Повернення до Чорного лісу. Частина ІІІ. (Автор: Гаргат Василь)

Дата публікації допису: Sep 25, 2013 5:25:14 PM

Голос стрілецької журби

Здавалося, що нас везуть до Лисця, та машини проминули райцентр. Дуже швидко приїхали до будинку № 36 по вулиці Дзержинського на розі з вулицею Фрунзе у Станіславі (Тепер (відповідно) вул. Гетьмана Мазепи і вул. Короля Данила в Івано-Франківську). Там містився штаб так званого "ББ" – підрозділу по "борьбє с бандєрами".

Тут нас, зв'язаних, поскидали з машин на бруківку як дрова. Підняли і завели на перший поверх. Наказали стати обличчям до стіни. У коридорі, біля кожних дверей всюди – стійкові. Хтось, проходячи біля нас, гарчить «Ух! Бандіти! Всєх расстрєлять», і чути у відповідь: "Успєєм расстрєлять!"

Нас розвели по кабінетах на допит. Мене повели на другий поверх. У кімнаті перед кабінетом було кілька чекістів з собакою. Мене завели до кабінету. Там уже був той лейтенант з криївки. Він розповідав якомусь здоровилові, як я його хотів застрілити, і зі злості вліпив мені у вухо: "Ето тебе бандіт, за то, што ти мєня не застрєліл".

Далі бити мене йому не дозволив здоровило. Він довго розглядав мене, напевно, думав з чого почати. Потім, не поспішаючи, мене розв'язав. Сказав стояти по стійці "Смірно!" перед столом, за який так само повільно сів... Дивився на мене так, наче хотів загіпнотизувати.

Нарешті запитав: "Фамілія, імя, отчєство?" Я, затинаючись, назвав себе. "Год рождєнія? Бистро отвєчать!" Я сказав: 1929-й.

Слідчий заповнив анкету, а далі пішло-поїхало: розкажеш чесно все – будеш жити, а ні – розстріляємо.

Добре, що нам у коридорі вдалося пошепки домовитися про те, що говорити на допиті. Станичний сказав: "Ви, хлопці, з 29-го року, пастухи, прийшли до мене грати в карти. А я ховаюся, щоб не йти на фронт". Ця легенда додала нам мужності вистояти на допитах у ту, страшну добу з 19-го на 20-те січня 1945 року.

У будинку, де розміщувався штаб "ББ", захоплених тримали лише добу. Якщо хтось не витримував катувань і видавав своїх, більшовики негайно громили наше підпілля. В цьому будинку не одну жертву замучили на смерть. А хто вижив упродовж першої доби, того передавали в руки іншого слідства.

Один мій знайомий пізніше жив у цьому будинку і вже десь у 1980 році розказував, що коли в підвалі у 55-му чи 56-му році прибирали, то знайшли людський череп, недбало заритий в землю.

Штаб 'ББ" вибрався з цього будинку в 54-му або 55-му році, коли я повернувся з Воркути. Якось проходжу вулицею і бачу: навпроти парадних дверей будинку стоїть крита вантажна машина, а солдати виносять стоси зв'язаних папок під наглядом трьох офіцерів. Одного я впізнав, і він мене, напевно, також, тому що пильно подивився у мій бік, аж мене страх став брати. Той офіцер уже носив погони підполковника...

...Я сказав слідчому, що пас худобу в полі і знайшов кріс. А здоровило підхопив: "Да, да, кріс". Я спохопився, що не так назвав зброю, треба було сказати ''вінтовку", та було вже пізно. Замовк, не знаючи, що казати далі.

"І куда ти дєл таво кріса?" – питає здоровань. Внутрішній голос підказує:

- "Заховав, щоб мама не знала, бо била б".

- "А зачєм бил тебе тот кріс?"

- "Думав зайців стріляти".

І тут здоровило дав мені таких "зайцев", що я упав непритомний. Коли отямився, то побачив ще двох офіцерів. Вони нібито насварили слідчого і сказали йому "вийті вон". Мені ж мій ангел-хоронитель шепче: "Не вір, це їхній хід конем".

Офіцери всадовили мене на табуретку, самі сіли навпроти і так лагідно кажуть мені: "Ми слєдоватєля накажем за грубость. А сєйчас ти успокойся, вспомні всьо хорошенько і розказуй".

Я знову почав розказувати свою байку. Як пас корову і знайшов "вінтовку", як ховав її, щоб мама не знала, як хотів зайців стріляти, як пішов до Зорія, який ховався від армії, щоб грати в карти. Прибрехав, що мої два брати – у Червоній армії.

Старший питає: "Всьо рассказал?"

- "Все", – кажу. Він очима пробіг протокол, зіжмакав аркуш і осатанів: "Гдє бункер? Гдє бандіти?Г Ґдє провод с рацієй? Ми знаєм, ти – іх связной".

У мене, на біду, збоку шапки було пришите червоне сердечко. От вони і вчепилися: "Што означаєт етот розпознавчий знак? Гдє і с кєм встрєчался?" Одне й те саме питають, б'ють під груди, тягають за волосся, стукають головою до стіни. Мені мутніє в очах, втрачаю свідомість, падаю. А вони копають мене, лежачого, в живіт, по ребрах, у спину, – не можу дихнути.

Мене обливають водою і дають перепочити. Може, катюги і самі втомилися. Виходять. Я залишаюся сам. Все тіло болить, у скронях гупає, в очах плавають теплі кола, але думка працює: кати про мене нічого не знають, чи тільки так вдають?

Не знаю, скільки так пройшло часу, та приходить мало що старший за мене, але рослий, стрункий і красивий молодший лейтенант. Оглянув мене, побідкався наді мною українською мовою із східним акцентом. "Що ж вони, бісові душі, роблять?” – каже. Витягнув свій носовичок і кров з моїх уст витирає... Ну, просто тобі – ангел.

Я вже готовий був повірити в його людяність, якщо б він не допитувався так про моє життя-буття. А я дивився на нього своїми божевільними очима і мовчав. Довго морочився зі мною молодший лейтенант, але так нічого і не вивідав і не заробив зірочку на погони. Ошкірився звірюкою, вилаяв мене і вийшов.

Звідкись чути зойки і стогін. Це, напевно, допитують моїх товаришів. Раптом влітає до кімнати здоровило. "Встать!" – кричить. Я побитий, піднятись не можу. Та слідчий мене засторцував, наче снопа, і припер до стіни. І знову свердлить мене очима, щось міркує, насолоджується своєю владою над жертвою.

"За што хотєл убіть лейтенанта? Гаварі! Стать смірно!" – копнув мене по нозі, щоб я звів ноги докупи, але я впав. Слідчий за волосся підняв мене: "Будеш так стоять, пока нє заґоворіш". Та я його вже майже не чую...

І знову побої, і знову ті ж запитання про підпілля. Всередині все горить, прошу води. Слідчий зачерпнув склянку і поставив на стіл: "Розкажеш, будеш піть". Взяв склянку, трошки надпив і недбало сплюнув. А мені язик присох, не можу ним поворухнути.

Слідчого кудись покликали – мені перепочинок. Через якийсь час входить череватий полковник. Шкіра на його лиці ледь не тріскає, червоний як рак. "Ух, гадина", –думаю.

Полковник сказав мені сісти на табуретку, дозволив випити води. Я жадібно спорожнив склянку, прошу ще. "Потом, потом, – по-батьківськи так мовить він до мене.

- Ти такой молодой, по твоім глазкам віжу, што тєбя обманулі твоі старшиє бандіти. Тєбє нужно учітса, а ти в банду залєз. Кєм ти хочеш бить?"

У відповідь стогну: "Танкістом". "Вот відіш, а штурвал танка должен находітса в надьожних руках, а ти – ізменнік Родіни!"

Мені стає ясно, що полковник хоче викликати мене на відверту розмову, і я мовчу. "Ну, почєму молчішь? Твоі напарнікі давно всьо рассказалі. Їм далі попіть і поужинать", – продовжує полковник.

Боже! А то вже ніч. Мовчати, мовчати. Тепер то єдина моя зброя, і я божевільними очима дивлюся на полковника. "Ти што, нє слушаєш мєня, ілі нє понімаєш, ілі нє хочєш понімать? Сєйчас поймьош, по-другому с тобой будут разговарівать", – не витримує він і виходить.

Одразу влітають здоровило та ще один кат – і давай збиткуватися наді мною. Спершу підбили табуретку, я впав на підлогу. Це був їхній коронний прийом. Потім мене підняли і знову кинули на підлогу. Щось у голові затіпалось, я не міг згадати, де я і що зі мною.

"Гаварі, Гаварі што-нібудь!" Стогнучи, кажу, що вже все розповів. "Сначала, снова рассказивай!"

Я зрозумів, що він хоче зловити мене на брехні, тому й змушує, може, вдесяте повторити розповідь. Перериваючи слова, бо біль у ребрах не дає говорити, вистогную своє алібі. Здоровило дає ковток води, напевно, щоб мені легше говорилося...

Що було далі, вже не пам'ятаю. Отямився, мокрий і роздягнений, у іншій кімнаті. Біля вікна був довгий стіл, а біля стола стояв солдат; у зеленій фуражці з автоматом у руках і вівчаркою поряд. Світло було слабеньке, але я розгледів, що то "кавказький чоловік".

Особливо болить мене у правому боці, ворухнутися не можу. Гадаю, пошкодили ребро. Думку мою переривають скрипіння завіс і якийсь рух у дверях – когось привели.

"Ложісь рядом, плечьмі друг к другу! Не разговарівать!" – лунає команда. І до стійкового: "Смотрі, штоб нє разговарівалі!" – "Єсть!"

Ніч, тиша... Та інколи чути глухі ридання, крики і стогін. Це в підвалах совіти мордують свої жертви.

Солдат захотів курити і нишпорив по шухлядах у пошуках недопалків. Скориставшись моментом, ми почали перешіптуватися. З'ясувалося, що то привели моїх товаришів по нещастю. Їх також били, але вони нічого не сказали... Пес почав гарчати і перервав нас... Солдат закурив знайдений недопалок і прикрикнув: "Сказано, нє разговарівать! Тіхо!".

І ми мовчали. Вже благословилося на день. Минула лиш одна доба, а здавалося – вічність. Що нас жде попереду? Що несе нам цей білий день?

Нас розбудили копняками: "Встать! Бандіти!", І лайка, лайка. Страшна, брудна, огидна.

Важко зводжуся на ноги. Думаю, що нас поведуть на розстріл. Та хай вже, щоб швидше все це скінчилося. Я й гадки не мав, що муки наші тільки починаються, що ми залишилися живими тільки тому, що мовчали.

"Виході! Бистро! Рукі за голову! Марш!" На вул. Дзержинського ждав конвой з вівчарками, які гавкали і рвалися до нас. Старший конвою попередив: "Крок вліво, крок вправо – будемо стріляти. Марш!"

І нас повели містом, а куди – ми ще не знали. Йшли вулицями, що тепер носять назви Гетьмана Мазепи, Гординського, перетнули вул. Шевченка, вийшли на вул. Чорновола, проминули вул. Сахарова. По дорозі конвой розганяв людей, щоб не дивилися на нас. Якісь московські "баби" в гімнастерках наставляли на нас автомати і кричали: "Куда ви іх вєдьотє, дайте, ми іх счас расстрєляєм!" Та конвой їх відганяв, і вони, брудно лаючись, ішли своєю дорогою.

Нас привели до старих австрійських казарм, що містилися між теперішніми вулицями Чорновола і Коновальця, приблизно навпроти парку ім. Шевченка, де базувалися війська з групи "ББ" і були тюремні камери. Добре пам'ятаю, як зачинилися за мною подвійні залізні двері в одиночну камеру. Я ступив три кроки вздовж і наткнувся на стіну, а в ширину камера була ще меншою...

Відтоді не можу спокійно дивитися на птахів у клітках, відводжу очі... Я теж потрапив у клітку. Кидався в один бік, у другий, та всюди мене стрічала німа стіна. Як я тоді не вмер з розпуки або не збожеволів, сам не знаю. Ще й досі не віриться мені, що все те було наяву, я не в страшному сні.

Звикнувши до темряви, високо в стіні побачив маленьке віконце, подвійно заґратоване грубим металевим прутом. На товстезних, напевно, не менше метра, стінах були нашкрябані хрести і могили. Замість підлоги – бетон. У камері було дуже холодно. Як з'ясувалося, мене зачинили в ізолятор, або карцер.

Хтось час від часу заглядав у вічко. Чулися приглушені зойки і стогони – це когось допитували.

У карцері давали на добу двісті грамів хліба, чотириста грамів помиїв з солдатських котлів та півлітра води. От і все. Зате вдень і вночі водили на допити, не давали спати. Крім бетонної підлоги, в ізоляторі не було нічого, на що можна сісти або лягти. Хочеш сісти – сідай на бетон. Але як тут спати? Скільки можна витримати без сну?

Це було місце, де з людини робили звіра. Це було місце, де в людині вбивали все людське: честь, совість, пам'ять і, мабуть, найважливіше – її волю до самозбереження.

Близько 10-ї години ранку 20 січня у дверях моєї камери заскреготав ключ. Двері відчинилися, і я побачив двох "чекістів" – чергового і слідчого. "Вихаді, бандіт! Рукі назад! Не оглядивайся!, Налєво, впєрьод! Стой! Ліцом к стєнє!"

Мене повели по сходах догори. Вже у кабінеті я розгледів свого нового ката. Він був у чині капітана, за національністю, напевно, грузин. Вигляд мав типового чекіста – у кашкеті з великим козирком, у кітелі, з портупеєю і наганом. Сам чорний, високий, широкоплечий, кривоногий, з густими бровами, що змикалися на переніссі, великим носом і варґатими губами, з круглою бородою, посередині якої – ямка.

Я дивився на слідчого, бо чомусь хотів його запам'ятати. Він теж дивився на мене, і така дуель тривала хвилини дві. Не відриваючи від мене очей, слідчий помалу витягає з кобури наган. Повільно кладе його перед собою на стіл, потім, подумавши, ховає в шухляду. Бере папку, на якій написано "ДЕЛО №..." (номера своєї справи я не пам'ятаю), і каже: "Садісь!"

Я сів на табуретку, що стояла за три метри від столу.

"Фамілія, імя, отчєство, год рожденія?" – і далі за тією ж схемою. Я розказав свою, вже добре завчену, легенду. Як пас корови, як знайшов "вінтовку" і хотів зайців стріляти; як пішов до Зорія грати в карти...

Капітан усе це спокійно записував, часом запитував: "Дальше што?" Нарешті я сказав, що врешті над'їхали машини з вашими солдатами і забрали нас, – ось тепер я тут, у вас. І тут капітан зірвався – щось йому не сподобалося в моєму оповіданні. "Ти мнє сказкі нє рассказивай! – кричить. –Лучше расскажи, што означаєт вот ето сердечко?" А сердечко від моєї шапки, таке гарненьке, червоненьке – вже у нього.

Я ніяк не міг зрозуміти, чого вони від того сердечка і від мене хочуть? Так то ж така іграшка, що прикрашала шапку. "Ігрушка гаваріш?"

- "Та правду кажу. В нас у селі замайже всі хлопці щось чіпляли для краси".

А він як уріже мені у вухо, аж задзвеніло в голові та в очах потемніло. Я впав з табуретки і вдарився до стіни.

"Вставай!" Я силкуюся встати, свідомість є, а волі, щоб встати, нема. Катюга хвать мене за чуба і засторцував до стіни, потім коліном під груди, дух заперло, а він тримає мене за волосся і б'є головою об стіну. А в голові щось "хлюп-хлюп", і потемніло в очах, і так добре стало...

Отямився: обличчя і груди – мокрі. Це тобі на перший раз, каже слідчий. Подзвонив, і в дверях показався конвойний. "Увєсті!"

Хитаючись, мов п'яний, я поплентався до свого ізолятора. Зайшов до своєї клітки і зразу ліг під стіну на бетон.

У голові гуло, думки плуталися. Одне мені стало ясно: так легко у них тут не вмирають. Я вже ні на що не надіявся, внутрішньо погодився на те, що котроїсь ночі мене замучать до смерті. Тільки щоб витримати. Боже, поможи вмерти!.. Їсти і пити не дають, спати не дають, а бити б'ють. Найбільше – година передишки, а потім знову: "Вихаді – на допрос!".

Минула тільки друга ніч у неволі...

На третій день дали двісті грамів хліба і півлітра кип'ятку.

А відтак знову: кажи – явки, клички, місця розташування бункерів і прізвища командирів. А я вже не розумію, про що мене питають. Кажу: краще вбийте мене, а не мучте! Кажу: мої брати на фронті воюють, а ви мене вбиваєте! А слідчий мені: "Твої брати такіє же бандіти, как і ти. Всєх вас нада пєрєвєшать!"

...Якось вночі мене розбудив копняк у бік: "Встать!" Із стогоном підводжуся, стаю в кутку. До камери заходять офіцери в білих кожухах. Повний карцер. Видно, приїхали з якоїсь операції, може, з Чорного лісу. І такі люті, як чорти. Може, їх наші трохи "похрестили" тоді. "У-у-у! Какой бандюга! – каже один. – Расстрєлять!" А другий: "Повєсіть!" У той час я іншого і не сподівався. Уявляв собі процедуру страти і думав, чи встигну крикнути: "Смерть – катам! Слава Україні!"

Мене перестали брати на допити, я ждав своєї долі. Мозок мій висихав з голоду, тіло нило від побоїв. Завелися воші, проступила екзема. До ран прилипала брудна одежа...

Десь на початку лютого мене перевели до іншої камери, навпроти через коридор. Там я побачив таку ж людиноподібну істоту, як я, що лежала на бетоні, накрита якимось плащем. Камера була ледь більша від моєї. В одній стіні було замуроване металеве кільце, а внизу в бетонній підлозі – друге. Може, за Австрії тут тримали опришків у кайданах?

Оглядаючи камеру, я почув хриплий голос: "Як тебе звати?" Так почалося знайомство двох "смертників". Я тоді ще не здогадувався, що то хитрий хід моїх слідчих, не думав, що у камері може бути вмонтований підслуховуючий пристрій. Я назвав себе і сказав звідки родом. На запитання, коли я попався і за що, розказав усе, що розказував слідчим. Натомість співкамерник (як його звали, вже не пам'ятаю) розповів усе докладно.

Що родом він з Тернопільщини, що був повітовим референтом з пропаганди, що його схопили непритомним (не пам'ятаю, чи в Болехівському, чи в Стрийському районі). Казав, що спершу був заручником у німецькій тюрмі, що німецька куля наскрізь пробила йому груди і пройшла за сантиметр від серця, що його вирвали з рук гестапо українські націоналісти-підпільники, з якими він і залишився. Їхню групу більшовики виявили й оточили в якомусь яру 7 січня. Дорога до лісу була відрізана. На дорозі – машини, звідки стріляють кулемети, а в повітрі – літаки, що скидають в яр ґранатометні міни. Коли пішли на прорив, підвело серце... Отямився вже у наручниках...

Настала гробова мовчанка. Кожний з нас думав про своє...

Пройшов день чи два, і ми подружилися. Воші однаково жерли як його, так і мене. Одна була тільки різниця, що я їх бив, а він своїх вошей не рухав. "Бити? А навіщо? Все одно – кінець", – відповідав він мені. І просив, якщо я залишуся жити, запам'ятати його адресу і дати вісточку його рідним.

Забігаючи наперед, скажу, що його спершу засудили до розстрілу, але потім помилували. Я про це взнав від нього ж через рік у камері для каторжників, куди його перевели з "смертельки". Він трохи ожив, хоча й мав вигляд напівтрупа і ледь божевільного.

Десь у другій половині лютого між нами сталося велике непорозуміння. Ми звикли один до одного і вірили один одному. І. я признався йому, що насправді я стрілець з куреня Різуна. Це була моя фатальна помилка.

Мого сусіда по камері забрали на допит. Повернувшись через півтори години до камери, він був трохи здивований. Довго нічого не говорив, а я не наважувався допитуватися. Я зрозумів: щось трапилося, і чекав, що він перший про це заговорить.

По довгій мовчанці він мене запитав: "Тебе на допит не брали?" Я сказав, що ні. І знову мовчанка. Цілу годину я ходив по камері, бо замерзав. Повітовий думав-думав, а потім каже: "Мене на допиті били, питали про тебе, про що ти говориш зі мною. Питали, чи ти говорив мені, що був у "банді Різуна". Казали, що на допиті щойно ти все розказав слідчому. Я казав, що ти мені не розповідав, але вони стали мене дуже бити і врешті слово в слово повторили все так, як ти мені розповідав. І я повірив, подумав, що ти справді признався, не витримав побоїв. І, щоб мене не мучили, я сказав: "Так, він сказав мені, що був у Різуна".

Я спалахнув: "Ви що, хочете на моїй крові врятувати своє життя?" "Що ти, що ти! – виправдовувався він. – Зрозумій мене правильно. Мене спровокували".

Я сам не свій ходив по камері і не знав, що йому на це сказати. А він трохи подумав та й каже: "Слухай, друже, мене уважно. Це краще і для тебе. Бо які ти можеш знати таїни, коли ти був у лісі? Там же усе по псевдах. А тебе забрали силоміць, та ще й за німців. Ти – малолітній, неграмотний. Їх цікавить підпілля, а ти ще не знаєш, що таке тортури. На тортурах – не такі, як ми, говорять".

Це сталося вдень. Що ніч мені несе? Я ще корчив із себе героя, але вже був не той, що вчора, не знав, як мені бути далі, як поводитися, якщо викличуть на допит. Може, й справді послухати сусіда, може, він добре радить?

Так прийшла ніч. Близько десятої вечора привезли поранених партизанів. На коридорі – крики, зойки. Чути прохання їх добити, а у відповідь – лиш матюки. Можливо, то навмисно для мене влаштували таку психічну атаку, щоб деморалізувати мою волю.

Я передчував, що настає мій кінець. І, справді, ближче до півночі мене повели на допит. Повели до іншого будинку, а на який поверх – уже не пам'ятаю...

У просторій кімнаті за столом сиділи три офіцери. Найстарший з них, полковник, відразу визвірився на мене: "Ти, бандіт! Сколько будєшь нам мозгі пудріть? Ми знаєм всьо! Ти расскажеш нам всю правду, но будєт уже поздно, ми калєк нє оставляєм жить". І далі в тому ж дусі.

Я кажу, що не знаю, чого від мене хочуть. І вкотре почав розказувати свою легенду. Та не встиг добрехати до кінця. З сусідньої кімнати вбігли два молодики, збили мене з ніг, почали копати, а потім стягнули з мене штани і почали бити шомполами. Я закричав не своїм голосом.

Полковник зробив знак рукою. Лейтенанти зупинилися і кажуть українською: "Що, не впізнаєш нас? Ми з Різунової боївки жандармерії”.

Я дивився на них і, справді, одного ніби бачив десь у лісі, в котромусь з таборів. Може, і в Різуна. А він каже, що приходив від Різуна в табір до Гамалії на зв'язок. Я був приголомшений...

Психічну атаку на мене продовжив полковник, розвівши свою психологію: "Твой брат прієдєт с вайни – герой. (Вже знає про брата, подумав я). Прідьот на тваю магілу і скажет: "Я сражался за Родіну, а мой брат (тут він вилаявся) – бандіт, ізмєннік, в бандє Рєзуна".

Полковник розпорядився відвести мене до камери. Дав час до ранку добре подумати над своєю долею.

Завели мене вже до іншої камери, де сиділо кілька хлопців. Один ходив з підв'язаною щокою, ойкав, ніби зуб болить. І ніхто з нас не здогадувався тоді, що то сексот.

Не встиг я познайомитися з хлопцями, як до нашої камери завели свіжого арештанта в німецькій шинелі. І як я втішився, коли впізнав у ньому свого односельця Василя Квича, котрий був у боївці районного СБ "Козака". Квич увійшов, налягаючи на ногу.

Через багато років я збагнув, який "маскарад" придумав для мене полковник. А тоді...

Я зразу кинувся до свого земляка із запитаннями. Поспішав, бо думав, що нас, односельців, звели до однієї камери помилково і зараз котрогось заберуть. Я й гадки не мав, що нас звели навмисно, щоб дізнатися, про що ми будемо шептатися. А сексот, замилюючи нам очі своїм "хворим зубом", мав усе підслухати. А коли все вислухав, злісно постукав у двері, що зуб болить, щоб повели його до лікаря. А ми ще й співчували йому...

Мій односелець розповів, що коли нас "накрили" у станичного Зорія, то нашому провіднику Козакові стало відомо: чекістів на нас навів Чорний Михась (по-вуличному). Це був сільський злодій. За Польщі крав у людей, що під руку траплялося, навіть капусту з поля.

А далі Василь скоромовкою розказав (і це чув провокатор) таке. Одразу після того, як нас схопили більшовики, СБ уночі арештувала Михася Чорного. Біля нього приставили стійкового, але заарештований його надурив. Попросився до виходка, продер із задньої сторони сніпки, якими той був обкладений, і втік. Стійкового запідозрили у зраді і взяли під варту, щоб судити. А який присуд його очікував за законами військового часу – здогадуєтесь самі.

От Василь і заступився перед провідником за свого друга, пообіцявши зловити сексота Чорного. Наступної ночі він уже сидів у засідці з автоматом у руках і двома гранатами біля хати Михася. Під ранок Чорний вийшов надвір, і Василь його "накрив". Але Михась сказав, що йому треба одягнутися. Василь пішов за ним до хати, в якій не було нікого, підганяв Чорного, бо вже день настав.

Раптом почув, що їде машина. А Михась йому кричить: "Більшовики! Ховайся до хати". Василь виліз на стрих, а Чорний побіг назустріч більшовикам з криком: "Бандера прийшов по мою душу, ловіть його!"

Хату оточили, кричать: "Здавайся, бандера, здавайсь!" Почали стріляти, Василь продер стріху і теж пустив чергу з автомата, кинув гранату, скочив з даху, заліг, знову пустив чергу, кинув другу гранату і побіг униз до потоку. Біжучи, поставив на плече автомата і, не дивлячись, стріляв короткими чергами в бік противника. Відчув, як по нозі щось вдарило. То була перша куля. Більшовики стріляли по ногах, щоб узяти його живим. Коли вже вибіг на лід, друга куля влучила в коліно. Тут Василя і взяли...

Мене знову перевели в одиночку.

Я ніяк не міг прийняти для себе рішення: чи зізнатися на допиті, що я стрілець УПА, чи далі давати себе бити на допитах, що було, як я вже зрозумів, по-дурному. Геройство геройством, але його треба було виказувати там, у криївці, в селі, а тут треба рятувати життя. Навіть не такі, як я (провідники, сотенні), і то не відбирали собі життя. Але нащо мені здалося таке життя? Там, у криївці, виходу не було. Від моєї поведінки там залежало життя сестер станичного, а можливо, багато інших життів. Боже! Допоможи вистояти!

Піднімаюся з бетону, темніє в очах, падаю. Від виснаження організму мозок не працює. А скільки в'язнів звихнулося, сидячи в одиночній камері?.. Байдуже вже навіть до вошей, що мене догризають. Згадався повітовий референт, що не бив вошей – я теж підійшов до цієї межі.

Не знаю, до чого я був би ще додумався. Та окрик "Сволочь!" і копняк під ребро опам'ятали мене. Я є! Я – живий! Я мушу вижити! Хоча б тому, щоб розповісти все нащадкам.

Наглядач допоміг мені піднятися: "Рукі за спіну! Пошлі!" І знову той дім, та кімната і той полковник зі своїми підлеглими: "Будеш говоріть? Ілі ти уже отсюда нє вийдешь".

І тоді я, ні, не сказав, а виридав слова: "ТАК! Я СТРІЛЕЦЬ УПА!"

"Вот! Так би давно! А то сказкі рассказиваєт. Нам давно всьо про тєбя ізвєстно. Викладивай всьо, только честно".

А внутрішній голос уже шепче іншу легенду. І я знову почав казати неправду. Мовляв, перед відступом німці робили облави, щоб забирати хлопців і дівчат на роботи до Німеччини. А якось вночі прийшли до нашої хати бандерівці та й кажуть: "Хочеш їхати до Німеччини і робити на німців? Чи краще підемо у ліс і будемо німців гнати в шию з нашої землі?" І я з радістю пішов з бандерівцями.

За це зізнання я отримав кілька разів по своїй шиї від лейтенантів. Але полковник грізно обірвав їх: "Нє трогать!"

Я був страшенно змучений, виснажений і фізично, і душевно. Крізь сльози сказав полковникові, що хочу спати. І мене відвели до камери. Це було вночі...

Темна нічка над тюрмою, і все покрила тихим сном,

Лиш чути гомін з-поміж ґратів, важкі зітхання за вікном.

Один тюремник молоденький, схиливши голову на грудь,

Він гірко плаче і ридає, чогось не може він заснуть.

На що ж мене мати народила? На що ж мене мати повила,

Судьбою нещасною наділила, до стін тюремних привела.

Колись, дівчата, був я з вами, весело жилося мені,

Тепер я в тюрмі за Україну, в тяжких знущаннях, у ярмі.

Тепер забули всі про мене, забув про мене цілий світ,

Забула мене моя мила, що я кохав її у свій вік.

І блиснув наган в руці ворожій, і кров по мені потекла, –

Не прощавсь з білим світом, скінчив кохання і життя.

...Оббиті залізом двері важко, з металевим звуком зачинилися за мною.

Я був геть розбитий, покинутий цілим світом. На ногах, поперекові, руках нестерпно боліли та свербіли рани. Брудний одяг прилипав до них, а зграї вошей допивали останню кров.

Доводячи людей до такого стану, катюги забирали в них останню волю. На запитання "Чому нам не дають помитися? Чому немає лікарської допомоги?" мені відповідали: "А зачєм, всьо равно повєшаєм, в лучшем случає расстрєляєм". Не дивно, що за такої ситуації я вже був згідний на смерть, лиш би весь цей жах скоріше закінчився.

Та мої мучителі не думали припиняти знущання. Знову копняк розбудив мене: "Вихаді!”. Цього разу привели мене до капітана-здоровила. "Ну што, волчонок, полковнику сознался, а мне нє-за-хо-тєл?" – ображено почав слідчий. А я ще візьми та й ляпни: "Так то ж полковник..." Але речення докінчити не встиг, здоровань почав мене бити, приповідаючи: "Ми тєбє, волчонок, не дадім вирасті в матьорава волка". '

Капітан поставив мене на струнко. Я хитаюся, сил нема стояти, а він своїми чоботищами підправляє мої ноги. Ще кілька разів стукнув моєю головою до стіни і почав допит.

"Фамілія, імя, отчєство?" Я сказав. "Год рождєнія?" 14 січня 1929 року. Він записав і не заперечив. "Значить, всього не знають", – подумав я.

"Рассказивай всьо по порядку! Только нє врі, нам уже всьо ізвєстно", – наказав слідчий. І я, стогнучи, розповів свою легенду про те, як мене взяли в ліс бандерівці, щоб німці не забрали до Німеччини. "Бандіти, а нє бандєровци", – поправив мене здоровило і вліпив у вухо, щоб я краще запам'ятав.

"Как фаміліі бандітов?" Я назвав якісь псевда зі стелі. "Ето што, клічкі?" Може, і клички, кажу йому, так їх звали. Довелося повторити всю легенду: як прийшли в ліс, як дали мені кличку, як учили військової справи, яку я дуже любив.

- "І в боях прінімал участіє?"

- "Німці з мадярами на нас нападали, то ми і відбивалися".

- "Мєня інтєрєсуєт – с нашимі войскамі?"

- "Раз, може, два відбивалися в лісі від більшовиків", – кажу, а слідчий все пише в протоколі.

- "А почєму ти не убєжал с банди?", – питає.

А я знову дурницю втяв: "Бо боявся більшовиків. У 41-му році у Станіславській тюрмі я бачив багато людей помордованих". Після цих слів слідчий дуже матюкав мене і знову побив...

Капітан більше допитував мене ночами. Допити тривали довго. Він повторював одні й ті самі запитання по кілька разів. Йому дуже не подобалося, що я в лісі нікого не знав на прізвище і звідки родом. Мій, здавалося б, логічний доказ, що там не можна було щось знати, бо всі називалися по псевдах, до того ж навіщо мені було то знати, слідчого озлоблював.

Його цікавило буквально все і в подробицях. Особливо – про село, як я у ньому опинився. Я сподівався, що на той час слідство знало про мене майже все. Тому внутрішній голос мені підказував розповісти про запалення легенів, і я звалив усе на гарячку, через яку майже нічого не пам'ятаю...

Слідчий чіплявся за кожне слово, плутав мене. Мені треба було добре думати перед тим, як щось сказати, а думати не було сил. Останньою (і вже випробуваною) моєю зброєю було мовчання. Коли слідчий мене бив, я переставав говорити. Я був упертий, і здоровило це зрозумів.

Був березень 45-го року. В камерах було тісно, прибували все нові в'язні. А в моїй камері і далі вільно. Ходжу на допити, а сили тануть. Здоровань нервується, бо його начальство квапить. Якось запитав мене про ту подію, коли вбили Ярослава і Морозенка: "Гдєти в ето врємя бил?"

Це було те запитання, якого я найбільше боявся. Треба було відповісти так, щоб у слідчого не виникло і тіні підозри. І я спокійно сказав, що жодних Ярослава і Морозенка не знаю і навіть не уявляю собі, коли то могло бути. Капітан уважно дивився мені у вічі й вичікував. Та цей епізод я, напевно, зіграв настільки артистично, що до тієї теми здоровань більше не повертався.

Здається, 19 березня мене вивели з одиночки на подвір'я. Сніг сліпив очі, я не міг дивитися. Зрештою побачив з десяток чекістів і подумав, що мій час прийшов. За кілька хвилин вивели й моїх спільників Василя Зорія та Дмитра Квича. Невже їх також розстріляють?

- "Рукі за спіну! Не разговарівать! ІІІаг влєво, шаг вправо – счітаєтся побєгом. Стрелять будем без прєдупрєждєнія! – ця команда в'їлася в мій мозок на все життя. – Марш!"

Нас вивели на вул. Дадугіна, звернули наліво. Подумалося, якщо нас ведуть до центру міста, значить там, десь біля ратуші або базару, будуть страчувати. Ми ще не знали, що останній раз у Станіславі публічна страта через повішення відбулося в січні 1945 року біля ратуші. А потім за наказом прокурора республіки Руденка шибениці спиляли і було заборонено прилюдно вішати в'язнів.

Але з'ясувалося, що нас ведуть до центральної тюрми по вулиці Чекістів (тепер Академіка Сахарова). Нині вже не пам'ятаю, через яку браму нас завели на тюремне подвір'я. Мов крізь туман, бачу, як нас заводять до якогось підвалу без вікон. То була тюремна лазня.

Тут нас урешті помили, а нашу одежу напівспалили в дезінфекційних камерах, знищуючи вошей. Тут нас також під машинку підстригли, а голити в мене ще не було що.

Потім нас загнали до іншого підвалу, насторцували в камеру, де вже було з шістдесят в'язнів, і зачинили двері. Так ми стояли до кінця ночі, а вранці декого з камери викликали і кудись забрали. Я ще не знав, що то забирають на суд.

Нам дали по скибці чорного хліба, такого, що коли кусаєш, то з нього проступає вода, і по кухлеві несолодкого, але теплого чаю. Сказали, що на обід буде суп. Це нам було як слонові муха. Ми були настільки зголоднілі, що з'їли б живого вола.

Нарешті я зі своїми товаришами міг поговорити про розслідування нашої справи. Ми тішилися з того, що ніхто з нас не став зрадником, а там – будь що буде.

Діждались обіду. Дали нам якісь помиї дуже солоні. У "супі" плавали черв'яки, але випили ми його з апетитом, правда, без хліба, бо хліб уранці з'їли. Хіба можна було втримати хліб до обіду?

Пополудні до камери напхали нових в'язнів – знову немає чим дихати. Скільки так можна витримати? І ще не одна стояча, безсонна, повна тривог ніч. Хтось радив: старайтесь не говорити – бережіть енергію. Так тривало до 12 травня 1945року, коли ми втрьох постали перед трибуналом.

А перед тим сталася подія, про яку не можу не згадати. Однієї травневої ночі ми почули постріли та біганину коридорами. Через двері наглядачі кричали нам: "Ложись!. Ракети освітлювали все надворі, зчинилася шалена стрілянина. Ми думали, що то наші партизани напали на тюрму. А це було 9 травня 1945 року.

Потім наглядачі злораділи: "Што, на волю захотєли, думалі, што бандєровци прішлі виручать...".

Стрілянина тривала до білого дня і далі. Совіти святкували перемогу. А ми були прибиті звісткою: війна скінчилася! Рятунку ждати було нізвідки.

Яке то грізне слово "трибунал"! Це можуть зрозуміти тільки ті, хто його пережив...

Завели нас коридорами до якоїсь мишоловки. Там закували в наручники і через деякий час по одному почали викликати до сусідньої кімнати. Там посадили на табуретки. Не встигли ми оглянутися – команда: "Встать! Суд ідьот!"

Зайшло їх четверо. Три полковники і жінка-секретар. По нашій справі суд тривав трохи більше п'яти хвилин.

Обвинувачений Гаргат В. Ф., 1929 р. н„ статті 54-Іа і 54-ІІ ("ізмєна Родіни с оружиєм в руках, попитка убіть офіцера"). "Пріговоріть в висей мєрє наказанія – расстрелу!"

По моєму тілі ніби вдарило струмом... Але чую далі: "В связі с малолєтієм, на основанії статєй (таких-то), указа (такого-то від числа такого-то)... замєніть двадцатью годами каторжних работ і п’ять лет без права жить на Українє".

Я народився вдруге, мене "охрестили", і я вже мусів жити 25 років. Величезний тягар упав з моїх плечей.

Станичному Зорієві присудили 15 років каторги і 5 років виправних робіт дали Дмитрові Квичу.

Нас розділили. Зорія з Квичем узяли до етапної камери (потім і їх розділять), а мене помістили в одиночку на першому поверсі.

Того ж дня до мене підсадили якогось російськомовного хлопчину, законного злодія, як він гордо себе називав. З якою метою те зробили – і досі не збагну. Хлопець був з 1931 року, його засудили за кишенькову крадіжку на один рік.

Коли я йому сказав, що я стрілець УПА, та роз'яснив проти кого воює УПА і за що вона бореться, він радісно вигукнув: "Ух! Маладци! Я б сам біл ґадов-чєкістов". А як почув, що мені дали 20 років каторги, то виматюкався і навіть намагався втішити мене: "Та ти, Вася, не переживай, как-нібудь пєрєживьом".

Спершу я думав, що то провокатор. Може, йому й дали якесь завдання щодо мене – не знаю. Але після нашої розмови він нарисував на стіні чекіста в будьонівці і під ним написав «Гад». А малював він гарно, мав дар до малювання. Під вечір прийшов наглядач на перевірку і коли побачив малюнок, то відразу спитав у злодія: "Ти нацарапал?" І хоча він віднєкувався, його одразу від мене забрали. Я залишився сам.

На другий день і мене з цієї камери забрали на четвертий поверх, теж в одиночку, колишню камеру для смертників, здається №68. Через деякий час почувся стукіт з-за стіни. Стукали азбукою Морзе, якої я тоді не розумів. Я ще не знав, що можна слухати, приклавши вухо до стіни, а також говорити через вікно, і то називається "кінь". Всю цю "науку" я осягнув згодом.

Коли затихло на коридорі, з сусідньої камери почувся голос. Мене кликали підійти до вікна. Коли я підійшов, запитали хто я і звідки? Яким же було моє здивування, коли у відповідь на свої слова почув: "Василю! Це ти?" А то був підрайонний з мого села Слободян Іван Дмитрович, 1922 р. н., на псевдо Хитрий.

Він сидів у камері смертників і казав, що вже готовий до смерті. Я його розраджував як міг. Мовляв, чув, що тепер усі смертні вироки замінюють на каторгу. А там буде видно... Та підрайонний твердив одне: мені за більшовицького полковника, розстріляного СБ у Чорному лісі 1 листопада 44-го року, не простять. Просив, як виживу, передати його рідним: якщо когось чимось образив – хай простять...

У неділю стара мати до воріт тюрми прийшла,

Своєму рідному сину передачу принесла.

Передайте передачу, а то люди говорять,

Що по тюрмах ув'язнених б'ють і голодом морять.

Надзиратель подивився і так тихо промовля:

"Твого сина вже на світі у живих давно нема.

Твого сина розстріляли в Станіславській тюрмі.

Коли вирок читали, чули зорі лиш одні”.

Стара мати як почула – передача впала з рук,

А з її грудей старечих відізвавсь жалібний звук:

"Я купила передачу за останні гроші...

Передайте ув'язненим за упокій його душі.

Передайте ув'язненим, передайте її тим,

Що страждають за цю справу – за яку страждав мій син".

Ночі по сусідству зі "смертниками" були важкими. Коли приреченого опівночі брали на страту, в коридорі було чути тупіт багатьох чобіт, брязкіт ключів у дверях, і зразу – крик, вереск, а то й плач. Було чути якусь борню (напевно, приречений боронився), потім гуркіт дверей, знову тупіт багатьох чобіт. Дехто встигав крикнути: "Прощайте друзі-і-і!” І тиша... Лиш глухо десь гарчав мотор. У такій атмосфері хто був слабший психічно – божеволів. Як я вцілів – не знаю.

Якось до мене підселили двох молодших хлопців з гірських районів. Одного звали Михайло Данилюк, а другого – не пам’ятаю. Вони були засуджені на десять років. Через кілька днів їх узяли на "етап". Я знову залишився сам.

Одного разу я почув під дверима шелест. То ув'язнені дівчата, також малолітні, мили коридор. І коли наглядача близько не було, вони зазирнули у вічко моєї камери. І, може, одній з них я сподобався, може, вона навіть за кохалася в мене, бо кожного дня якнайдовше мила біля моїх дверей коридор і ми розмовляли пошепки.

Дівчину звали Марійка (прізвище, мабуть, Захарук) і була вона із села Задубрівців Снятинського району. Її засудили на 10 років, і вона обіцяла ждати мене ціле життя. Такі слова у своєму житті я чув уперше, але що я міг їй відповісти?..

А через кілька днів уже не почув її шепоту через двері. Стало сіро і нудно, світ стиснувся до розмірів камери. Та жорстокі тюремні будні скоро змінили ситуацію...

Нарешті мене перевели з тієї одиночки до камери, де вже було багато засуджених на 15-20 років старших хлопців. Стало трохи легше. Вже було з ким поговорити, хоч усі були дуже засмучені і пригнічені. Дехто дуже плакав. Деякі вже отримували передачі й ділилися зі всіма харчами. Я дуже хотів їсти, але просити встидався. Як давали, то брав. Дехто з них віддавав свою "баланду" мені, яку я жадібно з'їдав.

І тут звалилося на мене нове нещастя. Чи то в лазні я набрався якоїсь зарази, чи протягло мене протягом? Словом, засвербіла мені брова, Я чухав і чухав нігтем те місце, бо дуже свербіло. З'явились виразки, з яких витікав слиз. Через день-два повискакували на обидвох бровах прищики. Потім вони всіяли все лице аж до вух. Коли я спав, обличчя прилипало до ганчір'я. А горілиць спати було неможливо, бо слиз із струпів затікав у вуха.

Я змушений був спати на животі, підклавши кулаки під чоло. Страшно свербіло і я, сонний, роздирав нігтями рани. Мене сторонилися, бо думали, що то заразне. Нарешті співкамерники допросилися наглядача викликати лікаря. Години за дві прийшов він з рудою, як цегла, жидівкою. Це, напевно, була тюремна лікарка. Вона здалека через двері подивилась на мене і дала якусь мазь, досипавши до неї жовтого порошку. Сказала добре розмішати і двічі на день змащувати рани, але руками їх не торкатися.

Хлопці чергували біля мене, щоб уві сні я не роздирав рани. Це були мої другі після допитів тортури. Струпи вже розлізлися по всьому обличчі і вухах, на грудях зробилися виразки. Вони ставали все грубіші і грубіші. Слизь напливала на струпи і застигала. Я міг дивитись тільки вниз, якщо треба було на когось подивитись, то я мусив пальцем піднімати брову.

Але мазь із порошком своє робила. За кілька днів знову прийшла лікарка і дала вже тільки порошок, щоб посипати струпи. Через три тижні я почав знімати висохлі струпи в долоні і цілими кулаками викидав їх у “парашу''.

У камері було тісно. На місце тих, кого взяли на етап, приводили нових в'язнів. Доводилося спати "валетом", коли ноги твого сусіда втикаються тобі в рот. Організовано, за командою, поверталися на бік.

А люду прибувало й прибувало. Подейкували, що у травні 1945-го у двох корпусах Станіславської тюрми налічувалося до восьми тисяч ув’язнених.

Все частіше й частіше зустрічалися стрільці і ройові із сотень, що раніше було рідкістю. Сувора зима добряче вдарила по нашому збройному русі. Хтось приніс до нашої камери сумну вістку про те, що 19 березня курінь Благого був оточений і розбитий. У цьому бою впали геройською смертю сотенний Шум, курінний Благий і багато стрільців. Розповідали, що курінь Благого зійшов під село Саджаву Богородчанського району, щоб повечеряти, і затримався до ранку. Та зрадник повідомив більшовиків...

Пам'ятаю (хоч тепер уже й погано), як до нашої камери ввійшов дуже блідий і худий, низького або середнього зросту чоловік, більше схожий на примару. Він сказав, що був засуджений на смерть, але його помилували. Він здавався мені ненормальним, хоча не знаю, яким був збоку я. Чоловік назвався сотенним на псевдо Вершник, з куреня Благого. Він був тяжко поранений в голову і, розповідаючи подробиці того бою, плакав як дитина. Плакав ще й тому, що Різун нібито заочно засудив його до смерті за те, що він буцімто здався в бою. Плакав, бо 60 діб просидів у більшовицькій камері смертників, очікуючи розстрілу. А я дивився на нього і не вірив, що він колишній сотенний, хоча й щиро співчував чоловікові...

Настало літо, в камерах душно і голодно. Ув'язнені – лише в трусах або кальсонах. Піт заливає очі. Воду занесуть до камери, а з неї куриться пара, як узимку з гарячого. Серед камери позмінно двоє махають коцами, здійснюючи своєрідну вентиляцію.

Знову не дали пайку хліба. З іронією кажуть: "Нєт хлєба! Бандєри забралі". І так могло тривати чотири-п'ять днів поспіль. А баланда з черв'яками... Та голод–— не тітка. Пішла червінка (кривавий понос, дизентерія). Траплялося, сів чоловік на "парашу" і довго не встає, ми до нього, а він – труп.

А мене все не вивозять. Викличуть на тюремне подвір'я або в "сотку" – камеру, де збирають в'язнів на етап, всіх заберуть, а мене – назад до камери, здебільшого іншої. Скількох знайомих я зустрів у тих камерах, зі скількома незнайомими подружився... Тепер уже і не віриться...

Гей там, під Херсоном – висока могила,

Гей там, під Херсоном – курган.

Лежить в одинокій могилі глибокій,

Максим Залізняк-партизан!

Ішов він на Київ, зайшов до Херсону,

Не знає, чи верне назад.

Німота наліво – комуна направо,

Лишилось лиш десять гранат.

Сказав Залізняк своїм партизанам

Останнії слова-наказ:

"Ми в місті крізь мури гранатами вдарим,

Гранати врятують ще нас!”

І хлопці гукнули: “Гранати!

Гранати врятують ще нас!”

І в пізную пору пробилися скоро,

Не вийшов один лиш Залізняк.

Цю пісню співає ціла Україна

Від Дону до синіх Карпат.

Над степом широким, під сонцем високим

Гуркоче повстанчий літак!

Таку пісню стиха співав я своїм, прибитим горем, друзям-повстанцям. Пісня піднімала дух у наших зболілих душах. Я почав трохи відживати. Хоча вдома ще ніхто не знав, що я в тюрмі, передач мені не приносили. Я вже звик до тюремного життя і ждав своєї долі.

Одного разу з'явився новий в'язень з Болехівщини. Він трохи знався в хіромантії: читаючи по моїй долоні, правдиво розповів усе, що я пережив. А про майбутнє сказав таке: "Ти поїдеш у дуже далеку дорогу. Там буде небезпека для твого життя, стережися великої води". На мої уточнюючі запитання він не відповідав, а пророкував далі: "Там стрінеш свою любов, але ти з нею не оженишся. Пройдуть роки і ти повернешся в Україну. Життя в тебе буде нелегке. В Україні оженишся, та не по любові. На старість тобі буде добре жити, але тебе жде сліпота".

Здається, хіромант сказав також, що я проживу чи то 65, чи то 75 років, але цього я вже добре не пам'ятаю. Бо я тоді йому не вірив. Не вірив у те, що переживу 20 літ каторги та й ще повернуся в Україну...

Але багато з того, що він мені тоді напророчив, збулося. Пройшов я далеку дорогу: Красноярський край, тайга, Воркута, безмежні простори Казахстану, Караганда, Кузбас, Екібастуз. Пройшов ізолятори, карцери, був під ножами "ворів" і "сук", тонув у річці Кані. У Канську в однім з таборів зустрів дівчину, доньку священика, але нам бути разом не судилося. А 24 жовтня 1954 року мене звільнили, і з Воркути на крилах радості я полетів у любу Україну. В 1960 році на Великдень я оженився. Коли пишу ці рядки, мені вже 64 роки. І то вже 1990 рік. На ліве око бачу, праве проопероване...

У липні або серпні 1946-го мене несподівано викликав з камери старший наглядач. Тривога охопила мене, коли він повів мене коридором, командуючи: "Прямо іді, не оглядивайся, рукі назад". І ось ми в кабінеті начальникатюрми. З-за столу почувся голос якогось дуже гордого начальника: "Садісь!". Я уп'явся в нього очима і напружено ждав нового, чомусь жорстокішого вироку.

Начальник довго порпався в паперах. Нарешті знайшов потрібний документ, уважно подивився на мене і почав читати: "От Вєрховного суда СССР, на основаніі указа..." О диво! Що я чую! "Двадцать лет каторгі замєніть дєсятью годамі ІТР (Виправно-трудові роботи), – закінчив начальник. – Здєсь распішись...”

Від несподіванки я не міг рушити з місця. Але голос начальника тюрми "Чєго сідіш?" мене опам'ятав. Я схопився із стільця, підійшов до столу і підписався під своїм новим вироком.

Повертався до камери, як сомнамбула. Мені не вірилося в те, що сталося. Адже я не подавав жодних прохань про помилування. Мою долю, звичайно, вирішило моє фіктивне малолітство, але переконаний, що в першу чергу – молитва моєї матері.

Якою ж мала бути щирою материнська молитва, щоб Господь зберіг мені у цьому пеклі життя. До твердження, що в житті перемагає той, хто має силу, треба ще додати – віру і дух. Бо без них людина – ніщо. Я тоді ще не усвідомлював сили маминої молитви, проти якої були безсилі найлютіші вороги.

Я ніби вдруге народився. І хоча я знову повернувся до камери для каторжників, у мене піднялися дух, надія на нашу боротьбу, я співав партизанські пісні.

Вже вечір вечоріє, повстанче серце б'є,

А лента набої поспішно подає.