Пам’яті Костя Левицького. (Автор: Андрусяк Тарас)

Дата публікації допису: Nov 02, 2014 7:11:42 PM

Журнал «Республіканець», №7-8, 1993 рік

Святкуючи 75-ті роковини утворення Західно-Української Народної Республіки необхідно не тільки зрозуміти та проаналізувати ті чинники, які мали визначальний вплив на життєздатність цього державного утворення, що проявилось в створенні повноцінно функціонуючого державного апарату не тільки в центрі але й на місцях та забезпеченні реальної державної влади на всій своїй території, але й згадати людей, завдяки подвижницькій діяльності яких українське суспільство в тих землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, було готове в 1918 році не тільки до здобуття але й до розбудови власної держави, бо якщо упадок Української Народної Республіки, в значній мірі, був обумовлений не тільки зовнішньою інтервенцією але й внутрішніми причинами, то ліквідація української державності на західноукраїнських землях є наслідок виключно іноземної інтервенції та інших зовнішніх причин. Завдяки конституційному устроєві Австро-Угорської імперії на тих українських землях, що входили до її складу і, зокрема, в Галичині на протязі другої половини XIX століття поступово витворюється розвинуте, структуроване українське громадянське суспільство, провідники якого виключно правовими засобами повільно але неухильно підносили український народ до рівня всіх інших народів імперії та Європи в цілому. Саме тут українці здобували перші навики виборчої і парламентської боротьби, досвід боротьби законними методами за свої законні інтереси, чого були позбавлені українці, як і всі інші народи, в Російській імперії. Саме по цій причині в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини чи іншим деструктивним явищам смертельно небезпечним для кожної молодої держави. І значна заслуга в цьому тодішніх українських політичних провідників. "Головними прикметами тодішньої нашої провідної верстви було гаряче почуття патріотизму, ґрунтовні знання, добуті не тільки академічними студіями, але й невсипучою працею над самим собою і довголітньою лектурою, високе почуття особистої і національної честі, глибоке розуміння обов'язку, послуху і дисципліни. Основною прикметою тодішньої форми громадянського співжиття був благородний змаг найкращих людей за найбільш успішну і творчу працю для батьківщини, за найкращу службу народній справі", – так характеризував пізніше один з сучасників тодішніх лідерів галицьких українців (Витвицький С. Зразок провідника // Краківські вісті, 1942, 13 січня).

Одним з них є Кость Левицький. Власне, перший серед них. I обґрунтовано в "Енциклопедії українознавства" зазначено, що він є "найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19 і першої половини 20 ст." (Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Париж – Нью-Йорк., 1962. – Т. 4., с. 1268). Політичне, громадське, наукове, адвокатське життя Костя Левицького являє собою приклад творчого довголіття, Розпочавши свою працю на благо українського народу на початку 80-х років минулого століття він продовжував її до самої смерті, тобто до кінця 1941 року. Понад шістдесят років ця людина приймала найактивнішу участь в суспільно-політичному. науковому, культурному, економічному житті українського суспільства Галичини і створення Західно-Української Народної Республіки теж відбулося, в значній мірі, під його проводом. Тому видається доцільним в дні святкування річниці ЗУНР ґрунтовніше ознайомити широку українську громадськість з життям і діяльністю одного з її лідерів тим більше, що матеріалів, які дали б можливість глибше познайомитись з цим подвижником української справи в західноукраїнських землях сучасному українському читачеві, майже немає.

Роки політичної діяльності Костя Левицького припадають на період піднесення розвитку українського національного життя в Галичині: економічного, культурного, політичного. Власне початок політичної діяльності Костя Левицького це початок тієї доби в історії української політичної думки, яку пізніші історики охрестили "адвокатською". Починаючи з 1891 року в Галичині відкривають адвокатські канцелярії цілий ряд молодих українських адвокатів, які поступово очолюють організований український рух. І якщо в літераторі цей період визначається іменами Івана Франка. Богдана Лепкого, Василя Стефаника а в мистецтві – Івана Труша, Олекси Новаківського, в науці – Михайла Грушевського, Станіслава Дністрянського, Степана Руданського, Стефана Томашівського, то в економічному житті це перш за все, адвокати – Євген Олесницький, Степан Федак, Кость Левицький, в політиці – Теофіл Окуневський, Володимир Охримович, знову ж Євген Олесницький та Кость Левицький.

Не можна недооцінювати і їх вклад в розвиток науки чи літератури. Так розвиток юридичної науки в цей період важко уявити без наукового доробку Костя Левицького. А літературна спадщина Андрія Чайковського є значним вкладом в розвиток української літератури того часу. І провідну роль серед цієї когорти молодих українських правників відіграє саме Кость Левицький, який на протязі 80-х років минулого століття здобув собі ім'я як один з лідерів української студентської молоді та один з найбільш діяльних керівників товариства "Просвіта"; як автор популярних розвідок для народу на правничі теми та статей на злободенні проблеми, як молодий вчений і врешті, як один з перших українських громадських діячів в Галичині, хто зрозумів значення економічного аспекту в національно-визвольних змаганнях нації (Др. Кость Левицький. З приводу 75 ліття життя // Новий час. 1931, 22 листопада). Саме тому життя і діяльність цього сподвижника української національної справи становить не тільки пізнавальний інтерес але й може служити прикладом в аспекті політичного вишколу сучасних українських політиків.

Народився Кость Левицький 18 листопада 1859 року в Тисмениці. що неподалік від Івано-Франківська (тоді Станіславів) (В даній ситуації використано автобіографію К. Левицького написану ним для Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка 3.09.1923 року у Відні. Документ зберігається в Центральному державному історичному архіві України у Львові, ф. 309, оп. 1, од. зб. 388. В дальшому тексті документ буде називатись "Автобіографія". С. 22).

Тут же він здобув початкову освіту скінчивши т. зв. нормальну школу і з 1872 року розпочав навчання у Станіславівській гімназії. В 60-х роках, по прикладу Східної України, в ряді міст на західноукраїнських землях виникають молодіжні українські організації "громади", які об'єднують молодь, що прагне працювати на користь рідного народу. Виникла така таємна організація і у Станіславові. Її організаторами та лідерами були брати Заклинські – Леонід, Роман та Корнило. Головним завданням організації було залучення кращих учнів гімназії до праці по національному усвідомленню народу та поширення видань "Просвіти". Одразу ж з початком навчання в гімназії, Кость Левицький починає брати активну участь в діяльності "громади": а на пізніших роках навчання стає одним з її керівників. Особливо велику увагу приділяє він поширенню видань "Просвіти". Як згадував пізніше сам К. Левицький: "Не забуду ніколи пам’ятних слів першої відозви "Просвіти": "Нехай всякий, хто може, жертвує для рідного народу і свою лепту". Отсі слова були для мене благородним живчиком в моїм молодечім віці, що мені вказав перший шлях праці національної. Та давав я свою лепту по змозі. Як ученик гімназійний використовував я час свят і ферій. щоби неграмотним селянам читати книжочки "Просвіти", та пояснювати їм те що пишеться, а грамотним (письменним) роздавати книжочки "Просвіти", щоб далі читали і людям пояснювали. Те саме робив я як студент університету і допровадив до заснування читальні, де в неділю і свята збирались господарі з громади та вичитували газети і книжки. Те відбувалося під проводом мого отця Антона Левицького, місцевого пароха в Нижневі, повіту Товмацького і моєї матері Костуні Левицької, що приєднувала сестриці до читальні, каси позичкової і крамниці" (Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. Частина перша. Львів. 1926. С. 117-118).

Після закінчення гімназії він продовжує навчання на юридичних факультетах у Відні та у Львові. Як і в гімназії, Кость Левицький не стоїть осторонь громадського життя. Прибувши до Львова, в 1878 році він вступає до "Академического кружка" – українського студентського товариства москофільської орієнтації. Не поділяючи політичних поглядів і орієнтацій цього товариства він залишає його і з 1880 року бере активну участь в діяльності українського студентського товариства народовського напрямку "Дружній Лихвар". Так, вже на передвиборчих загальних зборах товариства його було висунуто "як тактовного та енергічного правника IV-го року" кандидатом на голову товариства. І при виборах голови він набрав 21 голос, а Володимир Коцовський, який став головою – 22 голоси (Державний архів Львівської області ( далі ДАЛО), ф. 297, оп. 1, од. зб. З, С. 3/зв). Власне, перейменування товариства з "Дружній Лихвар" на "Академічне братство", оскільки воно вже давно перестало бути чисто товариством відбулось, в значній мірі, за пропозицією Костя Левицького і саме він є автором нової назви товариства (там же – с. 7). Тут при "Дружньому Лихвареві" було створено і "Кружок Правничий" – фактично перше професійне об'єднання українських правників на західноукраїнських землях. На історії цього утворення варто б було зупинитися ґрунтовніше, оскільки, більшість тих молодих адвокатів, які пізніше стають на чолі організованого українського руху були в тій чи іншій мірі пов'язані з "Кружком Правничим". Пропозиція про створення такого об'єднання в системі товариства "Дружній Лихвар" висунув на загальних зборах Товариства 23 жовтня 1881 року Андрій Чайковський (там же – с. 2.зв.).

30 жовтня 1881, на наступних загальних зборах було створено організаційний комітет в складі: Андрія Чайковського, Константина Левицького та Євгена Олесницького і прийнято положення про "Кружок Правничий", згідно з яким кожен правник-українець був вправі стати його членом і приймати найактивнішу участь в його діяльності. Тут же було вирішено звернутись до першого звичайного професора права з українською мовою викладання на Львівському університеті Олександра Огоновського з просьбою взяти на себе опіку над ним (там же. С. 3/зв.). На базі юридичної літератури переданої "Правничому Кружку", Товариством була створена доволі значна юридична бібліотека, якою мали можливість користуватись багато поколінь українських студентів-правників. Учасники гуртка постійно готували та виголошували доповіді на різні правові проблеми. Так, перший виступ Костя Левицького "Про Руську Правду" був опублікований Омеляном Партицьким в 1882 році в часописі "Зоря". Тут же була розпочата робота над виробленням української юридичної термінології, яка знайшла своє завершення в виданому Костем Левицьким українсько-німецькому юридичному словнику (Левицький К. Німецько-руський словар висловів правничих та адміністраційних. Львів. 1893; його ж: Німецько-український правничий словар. 2-е вип. і доп. видання. Відень. 1920). За своє багаторічне існування "Кружок Правничий" став для багатьох українських правників справжньою школою підготовки до боротьби за права українського народу, за реальність для кожного українця в межах Австро-Угорської імперії тих прав і свобод, що їх законодавчо закріпила діюча конституція.

Після закінчення навчання на юридичному факультеті, Кость Левицький проходить судову і адвокатську практику у Львові, а в 1884 році отримує у Львівському університеті степінь доктора права і починає свою адвокатську діяльність, спочатку як адвокатський кандидат, а з 1890 року як адвокат і відкриває свою адвокатську канцелярію у Львові, яка функціонувала майже до кінця життя Костя Левицького. Вже в перших роках своєї адвокатської практики він здобуває собі повагу і авторитет серед юристів Львова. Він перший почав писати свої скарги і подання до суду українською мовою. І свою адвокатську діяльність, свої знання діючого законодавства він повністю віддає на службу своєму народові, на захист його прав і свобод. Особливу славу принесли Костеві Левицькому, як знавцеві діючого адміністративного права, справа проти Львівського магістрату, та, як знавцеві кримінального права, виступ захисником по справі звинувачення українського поета і художника Корнила Устияновича.

У першому випадку проблема виникла під час підготовки до перепоховання Маркіяна Шашкевича у Львові. Будучи активним учасником спеціального Краєвого Комітету створеного для проведення цієї акції, Кость Левицький розробляв порядок проведення перепоховання. Маніфестація мала бути проведена велично і урочисто, проте магістрат міста, який складався, в більшості, з шовіністично настроєних представників польського населення міста, прагнув будь-що перешкодити цій маніфестації, і от за декілька днів перед урочистістю представникам Комітету було заявлено, що коли домовину з тілом буде везти упряж з трьох пар коней це буде коштувати надзвичайно дорого. Не маючи достатньої кількості коштів, представники Комітету не знали що робити. Бо перевезення тіла Маркіяна Шашкевича парою коней могло б виглядати на рядові похорони, а достатньої кількості коштів, щоб оплатити названу магістратом суму Комітет не мав. І тоді Кость Левицький, вирішивши піти за прикладом святкування у Львові першої річниці свята свободи (дня скасування панщини) запропонував замість кінного упряжу запрягти волів. Це не тільки придасть процесії особливого вигляду але й повністю звільнить від оплати за запряг, оскільки "волів у поняттю законів не можна вважати за кінний запряг, згаданий у магістрацькій похоронній тарафі" (Баранецький О. Д-р Кость Левицький в роках 1892 - 1895 (Спомини щоденного свідка). // Вільне слово, 1942, 1 січня). З Гуцульщини було привезено три пари срібно-сірих волів з величезними рогами, які й везли домовину. Як згадує очевидець: "Народна маніфестація випала тріумфально і прекрасно. Був це похорон князя, а карпатські воли відіграли в нім одну з першорядних ролей" (там же). Не дивлячись на всі старання, магістратові не вдалось довести, що тарифи повинні розповсюджуватись і на волів. Кость Левицький не тільки виграв цю справу, але й переконливо доказав, що навіть при всій недосконалості австрійських законів, знаючи їх, можна обороняти і українську справу і права кожного українця. Так на процесі по звинуваченню К. Устияновича в "підбурюванні проти суспільного порядку" Кость Левицький, проаналізувавши акт обвинувачення, настільки переконливо показав його суперечливість і необґрунтованість, що обвинуваченого, якому грозила кара від 5 до 10 літ позбавлення волі, було відпущено з під варти таки в залі судового засідання і проти нього були зняті всі обвинувачення (там же – 6 січня). І пізніше, вже будучи відомим політичним діячем, послом до віденського парламенту, і в період польської окупації Кость Левицький неодноразово виступав захисником по цивільних, адміністративних і кримінальних справах, добиваючись перемоги в здавалось безнадійних справах. То ж цілком закономірно, що коли українськими адвокатами був створений Союз українських адвокатів Кость Левицький очолив його і довгі роки був незмінним президентом.

Одразу ж після завершення навчання в університеті, Кость Левицький вступає до Товариства "Просвіта", незабаром його обирають членом правління Товариства. Пізніше він згадував: "Тут працював я двадцять і п'ять років ідейно, щоб дати духовну лепту для рідного народу, та уступив аж тоді, коли мене покликано до важчого обов’язку: проводу політичного" (Левицький К. Історія політичної думки ... с. 118). Тут в «Просвіті» одна за одною з'являються в світ численні популярно-правові розвідки Костя Левицького. Розуміючи, що одна з найбільших проблем українського народу, зокрема селянства, в боротьбі зі свавіллям і зловживаннями, які допускають державні службовці є, дуже часто, саме незнання селянином своїх законних прав, невміння відстояти ці права. Саме тому прагнучи ознайомити найширші верстви народу з діючим законодавством він приділяє таку увагу власне популярним правничим книжечкам для народу. І вже в 1884 році в товаристві "Просвіта" було видано його першу працю такого плану "Про закон о товариствах і право збору". Далі одна за другою з'являються "Наша свобода або які ми маємо права" (1888), "Наш закон громадський або які ми маємо права і повинности в громаді" (1889), "Про польові пошкоди" (1893) та багато інших.

Активно працюючи в товаристві "Просвіта" Кость Левицький все більше і більше вникає в потреби українського суспільства на західноукраїнських землях. Він, як і інші лідери українського організованого руху, починає розуміти, що виключно просвітніми справами вирішити багато з тих проблем які повстають перед українським селянином в Галичині, Закарпатті чи на Буковині не можливо. Саме в цей період починається масова трудова еміграція з західноукраїнських земель. Головна причина еміграції – економічні проблеми, які надзвичайно гостро постали перед українським селянством. Тому він виступає ініціатором перетворення "Просвіти" з просвітнього товариства в просвітньо-економічне. В 1890 році прийнятий новий статут Товариства, автором якого був Кость Левицький. Поряд з просвітніми завданнями перед товариством ставляться і економічні (автобіографія... с. 19).

Поряд з перетворенням "Просвіти" в просвітньо-економічне товариство. Починається процес створення українських кооперативних, фінансових, кредитових, ремісничих об'єднань і товариств. Кость Левицький бере в ньому найактивнішу участь. У 1883 році львівські ремісники Михайло Сембратович, Михайло Спожарський, Павло Мартинів, Григорій Івахів та інші вирішили заснувати товариство українських ремісників. Вони звернулися до Костя Левицького з просьбою укласти статут товариства та допомогти у його організації та створенні. Він успішно справився з цією справою і 27 травня 1884 року у Львові почало функціонувати товариство українських ремісників "Зоря", яке обрало Костя Левицького своїм секретарем (Левицький К. Історія політичної думки... с. 223–225). В цьому ж році він бере активну участь у створенні першого на західноукраїнських землях споживчого кооперативу "Народна торгівля". В 1898 році Кость Левицький був ініціатором і засновником "Краєвого Союзу Кредитового" у Львові, організації українських кооперативів та став його начальним директором (Левицький К. Автобіографія... с. 20). Він же був ініціатором створення "Краєвого Союзу Ревізійного", в якому був Головою Ради на протязі 1904-1914 рр. Активна участь в діяльності "Просвіти", в створенні економічних інституцій, проходження адвокатського стажування тим не менше, віддалили Костя Левицького від політичної та наукової діяльності. В серпні 1884 року він керує другим вічем студентської молоді, яке відбувалось в Коломиї і було зорганізоване товариствами "Академічне Братство" у Львові, "Січ" у Відні, "Союз" у Чернівцях. Ця традиція проведення віч, на які збирались українські студенти з цілої Австро-Угорської імперії, були для української молоді школою політичного і національного виховання, першою організаційною спробою в боротьбі за свої права, за права українського народу.

У 1885 році у Львові було створено політичне товариство "Народна Рада", ініціатором якого поряд з Юліаном Романчуком, Омеляном Огоновським, Олександром Огоновським, Василем Нагірним та іншими був Кость Левицький. З цього часу починається його активна політична діяльність. Його обирають секретарем "Народної Ради". Пізніше, коли на базі цього політичного товариства у грудні 1899 року було створене Національно-демократичне (Народне) Сторонництво, згодом перейменоване на Українську Національно-Демократичну

Партію, Кость Левицький входить до Президії Народного Комітету (Начальної управи національно-демократичної партії), пізніше обрано його Головою Народного Комітету, цю посаду він займав аж до 1919 року. Власне, з іменем Костя Левицького тісно пов'язані практичні висновки з ідеологічного політичного ферменту, що його започаткував на початку 90-х років минулого століття гурт талановитих молодих політиків (В. Охримович, Є. Левицький, В. Будзиновський, Ю. Бачинський) під проводом діячів зі старшої генерації (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький) за ініціативою Михайла Драгоманова. Переважна більшість цих діячів входить до УНДП. Одночасно реорганізується радикальна партія. І політичне життя галицьких українців входить в організовані межі. Все більшу консолідуючу роль відіграє Народний Комітет під керівництвом Костя Левицького (Др. Кость Левицький. З приводу 75 ліття життя // Новий час.,їі1931., 22 листопада).

Незабаром він стає фактичним провідником всієї політичної діяльності галицьких українців. На перших виборах до Австро-Угорського парламенту, які проводились на підставі загального і рівного виборчого права, Костя Левицького обрано послом до віденського парламенту. Тут його обирають головою Українського парламенського клубу, функції якого він виконує аж до 1916 року. В 1908 році Костя Левицького вибрано послом до Галицького сейму, де він також очолює Український сеймовий клуб. В тій активній політичній боротьбі, яку вели українські представники у віденському парламенті і в галицькому сеймі Кость Левицький зумів завдяки своїм організаційним здібностям, завдяки власній титанічній праці, завдяки вмінню об'єднувати абсолютно різних за своїми поглядами і за темпераментом людей, знайти не тільки правильну стратегію але й правильну тактику, що вберегло галицьке суспільство від розпорошення сил на міжпартійну та міжособисту боротьбу.

Новий етап політичної діяльності Костя Левицького починається з початком Першої світової війни. Вже 1 серпня 1914 року у Львові створено Головну Українську Раду. До заснування цієї першої понадпартійної політичної репрезентації галицьких українців спричинились три найбільші політичні партії: національно-демократична, представлена в Раді Костем Левицьким, Степаном Бараном. Льонгіном Цегельським та Іваном Боберським, радикальна, яку репрезентували Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Микола Балицький і Микола Лагодинський та соціал-демократична, яку в Раді представляли Микола Ганкевич, Володимир Старосольський, Володимир Темницький та Теофіл Мелень. Головою Ради обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика та Миколу Ганкевича.

3-го серпня 1914 року було оголошено маніфест Головної Української Ради до українського народу, в якому, поряд з характеристикою політичної ситуації, що склалась з початком війни, роз'яснювалась роль, яку повинен зіграти український народ в даному міжнародному конфлікті, і ті можливості національного визволення, які відкривались для українського народу в зв'язку з початком війни. Завершувався маніфест закликом до народу ставати "до бою за волю України" (Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914 – 1918. Львів. 1928. с. 13).

Одразу ж після початку світової війни, гурток українських політичних емігрантів у Львові рішив, за порозумінням з політичними провідниками галицьких українців, головно з К. Левицьким, заснувати "Союз визволення України", як позапартійну політичну організацію, яка б об'єднувала і представляла інтереси українців з тієї частини України, що знаходилась під гнітом Російської імперії. Головним завданням організації її засновники вважали пропаганду ідеї самостійної України (Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. Том 1. Доба Центральної Ради. Ужгород. 1932. с. 31).

Провідники українського народу в Галичині, так само, як і засновники "Союзу визволення України" розуміли, що під час війни одними тільки політичними засобами добитися успіху не можливо. Тому вже 4 серпня створено Боєву Управу Головної Української Ради. Вирішено створювати, поки що в складі австрійської армії, власні національні збройні формування. Як згадував пізніше Кость Левицький: "Головна Українська Рада вислала мене до Відня щоби я переговорив в міністерстві війни про справи організації українського стрілецького легіону" (Левицький К. Історія визвольних змагань... с. 17).

Перебуваючи у Відні, він зустрічається з президентом міністрів, міністром закордонних справ, міністром війни, виясняючи можливості для формування українського військового формування, його кількісний склад і особливо "важне було питання відносно завдання нашого легіону і його призначення при воєнних операціях, бо ж годі було наш добірний легіон виставити в боєвім фронті австрийської армії, щоби цей легіон у великій суматосі воєнній за кілька тижнів щез з лиця землі. На нашу думку, – ми так сказали, – січові стрільці мають у війні виконувати своє особливе завдання. Тому я домагався разом з п. Васильком (Микола Василько – український посол до віденського парламенту від Буковини – Т. А.), щоби наш легіон творив особливий відділ з військово-політичним завданням (розрядка К. Левицького), значить з призначенням: інформувати армію про населення відносної області операційної, як також приєднувати населення для осередніх держав, вести вказану пропаганду політичну, та в остаточній потребі покривати боєву армію, якби вона була загрожена. До політичного завдання, заглядно призначення наших січових стрільців, покладали ми велике значення і рішучо обстоювали те наше домагання" (Левицький К. Історія визвольних змагань... с. 151 – 155).

В кінці серпня 1914 року Кость Левицький їде до Берліна, де зустрічається з представниками міністерства закордонних справ та німецького генерального штабу з метою залучитись підтримкою з німецької сторони як в справі формування українського легіону, так і в справі сприяння формуванню інших військових утворень, зокрема з українців – полонених солдат російської армії.

Серйозною проблемою для української громадськості в Галичині стало поширення польськими колами доносів про т. зв. "руську зраду" – тобто намагання звинуватити українське населення в нелояльності до Австро-Угорської імперії і під цим оглядом не тільки перешкодити утворенню українського військового формування але і зорганізувати масові репресії проти свідомих, патріотично настроєних представників українського народу. Тільки активні дії українських послів до віденського парламенту, серед них і Костя Левицького, які спричинили навіть до особистого розпорядження цісаря, в значній мірі, вдалось зменшити свавілля військових частин, що розміщались в Галичині та представників місцевої адміністрації – осіб польської національності.

Головна Українська Рада, котра була представлена лише трьома політичними партіями, не могла виконувати функцій єдиного координаційного центру всієї української політики. Тому вже від кінця 1914 року робляться спроби утворити інший орган де б політичні партії, інші структурні організації українського політичного життя, були повністю представлені. І після тривалої підготовки у Відні 5 травня 1915 року створено Загальну Українську Раду, як "репрезентацію всього українського народу на час війни аж до повороту нормальних відносин на українські землі, проте, оскільки частина українського народу, що знаходилась під Російською імперією не була представлена легітимними репрезентантами, в документах Ради було підкреслено, вона "представляє найвищу і єдину політичну репрезентацію українського народу в справах дотикаючих австрийської України", хоча до Ради входили також три представники "Союзу визволення України".

Президію Загальної Української Ради очолив Кость Левицький. Заступниками обрано: Миколу Василька, Лева Бачинського, Євгена Петрушевича, Миколу Ганкевича та Олександра Скорописа-Йолтуховського (представник "Союзу визволення України (Левицький К. Історія визвольних змагань... с. 151 –155).

Головною метою діяльності Ради проголошено створення самостійної Української держави на українських землях звільнених від Російської імперії та національно-територіальна автономія українських земель в складі Австро-угорської монархії (Левицький К. Історія визвольних змагань... С. 156).

Новий етап в українській історії наступає з проголошенням Української Народної Республіки. Цей історичний акт мав визначальний вплив і на розвиток політичних подій на українських землях, що входили до Австрійської імперії. На мирних переговорах, що відбулися в Бересті-Литовськім між Українською Народною Республікою з однієї сторони та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої, 9 лютого 1918 року було укладено договір. Цей договір був не тільки свідченням міжнародного визнання самостійної Української держави, але й послужив підставою для двостороннього договору між УНР та Австро-Угорщиною згідно з яким українські землі Галичини та Буковини мали бути об'єднані в один коронний край. Для реалізації цього наміру австрийський уряд не пізніше 31 липня 1918 року повинен був представити обом палатам Державної Ради законопроект створення такого автономного українського краю (там же. с. 732 – 734).

На засіданні австрійської палати послів, яке відбулося 19 лютого, міністр-президент Зайдлер зробив заяву про укладення мирного договору. Виступивши на цьому засіданні, Кость Левицький висловив признання урядові та заявив про сподівання на те, що заключення миру корисно вплине на становище українського народу в Австро-Угорщині (Дорошенко Д Історія України. 1917 – 1923. т. 1. с. 324).

Проте австрийський уряд не тільки не виконав обіцянки щодо створення коронного краю але й не ратифікував Берестейського договору. І створення самостійної Української держави на землях, що входили до складу Австро-Угорщини було, виключно, реалізацією цією частиною українського народу свого права на самовизначення. Як пише в своїх споминах один з активних діячів тодішнього українського політичного проводу Льонгін Цегельський: "Вертаючись до справи самого перевороту з 1 листопада 1918, треба зазначити, що вже на весну 1918, зачинало нам (цебто українським лідерам в Австрії) ставати ясно, що Австро-Угорщина та Німеччина йдуть до програної. Говорено про можливий сепаратний мир цісаря Карла з Антантою, про його тайні переговори з Вильсоном і т. д. У зв'язку з цим молодий цісар Карло запрошував до себе провідників невдоволених парламентарних груп та радився їх, як перебудувати Австро-Угорщину на федеративних основах. З наших послів були в нього на розмовах віце-президент парламенту Юліан Романчук, міністер д-р Горбачевський (б. професор українського університету в Празі), д-р Євген Петрушевич (тоді голова Української Парляментарної Репрезентації), Микола Василько (голова Буковинців) та д-р Кость Левицький (голова Українського Народного Комітету) (Цегельський Л. Від легенди до правди. Спомин про події в Україні зв'язані з Першим Листопадом 1918 р. Нью-Йорк-Філадельфія. 1960. с. 24 – 25).

Проте ці спроби австрийського монарха та його уряду не могли вже зупинити розпаду імперії і українські політичні сили робили все необхідне і можливе для того, щоб, при першій же слушній нагоді, перебрати владу на українських землях в свої руки. Українська Парламентська Репрезентація на нараді 10 жовтня 1918 року вирішила скликати у Львові представників всіх українських земель імперії і створити КОНСТИТУАНТУ – Українську Національну Раду, яка б була уповноважена проголосити та провести в життя реалізацію українським народом цієї частини українських земель, свого права на самовизначення. І 19 жовтня 1918 року Євген Петрушевич, як президент Української Національної Ради у великому залі Народного Дому проголосив створення Західна-Української Держави (Ярославин С. Визвольна боротьба на Західноукраїнських землях у 1918 – 1923 роках. Філадельфія. 1956. с. 83 – 84).

В цей же час створена галицька делегація Української Національної Ради у Львові, головою якої став Кость Левицький, заступниками Іван Кавелюк та Іван Макух. Всі справи на теренах Галичини доводилось вирішувати саме цьому представництву Української Національної Ради, оскільки Президія УНР на чолі з Є. Петрушевичем перебувала у Відні. І саме львівській делегації довелось підготовляти та проводити перебрання всієї влади на західноукраїнських землях яке відбулося 1 листопада 1918 року. Кость Левицький у своїх споминах про події 1 листопада писав: "Дня 28 жовтня 1918 р. прийшла до нас вістка з Відня, що Президія Української Парламентарної Репрезентації робить заходи щоби виєднати від центрального австрийського правительства передачу державної адміністрації Східної Галичини в руки Української Національної Ради у Львові, та що відносний акт найблищими днями буде висланий окремим кур'єром до Львова.

...Але заповіджений акт не приходив з Відня, натомість приходили вістки, що полудневі слов'яни вже проголосили свою югослов'янську державу і відлучилися від Австро-Угорщини, так само чехи, а поляки впровадили в Кракові Польську Ліквідаційну комісію, яка обняла вже державну адміністрацію Західної Галичини, та в дні 1 листопада 1918 року має прибути до Львова, щоби тут обняти державну адміністрацію Східної Галичини та що польський посол Вікент Вітос приїхав вже потайки до Львова, щоби приготовити тут акцію. З приводу тих тривожних вісток радила делегація Української Національної Ради у Львові дня 30 жовтня 1918 року до пізнього вечора над тим, щоби не вичікувати до 3 листопада коли мала би зібратися повна Українська Національна Рада у Львові, а ні державного акту з Відня, а самочинно вже вчасним ранком 1 листопада 1918 року виконати акт заняття Львова і перейняти державну владу у Львові та в цілому краю" (Левицький К. Великий зрив (До Історії української державности від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). Львів. 1931. с. 128 – 129).

Виходячи з ситуації, що склалася, львівська делегація в той же день перебрала на себе всі права і обов'язки всієї Національної Ради, а на своєму засіданні 31 жовтня, яке відбулося під головуванням Костя Левицького зваживши реальну обстановку та власні можливості "однодумно постановили зібрані члени Української Національної Ради виконати акт перевороту заняттям міста Львова всіма державними установами досвіта 1 листопада 1918 року, та віддали сотникові Дмитрові Вітовському начальну команду над українським військом.

Щоби перевести цей акт, розіслано зараз кур'єрів до наших організацій в краю, щоби вони негайно зайняли всі уряди на своїх місцях і організовували військо" (там же – с.130).

Переворот блискуче вдався і 1 листопада 1918 року влада у Львові та у всьому краї перейшла до Української Національної Ради, про що з самого ранку 1 листопада сповіщала відозва "До населення міста Львова!" розклеїна по цілому місті (Цегельський Л. Від легенди до правди... с. 51), та "Відозва Української Національної Ради" від 1 листопада 1918 року (Конституційні акти України 1917 – 1920. Київ. 1993. с. 94 – 95).

Листопадовий чин, величність яко­го ще й по сьогоднішній день належно не оцінена українськими істориками є унікальним явищем в історії української державності. Як, правильно, підкреслював Кость Левицький: "День 1 листопада 1918 року не прийшов до нас з ласки сильних побідників, а прийшов з нашої постанови і організації. Цей день перемоги українства ми підготовлювали десятками років, освідомлюючи і піднімаючи наш нарід" (Левицький К. Великий зрив... с. 149).

Велич Листопадового чину є втіленням величі його творців – українських політичних лідерів, які присвятивши себе справі визволення рідного народу, не зважаючи на найважчі удари долі гідно виконували взятий на себе обов'язок. І в першу чергу це стосується Костя Левицького. Будучи силою обставин та власного авторитету поставлений в дні підготовки та проведення листопадових подій на чолі українського руху він з честю виконав свою місію політичного керівника в цей складний і напружений момент української історії. Це при тому, що 29 жовтня 1918 року померла його дочка Стефанія, а 1 листопада він з родиною похоронив її.

Після створення Західно-Української Народної Республіки Кость Левицький обраний Українською Національною Радою президентом першого українського Секретаріату ЗУНР. Після того як перший уряд пішов у відставку він стає головою Комісії виборчої реформи в Українській Національній Раді в Станіславові. В серпні 1920 року він уповноважений для справ преси і пропаганди, а з січня 1921 року уповноважений для закордонних справ в уряді Євгена Петрушевича.

Костеві Левицькому довелось також очолювати ряд делегацій від Західних областей Української Народної Республіки та від уряду Є. Петрушевича. Так він очолює делегацію на мирних переговорах в Ризі (вересень – жовтень 1920), а також делегацію до Союзу Народів у Женеві в 1921 та 1922 роках.

Після остаточного вирішення Радою Амбасадорів долі Галичини та передача її Польщі, незважаючи на протести галицького уряду та українського населення в Галичині Євген Петрушевич розпускає свій уряд і Кость Левицький перестає виконувати обов'язки Уповноваженого Президента Української Національної Ради та через деякий час повертається до Львова. Проте ще перебуваючи у Відні він разом з іншими політичними емігрантами створює Комітет політичної еміграції, який об'єднував всіх західноукраїнських політичних емігрантів по всій Європі. Кость Левицький був обраний головою комітету, Юліан Бачинський очолював відділення комітету в Берліні, Михайло Лозинський в Празі. Головною метою Комітету була "правова, моральна і матеріальна допомога західноукраїнській політичній еміграції" (ЦДІА України у Львові, ф. 408, оп. 1, спр. 64, с. 1).

Повернувшись в 1924 році до Львова Кость Левицький вже не бере такої активної участі в українському політичному житті як раніше, хоча є членом Центрального Комітету Українського Національно-демократичного Об'єднання (ДАЛО, ф. 11, оп. 29, од. зб. 177, с. 177).

З приходом радянських військ в Західну Україну Кость Левицький був заарештований органами НКВД і пробув у тюрмах Львова і Москви довгих 20 місяців (в цей час йому було вже 80 років). Тільки завдяки високій духовності та силі духу йому вдалось перебути цей період ув’язнення і невдовзі перед радянсько-німецькою війною він був випущений на волю і повернувся до рідного Львова (Львівські вісті, 1941, 14 листопада).

Новий етап в політичній діяльності цього патріарха українського політичного руху в Західній Україні починається з проголошенням 30 червня 1941 року Акту відновлення Української держави. Поряд з Державним Правлінням на думку Ярослава Стецька необхідно було створити інституцію яка б об'єднувала і репрезентувала все українське суспільство. Як згадував пізніше Ярослав Стецько: "Корисною була підтримка УДП (Українського Державного Правління) президентом Костем Левицьким, який після з'ясування йому мною наших планів заявив, що він є щасливий, що може ще раз віддати свій труд і коли треба – життя Україні. Президент Левицький – це був символ 1918 р. на ЗУЗ (західноукраїнських землях), в'язень Лубянки, незламний патріот – сеньор наших політичних діячів. Я подав йому у початкових загальних зарисах мій плян Ради Сеньорів – своєрідного Сенату, згл. З нав'язанням до наших старовинних зразків Княжої і Гетьманської доби, а не до так зв. Великої Фашистської Ради, монопартійної інституції, чи навіть до палати лордів, для організаційно-структурної побудови якої у нас передумов не було, або врешті до Сенату США. Щось із компетенції і щось з принципу організації цих трьох інституцій я брав до уваги... У кожному разі в Раді Сеньорів мали бути репрезентовані наші церкви, наші громадські і економічні централі, культурно-наукові інституції, центральні професійні організації, заслужені громадські, культурні і державно-політичні діячі різних напрямків і т. п…

Д-Р Кость Левицький погодився прийняти головство Ради Сеньорів з тим, що почесним головою мав стати Митрополит (А. Шептицький). Заявив мені, що він стоїть повністю до деспозиції Уряду і в кожній ситуації є готовий йому помагати. Цього він лояльно дотримувався і у кожній потребі служив радо своєю радою досвідченого державно-політичного мужа, який вмів цінувати власну гідність і достойність своєї нації" (Стецько Я. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державности України. Торонто – Нью-Йорк – Лондон. 1967. с. 230, 232).

Створено Раду Сеньорів на нараді. яка відбулася 6 липня 1941 року. Почесним головою Ради обрано митрополита Андрея Шептицького, головою Костя Левицького. Як вказувалось в матеріалах наради "вибрано Раду Сеньорів, як еманацію волі громадянства... з метою осягнення і здійснення національного ідеалу" (там же. с. 232).

В зв'язку з позицією німецьких окупаційних властей та проведеними арештами членів українського уряду Рада Сеньорів не могла виконувати функцій загальноукраїнської репрезентації чи основи для створення загальноукраїнського законодавчого органу. В умовах рішучого несприйняття німецькими властями української державницької ідеї, головним завданням було не зробити цей орган колобраціоністською установою, яка б невідповідала жодним інтересам українського народу.

"Суттєвим є відмітити, що Рада не стала інституцією коляборації з німцями, а намагалася, головно завдяки Митрополитові, Костеві Левицькому, Турчинові, Біленькому, і членам револ. ОУН, зберегти статус української інституції, що її метою було пригадувати на необхідність суверенітету нації... Після арештування голови УДП і припинення дії Уряду хотіла зберегти себе півдержавною українською інституцією хоча б символічного характеру" (Стецько Я. 30 червня 1941... с. 284 – 285).

Виходячи з практичних міркувань на XVI засіданні Ради Сеньорів, яке відбулося 30 липня 1941 року (кількість проведених засідань свідчить про ту інтенсивність з якою працювала Рада, та про феноменальну працездатність Костя Левицького, який, не зважаючи на свій вік, головував на цих засіданнях і керував діяльністю Ради в цілому) її було перетворено на Українську Національну Раду у Львові. Таким чином вона перетворюється з зародку загальнонаціонального парламенту в інституцію, дія якої розповсюджувалась тільки на територію Галичини і головним завданням якої було робити все, що можливо робити легально в умовах німецької окупації для української справи.

Саме з цих міркувань Рада робить ряд спроб щодо примирення обидвох ОУН. Кость Левицький зустрічається з представниками німецьких властей, зокрема з губернатором. Під час своїх зустрічей він висуває ряд принципових вимог щодо припинення безпідставних репресій, вимагаючи "звільнити ув'язнених, бо винуватих може бути кілька а не сотки...", підкреслює, що Українська Національна Рада "це єдиний і найвищий політичний і репрезентативний орган українців у Галичині" (Протоколи засідань УНР цит по: Стецько Я. 30 червня 1941... с. 299).

На просьбу губернатора подати основні завдання і напрямки УНР, Кость Левицький уточнивши їх на засіданні Президії УНР 14 жовтня 1941 року подає наступну інформацію:

"1. УНР репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної Незалежної України.

2. Представляючи єдину політичну репрезентацію української нації Західної України, має УНР рівнобіжно з цим вказувати головні напрямні в політичних, культурних, суспільних і економічних справах української нації Західної України. Інші українські установи і організації координують свою діяльність з напрямними, вказаними УНР-ою.

3. Достосовується до вимог хвилини і вимог німецької влади, щоб тим чином здійснити якнайскоріше Соборну Незалежну Україну, як однодушне бажання всіх українців без різниці партійної приналежности" (Цит по: Стецько Я. 30 червня 1941... с. 300).

12 листопада 1941 року перестало битися серце патріарха політичного життя галицьких українців Костя Левицького. Як сказав у нагробному слові Преосвящейнійший Владика Йосиф Сліпий: «До кінця свого, вельми трудящого життя – а прожив 82 роки – зберіг ясні очі і світлу силу розуму та праці. Умер як провідник Національної Ради як керманич політичного життя народу до останньої хвилини" (Краківські вісті. Український щоденник., 1942, ч. 255).

Як на важкий воєнний окупаційний час відбувся величезний похорон в якому взяли участь тисячі львів’ян, представників українських організацій з цілого краю. Поховано Костя Левицького на Янівському кладовищі, поряд з могилою вождя УГА генерала М. Тарнавського (Наші дні. 1941, ч.1).

Розглядаючи життя та діяльність Костя Левицького важко відповісти хто ж він був у більшій мірі – політик, організатор економічного, господарського життя українського народу, талановитий адвокат, якого, попри всю антиукраїнську упередженість польських чинників було обрано членом Національної Ради Адвокатської у Варшаві, редактор і журналіст, завдяки діяльності якого була створена правнича преса в Західній Україні чи вчений, якому тільки несприятливі суспільно-політичні умови життя рідної нації не дали можливості створити свою правничу школу, рівної за своїми інтелектуальними та науковими показниками будь-якій німецькій чи австрийській школі права. Але чи взагалі можливо знайти відповідь на це запитання? Певне ні. Тому що Кость Левицький, як і багато інших талановитих синів українського народу в силу історичних обставин змушений був замінити десятки інтелектуальних працівників нації, які б безумовно з'явились при нормальних умовах життя і розвитку української нації. І є незамінимою втратою те, що ці, кращі сини народу не зробили в тій чи іншій ділянці, в силу обставин, будучи змушені займатись іншими проблемами. Яскравим прикладом може бути наукова діяльність Костя Левицького. Не зважаючи на його громадську та політичну діяльність його науковий доробок є суттєвим вкладом в розвиток української правової думки.

Вступивши 14 червня 1885 року до Товариства ім. Шевченка як "член-основатель" (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, од. зб. 371. с. 15) він до кінця життя, в тій чи іншій мірі, підтримував наукові зв'язки з Товариством. Так одним з перших наукових видань вже Наукового Товариства ім. Шевченка був "Німецько-руський словар висловів правничих і адміністраційних" Костя Левицького, який побачив світ в 1893 році. А в 1894 році Товариство перебирає випуск "Часописі Правничої", яку з 1 лютого 1889 року почали видавати у Львові молоді українські правники – Кость Левицький Антон Горбачевський та Євген Олесницький, Власне цей журнал – "Часопись Правнича," місячник для теорії і практики був першою спробою українських наукових сил на царині юриспруденції, першим полігоном для вироблення і апробації української правничої термінології. Саме завдяки цьому органові розвиток української правової думки на західноукраїнських землях був піднятий на новий рівень. Як підкреслював М. Грушевський: "Головний орган Товариства – Записки Наукового Товариства ім. Шевченка почали виходити від р. 1892, містячи наукові розвідки з усіх галузей наук, репрезентованих секціями Товариства; тільки право мало від початку свій осібний орган в "Правничій Часописі" (Грушевський М. Дотеперішній розвій Наукового Товариства імени Шевченка // Хроніка Наукового Товариства їм. Шевченка, ч. 1, Львів, 1900, с. 12).

Але й після того як "Часопись Правнича" стає органом Наукового Товариства ім. Шевченка Кость Левицький, який від самого початку був редактором, залишається ним аж до 1900 року, коли журнал був реформований і його редактором став Станіслав Дністрянський (Дністрянський С. Наші правничі часописи // Життя і право, 1928, № 1, с, 3 – 8).

Після того, як НТШ було реформоване і введений інститут "дійсного членства" на перших виборах дійсних членів, які відбулися на спільному засіданні секцій 1 червня 1899 року Костя Левицького обрано дійсним членом Товариства, а пізніше його було обрано також почесним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. На цьому ж засіданні було обрано президії секцій. Директором (головою) історико-філософічної секції було обрано Михайла Грушевського, заступником – Костя Левицького. В цей період він інтенсивно займається науковою роботою бере активну участь і є членом правничої, археографічної та язикової комісій (Хроніка Наукового Товариства ім. Шевченка, ч. 1. Львів. 1900. с. 27 – 28).

З'являється друком ряд його наукових праць. Поруч з власною науковою роботою Кость Левицький значну увагу приділяє проблемі становлення і розвитку української науки і освіти в цілому. Так він, разом з Костем Паньківським та Іваном Франком, як представники "Просвіти", бере участь в нараді скликаній на початку 1902 року Науковим Товариством ім. Шевченка в справі заснування українського університету у Львові (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, од. зб. 276, с. 5).

Він був також у складі депутації НТШ, яка 13 травня 1916 року вручила міністру просвіти Австро-Угорської імперії петицію з вимогою негайно відкрити український університет у Львові (Левицький К. Історія визвольних змагань... с. 342 – 343).

Кость Левицький, розуміючи велике значення широких міжнародних зв'язків української науки по мірі своїх сил і можливостей сприяв їх розширенню і зміцненню. Виступаючи на з'їзді чеських правників, який проходив у Празі в травні 1904 року, Кость Левицький, як представник Наукового Товариства ім. Шевченка підкреслив важливість і необхідність налагодження тісних зв'язків між народами, які населяють Австро-Угорську імперію і перед якими стоять одинакові завдання в справі національного та політичного визволення (Хроніка... ч. 19. Львів. 1904. с. 24).

Як свідчення високих заслуг в справі розвитку Наукового Товариства ім. Шевченка та репрезентація і захист його інтересів перед австрийськими урядовими чинниками Костеві Левицькому та Теофілові Окуневському 20 листопада 1912 року від Товариства була висловлена подяка (Хроніка... ч. 19. Львів. 1904. с. 24).

Особливо велике значення відіграли наукова ерудиція Костя Левицького та його практичні знання діючого законодавства в період створення системи законодавства Західно-Української Народної Республіки. Саме він є автором ряду законів, законопроектів, інших нормативних актів ЗУНР (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, од. зб. 96. с. 12 – 28).

Викликають інтерес не тільки в історичному але й в правовому відношенні пропозиції Костя Левицького щодо Статуту Галичини (ЦДІА України у Львові, ф. 368, оп. 1, од. зб. 179. с. 10 – 18).

Повернувшись з політичної еміграції до Львова, Кость Левицький не тільки довгі роки очолює "Союз українських адвокатів" але й створює друкований орган цього товариства – журнал "Життя і право" перший номер якого побачив світ у липні 1928 року і який появлявся регулярно кожних три місяці аж до червня 1939 року. Номер який мав побачити світ у вересні вже не з'явився. І від початку видавництва до його припинення начальним і відповідальним редактором часопису був Кость Левицький. Власне завдяки якому, незважаючи на фінансові труднощі, ряд інших проблем він виходив регулярно на протязі такого тривалого періоду. В першому номері журналу в редакційній статті Кость Левицький так окреслив завдання цього видання та його мету: "Поставити наш вісник "Життя і право" на висоті новітнього правничого видавництва, що розуміє і відчуває життя нації, його потреби і недомагання та спрямовує своє питоме правознавство на добро нації".

Програмою нашого видавництва є:

- дати спромогу українським правникам всіх станів вироблювати свої сили наукові та їх досліди правничого змісту подавати теоретикови і практичному правникови для поглиблення фахового знання …; (Левицький К. Слово від видавництва // Життя і право. Вісник теорії і практики. 1928, ч. 1. с. 2).

Не зважаючи на ті чи інші недоліки які мав цей часопис, як і будь-який інший, необхідно зазначити, що він відіграв надзвичайно важливу роль в дальшому становленні і розвитку української правової думки, зокрема на західноукраїнських землях. В журналі публікувались статті не тільки відомих українських вчених правників, таких як Ст. Дністрянський, А. Яковлів, Вол. Старосольський, самого Костя Левицького, але й молодих вчених. Так зокрема, саме в "Житті і праві" побачила світ перша наукова розвідка з історії українського права Ярослава Падоха, тоді ще магістра права пізніше відомого дослідника історії українського права та довголітнього голови Наукового Товариства ім. Шевченка в діаспорі. Передмову до цієї праці написав Кость Левицький (Падох Я. Ґрунтовий процес Гетьманщини XVIII в. // Життя і право. 1936. № 1. 1937, №№ 1 –2,4).

Завершуючи розгляд життя і діяльності Костя Левицького необхідно підкреслити важливість і необхідність дальшого вивчення його творчої спадщини, його політичної діяльності, яка тисячами аспектів нерозривно пов'язана з нашою історією, його життєвого шляху який для багатьох поколінь української молоді може бути прикладом чесного, самовідданого безкомпромісного служіння інтересам своєї нації, її благу, її визволенню та духовному росту.

Сьогодні, коли в суспільній свідомості утворився своєрідний вакуум в наслідок відкидання діячів та героїв тоталітарного більшовитського суспільства, необхідно щоб їх місце посіли ті люди, які своєю працею, своїм життям забезпечували не тільки існування української нації але й її поступальний розвиток. Одним з них безперечно повинен бути Кость Левицький – політичний провідник української нації який "з природи своєї умів з одинаковою рівновагою духу приймати найбільші удари й найвищі тріумфи, і після особистої чи національної невдачі умів узятися за відбудову добутої довгим і важким зусиллям та опісля втраченої, здавалось би на все пропавшої позиції, так як би ставав до праці від початку і від самих основ, без ніякого жалю за минулим" (Витвицький С. Зразок провідника // Краківські вісті, 1942, ч. 6).

Не менш важливим є постать Костя Левицького, його наукова діяльність та творчий доробок в історії української політичної та правової думки, і видання збірника його правничих праць було б не тільки даниною шани цьому піонерові української юридичної науки але й важливим джерелом для вивчення процесу розвитку українського правознавства.

Одним словом, необхідне повноцінне повернення Костя Левицького українській історії, українській науці, українському народові, якому він служив все своє свідоме життя.