Сотник СБ ОУН «Зенко»: Повернення з небуття. (Автор: Горін Зіновій)

Дата публікації допису: Aug 26, 2018 1:33:6 PM

Однією зі складових структур Організації українських націоналістів (ОУН) була Служба безпеки (СБ). Необхідно зазначити, що навіть їхні вороги відмічали високу ефективність роботи СБ ОУН. На жаль, в історії визвольних змагань залишаються недослідженими багато цікавих сторінок діяльності СБ ОУН і її безпосередніх учасників – командирів і рядових співробітників. І цьому є пояснення – специфічність функцій СБ, дуже строгий підхід до підбору кадрів і необхідність дотримання глибокої конспірації її особовим складом. На цьому тлі історикам і краєзнавцям доводиться докладати чимало зусиль для вивчення архівних документів, пошуку людей, причетних до тих подій – учасників збройного спротиву, їх рідних та знайомих, що ще зберігають свідчення, фотографії та інші матеріали, котрі допомагають відтворити події тих буремних років.

Знаковою постаттю в ряду кращих бійців «утаємничого фронту» був співробітник референтури СБ Львівського краю ОУН, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів. Багаторічні дослідження автора статті та напрацювання відомого київського історика Володимира Мороза дали можливість відтворити сторінки життя нашого Героя.

Теофіль Михайлів. 1940 рік.

Теофіль-Володимир Михайлів, в підпіллі – «Зенко», народився 6 грудня 1920 року в селі Верин Миколаївського району Дрогобицької (тепер – Львівської) області. Його батько Іван Михайлів, 1883 р.н., уродженець села Попеляни Щирецького району (тепер Пустомитівський район Львівської області), в 1909 році прийняв сан священика УГКЦ. Мати Ірина, 1884 р.н., в дівоцтві – Любінецька, народилася в місті Бережани Тернопільської області і походила з сім’ї, де всі чоловіки з діда-прадіда були священиками.

За період душпастирської праці батька сім’я часто змінювала місце проживання, тому діти народжувались в парафіях Львівської та Тернопільської областей. Сім’я була багатодітною: старша сестра Теофіля – Дарія, 1909 р.н., народилась в містечку Щирець, де батько працював помічником пароха о.Теофіля Любінецького (він був батьком дружини отця Івана Михайліва), який упокоївся з дружиною Кларою й похований на Щирецькому цвинтарі. Далі ішли:

сестра Ірина 1911 р.н. народилась у селі Плавуче Тернопільської області;

Стефанія-Зеновія 1913 р.н., Іванка-Олена 1914 р.н. та брат Мирон 1916 р.н. – народились у селі Вороців на Яворівщині;

Ярослав 1918 р.н., Богдан 1922 р.н., Євген 1924 р.н., Юрій 1926 р.н. народились у селі Верин Миколаївського району, де батько служив парохом з 1918 року по травень 1927 року.

Початок 1920-х років для батьків Теофіля став періодом перших важких випробувань та душевних страждань – внаслідок отруєння незрілими плодами у дворічному віці помирає Ярослав, від запалення легень помирає восьмирічна Стефанія. У 1930 році сім’ю знову спіткало горе – інфекційна скарлатина прикувала до ліжка Теофіля і брата Богдана: організм Теофіля поборов недугу, а Богдан помер.

Наймолодша сестра – Марія народилась в 1929 році в селі Добряни, де сім’я проживала до 1936 року – знову ж таки, по місцю служби о.Івана. В Добрянах Теофіль закінчив початкову школу, а з 1931 року продовжив навчання у Львівській академічній гімназії.

Проживаючи в селах Верин і Добряни, родина Михайлівих підтримувала приязні стосунки з сім’єю о.Володимира Федусевича з Миколаєва. Їх сім’ї часто відвідували одна одну. О.Володимир неодноразово пішки приходив до Верина, а їмосць о.Федусевича стала хресною матір’ю для Євгена та Марії Михайлівих.

В 1936 році сім’я з Добрян Щирецького деканату переїхала у Долинський, де батько отримав парафію у селі Велдіж (тепер Шевченкове), обслуговуючи водночас і парафію сусіднього села Новошина.

Хата в якій проживала сім’я о.Івана Михайліва впродовж 1927-1936 років, коли він був парохом в селі Добряни Щирецького деканату.

Крім душпастирської праці, о. Михайлів очолював і читальню «Просвіти» як в Добрівлянах, так і в Велдіжі, а його діти: Дарія, Ірина, Іванна, навчаючись у Львівській першій приватній жіночій гімназії сестер Василіян; сини Мирон, Теофіль та Євген під час навчання в академічній гімназії, приїжджаючи на літні вакації проводили національно-просвітню роботу: організовували фестини, театралізовані вистави, приймали участь в церковному та світському хорах, якими керував дяк місцевого храму Іван Брич. Котрий за німецької окупації, за свої патріотичні переконання, був запроторений до концтабору. Сестра Ірина при «Просвіті» вела підлітковий гурток «Доріст».

Сім’я о.Івана Михайліва на фоні церкви в селі Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського деканату. 1936 рік.

Польська влада не була лояльно налаштована до національно свідомих сестер Теофіля, тому після здачі випускних іспитів в гімназії вони так і не змогли влаштуватись на роботу вчителями.

В Долинському деканаті о. Іван входив до складу маєткової ради разом з о.Андрієм Бандерою, парохом с. Тростянець. Їхні сім’ї мали дружні стосунки. Як згадує вісімдесятивосьмирічна сестра Теофіля – Марія, що нині проживає у США, за німецької окупації в 1942 році, коли за політичну діяльність Степана Бандери нависла небезпека над його рідними, дружина Степана – Ярослава разом із незнайомою їм жінкою декілька днів проживала у її батьків у Велдіжі.

У другій половині тридцятих років Теофіль навчаючись в старших класах гімназії вступив в ОУН та як вмілий організатор був призначений керівником підпільного гуртка, в якому проводилась підготовка студентів гімназій до вступу в організацію. Про це розповів сестрі Марії товариш Теофіля по гімназії Михайло Майовський, з яким вона познайомилося в 1950-х роках в США.

Варто зазначити, що на формування світогляду Теофіля мала вплив активна громадсько-політична діяльність сестер Іванни, Ірини та брата Мирона, котрі започаткували свій патріотичний порив перебуваючи у лавах Пласту.

В 1933 році сестра Іванна була арештована польською поліцією у Львові в часі політичній акції з вшанування пам’яті полеглих Січових Стрільців. Ідучи з процесією на Янівський цвинтар Іванна була поруч брата Мирона, котрий ніс терновий вінок, коли поліція обступила процесію. Нависла пряма загроза арешту брата. Не роздумуючи за можливі наслідки Іванна вихопила в нього вінок. Її затримала поліція, а під час слідства була відрахована з гімназії.

Та Мирона не обминуло політичне переслідування поляками: в 1937 році він був арештований за приналежність до ОУН та ув’язнений до Стрийської тюрми. Напередодні німецько-польської війни була також арештована і сестра Ірина. Тільки капітуляція Польщі врятувала їх від тюремних застінків. Вийшовши на волю Мирон, остерігаючись уже більшовицького переслідування, в 1939 році подався на Захід, а незабаром підпіллям ОУН була переправлена до нього і дружина Марія.

У 1936 році, внаслідок освітньої реформи та змінами у статуті гімназії, Теофіль продовжив дворічне навчання і закінчив в 1939 році повний курс, однак не був допущений до матури – випускних іспитів по причині незадовільної оцінки з польської мови, яку виставила вчителька-полька. Це була відверто ворожа відплата Теофілю за його проукраїнську позицію та політичні антипольські погляди.

З приходом до влади більшовиків, Теофіль стає абітурієнтом 15 державного ліцею у Львові з фізико-математичним напрямком, а 23 жовтня 1939 року він перездав екстерном іспити і отримав атестат про середню освіту.

Фото гімназії-ліцею

У 1942 році під час вступу на факультет агрономії Теофіль у вступній анкеті вказує, що під час більшовицького періоду 1939 – 1941-го років працював та практикував на господарстві парафії с. Велдіж. Однак сестра Марія спростовує ці дані, стверджуючи, що в період першої більшовицької окупації Теофіль перебував в підпіллі, на нелегальному становищі. В той час сестра Іванна вчителювала в с. Новоселиця, а сестра Ірина – в с. Княжолука біля Гошева, там вони таємно зустрічались з Теофілем, котрий з метою конспірації одягав просту селянську одежу.

З початком німецької окупації та відходом більшовиків Теофіль повернувся до батьківського дому і активно включився в державотворчі процеси у своїй окрузі. В час проголошення відновлення Української Державності в липні 1941 року садиба Михайлівих у Велдіжі стала організаційним центром, а Теофіль та його брати і сестри – організаторами написання доповідей, звернень; складання плану організаційних заходів по підготовці до святкування оприлюднення Акту. Саме дійство відбулося на початку липня 1941 року у містечку Вигода (тепер Долинського району Івано-Франківської області), куди прибули жителі ближніх і віддалених сіл зі своїми церковними процесіями. На святкуванні сестра Теофіля – Іванна по дорученню громади Велдіжа виступила з патріотичною відозвою до українського народу.

В цей період часу, як згадує сестра Марія, Теофілю та його товаришам по організації була вкрай необхідна друкарська машинка і якою великою була радість, коли вони отримали її від місцевого лісничого Жлямая, чеха по національності.

Одночасно з проголошенням незалежності України та створенням Українського Державного Правління, брат Мирон із дружиною повернулись з еміграції. Його соратники з Українського Революційного комітету запропонували йому очолити металеву фабрику по виготовленню сільськогосподарського реманенту у Велдіжі.

Одночасно в сім’ї відбулась ще одна радісна подія, найстарша сестра Теофіля – Дарія, уже в зрілому віці, заявила про своє бажання обвінчатись в цей історичний момент зі своїм возлюбленим односельчанином Гнатом Балазюком, котрий дякував у Тлумачі. Протягом літа тут же, на горі Крем’янець була насипана п’ятиметрова символічна могила та встановлено хрест – «Борцям за волю України», яку урочисто освятив о.Іван Михайлів.

Та піднесений настрій в народі панував недовго: в планах нацистів ніякої Самостійної України не було. Гестапо розпочало арешти провідних членів ОУН(б) – бандерівців. Це змусило Теофіля знову полишити батьківський дім, перейти на нелегальне становище та переховуватись у с. Новошин.

У 1942 році у зв’язку з підготовкою ОУН до збройної боротьби дім Михайлівих часто відвідує по організаційній роботі провідний член ОУН з часів її заснування Іван Клим - «Митар», «Бурмач», уродженець села Старий Мізунь. Брат Мирон, сестри Ірина та Іванна працювали з Климом у підпіллі з часу приїзду сім’ї у Велдіж. На той час Іван Клим очолював повітовий провід ОУН Долинщини.

Була ще одна поважна обставина, що притягувала Клима до дому Михайлівих – глибоке почуття до дочки Іванни, воно зміцнювало сили та підтримувало надію на краще майбутнє у важкі хвилини життя. На жаль, їхньому омріяному щастю не судилось відбутися. У 1937 році Клима знову заарештували поляки та засудили до п’яти років, і тільки на початку німецько-польської війни він вийшов із тюремних казематів.

У 1941 році Іван Клим відійшов на Схід України у складі Похідних груп ОУН(б), організовуючи підпільні осередки в Запорізькій області та Донбасі. Переслідуваний гестапо, в кінці 1942 року він повернувся у рідні терени. Як згадує сестра Теофіля – Марія, Іван Клим різко вирізнявся серед оточуючих червонясто-рудим волоссям. Його неодноразово застерігали, що це небезпечно, що ця зрадлива зовнішня прикмета може призвести до біди, та на себе в нього часу не було. Під час однієї з поїздок, при виході з вагона потяга Іван був арештований гестапівцями. 9 березня 1944 року в м. Дрогобичі Івана Клима - «Бурмача» було прилюдно страчено нацистами через повішання.

Після арешту Клима гестапівці разом із фольксдойчами приїздили у с. Велдіж арештувати брата Теофіля – Мирона, та він своєчасно побачив їх через вікно та заховався разом із дружиною і дитям на горищі, забарикадувавши вхід важкими предметами. Обшукавши двір та не виявивши нікого, німці з поляками подались до батьківського дому.

«Ми закрили на ключ декілька покоїв, – згадує сестра Марія, – та непрошені гості виламали двері не зважаючи на запевнення батька, що Мирон у нього не проживає. Озлоблені невдачею, фольксдойчі пообіцяли пустити наш будинок з димом. Брат Мирон того ж дня разом із сім’єю виїхав із села.»

«Хочеться згадати, – продовжує п. Марія, – вірного товариша моїх братів та сестер – Кольмана Антіна, про якого в доступних джерелах є дуже мало інформації. Антін зростав у патріотичній українській родині Шашкевичів, його тітка Ольга була вчителькою. Після закінчення школи Антін став студентом Львівського медичного інституту. З публікацій мені відомо, що в період 1942 – 1943 років він лікував у Львові та на Дрогобиччині пораненого гестапівцями члена Крайового проводу ОУН Дмитра Маївського - «Тараса». В період збройної боротьби був лікарем в лавах УПА під псевдо «Вугляр». На превеликий жаль, його життя рано обірвала більшовицька куля. Це сталося у 1945 році на Долинщині поблизу села Мала Тур’я, під час надання медичної допомоги воїнам УПА».

У селі Шевченкове на Івано-Франківщині проживає, напевно, останній зі свідків, що бачив Антіна живим востаннє – це Ньофер (Онуфрій) Малиновський, 1926 р.н., котрий зустрічав Кольмана 1 вересня 1944 року на збірному призовному військовому пункті у тодішньому райцентрі Вигода, де Антін, як лікар, провадив огляд новобранців.

В літературних спогадах Кольмана Антіна визначають як єврея, що воював на стороні УПА, та п. Марія спростовує це твердження, наголошуючи на тому, що Антін був українцем. Разом із братом Олександром він рано залишився сиротою; виховувала братів сестра по матері, тітка Ольга Антонівна Шашкевич, 1880 р.н., котра була незаміжня. Батько Антіна походив з німецької родини. В 1944 році з наближенням фронту брат Антіна – Олександр, за фахом інженер, виїхав із сім’єю на Захід, проживав у Західній Німеччині. Там його дружина захворіла і померла, після чого Олександр з двома дітьми переїхав у США.

В період 1942 року, мабуть, виникла необхідність направити Теофіля до Львова, де раніше він навчався протягом восьми років, добре знав місто та мав зв’язки по лінії організації. Тому 8 вересня 1942 року він подав документи на державні професійні сільськогосподарські курси в Дублянах, що діяли від Львівської політехніки, та був зарахований на другий курс.

Під час навчання він проживає у Львові, вул. Зоряна, 1А, кв. 7. По лінії ОУН Теофіль виконує підпільні доручення. 19 липня 1943 року на ім’я директора учбового закладу ним була написана заява про перенесення терміну здачі весняних іспитів на осінь 1943 року по причині пропуску занять в лютому – травні місяцях через хворобу легень і додана відповідна медична довідка. Сестра Марія спростовує цей факт, їй невідомо щоби брат протягом чотирьох місяців хворів на легені. Вона одночасно добре пам’ятає, що в той час він перебував у лісі на військовому вишколі в околиці Велдіжа, оскільки призначив зустріч сестрі Ірині, на яку Марія її супроводжувала. Самої розмови Марія не чула бо очікувала сестру збираючи біля лісу суниці.

Навесні 1943 року на Долинщині, що організаційно належала до Калуської округи ОУН, почали створюватись відділи Української народної самооборони (УНС). Їх організатором був громадсько-політичний діяч ОУН з 1920-х років член Калуського окружного проводу, а з червня 1943 р. – командир вишкільного куреня УНС «Гайдамаки» Степан Фрасуляк - «Хміль». З 1935 року він проживав в селі Новошин, де працював директором місцевої школи в 1943 – 1944 рр. Є велика ймовірність того, що Теофіль, батько якого був парохом у Велдіжі та Новошині, добре знались зі Степаном Фрасуляком по громадській та підпільній роботі, а в період створення перших відділів УНС працював під його керівництвом. Підтвердженням цього припущення служать нещодавно отримані фотографії зі США від сестри Марії, на одній із яких Теофіль Михайлів стоїть поряд зі Степаном Фрасуляком і його дружиною та двома дивізійниками.

На світлині: крайній справа – Євген Михайлів, біля нього Теофіль Михайлів, посередині – Степан Фрасуляк - «Хміль», його дружина Софія, крайній зліва – неопізнаний. Фото зроблене літом 1943 року у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі

За припущенням Петра Ганцюка, провідного наукового співробітника Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери, фотографія зроблена у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі, де проходили вишкіл вояки-добровольці української дивізії «Галичина». Ймовірно, що фото зроблене літом 1943 року під час відвідин дев’ятнадцятирічного брата Теофіля – дивізійника Євгена Степаном Фрасуляком, його дружиною Софією та самим Теофілем.

Євген Михайлів. 1943 рік.

Наводжу також декілька епізодів із спогадів жителя с. Максимівки Долинського району Івана Гачка, опублікованих в літописі «Нескорена Долинщина», які засвідчують також близькість стосунків батька Теофіля – о.Івана Михайліва зі Степаном Фрасуляком:

«У 1943-44-му навчальному році учні Велдізької школи зустріли нового вчителя і прозвали його «німцем», бо той викладав німецьку мову. Звали того вчителя Степан Фрасуляк. Під час літніх вакацій ми, школярі, що вчились у Велдізькій школі, часто бачили вчителя Фрасуляка в Долині. Він разом з невідомими нам, дітям, панами відвідував Долинського священика о.Едуарда Косановського. Серед відвідувачів діти і дорослі бачили сина о.Косановського, Велдізького священика о.Михайліва, сина директора Велдізької школи Володимира Гуменюка. Долинські ґазди у своїх розмовах стверджували, що ці невідомі є провідниками ОУН-УПА. Одного разу ми, діти, були здивовані, коли селом пронісся мотоцикл з боковим причепом, в якому сиділи наш учитель та о.Михайлів. На самому причепі був закріплений кулемет. Це було напередодні відступу німецьких військ. З тих пір про Фрасуляка більше не говорили».

Весною 1944 року Степан Фрасуляк - «Хміль» за дорученням Станіславського обласного проводу ОУН організує старшинську школу УПА (на початках існувала як вишкільний курінь УПА і носила назву «ім. Героя Крут Григорія Пипського»), а з 1 березня 1944 р. стає її командиром. Надалі її було доповнено і реорганізовано у Старшинську школу УПА «Олені», що діяла по осінь 1944 року і мала два випуски курсантів. Документально не встановлено, але, ймовірно, Теофіль став курсантом даної школи і проходив підстаршинський вишкіл в окремій групі для майбутніх провідних членів референтури СБ ОУН.

Із спогадів курсанта старшинської школи Богдана Михальчука - «Мака» відомо, що із 120 курсантів, які закінчили школу, було 40 старшин і підстаршин СБ ОУН. Мабуть саме після закінчення того вишколу Теофіль Михайлів - «Зенко», був направлений у Львівську обласну референтуру СБ ОУН, яку на той час очолював Ярослав Дякон - «Дмитро», «Мирон».

Під керівництвом цього відомого діяча ОУН «Зенко» працює довгих чотири роки. Збереглись цінні спогади дружини Ярослава Дякона – пані Стефанії (записані на відео Омеляном Цурою, братом надрайонного провідника ОУН Бібреччини «Михайла» в 2008 році у Львові), в яких вона характеризує «Зенка» як людину чесну, порядну, з високим інтелектом, інтелігентну та делікатну. Зазначає і його вагому працю в підпіллі ОУН, наголошуючи, що він входив в обмежену групу людей з підпілля, які користувались особливою довірою в Ярослава Дякона.

«Зенко» був революціонер відданий національній ідеї, готовий на самопожертву в ім’я ідеї. Він завжди блискуче виконував завдання, що ставились перед ним його керівниками. В кінці вона відмічає, що він був родом з Карпат, син священика, мав дівчину Мандзій Ганну – студентку медичного інституту в 1946-1947 роках. Мабуть, дана характеристика «Зенка» у спогадах п.Стефанії ґрунтувалась не тільки на її власних спостереженнях, але й на оцінці свого підопічного самим Ярославом Дяконом.

Ще однією вдалою знахідкою на сьогодні, що стала результатом пошуків автора, мабуть, останнього живого свідка часів збройної боротьби, хто знав повстанця «Зенка» – це жителька села Чижичі колишнього Новострілищанського (тепер – Жидачівського) району Йоняк Олександра (в дівоцтві – Заставна), яка поділилась своїми спогадами:

«Партизан «Зенко» перебував у домі моїх батьків в с.Чижичі з 1944 року. Я тоді навчалась у четвертому класі, тому деталі, хто домовлявся з батьком про його квартирування мені невідомо, але, мабуть це був наш односельчанин Василь Заставний, член ОУН ще з 30-х років, організатор збройного підпілля в наших теренах за німецької та більшовицької окупації. Батько і наша родина користувались в нього великою довірою, тому і було запропоновано дуже важливу справу. Мабуть від нього поступила пропозиція батькові про будівництво у нашому дворі двох підпільних криївок, на що батько дав згоду. Одна з них була збудована на городі біля груші, де був вхід, друга – резервна, меншого розміру, розміщена у стайні. Перед початком будови батько нарізав пилкою-трачкою бруси, якими було укріплено бічні стіни і перекриття криївки. Всередині кімнати були облаштовані нари для чотирьох чоловік, розміщений стіл і лавка. Криївки були призначені для повстанця «Зенка» і його товаришів, які приходили до нього і приносили якісь документи. Мабуть ті документи він обробляв та упорядковував, бо більше пів року проживав в нашому домі, працюючи за друкарською машинкою. В нашому будинку було дві кімнати та кухня і такий устрій зберігся і до сьогоднішнього дня. В кімнаті зі сторони вулиці, де був хороший огляд в сторону села, за довгим столом «Зенко» друкував. Батько в цей час слідкував за обстановкою в селі, простуючи дорогою. Коли виникала якась небезпечна чи незрозуміла ситуація, «Зенка» попереджали і він переходив у криївку, а батько ховав машинку в тайник, який був облаштований на стриху перекриття будинку. Коли я приходила зі школи «Зенко» полишав свої справи та закликав мене готувати уроки, іноді, щоби мене заохотити, бавився зі мною. Мені було весело спостерігати, як він перевтілювався в різних казкових персонажів: козу, качку або півника. Ці приємні хвилини дитинства пам’ятаю і на схилі свого життя. Мій батько полюбив «Зенка», а коли дізнався, що він син священика – його прихильність стала ще більшою.

Моєї старшої сестри Юлії 1925р.н. чоловік – Михайло Лагодський був національно свідомою людиною, тому і користувався довірою «Зенка». Одного разу «Зенко» доручив йому поїхати до Львова на обумовлену зустріч з його батьком. Ця зустріч відбулась, і якраз під час неї Лагодський довідався, що батько «Зенка» – священик. Мені про це з часом розповіла Юлія. Деталі тієї розмови мені невідомі, – Михайло не відносився до людей багатослівних, та ще і в той напружений та тривожний час, але сказав, що батько постійно молиться за здоров’я «Зенка» і його друзів. До року часу «Зенко» залишив наш двір, але не назавжди – наша родинна допомога і співпраця з ним та його побратимами продовжувалась аж до смерті мого батька – до березня 1948 року – на той час мені виповнилось п’ятнадцять років. Кожні два тижні «Зенко» разом із трьома товаришами відвідували нашу сім’ю під час переходів з Дев’ятницького в Ілівський ліс. До їхнього приходу завчасно було приготовано чистий одяг та свіжоспечені житні хлібини. Вони мились, переодягались в чисте, брудний одяг залишали для подальшого прання. «Зенко» одягав військову форму жовтуватого відтінку, – говорили, що з англійського сукна. Був він середнього зросту та тілобудови, обличчя видовжене, волосся русяве. Про його трагічну долю я дізналась уже в період незалежної України прочитавши публікацію однієї із газет, що «Зенко» загинув у 1948 році разом з визначним керівником підпілля ОУН Ярославом Дяконом, з Дев’ятник, на горі Шпильчина біля Бібрки».

Командир Воєнної округи 2 «Буг» Василь Левкович - «Вороний», потрапивши до рук МДБ у грудні 1946 року, під час слідства називає серед співробітників Львівської крайової референтури ОУН молодого хлопця на псевдо «Зенко». Зберігся і архівний документ, опублікований в Літописі УПА (Нова серія, Т. 13) – «Пропозиції до призначення старшинських ступенів працівникам СБ від 27 листопада 1947 р.». Під порядковим номером 2 номінаційного списку читаємо:

«Псевдо: «Зенко» (125); освіта: 4 семестри агрономії; функція: член справового звена крайового осередку; стаж: 4 роки.

Характеристика: Відбув теоретичний і практичний вишкіл в осередку 125, веде самостійно архів, картотеку. Добрий вишкільник. Потрапить самостійно керувати розробкою справ. Пропонується до: <поручника> сотника

Постій 27.11.1947р. 22.1.1948 р.

Подав: (Дмитро) Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смак (ПЗУЗ) – майор СБ

Пропозицію прийнято в дні 6.6.1948 р. Не підлягають оголошенню.

(Чупринка)» .

Обставини загибелі «Зенка», провідників «Мирона» і «Степана», побратимів «Сталевого» та «Довбні» можна досить докладно відтворити на основі:

- спогадів дружини Ярослава Дякона – Стефанії;

- інформаційного повідомлення секретаря Львівського обкому партії Грушецького секретарю ЦК КП(б)У Хрущову М.С.;

- спогадів очевидців, які були на місці трагічної події та із літератури радянського періоду.

На черговій зустрічі, 30 жовтня 1948 року, Ярослав Дякон - «Мирон» повідомив дружину Стефанію, що має намір переходити в Карпати, і просив її за всяких зусиль вберегти їхніх дітей та прийти 9-10 листопада в умовлене місце, щоби показати їй місце, де буде закопаний архів СБ ОУН, який упорядковують для тривалого зберігання.

Тим часом, цього ж місяця, Бібрецький райвідділ МДБ за агентурними даними отримав інформацію про систематичну появу в селах Гринів, Волове, Коцурів боєвиків з охорони провідника СБ Львівського крайового проводу ОУН «Мирона». Спеціально створений підрозділ МДБ УРСР по боротьбі зі збройним підпіллям ОУН, що дислокувався у Львові (очолював його з березня 1948 року заступник міністра МДБ Дроздов), в процесі розробки отриманих даних додатково встановив, що боєвики СБ «Мирона» неодноразово зустрічались з секретарем Гринівської сільради Тищишиним. На основі сукупної інформації емдебісти передбачили, що місцем знаходження референтури СБ Львівського крайового проводу ОУН є територія Бібрецького або Новострілищанського районів Дрогобицької області. Даним спецпідрозділом МДБ була невідкладно розроблена операція під кодовою назвою «Вовчі сліди». В процесі подальших оперативних дій емдебісти конспіративно закидають спеціальну оперативно-військову групу в лісовий масив біля села Гринів. До складу групи увійшли працівники Львівського обласного та центрального управління МДБ з додачею агентів-боєвиків. Дана спецгрупа провела з секретарем сільради Тищишиним комбінований агентурний захід, в результаті якого Тимчишин дав покази про те, що охоронна боївка крайового проводу СБ ОУН перебуває в лісовому масиві біля села Гринів. В ході операції даний лісовий масив був розбитий на квадрати, в кожному з яких працювала окрема оперативна група. Як сказано в одному з радянських видань (автори Виноградський і Якименко), на шостий день пошуків лейтенант Богач на схилі одного з пагорбів лісового масиву між селами Гринів, Шпильчина, Волове, на вершині 425,5 м під невеликим кущем за допомогою металевого щупа виявив повітряну віддушину бункера, а на протилежному боці гори – під кущем, було виявлено лаз.

...Бій розпочався десь з обіду. Під вечір емдебісти привезли до лісу п’ятнадцятирічного Іллю Кішку, його вітчима та сусіда Івана Симечка з кіньми та возом, завантаженим соломою. Підвели їх до зруйнованої криївки і наказали лізти в неї. Звідти ішов дим, було чути паленим і вибухали набої. Першим в криївку опустили Іллю. Всередині все горіло, вогонь добирався до мертвих повстанців, що лежали один біля одного. Хлопцеві запам’ятались маленькі золоті тризуби на їхньому одязі і більші – на пряжках ременів. Нові чоботи та гарний одяг були порізані. Всі повстанці були при зброї. На столику стояли: друкарська машинка, примус, радіоприймач, фотоапарат. Навколо горіли розкидані папери, гроші. Мертвих повстанців витягли нагору і склали на возі. Один із них знищував документи, тому мав сильно обпечені кислотою руки. Тіла вбитих відвезли до села Водники, а згодом – до Бібрки. Місце їх захоронення не відоме.

Згідно оперативних зведень МДБ з криївки було вилучено: 5 автоматів, 4 пістолети, 6 гранат, боєприпаси і значну кількість підпільних документів СБ ОУН Львівщини. Частину документів повстанці встигли знищити, обливши фосфорною кислотою. Згідно доповідної записки секретаря обкому КПУ, серед убитих підпільників було впізнано:

1. Дякон Ярослав Андрійович, псевдо «Мирон», він же «Дмитро», 1912 р.н., уродженець с. Дев’ятники Новострілищанського району Дрогобицької області, полковник – референт Служби безпеки при Проводі ОУН. (В доповідній секретаря обкому вказано: референт СБ Львівського крайового проводу).

2. Прокопів Богдан, псевдо «Степан», 1912 р.н., уродженець с. Доліби Новострілищанського району, крайовий референт СБ Львівського краю, майор. (В доповідній – заступник «Мирона»).

3. Ковалик Михайло Павлович, псевдо «Сталевий», 1919 р.н., уродженець с. Гринів, керівник охоронної боївки «Мирона».

4. Сохан Василь Михайлович, псевдо «Довбач», 1912р.н., уродженець с. Гринів, боєвик.

П’ятий повстанець, у зв’язку з сильним пошкодженням обличчя не був упізнаний, але емдебісти передбачили, що це боєвик з охоронної боївки «Мирона» «Вихор». З інших достовірних джерел стало відомо, що п’ятим підпільником був наш Герой – співробітник референтури СБ проводу ОУН Львівського краю, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів.

А підпільник «Вихор» – Йосип Тищишин, 1923 р.н., уродженець с. Гринів, ще більше року продовжував збройну боротьбу з більшовиками на теренах Бібрецького надрайону ОУН. Загинув «Вихор» в числі п’яти підпільників ОУН в селі Великі Глібовичі 5 січня 1950 року, в бою.

Стосовно батьків та рідних «Зенка», відомо, що весною 1943 року під час формування української дивізії «Галичина» його дев’ятнадцятирічний брат Євген вступив добровольцем до її лав. Напередодні завершення війни та капітуляції нацистської Німеччини військова частина, в якій перебував Євген, дислокувалась в Словаччині. При наближенні більшовицького фронту вона перейшла на підконтрольну союзникам територію і була роззброєна. Євгена в числі інших військовополонених було перевезено до Італії, в табір для інтернованих осіб в Ріміні. Після звільнення Євген розшукав рідних в Німеччині, а в 1951 році переїхав до США. Проживав у штаті Пенсильванія. Помер у 2016 році, у місті Бетлегем, на 92-му році життя.

Молодший брат Теофіля – Юрко, в 1943 році, навчаючись в шостому класі Стрийської гімназії, виконував доручення ОУН по зв’язку – перевозив підпільну пошту до Стрия. Для схованки використовував хлібину, з якої вибирав частину м’якоті. Коли в січні 1944 року впала зв’язкова квартира і постала загроза його арешту, Юрко в лютому місяці записується добровольцем до української дивізії «Галичина». 24 липня 1944 року у битві під Бродами Юрко загинув: на той час йому виповнилось тільки вісімнадцять років. Про обставини його смерті рідні довідались в еміграції від бойового товариша Юрка, який у час його загибелі був поряд з ним.

Юрко Михайлів. Загинув під Бродами 24 липня 1944 року.

Брат Мирон весною 1944 року, перед загрозою арешту німцями, виїхав з Велдіжа та проживав нелегально з сім’єю у Львові, а під час відступу німців виїхав на Захід. Весною 1948 року Мирон переїхав у США, поселився у Нью-Йорку, де й помер у 1966 році.

Батько сімейства, о.Іван Михайлів з наближенням німецько-більшовицького фронту до Галичини, мав аудієнцію у глави УГКЦ, митрополита Андрея Шептицького. У спілкуванні митрополит дізнався, що два сини о.Івана перебувають в лавах дивізії «Галичина», третій – у збройному підпіллі ОУН, четвертий син також на нелегальному становищі. Розуміючи ймовірну загрозу для сім’ї з черговим приходом більшовиків, митрополит дає о.Михайліву письмове звільнення з парафії Велдіж. Даний документ на майбутнє засвідчив право душпастирської праці в лоні УГКЦ на будь-якому континенті.

Була ще одна обставина, що вплинула на прийняття родиною Михайлівих непростого рішення – покинути рідний край. В липні місяці 1944 року офіцер однієї з відступаючих німецьких частин, що розміщались в Велдіжі, квартирував в домі Михайлівих. Побачивши на стіні військову фотографію дивізійників Євгена та Юрія, він переконував родину не відкладати з рішенням – збиратись та вирушати на захід і врятувати сім’ю від неминучих більшовицьких репресій, які незабаром ввірвуться в дуже багато українських сімей. При цьому в пам’яті родини спливали трагічні події недалеких 1940 – 1941 років, коли тисячі галичан і їх родин було виселено до Сибіру, запроторено в тюрми й закатовано більшовиками. Основною їх провиною було те, що вони любили свою землю, свою Батьківщину. Вибору не залишалось.

Тому родина Михайлівих у складі голови сім’ї та його дружини, дочок Іванни, Ірини, Марії, заміжньої Дарії з чоловіком Гнатом Балазюком і дітьми – дворічним Олегом та однорічним Зіновієм – почали готуватись до подорожі в невідоме. Зібравши лише необхідні речі та харчі, завантажили все на воза, що був в господарстві. Разом з ними до виїзду підготувались брат матері Ірини – Любинецький Олександр та директор місцевої школи Гуменюк Михайло з дружиною Варварою та сином Любомиром. 24 липня вони усі разом вирушили в напрямку Закарпаття й благополучно доїхали до м. Хуст. На станції Королево формувались потяги з військовими та біженцями на Захід. Одним з таких потягів родина Михайлівих дісталась території Австрії. В таборі для переміщених осіб Читразґоф під Віднем було визначено місце проживання та праці родини – один з державних фільварків.

З наближенням фронту до Відня, в квітні 1945 року сім’я знову змушена була податись в дорогу. Перетнувши Дунай, зупинились в Баварії, в селі Ґаґенберг, де о.Михайліва прихистив місцевий священик, в котрого сім’я прожила вісім місяців.

Закінчилась війна. На підконтрольній території союзники, неподалік Мюнхена, в селі Ваєрн організували табір для біженців. Там о.Івану Михайліву запропонували стати духовним настоятелем греко-католицької громади, яка отримала дозвіл на проведення Богослужінь у каплиці колишнього римо-католицького монастиря.

У Ваєрні Михайліви прожили до кінця 1949 року. В цей період сестра Ірина-Орися вийшла заміж і разом з чоловіком виїхала до Франції. Навесні сестра Дарія-Наталя виїхала до США, отримавши запрошення від родини чоловіка; в грудні того ж року до них долучилися батьки з дочками Іванною-Оленою та Марією. Всі поселились у штаті Пенсільванія, в місті Бетлегем. Тут більше двадцяти років о. Іван був сотрудником пароха о.Михайла Цегельського у церкві Св. Йосафата (УГКЦ).

26 квітня 1962 року о.Іван Михайлів відійшов у вічність. Через два роки померла і його дружина Ірина. Сестра Іванна з чоловіком замешкали у Чикаго. Сестра Ірина, проживши десять років у Франції, переїхала з сім’єю також до Чикаго. На сьогодні із сім’ї Михайлівих живою залишилась тільки сестра Теофіля Марія, котрій виповнилось 88 років.

Отець Іван Михайлів з дружиною на чужині

Сім’я о.Івана Михайліва була однією з сотень сімей священиків УГКЦ в Галичині, котрі є прикладом взірцевого служіння Богу і Україні. Їхні діти були виховані на високих духовних засадах, в любові до Бога й України, і все своє свідоме життя віддали боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

Вічна пам'ять Героям полеглим у боротьбі за волю України!

Зіновій Горін,

дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.