Дата публікації допису: Nov 13, 2013 7:4:57 PM
«Битим шляхом на Житомир тягнуться з Києва довгі валки обозів;.. Попри вози і обози йшло багато військовиків УГА, багато цивільних утікачів. Одні йшли з похиленою головою в сторону Галичини, другі на захід у незнане... Попри віз обозу Ліквідаційної комісії ішло чотирьох людей: один дуже молоденький, два старші, а четвертий мужчина у поважному віці, але простий як свічка, зі здоровим осмаленим лицем. Усі вони нагадували вояків як не якою частиною одіння, то поставою, навіть отой молоденький, що не мав вояцьких літ... Дорога відвороту йшла на Коростень. Цілу цю дорогу «мужчина в поважному віці» пройшов пішки, перебуваючи легко і спокійно всі труди та невигоди. Спав де попало, на майданах, у кущах, на сіножаті, а рідко коли в хаті... Не досипляв, бо не раз і серед ночі треба було рушати в дальшу дорогу, не доїдав, бо не все можна було дістати щось у селі. Але це не впливало на «його» самопочутт. Його думки постійно були зайняті трагічним положенням Української Армії...»
Так описує стрілецький боян УССів пор. Роман Купчинський останній бойовий шлях Начального Вождя Української Галицької Армії, генерал-четара Мирона Тарнавського, ад'ютантом якого він був, яким ішов він разом з найстаршим сином (Тарнавського) Омеляном і братом Романа хор. Богданом в липні 1920 року, після розв'язання Української Галицької Армії.
Понад 150 км шляху ішов на рівні зі всіма своїми стрільцями бойовий Генерал, який і у 51-річному віці був повним енергії і завзяття, планів і звершень, добрим товаришем і заопікуючим батьком.
Такими ж спільними рядами і в такі ж погідні липневі дні вони ще раз пройшли разом по життю рівно через 17 років, коли прощались назавжди з своїм Генералом.
Мирон Тарнавський народився 29 серпня 1869 року в селі Барилів на Львівщині в старій священицькій родині, яка була споріднена з родиною Маркіяна Шашкевича.
Ще й сьогодні не вщухають суперечки відносно повіту, до якого слід віднести село Барилів. Українська Загальна Енциклопедія стверджує, що це село є в Радехівському повіті,, а в 1869 році село Барилів входило до складу Брідського повіту. Такі суперечки завжди виникають стосовно геніальних особистостей, коли питання йде про розподіл долі слави. Ми ж більше схильні всю славу віддати Брідському повіту, бо саме під час навчання в гімназії в м. Броди майбутній Генерал чітко визначив свою життєву дорогу. Одну єдину. Раз і назавжди: Армія.
Такий вибір був незвичним і обставини, в яких приймалось це рішення, не спонукали до нього. Тим більше, що він приймався в священичій родині – батько Еміліян був парохом села – з давніми традиціями. Дорогу служіння Богу обрав і його рідний брат.
Брідщина, Сокальщина, Радехівщина були тими повітами Львівщини, де найбільш сильним, з усіх її повітів, був москофільський рух. На той час і в Бродах не було української гімназії.
І в цих умовах в стінах німецької гімназії зростали і мужніли два могутніх Велета України: однолітки Мирон Тарнавський і Іван Труш.
Міцний характер, тверда воля, впевненість у собі і віра у своє призначення повели одного в Краківський музей Красного мистецтва, а другого у Львівську старшинську школу. По закінченні студій М. Тарнавський військову службу проходить у 30 батальйоні, що був розміщений в м. Броди. Тут його і застає І Світова війна. І перше бойове хрещення капітан Тарнавський пройшов під Радивіловим, а далі приймає участь у бойових діях у складі 35 піхотного полку.
Метаморфози життя талантів усіх епох, усіх урядів – їх неприйняття володарями і пануючою верхівкою. В 45 років тільки капітан, а за 5 років І Світової війни пройшов шлях до генерала-четара, Начального Вождя Української Галицької Армії.
Завжди і всюди на перший план він ставив роботу, тобто військову справу. Вдосконалювався постійно сам і вимагав вчитись своїх підлеглих. Проте ця вимогливість не мала нічого спільного з солдафонством.
Крім вояцької душі, мав у собі безмірну доброту і щирість серця. За кожним вояком бачив рідних синів і так відносився до всіх. Постійно заопікувався їхнім побутом, думав про кожного солдата і дорожив кожним. Тим-то і заслужив він найвищу відзнаку вояцьку – вони признали у ньому свого батька.
А в роки війни воював не числом, а вмінням, ніколи не посилав солдат на вірну смерть. Особисто був вояком впертим і завзятим. Тим-то і був незручним старшинському загалу, тим-то його не помічали. А він задля життєвої кар'єри не гнувся ні перед ким, не вислуговувався.
Більше того, завжди М. Тарнавський висловлював свою думку без огляду на старшинське звання опонента, різко засуджував некомпетентні рішення Начальної Команди австрійської Армії. І це не сприймалось як зарозумілість, бо старшина М. Тарнавський не щадив себе в бою, йшов уперед, не заслоняючись ніким і нічим, не зважав на небезпеку. Жартував: для мене куля ще не відлита.
Проте у багатьох старшин авторитет М. Тарнавського серед солдат викликав почуття заздрості, яке заводить далеко від істини.
Саме, напевне, базуючись на розмовах з такими заздрісними старшинами Степан Шухевич у своїх «споминах» місцями стримано писав про М. Тарнавського, як про чоловіка безперечно чесного, дуже симпатичного, доброго, з вродженим розумом. «На фронті не показувався ніколи і не збраку відваги, – пише С. Шухевич. – Рішуче цього не можна йому було відмовити. Але він страшенний фаталіст».
А на підтвердження відваги Мирона Тарнавського в той час (лютий 1919 р.) команданта II корпусу Галицької Армії Степан Шухевич пише, що була ситуація, коли наша делегація на чолі з М. Тарнавським ішла до Львова на переговори з поляками. І в цей час наші стрільці відкрили, через помилку, по делегації вогонь, змусивши всю делегацію лягти на землю. А далі всі, за прикладом М. Тарнавського, під вогнем короткими перебіжками, піднімаючись і знову лягаючи, добирались до польських окопів.
А воїни 35 австрійського піхотного полку згадують, як тодішній (в 1915 р.) командант батальйону Тарнавський не на коні, а пішки, з крісом через плече йшов попереду куреня, як звичайний вояк, твердим вояцьким кроком, все привітний, усміхнений, бадьорий.
І поряд з цим був незвичайно скромним, не вибагливим. Ніколи ні перед ким не хизувався своїми вчинками. Навіть, полишаючи спомин, не розкрив багато подій, до яких був причетний.
За нього говорили інші. Так, другий стрілецький боян Лев Лепкий залишив для історії вчинок в 1914 р. капітана Мирона Тарнавського, про який писалося в німецькій військовій літературі, коли йшла мова про «Rеіtеrsсhlасht nеi Jаrоslаwiсе» (битва під Ярославичами, коло Олієва), як про найвищий прояв вірності військовій присязі старшини і його солдатів.
«Під натиском переважаючих військових сил Антанти команда 35 піхотного полку кинулась у розтіч і лише сотня капітана Тарнавського, окопавшись на краю ліса, безупинним вогнем відбивала атаку за атакою. І сотня стояла, як острів серед бурхливого моря, стояла непорушна. Сотник зробив її твердою і відпорною, завзятою і відважною, сам дав приклад погорди смерти і сповнення вояцького обов'язку». Його ім'я увійшло в історію Світової війни, – писав Л. Лепкий, – у список її великих героїв.
Так було і в інших боях. М. Тарнавський виказував великий військовий талант, завзятість та холоднокровність серед найбільшої небезпеки. Так було і в боях впродовж усього 1915 р. – за Маківку, Болехів, Калуш, Галич, Семаківці, Завалів, Росоховатець, Дарахів, Настасів,. Семиківці.
Саме під час цього приходу, коли він ішов поруч Легіону Українських Січових Стрільців, Мирон Тарнавський відчув душевний неспокій, в ньому прокинувся і змужнів Українець, саме тоді він прийняв остаточне рішення домогтись переводу в Легіон УССів.
І це йому вдалося здійснити. У січні 1916 року майора Мирона Тарнавського призначають командантом Вишколу УССів, який розташувався з початку в с. Свистільники (Рогатинський повіт), а опісля в с. Розвадів (Миколаївський повіт).
Саме тут відбулось те, що стало зрозумілим лише пізніше. Українські воїни-галичани знайшли свого Вождя, а їхній майбутній Вождь – знайшов свою Україну. Вона, була у кожному стрільцеві, вона була в тій ідеї, заради якої УССи вийшли на терен І Світової війни – здобути незалежну Українську Державу.
Вони не могли не стати товаришами Мирон Тарнавський і Роман Купчинський, і Лев Лепкий, і Осип Курилас, і Іван Іванець, і Микола Угрин-Безгрішний, і Михайло Гайворонський та інш., які самі безмежно любили Україну і служили їй до кінця.
А для молодих, безвусих стрільців скоро Мирон Тарнавський став батьком.
Начальна команда Австрійської Армії перша відчула небезпеку такого Союзу.
Бо до сих пір до Легіону УССів не допускались фахівці-військові Українського роду. Згадаймо, що на чолі Легіону стояли судовий радник, старшина запасу Теодор Рожанківський, якого змістили тільки за те, що відмовився відправляти ще зовсім «зелених» стрільців на фронт, директор Рогатинської гімназії, старшина запасу Михайло Галущинський.
Новим командантом Легіону УССів був призначений знову старшина запасу Григорій Коссак з явно вираженою проавстрійською орієнтацією. Потім комендантами призначались кадрові військові, але іноземці: австрієць Антін Варивода і чех Франц Кікаль.
Наказом Начальної Команди Армії Мирон Тарнавський був повернутий у свій рідний 35 піхотний полк на коменданта куреня.
Доля знову йому підкинула нові випробування. Декілька спроб оволодіти позиціями на лінії Куропатники-Бишки не принесли успіху австрійським військам. Позиції були зайняті, коли наступом керував Мирон Тарнавський. Солдати куреня Тарнавського першими захопили переправу через р. Збруч в липні 1917 року.
Цю військову подію віденський маляр Франц Тріммель відтворив на окремому полотні.
Авторитет у вищому старшинському колі Австрійської Армії Мирона Тарнавського став таким високим, що після загибелі Франца Кікаля, його призначають Командантом Легіону УССів.
Проте недовго тривала нова так бажана зустріч Коменданта і УССів.
Після проголошення в червні 1917 р. II Універсалу Української Центральної Ради в Києві воїни-українці двох воюючих держав почали брататися. Лінії фронту, як такої, між ними не було. Вони ходили по черзі один до одного. І розмовляли, розмовляли, розмовляли. Про Українську державу. А потім і в Начальну Команду Армії пішов рапорт про дозвіл на святкування свята проголошення III Універсалу, яким проголошувалась Українська Держава. Під цим рапортом поставив свій підпис і Мирон Тарнавський.
Це і стало приводом, що Тарнавського перевели в інше місце, а командантом УССів поставили австрійського старшину українського роду Осипа Микитку. Якою то сильною структурою, невичерпним національним джерелом були УССи, яким то був незвичайний час, що відкрив можливість створення незалежної суверенної Української Держави, що і цей австрійський старшина став українським старшиною, а в кінці 1919 року став Начальним Вождем Української Галицької Армії.
Після зняття з посади Коменданта Легіону УСС Мирон Тарнавський призначається референтом з українських справ при одній з австрійських дивізій, потім завідує цивільними справами м. Жмерінки.
А невдовзі майора М. Тарнавського призначають командантом табору поворотців з полону в Дарниці. І цю посаду він використовує для України. Під своє «крило» він збирає всіх українців воїнів вірного йому 35 піхотного полку, стрільців Легіону УССів. Ними він поповнює Київський Курінь Січових Стрільців. І тут його знаходить «невсипуще око» Начальної Команди Австрійської Армії. Присвоївши звання підполковника, його призначають командантом 16 тарнівського піхотного полку, що стояв у Бірзулі.
Саме тут він довідується про події 1 листопада 1918 р. у Львові. Що повинен був зробити Український патріот у ці хвилини? Тільки одне: якомога швидше поспішати до Львова. І вони поспішали: Мирон Тарнавський з Бірзулі, Степан Шухевич з Одеси, Віктор Курманович з італійського фронту, Осип Микитка з Чернівців.
У своїй праці «Визвольна Боротьба на Західно-Українських Землях в 1918-1923 р.р.», виданий у Філадельфії в 1956 році, Сидір Ярославин зазначає, що заходами д-ра Степана Барана, д-ра Василя Панейка, д-ра Степана Томашівського і д-ра Володимира Охримовича у Львові було засновано таємний Центральний Військовий Комітет.
Розвиток подій не підтверджують це. Очевидно, таємний Центральний Військовий Комітет утворили самі старшини, що були у Львові. Тим-то найбільш активним серед них виявився підхорунжий УСС Дмитро Паліїв, пізніший ад'ютант Начального Вождя УГА Мирона Тарнавського.
Якби засновниками Військового Комітету були шановні члени Національної Ради, то вони повинні були б подбати про вищі старшинські кадри. Вибір був великий. На той час в Австрійській армії служили генерали-українці Вітошинський, Кобилянський, Лаврівський, Шепарович та й ті кадрові військові, про яких ми говорили вище. Проте їх не шукали, а натомість уряд ЗУНР звертався до Центральної Ради про допомогу Військового проводу для Галицької Армії, яка надійшла у постатях генерала-хорунжого (пізніше генерал-поручника) М. Павленка-Омельяновича і полковника (пізніше генерал-хорунжого) Євгена Мишковського лише в грудні 1918 р.
Як старшина високого військового обов'язку Мирон Тарнавський перевозить увесь свій 16 полк Окружною дорогою до Тарнова, де він був приписаний, а сам вирушає до Львова.
І цей поворот примусив Мирона Тарнавського дорікнути долі, він став фаталістом.
Вже у самому Львові він був заарештований поляками: його постава запам'ятовувалась з першого разу. А зі Львова його вивозять до табору в Дембю.
Але він мусів бути з власним народом – це також його доля. І на 50-му році життя він тікає з табору, а далі через Відень і Будапешт прибуває до Станиславова, куди переїхав після 3 січня 1919 р. уряд ЗУНР і зголошується до Державного Секретаря Військових Справ полк. Дмитра Вітовського, який стояв на чолі Листопадового Зриву.
В цей час якраз йшло формування Галицької Армії і Мирон Тарнавський в ранзі полковника призначається Комендантом групи «Схід», а потім II Галицького корпусу, до якого включається як основа за № 1 Бригада Українських Січових Стрільців з сот. Осипом Букшованим за команданта.
До корпусу входили також бригади: 2 – Коломийська (командант – пполк. Ф. Тінкль), 3 – Бережанська (командант – пполк. А. Вольф) і 4 – Золочівська (командант – отаман С. Шухевич.).
І на всіх постах Мирон Тарнавський не зраджував своїм звичкам, а ні відношенню до стрільців. Тим-то до полковника М. Тарнавського була найбільша довіра серед старшин УГА. Його слово, та й саме прізвище заспокоююче діяло на стрілецькі уми. Диктатор ЗОУНР Євген Петрушевич змушений був присвоїти йому звання генерала-четара, що сталося 12 червня 1919 року.
І тому, коли 28 червня 1919 р. почалася друга офензива польської армії, яка примусила до відступу УГА, тільки постать Мирона Тарнавського спинила дезорганізацію армії. І у складній ситуації він одинокий взяв на себе тягар незвичайної ваги – відповідальність за всю УГА. І в повному організованому порядку переправив УГА 16 липня 1919 р. через Збруч.
І, об'єднавшись з Дієвою Армією Української Народної Республіки, Українська Галицька Армія стала в обороні завоювань VI Універсалу. Найвизначнішим успіхом спільних дій стало здобуття Києва 31 серпня 1919 р.
Трагічною для стрільців УГА стала осінь 1919 року. Сльота і безперервний дощ спричинились до поширення серед стрільців інфекційних захворювань і в першу чергу тифу, розміри якого збільшувались щодня, бо 10% стрільців не мали білизни, 25% не мали чобіт, майже половина не мала плащів, основна маса воювала в подертих блюзах і штанах. І на кінець жовтня з 90000 армії боєздатними лишались 10%.
У цій ситуації тільки така постать як Мирон Тарнавський могла прийняти рішення про укладення договору про припинення воєнних дій з Армією Денікіна, добре розуміючи, що ризикує своїм життям.
Та життя своїх рідних дітей-стрільців йому було головнішим. І 6 листопада 1919 р. договір про перемир'я був підписаний.
Усі прокляття, які існують у світі, посипались на голову Генерала. Його рятувала тільки власна твердість.
Головний Отаман Української Народної Республіки вимагав від Євгена Петрушевича видачі йому Мирона Тарнавського як зрадника інтересів Української Держави, його чекало одне – розстріл.
Проте Диктатор ЗОУНР не наважився на цей крок і віддав генерала М. Тарнавського під Військовий трибунал УГА, а чинність договору скасував.
А військовий суд, який проводив Степан Шухевич, врахувавши всі обставини, що привели до заключення договору з Денікіним, виправдав і Начального Вождя УГА Мирона Тарнавського, і начальника штабу УГА полк. Альфреда Шаманека.
Правильність вчинку М. Тарнавського через 11 днів визнав і сам Диктатор, давши згоду новому Начальному Вождеві УГА генералові-четарю Осипові Микитці на заключення нового договору з Денікіним.
З Коростеня Генерал М. Тарнавський поїздом приїхав до Кам'янця-Подільського і 16 липня 1920 року рівно через рік він переправився знову через Збруч, щоб повернутися додому. З місця на місце переїжджали тільки вночі. І ось 20 липня 1920 року всі четверо – Генерал, його син і брати Купчинські – зупинились в с. Васючині коло Рогатина, де парохом був зять брата о. Василь Сайкевич.
Генерал був фаталістом. І на наступний день ранком всі четверо були заарештовані. Сина відпустили додому, а трьох старшин УГА відправили до табору для інтернованих на цей раз до Тухолі на Поморі.
Поголос летить швидше людини. І вишикуваний стрій стрільців в таборі з величезною повагою щодня віддавав належне своєму Генералові.
Через 5 місяців у грудні 1920 його звільнили. Хоч сім'я його вся жила в Золочеві, Генерал вирішив жити на самоті і переїхав до с. Черниці Брідського повіту. Зберіг вірність слову, твердість характеру. Залишився незвичайно чесним, скромним, наскрізь шляхетною людиною.
Мешкав в одній кімнаті без вибагливої хатньої обстановки. Спав на звичайнім твердім ліжку. Страви варив собі сам. Сам рубав дрова. На городі сам висаджував ярину і бараболю. Уникав гучних товариств, але радів гостям. Залюбуванням було полювання. До Львова їздив рідко. Звичайно на 22 січня, Зелені свята, 1 листопада. Завжди зупинявся в «Народній Гостиниці». І завжди відвідував на цвинтарі могили Січових Стрільців. «І серед моря людських голів виднів мов острів окремий гурт мужів – колишніх вояків УГА, а серед них мов прапор на тому острові, сивоусий стрункий Генерал».
Мав надію і жив нею – ще раз вийти на поле борні за Українську Державу.
В 1937 році в перший раз залишив с. Черниці, коли на запрошення Митрополита Андрея Шептицького в літі побував в с. Прибличі Рожнятівського повіту, Станиславівського воєвідства.
До останньої миті організм працював надійно. Ніщо не віщувало біди. А вона прийшла 28 червня 1938 року. І 29 червня 1938 року о 9.50 Генерал відійшов у вічність.
Такого похорону, який влаштувала українська громада Галичини 2 липня, до того часу у Львові не було ніколи. Та й потім також.
На подвір'ю церкви св. Юра в день похорон панахиду відправив сам Митрополит А. Шептицький.
Похоронний похід очолив отаман УГА, д-р Степан Шухевич, потім чудовий ланцюг з 177 вінків з цілого краю, які несли біля 1000 Осіб. Похід вінців тривав одну годину. За вінками йшов оркестр «Зоря», потім колишні воїни УНР, потім три великих колони (згідно корпусів) на 200-300 чоловік колишніх воїнів УГА, потім колона українських інвалідів. Далі – політичні в'язні під проводом інж. Романа Шухевича, за ними хор зі 150 співаків. Учасники похорону несли чаші з землею із Борислава, Черниці, Белза, Білої Гори, Маківки, Лисоні, Галича, Зборова, Яворівщини, Копичинеччиии, Чортківщини, – з місць бойової слави Генерала.
Далі несли хоругви, ішли священики на чолі з о. Мітратом, д-ром Йосипом Сліпим, далі – домовина Генерала на каравані, потім рідня, члени уряду ЗУНР і різні товариства. Похід ішов від площі св. Юра вулицями Міцкевича, Ягайловського (тепер В. Гнатюка), Легіонів (тепер пр. Свободи), Казимірівською (тепер …), і Янівською (вул. Шевченка) вгору. В поході прийняло участь понад 30000 чоловік.
Ліг спочити на 38 полі Янівського цвинтаря серед своїх стрільців.
Вони разом були в бої, вони в строю залишилися і по життю.
О. Олесь
Національна честь – це кермо корабля
Держіть її в руках могучих,
Аж поки в усмішках блискучих
Не зацвіте свята земля.
Національна честь – це зірка провідна
Ідіть вночі лише за нею,
Доки над рідною землею
В красі не спиниться вона.
О. Олесь
Пам'яті Д. Вітовського
Схилімо голови... Нова трупа,
Нова тяжка, безмірна втрата...
Розбитий келих без вина
Народ без сина і без брата.
Схилімо голови... Новий удар,
Нова стріла в розбиті груди...
Упав орел, упав з-під хмар;
І вже його нема, й не буде...
Упав орел... Високі небеса
Орлячих крил уже не бачуть
Умерла гордість і краса
Душа і очі плачуть...
О, не хиліть голов своїх в журбі,
Найдіть на рани ліки,
Хто умирає в боротьбі,
В серцях живе вовіки!
Живе! Хай Чайка-Мати над Орлом
Не в'ється і не квилить;
Хай ворог сам віддасть чолом
І голову похилить!
Стрілецька пісня
У горах грім гуде,
Мов хмара паде,
Землю зпороли гармати.
Дуднить земля, бренить вона,
Дрожать зранені Карпати
О хто ж то іде,
Й перід веде.
Диво – це наші дівчата
Личко як мак, кругом козак,
Душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх:
На війні це гріх.
Ви умаїть їх вінцями.
Слава тим дочкам, слава козачкам
Між січовими стрільцями.
Січові стрільці –
За свій край борці
За честь і славу, свободу.
У них боротьба – це їх судьба
І дорогого народу.
Стрілецька пісня
У неділю рано
Сонце ся купало.
Українське військо
Окопи копало.
Приспів:
Ой слава, ой слава,
Ой велика слава.
Україні слава.
І героям слава.
Окопи, окопи
Жаль мені за вами.
Через цілу зиму
Ми вас будували.
Приспів.
Через цілу зиму
Ми вас будували,
А тепер окопи
Будем покидали.
Приспів.
Тернопіль узяли,
А Львів обступили.
Коло Перемишля
Голови зложили.
Приспів.
Без тавра сексотів
Ми в майбутнє рушим.
Вільну Україну
Збудувати мусим.
Приспів.
Стрілецька пісня
Ой заросли вже дороги та травами,
Де ходили наші полки з хоругвами.
І розцвилась, розстелилась отава,
Де росла, де процвітала наша слава.
Вже лиш шумні вітровії там чувати,
Де ревіли гаківниці, ще й гармати.
О шляхами, де ходили козаченьки
Там панують, марширують вороженьки.
Задзвонили сумно дзвони, заридали
Знов ми нашу славну волю поховали
Поховали в лютім бою, в темних борах.
Та й у тюрмах чуженецьких, у таборах.
М.Вороний
За Україну,
З огнем завзяття,
Рушаймо, браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас:
Ну ж бо враз
Сповнять святий наказ!
За Україну, за її долю,
За честь і волю, за народ!
Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон!
З-під ярем
Із тюрем,
Де був гніт
Ми йдем на вільний світ!
За Україну, за її долю,
За честь і волю, за народ!
О Україно!
О рідна ненько,
Тобі вірненько
Присягнем!
Серця кров
І любов
Все тобі
Віддати в боротьбі!
За Україну, за її долю,
За честь і волю за народ!