Дата публікації допису: May 04, 2012 8:58:15 AM
«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число 7, 2010-2011. стор. 80.
На станції з написом «Делятин» я висів, а позаяк надворі вже стемніло і я не знав, що робиться в моїх Білих Ославах, то мусів заночувати в с. Заріччі.
Вранці подякував файній господині, яка переночувала мене, вийшов на дорогу, а тут тобі неждана зустріч з начальником «стрибків» Йосипом Квідчуком з цілою їх групою. Звичайно, я не налякався, але і зустріч ця не була бажаною. Квідчук чемно привітався зі мною і перше, що спитав, звідки я їду, бо він пам'ятає, що нас облавою забрали до Німеччини і я зорієнтувався, що він нічого не знає про УВВ і це мене заспокоїло.
Подолавши гору Рахів, я побачив у долині панораму рідного села. Щоб не йти гостинцем, вирушив навпростець. Не пройшов і кілька кроків стежкою, як несподівано з-за корча висунулась постать в зеленому плащ-наметі з криком: «Стой! Кто такой? Куда идешь?» Від несподіванки я зупинився на якусь мить, але тут-таки взяв себе в руки і впевненим голосом відповів, що я з Німеччини повертаюся в своє рідне село та показав свій документ, що видано мені у фільтраційнім таборі НКВД, м. Хирів. Облавник кілька разів переглядував мої папери і раптово запитав: «Как фамилия?» «Старук Дмитро Миколайович, 1927 року народження», – відпалив я москалеві, після чого він вже іншим тоном спитав, де я живу, порадив не вештатися по селі, оскільки воно в облозі, за що я йому подякував і стежкою скорим кроком пішов у долішний кінець до тети Настуні. Несподівана зустріч з тетою була сповнена радістю та переляком. Тета Настуня розповіла про всі події, які відбулися за період моїх мандрів, найбільше мене журило те, що моїх братів Славка (1934 р. н.) і Василя (1929 р. н.) москалі забрали в дитячий будинок у м. Коломию, сестра Рузя (1937 р. н.) в наймах десь аж у Криворівні, а наймолодшого брата з 1939-го р. н. взяла на виховання одна бездітна жінка таки з нашого села. Наша хата стояла пусткою, пограбована «добрими» сусідами. Напевно було вже десь поза північ, ми з тетою ще не спали, як хтось легенько постукав до вікна. Тета перелякано спитала, хто стукає, а у відповідь я почув знайомий голос: «Не бійтеся – свої». Скільки було радості, коли увійшли стрийко Дмитро «Бескид», стрийко Стефан «Остап», а з ними ще ціла група хлопців, гарно одягнених в однострої УПА, тільки Дмитро в дивізійній уніформі з МП-44. Довгою була наша розмова, при щільно заслонених вікнах, дечого цікавого я довідався, а на завершення, оскільки хлопцям ще за ночі треба провернутися на постій, стрийко спитав мене, що я думаю далі робити і які в мене плани на майбутнє. Я не знав, що відповісти, бо фактично ще й сам не знав, де більше я буду потрібний. Одне я твердо знав, що з моєю біографією, незважаючи на фальшивий папірець з м. Хирова, моє місце тільки в лавах УПА.
Пізніше я довідався про подію, яка дуже мене збентежила. Мою бабцю, яку я дуже любив, вивезли на Сибір і вона не витримала лихої долі, померла таки в дорозі. З розповідей вуйни Настуні вже десь у 70-х роках, – коли почалися в 1946 році масові вивози на Сибір, бабця передбачала, що її напевне не мине ця біда, адже чотири сини пішли в повстанці, – два вже загинули, а два ще зі зброєю боронять рідний карпатський край. В одну з партизанських ночей Дмитро і Стефан відвідали маму і пропонували захист, наприклад переховатися в безпечнішому місці, але вона відповіла синам: «Я вже стара і нікуди зі свого села не збираюсь їхати-ховатися. Віддаю себе на ласку Божу, а ви, оскільки вибрали повстанський шлях, ідіть по ньому сміливо і відважно та ніколи не зрадьте своєї ідеї». То була їх остання зустріч весною 1946 року. Мене вразила нечувана благородність, жертовність старої неграмотної жінки. Ройовий «Остап» загинув у 1947 р., а чотовий «Бескид» – в 1948 р. Невідомо де...
Наступного дня, коли облавники покинули село, вістка про мою появу скоро рознеслася, і перший, хто мене зустрів, це був «Ярема» (Панівник Петро), а за якийсь короткий час ще декілька друзів прийшли, щоб привітатися після довгої розлуки. Теплою була та зустріч, після якої всі ми пішли в горішній кінець села, де я зустрівся з районовим провідником Михасем Поварчуком – «Ігорем».
Після розмови з «Ігорем», «Яремою» та з іншими друзями вирішив тимчасово залишитися у боївці районного призначення, а далі буде видно, де буду більше потрібний зі своїм досвідом військовика.
Наша боївка мала широкий профіль діяльності у Надвірнянському районі. Вона відповідала за порядок у кожному селі, але на першому плані вела пропаганду, підтримувала селян на політичнім ґрунті, переконувала розчарованих в доцільності продовження революційної боротьби. Ми остерігали, а то й боронили людей від облав та арештів, мінували дороги від непрошених енкаведиських авт чи бронетехніки. Пам'ятаю, як під час одного з мінувань звідкись взялося близько сорока москалів, котрі заблукали, шукаючи свою військову частину. Оскільки то були не війська НКВД. ми їх роззброїли і всіх живими відпустили, а вони не йдуть і просять, щоб їм віддати зброю, бо інакше їх всіх як не розстріляють, то напевно по арештують і засудять. Були серед них українці з Полтави та з Вінниці, тож ми тоді вирішили віддати їм зброю, а реквізувати тільки патрони. Було ще багато дрібних сутичок зі стрибками та облавцями, але великих боїв ми намагалися уникати.
Так тривало до вересня 1945 року. У той час у Карпатах відбувався ідеологічний вишкіл, і наша боївка відповідала за безпеку. Тут-то мене зустрів провідник СБ «Левко» і запропонував перейти до них писарем-слідчим. Я спочатку відмовився від такої служби, але після вмовляння мойого стрийка «Бескида», який прийшов з «Левком», погодився. Мене відпустили з боївки «Ігоря», і так я став слідчим СБ. Була це складна структурна ділянка. Енкаведисти наплодили масу сексотів і донощиків, треба було максимум зусиль, аби паралізувати і розкривати їхні чорні справи.
Пригадуються мені слова мого стрийка Дмитра-«Бескида», якого у Франції на вишколі нашої дивізії «Галичина» я, ройовим, навчав. Дмитро, який був присутній на мойому «сватанні» у боївку СБ «Левка» писарем, сказав одну цікаву фразу: «І я хотів би, щоб ти пішов в СБ. Мій брат, а твій тато, вже загинув, ми зі Стефаном також не здамося – загинемо в якомусь нерівному бою, то може хоч ти залишишся живий і розповіш про нашу боротьбу». Напевно Господь його бажання вислухав, бо я таки залишився при житті, перейшовши важкі випробування долі.
На наших теренах в той час працював дуже законспірований більшовицький агент, якого годі було викрити. Якщо переходила сотня, курінь чи боївка, то за короткий час тут появлялася каральна більшовицька група облавників. Завдання Проводу з виявлення агента було покладено на боївку «Левка».
По лінії Служби безпеки УПА було дано команду всім районовим боївкам і кущам заблокувати всі виходи зі сіл, які прилягають до міст Делятин і Надвірна, всі стежки і дороги контролювати і з'ясувати, хто зі селян ніс продукти в місто, повертав назад. Через досить короткий час блокада виявилася успішною. На лісовій стежці хлопці з Куща затримали молоду дівчину Василину, яка під час перевірки сама себе видала своїм переляком. У кошику мала яйця для продажу. Кущовики передали Василину Службі безпеки, а ті без великих зусиль розкрили, що вона в яйці замасковано мала передати «грипс» в Делятині відповідній людині. По короткім допиті хлопці з СБ довідались від Василини, що вона не знає свойого керівника, а тільки знає Олену, котра доручила їй занести кошик з замаскованим «ґрипсом» до Василя в м. Делятин.
Виявляється, за всім цим крився Левчук, котрий мав завербованих цілу сітку з самих молодих наївних дівчат, які думали, що працюють на Україну, а конспірація була досить логічною, одна знала тільки одну зв'язкову, так і добралося СБ до керівника. Агент Лещук, чи Левчук був затриманий і допитаний хлопцями з боївки. Була хмарна темна ніч, я писав протокол допиту в одній хаті с. Чорні Ослави, біля густого лісу.
З допитів я довідався, що Лещук з 1936 року дуже активно працював при читальні в Білих Ославах з моїм батьком, який був головою читальні. Заарештований Лещук заперечував свою таємну діяльність на користь москалів, але факти і докази були беззаперечними.
По сьогодні не знаю, як йому вдалося таки тієї ночі втекти з хати, яку охороняв вартовий. Найгірше те, що коли 21 листопада 1945 р. на самого Св. Михайла мене за доносом зловили в хаті, де я заліковував свої рани і хворобу, став мені на очну ставку в м. Яремча той Лещук, так що я не мав ніяких шансів якось викрутитися. Він все розказав про батька, про мене, про Дивізію, СБ, навіть таке наговорив, що того й не було.
Не було би в моїх спогадах повноти, якщо б не описати засідку на краю села Білі Ослави проти близько двадцятьох гарнізонників, що приїхали трьома фірами під сільську школу з метою грабунку. Засідкою і розташуванням боївкарів, як і де хто має знаходитися, керували друг «Ярема» і я. Боївка нараховувала 18 повстанців. На озброєнні в нас був кулемет Дехтярьова, кріси, автомати, чотири десятизарядні карабіни і, звичайно, в кожного по дві ручні гранати.
Терен для засідки був дуже сприятливий для нас. Дорога тягнулася під гору, справа гора, зліва яр і вздовж нього залягли наші хлопці. Кулемет замаскований при самій дорозі ще в австрійському окопі і була команда, що першим стріляє кулемет, підпустивши ворога якнайближче, а потім стрільці. У хвилини очікування я підійшов до кулеметника і побачив, що той дуже хвилюється. Я спитав, котрий раз він бере участь у подібних засідках, на це молодий стрілець відповів, що вперше. Тоді я зголосив «Яремі», що я, маючи немалий досвід, сам ляжу за кулемета, і найперше запитав, чи справний «дехтяр». «Так, – відповів мені молодий стрілець, – вчора після вечері була чистка зброї». Кулемет мав у запасі чотири диски, заповнені патронами. Наближалася перша фіра, і я побачив з правого боку пару коней, трьох солдатів, між якими був і один офіцер. Відкривати огонь було ще заскоро, треба було, щоб всі фіри в'їхали в нашу зону, тому я підпустив їх на відстань близько двадцяти метрів і націлив на лівий край, де йшли москалі, щоб не поранити коней. Та коли я натиснув на спусковий гачок, сталося те, чого ніхто не чекав – кулемет мовчав. Я тоді моментом міняю диск на другий, викидаю два перших патрони, щоб переконатися, що вони не замокли, та дарма. А фіра зближається все ближче і ближче, ніхто не стріляє, бо, згідно з наказом, має стріляти кулемет. Тоді прискакує до мене друг «Ярема» і питає: «Що сталося, чому нема вогню?» Я скоро пояснюю ситуацію і тут же розбезпечую гранату та кидаю коням під ноги. «Ярема» відкриває вогонь зі свого ППС, граната розривається, щойно падає команда «Огонь!» і всі стрільці відкривають вогонь у противника. Перша фіра проскочила, оскільки вибухова хвиля пройшлася позаду воза, поранивши осколком тільки офіцера. Дві задні фіри потрапили під наші кулі. Коні з переляку повернули назад в село, одну фіру заднє забезпечення зупинило, москалі хто втік назад, хто потрапив під обстріл двох десятизарядок. Під час мого слідства я довідався, що кільком солдатам вдалося вирватися (за цю засідку мені потім дуже дісталося, бо сексоти доповіли).
Найцікавіше те, що ворожа сторона мала також один кулемет Дехтярьова і він також відмовив. Таке траплялося рідко... Після не дуже вдалого бою, хоч це і не зовсім так, бо з нашого боку ніхто не зазнав навіть поранення, а з їхнього – і вбиті, і поранені; ми з трофеями, їхнім кулеметом, крісами, двома автоматами ППШ, амуніцією та двома парами коней з піснею промарширували через ціле село. То не дивно, що сексоти бачили всіх учасників засідки.
Приблизно десь 15 листопада наша боївка переходила з одного місця на інше. Завдання, втаємничене від стрільців, знав тільки я – вистежити і знешкодити Лещука, котрий в ту фатальну ніч якось втік, що було дуже підозріло. Його підлікували і зачислили в «стрибки». На облави не їздить, сидить під охороною в Яремчі на погранзаставі. Завданням номер один було дістати його при допомозі пограничника до рук служби СБ і вияснити, яким чином, будучи зв'язаним по руках і ногах, йому вдалося втекти, хто йому в цьому допоміг.
Та сталося непередбачене. Коли ми темної ночі проходили один за одним над рікою Прут біля Делятина, мені не пощастило – з висоти 5 метрів упав я до каменя на «зарінок». Довго лежав непритомний і як би не те, що поряд вода, якою мене привели до пам'яті, то напевне моя подальша боротьба була б закінчена. Друзі змушені були мене завести таки в моє село під гору Діл подалі від центру, до хати Шовгенюків. яка була поруч ще з двома хатами, захованими в великому чудовому саду. Хата Шовгенюків була надійна хоча б тому, що син господині також партизанив як стрілець сотні «Хмари». Я був дуже хворий, після того, як упав зі скали лицем на каміння, обличчя моє було побите і запухле, грудна клітка поламана і тяжко було мені дихати, відкрилася стара рана куприка, відбита осколками ще з-під Бродів. Господиня погодилась дати притулок у своїй хаті і лікувати з умовою, щоб при мені не було зброї. Біля хати стояло кілька копиць зі сіном, де мою зброю заховали друзі, а це – десятизарядний кріс п’ять обойм з патронами, револьвер і граната. Сталась така біда зі мною 15 листопада 1945 року. Операція щодо захоплення Левчука тоді була здійснена, про це я довідався вже після повернення з Норильських концтаборів у 1958 році, боївка знищила агента. Однак мені невідомо, взяли його живим чи мертвим, оскільки вся боївка «Левка» згодом загинула, потрапивши на енкавидистську засідку.
21 листопада 1945 року вранці біля шостої години прикордонники разом зі «стрибками» на чолі з Йосипом Квідчуком оточили хату і мене без жодного спротиву, бо ж і не було чим творити той спротив (зброя захована в копиці сіна!), взяли. Допит тривав у хаті, били мене добряче чим попало, а найбільше боляче було, коли шомполом від кріса били в п'яти, аби я зізнався, де є захована зброя. Я витримав ті всі тортури і таки їм не зізнався. Треба ще взяти до уваги те, що моє обличчя було все опухле і страшно пекло та боліло в грудях, а кати били і по відкритій рані. (Скільки пройшло часу від того фатального дня, а рана і по сьогодні дає про себе знати).
Мене видав син господині Іван, який чомусь після того, як мене привели на лікування, на другий же день прийшов додому без зброї, в цивільній одежі, і був до кінця мойого арешту. Звичайно, що і його разом зі мною, зі скрученими позаду руками, пішки повели в Яремче.
Коли Іван прийшов додому, то перше, що я його спитав, чому він прийшов зі сотні в цивільному і без зброї, а він відповів, що їхню сотню розпущено на зиму, зокрема тих, які мають безпечне місце для зимівлі. Звичайно, що у цю його версію можна було повірити, тому що такі випадки були. Іван знав, де я заховав свою зброю, через мою наївність я йому дещо й інше розповів, чого не треба було робити.
Як пізніше виявилося, Івана-«Ґанька» ще раніше завербували як агента. Коли нас двох привели до КПЗ в Яремче, то мене стрімголов зі зв'язаними назад руками штовхнули вниз по сходах у пивницю, а його ніби везли в своє село для показів, і по дорозі йому вдається «втекти». За вказівкою НКҐБ він забрав зі сховку мою зброю, сформував псевдобоївку і за інструкцією своїх «господарів» займався грабунками, компрометуючи наш рух.
Не так довго так званій боївці «Ґанька» вдалося «воювати за Україну», – поки боївка «Левка» не ліквідувала бандитів, а самого Івана-«Ґанька» повісили біля долішньої церкви на липі з великою таблицею на шиї.
Коли на перших допитах в Яремчі мені влаштували перехресний допит, я твердив, згідно з довідкою фільтраційного табору в м. Хирові, що я є Старук Дмитро Миколайович з 1927 р. н. з 1943 до 1945 рр. був у Німеччині на роботі. Звичайно, такій довідці вони не повірили, а повірили на очній ставці Лещуку, а також показам Івана-«Ганька», який дуже добре знав мене і нашу сім'ю, оскільки він жив у долішнім кінці села близько одного кілометра від нашої хати. Ми разом ходили до школи і він мені наробив дуже багато шкоди, викривши те, чого не повинні були знати мої слідчі. З Яремчі мене під конвоєм повезли в Надвірну, а щоб більше застрашити, то завезли спочатку біля Яремчі в ліс, зав'язали очі, притулили до смереки і з криком хтось прискочив до мене та вдарив прикладом автомата в живіт, і при цьому закричав, що якщо я не скажу, де переховується «Ігор», то тут же мене розстріляють. Від удару в живіт, від болю я зігнувся і тоді підскочили двох, зняли з мене пов'язку і пустили чергу над головою. Я був готовий до смерті і навіть хотів, щоб мене таки вбили та не мучили. Вже стемніло, як знову вкинули мене на вантажівку і повезли в Надвірну. Коли на другий день мій молодший брат Славко приніс мені в Яремче щось поїсти, то Квідчук сказав йому, що мене вчора надвечір в лісі розстріляли.
Після трьох днів перебування в КПЗ м. Надвірної мене і ще коло десяти заарештованих повезли на допити в м. Станіслав. Побоями змушували зізнатися, що я – американський шпигун. Але за це мене чекала би смертна кара. Аж у березні 1946 року Військовий трибунал виніс вирок: 15 років каторги і п'ять років «пораження прав». Покарання я відбував у Норильську, який зустрів мене сорокаградусним морозом і північним сяйвом. В умовах суворого клімату Таймирського півострова, вічної мерзлоти – з морозами, які зашкалювали і за 55°С, де панує 12 місяців зими, а решта літо, де процвітає беззаконня і де начальник – ведмідь, а прокурор – вовк, я, та й не тільки я, думали, що живими звідтіля ми не повернемося ніколи...