Embedded Files
Дата публікації допису: Apr 17, 2016 11:30:13 AM
Лихоліття (1939-1953 рр.)
Термін Велика Вітчизняна війна, винайдений Й.Сталіним, є, певна річ, штучним і аж ніяк не підходить галичанам. Річ у тім, що на 1 вересня 1939 року тисячі наших земляків-українців перебували на дійсній військовій службі у WP, тому стали жертвами гітлерівської агресії. Хоч польська ідея була їм чужою, куля та бомба не вибирають. Ніхто й ніколи не рахував їх, ніхто не відає безіменних могил. Чимало потрапили у полон вже в перші дні війни, коли польська армія була здеморалізована раптовими танковими проривами та нескінченними бомбардуваннями. Серед них був і Т.Колодій. Коли їх ешелон проїздив Краків – юрба гукала «Biejcie tych szwabow!"», а коли прибули до Катовіц – їх "зустріли" есесмани...
Тим часом по той бік Збруча було утворено так званий Український фронт (С.Тимошенко) в складі 5, 6, та 12 армій. Політичне керівництво вторгненням здійснював Микита Хрущов – тоді перший секретар КП (б)У. Під його керівництвом готувалися керівні кадри для західних областей. Були підібрані відповідні структури НКВД, міліції, прокуратури, судів іт.п.. О.Довженку було доручено зняти пропагандистський фільм "Визвольний похід РККА у Західну Україну".
Сталін вичікував, його цікавила позиція Англії та Франції, які оголосили Німеччині війну (так вона стала світовою), однак дані розвідки заспокоїли диктатора. Дійсно, "вони не хотіли умирати за Данцінг" (як і пророкував Гітлер).
Зрештою, в ніч на 17 вересня військам було зачитано наказ, в якому, зокрема, говорилося: "Радянський уряд має прийняти всі міри, аби визволити польський народ із злополучної війни, куди його втягнули нерозумні керівники, і дати йому можливість зажити вільним життям" – фарисейство Кремля не знало меж...
О 5-й годині ранку радянські літаки вилетіли для розвідки та бомбардування польських позицій по простору до р. Сан. Вторгнення розпочалося о 5-й год. 40 хв. за московським часом. Підволочиськ спав, коли радянські прикордонники "зняли" вартового а залізничному мосту і на станцію буквально вкотився бронепоїзд з десантом. Основні сили почали переходити Збруч по тоді дерев'яному автомобільному мосту. Поляки встигли зробити кілька пострілів і рятувалися втечею по шляху у напрямку Збаража. Мирні жителі переважно відсиджувалися по домівках, а коли розвиднілося, то побачили, що містечко заполонили війська, котрі стрімко рухалися на Тернопіль.
Зустрічали їх по-різному, але в основному привітно – діти бігли вздовж вулиці Легіонів і кричали знамените "Солдат, брось спички!". Ті кидали дрібні копійки і сірники з кривавим написом "Ревпуть". Взагалі-то цікава реакція самих поляків на ці події. Так, дідич села Рожиськ п. К. Грохольський, колишній кадровий офіцер австрійської армії, який вдома говорив лише німецькою, зробив висновок "Оnі idom nam nа роmос" (вони йдуть нам допомагати). Певно, згадав він ці слова тоді, коли стояв роздягнутий на кризі озера Байкал, посеред сотень таких самих "врагов народа". Большевики гарматами розтрощили лід. От і досі лежать там всі "враги".
Через кілька днів Підволочиськом почали гнати на Схід багатотисячні колони полонених, та невідомо, чи можна так їх називати – офіційно СССР Польщі війни не оголошував. Люди виглядали серед них своїх кревних і часто бачили таких – допомогти ніхто не міг. Частину, переважно офіцерів і жандармів, садили у телячі вагони і відправляли так званими спецешелонами. Вони знайшли свій кінець у таборах Харкова, Катині та Старобєльська, розстріляні за рішенням політбюро ЦК ВКП(б)У у квітні-травні 1940 p. Москва, аж до скону "нерушимого", не визнавала цей злочин. У 1989 р. я особисто зустрічав гостя – номенклатурного працівника ПОРП, який обіймав високу посаду у Варшаві. Народився цей "товажиш" (так казав себе називати) у с. Богданівка, батько був поліціянтом, люди казали, що загалом добрий був чоловік. Певна річ – пропав у Сибіру, та син не горював: "Партія дала мені все", – зауважив цей манкурт. Соромно і гірко було слухати того, хто зрікся отця...
«Червона пропаганда» – полякам «труть вуха» казками про большевицький рай. Вересень 1939 р.
Рядовий та унтерофіцерський склад WP розміщували у фільтраційному концтаборі, який був у Чорному Острові. Сидів там поміж інших і знаний польський письменник Януш Пшимановський ("Чотири танкісти і пес", "Ставка, більша за життя") – пізніше також «сибіряк».
Почали "зникати" і жителі ПІдволочиська. Взагалі-то, большевики встигли депортувати чи знищити у 1939-1941 рр. 1 млн. 200 тис. галичан і волинян. Почали з поляків, але майже відразу хапали і українців. Цікаво сталося з місцевими комуністами – членами КПЗУ. Її Сталін заборонив ще у 1938 р., мовляв, "агентура белополяков", а керівництво викликали у Москву буцімто на нараду, де всіх і перестріляли. ПЕвно, вже тоді планував сатрап наше "визволення". Так от, ті повиходили червоними прапорами, а їх у табори, дехто скуштував і кулі озвірілого чекіста. Не вірили нікому, адже "западная".
М. Хрущов на мосту через р. Сан – новому кордоні СССР. Його самовдоволений вигляд говорить сам за себе: "Гітлера обмануто!"
У січні 1940 р. Підволочиськ отримав глузливий титул селища міського типу, який, як то тавро, носить донині. Певно, більше б пасувала стара назва – містечко. Тоді ж було утворено і Підволочиський район. Указ від грудня 1939 року конфісковував поміщицькі і церковні землеволодіння – вся земля націоналізовувалася і передавалася селянам у користування. Це означало, що селянин з власника ставав державним батраком. Це був перший крок до колективізації, правда, з цим поки що не спішили, видно очікували на завершення радянізації, боялися, що супутник колгоспів, голод, викличе повстання. Однак досліди проводили. Так, у березні 1940 року, змусили селян 35 дворів з с. Мислова організувати показовий колгосп імені Леніна. Згодом колгосп імені Сталіни зав'язали у с. Заднишівка,
Події 1939 р. історики оцінюють неоднозначно. Певна річ, вони були позитивними у плані соборності України, але це була нав'язана соборність, на відміну від Акту Злуки 22 січня 1919 року, 17 вересня підписане кров'ю нашого люду. Поза тим, навіть росіяни нині визнають: "Включення Західної України до СРСР мало негативне значення. Ми отримали найлютіших ворогів, які так ніколи і не стали радянськими (читай російськими) людьми. " Навіть Жириновський не хоче нас бачити "в составе матушки России".
Тим часом, у Підволочиську працювали націоналізовані: макаронна фабрика, цегельня, пекарня, лікеро-горілчаний завод (згорів у війну), депо. Залізничники "перешили" полотно на російський стандарт. Почала працювати лікарня. Відкрилася семирічка на 700 учнів і, що важливо, з українською мовою. Правда, українського духу там не було. 35 учителів, що приїхали зі Сходу, мали забивати учням голови байками про мудрого Сталіна та його посіпак. Підвали НКВД набивали "ворогами народу", яких згодом відправляли у тюрми Тернополя та Чорткова, а то й відразу на "білі ведмеді".
Початково старий кордон ще довго тримали закритим. Пройшов обмін грошей. Злоті на найгірших умовах обміняли на рублі, не забувши репресувати тих, хто їх мав трохи більше. Підволочиські магазини враз спустіли – то "визволителі" розхапали товари, користуючись спекулятивним курсом. Взагалі-то, навіть їх зовнішній вигляд пригнічував. Солдати ходили в обмотках, брудні. В повітрі стояв густий мат. Начальство парадувало у цайгових костюмах, парусинових мештах і кашкетах-сталінках або у восьмиклинках з ґудзиком. Спілкувалося все це російською. "На буржуев (тобто місцевих) смотрело свысока". На капелюх говорили: "фуражка, что кругом козырок".
За короткий час "визволителі" так остогидли народові, як це не вдалося полякам за двадцять років. У серцях людей поселився страх, а тим часом приходив край "заклятій дружбі" Долька і Юзька – так дотепні галичани називали Гітлера і Сталіна.
22 червня 1941 року над Підволочиськом з'явилися літаки з чорними хрестами і обстріляли вокзал. О 12 годині жителів зігнали на центральний майдан. Слухали урядове повідомлення про початок війни. Виступив Молотов. Насувалася нова біда. Почалася мобілізація. Бомбили, особливо сучасні вул. Морозенка і Франка, де скупчилася військова колона, та вокзал, де стояли потяги, що чекали відправки на фронт, та ті, які везли награбоване майно на Схід, в'язнів і біженців – головно партноменклатуру, Відносно євреїв, то, певна річ, Сталін знав, що їх чекає, безперечно – їх можна було попередити, евакуювати. Цього большевики не зробили, а значить, вони також несуть відповідальність за голокост.
З 22 по 26 червня у Тернополі, де розміщувався штаб Південно-Західного фронту, перебував відряджений Сталіним Т.Жуков. Він організував контрудар у напрямку Броди-Рівне-Луцьк. Йому вдалося лише дещо затримати наступ німців на Житомир- Київ, але це мало фатальне значення для Галичини.
Так починалась війна. Червень 1941 р.
СС-МАН
Згідно з наказом Л. Берії, почалися масові арешти, екзекуції та розстріли у тюрмах Львова, Золочева, Тернополя, Станіславова, Чорткова. Жителі Чорткова пам'ятають донині, як з тюрми, котра знаходиться на горі, вниз струменіли потоки крові, як весняні ручаї. У замковій тюрмі Золочева день і ніч гуркотіли трактори, щоб заглушувати звуки пострілів і крики нещасних жертв. У Тернополі, де тепер додумалися відкрити центральний пивний бар, людей катували саме у цих підвалах... На Схід вивозили в'язнів, інтелігенцію. Між Тернополем і Підволочиськом такий ешелон був розбомблений. Коли люди почали втікати у посадки, ошаленілі чекісти відкрили вогонь. Тут загинув і син великого Каменяра, колишній командувач авіацією УГА Петро Франко. Ніхто і досі не знає могили – ями з сотнями замордованих.
Найперше большевики оголосили мобілізацію чоловіків 1905 – 1918р.н. Населення масово ухилялося від мобілізації, інші поспішали при першій нагоді втекти чи здатися у полон – німці таких відпускали додому (галичан). Большевики не довіряли нашим людям, кидали їх на вірну смерть, або ж самі і розстрілювали. Призваних тернопільських гімназистів з наказу Сталіна відправляли на Урал (Я.Блажків), де ті «волочили» напівтюремне життя, працюючи на воєнних заводах Челябінська, Міуса, Свердловська, Нижнього Тагілу.
Підволочиськ заполонили відступаючі частини 6 та 12 армій, їх відхід швидко перетворився на панічну втечу. Ніяка сила не змогла їх змусити зачепитися за укріплення так званої лінії Сталіна на лівому боці Збруча. Це була деморалізована юрба, яка котилася на Схід, кидаючи зброю, техніку, амуніцію. Відомо, що Сталін проголосив тактику спаленої землі – тобто знищення стратегічних об’єктів, складів, будівель, посівів іт.ін. Тож останнім актом большевицьких самодурів стало знищення нашого чудового вокзалу.
На початку війни українці вітали німецьку армію як визволительку від большевицьких упирів. Розчарування прийшло незабаром…
Частини 17 німецької армії Рунштедта зайняли Підволочиськ 5 липня 1941 року практично без бою. У довколишніх селах поставили «брами» і чекали німців по два тижні, не було ніякої влади. Між тим, жителі містечка зауважили, що поміж німецьких вояків були такі, котрі спілкувалися українською. Це були солдати «Нахтігаль» Романа Шухевича з проводу ОУН-Б. Згідно із задумом вони мали стати основою української армії, як колись січові стрільці, а зараз забезпечити підтримку похідних груп ОУН для організації української адміністрації на східних теренах.
Пам'ятаємо, що 30 червня 1941 р. у Львові було проголошено відновлення Української держави і створено уряд Ярослава Стецька. Бандера вирішив поставити німців перед фактом, аби конечно взнати позицію Гітлера щодо України і тим самим доконати марновірів. Дійсно, саме у ці липневі дні окупанти показали своє справжнє облииччя, як потім скаже Еріх Кох: "Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України". Коментарі зайві.
Як говорив Андрей Шептицький: "Один диявольський режим змінився іншим".
Поза тим, окупаційний уклад Галичини мав свої особливості. Було відновлено кордон на Збручі, який було не вільно переходити. Тамтой терен увійшов у формацію рейхскомісаріат Україна (Кох), а наш – дістрікт Галіцієн (Франк). Там "ходили" окупаційні карбованці, а тут злоті (1:2) – ерзац-гроші. (Рейхсмарка = 2 злотих = 4 крб.). Певна річ, місцеве ділення відчуло війну на своїй шкірі. Хоча продовольчих труднощів спершу не було, ситуація щоразу йшла на гірше. Якісні товари щезли і зявився, як нині кажуть, second hand. Тож базар, як і нині, гудів від ратуші до пекарні. Були і заборонені товари, тож не один дістав нагая гера коменданта. Той любив прогулюватися ранком в чорній уніформі і зі здоровенним догом на короткому повідку. Взагалі, керували містечком ляндрвірт Скалатського гебіту Вагнер та його заступник гауптман Чисик – очевидно "шльонзак".
Євреї опинилися у гетто по вул. Давида, нині Грушевського. Доступ було закрито. Згодом більш-менш працездатних, особливо ремісників, переправили до Скалата та Тернополя, інших до таборів винищення – Майданек, Аушвітц-Біркенау. Скалатські євреї отримали шанс вижити у 1943 р., коли місто за типово російської ситуації (на станції, як виявила розвідка, стояли цистерни зі спиртом) захопили на кілька годин ковпаківці. Дивно, але більшість євреїв повернулася згодом назад. Тут їх і розстріляли. В. Шеленберг пише, що Гітлер прийняв рішення про остаточне вирішення єврейської проблеми у 1943 p., коли, мовляв, вже був психічно хворим. А як тоді Бабин Яр, де розстріли почалися вже у 20-х числах вересня 1941 року?
Розкопки місця вбивства євреїв
Підволочиські євреї були підняті по команді погожого літнього дня 1943 року. Їх вишикували і повели містечком на східну околицю, де за злою іронією вони колись планували викупити землю під кладовище. Погнали і місцевих жителів – спостерігати за екзекуцією, а фактично, аби нагнати страху перед "надлюдьми". Розстріл затягувався, оскільки серед німців не знаходилося охочих. Тільки через пару годин прибуло авто зондеркоманди з Тернополя. Євреї чекали роздягнутими, з закривавленими ротами – їм виривали коронки, вибивали зуби і "мости". Через рів було прокладено дошку, яка і визначала їх останню путь. Німці сиділи за столом – пили каву і ром. Поряд кулемет. По кожному, хто йшов по дошці, робили один постріл. Нещасний, часом лише поранений, падав. Раптом один закричав: "Люди, дивіться, нами розчиняють, а вами замісять..." То було дійсно так – читайте "Майн Кампф". Яма потім рухалася і бухкала кров'ю земля.
Євреїв, що були розстріляні на Замчиську у липні 1943 року, на початку 60-х викопали і пере захоронили на кладовищі
Цікаво, а як комуністична влада вшанувала це гірке місце? А так: у 60-ті роки євреїв нишком викопали і тихенько перевезли в кут кладовища в безіменну могилу. На крові збудували кафе "Вітерець" – нині ресторан «Збруч», місцеві гострослови називають "Сінай". Це і є знамените Замчисько, звідки пішов Підволочиськ.
Коли я попередньо писав про Кестена, Кривіцького, та й цей короткий нарис, то довелося вислухати чимало їдких реплік, мовляв, про жидів пише. Що ж, історія любить правду, а що Підволочиськ був передусім єврейським містечком – від того нам не відрікатися... Зрештою, євреями були Святе Сімейство, всі апостоли, а наші "розписалися" кров'ю тут, у Підволочиську. Бог має з євреями свої рахунки, і не нам судити...
Окупанти накинули на селян продуктовий податок, так званий контигент, але про якісь грабежі чути не було, видно, це і був грабунок. Через Підволочиськ вони вивозили до Рейху невільників, дехто утікав і шукав притулку серед місцевих мешканців. До нас пристала козачки Вєра, дівчина рідкісної краси. У ці роки люди якось старалися допомагати одне одному.
О. Субтельний вважає, що з України було вивезено понад 2,5 млн. чоловік. Відповідальним за вивіз до Німеччини був Роман Саган, що керував відділком "Arbeitsan". Взагалі-то, галичани мали трохи більше прав – не носили лейби "OST", мали свободу переміщення і навіть приїздили у відпустки. З Підволочиська вивезли 90 чоловік, особисто не знаю таких, хто б вернувся. Вони, скуштувавши большевицького та нацистського "раю", залишилися на Заході і певно що не прогадали. Переважно таких прямим ходом везли у Сибір.
Підволочиськ бачив не лише німців, а й їх союзників – італійців, угорців, румунів, словаків. Довший час тут квартирували і донські козаки Краснова.
Без сумніву, тут існувало оунівське підпілля, та, на жаль, нічого не знаємо, може, хтось повідомить? У 1943-1944 роках край став ареною дій червоної партизанки, що чинила рейди та займалася головно саботажем, терором і грабежами. Через Богданівку-Хмелиськ-Скалат пройшов Ковпак – зірвали міст у Богданівці та постріляли у Кам'янках хлопців з української поліції – ні в яких злочинах ті винними не були, а служили з примусу. Цей рейд, як і з'єднання Я. Мухіна та С. Олєксєєнка, мав головне завдання показати галичанам, що Сталін повертається, паралізувати їх волю, вселити страх і дати зрозуміти – боротьба за Україну марна.
Червоні партизани мали ще одне важливе завдання – боротьбу з УПА. Коли з тактичних міркувань С. Руднєв зав'язав контакт з підрозділами УпА (йшлося про пропуск з'єднання на Карпати), то впав жертвою кулі чекістки, що діяла як радистка при штабі з'єднання. Большевики – великі майстри провокацій.
Чекіст Кузнєцов, котрого прикривали з'єднання НКВД Мєдвєдєва, був захоплений і зліквідований боївкою УПА 9.03.1944 року у с. Вербна. Цей перевертень мав при собі важливі документи і після кожного замаху на гітлерівців він підкидав фальшивки, що мали свідчити про причетність до цих акцій УПА. Мета? Викликати репресії німців проти ОУН-УПА, українського населення. Це визнавав і його шеф Мєдвєдєв, який, зокрема, писав у своїх мемуарах, що його "ребята"дуже сміялися, коли по одній з акцій Кузнєцова-Зіберта німці розстріляли 36 заложників-українців. Після подібного "подвигу" НКВД сотні жителів Молоткова (Лановеччина) були спалені живцем. Особисто пам'ятаю, як комсомол будував там меморіал, от тільки правду про причини німецького звірства ніхто не говорив.
Практично всі села були спалені карателями після відповідної "наводки" червоних партизан. На них лежить провина і за масові вбивства мирних жителів. Майже на кожному стовбі німці писали про відповідальність за терористичні акти. Властиво, большевики так діяли, аби викликати контртерор. Він мав стати запорукою їх підтримки, а також знищення "зрадників" – населення, що було під окупацією. З тієї ж причини згоріла Канівка. Теж "геройство народних месників". Оббріхували УПА всі.
Німці:
3. З німецької листівки проти ОНУ (червень 1943 року):
Слухай, український народе! Москва дає накази ОУН! З таємних наказів і листівок, що потрапили нам до рук, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. В проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожадного Сталіна,.. ОУН і большевізм – це одне, тому мусять вони бути знищені! Німецьке управління (шифр документу: XVII, с. 101).
4. Із німецького донесення про напад УПА на загін СД 11 липня 1944 р.
Ситуація з ворогом (банди) № 484.
…Близько 100-200 українських національних бандитів (УПА) за 10 км на південний захід від Грубешова вчинили напад на пошукову команду поліції безпеки і СД. Багатьох бандитів убито. Згідно із донесенням одного з наших агентів, у районі Красностав-Холма об'єдналася банда силою 12 000 чоловік (шифр документу; Н/RН 2/v 1945 Г.63).
5. З німецької пам'ятки про рух опору на території Радянської України:
(3-11-1944) Таємно!
ОУН-УПА: Суть і цілі УПА
Організація і чисельний склад УПА.
Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно:
а) в 80-100 тисяч бойовиків регулярної армії – військове ядро, що пройшло військовий вишкіл;
б) цифри можливої загальної сили Повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тисяч і 2 млн. вояків.
Большевики:
6. Листівка газети «Радянська Україна»
Смерть німецьким окупантам!
25 червня 1943 р. До всіх націоналістів...
П й
...Бандера ж прибув на Україну на німецькій тачанці. Українці добре пам'ятають, як не так давно Бандера та його прихвостні влаштували були «урочисту поїздку» до німців у спеціальному поїзді.
Не відставали і поляки. На наших теремах діяв Obwod Armіі Krajoweі "Таrnороl", тут видавалася газета АК "Polak kresowy" (ред. Кіто, псевдо "Robert"). Цікаво (адже всі знають про взаємні "симпатїї" поляків і большевиків), однак щодо українського руху – то тут вони були заодно, дружно співпрацюючи. Коли після війни катюга Кох став перед так званим правосуддям, то цього виродка-україножера присудили о ув'язнення, мовляв, хворий. Поза тим, всі добре знають, як чекісти "турбувалися" про здоров'я підсудних. Чому? А просто. Кох на суді бив себе в груди, вип'ячуючи найголовнішу заслугу. Він невтомно повторював: "Я постійно боровся з українським націоналізмом". Сидів у Польщі "хворий" Кох у чудовій камері з телевізором, західнонімецькими газетами, добрим харчем та особистим лікарем. Там, звичайно, також оцінили його "невтомну працю".
Нагадаємо: кінець 1943 - початок 1944 року – то період страшної епідемії тифу у Підволочиську та навколишніх селах. Очевидно, його принесло завошивлене військо "надлюдей". Німецька влада виявила "турботу" про місцеве населення. У приміщенні "червоної школи" було вікрито шпиталь, а фактично морг. Майже жодних ліків не було. Окупантам ходило про локалізацію епідемії. Шпиталь охороняли як банальну тюрму. Було заборонене спілкування з приреченими, котрих сюди звозили з цілої округи. Померлих щоденно везли на цвинтар, де закопували у спільних могилах.
У лютому 1944 року починається наступ І Українського фронту, котрий увійшов в історію як Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція. Її почав М. Ватутін – типовий "выкормыш Сталина, что к солдатам относился, как мясник к скотине". Таку характеристику дав йому видатний російський письменник-фронтовик Віктор Астафьєв, що відчув "геній полководця" на своїй шкірі (воював у наших місцях). Це з наказу Ватутіна на передову гнали необстріляний, ненавчений молодняк – гарматне м'ясо з Київщини, Житомирщини, Волині, Поділля. Їх навіть не переодягали у військове, так і називали – "чорні піджаки". Давали "винтарь" на п'ятьох. А що? – "Обретете в бою, под немцем, падло, был"...
Цей Ватутін і попався відділу УПА-Північ Енея біля Сарн, де його смертельно поранили.
У березні 1944 року війська 10 УДТК вели важкі бої за Підволочиськ, в ході Проскурово-Чернівецької наступальної операції І Українського фронту
Прислали Г.Жукова, що, як говорили німці, "не переміг нас, а потопив у крові своїх солдатів." Перший Український фронт було розгорнуто на південь, тож з початком березня війська вийшли у район Підволочиська (Княжина, Супранівка). Перетин стратегічно важливої залізниці мав відрізати східну групу противника, яка утримувала лінію Кіровоград-Кривий Ріг-Нікополь-Херсон. В такому разі їм було б приготовлено котел незрівнянно більший Сталінграда. Сам Жуков писав: « 7 бередня тут розгорілася найжорстокіша битва, така, якої ми не бачили з часів Курської дуги".
У 1985 році до Підволочиська приїхали ветерани Десятого Уральського добровольчого танкового корпусу (10 УДТК). Після офіціозу, у так званій неформальній обстановці, вони розповідали, що ж дійсно коїлось тут з 7 по 21 березня 1944 року. Важкі бої йшли з мінливим успіхом, а головне завдання полягало в оточенні та знищенні 1 РZ. Аr противника, котра зосередилася в районі Кам'янця-Подільського. Безпосередньо Четвертій танковій армії протистояла танкова дивізія СС "Мертва голова". Сніг тільки зійшов, кругом наша непролазна чорноземна багнюка, у якій застрягали навіть танки. Гармати тягнули на собі. Піхота обрубувала шинелі до кишень, бо неможливо було носити кілограми болота, що набивалося у сукно. Особистий склад 10 УДТК (г-л Родін) було набрано з добровольців (принаймні – у більшості) Свердловська, Пермі, Магнітогорська, Нижнього Тагілу. У боях за Підволочиськ-Волочиськ-Фридрихівку відзначилися: Пермська ТБР (п- к Приходько), Свердловська ТБР (п-к Зайцев), Челябінська ТБР (п- к Фомічов), 299 мінометний полк (пп-к Зиль), 29 мотополк (п-к Єфімов), 229 стрілецький полк (п-к Шишков) – що належав 8-й Ямпольській стрілецькій дивізії 60-і армії Черняхівського.
Один із боїв проходив у районі авто моста Підволочиськ-Волочиськ-І. Екіпаж Т-34 (Г. Чесак, В Очеретін, Д, Курбатов, О. Букалов), діючи з засади (сховався за хату), вступив у бій з дев'ятьма "Тиграми", що рухалися з Підволочиська. Вдалося підбити три "Тигри", але і сам дістав пошкодження. Їх "накрив" бронепоїзд, який стріляв із залізничного мосту. Снарядом відбило частину днища, поранило стрільця-радиста Букалова. Однак вижили, згори почали спускатися "тридцятьчетвірки". За цей бій лейтенант Чесак одержав "Героя", а екіпаж – ордени Вітчизняної війни І ступеня.
На повороті "автобусної" стояв підбитий "Тигр", який "пристрілявся" до повороту і вражав "тридцятьчетвірки". У однієї відірвало башню і закинуло на сусідній будинок. Екіпаж загинув. Коли у німців закінчилися набої, вони облили "Тигр" бензином і підпалили його. Містечко постійно бомбили – то радянські, то німецькі літаки. Воно обстрілювалося з гармат та мінометів. Повністю чи частково згоріло 97 будинків. У Заднишівці вигоріла західна частина села, особливо вулиця Тернопільська.
Німці бомбили переважно вночі, скидаючи на парашутах освітлювальні ліхтарі, що зависали подекуди на деревах. Було видно, як удень. Селяни спостерігали це сяйво з віддалі 15-20 км. Головними цілями були мости та залізниця. Під мостами, що у центрі містечка, відділ розвідників пролежав у калюжі цілу добу. Та калюжа періодично підмерзала. Німецькі кулеметники не давали піднести голови. Так званий "Новий світ" зайняли большевики, а "Смертельну гору" – нацисти. Всі стріляли в усе, що рухалось. Це був жах для мирного населення, яке також гинуло від бомб, мін, снарядів та куль.
Близько батальйону "червоних" вийшло з "Княжини", аби перерізати шосе на Тернопіль. Вони попали під кинджальний вогонь противника, який зайняв позицію у Супранівському лісі. Тут загинув рядовий Аркадій Поліщук, родом з Володимира-Волинського. Снайпер поцілив його у плече розривною кулею. Бійці зробили перев'язку і порадили лежати на полі, чекати санітарів. Очевидно, він подумав, що зійде кров'ю, тому просив не лишати його. Тримаючись за товаришів, він продовжував іти. Нараз снайпер поцілив його у голову. Мабуть, пише син, батька згубило те, що він, як водій, хизувався у офіцерському кашкеті. Це був підрозділ 229 стр. полку, 8-ої стрілецької дивізії, сформованої у липні 1943 року в Казахстані (ком. п-к Ґудзь, пізніше Угрюмов, Шишков). У Супранівці снайпер застрілив і В. Осипова – Героя Радянського Союзу. Він народився у 1912 році в Татарстані, був кухарем. "Героя" дістав за Дніпро. Там Осипов особисто спорудив пліт і переправився з кухнею на правий берег, незважаючи на обстріл противника. Він знайшов і нагодував тих, що залишилися від 310-го стрілецького полку, своїх бойових побратимів. Загинув 8. 03. 1944 р. на подвір'ї Романа Твердого. 23. 03. 1974 року його старенька мати Анісія Сидорівна Осипова побувала на могилі сина.
Взагалі-то, стосовно забезпечення, то радянські війська вражали своєю вічноголодністю. Вже згадуваний Віктор Астаф'єв пише: "Там ведро картошки стащили, там коня раненого ведут добивать, там крупу отобрали, словом – бардак, хаос".
Військо збирало за німцями ковдри, шинелі (щоб кинути на дно окопу). Воювали тут також 151 стрілецький полк та 62 артилерійський полк. У цих страшних боях єдину надію мали на Господа. Навіть комсомольці, фанатично віддані "Родине и Сталину", вирізували з консервних банок хрестики і носили їх на шиї. Патріотизм, як нам його подавали (мовляв – за Сталіна!), на передовій, під кулями, моментально пропадав. Наші земляки, яких тут же мобілізували, свої листи починали традиційним: "Слава Ісусу Христу!".
Зберігаю, але готовий віддати родині такий лист Михайла Задорожного з Жеребок (пол/пошта 51163).
Дзвін церкви Пресвятої Трійці у Підволочиську. Пробитий кулею в ході боїв березня 1944 року
Бомбардування Підволочиська тривало до середини квітня, так, як штурмували Тернопіль (взяли 17. 04. 1944 р.). Страшно уявити, але статистика каже, що в боях за обласний центр сталінський маршал витратив 14000 (!) вагонів бомб, снарядів, патронів та мін. Не дивно, що там залишилася тільки бита цегла і камінь... Відомо – штаб Жуков тримав у Токах. Старожили, певно, добре пам'ятають, як він щодня вправлявся у верховій їзді (старий кавалерист). Колись мені розповідали, як Жуков проявив "турботу" про аборигенів – мабуть, хотів вчинити черговий рознос своїй офіцерні (ті боялися його, як чорта, – у гніві міг застрелити). "Ну как, мужики, платят ли вам за постой офицеры?" – "Та що ви, пане-товаришу, хіба можна?" – "Заплатят, мать-перемать". То що ж, заплатили? А дзузьки! "Народишко при большевиках постепенно к власти приспособился, народишко жуликом стал, крохобором, вором. А в войну, на фронте, все й выперло во всей красе" – пише Віктор Астаф’єв. Даремно й нині у Москві ліплять з Жукова такого собі Егора-Победоносца, "народного любимця". Страшним був цей чоловік. Великою кров'ю народною завойовані його перемоги. За жуківське улюблене "любой ценой" своїм життям платив "рядовой пехоты Ваня". Це жорстокий сталінський сатрап, повний неук, як, зрештою, і його пахан. Не вдалася йому і Проскурово-Чернівецька операція. Німці встигли відійти з-під Умані, а згодом вирвалася і 1 PZ. Аг. – несподіваним ударом на Бучач (чекали під Чернівцями). Тож коли Жуков відбув на І Білоруський – штаб у Токах "гукав" кілька днв» від радості. Прибув І.Конєв. Того любили: ходили ситими, в лоб не брали Львова, Кракова. Тож і людей зберіг, і не останнім був Іван Конєв.
У селі Терпилівка стояв авіаполк, а у с. Скорики була редакція газети "За честь Родины". Працював там кореспондентом А.Малишко. Є його вірш "Скорики", а взагалі-то Андрій Самійлович був людиною сталінського духу. Так, люто виступаючи проти вірша В. Сосюри "Любіть Україну", він сказав крилаті слова: "Та під тим віршем міг би підписатися Степан Бандера". Що правда, то правда, але вона могла коштувати Сосюрі дуже дорого.
Зайнявши містечко, большевики приступили до відновлення органів влади та мобілізації місцевого населення. Всього було призвано 335 жителів, причому поляки поповнювали польські формування промосковського напрямку. Українців головним чином кинули під Кенігсберг, а також у Литву, там точилися криваві бої і їм було неможливо перейти в УПА. Загинуло 106 чоловік, тобто це прямі втрати, визнані владою. Краще було не розбиратися, а писати цидулку – пропав безвісті – то й не треба нікому пенсії платити. Десятки стали каліками чи померли під ран демобілізовані, тобто також такі, що нібито і на фронті не загинули.,.
Попередньо радянські воїни були поховані у центрі містечка, праворуч були могили шести німецьких вояків. Їх пізніше вивезли на Батьківщину.
Вже у травні працювали депо та МТС (спішили сіяти), макаронна фабрика, млин, школа, лікарня, клуб (колишній польський "Сокіл"). Певна річ, також МГБ, прокуратура, суд, міліцій. Селян обкладали таким високим податком, що ті стали з ностальгією згадувати той німецький контингент, та найстрашнішими були "добровільні" позики.
Ото вже посіпаки "напрацювалися" – забивали людей до смерті, нещадно катували, особливо любили пальці дверима розчавлювати, але таки зібрали триста тисяч рублів "на победу". Тільки передихнули, а тут нова позика – на танкову колону "Селянин Тернопільщини". Лише в кінці 50-их закінчився цей "беспредел". Тож чи большевицько-московським зайдам питатися – звідки, властиво, до них виникла ота "вічна любов" галичан? Де взявся той спротив визвольних змагань, коли йшла небувала, всенародна боротьба?
Наш край підлягав безпосередньо двом куреням УПА, які, фактично, ділили його по залізниці. На півдні центр був у селі Саджавки, а на півночі – у Чорному лісі, коло Збаража. Певна річ, це був умовний поділ, бо входили вони до ВО "Лисоня" – командир майор Грім, всього шість куренів. У 1944 р. большевики спробували кинути проти УПА фронтові частини, тому під час зачисток не спішили з наступом. Не хотіли залишати в тилу партизанський рух, але, як правило, сторони "не помічали" противника. Так тривало до липня, коли 1 УФ все ж змушений був розпочати Львівсько-Сандомирську операцію. Поза тим, на місці нинішньої заготконтори було розміщено гарнізон, який в народі називали "червона мітла". Також чекісти залучали до операцій і місцевий актив. З міркувань етики не будемо називати цих "героїв по боротьбі з бандитизмом", адже дехто ще живий, інші лишили тут дітей, онуків, родичів. Скажу тільки, що вони відомі, особисто бачив світлину, де вони стоять біля трофейного мотоцикла з кулеметом – молоді та ситі. Зрештою, пройшов час, не всі там були з власної волі, а можна було і там лишатися людиною (один хвалився посвідченням, де вказувалося – "стрелок-пулеметчик" та дата видачі – 1947 р.). Це нині не головне, важливо інше, аби закінчили ту війну у своїх нерозкаяних душах. Поет, лауреат Нобеля Ч. Мілош писав до таких:
Коли ти скривдив людину просту,
Не будь безпечним – хтось пам'ятає,
З'являться знову свідчення нові,
Записано вчинки твої та розмови.
Історія є наукою, котру кожен правитель, будь-якого тоталітарного взірця, хоче зробити своєю наложницею. Певний час це навіть вдається, згадайте, як висвітлювалися визвольні змагання у так званій радянській версії. Ці отруйні пера, подекуди навіть несвідомо, забили баки нашим обивателям, особливо на східних теренах. Галицький менталітет підказував лукаве "так треба, куди, мовляв, дінешся". Однак настали інші часи, та чи всім хочеться істини? Ліна Костенко пророче пише: "Як страшно зняти правду без прикрас".
Багато хто хоче діяти по-страусячи, запхати голову у пісок, рятуючись: "Політикою не цікавлюся і не хочу займатись нею". Що ж, відомо – хто не займається політикою, тим політика обов'язково займеться.
ПРИКАЗЫВАЮ:
1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.
2. Выселение производить:
а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;
б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;
в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;
г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии
3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:
а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;
б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;
в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.
4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12-ую и 25-ую карательные дивизии НКВД. Приказ объявить до командира полка включительно,
Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Берия
Зам. народного комиссара обороны Союза ССР, маршал Советского Союза Жуков
У 1956 р. М.Хрущов визнав, що Сталін схвалив указ, зауваживши: "...но их слишком много".
Повстанці чудово знали, що значить попасти до полону червоних нелюдів, особливо у бою. Знаємо сотні прикладів того, як вони підривалися на гранатах (разом з ворогами), як пускали собі в голову останню кулю, як стріляли один в одного, щоб не допустити гріха самогубства. Були обставини вищі за людину, і полон ставав неминучою реальністю...
З підволочиських катів МГБ найбільшими "правоохоронцями" були Круглов та Двугрошов. Чого тільки не виробляли вони зі своїми жертвами. Банальне побиття чи удари кованим чоботом в пах, удари палицею з гвіздками по, приміром, коліну (били методично, вражаючи одне і те саме місце, що нагадувало місиво з крові, м'яса і кістки), садіння жінок на розпечений "блят", зв'язування "козлом" на добу, забивання голок (патефонних) під нігті, трощення дверима пальців, "валяночек" – це коли у валянок вкладають цеглу і б'ють по ребрах, трощачи їх, відбиваючи печінку і нирки, але ззовні не видно побоїв.
Богдан Васильович Покотило, що пройшов це пекло, згадував, як "несподівано" в камеру допитів, де він сидів перед слідчим, весь закривавлений, прийшов сам прокурор Ананьев: "Вы что наделали, кто позволил так обращаться с подозреваемым? А ну – вон отсюда" – став кричати на Двугрошова. Коли чекіст вийшов, прокурор почав "медову" річ, мовляв – винних покараємо, а ти такий молодий, чого впираєшся? Розкажи – ми ж і так все знаємо. Викличемо лікаря, а суд буде поблажливий, якщо напишеш повинну, повне зізнання і прохання про співпрацю з органами – взагалі нічого тобі не буде, ще й охорону дамо, будеш в "истребительном батальйоне" (стрибком).
Примітивна роль доброго і злого начальника, розіграна "стовпом радянського законодавства", не дала їм нічого. Повстанець мовчав про криївки у Староміщині, Княжині, Супранівському лісі, на полі поблизу Мислови. Покотило каже, що найбільше боявся безпам'ятства – від побоїв щоразу тратив свідомість, – однак криївок чекістам не видав.
Подібних свідчень чимало, адже через горезвісні підвали катівні МГБ по вул. Франка, 2 пройшли тисячі наших земляків. 14 жовтня 2000 року відкрито пам'ятну дошку на цій будівлі і треба було бачити, як плакали люди, які слова говорили отці Зеновій іТарасій, як співав чоловічий хор. На плиті слова:
На віддалі десятиліть спинись:
Чимало сліз і крові тут пролилось...
За душі закатованих молись,
Аби тобі на світі білім жилось.
Дехто з тих, хто палець об палець не вдарив для її встановлення, нині каже, що занадто скромна вона – ота дошка. То, може, і так, та пам'ять більша за всі фальшиві позолоти.
Тут поховані повстанці «вичислені» Тітєріним
Найбільш одіозним типом був опер МГБ Тітєрін, що як садист-професіонал став синонімом страху і смерті. Мав він чудовий нюх і талант, а головне – зумів навербувати сотні сексотів. Це Тітєрін вистежив криївку УПА за Палійовим лісом. А сталось ось що. Вояки УПА подалися одного вечора до клубу в село Мислова. Хтось повідомив опера, але поки приїхали чекісти, ті пішли до криївки. На біду, почав падати сніг. Хлопці вирішили, що він надовго, але сніг припинився. Тітєрін по слідах вичислив криївку. Тут у 1948 році загинули: Ярослав Бойчук-"Сірко" (з Мислови), Петро ДІдик-"Зенко" (з Оріховця), Михайло Огородник-"Осика" (з Кам'янок), Степан Огородник-"Горох" (з Кам'янок), Омелян Шегера-"Мокрий" (з Кам'янок), Іван Миколів-"Вася" (з Багатківців ?). Збереженню цієї могили на цвинтарі Підволочиська ми завдячуємо Марії Гук.
Під час облави в с. Оріховець опер Філімонов проявив завелику активність. Як правило, чекісти недуже спішили наражатися на бандерівців. Філімонов проявив ініціативу – видерся по драбині на горище, де і напоровся на кулю. Опер Алєксєєв застрілився, як подавалося, від недбалого поводження зі зброєю у своїй квартирі (Залізнична, 5). Народна пам'ять зберегла прізвища начальника МГБ Круглова, прокурора Ананьєва, зам, нач. МВС Костилєва та інших, але найбільшим нелюдом був горезвісний Зябліцев, що діяв головно на Новосільщині. Цього сатрапа-гвалтівника УПА знайшла аж у Вологді, де і зліквідувала. Певна річ, ми не володіємо статистикою їх злочинів, але, безперечно, мова йде про тисячі убитих, замучених, померлих на чужині – по таборах, тюрмах, засланнях. А скільком скалічили життя? Навіть дітям та онукам. Приміром, коли З. Гуменюк у 1972 р. вступав до Львівського університету, то у приймальній комісії його запитали: "Чому ви народилися у Кемеровській області?" Той відповів, мовляв, батько там працював шахтарем. "Ви не будете тут вчитися", – сказала людина з олов'яним поглядом. І не вступив, хоча був чудово підготовлений і мав поважний "дах". Зрештою, який міг бути гуманізм у сталінських посіпак, коли розстрільна стаття наступала, дико і страшно писати, з 12-річного віку. Однак несла втрати і та сторона. Ми не маємо статистики по гарнізону, а партдержактиву втратили вони 30 чоловік. Окрнмо слід сказати про І. Багрянцева – тоді першого секретаря РК КП(б)У. Його смерть досить загадкова, оскільки про цю акцію не повідомляється у літописі УПА. Що ж сталося тої вересневої днини 1946 року? Загинув Багрянцев у Качанівці. Дивно, що цілий тиждень районом гасав "студебекер" з нібито переодягнутими під "ВВ" чи "ГБ" бандерівцями, а звідки взявся і куди дівся – ніхто не знає. Можливо, це була акція псевдозагону УПА, таких доволі формувалося "спеціалістами" з МГБ. Московські спецхрани досі на замку, а люди говорять, що Іван Антонович був доброю людиною.
Тим часом, головна катівня МГБ була в приміщенні сучасної аптеки по вул. Франка, №2. Донині на підвальних вікнах можемо спостерігати товстезні грати. На схід і захід (відповідно будинки по вулиці Франка, 4 і "Юний технік") була міліція, але і там катували "бандітов". Так, одна жінка просто боялася заходити у фотолабораторію "ЮТ", де працював славної пам'яті Михайло Кулеба, – тут її, тоді молоду дівчину, піддавали страшним тортурам.
Могила на «рові смерті»
З півдня приміщення та подвір'я оточувала огорожа колючого дроту (потім спорудили суцільний високий дерев'яний паркан). Під цю огорожу кидали тіла убитих під час операцій "червоної мітли" та місцевого активу і МГБ. Люди мали впізнавати їх. Хто знає, як краялися серця рідних, та, звісно, впізнати було смертельно небезпечно. Через якийсь час трупи вивозили до протитанкового рову на північно-західну околицю, де і засипали. Правда, сторож за півлітра часом дозволяв рідним тишком викопати дорогі останки, аби тайно, вночі, поховати їх на кладовищі.
На базарі (навпроти сучасного спортзалу) нелюди спорудили шибеницю, де повісили першого ліпшого хлопчину, кажуть, був з Добромірки. Довго обмерзлим почорнілим тілом вітер бив об остів, тож не забудьмо Кобзаря:
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!
Кати розуміли, що не досить фізичних розправ – потрібно витягнути з народу його безсмертну душу. Такою, певна річ, була наша Греко-католицька Церква. У 1946 р. МГБ провело псевдособор у Львові і знесло Берестейську унію. Цю акцію підтримала купка попів-москвофілів, яку очолив Гаврило Костельник – чоловік сумної долі, очевидно, знищений МГБ у 1948 p., але під маскою УПА. Так наша церква мусила перейти у підпілля, яке фактично тривало до 1989 року. Тисячі гнаних за віру поклали свої життя, та церква вистояла, бо ворота адові не одоліли її.
У 1946-1947 pp.– - нова біда. Большевики влаштували на Східній Україні черговий голодомор нашому народу. Він оцінюється на не менше 1,5 мільйона життів. Та, зрештою, хто їх рахував, отих мертвих і ненароджених? Тисячі "мішечників" прибували, "обліпивши" вагони, на Західну Україну. Багато їх зупинялося у Підволочиську, сподівалися щось обміняти на продукти. Вокзалу не було, і люті морозі гнали нещасних до будинку залізничників (триповерховий, біля депо), де була їдальня, однак їдальня обслуговувала лише паровозні бригади. Вночі люди лягали на гарячий шлак і доходили від чадного газу, інші замерзали або гинули від голоду і хвороб. Ранком по 10-20 чоловік вантажили на підводи чи авто і відвозили до того ж протитанкового рову. Чимало загинуло, або було покалічено під час руху, коли зривалися з обледенілих дахів вагонів. Відбувалися грабежі, різанина.
На місці колишнього рову смерті на початку 90-х років споруджено скромний монумент, поставлено хрест (новий парк, за стадіоном).
Голод 1946-1947 років недостатньо вивчений, у період тоталітарного режиму про нього взагалі заборонялося говорити (антирадянська агітація і пропаганда). У той час, коли "східняки" масово конали під проводом "генія всіх часів і народів, кращого друга колгоспників товариша Сталіна", СССР "подарував" Східній Європі 1,5 млн. т. хліба. Аби селянство "не зажиріло" на власних хлібах. 10 березня 1947 р. Хрущов рапортував про те, що колгоспам повернуто 581 тис. га, відрізаних з присадибних ділянок. Урожайність просто вражає: 3,8 ц зернових з одного га, а в Одеській і Харківській областях – 2,3 ц з гектара. Цукрових буряків зібрали аж по 59 ц з гектара. Притому плани заготівель становили 5,2 ц і га, тобто перевищували зібране. Падіж худоби у 1947 р. склав 46, 4 тис., свиней – 1001,8 тис., овець – 125,9 тис., коней – 35,7 тис. За 1946 р. колгоспникам випало аж по 34 кілограми зерна, та й того не видали. Жителі Піщанського району Вінничини писали Хрущову:
''Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі і босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше худоби живемо".
От і тікали на Західну, де не було колгоспів, а значить і голодомору та людожерства. Хоч як не важко було галичанам, та ділилися останнім окрайцем, не одне життя врятували, а що більше не змогли, бо самі не мали. Не в Хрущова і Сталіна просили, а били їх посіпак, скільки було сили. Большевицька пропаганда дуже живуча, особливо страшилки про "криваву бандерівщину", якою донині лякають Морози та Симоненки народ, от тільки власні злочини, як мовиться, визнати "слабо". Навпаки, ці шамани з року в рік "пророкують" Україні продовольчу катастрофу, однак, попри всі труднощі, народ наш живе, долає перешкоди, нагромаджені комуністами за 72 роки. Батько польських економічних реформ Л. Бальцеровіч так спрощено пояснює сутність того, що діється: "Аби перейти від ринку до сталінського соціалізму, треба зварити золотих рибок у акваріумі. Аби перейти назад, все слід зробити навпаки." Шлях наш важкий, але альтернативи Україна не має. У світі все існує через закономірності.
На станції Підволочиськ був окремий охоронний озброєний відділ залізниці та бронепоїзд, що час від часу "ходив" до станції Максимівка. Його гармати обстрілювали навмання навколишні села, аби залякати, посіяти паніку, зрештою, знищити щонайбільше народу. Цей народ перебував поза довірою, а коли б кремлівський вурдалака ще трохи пожив, то не знати, де б нині були ми з тобою, шановний читачу, може, взагалі б не народилися. Старожили Климковець донині пам'ятають, як по нічному небу зі свистом пролітали ці снаряди. На "Новому світі" з'явився снайпер, що "клав" вартових бронепоїзда. Хто був, де взявся, куди подівся – невідомо. У криївці "Ставок" (Староміщина) загинули Микола Іщук та Степан Турин.
Цікава історія Григорія Осадчука. Він, очевидно, втратив зв'язки з підпіллям ОУН-УПА, відтак опинився в криївці у своїй хаті, де переховувався до 1961 року. Один "землячок" (відомий) повідомив у КГБ начальнику Вахрушеву. Вахрушев похвалявся, що, мовляв, і сам знав про криївку, але "пускай себе сидит". Навряд чи це так, радше це звичайне чекістське бахвальство. Так чи інакше, Григорія судили і "впаяли" по-повному, і це ще називають "відлигою" Хрущова. Відбув він дев'ять років мордовських таборів, опісля опинився на висланні у Цілинограді (Казахстан). Там одружився. Народився син, якого назвали на честь брата Андрія Осадчука, який загинув в бою з відділом МГБ у селі Турівка.
Цікавим видається молодіжний рух, який особливо розвивався на Новосільщині. В селі Кошляки було утворено організацію "Дружба", яку створив Орест Шевчук. До її керівництва також входили М. Думанський, Б. Трипалюк (референти по оргроботі), Л.Хоптяний (референт по пропаганді), О. Думанська-Хомин (референт по роботі з жінками). Дана організація поширила свою роботу на Підволочиськ. Тут до неї увійшли В. Назар, брати Ковальчуки, В. Мельник, І. Ромілович, Н. НІкітіна (прізвище по чоловіку, живе у Волочиську-1), М.Масловська та інші. Як правило, вони навчалися у вечірній школі. Роздобули шрифт і виготовляли летючки, тримали зв'язки з УПА (доставляли "грипси") і т. ін. Пізніше М. Думанський поширив організацію на Львів, інші, хто куди попав – переважно на Тернопіль та Чортків.
Чекісти вичислили організацію по тому, що перехопили листи. У школі буцім зробили контрольну, порівняли почерки і т. д. "Судили" членів "Дружби" та "Львинця" (Підволочиськ) у Тернополі, Львові і Чорткові. Потрібно зазначити, що всі дуже мужньо вели себе на слідстві, суді і в неволі. Це була нескорена когорта. Володимир Назар 11 травня 1993 року опублікував у газеті "Гомін Волі" (№ 19 (6571) статтю "Дітей караєш, Іроде проклятий", яку повністю друкуємо:
10 лютого 1949 року в Підволочиську було заарештовано вісім хлопців та три дівчини. Від тої дати нас відділяє 44 роки. І було тим хлопцям і дівчатам в той час кому 16-17, а кому 15 років. Дехто сьогодні применшує значення тієї давньої події. Дехто зробив собі кар'єру після арешту тих дітей. І писали в школі прокляття бандерівським виродкам у своїх творах. Відхрещувалися, як від чорта, плювали на ту парту в школі, де сиділи колись нижче згадані учні-арештанти.
Ми не герої, але і не раби. На суді у Львові ми суддям сміялися в лице, коли вони читали нам вирок: «За содеянное преступление антисоветской группы объявить приговор: расстрел. Но, учитывая возраст подсудимых, расстрел заменить на 25 лет исправительно-трудовых лагерей особого режима».
За що, Іроде більшовицький, ти покарав молодих людей так жорстоко? За те, що не хотіли бути комсомольцями? За те, що мали свою власну думку відносно комуністичного режиму? За те, що батьки розказували їм правду про 33-й рік? За те, що читали Грушевського та іншу літературу національного відродження ?
Зараз деякі горе-патріоти говорять: «Та що вони зробили?» Один «поважний» чоловік сказав тому 10 років з усмішкою: "Ну і чого ви добилися?"
Пам'ятаю, як розказувала мама про голодомор 1933 року. Люди знали, що за Збручем голод, що доходить до того, що їли своїх дітей. На західних теренах України люди збирали, хто що міг, допомогу передавали через Червоний Хрест своїм братам за Збруч. А дехто в той час переправляв за Збруч і Збруча пропагандистську літературу; заробляючи таким чином гроші. Та чи міг звір у подобі людини признати Червоний Хрест, коли він мріяв завоювати Всесвіт?
Відбираючи останні крихти від народу України для пропаганди всесвітньої революції, він задарма віддавав ці життєво необхідні крихти іншим народам.
Пам'ятаю, наша мама в 1946 р. прийшла із церкви і принесла «лепешку», спечену із мерзлої бараболі та дерев'яних опилок. Показуючи нам цей витвір другого голодомору, мама плакала: «Діти, вас чекає те саме, якщо буде існувати більшовицька наволоч.»
Отож, чи могли ми сприймати комсомол, колгосп, Сталіна, займи, контингенти, здавати державі яйця, м'ясо, молоко, яке забирав сатрап насильно від людей, котрі в поті чола вирощували необхідні продукти для себе і своїх дітей?
І почалася для жменьки молодих патріотів романтично-героїчна і небезпечна боротьба з комуністичним режимом через розповсюдження листівок. Робилося це свідомо, але недосвідчено. Небезпечні папірці для влади виявляли часто на вулицях містечка. У 1948 р. на Великодні свята багато людей знаходили наші листівки на цвинтарях Мислови, Заднишівки, Підволочиська та Староміщини. Спочатку листівки писали від руки, друкованими літерами. З часом дістали шрифт і з того часу почали виготовляти друковані листівки.
Репресивні органи збились із ніг, всякими способами старалися виявити небезпечних для комуністичного режиму осіб. У школі на уроці української мови вчителька Васюта Марія Григорівна заставила нас писати диктант друкованими літерами. Таким методом при помочі спеціалістів НКГБ виявили учасників виготовлення листівок.
За кожним із нас був закріплений наглядач-сексот (я їх знаю). 10 лютого 1949 року ранком, як завжди, пішли до школи: хто в середню, а хто в залізничне училище. На станції Підволочиськ ми побачили . залізничну дрезину. Ми її ніколи тут не бачили. Почалося навчання. В клас зайшов завуч і сказав мені, щоб я зайшов в учительську. Зайшовши в учительську, я побачив п'ятьох осіб у шкіряних плащах. Вони зразу підійшли до мене, взяли під руки і один почав обшукувати мене. Потім під конвоєм завели мене додому на обшук. Не знайшовши нічого, під конвоєм завели на станцію і посадили в ту дрезину, котру я бачив зранку. Так само в один день взяли всіх учасників молодіжної підпільної організації Львинець». Завезли до Тернополя в НКГБ Тернопільської дільниці залізниці, де провели попереднє слідство.
Після завезли нас у Львів в управління НКГБ Львівської залізниці, вулиця Судова. Тюрма була зроблена у підвалах підземелля, маленьке віконце під стелею, повно щурів, сморід із каналізації, підлога-бетон, воші. Ніяких матрасів – що мав, то те встеляв, тим і накривався. Колись в селі Староміщина жив собі такий Вербіцький. І ось цей Вербіцький передавав нам передачі від батьків. Звичайно, що краще – то собі. Це був дуже недобрий чоловік. Недаром йому довірили контролювати передачі всіх в'язнів, які знаходились в центральному слідчому ізоляторі Львівської залізниці.
Я попав до слідчого Семенова, старшого лейтенанта. Садист вищої категорії, хворів туберкульозом, часто кашляв і мокротою з кров'ю плював в обличчя підслідственим. Пригадую, часто казав:«Відправлю тебе туди, де заробиш за рік чахотку (сухоти)».
Молоді хлопці і дівчата мужньо витримали допити, не було такого випадку, щоб наговорювали один на одного, навпаки, кожний старався вигородити другого, вину брав на себе.
Пізніше був суд. Почався на Зелені свята 1949 року. Судив нас "Особый отдел – Тройка". Від адвоката кожен із нас відмовився, бо знав, що він не допоможе, а батькам ще доведеться платити.
Ми, діти, більшовицьким суддям сміялися у вічі. Вони думали, будемо їх просити, кланятися. А ми іронізували із них, і після чотирьох місяців розлуки між собою говорили про свої справи, не звертаючи уваги на великі чини суддів у погонах.
Пригадується відповідь Марії Матвіїшиної. На запитання, чому вона, жителька Волочиська, зв'язалася з бандерівцями, Маруся відповіла: «Я хочу жити так, як живуть нормальні люди, а не запрягатися з мамою в борону, щоб заволочити город». Ми всі їй аплодували, а кати біснувались, перервавши суд.
Суд продовжувався три дні. Нарешті вирок: «Именем Союза Советских Социалистических Республик изменников Родины приговорить к расстрелу, но, учитывая молодой возраст, смертную казнь заменить на 25 лет исправительно-трудовых лагерей особого режима».
Тільки двом із наших дали по 10 років. Після об'явлення вироку ми потиснули один одному руки, сміючись із своїх сатрапів. Від касації відмовилися.
А потім в середній школі Підволочиська була «анафема», Проклинали своїх однокласників і робили собі кар'єру. А для нас були табори.
Члени молодіжної організації "Львинець":
Романчук Ніна, Матвіїшин Марія, Ковальчук Ростислав, Масловська Марія, Ковальчук Ігор, Пальчинський Володимир, Цимбалістий Степан, Стефанишин Ярослав, Назар Володимир, Ромілович Ігор, Рибак Теофан.
Новосільські хлопці, котрих судили разом з нами:
Думанський Ярослав, Чорний Борис, Зарічний Зоновій, Крупський Ярослав, Безкоровайний Борис.
Ще через рік були заарештовані: Мельник Володимир, Байда Богдан, Щур Ярослав.
Зиновій Красівський (другий справа) та Дарія Гусяк (третя справа) серед підволочиських рухівців.
Частина з них не припиняла підпільної роботи і в подальші роки, Так, журнал ООЧСУ "Вісник" (The HERALD, 2/97), що виходить у Нью-Йорку, помістив статтю Юрія Зайцева "На кривавому конті Москви", присвячену Українському національному фронту, що діяв у підпіллі у 1964-67 роках. Його створив Дмитро Квецко – вчитель історії з Івано-Франківщини, Зіновій Красівський – відомий дисидент, що був у Підволочиському НРУ на початку 90-х років (для організації ДСУ), написав програмовий документ "Тактика українського національного фронту".
Організація видавала журнал "Воля і Батьківщина" (1964-66 pp.) – всього шістнадцять номерів. За організаційною будовою УНФ наслідував ОУН, Одна з груп (Іван Губка, Львів, 30 чоловік) мала ще й десять на зв'язку, Серед них головний архітектор Львівської міжобласної спеціалізованої реставраційно-виробничої майстерні Іван Могитич підтримував зв'язки з уже відомим нам Мирославом Думанським, що на той час працював у Збаражі. Далі у статті пишеться, що М. Думанський мав втаємничених людей у Гусятині, Чорткові, Підволочиську, Тернополі.
Група Могитича мала також філії у Кам'янці-Подільському, Летичеві, Хмельницькому, Києві, Переяславі-Хмельницькому. Нас, певна річ, цікавить Підволочиськ, але даних майже не залишилось, тут навіть чекісти нічого не підкажуть, бо самі не знали. Дана група не була розкрита (Могитича), можна лише здогадуватися, адже М. Думанський мав тут сестру Стефу Ляхович-Думанську, колишню підпільницю "Дружби" із Кошляк. На жаль, нині брат і сестра покійні.
Виклик на постійне проживання до Польщі. 1951 рік.
За цей період докорінно змінилося населення нашого Підволочиська. Катастрофа голокосту привела до майже поголовного винищення євреїв, лишилося кілька родин (Гун, Токмак, Гіржбан та інші). Деякі приїхали зі Сходу (Поляк, Достман, Яричовер і т. д.), але євреї вже більше ніколи не становили поважного відсотку населення.
З 1944 року розпочалася примусова депортація поляків, що тривала до 1959 року.
Близько 520 тисяч українців з Підляшшя, Лемківщини, Засяння переїхало до України. Початково їх селили на Східних теренах (приміром, родина Степана Федька опинилася аж у Дніпропетровську), однак велика частина переселенців зуміла перебратися на Захід, дехто осів у наших місцях. Очевидно, цим людям було більш звично жити у Галичині. Прибуло багато "східняків", які старалися зайняти керівні посади або вступити на службу до міліції, а також були учителями, лікарями, іншими спеціалістами. Було багато етнічних росіян – ці служили у МГБ, МВД, охоронних та каральних з'єднаннях, були на керівних посадах партдержактиву тощо – приміром, Багрянцев, Родіонов, Шевченко, Малько і т. п. Спочатку райком знаходився у приміщенні по вул. Франка, 8 (зараз міліція). Райвиконком і селищна рада були у віллі Громніцьких. Там працювали Жеребцов, Чудаєв, Устінов, Єгоров (у Скалаті Озерова). Як бачимо, це кадрова політика, дійсно, хто б так керував? Що ж казати про "органи". У МВД попадалися міліціонери, що заледве могли розписатися. Здебільшого "визволителі" були малограмотними людьми з освітою 4 кляси і коридор. Що говорити про цих, коли "нагорі" було те ж.
Ось цитата з анкети міністра МГБ СССР Віктора Абакумова: "Образование низшее, окончил городское училище в Москве, время окончания не помнит (!)". Цей Абакумов, зрештою, також впав жертвою чисток, як і його попередники – Ягода, Єжов, Берія. Це було сміття біля ніг диктатора, свідки його нікчемності, свого роду витиснута цитрина, офірний цап. От що пише його соратник, заст. начальника слідчої частини особливо важливих справ МГБ В. Комаров: "Абакумов часто говорил мне: "ты дуб", так как написание показаний арестованных у нас было слабым местом из-за общей малограмотности". Зрештою, там грамотних і не потрібно було, головне – вони були сліпими фанатиками режиму, що, як ті барани, йшли стройовим кроком за Сталіним, були сліпими проводирями його волі. Тут, певна річ, знання зайві, адже можуть породити сумніви. Чекістські та офіцерські кадри здебільшого підбирали так, аби ці люди не мали родичів, а найкраще були сиротами. Їх змалку виховували у дусі сліпої покори та відданості. Нинішні покоління назвали б їх зомбі, а тоді називали "дети Сталина".
Цікаві відомості розшукав у Тернопільському архіві студент-історик Тарас Атаманчук:
"Информация о ходе выполнения постановлений ЦК КП(б)У от 10/01 1945г. (По Підволочиському району).
С 20.01.1945г. арестовано 23 человека, из них подрайонный проводник Хмара, подрайонный руководитель СБ – Лев, станичный руководитель – Гусак.
Информация о выполнении постановлений ЦК КП(б)У от 10/01 1945г. и 26/02 1945 г. «Об усилении борьбы с украинско-немецкими (так большевики називали ОУН-УПА) националистами в Западных областях УССР (по Підволочиському району).
Стр. 115. За отчетный период убито 157 человек – членов ОУН- УПА, в том числе руководящего состава – 15.
1. Районный проводник ОУН «Лобода» – Лубянецкий Петро с. Супрановка.
2. Заместитель повитового проводника и организационный референт "Богдан" – Поцелуйко с. Хмелиск.
3. Надрайонный войсковой референт «Блок» – Кизима с. Супрановка.
4. Надрайонный войсковой референт «Жук» – Гаврилишин Михаил с. Фащевка.
5. Окружной войсковой референт «Старый».
6. Надрайонный референт СБ «Юрко».
7. Надрайонный референт по санитарии и женской работе «Зоряна».
8. Подрайонный референт по санитарной и женской работе «Галя».
9. Референт СБ «Гришка».
10. Референт СБ «Пугач».
11. Кущовый «Борис».
12. Четовый «Сирко».
13. Четовый «Чубей»
14. Четовый «Довгоногый».
15. Зам. руководителя УПА «Дубына» – Шигера Иван с. Каменки.
Ангел-Крилатий, загинув в селі Іванівка у 1946 році
В архіві зберігається:
"Докладная записка о ликвидации боевки УПА с. Ивановка", у якій коротко мовиться про знищення одного з чільних керівників ОУН-УПА нашого району Ангела (псевдо "Крилатий"). Звичайно, подробиці відсутні, тобто немає конкретних виконавців та прізвищ зрадників. Це не дивно, такі факти донині вважаються секретними, причому, напевно, справедливо. Справа в тім, що даних людей переважно немає серед живих, а їх дітям, онукам було б важко з таким тавром. У цьому короткому нарисі я теж не маю морального права розкривати деякі, навіть достеменно відомі речі. Зрештою, "докладная" говорить: мовляв, після мітингу, який був проведений у селі опергрупою РО НКГБ, частина боївки Ангела здалася. Нібито після зачитання звернення (певно, ЦК КП(б)У). Таких звернень до ОУН-УПА було кілька, у них пропонувалася, зокрема, легалізація бойовиків, котрі не входили до керівного складу і не "вчинили злочинів". Тільки наївний може собі уявити, що після мітингу – а старші люди чудово пам'ятають мітинги "червоної мітли" – хтось добровільно здавався. Тут існували спеціальні технології НКГБ/МГБ. Переважно їх агентура вказувала на сім'ї та родини повстанців. Потім чекісти тероризували – шантажували цих людей, зрештою, частина знищувалася або депортувалася на Сибір (по статті "член семьи изменника родины", так звана "ЧСИР"), менш стійкі повстанці, зі страху за їх долі, прилюдно здавалися (зараз відомо, що багатьом давався наказ керівників здаватися). Таким чином, вони мали якісь конкретні завдання СБ, а діючи "під стрибків", на ділі вели підпільну роботу контррозвідницького характеру. Інші – через хвороби, поранення, старший вік або для виконання спецзавдань. У той же час діяла директива Р. Шухевича про скорочення бойовиків ОУН-УПА (так творився свого роду запас). Деякі ставали агентами НКГБ у самих боївках. "Докладная" говорить, що частина бойовиків Ангела стала членами "истребительного батальйона" (стрибками) і надалі спільно з чекістами організовувала засади на провідника. До пори до часу засади нічого не давали (певно, дехто з новоявлених стрибків вів подвійну гру і робив попередження). Зрештою Ангел загинув у 1946 р.
Документ підписали капітан Рябов, ст. лейтенант Степаненко, лейтенант, начальник відділення Б/Б РО НКГБ В. Круглов, опер І. Яровой, секретар РК ЛКСМУ – Ф. Чех, секретар сельсовета М. Вовна і С. Вовна (Чернилівка).
23 березня 1993 року в "Гомоні Волі" (№ 12 (6564) з'явилася стаття Стефанії Ангел-Ільків "Правда про мого батька", витяги з якої пропоную вашій увазі:
В 1941 році, як відступали большевики, вони мобілізували в Червону Армію нашого батька. Під Житомиром він потрапив у полон до німців, 2 роки був у концтаборі в Холмі, багато там людей повмирало. Тато вернувся додому дуже зморений. Три місяці не вставав з постелі. Мама відходила його. Тато і брат моєї мами Степан Шевчук були ще з 1936 року в Організації Українських Націоналістів, тому що за німців до нас приїжджали представники із підпілля. Один загинув, як ішов від нас до Чернилівки, на качанівських полях. Німець побачив, що іде хтось підозрілий, і почав стріляти, ось він і застрілив німця, а сам був поранений. Фірман був поляк і убив повстанця.
Багато до нас привозили зброї, все це робилось ночами. Було багато страху від німців. Ми з сестрою тремтіли по ночах, але нікому нічого не говорили. Наша хата була недалеко від церкви, і як вступала Червона Армія, то нам добре було видно. Сунули, як туча, на наше подвір'я поставили чотири вози.
Тут невдовзі почалася мобілізація в армію. Не пішли мій тато і брат моєї мами, а також Притула, учитель із Староміщини, який працював у нашому селі, і ще хлопці Тюх, Заяць, Сивак, Ковальчук.
У нас на квартирі було два солдати. Раз один каже мамі: «Марія, будь обережна, бо нас викликали в штаб, питали про тебе, чи ти ходиш куда, чи хтось до тебе приходить. Ми нічого про тебе не сказали.»
А були ті солдати один з Уралу, а другий з Харківщини. Тут і харків'янин мамі шепнув: «Марія, будь обережна (він здогадувався), роби все вдень, а як фронт посунеться, тоді стане легше. Я також українець і вас добре розумію».
Відтоді почалося слідкування за нашою хатою. Мама страшно переживала, ми теж боялися, але в усьому допомагали мамі. У 1945 році, після Йорданських свят, кагебісти "завітали" у нашу хату. Вдома поперевертали все догори дном: ліжко перевернули, забили паля великого і прив'язали собаку, на образи повісили галоші!... Після тої облави ми до своєї хати не поверталися. Почалося наше життя попід чужими порогами. І розібрали нашу хату, стодолу, хліви і все спалили. Залишилася лише купа попелу і глини. В 1946 році мене з сестрою арештували в Рожиську, де ми ховалися. Мене взяли від Марії Майор, яка багато помагала повстанцям і пораненим, я була в неї ніби за дочку.
Тут я забігла, як кажуть, трохи вперед, не розповіла, що в 1945 році, у серпні, енкаведисти оточили криївку, в якій був Йосип Ковальчук, і закидали гранатами, підпалили солому на ляді. Дим дусив воїна, а граната розірвала йому живіт. Привели на це побоїще мою сестру, почали пхати в криївку й кричати, чи є з Ковальчуком Ангел, тобто "Крилатий" наш тато. Той відповів, що є. Тоді вони взяли гаки довгі і витягнули з криївки Йосипа, який був весь у крові і з болю знепритомнів. А москалі все питають, чи є "Крилатий". Звірі примушують сестру лізти в криївку, але серед них з'явився якийсь совісний москаль і не дозволив цього робити. Ковальчука поклали на фіру й повезли до району.
Того дня арештували в нашому селі 25 чоловік. Гнали їх усіх до Підволочиська, там декого забрали в МГБ.
Йосип лежав сам, від болю дуже стогнав, прожив ще пару днів і помер, нікого не видавши. За це йому слава і честь. Де похований – не знаю, а залишив він молоду вагітну жінку і дочку Іринку, яка також була поранена в ноги большевиками.
Продовжую оповідь далі. Сестру мою забрали на пересильний пункт, там знущалися, як тільки могли. А потім випустили й сказали, щоб вона йшла до мами. І тут же, вночі, влаштували облаву, думали, що прийдуть на побачення з дочкою тато з мамою і тоді їх спіймають. Але, на щастя, цього не сталося.
Забрали нас з сестрою. Почалися допити, били гумовими нагайками по голові, по руках, куди попало. Після допитів, 15 лютого 1946 року забрали нас до району, мені тоді було 15, а сестрі 16 років. Забрали і мою благодійницю пані Майор, яку потім засудили на 10 років, а опісля вивезли Сибір.
Через три тижні нас випустили. Катам головне було впіймати нашого тата, вони називали його головним отаманом банди. Одного разу прийшли два повстанці до Гудь Насті, і я була там. Спитали, чи знаю де тато. Я знала і завела їх. Там була і мама. Це було моє останнє побачення з татом. Він пішов з тими двома повстанцями і потрапив у засідку. Москалів була тьма, а повстанців одиниці. Всі й полягли в нерівному бою смертю героїв.
Тої страшної ночі перед святом Вознесення було убито двох повстанців і згоріла на вуглик у хаті бабця Марія. Згоріла вона, її дочка Явдоня, онука Ганя, якій лише сповнилося 16 років. Як там все відбувалося, не знаю, але москалі казали, що Ангел кричав: «Хлопці, ви тікайте, а я буду відбиватися!».
У 1947 році, на самий Новий рік 14 січня, москалі зробили облаву і впіймали нашу маму. Били її нагайками до нестями, особливо лютував звір Круглов. Через два місяці маму випустили з катівні, бо знали добре, що буде вислана на Сибір. Так і сталося: 17 жовтня 1947року прийшли вони до нас (а ми жили у Величука Івана, якого уже немає в живих). Тоді забрали з нашого села 23 родини. Привезли до Підволочиська, загнали у вагони. Тут і приїхав мій дядько – привіз хліба і просить дати дітям. Один москаль взяв той хліб і почав ним бити дядька по голові, а потім кинув його під вагон. Вночі нас повезли в товарняку. Тут були діти, старі немічні люди. Для москалів всі ми були бандери, яким не давали ні їсти, ні пити...
Три тижні в холодних вагонах нас везли до Сибіру. У Челябінську відкрили вагони і дали теплої зупи. Потім знову повезли, зупинилися в місті Осинники Кемеровської області. Поселили в холодні бараки і послали на роботу у вугільні шахти. Ось так ми, неповнолітні, стали шахтарями, працювали на відкатці вагонів із вугіллям. Почалося сибірське життя, морози 46-50 градусів, сонця і зірок не видно. А потім стало тепліше. Люди, що жили з нами, говорили, що привезли західняків, а з ними і тепло. Так ми і прожили в Осинниках аж до 1965 року, в якому повернулися в Україну...
Школа у Заднишівці, 1947 рік
З кінця 1945 року УПА переходила від системи великих загонів-куренів до дрібних, рухливих партизанських груп та збройного підпілля ОУН. Це була частина її військової тактики. Відтак помилково вважати усіх т. зв. "стрибків" за зрадників. Справжні зрадники були глибоко втаємниченими НКГБ/МГБ і лишалися такими до фактичного розпаду системи КГБ в 1991 році.
Повернемося до так званих "загонів-перевертнів". Згідно з листом наркома НКВД УРСР В. Рясного (№2070/СП 20. 08.44 р.), було утворено спецгрупу "Бистрого" (майор НКГБ Соколов, всього 60 чоловік), що діяла на території Тернопільської області під виглядом контрольного відділення СБ. Ці бандюги мали завдання дискредитації ОУН-УПА через вбивства, гвалтування, грабежі місцевого населення. Також мали проникати в структури ОУН-УПА, дезорганізовувати і знищувати їх зсередини. Також мали здійснювати політичні провокації. Точних цифр їх "діяльності" не наводиться, але, очевидно, мова йде про тисячі людей, адже Соколова було представлено до "Героя". Зрештою, вони перелякали керівництво, тож сам М. Хрущов розпустив цю банду. До речі, як чекісти не маскувалися, люди здебільшого розпізнавали їх по банальній деталі – всі вони безбожно матюкалися.
Стосовно відділів, котрі носили неформальну назву "Бистрий", крім зорганізованого НКГБ, то їх було два: загальновідомий курінь Петра Харчука "Сірі вовки", який діяв у південно-західних районах області.
У північно-східних (куди входив терен Скалатського, Гримайлівського, Підволочиського, Збаразького, Новосільського, Лановецького та інших районів) діяв курінь "Бистрого" – Ярослава Бєлінського (його особова справа в архіві Тернопільського СБУ №19629). Б. Савка в книзі "Забути не маємо права" присвячує цьому таємничому підрозділу цілу главу (III – "Забутий курінь"). У 1943 р. "Бистрий" з загоном із 600 вояків здійснив рейд Житомирщина-Кам'янець-Подільський-Київщина, а також низку інших операцій проти нацистів.
У травні 1944 р. в районі лісів Сатанів-Городниця (база – с. Саджавки) був сформований новий курінь (понад 500 чоловік). Звідси курінь рушив на Шумські ліси. В його складі діяло багато наших земляків. В районі Луб'янки-Шили 22. 05. 1945р. курінь "Бистрого" попав в засаду, явно підготовану. Йому протистояла фронтова частина. Противник використовував танки, артилерію, міномети, літаки. Становище повстанців стало критичним, вони зазнали величезних втрат, лише невеликі групи зуміли прорватися. Чимало попало у полон. Б.Савка робить висновок, що серед розвідників куреня були агенти НКГБ, які і навели курінь на підготовлену засаду. Подальша доля "Бистрого"- Белінського трагічна. Він попав у полон (1945 р.), йому ампутували ногу, потім чекісти використовували його як агітатора, а відтак 24.04.1946 р. (А/С 19629) розстріляли.
Школа робітничої молоді, 1950 рік
Однак були різні винятки, що дуже відповідають назві фільму 60-х років "Ніхто не хотів умирати", знятого литовцями, хоча і дуже про радянського та повчального (про лісових братів).
Так, операція "червоної мітли" на Різдво у с. Рожиськ: сторони явно бачили один одного, але від бою утримались. Ну, УПА зрозуміло – Різдво, а МГБ? Видно, не мали впевненості в успіху. Чи, може, вирішили – випити і закусити краще, ніж валятися в рові з простреленими грудьми? Подібних випадків чимало, всяке було...
Часом доходило до курйозів. Так, перший секретар І Підволочиського РК ЛКСМУ Ференц на перевірку виявився бандерівцем.
Пам'ятник жертвам комуно-большевицького терору, відкритий у Підволочиську
Банк був у приміщенні, де потім жив безногий Котов, колоритна особа, постійно "в оппозиции к этим негодяям" – так називав керівництво. Ноги втратив ще у 1940 р. на Ладозі під час безглуздої російсько-фінської війни. Так ось, керуючий Іванов загубив "по-п'янці" ключі від сейфу. Сторожем був вправний слюсар Т.Фарина. Іванов причепився, як "банний лист", цілий день ходив і пхинькав: "Отвори проклятый сейф, отблагодарю..." Врешті так дістав, що сторож, трохи пововтузившись, відкрив злополучний ящик. Так що ж? А моментально "вилетів" з роботи, добре, що не посадили – таке тобі москальське дякую.
У будинку Григоращуків спочатку було ФЗУ №3, а пізніше туди перенесли райком, ФЗУ ліквідували.
Святкова колона лікарів Підволочиська. 50-і роки
Велика частка росіян пізніше виїхала "на родину", дехто залишився, то їх там «бандерівцями» називають. І сміх, і гріх. Так, ЮАлісов розповідав, як його батько у 1952р. вирішив відвідати рідню на Брянщині. Вся "деревня" зібралася, адже Мішка Алісов "приехал и бандерят своих привез".
Німецькомовне джерело про Підволочиськ
Англомовне джерело про Підволочиськ
Тим часом, 40-50-і роки – це також період відбудови, мирної праці, правда, в умовах нечуваного терору. Большевики проводили колективізацію. У Підволочиську працювали пекарня, велике депо, заклади торгівлі, установи, школа – спочатку семирічна, а відтак середня, лікарня. Тут було велике залізничне господарство, де працювали як місцеві, так і приїжджі спеціалісти. Вони створили футбольну команду "Локомотив", що славилася як одна з кращих в області.
Перша після воєнна футбольна команда у Підволочиську
5 березня 1953 року помер великий диктатор Й.Сталін. Траурний мітинг відбувся на центральному майдані містечка. Були такі, що щиро плакали за вождем, інші ледь стримували сльози радості, більшість похмуро мовчали, перетоптуючи брудний березневий сніг. Йшли переміни...
Page updated
Report abuse