Дата публікації допису: Apr 11, 2016 5:54:4 PM
Час великих перемін (1918-1921 рр.)
Наше містечко важко жило протягом весни-осені 1918 р. Чоловіче населення головним чином перебувало на фронтах, причому українців австрійці вперто посилали воювати до Італії, де у високогір'ї Альп вижити було нелегко навіть нашим людям, які завжди вдовольнялися малим.
У жовтні того ж року розпочався розвал Австро-Угорщини. Не буду оповідати подій того, як у Львові 1 листопада українці провели безкровний переворот, знаний в історії як Великий Зрив.
Як українці захопили владу у Підволочиську, згадували учасники цих подій І.Кучмак, Т.Дмитрів і о. С.Хабурський, що публікувалися у календарі "Новий шлях" та газеті "Вільне слово" (Канада).
Із статей, поміщених у газеті "Гомін Волі" № 7-8 за 1993 рік
З перспективи 50-літнього ювілею Листопадового Чину в містечку Підволочиськах над річкою Збручем, жмут моїх спогадів, що притрушені вже сірим серпанком часу, присвячую всім виконавцям того Чину, а саме: найсердечнішому моєму другові, односельчанинові Тимотеєві Дмитрову, як і моєму дорогому побратимові УСС, Всечеснішому капелянові о. Ст. Хабурському (оба в Торонті). Одночасно мій глибокий поклін усім іншим учасникам того історичного Чину, за який поклали своє молоде життя, а саме: бл. п. Й. Масловський, Ярослав Щур, хор. Яворівський, підстаршина австрійської армії Задубера. Про долю решти учасників мені невідомо.
31 жовтня 1918 р.
З приїздом Легіону УСС на Буковину я тяжко захворів на шлунок, так що опинився в шпиталі в Чернівцях, де напіввилікуваний, як реконвалесцент, одержав відпустку додому до своїх, яких не бачив від 1916 року. Того ж дня надвечір я висів з поїзду на станції Підволочиська і зараз же зустрів тут різних знайомих, а також мого старого батька, брата та швагра, які працювали на залізниці. Нарешті з тим почотом, який по дорозі зростав, добився до моєї рідної стріхи, де на порозі відбулася найбільш чула зустріч із мамою та сестрою Варварою. Далі різним балачкам не було кінця, а коли я ранком прокинувся, то надо мною, усміхаючись, стояв мій шкільний товариш, друг Тимцьо Дмитрів. Він мені оповів про всі новості дооколошні та про підготовку до перебрання влади в Підволочиськах.
Того самого вечора я був на засіданні підготовчого комітету, що відбулося в читальні. Там мені, як одинокому військовому, передали провід у перебранні влади в Підволочиськах, а до помочі мені додали Й. Масловського, Я. Шура та Т.Дмитрова. На другий день, себто 2 листопада надвечір, ми врадили, що не можемо довше чекати на наказ із Тернополя, а ще цієї ночі мусимо перебрати владу в місті, тим більше, що поляки чогось догадуються, а мій брат Яким спеціально прийшов мене попередити, щоб я не ночував дома, бо за мною вже питає жандармерія.
Негайно порозсилали гінців до найближчих сіл з наказом вибрати найбільш відповідних хлопців із зброєю, яку мають. Збірку назначено на годиину сьому вечора.
Плян був такий: села Заднишівка і Супранівка займають станцію і касарню під моїм проводом. Староміщина під проводом Масловського бере жандармерію.
Т. Дмитрів з гуртом людей займе уряд руху. Він ще пішов додому і приніс мені в подарунку німецький «мавзер» з двома кулями. Зі зворушення я не міг нічого сказати, хіба «дякую, друже».
За нашим обрахунком до акції мало б бути понад 200 людей, одначе в послідній хвилині зібраних було приблизно 110, з того менше чим одна четверта була «ніби» озброєна. Все ж таки в несповна одній годині ми були панами ситуації без сподіваних більших спротивів, за винятком батальйону, де зупаки-фельдфебелі не могли ніяк погодитись, що ЦК (цісарсько-королівський уряд –Австрія) вже нема.
Виявилося, що т. зв. «батальйон» складався з несповна трьох сотень старих ополченців різних національностей, з перевагою словаків та поляків. Хвилину перед моїм наступом на «батальйон» я пригадав собі синьо-жовті опаски (дарунок від панни Оксани, пізнішої моєї дружини), які я в тій же хвилині роздав кільком найближчим моїм помічникам. При дверях (входових) до касарні була лавка, на якій з крісом сидів вартовий і ліниво перебирав ногами. Двері до касарні були напіввідкриті і внизу в одній кімнаті та на першому поверсі світилося, а через вікна видно було квартирантів. Зі собою, крім Я. Щура, я вибрав ще трьох високих, міцних хлопців, а решта на знак мали блискавично ввійти до середини і якнайскоріше позабирати кріси, які там певно стояли на коридорі,
Перечекавши хвилину, сміливим кроком іду просто на вартового, який ліниво підвівся, і в тій хвилині я заскочив його «скороговіркою" і зі своїми ад'ютантами зайшов у середину та й по сходах на перший поверх до найбільшої кімнати. Ніхто з присутніх нас не завважив, а було там жовнірів дуже багато, напіводягнені грали в карти, загальний гамір, так що нічого не розбереш.
Малий момент, і я охопив зором усе довкола і щоб дати їм знати про нашу візиту, я з усієї сили мого горла видобув із себе сильний «Габтахт!»
На це магічне слово все замовкло, позривалося на ноги, а я, використовуючи той момент «гіпнози», короткими словами німецькою мовою сказав їм, що війна для них уже скінчилася, австрійська монархія дає вільну руку всім націям, а в тому й нам, українцям, тому від імені української держави вимагаю скласти зброю, забрати все своє майно в рукзаки (наплечники) і за півгодини «фергаттерунг» (збірка) та марш на станцію, де вже чекає на них готовий поїзд, і я бажаю їм усім щасливої дороги до своїх жінок і дітей. При тих словах вся касарня аж затряслася від крику «Гурраа».
Почалося пакування наввипередки, але десь при кінці моєї мови з другої кімнати вийшов «службовий фельдфебель», а за ним ще кількох, станули в дверях і слухали, а коли прийшло до складання зброї, один з них підходить до мене, салютує, титулуючи мене «гер гавптман», але його слова заглушує могутнє «гура». В той час долучається до нас Т. Дмитрів і повідомляє, що на станції все в наших руках, поставлені вартові і навіть Микола К. вже при телеграфі. Я сказав Т. Д., щоб за всяку ціну порозумівся з М. К. і вже приготовив поїзд до Тернополя (тягаровий), яким мали б якнайскоріше від'їхати ляндштурмаки. Щоб задовольнити фельдфебеля, я звернувся до нього з питанням, де є комендант батальйону або котрийсь із старшин, бо я хочу з ними говорити. На те він із салютом «гер гавптман» сказав, що пан капітан і решта офіцерів виїхали до графа в гостину, коли будуть назад, не знає, але він може післати кур'єра до них. Я йому відповів, нехай він це вже оставить мені, а він сам і решта колег, якщо хочуть бачити свої родини, повинні негайно пакуватися, бо за пів години від'їжджає поїзд з командою "Абтретен!". Я відвернувся від нього і почав робити "фергаттерунґ" з тими, що вже були готові до дороги. В коротці, я на чолі ляндштурму зійшов униз, де вже чекали озброєні до зубів мої цивільні стрільці. Похід замикали мої "ад'ютанти" з фельдфебелями, які на швидку руку спакувалися і помаршували на станцію, де під'їхав вже поїзд для них, яким вони незабаром і від'їхали.
З їх від'їздом аж легше стало нам усім на душі. Я вернувся до касарні, бо треба було впорядкувати залишене майно та приготовити тимчасове для нас приміщення. Надворі перед входом до касарні поставлено варту, яку, як також і порядок цілого відділу, взяв на себе колишній підстаршина австрійської армії Задубера з Супранівки. По зайняттю станції він з рештою вільних людей прийшов до касарні, коли ляндштурма сходила по сходах униз. Після відправи поїзду я мав нагоду познайомитися з Задуберою, якого я перед тим не знав, так що нас у той час уже було двох військових. Ми почали собі взаємно помагати при тимчасовім організуванні нашого відділу, який нам вдалося вікоротці умундурувати від ніг до голови в нові австрійські мундури, навіть з шоломами на голові.
Також містечко Підволочиська прикрасилося на ранок у неділю, 3 листопада 1918 року, вкриваючись українськими прапорами, – з новою владою на чолі
На це диво, на це велике наше свято вийшов майже ввесь народ містечка, прибраний святково. Навіть селяни з сусідніх сіл приїхали підводами, щоб поглянути на здобуту Україну, подивитися на сина, як виглядає, бо він також учора пішов, навіть не вечерявши. На додаток і для більшої святковости відізвалися церковні дзвони з сусідніх сіл, почавши свою ранішню молитву.
Аж несподівано біля 10-ої год. ранку прийшла вістка з Волочиськ про приїзд австрійського військового транспорту, якась технічна частина з військовим майном. Знова непевність та гра нервів. Не було ради, треба було приготовитися зустрічати транспорт. Задубера з одним стрільцем та машиновим крісом приміщується у вікні в одному з магазинів, звідки мав знаменитий обстріл цілого поїзду, а я з частиною сотні з наїженими крісами уставився перед заїжджим поїздом. Коли ж поїзд став, з вагону вийшов поручник, а за ним майор, і я вийшов проти них та заявив, що від імені української влади прошу здати всю зброю та військове майно, а самим перейти до готового поїзду на другій стороні станції, який вкоротці від'їжджає до Тернополя. По нараді майор погодився, і транспорт вкоротці від'їхав до Тернополя. Ми всі аж легше віддихнули, що завдяки добрій імпровізації нам повезло.
Так, коротко з'ясовуючи, виглядало і відбулося роззброєння місточка Підволочиська уночі 3 листопада 1918 року.
Підволочиська – це колишнє прикордонне місто, положене на правому березі ріки Збруч. По другій стороні ріки було містечко Волочиська. Пряма залізнична лінія Львів – Київ вела через Підволочиська, і в часі окупації України німецько-австрійськими військами була важливим прикордонним пунктом. Через Підволочиську станцію день і ніч великі транспорти з України перевозили до Австрії, Німеччини переважно збіжжя, цукор, муку, всіляку худобу і всяку всячину з українським чорноземом включно.
У Підволочиськах це все наше українське багатство перевантажувалося з українських широкоторових вагонів на вузькоторові австрійсько-німецькі. Тож зрозуміло, що в часі революції в Австрії і Німеччині, а головно в її перших днях, станція в Підволочиськах була битком забита як широко- так і вузькоторовими вагонами. А в них повно нашого українського живого та мертвого товару, яким опікувалися різні транспортові команди австро-угорських військ. Це все майно треба було упорядкувати, замагазинувати та забезпечити від розграблення. А головно живий товар обійти і відповідно зберегти та віддати в належні руки.
Лист Т. Дмитрова до д-ра Криштальського з 11 липня 1968
Багато писалося і пишеться про Листопадовий Зрив у різних місцях, але про Підволочиська досі ніхто не згадав. Лишилось нас ще трьох живих свідків, учасників та організаторів тих перших днів листопада в Підволочиськах. А то: Іван Кучмак – маляр у Гемстеді, Нью-Йорк, колишній старший десятник УСС; о. Степан Хабурський, тоді теж старший десятник УСС (приїхав третього дня по перебранні влади в Підволочиськах) і Тимотей Дмитрів, колишній австрійський поштовий урядовець. Останні два тепер у Торонті. Других двох, а це Осип Масловський, правник, і Ярослав Щур, залізничний урядовець, лягло головами за волю України.
Вже в половині місяця жовтня 1918 р. привіз нам Вацик з Тернополя, син о. Вацика, такий наказ від Української Національної Ради: «Наказується вночі з 2 на 3 листопада роззброїти станицю австрійської жандармерії, всі стаціоновані австрійсько-німецькі відділи до міської поліції включно та перебрати всю цивільну владу, як залізниця, пошта і т. д., в українські руки». По нараді, що її провадив бл. п. Осип Масловський, працю розділено так:
Ярослав Щур і Т. Дмитрів мали зорганізувати село Заднишівку і самі Підволочиська. Сам Масловський перебрав організацію сіл Супранівка і Коршилівка. Зорганізовані відділи в Супранівці мав передати Ярославу Литвинові, а в Коршилівці Іванові Цепкові і місцевому директорові школи Коненкові, а сам мав організувати дальші села: Староміщину і Скорики.
Плян перебрання влади був такий: 2 листопада о год. 7-ій вечора мав ввійти Масловський із своїм відділом до міста з півночі, Цепко і Коненко зі своїми відділами із заходу, а Щур і Дмитрів з півдня. Та оба ми були не військові, але справу врятував Іван Кучмак, старший десятник УСС, який якраз день перед тим приїхав на двотижневу відпустку до свого села Заднишівки; ми передали йому командування над нашим відділом. Наказ було виконано, бо всі три відділи разом о год. 7-ій вечора ввійшли на станцію в Підволочиськах і зайняли її без ніяких перешкод. а ще додатково озброїлись та обсадили станцію своїми людьми. Далі обеззброїли станицю жандармерії і додаткові австрійські відділи, які знаходилися на їх шляху.
Осип Масловський вітається з дес. Кучмаком, знайомить його з провідниками інших груп і передає йому свій відділ. Це роблять і другі провідники. Одночасно Масловський повідомляє, що його розвідка донесли, що, входячи з північної сторони до Підволочиськ, завважили більший військовий відділ над Збручем у бараках, На це заявляє Кучмах, що йому відомо про цей відділ, бо він ранком того ж дня вибрався на оглядини передпіль Підволочиськ і завважив цей відділ. Це один відділ австрійських старших ополченців, і він не думає, що вони схочуть ставити опір при роззброєнні.
Перш за все подався до начальника станції і зажадав, щоб приготовити поїзд за дві години, щоб можна було цих обеззброєних стариків відставити до Тернополя. Одержавши від начальника станції запевнення, що поїзд за дві години буде готовий, вибрав собі около 80 людей і враз із Ярославом Щуром, як своїм ад’ютантом вирушили в сторону бараків. Знаючи добре касарняні порядки австрійської армії, ввійшов із своїм ад'ютантом, до середини бараку, а відділові доручив забрати всі кріси, які були на стояках в коридор. Комендантові бараків, австрійському капітанові, наказав проголосити демобілізацію свого куреня, подаючи одночасно, що поїзд для виїзду э Підволочиськ буде готовий за дві години. Старим ополченцям не треба було більше говорити, вони врадувані, що вже по війні, збирались у дорогу. Так роззброїли головну силу.
Наступного дня перебрано владу на пошті, в митному уряді та всіх інших австрійських урядах. О 10-ій годині того ж дня комендант Волочиськоі станції повідомив, що на станцію приїхав перший полк австрійських уланів і що вони не мають стільки людей, щоб його роззброїти. Цю справу доручають нам. За годину в'їжджає на станцію Підволочиська поїзд з австрійськими уланами, між ними десятник УСС Степан Хабурський, що їхав до Відня здавати матуру, як також чотар гетьманської армії Микола Яворівський, колишній десятник УСС, що попав у російський полон 1916 року. На наше прохання вони обидва залишилися в Підволочиськах. По роззброєнні уланів, які не ставили ніякого опору, десятник Хабурський зорганізував сотню, озброїв та обмундурував її, а чотар М. Яворівський зайнявся організацією пішої і кінної жандармерії і обидва помагали дес І Кучмакові в дальшому роззброєнні австрійських відділів та організуванні війська. Чот. Яворівський передав зорганізовану жандармерію Зубекові, колишньому підхор. австрійської армії, а сам із зорганізованим у Підволочиськах полком відійшов як комендант сотні під Львів,
Комісаром міста був назначений Навроцький, колишній залізничний урядовець. Начальником станції став Зілинський, колишній заступник цієї станції, а начальником пошти Антін Гук (помер в Україні). Зорганізовано комітет для збереження державного майна, що його відібрали від роззброєних австрійських відділів.
Жиди в Підволочиськах віднеслися до української влади лояльно, зрозуміло, що поляки були ворожо наставлені, а українське населення дуже активно помагало своїй державі у всьому.
Значення Підволочиська для новоствореної ЗУНР було першорядне. Річ у тім, що зі Східної України через нашу станцію поверталися австро-угорські війська. Тут їх слід було роззброювати і пересаджувати у євровагони, відправляючи додому. Було створено відповідний відділ УГА, кий очолив Степан Шухевич.
ЗУНР з перших днів існування стала об'єктом польської агресії. Річ Посполита, що офіційно відродилася 11 листопада 1918 р., вважала Східну Галичину своєю провінцією.
Конрад-Гусак описує тогочасні події:
У Підволочиськах відсвятковано дуже врочисто проголошення української влади в 1918 році. Довколишні села, як Староміщина, Дорофіївка, Скорики, Климківці, Супранівка, Заднишівка, Мислова, Оріховець і інші, взяли участь процесіями і кінними бандеріями, прикрашеними синьо-жовтими стрічками. Свято Соборности, що відбулося в січні 1919 р., було ще більш величаве, бо в ньому брали теж участь українці з того боку Збруча. Обидві делегації стрінулися на давньому кордоні і в супроводі оркестр перейшли до Підволочиськ, де відчитано Акт Злуки всіх українських земель.
Бойові дії особливо загострилися навесні 1919 року. Петлюрі вдалося в ході успішної операції прорвати большевицький фронт на Волині і, захопивши район Волочиськ-Проскурів, перевести свої війська південніше район Кам'янця-Подільського. У травні 1919 року Петлюра провів нараду-зустріч з командуванням УГА у Підволочиську (знов вілла Громніцьких). На центральному майдані відбувся мітинг і військовий парад частин Галицької армії і війська УНР. Обставини склалися так, що район Волочиськ Директорії довелося залишити. Туди увійшли большевики.
Командувач УГА генерал Олександр Греков вирішив утворити спеціальну групу "Підволочиськ" під командуванням отамана Алоіза Ляєра (1885-1919 рр.). Большевики вели переговори із ЗУНР, аби спільно діяти проти Польщі. Їх цікавила Галичина в тому плані, щоб прорватися через Карпати до Угорщини. Там була створена радянська республіка, яка вела війну відразу проти Чехословаччини, Румунії та власних антирадянських військ. Без підтримки Росії це утворення Куна-Самуелі було приречене. Проте союз ЗУНРу з большевиками був немислимий, адже це вимагало спільних дій і проти Петлюри.
Доля групи "Підволочиськ" склалася трагічно. Поляки підійшли до містечка вже 16 липня. В нерівному бою загинуло кілька стрільців, які і поховані на кладовищі Заднишівки. Їх могила була реставрована у 1989 році, а на мітингу з промовою про ЗУНР та УГА виступив сл. п. В. О. Сірий. Це були перші правдиві слова про Галицьку армію, сказані в умовах панування тоталітарного режиму.
Отаман А.Ляєр був німцем за походженням, професійним військовиком, що загинув за Україну в Скалаті.
Окупаційний польський режим проіснував до 23 липня 1920 року, коли розпочався наступ Південно-Західного фронту червоних (Єгоров, Сталін). В ході боїв почався відхід 6-ї польської армії генерала Владислава Івашкевича та союзних частин Симона Петлюри. Підволочиськ зайняли війська 60-ї стрілецької дивізії.
Як відомо, у Тернополі большевики створили маріонеткову Галицьку радянську республіку.
Особлива увага приділялася тому, що Галревком зробив дуже багато в справі національного та соціально-економічного розвитку. Твердилось, що було розділено поміщицьке майно і худобу між селянами. Насправді все це було розграбовано. Галревком був створений як інтернаціональний орган, в склад якого входили росіяни, кілька українців, поляки та євреї. Документація в канцелярії Затонського велася російською мовою, в інших відділах – польською та навіть єврейською. Двома першими помічниками Затонського були Замора та Баран – переконані анархісти. Затонський був родом з Кам'янця-Подільського, син священика, що видавав себе за професора, ким, звичайно, не був. У промовах на мітингах завжди посилався на Маркса і Леніна, був дуже впертим і зарозумілим. Всіх, хто не був членом комуністичної партії, вважав контрреволюціонерами. На прилюдних виступах говорив дуже демагогічно, але виступи його завжди переплітались такими виразами, як «запроданці капіталістів», «політичні проститутки», «кастрати духовні». Він любив у своїх виступах хвалитись, скількох контрреволюціонерів він особисто знищив, пізніше був одним з катів під Базаром.
"Зовнішністю своєю справляв дуже неприємне враження: завжди неохайний, з довгою скуйовдженою чуприною, в брудному одязі – як це було звичайним за часів большевицької революції. Був найбільш несимпатичною людиною, яку мені доводилось зустрічати в житті", писав Н Гірняк.
Дуже вдало характеризує автор і інших членів Галревкому. Федір Конар (Паращук) займав пост комісара внутрішніх справ. Сам родом з Рогатинщини. В 1919 р. працював в редакціях «Червоного Стрільця»та «Комуніста Прикарпаття». Надзвичайною комісією був викритий як ворог народу, виключений з партії та висланий Затонським до Сталіна. Там деякий час працював у Комінтерні. Розстріляний за доносом своєї дружини, яка була агентом ЧК.
Після від'їзду з Тернополя Барана, комісаром військових справ став Губер. Першим своїм заходом він звільнив всіх українців, які працювали в комісаріаті, замінив їх працівниками польської національності та ввів у комісаріаті польську мову.
Іван Немоловський, комісар фінансових справ у Галревкомі, в минулому був есером. Комісаром земельних справ був робітник Збаража Гаврилюк, хоч за походженням був українцем, але видавав себе за поляка, належав до партії польських соціал-демократів.
Комісаром пошти і телеграфу був Літвінович, комісаром торгівлі й промислу був єврей зі Львова Савка. Ці дня комісари, як і Гаврилюк, користувались у своїх канцеляріях польською мовою.
Комісаром освіти був колишній учитель Станіславської гімназії Мирослав Гаврилів, який після самогубства Скрипника застрілився, а брат його був комісаром народного здоров'я.
Шефом театру й одночасно головою мистецької ради був відомий Кулик.
Галицький ревком Затонського не мав певних планів про державне становище Галичини, чекав наказу з Москви, а остання, в свою чергу, чекала часу окупації цілої Польщі. Тому в роботі Галревкому не було ніякої системи. Сам Загонський займався «чисткою», винищуючи контрреволюційні елементи, га проводив час в перманентних засіданнях.
Панував голод, але для комуністів всюди були їдальні, де подавали навіть шоколад та каву. За скаргу до Затонського про голод Король, Капуста і Горбачевський були негайно заарештовані.
На села було вислано багато агітаторів, але їхня агітація не сприймалась населенням, бо вона була спрямована не тільки проти буржуазії, але і проти церкви. Хоча офіційно червоноармійцям було заборонено грабувати місцеве населення, однак всюди чинились безчинства, за які не карали.
Тих, кого червоні забрали до війська, негайно розпорошували по частинах, найбільше до 47 Московської дивізії.
Зі всіх комісаріатів найдіяльнішим було в Тернополі ЧК, яка вела боротьбу з контрреволюцією. Цікавою була вивіска на її будинку – поряд з написом, що тут поміщається ЧК, було намальоване велике око і вухо, що означало: ЧК все бачить і чує.
І ще один цікавий факт. Коли в Тернопіль вступила перша червона частина, її привітала делегація міста як визволителів з-під польського ярма. У відповідь політпрацівник цієї частини вигукнув «Да здравствует свободная галицийская Россия!».
Планувалось Галичину приєднати до майбутньої радянської Польщі. Коли комуністи Галичини звернулись до Затонського з приводу його політики стосовно Польщі, він відповів, що відповідав тільки перед Москвою та розпустив Галицьку комуністичну партію.
Відступ червоних військ з Тернополя був несподіваним. Затонський втік з Тернополя вночі на 12 вересня, доручивши ЧК вивезти майно до Підволочиська. У Волочиську чекав ешелон. Втікаючи, червоні забирали в населення все, що можна було, решту знищували. Так закінчилася семитижнева влада Галревкому в Галичині. Історики вважають її однією з найчорніших сторінок.
За матеріалами статті О. Підгірського, С. Шкільняка "Гомін Волі" № 57, 1994 рік.