли ми вже всі могли себе взаїмно подивляти, то обличчя здебільша поробилися доволі довгі. В уніформах галицьке братство представлялося добре; прямо всім були мундири до лиця. Аж щойно тут виявилася вся велич зміни, що наступила. Всім ясно стало перед очима важність нової епохи в нашому житті. А все ж таки, всі дивилися сміло й з довір'ям в майбутнє. Хоч не один, мабуть, у глибині душі подумав собі добре, що чоловік щасливо той "мундір" надів, а ще якби його щасливо скинути, то нічого більше й не можна собі бажати.
"Цетбефав"
Від 10.9.1943 р. наша сотня включилася в нормальне гайделягрівське життя, а ми всі стали рівноправними членами формації, яку у ті часи окреслювалось у нас коротким "Цетбефав" (скорочене ZВV, означає курінь для особливого призначення).
Цей "Цетбефав", це отих дванадцять сотень, які були подумані, як кістяк (по-німецьки "штам") для розбудови дивізії. Все це молоді (звичайно з середньою освітою, ідейні люди, добрий бойовий елемент, що дійсно був під кожним оглядом еквівалент усусусів, традиції яких свідомо плекалися. З таким військом, як воно було в Гайделягрі, дійсно сміло можна було рушати на війну.
"Цетбефав" практично мав силу полку піхоти без спеціяльних частин і служб, бо це ж була чисто вишкільна формація. Як і у піхотних полках, 4, 8 і 12 сотні були важкі. З новоприбувших (9 вересня 1943 р.) двох сотень – 2 сотня була легка, а 5 – важка. Оці дві свіжі сотні, це й була свого часу ціла проблема в українському Гайделягрі. Мабуть, і самі німці, на чолі з командиром "Цетбефав", майором Бартельсом, не знали, що з ними зробити. Спершу, мабуть, існував плян включити вишкіл цих двох сотень у загальний навчальний процес батальйону. Про це свідчить у кожному разі ця "фурія", з якою кинулися наші "авсбільдери" – у великій більшості старі, досвідчені вояки з східнього та інших фронтів – на нас тоді ще бідних рекрутів.
Окрім вишколу, який проходив, назагал, коли не блискуче, то дуже добре, спосіб думання гайделягрівського братства в головній мірі зупинявся на таких моментах, як загальна воєнна ситуація, зв'язок з Галичиною, та взаємини з співтоваришами зброї.
Від капітуляції Італії та успішної совєтської офензиви з серпня 1943 р., видно було, що німецька машина котиться по похилій площі в невеселе незнане. Отже, чим жив, як думав і як представляв собі розвій ситуації в ті часи наш вояк у Гайделягрі, спробую накреслити.
Осінню 1943 р., коли ще не було українських старшин, наші частини назовні ще нічим, крім, очевидно, самої національности вояцтва, своєї українськости не виявляли. Крім стрілецької маси, все – почавши від кухара, а скінчивши на сотенному командирові, – було німецьке. Назовні наше "авслендерство" виявлялося в українських піснях та обабіч гарних "крагеншпіглях" (наковнірники), де були вигаптовані левики. "Шпіглів" з знаками "SS" ми не носили.
Відносини між стрілецтвом і старшинами були, хоч і коректні, але нещирі, хоч і ненапружені, але холодні. Вже від першого моменту наш стрілець думав, що нам із німцями не було по дорозі. Очевидно, не в крикливий спосіб, але консеквентно й рішуче. Зрештою, в дискусіях з вишкільними підстаршинами не раз падали думки, що дивізія нам потрібна лиш як свого роду військова школа і не раз дійсно коштувало труду переконати німців, що ми пішли, хоч все ж таки до їхнього війська, то не воювати за нову Европу, але за свої власні інтереси, які з німецькими не покриваються. Німці самі, які спершу уважали "галіцерів" за певного рода "дойч-слявіше мішлінг", були цими поглядами доволі заскочені, але глибше, мабуть, над цим не застановлялися.
Контакт із Галичиною був, тимчасом, може аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і. знайомих наших добровольців, популярно званих "безухами" (відвідувач), прямо заливали весь Гайделягер. Тому, що цивільним вступ до військових бараків був недозволений, то в теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, дівчат і дружин. та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали ріжні "сласти". Бо гайделяїрівський харч таки заслугував на доповнення.
До вісток з краю прислухався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи собі справу при цім з свого парадоксального, подекуди положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Поки-що, фактом було існування двох систем української збройної сили, залегалізованої, з наставленням протимосковським офіціяльно, але й протигітлерівським потенціяльно, другої – нелегальної, яскраво протидиктаторської взагалі.
Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделягрівських сусідів і товаришів по зброї – естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася в Гайделягрі 15-та естонська піша дивізія. Вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко знайшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язавши зразу "торговельний" контакт, переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім і нашим положенням. Лучила нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковалом, лучило й те, що німецька форма так само, як і у нас, була конечним злом, але без якого ледви чи можна було б боронити активно вітчизну.
У цьому ж Гайделягрі кристалізувалися наші погляди, тепер уже знутра, на німецьку армію. Українська й німецька маса стояли напроти себе без зрозуміння, а всяку охоту до якого-небудь зближення ліквідували вістки про німецьку практику у нас дома. А її мали ми всі в тямці добре з свого побуту вдома, через "безухи" й листи. Контакт з краєм тут, у Гайделягрі, віддаленім яких понад сто км від українських територій, був дуже живий.
Пригадую собі, в зв'язку з цим, такий випадок: під час, рекрутських вправ 5-ої сотні зустрівся один стрілець із своїм братом, в'язнем гайделягрівського кацету, що з своєю колоною, працював близько площі вправ та був замкнений за не здачу контингенту. Зустріч була доволі драматична. В кожному разі наш стрілець мав дати якусь дрібничку, – папіроси, чи якесь яблуко – братові-в'язневі. За це мав слідство від військової влади й був засуджений на три дні арешту. З цього виразно видно, яким складним було саме положення українця в німецькій-уніформі.
Назагал, щоденні справи, зв'язані з вишколом та вояцьким життям, переважали над прициповими справами. До партійно-групових спорів, тоді, було далеко. В дивізії партійно-групові справи ніколи не дійшли до великого значення, навіть тому, що туди пішов здебільша елемент поміркований.
По п'ятьох тижнях вишколу, 17-го жовтня 1943 року відбувалася присяга 2-ої і 5-ої сотень. Вона на деякий час розбурхала дещо, вже приспані настрої та відсунула на другий плян щоденні турботи.
Стрілецтво відчувало все таки вагу проблеми; ми українці мали зі своєї сторони правним актом включитися в німецьку збройну систему, не маючи до цього, одначе, ані морального мандату від свого суспільства, що вбачало в нас борців лиш за свою справу, ані найменшої охоти. Та становище добровольців стало ясне: по деякому шумі, на справу присяги почали дивитися, як на щоденний «дінст», марш до лазні, чи "цанерцтліхе унтерзухунг" (дантистичні оглядини). Те, що присяга була сформульована так, що зобов’язувала до вірности лише вождеві в боротьбі з большевизмом, не перешкоджало всім вважати її за немилу, однак конечну формальність.
При самій присязі трапився інцидент, що аж надто яскраво характеризує тодішні настрої. Коли вже скінчилися усі вступні церемонії і старшина, що проводив присягу, підніс догори руки та зачав проказувати слова, і коли прогуло перше речення, нікому не хотілося повторити. Вправді, всі собі здавали прекрасно справу що слова командуючого офіцера треба "лянгсам, кляр унд дойтліх" повторяти, тому трохи за звичкою, більше зі злоби, "чекали наказу". Розлючений, почервонілий старшина проглянув обі сотні скаженим зором, але далі ніхто ні "ду-ду". Однак він опанувався і, по хвилині сказав по-німецьки:"Рекрути мають повторити за мною кожне речення присяги". Далі все пішло гладко. От-такі то були наші галицькі "есеси" в Гайделягрі!
Тимчасом поволі назрівала справа остаточного прилучення двох молодших сотень (2-гої та 5-тої) до десяти, які були в Гайделягрі від серпня, щоб створити цілість батальйону "Цетбефав". їх вишкіл добігав кінця. Команда куреня з пляну рівночасного закінчення вишколу всіх дванадцяти сотень, мабуть, зрезигнувала. Всім стало ясно, що по закінченні вишколу "старі" сотні поїдуть на дальшу спеціалізацію, натомість невідомо було, що станеться з нами. Внутрі "старих" сотень переводилися сегрегування, організаційні зміни, плянувалися висилки стрільців на дальші вишколи по родам зброї та за особистими прикметами стрільців, словом, видно було що їхні дні в Гайделягрі почислені. У двох "нових" сотнях запанував деякий неспокій. По-перше, існувала можливість, як побоювалися тоді, відокремлення від української маси, по-друге, брала заздрість що наші товариші, на місяць старші від нас вишколом, мають перед собою, як здавалося, військову кар'єру, а ми ні.
Формування дивізії
Місяць листопад 1943 р., це місяць смерти "Цетбефав", у його дотеперішньому виді. Тоді виїхали перші транспорти "старих" сотень на дальші вишколи на терени Райху. Натомість приїхали з Галичини нові тисячі рекрутів, яких перебрали вже українські вишкільні сили, а головне, приїхали з курсів перші українські заавансовані старшини і підстаршини. Відтак розпочалось формування кадрових частин української дивізії "Галичина". У рамках цього процесу і дві "молоді" сотні включено в склад 29-го полку піхоти, як 11-ту і 12-ту компанії. Під цим оглядом, листопад 1943 р., можна вважати місяцем народження дивізії.
На переломі листопада і грудня 1943 р. в загальному склад дивізії представлявся так:
1. Штаб дивізії – командир дивізії (тоді ще навіть не генерал) оберфюрер Фрайтаг; шеф-штабу – майор Гайке, людина, про яку ще буде сказано; з українців сотн. Паліїв.
2. 29, 30 і 31-й полки піхоти, ще без усталених кадрів, без розподілу на батальйони, доволі ще неозначена маса без виразно окресленого обличчя, під проводом українських старшин – майора Побігущого; сотника, бувшого українського і польського підполковника Барвінського; сотн. Гончаренка к-ра з-під Модліну у війні 1939 р. та інших.
3. 14-ий полк артилерії, що на тоді розпоряджав невеликими старшинськими та підстаршинськими кадрами, під командою сотн. Палієнка (українського і польського полковника).
4. 14-й дивізіон зенітної артилерії з групою старшин і підстаршин, під командою німця сотн. Віртеса, великого, як казали, прихильника українців та винятково порядної людини.
5. Невеликі, або загалові мало знані, кадри лучби, дивізійної кінноти, протипанцирної та піхотної артилерії, фюзілерів і т.д.
В той же час на багатьох курсах, головне у Ляуенбургу, Родольфцелі та Просешніц, школилися підстаршинські кадри всіх родів зброї для заплянованих частин, а по цілій Німеччині та Франції були порозкидані центри вишколу галицьких рекрутів і спеціялістів.
Ми, стоячи тоді близько кінця вишколу, з великим зацікавленням слідкували за інтенсивним організаційно-навчальним рухом у Гайделягрі. У центрі загальної тоді уваги були українські старшини, від приходу яких загал стрілецтва багато собі дещо обіцяв та з якими в'язались багато надій. Перша наша зустріч з українськими старшинами відбулася так, що до нашої, сотні, тоді ще з німецьким вишкільним персоналом, прикріплено двох українських поручників: пор. Стефанова й ще одного чотара (?). По деякому часі я вже мав вироблене поняття про наших старшин. При колишній першій (добрідській) дивізії, на мою думку, старшин-українців можна було поділити на 3 категорії:
1 категорія – комбатанти; під цією назвою розуміли тоді не лише старшин галицької та наддніпрянської армій, але й взагалі учасників 1-ої світової війни. Ці люди сягали віком від 45 до 60 років, які останнє чвертьсотріччя назагал нічого спільного з військовим ділом не мали і мати не могли. Відсвіжене на військових курсах їхнє вояцьке знання було з правила невелике, про військову верву, чи старшинську німецьку "цакігкайт" нічого й говорити. Прикріплення їх до лінійних частин, спеціяльно в характері вишкільних старшин, було похибкою. Здебільша місце їх могло б бути у військовій адміністрації, бо й до штабової роботи вони в більшості не надавалися. Така моя думка не є суворим осудом, або взагалі наклепом. Це є радше діягноза, яку поставив такий бистрий та спостерегливий "лікар", яким був пересічний наш стрілець. Бо вояк не шукав оправдання для свого старшини, чому він є такий, а не інакший, але хотів бачити його таким, яким, за німецьким зразком, його бачити привик. З другої сторони, цей же суворий "лікар" розумів всю велич громадської відваги та глибину самопосвяти цих людей, які, в старшому віці покидали родини, жінки й дітей, менш чи більш вигідну працю, й менше чи більше нормальні умовини життя, для того, щоб пуститись на старі літа на непевне, в'яжучи себе з мундиром тієї армії, міць якої танула на очах. А все це для того, щоб ще раз спробувати – ану ж, може вдасться, як не для нас, то хоч для дітей наших...
Згадати треба й те, що між ними були теж старшини, що вміли знайтися на висоті своїх завдань і тому користувалися респектом серед вояцтва та німецького персоналу. Це, зрештою, були одиниці.
2 категорія – чисельно невелика, але важна якісно. Це активні резервові старшини окупаційних армій, до якої треба зачислити тих наддніпрянців, що служили, як колишні контрактові старшини, в польській армій Це були отже немов би "польські офіцери", здебільша резервові, хоч були й активні, найбільше зближені до європейського поняття старшини. Дальше підсовєтські старшини, під фаховим оглядом дуже вартісний елемент, національний їх рівень здебільша високий. Хоч, чого зрештою не можна оминути, були між ними люди, для яких військова служба була ремеслом, або служба в дивізії – гарантією позірної безпеки. Ще була невелика кількість резервових старшин з румунської армії. Чи були які старшини з чехословацької армії, не знаю.
Всі ці старшини переходили в тому часі перевишкільні курси, після яких їм назагал признавали останні їх ступені з колишніх армій.
3 категорія – це різні старшини воєнного часу; з легіонових, поліційних та інших формацій; елемент молодий, під оглядом особистого складу дуже пестрий і дуже різної вартости. Це дуже специфічна група та важка до дослідження.
Так представлялась справа старшинського складу при кінці 1943 р. Коли ще візьмемо під увагу велике число німецьких старшин, головно штабових, спеціялістів та командирів великих одиниць, ясно бачимо, як слабо була поставлена справа українських старшинських кадрів, які не тільки, що не творили національного моноліту, але навіть між собою були дуже зрізничковані.
Тимчасом життя дивізії пішло своїм трибом. Цей час називали у нас "полюванням на людей". Щоденно відбувалися персональні зміни в складах сотень. Всі дивізійні частини набирали собі людський матеріял до дальшого вишколу. Це в багатьох випадках не могли бути не вишколені рекрути, бо йшло вже про спеціялізацію, а не про простий вишкіл піхоти.
Наша сотня маліла й маліла, аж її стан звузився до чоти. Це сталося тому, що чотири чоти нашої 2-ої, а потім 11-ої сотні перенесено до 14-го дивізіону протилетунської артилерії під командою гавптштурмфюрера (сотн. Віртеса). Вони щоденно очікували виїзду до Мюнхену, де тоді був центр вишколу протилетунської артилерії. До ще залишених "недобитків" 11-ої сотні долучено колишню "офіцірс-цуг"-чоту кол.старшин, що по перевишколі мали отримати свої ступені, і вся цілість дістала шумну назву "Шіценлєркомпані". Однак її скоро розформовано, а ми теж знайшлися в популярному тоді; "Флякабтайлюнгу". Говорилося загально, що в половині грудня 1943 р. виїдемо на артилерійський вишкіл і з початком лютого повернемо, а на весну дивізія, як цілість, буде сформована і готова до бою. І дійсно, 12-го грудня, погрузили нас в ешелони і ми виїхали. З різними почуттями прощалися хлопці з військовою колискою української молоді, – так близьким до Галичини Гайделягром, де так легко можна було приїхати "безухам".
І так історія 2-ої сотні колишнього "Цетбефав" продовжується в 14-му дивізіоні протилетунської артилерії.
Під покровом св. Варвари
Всі ви мабуть читали замолоду, чи радше в юнацькім віці, Чмелика" Королева-Старого.
Молодий полтавець, син національно свідомих батьків, дістається при допомозі німецького гавптмана Йогана Шульца до Мюнхену. Він студіює і захоплюється Европою. Ходить до англійського городу відвідує Прінц Регентен Театр, музеї, вилазить на статую Баварії і т. д.
Мабуть не один з молодих адептів артилерії, думав про цього нашого попередника, Максима Крушенка, та про місто, яке він з таким захопленням описує. Бо ж йдеться про місто, яке вже має свою оцінку в усьому світі. Це місто є столицею Баварії, це є "Штадт дер Кунст" баварських королів, знане своїми музеями, театрами, палатами, замками та культурними й історичними надбаннями. Хотілося пізнати столицю націонал-соціялізму, де відбувалися ваговиті історичні події, побачити Брунатний Дім, Фельдгернгалє та "вічну варту". До цього ж, як дехто казав, треба поспішати, бо може бути запізно. Спеціяльних українських слідів у Мюнхені ми не шукали, бо й важко було б. Хіба згадати б представництво Галицького уряду в роках визвольної боротьби, ну і резиденції "Гетьмана України Обаполи Дніпра" Полтавця Остряниці. Дивно, чи не дивно, але українство на мюнхенському ґрунті не є незакорінене, як могло б на перший раз здаватися.
Від наших попередників у протилетунському ремеслі ми вже знали про існування якогось Фрайману та СС-івських касарень. Чули ми також про колосальні, може єдині за своєю конструкцією, касарні, де є довгі коридори, по яких "уфавде" мотоциклем їздить; чули і| про таке, чого в дійсносте ніколи не було...
Оці наші розповідачі-попередники, це 80 добровольців "першої тури", що були покликані 17 липня 1943 р. і становили кадр 14 дивізіону протилетунської артилерії. Вони відбули тут від серпня до листопада 1943 р. свій протилетунський вишкіл. Тепер ми, разом з ними, мали перейти основну спеціялізацію та створити кістяк для справжнього дивізіону. Отак знайшлися ми на службі св. Варвари, патронки всякої артилерії.
Було нас тоді разом 252-ох і розприділено на 3 німецькі батареї: легку (2 цм), середню (3,7) і; тяжку (8,8). Запанувала у нас двоструктуральність: організаційно творимо окремий дивізіон, а учбово підлягаємо німецьким батареям. Відпустку до міста може дати лише наш командир капітан Віртес, а до "бункру" може посадити і наш, і місцевий... Трудно, така вже військова логіка, і на це нема ради...
Мешкаємо в колосальних (у формі підкови) касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських "Ді Пі". Кімнати, після пам'ятних гайделягрівських, "братрур", великі, ясні і просторі. Цілий будівляний масив огріваний центрально, з гарячою та зимною водою в умивальнях, з апаратами, де написано "Меннер, шюц оєре гезундгайт"; це все робить прямо враження люксусу.
Величезні, 5-ти поверхові бльоки повні молоді, що говорить майже всіма європейськими мовами. З вальонцями порозуміваємося на міги, або по-французьки; з флямандцями чи норвежцями по-німецьки; з румунами поки-що не говоримо, бо "кампфгемайншафт" – одне, а "циган" – друге... По середині цих бльоків величезна площа. Тут. відбуваються "ферайдігунги" (присяги). Там ходити не поручається.
Наші відносини з рештою касарняних мешканців назагал поправні. На початку, як почули, що ми "галіцієр", зацікавилися, що це воно за етнографічна новість; почувши, що ми "українери", виразно розчаровувалися. "Ір шпріхт воль русіш унтерайнандер, ва?" було наступне питання. Наша братія трималася непогано, подекуди з виразною вищістю. Галичанин, зокрема молодий, схильний дещо упрощувати собі приписи, які його стосуються, незалежно від того, хто їх видав. Цю благословенну прикмету нашого народу, я помічав весь час, коли був у дивізії й зустрічаюся з нею надалі. Вона, з одного боку, спричинилася до того, що командування дивилося на нас, як на дещо нездисциплінований елемент з виразними демократичними аспіраціями (автентичні слова одного з "авсбільдерів"); з другого ж, ця прикмета вміло використовувана нашими, вже не стрільцями, а "канонєрами", дуже полегшувала життя на чужині. Назагал, одначе, ставлення німецької військової влади до фрайманських українців 1944 року було цілком поправним. Причина цього не лежала в жадних проявах сентиментальности до нас, а також напевне не було введене з гори. Все добре ставлення до себе та всю загальну повагу, заслужив собі наш доброволець своєю інтелігенцією та вмілістю на площі вправ. Вже наші перші добровольці, згадані 80 вояків "першої тури", відзначилися на полігоні, як безконкуренційні стрільці та вибилися на перше місце між усіма учасниками. Наш власний (мова йде про тяжку 8,8 цм батарею) вишкіл розпочався наступно: . ...
По загальнім обзнайомленні з загальною частиною та функціями поодиноких гармашів, наш вишкільний підстаршина запропонував провести, отак собі на пробу, перший раз гармату в огневу позицію. При цім він додав: "Ваші німецькі товариші (це не був, однак, першоклясний людський матеріял), що вже вправляють це шість тижнів, потребують 90 секунд. У загальному, кожний час нижче 100 секунд є добрий, а я вам на перший раз даю 2 хвилини". Хлопці переглянулися між собою і, на даний знак, усі з непевністю кинулися до гармати. Після переведення вправи підстаршина ствердив, що ми зужили на її виконання лише 75 секунд. Він був дійсно заскочений і не міг нас нахвалитися, тим більше, що із технічного боку нічого не можна було закинути. Пізніше, жадна з чотирьох українських гарматніх обслуг не потребувала для введення гармати в огневу позицію більше як 1 хвилину.
Подібно малася справа з піхотинським вишколом. Тут наша перевага над німцями була цілком уже очевидна. Ми ж перейшли в Гайделягері добру 3-місячну піхотинську школу, а німці приходили до фрайманських СС касарень, як рекрути.
Та мабуть при тодішній системі й найбільші наші успіхи не змогли б охоронити нас перед злим трактуванням, а то й шиканями, якби не наша команда. Це були в адміністративно-організаційному розумінні, згадуваний уже гавптштурмфюрер Віртес, а у чисто вишкільному – десятник Гольшкампф.
Перший, прямо захопився справою формування українського "фляку". Спеціяльно добре відношення з нашою молоддю, з яких майже всі були або абітурієнтами, або учнями вищих кляс гімназії. Ніколи не натякав на урядові чи націонал-соціялістичні теми, але старався засвоїти якнайбільше відомостей про все, що українське. Наші справи перед місцевими військовими властями заступав так уперто й щиро, що стягнув на себе нехіть місцевих старшинських кіл. Не обійшлося і без того, щоб вони не вплинули на його перенесення від нас, що сталося в половині 1944 р. З нашої ж сторони, ставилося Віртесові закиди, що він розвів протекціонізм, обкружився самими підхлібниками, не мав фахового знання і т.д., однак ці речі мусіли бути спершу доказані. У зв'язку з цим не можна промовчати декількох слів про наших українських старшин у СС касарнях. Це було кількох старшин з австрійської, української, польської та совєтської армій. Напр., у нашій батареї пор. Темника, у середній сот. Ф., можна навести як передбачених командирів батарей. Усі вони тоді ще не мали відповідних німецьких степенів, а перебували у становищі "фюреранвертерів". Потрібно завважити, що це були старшини дуже вартісні (м. ін. один поручник польської тяжкої протилетунської артилерії). Виїмками були 2- 3 особи. Напр. лейтенант совєтської армії Когмлав… здезертирував таки з Фрайману в той спосіб, що не вернувся з відпустки. Наші взаємини з старшинами були дуже сердечні. Правда, не раз так було, що ми воліли б бачити не більше знання, чи "службовости", але твердішої постави супроти німецьких підстаршин та такої бойовости, як ми її привикли бачити. Під цим оглядом 3/4 наших старшин грішило. Розпочалися тут деякі інтриги особистого, а то й партійного характеру. Дивлячись сьогодні з перспективи, вони дійсно не варті, щоб над ними розводитися, тим більше, що думки про їх причини та перебіг були дуже поділені.
Релігійні справи
Під час нашого вишкільного побуту в СС касарнях припали теж українські та латинські різдвяні свята. Ми використали одні і другі, бо вільне було в обох випадках. На латинські свята ми дістали припісовий приділ, а на наші – "дарунки" з Галичини та "Зондерцутайлюнг". На Свят-вечір зорганізовано спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де по війні наші ДіПі проходили скрінінгову комісію), на яку зібралися всі українські вояки, німецький вишкільний персонал, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону – штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку "фляку" (він між іншими був розстріляний альянтами за злочини, доконані осінню 1944 р. на альянтських полонених у районі Ойпен-Мольмеді). Виступав наш хор, який був на тоді доволі добре зіспіваний. Свята пройшли в приємній та дружній атмосфері, хоч дуже в різній від нашої традиційної.
Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Відвідування церкви в неділі (церква була тоді на Капуцінерштрассе, та сама, що й по війні) належало до служби, а при цім були величезні можливости до різних викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян о.Л. Богослужбу таки в касарнях (заля у "вежі"). Таким чином, греко-католицька Служба Божа була першим того рода християнським обрядом, що відправлялося в СС касарнях – святині націонал-соціялістичного неопоганства. Релігійне ставлення українського загалу було не раз предметом кпин, чи дотинків зі сторони німців. Тоді, коли вискоки рівних нам німців ми вгамовували з місця дуже енергійно й звичайно нечемно, то вже цілком інакше було з такими справами, як, напр., виступ нашого командира батарей – поручника (оштуф) Тайдігсмана (кажуть, що він тепер укривається в Мюнхені). Він на збірці батареї кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх "галіцієрів", чи і чому вони вірять. Цей же Тайдігсман, переходячи через кімнати в часі, коли батарея була на вправах, позривав зі стін образки святих, які були лише, очевидно, по українських кімнатах.
Оглядаємо столицю Баварії
У Мюнхені назагал було вже видно війну зблизька. Хоч сукупно збомбардованих дільниць ще не було. Були лише тут, чи там, розвалені кам'яниці. За нашого побуту взагалі налетів не було; алярм був кілька, або бодай два рази денно. Тоді треба було як стій вбиратися, хапати торністру й кріс та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи в "Шплітершуцграбен"; в часі служби, охороняти промислові об'єкти в місті, а до цього стояли завжди напоготові авта; така їзда в переладованому критому вантажному авті, ніччю без світла і то безлюдними вулицями міста, та ще й при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалася телефонно), мала часом характер дійсно, як казали німці, "толле фарт".
У вільний час (субота по обіді та неділя) все що жило, гнало що сил до міста. Мюнхен мав чим тоді захоплювати, не так як тепер. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 р. возили діпістів і, мчали до "Данцігер Фрайгалле" (тепер "Мюнхенер Фрайгайт"). Звідси дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. В утискуванню до автобусів наше товариство мало велику вправу, що страшно іритувало німців, які висловлювалися про нас з різними заввагами ("штур, ві панцер", це одне з ще дуже делікатних).
Міські кіна, ресторани та бари вміщали в собі всю братію. Про кухарські вмілості баварців ми були вже від початку дуже критичної думки. І справді, тоді загальною мюнхенською стравою було "Мушельфляйш і гемізе" (популярно – "жаб'є очка") та "12% Бір" – 2% алкоголю і 10% "Бедінунгсцушляг". Одне і друге рішучу замало для вибагливого українського піднебіння. Хоч ясна річ існувала можливість дістати й карткові страви. Щедрі українці, що з грішми не числилися, робили з цих нагод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько. З найбільш нами відвідуваних назву: "Дінцеркеллер", кафе Одеон і Гофгартен кафе, та багато інших. Зрештою, наші спритні хлопчиська повишукували для себе дійсні "штамльокалі", де, як такі, що не жалували марок, були мило бачені (як на авслендерів) та радо обслуговувані.
Це, що я згадав спершу про ресторани та каварні, не має значити, що добровольці не інтересувалися культурними та мистецькими установами Мюнхену. Можна було стрінути українців і в опері, чи в театрах. "Дойче Музеум" не був тоді паскарським осередком, і був ще бодай у своїх двох третинах будівлі заповнений експонатами. Там дуже часто стрічалося наших стрільців. Самозрозуміло відвідували музей Армії. Дуже часто, лазили стрільці, як їх український попередник Максим Крушенко, на статую Баварії. Словом, були всюди, включаючи сюди й університет, де українських студентів було тоді лише кільканадцять. Та найбільшою, мабуть, фреквенцією тішилися ботанічний сад та зоологічний город, де тоді ще дійсно було що оглядати. Що в зоологічному городі були дуже популярні павіяни й інші їх кревняки, це хіба не дивне.
Дещо про наших "камерадів"
Та правду кажучи, не треба було їхати аж до міста, бо для вдумчивого обсерватора було й тут доволі інтересного матеріялу, не кажучи вже про внутрішні касарняні можливосте розривки, як кіно, кантина і т.д. Цей інтересний матеріял, це були хоч би навіть самі наші співжителі, фрайманські есеси. Дійсно, людський матеріял нашого цілого запасного полку зенітної артилерії (так називалася ця одиниця, що ми до неї належали та яка квартирувала в цих величезних касарнях) вповні віддзеркалював у свойому складі дух епохи. Отже, передусім, чужинці, річ назагал не до подумання в німецькій армії. Їх присутність офіційно вияснювалася балаканиною про "Кампфгемайншафт", та багато краще, а головне щиріше, висловився один знайомий німець, що сказав: "Ідея ідеєю, а каноненфутер – каноненфутром". Чого, як чого але отвертости цій людині не можна було відмовити.
"Авслендерів" було тут повно. Отже: ми, вальонці, флямандці, румуни, голляндці, норвежці, данці. Перші в національних формаціях, решта в загальнонімецьких. Цікаво виясняли румуни, між якими були й румунські німці, в який спосіб вони попали сюди. Вони не крилися з тим, що румуни народ не бойовий (зрештою, вони це яскраво доказували на вправах). Як такі, вони скористалися з виданого десь в 1943 р. оголошення, що німці з румунської армії можуть їхати до Німеччини на працю. Чуючи за цим можливість замінити збройну форму боротьби за Нову Европу на менш активну, чи радше менш небезпечну, хоробрі нащадки римлян лавами посунули голоситися на працю. Що це робили й правдиві німці, не треба й згадувати. Їх усіх фактично забрали з румунської армії, перевели в якісь табори в Австрії – а звідтам нагло опинилися вони в есесах. Звідси і появилися на Фраймані такі німці, як Константінеску, Філіпеску, Теодореску. Один із них, кол. сержант румунського летунства Траян Телята, дуже часто бував у нас і жив з нами в приязних стосунках. Від нього і на його відповідальність оця історія.
Інші вичислені германські народи, це або добровольці з чисто німецьких частин, або з таких мішано-германських формацій, як полки "Вестерлянд", "Штандарте Зайфардт", "Нордлянд", чи різних частин дивізії "Вікінг". З цими людьми ближчих стосунікв не було та й ніхто їх не шукав. Та й самі фрайманські німці варті спеціяльного розгляду.
Це вже довго не були ці есеси, що в перших сорокових роках. Лиш із старшин, головно підстарший, можна ще б вибрати деяких, що відповідали б клясичному підбору есеса. Величезна більшість не хотіла нічого й знати про війну, не кажучи вже про якесь добровільне зголошеиня. Це були звичайно мобілізовані члени партії, або "гайотники", ще подекуди ставили навіть спротив проти втілення їх до нелюбленої на тоді формації СС. Всі вони лише хвалили Бога, що попали саме до "фляку". Найкраще про це хай послужить факт, що син командира нашого полку служив у цьому ж полку, і за рік, дослужився до ступеня "фрайтера" та "перечікував" війну. Подібно говорили про сина коменданта мюнхенського гарнізону. Не знаю чи це правда, але першого з них знали всі.
Вишкіл наш був у повному розгоні й не могло бути навіть мови про поворот до Гайделягру в лютому 1944 року, як це було передбачено. Тим більше, що в лютому-березні дивізія взагалі змінила місце осідку й була перенесена до славного Нойгамеру на Шлеську. Отже наш побут у Мюнхені продовжено. З важливих подій цього часу треба назвати згадуване відкликання капітана Віртеса, якого в половині лютого замінив на становищі командира дивізіону капітан Сергій Клостер, про якого буде ще не раз мова. При кінці березня вишкіл уже був очевидно закінчений, і тим самим побут у Мюнхені зайвий. В обличчі цього факту у зв'язку з цим, що дивізія вступила в свою останню організаційну фазу оформлення, як велика бойова одиниця, ми наприкінці березня 1944 р. виїхали до Нойгамеру.