Embedded Files
Дата публікації допису: Mar 26, 2012 9:5:25 PM
Соколівка – (гніздо соколів, ареал їх гніздування та проживання) – яке милозвучне слово! Сокіл – сміливий птах з родини орлів, якого ще за княжих часів використовували наші предки під час полювання на звірів: соколами називають юнаків та мужів, сповнених відваги в боях із ворогами. Так у «Слові о полку Ігоревім...» відважні, хоробрі русичі звуться «ясними соколами».
До образу соколів часто звертаються українські народні пісні, зокрема стрілецькі та повстанські: «Соколи, соколи, ставайте в ряди: нас поклик «Борімось!» взиває...», «Соколом — стрілою злетів би туди...», «Хлопці-соколята» тощо.
Отже, це слово звучить милозвучно та піднесено, і я горджуся своєю Соколівкою, її дзвінкою назвою.
Оскільки я не історик, тому пишу про своє рідне село не наукову розвідку, а свої особисті спогади, зокрема із дитинства. Тому, не претендуючи на історичну довершеність спогадів, більше покладаю надії на їх вплив на моральні, сердечні струни моїх краян, їх патріотичну і генну пам'ять.
Одночасно перепрошую читачів за часте вживання впродовж тексту останньої букви абетки, «я», – однак свої особисті думки і почуття годі висловити без цієї букви.
Вважаю, що мають рацію мої краяни-науковці – Василь Сірський та Євген Сірий, котрі звертають увагу на те, що в навколишніх лісах водились птахи – соколи і від них пішла назва нашого села, а колись містечка з магдебурзьким правом ще з тих часів, коли галицька Русь потрапила під протекторат Литви. Цю версію підтверджують також назви соколівських присілків: Сокіл, Підсокіл, Вірлів, в коренях яких присутні назви «сокіл» та «орел». Названі вище науковці наводять першу письмову згадку про село – 1644 р.
… В нашій Соколівці активно готувалися до національно-визвольної боротьби. Ця боротьба не була якоюсь ідилією, адже одні йшли в УПА, щоб брати зброю в руки для здобуття Самостійної Української Держави, а інші – просто постріляти, похизуватися собою, а були і такі, що хотіли довести свою зверхність над іншими, а навіть і помститися їм за дріб'язкові кривди, хоча таких були лише одиниці.
Молоді люди керувалися різними поглядами, мотивами та прагненнями. Але основна більшість їх була патріотами своєї батьківщини і мріяла про те, що, здобувши Українську Незалежну Державу, забезпечать тим самим і собі волю і кращу долю. Це – однозначно.
Патріотичному вихованню молоді сприяли передусім ідеологічна праця ОУН, а ще раніше – товариств «Просвіта», «Сокіл» та свідомих національної гідності вчителів і священиків, зокрема таких, як о. Володимир Кальба.
Зразком поведінки для селян були також о. Роман ІІІуневич та директори школи Олександр Лесюк і Зиновій Залуцький.
Окрім цього, піднесенню духу боротьби з окупантами сприяли і нестерпні обставини життя українців в умовах панської Польщі, німецько-фашистської окупації і широкомасштабний терор совітів – більшовиків.
На майдані, де по середах ярмаркували купці, ремісники та селяни з усієї округи, щосуботи після роботи збиралася соколівська українська молодь і під проводом виховників-наставників вправлялася у володінні зброєю та фізично загартовувала своє тіло й морально-патріотичний дух, співаючи стрілецькі та повстанські маршові пісні.
За достовірними даними (тепер можна вважати вже раритетними) одним із таких наставників був М. Козловський – голова сокільського гнізда с. Соколівки десь в 20-х роках минулого століття. Заступником голови гнізда був І. Пац, справником – В. Збанок, начальником Р. Левко. Гніздо тоді налічувало 52 члени мужчин, 2 членкині, 30 учасників хлопців і 28 дівчат.
Велику виховну працю виконував серед молоді Кирило Якимець – провідник молодіжної сітки ОУН, який часто виступав з лекціями перед концертом чи виставою.
Я декілька разів брався писати спогади про рідне село, котре в дитинстві знав ще містечком, де вирувало бурхливе життя, від якого я увібрав у дитячу душу палку любов до нашої славної, але багатостраждальної матері – України і непохитно проніс цю любов через усе своє життя.
Ще малим вслухався в історичні розповіді усім серцем. Тато розповідав мені про національно-визвольну боротьбу 20-х років минулого століття, в якій він, підліток, як джура стрілецького полковника брав участь, зокрема в боях під Білою Церквою і був тяжко фізично покараний поляками-галєрчиками, що разом з більшовицько-російськими бандами кривавого ката Муравйова добивали молоду українську державну волю.
Я читав «Дзвіночок», «Малі друзі» та інші періодичні видання, патріотичні твори А. Чайковського, Ю. Шкрумеляка, Уласа Самчука та інших авторів, що дуже впливали на моє виховання і мою душу. По довгих осінніх і зимових вечорах у нашій хаті вголос дуже гарно, задушевно читала тітка Лідуся (Туся), особливо «Кобзар» Т. Шевченка.
У релігійні свята молодь збиралася не лише біля церкви, а й у Народному домі послухати концерти, лекції, подивитись виставу з життя і боротьби українського народу за волю та краще майбутнє, українську драматичну класику.
М. Козловський, який диригував соколівським хором, прославив його на всю околицю. Хор їздив і на Підлиську гору для вшанування пам'яті будителя українства Маркіяна Шашкевича, на честь якого там українська громадськість під орудою о. Кальби звела величний майже тридцятиметровий пам'ятник-хрест, і де щорічно в першу неділю серпня відбувалися урочисті молебні та фестини. З Соколівки їхало та йшло на Підлисся багато молоді – хто на чому мав і міг: на велосипедах, возах, верхи на конях і пішки. Всі були у вишитих сорочках та національних строях, з українською символікою: тризубами та синьо-жовтими прапорами. Ішли патріоти з навколишніх сіл і міст, і навіть зі Львова.
Розповідала мені двоюрідна сестра Рома про те, як батьки обіцяли взяти її з собою на Підлисся, та не взяли. Вона, шестирічна дитина, зайшла до своєї подруги Дарки Сірої, де збиралися в похід вже хлопці-підлітки, однак і їх матері теж не пускали. Тож Рома пішла сама. Ледве якась сусідка вмовила її не йти, бо то дуже далеко. (Треба відзначити, що святкування на Білій горі таїло в собі реальну небезпеку через провокації польських шовіністів та жандармів).
Як же мені приємно і тепер бачити щорічно на Білій горі і Підлиссі наших соколівчан: родини Лехових, Бручковських, Ільницьку О., Збанок-Гогошу А., Шишку А., Паламара І., Сірого М. та ін.
На свята «місто» (центр Соколівки – Торговиця) весело гуло. Євреї виставляли свій крам, солодку воду, морозиво (льоди) та іншу «лігу міну» (ласощі), працювала карусель.
Особливо гамірно, весело і врочисто відбувалося святкування Великодніх свят та ігри-співи гаївок біля церкви. Молодь парами проходжувалась (спацерувала) від церкви до цвинтаря, до могили о. Володимира Кальби або аж до «Вивозу» та назад.
Вивіз – це дорога, яка тягнулася від кінця вул. Широкої в напрямку Грабини і Рижанів. Вона ішла вузеньким яром, зарослим травами і кущами шипшини. Такі дороги ще називають узвозами, наприклад, Андріївський Узвіз у Києві. На нашому узвозі групи молоді могли розміщатися у траві, яка нікому не належала, і відпочивати. Тепер цей Вивіз засипаний землею з узбіч тракторами, а на його початку донедавна була цегельня і тартак – пилорама.
О. Володимир Кальба заповзято боровся в Соколівці та в її околицях проти безпросвітництва, темряви, пияцтва, москвофільства, котре стало заполонювати наш край. Він був добрим оратором і для просвітництва використовував навіть церковні проповіді. Цей священик пропагував погляди Маркіяна Шашкевича серед народу, за що отримав високу оцінку Івана Франка та соколівської громади, яка на його могилі спорудила пам'ятник, подібний до Шашкевичевого, лише менших розмірів. На ньому золотими літерами на голубому тлі написано: «Спи, поки встане воля».
В Соколівській школі Відкрито кімнату-музей о. Кальби, в його ювілейні дні відправляється панахида в церкві та біля його могили. А у 2010 році Соколівська середня школа, якій тепер присвоєно ім'я о. Володимира Кальби, у зв'язку з 145 річницею від дня його народження, виступала у львівському Будинку вчителя. На свято були запрошені соколівчани, які проживають у Львові, випускники Соколівської школи. Почалось і закінчилось вшанування пам'яті ювіляра молитвою. Виступи учнів і вчителів були добре підготовлені і супроводжувалися оплесками глядачів. Мені приємно, що на концерті прозвучала ціла низка моїх віршів, присвячених о. Кальбі. Про діяльність цього відомого священика розповідали парох с. Соколівка о. Василь, вчителі та директор школи Ксьондзик М. Г., науковці Степан Гудзь, Степан Андрусяк, дослідник життя і творчості Володимира Кальби Іван Паламар, Андрій Куляба, художник сакрального жанру соколівчанин п. Біда, з ініціативи якого у Соколівці перед школою відкрито пам'ятник о. Кальбі. В дійстві відкриття пам'ятника взяли участь близько 20 греко-католицьких священиків з околиць та зі Львова під керівництвом архієпископа о. Ковтуна.
Це, безперечно, викликає радість, задоволення з приводу того, що ми не забуваємо своїх героїв, проводирів. А мені приємно, що (за твердженням В. Сірського) брат мого діда Семко Куляба за ініціативи о. Кальби стріляв у польського урядника, який фальсифікував вибори у м. Соколівці на користь поляків.
… Соколівські жиди переважжно займались торгівлею-ґешефтом. Їхні хати та будинки були на відміну від селянських зовні оштукатурені, в першій з надвору (з вулиці) кімнаті був магазин-крамниця (ми називали то – «склеп»). В кінці вулиці Широкої від Вивозу (узвозу) і поля знаходилось їхнє кладовище, яке люди називали «окописьком» – поняття, що походять від слова «копати». На могилах померлих стояли прямокутні плити із заокругленим верхом та написами єврейською мовою. Окупаційна влада зруйнувала окописько. Думаю, що наші сільські урядовці допустили велике святотатство, погодившись із окупантами мостити тротуари вулиць в Соколівці та в Заболот цях цими плитами.
Синагога («божниця», як ми називали) стояла в центрі містечка – справа від «бурку» – кам'яної дороги, яка пізніше стала дорогою до колгоспу. За цвинтарем, на північ від нього був великий фруктовий Зіськів сад.
… Хочу відзначити, що вже за Польщі перед війною у багатьох присілках Соколівки (Грабина, Рижани, Лабач, Підсокіл, с. Баймаки та с. Брахівка) були відкриті початкові українські школи, а в Соколівці силами громади побудували нову двоповерхову семирічну школу. З цього можна уявити про наповнення населених пунктів молоддю. Отже, життя вирувало, розквітло просвітництво, культура, національне відродження.
І тільки з приходом других совєтів – хоч і соколівська школа стала середньою – національно-патріотичне відродження насильно було припинене. Почалася смуга арештів, розправ над патріотами, національно-свідомими громадянами; замість цього насаджувались владою космополітизм (під маскою інтернаціоналізму – російський шовінізм) радянський псевдопатріотизм і розгнуздана боротьба з українським «буржуазним» націоналізмом. Але ця трагічна смуга наступила після Другої світової війни, а поки що вирувало повноцінне патріотичне відродження.
Ярослав Кузик, син дяка Петра Кузика, закінчив Бродівську торгову школу і працював у м. Золочеві, а чотири хпопці-соколівчани вчились у гімназіях. Всупереч польським шовіністичним переслідуванням у Соколівці працювала «Просвіта», «Рідна школа№, «Сільський господар» і товариство «Сокіл».
Окрім цього, осередками культури була хата письменника Володимира Супранівського, автора однієї із перших в Україні поетичних антологій, присвяченої 50-им роковинам з дня смерти Тараса Шевченка «На вічну пам’ять Тарасови Шевченкови» та драми «Легенда віків», праці «Про життє і твори Івана Франка», перекладу повістей «Тарас Бульба» М. Гоголя та «Запорожці в Сарагосі» М. Ординця; а також хата дяка Петра Кузика, всі діти якого вчилися в школах.
Володимир Супранівський — відомий на той час український письменник, перекладач та громадський діяч (походив з приїжджої козацької родини, з ливарників церковних дзвонів, знаних в усій околиці), прожив, як тепер стало відомо, аж до 60-х років минулого століття, переховуючись від більшовицької влади, однак місце його захоронення не відоме. В ливарні Супранівських щорічно відливали 25-30 дзвонів, які «відзначалися мистецькою орнаментикою та красою».
Пам'ятаю, як після приходу «других совітів», коли В. Супранівський переховувався, його сестри не раз приходили до мого тата поговорити, порадитись, а тато давав їм дещо із харчів.
Дяк Петро Кузик виховав шестеро освічених дітей, двоє з яких (Ярослав та Осип) загинули в більшовицьких тюрмах Золочева та Львова мученицькою смертю, коли в червні 1941 р. червона армія втікала на схід, а енкаведистські кати масово масакрували невинних галичан. Його старший син був одружений з моєю тіткою Нусею і працював бібліотекарем «Просвіти», був добрим столяром і дяком.
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 р. Акту про відновлення Української держави громада Соколівки обрала мого тата Миколу війтом і послала його у Тернопіль на курси. Однак, коли німці чи поляки, підбурені доносами другої дружини вчителя Йосипа Моравецького і польського ксьондза, за твердженням дочки вбитого М. Куляби Олександри, розстріляли сімох соколівських поліцаїв (І. Демчука, Д. Дендюка, М, Зробка, М. Коваля, В. Мамчура, М. Носана та М. Кулябу з Підсокола), тоді мого тата запроторили до тюрми. Це і врятувало нас від висилки в Сибір в часи окупації Галичини «другими совітами». Пам'ятаю, що ми тоді переживали дуже велику скруту: мама захворіла, а тато сидів у тюрмі.
У нас поселили німецького офіцера, тому ми (8 членів сім'ї) змушені були тулитися в кухні та в маленькій кімнатці. Цьому офіцерові не сподобалось в нас через те, що нас було багато і діти заглядали до нього в кімнату, тому він за деякий час вибрався на іншу квартиру. Незабаром нам поселили двох фронтовиків: Вільгельма і Фріца. Вільгельм був злий баварець з тілом, оброслим, як вовною, густим волоссям, а Фріц – добрий чех, що пригощав нас шоколадом і помаранчами. Мені тоді думалось: всюди є люди добрі та злі – в кожній нації.
А взагалі, німці не приховували від нас своєї зверхності, ставились як до неповноцінних людей, і я, малий, відчував це на кожному кроці. Це гнітило мою душу. Я навіть одного разу вийняв з кобури пістолет Вільгельма і думав його, сонного, застрелити, але боявся помсти. Той злюка заставляв мене витягати з виходку його гребінець, куди той роззява його опустив, аж поки я не сказав про це татові, а тато пожалівся Фріцові, котрий мав старший військовий чин, ніж баварець Вільгельм.
З мешканцями Соколівки, на мою думку, німці жили в згоді, за винятком окремих випадків, коли за фальшивим доносом польського ксьондза вони хотіли спалити Соколівку, а за вбивство двох німців – розстріляти мешканців присілка Сокіл. Щастя, що знайшлися авторитетні люди (серед них, зокрема, директор школи О. Лесюк і отець Юліан Синишин), які роз'яснили німцям суть справи і довели непричетність українських мешканців до вбивств двох німців.
В дитинстві я дружив з Іваном Дендюком, сином розстріляного німцями поліціянта Дмитра Дендюка, Євгеном Карпієм та поляком Геньом, і вони були для мене добрими приятелями, оскільки тої лютої польської шовіністичної зверхності стосовно українців ми, діти, ще не відчували.
Однак процес спольщення, хоч не дуже вочевидь, відбувався. Він, наприклад, зачепив навіть родину Супранівських, прізвище якої, як і деяких інших українців, придбало суфікс – «сякий». До цього спричинялось багато чинників, зокрема, доступ до певних впливових державних сфер, пільг, уникнення додаткового оподаткування, переслідувань тощо.
Ворожнеча між поляками і українцями розпочалася перед Другою світовою війною, а особливо, коли поляки стали співпрацювати з німцями, а пізніше, в час війни, і з більшовиками. Така ж співпраця з окупантами була характерна і для євреїв. Хоч, на мою думку, польські шовіністи вічно проявляли свою зверхність щодо українців і євреїв (жидів), котрі були завжди прихильниками панівної нації, тож виступали на боці загарбників. Відомо нам усім з історії, що євреї допомагали польським панам гнобити бездержавних українців як управителі їхніх маєтків, лихварі, корчмарі та «жельмани» – орендарі українських церков та храмів.
Пам'ятаю, як німці забирали їх до Бродів, до «гета», а тих, хто рятувався втечею, розстрілювали на місці. Я бачив і довго не міг забути, як німаки спіймали якусь єврейську родину, котра втікала до лісу. Серед них була і маленька дівчинка із золотастими кучерями – подібна до ангела; тож її разом з дорослими погнали на розстріл. Все «місто» було в руїнах, переповнено страхом і смертельною тишею. То були страшні часи, які породжували і роз'ятрювали міжнаціональну ворожнечу...
Але згодом уцілілі будинки поступово заселяли українці, або їх розбирали і відвозили до райцентру – с. Заболотці.
Стосовно українсько-польсько-єврейських відносин, то вони довгий час, як я уже згадував, були мирними і толерантними. Нашими сусідами були євреї: Йойна, Волько, Лахманка; моя бабця по мамі була полька, а я ходив до церкви та інколи і до костелу. Однак ворожнечі не відчував. Правда, розповідали мені, що польський ксьондз хотів мою маму і тітку записати на «польське», але дідуньо не дозволив; коли ж ксьондз наполягав на своєму, то дідо вигнав його з хати.
Дехто за «шмат гнилої ковбаси» переходив на ту «шляхту загродову», але то були поодинокі випадки. (Появлялись наші галицькі Мартини Борулі).
Стосунки з поляками загострилися у передвоєнні та воєнні роки. Були в Соколівці знищені декілька родин, котрі виїздили до Польщі. Розцінюю це як злочин: мародерство чи сліпу ненависть.
Повернемось, однак, трохи назад. Пригадую ще, що в 1941 р. директором Соколівської школи був Лесюк Олександр, який походив із Ражнева. Родина Лесюків, яка приїхала в наше село в 30-х рр. минулого століття, була патріотичною і відданою українській справі. Особисто Лесюк Олександр користувався авторитетом серед мешканців Соколівки, особливо серед її української громади.
Хоч поляків було приблизно лише 200, вони збудували посеред центрального майдану містечка великий будинок – клуб «Кулко рольніче», в якому поміщалася також і їхня молодіжна шовіністична організація «Стжельци».
Шестирічна чи семирічна соколівська школа в ті часи знаходилася в центрі містечка поруч з церквою; до тої школи тоді ходили українці, поляки і євреї. Директор школи О. Лесюк проводив велику національно-патріотичну роботу, насамперед стосовно підтримки «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського
господаря» та "Сокола". Він допомагав керівникам хору (І. Сірому, І. Почапському, М. Козловському, Я. Кузику) залучати в хор молодь, організував при читальні «Просвіти» драматичний гурток, а також гурток вивчення української історії, підтримував кооперативну крамницю, брав участь в організації щорічних серпневих походів до Підлисся, присвячених Маркіяну Шашкевичу, а також на козацькі могили до Берестечка.
З вибухом війни у 1941 р. настали трагічні дні і для Соколівки. Московські танки підпалили декілька людських осель, понівечили дах костелу, вбили сільського хлопця.
О. Лесюк теж врятував життя мого батька, якого відкликали з курсів, бо переконав німців, що мій тато не міг бути причетним до розстрілу поляків, оскільки тоді він був на курсах війтів. Гестапівський суд засудив батька до ув'язнення. Тож він відсидів свій термін у Золочівській та Тернопільській тюрмах. Згодом Лесюк залишався добрим приятелем нашої родини та родини мого вуйка Івана Куляби. Коли він виїжджав за границю (жив у Торонто) перед наступом совітів, то навіть залишив у нас скрипку свого сина, бо вже з відступом німців на нього чатувала большевицька підпільна боївка, котра хотіла його арештувати і знищити. Тому він мусив переховувався на присілку Кудляки.
Директор Лесюк дбав про своїх учнів, сприяв тому, щоб кращі з них поступали щорічно у Львівську гімназію, особисто підвозив їх до Львова та влаштовував на навчання і в бурсу. Про це з вдячністю згадують доценти Ужгородського університету Сірий Євген Іванович та Львівської політехніки Носан Володимир Миколайович.
Допомогла йому врятуватися служниця Зробок Михайлина (дівоче прізвище Папірник) – мати редактора Бродівської районної газети «Голос відродження» Зробка Богдана, яка не зрадила їхньої родини. Тож вони, залишивши все майно, втекли від більшовицьких переслідувань за кордон. Відомо, що дорогою за границю родина Лесюків була пограбована у Перемишлі, що син Олександра Лесюка Лука (Уцьо) став лікарем, а донька його Варвара (Атя) нещодавно приїжджала з Монреаля в Соколівку, щоб відвідати місця свого дитинства.
Пам'ятаю наступ радянських військ у липні 1944 року. Ми, всі сусіди, сховалися від стрілянини в бункері, який побудували в саду Сірого Івана (Смутка), і серед нас була його жінка, хвора на ноги, котрі гноїлися і дуже смерділи, а вхід до сховку був закритий подушками, тож свіже повітря до нас не доходило. Діти дуже плакали. Коли ж, зрештою, відкрили вхід, то на нас наставив ручний кулемет молодий рудий німець і почав, погрожуючи зброєю, лякати всіх. Він був п'яний, отже ледве його заспокоїли.
За деякий час зі сторони Лабача почулось «ура!», і німець-смертник швидко зник. Тих німців, що «обороняли» Соколівку, було лише декілька, вони були приречені на смерть, тому їх називали смертниками.
Потім ми, діти, бачили багато вбитих москалів, котрі були кинуті в атаку «доблесними» командирами, і їх викосили з кулеметів ті п'яні смертники.
Хтось із окупантів запалив нашу церкву, і вона, як смолоскип, горіла. Боже, як то було страшно!.. Наша церква, здавалось, до Бога волала: «Отче небесний! Зупини їх, тих безумних людей! Що вони чинять!?»
Церква спалена окупантами
Я подібне воєнне страховисько пережив ще за тиждень-два до «визволення Соколівки», коли налетіла радянська «ескадрилья» літаків і почала кидати бомби на худобу, яку вони тоді, мабуть, прийняли за німців. Я тоді був пастухом череди. Загинули тоді від бомб мої ровесниці, пастушки, Попкова Мариня і Ганушкевичева Ірина... Не дай Боже, щоб таке повторилося!..
Коли ми покинули сховок і повернулися додому, то в малиннику, де стояла діжечка сиру, сиділи червоноармійці і їли той глевкий сир, який ставав їм у горлі. Ми їх мало розуміли. Вони питали, яка то «деревня»?, а мама називала їм дерева; де тут «лавка»?, а ми показували їм в хаті «бамбетель» і т. д. Потім вони забрали татів ровер і пішли до «міста». Батьки викупили у них той ровер за пляшку горілки.
Через деякий час була вибрана сільська влада, а також запрацювала школа. Я трохи ходив до школи ще за німців, коли нас вчили дві олеські вчительки Дубенківни. Тепер же школа стала десятирічкою і приїхало до нас декілька вчителів зі східних областей України та фронтовиків. Їх бандерівці не чіпали.
А в нас пішло в УПА багато хлопців. Чимало їх загинуло героїчною смертю, як-от: Якимець Кирило (псевдо «Бескид") – крайовий провідник ОУН. Про нього я написав поему «Бескид». Пранда, тепер від упівців Юрківа та Думанської з Ясенова я взнав, що «Бескид» загинув у криївці біля села Опаки, в цих же краях, на Золочівщині і що в криївці разом з ним було ще три партизани. Вони чинили відчайдушний опір, а потім, щоб не датись в полон, пострілялись. Господарів хати вивезли на схід.
Ще у 1952 р. в хаті Остапа Ладики на вул. Брідській вояки УІІА, які там переховувалися, дали бій енкаведистам і героїчно загинули.
А скільки людей вивезли в Сибір?!.. А скільки звідти не повернулося?! Ось приблизний перелік соколівчан – жертв Другої світової війни:
– 65 загинуло у рядах УПА та катівнях НКВД;
– 12 пропало безслідно на війні;
– 84 заслані в Сибір.
Хотів би назвати своїх сусідів, тоді молодих, які героїчно боролися проти окупантів і загинули в цій боротьбі з лютим ворогом чи були жорстоко покарані виселенням в Сибір. Це, насамперед, сім'я Мельників, два сини яких боролись в УПА, це два брати Кузики – Роман і Володимир, Зробок Юля, Золотоцький Іван, Паламар Василь, Гогоша Іван, Стус Іван, Якимці Киримо та Ліда, Якимець Микола, Кіпрани Володимир і Стефа та ін. Два соколівчани – Андрухів Микола та Гайвась Ярослав – працювали у проводі ОУНм за кордоном. Гайвась керував розвідкою. Недавно обидва померли.
Страшних, нелюдських поневірянь зазнали мої родичі з Андруховичів-Шенгерів та Видрівських.
Брат мого діда Іванка – Андрій Андрухів – учив своїх дітей. Його син Микола і невістка Ольга працювали учителями, дочка Михайлина теж була учителькою, всі вони – члени ОУН, співпрацювали з УПА, як і внучка Олеся та молодший син Володимир, тобто всі діти були борцями за Україну.
Всіх їх москалі арештували і засудили на довгі строки, дружина діда Андрушка – бабця Галька, що походила з родини Супранівських – була вивезена в Сибір. Дідові Андрушкові і внукові Оресту вдалося втекти і уникнути висилки. Згодом вони майже щоденно висилали посилки комусь із рідних.
ВИПИСКА З «КНИГИ ПАМ'ЯТІ УКРАЇНИ»
с. Соколівка, Буський район
Андрухів Федір Васильович, 1911 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у червні 1941 р.
Безхлібник Йосип Матвійович, 1908 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у 1942 р.
Безхлібник Михайло Матвійович, 1906 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 2.04.1945 р. Похований у Калінінградській обл., Російська Федерація. Вороновський Федір Павлович, 1908 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Помер від ран 3.11 1944 р. Похований у смт Великому Березному Закарпатської обл. Гогоша Володимир Іванович, 1917 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Гогоша Володимир Петрович, 1912 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Дендюк Володимир Лук'янович, 1919 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Помер від ран 2.08.1941 р.
Дендюк Михайло Васильович, 1919 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у серпні 1944 р.
Дендюк Михайло Іванович, 1910 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у червні 1941 р.
Дендюк Ярослав Ілліч, 1914 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у серпні 1944 р.
Дубасевич Володимир Михайлович, 1909 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у 1944 р.
Дяків Тимофій Семенович, 1919 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944 р.
Зробок Володимир Андрійович, 1915 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Зробок Володимир Іванович, 1916 р., українець, мобілізований у 1944, р., рядовий. Загинув у 1945 р.
Костюк Іван Васильович, 1915 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув. 23.01 1945 р. Похований у Краківському в-ві, Польща.
Костюк Іван Ілліч, 1911 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 14.01.1945 р. Похований у Краківському в-ві, Польща.
Кузик Михайло Лук'янович, 1919 р., українець, мобілізований у 1940 р., рядовий. Пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Левко Антон Іванович, 1915 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944 р.
Левко Микола Васильович, 1913 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Помер у німецькому полоні 19.01.1941 р.
Левко Ярослав Михайлович, 1914 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Лесик Іван Олексійович, 1912 р., українець, мобілізований у 194І р., рядовий. Загинув у 1942 р.
Лех Микола Васильович, 1919 р., українець, мобілізований у 1940 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Макогін Дмитро Федорович, 1912р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий, Загинув у 1941 р.
Малицький Іван Михайлович, 1923 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув 5.11.1944 р. Похований у Словаччині.
Мельник Федір Петрович, 1906 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Паламар Віктор Андрійович, 1914 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Паляниця Віктор Андрійович, 1914 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у січні 1944 р.
Петришин Григорій Андрійович, 1912 р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 18.11.1944 р. Похований у Жешівському в-ві, Польща.
Покровецький Микола Олексійович, 1908р., українець, мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у травні 1945 р.
Рева Іван Тимофійович, 1913 р., українець. Мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944 р.
Сірий Роман Іванович, 1914 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у жовтні 1944 р.
Сірий Яків Данилович, 1916 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1941 р.
Тернавський Степан Іванович, 1911 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у 1941 р.
Тиховецький Василь Костянтинович, 1918 р., українець, мобілізований у 1941 р., рядовий. Загинув у 1944 р. Похований у Польщі.
Тиховецькнй Микола Васильович, 1919 р., українець, мобілізований у 1940 р., рядовий. Пропав безвісти у вересні 1944 р.
Тітка Михайлина учителювала тоді у с. Гавареччині і виконувала обов'язки зв'язкової: як розповів мені недавно один гаваречанин – тримала постійний зв'язок «з лісом», з неї страшно знущалися енкаведисти на допитах: її ноги були у суцільних шрамах від побоїв, що змусило її носити довгі плаття та спіднички, щоб прикривати сліди каліцтва. На щастя, всі з родини повернулись в рідні місця, тільки внучка Олеся, вийшовши заміж за засланого латиша, виїхала у Латвію.
Родина Івана Видрівського, який за дружину мав мою тітку Юлю і працював керівником хорових колективів, духових оркестрів та дякував у Глинянах (Золочівщина), будучи там головою «Просвіти», була теж заслана в Комі АРСР, звідки не повернулася. Найменший син Андрійко помер з голоду-холоду ще у вагоні і був «запораний» у сніг на одній зі станцій. Юрко помер від недоїдання у Комі десятирічним хлопчиною; найстарший син Микола там оженився з дівчиною з івано-франківської родини, теж засланої туди. Вони не змогли повернутись в рідні краї, бо не було до кого й до чого (не було житла), тому померли на чужині. Їхні діти, як і багатьох репресованих, які не мали до кого повернутись, зросійщились.
Таких прикладів можна навести багато.
Два мої сусіди Мельники (Хамрози) – Михайло і Володимир – були в УПА. Володимир (Ладик) загинув, зраджений сексотою, у бункері; старих батьків вивезли на Сибір, а обійстя рознесли, знищили. Коли батьки повернулись, то їх поселили за селом у кинутій людьми хижі (халупі). Хтось до них вночі кілька разів приходив, казали, що це син Михайло, який жив десь під чужим прізвищем. Так у самоті вони й повмирали у чужім кутку.
У 1949-50 роках у Соколівській школі організували комсомол, а в селі – колгосп. Люди були вбогі, перелякані, невпевнені у завтрашньому дні, але посилали вчитися дітей, сподіваючись на краще їхнє життя.
А вороги скаженіли. Здолавши озброєну до зубів гітлерівську Німеччину, вони більше десяти років після війни не могли «втихомирити» галичан, які всіма силами і всім серцем своїм підтримували боротьбу ОУН-УПА. Проти українських партизанів і мирних галичан Кремль змушений був кидати не тільки спецвійська НКВД, а й фронтові дивізії солдат, котрі поверталися із Західної Європи. Ці війська «вичісували» ліси і села від бандерівців автоматними і кулеметними чергами, проштрикували хати, стодоли, шопи, садки й огороди – усе, що викликало підозру – гострими сталевими стержнями та шомполами, діставши назву «червоної мітли». Але і ці не допомагало знищити УПА.
Тому окупанти змінили тактику фронтальної боротьби з нашими борцями, організувавши спецзагони «Упирів» із зрадників, сексотів і запроданців для розкладу лав ОУН—УПА зсередини. Ці спецзагони були переодягнені під упівців, тож під видом УПА тероризували мирних громадян, часто навіть солдатських вдів і радянських «патріотів», творячи вбивства, розбої, грабежі, підпали з метою компрометування справжніх бандерівців.
Пам'ятаю, як такий провокаційний загін під виглядом волиняків-наливайківців перед Зеленими Святами (Трійцею) в 1945 р. прибув у нашу Соколівку, щоб заманити у свої лабети місцевих патріотів-упівців. Перед прибуттям цих «волиняків» до нашого села чути було постріли зі сторони Лабача. Як виявилось, це була імітація битви «волиняків» з енкаведистами. В цьому бою «волиняки» буцімто полонили добре відомого жорстокими діями керівника кагебістської боївки Коваленка і привезли його на возі до Соколівки, щоб вчинити над цим катом відкритий суд.
Спочатку ці «Упирі» зупинилися на хуторі Підсокіл, а потім привезли Коваленка у центр Соколівки, де на майдані мав відбутися інспірований суд над полоненим. Тв соколівчани вже здогадувалися, що це підступна зрада, хоч деякі і повірили цим псевдопартизанам, як, наприклад, Почапський Степан («Гендзур»). Він уже гасав на коні з ворожою розвідкою, показуючи їй те, що її цікавило.
Під вечір засурмили на схід людей, але дорослі самі не йшли, лиш посилали на мітинг-суд дітей та старих. Ми, діти, протягом дня збиралися біля церковної дзвіниці і жбурляли в Коваленка, ніби прив'язаного до полудрабків воза, камінцями, за що вартові лаяли і відганяли нас, бо серед хлопців були і такі, наприклад, як Євген Пац, що попадали в ціль.
Навколо майдану на основних вулицях стояли замасковані в городах кулеметники-вартові, щоб не випускати з пастки-майдану місцевих партизанів. Селом ішла поголоска, що то кагебістська провокація. Серед старших людей і дітей на ярмарковій площі крутилися два соколівські чоловіки-партизани: Коваль Федір і Рокита Василь, які, запідозривши зраду, намагалися вирватися з пастки, тож побігли в огороди, щоб втекти – сховатись. Та прогриміли ворожі кулеметні черги і скосили їх. Народ таким чином остаточно переконався у зраді, тому провокація не вдалася – люди розбіглися по домівках, а розлючені енкаведисти кинулись грабувати село. Цілу ніч напередодні Зелених Свят вони нишпорили у хатах і забирали все, що потрапляло їм на очі: білизну, одяг, продукти. Декого забрали на допит в районну катівню НКВД.
Такі операції цей спецзагін «Упирів» провів ще у Білому Камені, Підкамені, де був вщент розбитий воїнами УПА.
Пам'ятаю, як москалі знущалися не лише над живими, а й над убитими, тіла яких удавалось катам захопити і відвезти у райцентр. Їх виставляли на майданах у районі для впізнання рідними, а якщо ті признавалися до вбитих, то їх вивозили в Сибір.
Для комсомолізації учнів був присланий такий собі голодранець, хоч повторно списуй з нього «патрет» Павки Корчагіна, – Павлік Харчевніков, який крутив кіно і «записував» у комсомол. Тримали учнів в школі до пізньої ночі, щоб їх записати, лякали, погрожували наганом, виключали зі школи. Багато учнів тоді покинуло школу.
В колгоспі заробляли мало. Щоб допомогти мамі виробити норму трудоднів (180-200 трудоднів на рік), ходили до колгоспу і ми, діти, а тут ще й арештували тата. Біда! Головою колгоспу тоді був Демчишин Михайло, родом із с. Тур'є. На колгоспну роботу гнали, як за панщини кріпаків.
Потім колгосп під керівництвом соколівчанина Івана Якимця поступово окріп, зміцнів, побудував дорогу, будинок культури, колгоспну контору. Але вже не співали сільські вулиці, культура в селі ниділа та занепадала. Закривали церкви, насаджувалася російська мова, українська – переслідувалася, а під гаслом боротьби з «буржуазно-націоналістичною» ідеологією творилася єдина спільнота – «радянський народ». І на це не було ради, бо за найменший спротив – звільнення з роботи або й тюрма. Люди в селі стали недовірливі, затуркані, боялись один одного.
Я добре це усвідомив, коли працював завучем, а потім і директором Пеняцької СШ та головою предметної комісії учителів української мови та літератури Бродівського району з 1957 по 1970 р. Тоді мене покликали вперше в КДБ за те, що я поширюю націоналістичні ідеї серед учнів, учителів і населення. Духовно і морально мене підтримували педагоги Брідщини Олексюк Юліян, Сірська-Лагола Ярослава, Іваночко Наталя, Корольчук Володимир та ін. Низький їм уклін за це!!!
Page updated
Report abuse